13.5. Економічні засади природокористування

Відносини між людиною та при­родою з кожним роком все більше загострюються, створюючи і поглиб­люючи основну проблему плане­ти Земля — проблему екологічної безпеки людства. Сучасні темпи науково-технічного прог­ресу набра­ли небувалих обертів і значно віді­рвалися від заходів захисту навко­лишнього природного середовища. Тільки з 70-х років XX ст. багато країн світу підхопили ідею охоро­ни та бережного ставлення до до­вкілля. Стокгольмська конференція ООН з навколишнього середовища 1972 року, на якій було прийнято два основні документи, - Декларацію принципів і План заходів, стала по­воротним пунктом в екологічній по­літиці держав і міжнародного спів­товариства.

На конференції вперше було сфор­мульовано ідеї екологічно орієнто­ваного розвитку, при якому зростання добробуту людей не повинно супроводжуватися погіршенням навколишнього природного середо­вища і деградацією природних сис­тем. Ці принципи означають відхід від споживацької концепції приро­до­ко­рис­тування і поступовий перехід до усвідомлення необхідності платності за при­ро­до­користування, за забруднення та погіршення якості навколишнього природного середовища.

Одним з ефективних інструментів екологічного регулювання світова спіль­но­та вважає екологічні податки, які є порівняно новими в національ­них по­дат­ко­вих системах і постійно вдосконалюються. Так у Порядку денному на XXI сто­літ­тя, прийнятому конференцією ООН з навколишньо­го середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро (3-14 червня 1992 р.), зазначається: «За сприяння та під­тримки регіональних і міжнародних економічних та екологічних організацій на також неу­рядових науково-дослідних установ урядам слід за­охочувати проведення дос­лід­жень і аналізу ефективних методів вико­ристання економічних механізмів і сти­мулювання, приділяючи при цьо­му особливу увагу таким ключовим пи­тан­ням, як… роль екологічного оподаткування з урахуванням націо­нальних умов».

Як і в різних странах в Україні екологічні податки не є бюджето­ут­во­рю­ю­чи­ми, їх основна мета – стимулювання платника до позитивної з точки зору охо­ро­ни навколишнього природного середовища поведінки, на відміну від енер­гетичних чи транспортних податків, яким більше властива фіскальна функція.

Кошти, які мають компенсувати нанесений ущерб довкіллю і сплачуються суб’єктами господарської діяльності у вигляді зборів за спецкористування при­родними ресурсами та за забруднення навколишнього природного середовища, у економічному вимірі навідь наближено не співвідносяться з тим техногенним наван­та­женням, яке завдає виробнича діяльність сус­пільства на довкілля.

На сучасному етапі у національній податковій системі податкові інструменти еко­логічного регулювання тільки прохо­дять стадію становлення і потребу­ють особливого вдосконалення. Тому нормативно-правова база кожен рік зазнає деяких змін в пошуках най­економіч­ного та ефективного механізму розподілу природно-ресурсної ренти між власником (народом) та користувачем.

Зокрема, з 01.01.2009 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поводження з радіоактивними відходами» (№ 515-VІ від 17.09.2008 р.), на виконання якого з 01.05.2009 р. сплачується збір за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками. Всі кошти від сплати цього збору надходять до Державного бюджету України з метою формування Фонду для забезпечення фінансування робіт у сфері поводження з радіоактивними відходами, які утворюються на АЕС України та інших підприємствах, а також джерел його формування та спрямування коштів Фонду на виконання Державної програми поводження з радіоактивними відходами.

27.12.2008 р. була прийнята постанова Кабінету Міністрів України «Про зат­верд­ження розміру щомісячного збору за користування радіочастотним ресур­сом України». Ставки щомісячного збору протяго вісім років не переглядалися, то­му постановою розмір ставки щомісячного збору збільшено на індекс спо­жив­чих цін за період з 2001 по 2006 роки – 158,5% (або в 1,58 раза). Постанова вступила в дію з 01.01.2009 р.

З 1 лютого 2009 року вступив в силу Наказ Міністерства охорони навко­лишньо­го природного середовища України від 10.12.2008 № 639 „Про затверд­жен­ня Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні дер­жа­ві в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря”, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 21.01.2009 за № 48/16064.

Методика встановлює порядок визначення розмірів відшкодування запо­дія­них збитків у результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в ат­мос­ферне повітря стаціонарними джерелами суб’єктів господарювання (юри­дич­них і фізичних осіб). Нова методика не застосовується до госпсуб’єктів, діяль­ність яких пов’язана з впливом фізичних та біологічних факторів на стан атмос­ферного повітря, та при виявленні порушень стосовно викидів із пересувних джерел.

Загалом Методика застосовується при виявленні наднормативних викидів за результатами державного контролю, який проводиться державними інспек­то­рами України з охорони навколишнього природного середовища.

В 2009 році Мінприроди затвердило Методику розрахунку розмірів від­шко­ду­вання збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охо­рону та раціональне використання водних ресурсів (Наказ № 389 від 20.07.2009р. зареєстрований в мінюсті України 14.08.2009р. «№ 767/16783), яка встановлює єдині вимоги до визначення вказаних збитків, завданих суб'єктами госпо­дарю­вання (фізичними і юридичними особами), що призвели до забруднення водних об'єктів, у тому числі пов'язаного із самовільними та аварійними скидами у вод­ний об'єкт забруднюючих речовин із зворотними водами або речовин у складі сиро­вини, продукції чи відходів, крім випадків забруднення територіальних і внутрішніх морських вод та виключної морської економічної зони України із суден, кораблів та інших плавучих засобів; та до забруднення поверхневих та підземних вод під впливом полігонів (сміттєзвалищ) твердих побутових та промислових відходів.

Також в зв’язку з економічною ситуацією в державі діючим законодавством передбаченена щорічна індексація нормативів збору за забруднення довківлля, за спеціальне водокористування, за спеціальне використання лісових ресурсів, за геологорозвідувальні роботи, виконані за раїхунок Державного бюджету, нор­мативів платежів за користування надрами для видобування корисних копалин.

Не зважаючи на те, що на сьогодні одним із важливих складових екологічної політики України є формування економічних та еко­но­мі­ко-­пра­вових ос­нов раціонального природо­користування і охорони навко­лиш­ньо­го при­родного се­ре­довища, створити дієву еконо­мічну заціка­вленість під­при­ємств у зниженні ризику забруд­нення навколишнього приро­дного сере­до­ви­ща та ощадливому використанні природних ресурсів не вдається.

За оцінками експертів територія України за техногенним наван­та­жен­ням на при­род­не середовище у 4-5 разів перевищує аналогічний показник роз­ви­не­них стран.

Недос­ко­на­лість діючого механізму “забруднювач платить” на сьогодні не вико­нує своє основне зав­дання - стимулювання суб’єктів господарювання як найширше зап­ро­вад­жувати у вироб­ни­чій діяльності ефективні природо­охоронні, ресур­со­збе­рі­гаючі заходи та но­віт­ні технології.

За підрахунками Національної Академії Наук України неекологічність госпо­дарської діяльності щороку завдає Україні збитків на 10 млрд. дол.

Тому основними напрямками удосконалення екологічного законодавства в її економічній складовій є:

по-перше - наближення вартості природних ресурсів до реальної, а саме такої вартості, щоб у підприємців чи виробників навіть думки не виникало, що взятий у природи ресурс можна використати неефективно;

по-друге - підвищення цін­но­с­ті природи у свідомості людей, і особливо - у політиці держави, діяльність якої сьогодні, на жаль, спрямована на інтенсивне користування природними ресурсами.

Тобто, потрібен відхід від традиційної “ресурсної і споживацької” стратегії розвитку, що потребує зміни поведінки суспільства, розроблення нових концепцій державного управління, підприємницької діяльності, зміни методології оцінки ролі та значення екосистем у житті людини і суспільства.

Світовий досвід показує, якщо виділяти на охорону природного довкілля менш ніж 3% ВВП, то коштів вистачить лише на утримання персоналу та здійс­нен­ня термінових заходів. Витрачаючи 5%, можна стабілізувати екологічну си­туа­цію і поступово її поліпшувати. Для вирішення проблем, пов’язаних із нор­малізацією ситуації в зонах екологічного лиха, потрібно 7-10% ВВП. В Україні на всі природоохоронні заходи за останні роки виділяли тільки 0,5% ВВП.