473 Леонард т. Гобгауз

тільки на мене. Він може оцінювати й протилежні вимоги інших індивідів. Він оці­нюватиме нас у взаємовідносинах, тобто тією мірою, якою індивіди втягнені в суспільні відносини. Крім того, якщо його думка раціональна в якомусь аспекті, вона має спиратися на певний принцип, а будь-який принцип, що його визнає спосте­рігач як раціональна людина, має має обірунтовуватися задовільними результата­ми, отриманими внаслідок додержання цього принципу; як неупереджена людина, повинен брати до уваги добро кожного окремого індивіда, що відчувас на собі вплив цього принципу. Тобто спостерігач у своїх судженнях має спиратися на загальне добро. Отже, право індивіда не може суперечити загальному добру, і окремо від цього добра не може існувати жодного права.

Цей аргумент, здається, робить індивіда надто підпорядкованим суспільству. Але стверджувати таке означає забувати другий аспект початкового припущення. Суспіль­ство цілком складається з окремих індивідів. Воно не має якоїсь своєї особистості, окремої та вищої від особистостей його членів. Але суспільство, проте, має певне колективне життя та характер. Британський народ - це спільнота, яка має своє влас­не життя. Але цю спільноту формують певні зв'язки, що об'єднують усіх британ­ських підданих, і ці зв'язки, зрештою, - це почування та ідеї, чуття патріотизму, спорідненості, спільні гордощі й тисячі набагато тонших почуттів, що об'єднують людей, які розмовляють спільною мовою, мають спільну історію й розуміють одне одного так, як більше нікого не годні розуміти. Британський народ - не якась загадко­ва сутність, що існує десь вище від сорока з гаком мільйонів живих душ, які живуть під спільним законом. Його життя - це їхнє життя, його добробут чи недоля - це їхні добробут чи недоля. Таким чином, спільне добро, якому підпорядковані права кожної людини, - це добро, певна частка якого припадає кожній людині. Ця частка полягає в реалізації її спроможностей почувати, любити, виявляти психічну та фізич­ну енергію, і, реалізуючи ці спроможності, вона відіграє свою роль у соціальному житті, або, за словами Гріна, знаходить своє власне добро у спільному.

Що ж, ця фраза, як, слід, мабуть, вважати, покликається на певне припущення, яке можна прийняти за фундаментальний постулат органічного погляду на суспіль­ство. Цей постулат припускає, що така реалізація (або повний розвиток особис­тості) практично можлива не для однієї людини, а для всіх членів суспільства. Mat бути відкритий напрям розвитку, в якому кожен може рухатись у гармонії з рештою людей. Гармонія в повному розумінні цього слова охоплюватиме не просто брак конфліктів, а реальну взаємопідтримку. Отже, кожен повинен мати можливості роз­витку, які не тільки не перешкоджатимуть розвитку інших людей, а активно сприя­тимуть йому. Що ж, давні економісти розглядали уявлення про природну гармонію, за якої інтереси кожної людини, якщо їх правильно розуміти й не обмежувати зовнішнім втручанням, неминуче спонукають її діяти так, щоб це було вигідним іншим людям та суспільству загалом. Тепер ми бачимо, що те припущення було надто оптимістичним. Концепція, до якої ми дійшли нині, не заходить аж так дале­ко. Вона не постулює реального існування гармонії, яка для свого ефективного функ­ціонування не вимагає нічого, крім розважливості та тверезості суджень, а лише стверджує, що можлива певна етична гармонія, якої можна досягнути завдяки поча­сти дисципліні, почасти поліпшенню життєвих умов, і саме в цьому досягненні по­лягає соціальний ідеал. Спробувавши дати послідовний доказ цього постулату, ми потрапили б у сферу початкових філософських принципів. Це саме той пункт, де

Апологія свободи

філософія політики поєднується з філософією етики. Тут, напевне, досить сказати, що намагання виробити послідовну систему у сфері мислення є характерним для раціонального імпульсу, що лежить в основі науки та філософії, тож намагання ут­вердити гармонію у світі почуттів та дії, - гармонію, яка має охопити всіх, хто думає й почуває, - є сутністю того раціонального імпульсу у світі практики. Рух до гар­монії - це наполегливе поривання раціональної істоти, навіть якщо мета завжди лежить за межами досяжності здійснених зусиль.

Ці принципи можуть видатись надто абстрактними, далекими від практичного життя та безвартісними для конкретного навчання. Але така їхня віддаленість - це віддаленість початкових принципів, коли їх розглядати без сполучних зв'язків, які поєднують їх із подробицями досвіду. Почавши шукати деякі з цих зв'язків, ми зно­ву дійдемо до давніх ліберальних принципів і побачимо, якими вони видаються у світлі органічної, або, як уже можна назвати її тепер, гармонійної концепції. Почні­мо з того, що відразу впадає у вічі: давня ідея рівності й тут відіграє свою роль. Адже спільне добро поширюється на всіх індивідів. Ця концепція спирається на особистість і постулює вільний простір для розвитку особистості кожного члена суспільства. Це основа не тільки рівноправності перед законом, а й того, що назива­ють рівністю можливостей. Щоправда, реальну рівність ставлення до всіх індивідів ця концепція зумовлює тільки тією мірою, якою ця рівність випливає з первісної рівності спроможностей³. Як на мене, концепція тільки зумовлює, що, хоч яка не­рівність реального ставлення, прибутків, посад та поглядів існує за доброго соціаль­ного устрою, причиною тієї нерівності будуть не інтереси привілейованого індиві­да як такого, а потреби спільного добра. Якщо існування, з одного боку, мільйоне­рів, а з другого - злидарів справедливе, воно має бути, бо такі контрасти є результа­том економічної системи, що загалом працює задля спільного добра, складовими елементами якого є як благо злидарів, так і благо мільйонерів; тобто, добре зважив­ши добро і зло всіх зацікавлених сторін, ми не побачимо жодної відкритої для нас альтернативи, що була б кращою задля добра всіх. Поки що я тут не критикую і не захищаю жодної економічної системи. Я лише вказую, що це позиція, яка згідно з органічним або гармонійним поглядом на суспільство може бути придатною для будь-якого раціонального захисту великої нерівності в розподілі багатства. Щодо рівності, то, хоч як це дивно, і справді видається, що гармонійний принцип може цілком охопити й навіть розширити одне з «прав людини», сформульованих 1789 року: «Соціальні відмінності можуть спиратися тільки на загальну користь»⁴¹. Якщо таки справедливо, що індивід А має перевершувати індивіда В своїм багат­ством, владою або становищем, то лише тому, що, розглянувши добро всіх зацікавле­них сторін, однією з яких є В, виявляється, що завдяки такій системі тут є чистий виграш, коли порівняти з будь-якою іншою альтернативою, яку можна придумати.

Якщо перейти від рівності до свободи, то загальну лінію аргументації ми вже визначили, і докладне обговорення труднощів слід лишити для наступного розділу. Тут треба лише повторити, що на основі гармонійного принципу фундаментальна важливість свободи спирається на природу самого «добра», байдуже, йдеться про добро суспільства чи про добро індивіда. Добро - це те, чого досягають розвитком

Безглузде й хибне твердження, ніби вона має зумовлювати реальну рівність, обстоюють з полеміч­них міркувань здебільшого противники рівності.

474

Леонард Т. Гобгауз

Апологія свободи

475

визначальних рис особистості, - розвитком, який здійснюють, збагачуючи ідеями, пробуджуючи уяву, виховуючи почуття й приборкуючи пристрасті, зміцнюючи та поширюючи раціональний контроль. Саме розвиток усіх цих рис у кожної живої людини робить її життя справді гідним, щоб його прожити, і тому гармонійна взає­модія людей, увага кожного до кожного й робить суспільство живою єдністю. Сво­бода, якщо розуміти її таким чином, не може обійтися без обмежень, але обмежен­ня, проте, - не мета, а засоби до мети, І один з головних елементів тієї мети -збільшення свободи.

Але колективна діяльність спільноти не конче відбувається внаслідок примусу чи обмеження. Що надійніше ця діяльність спирається на свободу й загальну добро­вільну згоду, то більше спроможна реалізувати ті досягнення, для здійснення яких індивід надто слабкий чи безсилий, тоді як сила колективної дії велика. Прогрес людини, хоч у якому аспекті розглядати його, завжди полягає в загальному соціаль­ному поступі, у здобутках усвідомленої та неусвідомленої співпраці. В цій роботі велику й дедалі більшу роль відіграють добровільні об'єднання. Але держава- це одна з форм об'єднань серед багатьох інших, що вирізняється використанням при­мусової сили, своїм найвищим становищем і своїми претензіями на контроль над усіма, хто живе в її географічних межах. Те, якими мають бути функції такого об'єд­нання, ми розглянемо трохи згодом у зв'язку з іншими питаннями, які ми вже пору­шували. Але наша загалом слушна думка, що держава є одним з-поміж багатьох інших форм об'єднань, створених із метою підтримки та вдосконалення життя, - це загальний принцип, на якому ми наголошуємо, і, ставши на цю позицію, ми вже якнайдалі відійшли від старого лібералізму. Проте ми завжди мали певні підстави думати, що давні доктрини, коли ретельно придивитися до них, вели до набагато ширшої концепції державної дії, ніж видається на поверхні, і нам треба подивитися ще пильніше, перш ніж ми з'ясуємо,іцо ця «позитивна» концепція держави, до якої ми дійшли тепер, не тільки не призводить до конфлікту зі справжнім принципом особистої свободи, а й необхідна для його ефективної реалізації.

І, крім того, є ще один принцип історичного лібералізму, до якого цілком при­хильна наша теперішня концепція держави. Концепція спільного добра, як ми її тлумачили, може бути реалізована в усій своїй повноті тільки завдяки спільній волі. Є, звичайно, вартісні елементи і в доброму урядуванні зичливого деспота або па-терналістської аристократії. За будь-якого мирного ладу завжди є простір для про­цвітання багатьох добрих справ. Але всі плоди соціального поступу пощастить зібра­ти тільки тоді, коли більшість чоловіків та жінок у суспільстві будуть не лише па­сивними користувачами благ, а й робитимуть свій практичний внесок до загального добробуту. Отже, зробити права та обов'язки громадян реальними й живими і по­ширити їх тією мірою, якою дозволяє стан суспільства - це інтегральна частина органічної концепції суспільства й виправдання принципу демократії. Водночас це виправдання націоналізму, якщо цей націоналізм спирається на справжню інтерпре­тацію історії. Адже тією мірою, якою справжня соціальна гармонія спирається на почуття й використовує всі природні зв'язки спорідненості, добро сусідства, єдності національного характеру та віри, мови і способу життя, - найкращим, найздоровІ-шим і найенергійнішим політичним утворенням є те, до якого люди прихиляються самі всіма своїми почуттями. Будь-яке порушення такої єдності - внаслідок насиль­ницького розриву або примусової інкорпорації до якогось більшого суспільства з

іншими, чужими почуваннями та законами - має тенденцію викривлювати або при­наймні обмежувати спонтанний розвиток суспільного життя. Свобода нації і свобо­да індивіда - це парості на одному стовбурі, і їхній історичний зв'язок спирається не на випадковість, а на безперечну тотожність ідеї.

Таким чином, в органічній концепції суспільства відіграє свою роль кожна з про­відних ідей історичного лібералізму. Ідеальне суспільство слід розуміти як су­купність, що живе й процвітає завдяки гармонійному зростанню всіх своїх складо­вих частин, кожна з яких, розвиваючись у своєму власному напрямі та у згоді зі своєю природою, загалом має тенденцію сприяти розвиткові інших частин. Бодай елементарний слід такої гармонії є в кожній формі соціального життя, що здатна підтримувати своє існування, бо якщо суперечливі пориви братимуть гору, суспіль­ство може розпастися, а коли вони таки візьмуть гору - розпадеться. А справжня гармонія, шо стоїть на другому полюсі, - це ідеал, який, можливо, людям не під силу реалізувати, але який вказує напрям руху вперед. Але припустити таке означає припустити, що напрями можливого розвитку кожного індивіда, або, скориставшись загальнішою фразою, кожного складового елемента соціального устрою не обмежені й не фіксовані. Є багато можливостей, і курс, який зрештою вестиме до соціальної гармонії, - лиш одна серед них, а можливостей дисгармонії та конфлікту вкрай багато. Отже, прогрес суспільства, як і прогрес індивіда, залежить кінець кінцем від вибо­ру. Він не «природний» у тому розумінні, в якому природний фізичний закон, тобто в розумінні автоматичного руху вперед зі стадії на стадію, без повернення назад, без відхилення ліворуч чи праворуч. Він природний лиш у тому сенсі, що є виявом глибинних сил, притаманних людській натурі, які набувають свого повного розкві­ту лиш у безкінечно повільному та складному процесі взаємного пристосування. Кожна конструктивна соціальна доктрина спирається на концепцію людського про­гресу. Суть лібералізму полягає в розумінні, що прогрес - наслідок не певних меха­нічних маніпуляцій, а визволення живої духовної енергії. Механізм буде добрим лише тоді, коли забезпечить канали, що ними безперешкодно зможе текти така енергія (якій не заважатиме навіть її власний надмір), живлячи соціальну структуру, збага­чуючи та ошляхетнюючи духовне життя.

Капіталізм, ринок і свобода

477

ЛЮДВІҐ ФОН МІЗЕС

КАПІТАЛІЗМ, РИНОК І СВОБОДА

Філософи і правники доклали великих зусиль, намагаючись визначити по­няття свободи (freedom) або волі (liberty). Навряд чи можна стверджувати, що такі намагання є успішними.

Поняття свободи має сенс тільки тоді, коли воно стосується міжлюдських взає­мин. Були автори, які розповідали різні байки про первісну - природну - свободу, яку людина, як припускалося, мала у міфічному природному стані, що передував встановленню суспільних відносин. Проте такі розумово та економічно самодостатні індивіди або сім'ї, блукаючи країною, були вільними тільки доти, доки їх шлях не перетинався зі шляхом сильнішої людини. У безжалісній біологічній конкуренції правим завжди був сильніший, а слабшому не залишалося іншого вибору, окрім як безумовна покора. Первісна людина, безсумнівно, не народжувалася вільною.

Термін свобода може набувати значення лише у межах суспільної системи. Як праксеологічний термін¹¹, свобода належить до тієї сфери, в рамках якої діючий індивід у стані вибирати між альтернативними способами дії. Людина вільна на­стільки, наскільки їй дозволяється вибирати собі цілі і засоби, потрібні для їх до­сягнення. Свобода людини найсуворіше обмежена законами природи, а також зако­нами праксеології. Вона не може досягти цілей, що несумісні одна з одною. Якщо людина вирішує віддатися насолодам, що певним чином впливають на функціону­вання її тіла та розуму, вона повинна змиритися з відповідними наслідками. Було б недоречним говорити, що людина не вільна тому, що вона не може отримати задо­волення від вживання певних наркотиків, не зазнаючи їх негативного впливу, що вважається вельми небажаним. Хоча загалом це визнається всіма розумними людь­ми, подібної одностайності все ж немає стосовно оцінки законів праксеології.

Людина не може одночасно користуватися і перевагами від мирного співробіт­ництва на основі принципу розподілу праці у суспільстві, і дозволом удаватися до поведінки, яка обов'язково призведе до розпаду суспільства. Вона повинна вибира­ти між дотриманням певних правил, що роблять можливим життя у суспільстві, та злиденністю й незахищеністю «небезпечного життя» у стані постійної ворожнечі між незалежними індивідами. Цей закон, що визначає наслідок усіх людських дій, не менш суворий, ніж закони фізики.

Проте все ж існує далекосяжна різниця між наслідками, зумовленими нехтуван­ням законів природи, та наслідками, зумовленими нехтуванням законів праксеології. Безперечно, обидві категорії законів виконуються самі по собі, не потребуючи жод­них зусиль з боку людини. Проте результати вибору, що робиться індивідом, є різни­ми. Людина, яка приймає отруту, шкодить лише сама собі. А ось людина, яка вирі­шує вдатися до грабунку, підриває увесь суспільний устрій. Користуючись лише

короткотерміновими вигодами, отриманими внаслідок своїх дій, вона може не усві­домлювати довготермінових наслідків таких дій, що можуть зашкодити усім лю­дям, її діяння є злочином, тому що вони мають згубні наслідки для її співвітчиз­ників. Якби суспільство не змогло завадити такій поведінці, вона б невдовзі стала нормою І підірвала б співробітництво у суспільстві та всі ті вигоди, які останнє дарує кожному.

Для того, щоб встановити та зберегти суспільне співробітництво та цивілізо­ваність, необхідно вжити заходів, що не дали б змоги асоціальним індивідам вдава­тися до дій, здатних зруйнувати все те, чого людина досягла у своєму розвитку від рівня неандертальця. Для збереження стану справ, за якого існує захист індивіда від необмеженої тиранії сильніших та спритніших членів спільноти, необхідний інститут, що дозволяє стримувати дії усіх антисуспільних елементів. Миру як відсут­ності постійної боротьби всіх проти всіх можна досягти лише шляхом запровадження системи, де можливість застосування сили монополізована суспільним апаратом примусу і насильства, а застосування такої можливості у кожному окремому випад­ку регулюється певною сукупністю правил - створеними людиною законами, що відрізняються як від законів природи, так і від законів праксеології. Суттєвим інстру­ментом соціальної системи є функціонування такого апарату, що звичайно нази­вається державою.

Поняття свободи та залежності має сенс лише стосовно того способу, в який функціонує держава. Було б зовсім недоцільним і помилковим стверджувати, що людина є не вільна тому, що якщо вона хоче залишитися живою, її можливість ро­бити вибір між ковтком води та ковтком ціалістого калію обмежена природою. Так само було б недоречним називати людину не вільною тому, що законом встановлена певна міра покарання за те, що вона хоче вбити іншу людину, а також тому, що поліція та суд у кримінальних справах суворо забезпечують її виконання. У тій мірі, наскільки держава - суспільний апарат примусу і насильства - обмежує застосу­вання насильства та загрози такого насильства шляхом придушення антисуспільної діяльності й запобігання їй, настільки й переважає те, що обґрунтовано та осмисле­но можна назвати свободою. Обмеження накладаються лише на ту поведінку, що неодмінно призводить до руйнування суспільної співпраці та цивілізації, і тим са­мим відкидає всіх людей до стану, який існував у той час, коли homo sapiens ще вів суто тваринне Існування. Такий примус не обмежує суттєвим чином можливості людини вибирати. Як би не існувало держави, що забезпечувала б виконання ство­рених людиною законів, то індивід не мав би, з одного боку, переваг, зумовлених існуванням суспільного співробітництва, а з другого боку - задоволення вільно відда­ватися втіхам ненаситних тваринних інстинктів агресії.

У ринковій економіці, соціальній організації типу laissez-faire існує сфера, в ме­жах якої індивід вільний робити вибір між різними способами діяльності, не буду­чи обмеженим загрозою покарання. Однак, якщо держава не обмежується захистом людей від насильницької чи шахрайської агресії з боку антисуспільних елементів, то вона зменшує сферу свободи індивіда діяти більше, ніж це окреслено праксеоло-гічним законом. Таким чином, ми можемо визначити свободу як той стан речей, коли індивідуальне право вільного вибору (the individual's discretion to choose) не обмежене насильством з боку держави більше, ніж це обмежується у будь-якому разі праксеологічним законом.

478

Людвіґ фон Мізес

Капіталізм, ринок і свобода

479

Саме це мається на увазі, коли свобода визначається як становище індивіда у ринковій економіці. Він вільний у тому сенсі, що закони і держава не примушують його відмовитися від автономії та самовизначення більшою мірою, ніж це робить неминучий праксеологічний закон. Він відмовляється лише від свободи тварини жити без будь-якого врахування існування інших особин того ж виду. А суспільний апарат примусу і насильства домагається того, щоб індивіди, яким злоба, недале­коглядність та розумові вади не дають змоги зрозуміти, що, вдаючись до дій, які підривають основи суспільства, вони завдають шкоди самим собі і всім іншим людсь­ким істотам, були змушені уникати таких дій.

Саме з цієї точки зору доводиться вирішувати питання, що часто постають, про те, чи не є військова повинність та оподаткування обмеженням свободи. Якби всі люди у світі визнали принципи ринкової економіки, то не було б жодних підстав вдаватися до воєн, і всі держави могли б жити у мирі та спокої. Але у наш час ситу­ація така, що вільній країні постійно загрожують агресивні задуми тоталітарних автократій. Якщо вона хоче зберегти свою свободу, то повинна бути готовою захи­стити свою незалежність. Якщо уряд вільної країни, намагаючись зробити все, аби відбити агресію, примушує всіх громадян активно з ним співпрацювати, а всіх при­датних до військової служби призиває до армії, то він не накладає на Індивіда обо­в'язок, що виходив би за межі смислу приписів праксеологічного закону. У світі, де багато агресорів та поневолювачів, послідовний безумовний пацифізм рівноцінний безумовній капітуляції перед найжорстокішими загарбниками. Той, хто хоче зали­шатися вільним, повинен боротися на смерть із тими, хто намагається позбавити його свободи. Оскільки ізольовані спроби спротиву з боку кожного індивіда прире­чені на невдачу, єдиним реальним способом захисту є організація опору державою. Суттєвим обов'язком держави є захист^сощ'альної системи не тільки від внутрішніх правопорушників, а Й від зовнішніх ворогів. Той, хто у наш вік виступає проти озб­роєнь та військової повинності, є, можливо, зовсім не усвідомлюючи цього, підсоб­ником тих, хто заміряється поневолити всіх.

Утримання державного апарату - судів, поліції, пенітенціарної системи та зброй­них сил - вимагає значних видатків. Стягнення податків з цією метою повністю узгоджується із свободою, яку має індивід у вільній ринковій економіці. Зрозуміло, це зовсім не означає виправдання конфіскаційних та дискримінаційних методів опо­даткування, які сьогодні застосовуються самозваними «прогресивними» держава­ми. Немає особливої потреби наголошувати на цьому факті, тому що у наш вік дер­жавного втручання в економіку та у справи інших держав і сталого «поступу» до тоталітаризму, держава застосовує право оподаткування для руйнування ринкової економіки.

Кожний крок держави, що виходить за межі виконання важливих функцій захи­сту ринкової економіки, з метою ЇЇ безперешкодного функціонування, проти агресії з боку чи то внутрішніх, чи то зовнішніх ворогів, є кроком по шляху, що безпосе­редньо веде до тоталітарної системи, де свободи немає взагалі.

Воля та свобода - це умови існування людини у суспільстві, заснованому на договорі. Суспільне співробітництво у системі з приватною власністю на засоби виробництва означає, що у межах ринку індивід не зобов'язаний комусь підкоряти­ся або бути володарем над кимось. Даючи щось іншим і служачи їм, він діє з власної волі для того, аби отримати винагороду чи послуги з боку тих, хто отримав його

послуги. Він обмінюється товарами і послугами, не виконує примусової праці і не сплачує данини. Безперечно, він не є незалежним. Він залежить від інших членів суспільства, проте така залежність взаємна. Покупець залежить від продавця, а про­давець - від покупця.

Головною турботою багатьох авторів XIX та XX століть було викривлення та перекручення цього очевидного факту. Робітники, стверджували вони, залежать від милості працедавців. Що ж, дійсно, працедавець має право звільняти працівника. Проте якщо він скористається цим правом просто із забаганки, то він зашкодить своїм власним інтересам. Йому буде невигідно, якщо він звільнить кращого праців­ника, аби найняти менш умілого. Ринок прямо не забороняє нікому завдавати шко­ди з власного розсуду своїм співвітчизникам - він тільки карає за це. Власник мага­зину вільний грубо поводитися із покупцями, якщо він готовий сприйняти наслідки такої поведінки. Замовники вільні бойкотувати постачальника, якщо вони готові йти на збитки собі. На ринку до докладання найбільших зусиль прислужитися своїм співгромадянам і до обмеження довільності своїх дій та злого умислу кожну люди­ну спонукають не примус І силування з боку жандармів, катів та судів, а власна вигода. Член суспільства, заснованого на договорі, вільний тому, що він лише слу­жачи самому собі, служить іншим. Обмежує його дії тільки неминуче природне явище нестатків. В усьому іншому в межах ринку він вільний.

Немає ніякої іншої свободи чи вільності окрім тих, що зумовлені функціонуван­ням ринку. У тоталітарному ге ге моністично му суспільстві єдиною свободою, яка залишається індивіду, тому що ЇЇ у неї просто не можна відняти, є свобода вчинити самогубство.

Держава, цей суспільний апарат примусу і насильства, є, за необхідністю, гегемо-ністичним органом. Якби держава була у змозі поширити свою владу ad libitum*, вона б тоді скасувала ринкову економіку і замінила б її всеохопним тоталітарним соціалізмом. Аби завадити цьому, необхідно обмежити владу держави. Це є завдан­ням усіх конституцій, біллів про права та законів. Це становить суть усієї тієї бо­ротьби, що її веде людство заради свободи.

Хулителі свободи у цьому сенсі мають рацію, називаючи ЇЇ «буржуазною» про­блемою та ганьблячи права, що гарантують свободу, як негативні права. Стосовно царини держави та державного урядування свобода означає обмеження, що накла­даються на здійснення каральних та контрольних функцій.

Не було б жодної потреби зупинятися на цьому очевидному факті, якби побор­ники скасування свободи не внесли навмисно у це питання смислову плутанину. Вони зрозуміли, що можуть програти, якщо вестимуть відкриту і чесну боротьбу за обмеження і рабство. Поняття волі та свободи мали такий великий престиж, що жодна пропаганда не могла похитнути їхньої популярності. З незапам'ятних часів у західній цивілізації свобода (liberty) вважається найціннішим добром. Саме турбо­та про свободу - суспільний ідеал, чужий східним народам - вивищила Захід. Со­ціальна філософія Заходу - це, по суті, філософія свободи. Головним змістом історії Європи і спільнот, заснованих європейськими емігрантами та їхніми нащадками, була боротьба за свободу. Прапором нашої цивілізації є «міцний» («rugged») індиві­дуалізм. Жодний з відкритих нападів на свободу особистості не мав хоч якихось шансів на успіх.

Як заманеться (латин.).

480

Людвіґ фон Мізес

Капіталізм, ринок і свобода

481

Тому прибічники тоталітаризму обрали іншу тактику. Вони обернули навпаки значення слів. Вони стали називати істинною або справжньою свободою те станови­ще індивідів у системі, де ці індивіди не мають жодних прав, окрім права підкоря­тися наказам. У Сполучених Штатах Америки вони називають себе істин ними л ібера-лами, тому що домагаються саме такого суспільного устрою. Вони називають демо­кратією російські методи диктаторського правління. Вони називають профспілкові методи насильства і примусу «промисловою демократією». Вони називають свобо­дою преси той стан речей, коли лише держава вільна друкувати книги і газети. Вони визначають свободу як можливість робити «правильні» речі і, зрозуміло, привласню­ють собі право вирішувати, що є правильним, а що - ні. На їхню думку, саме все­владдя держави й означає цілковиту свободу. Звільнити право контролю над су­спільством від будь-яких обмежень - ось сутність їхньої «боротьби за свободу».

Ринкова економіка, заявляють ці самозвані ліберали, дає свободу тільки парази­тичному класу експлуататорів, буржуазії; ці негідники користуються свободою для поневолення мас. Найманий працівник не вільний; він повинен тяжко працювати лише заради своїх наймачів, працедавців. Капіталісти привласнюють собі те, що у відповідності з невід'ємними правами людини повинно належати робітникові. При соціалізмі робітник матиме свободу і людську гідність, тому що йому вже непотріб­но буде працювати як рабу на капіталіста. Соціалізм означає визволення простої людини, означає свободу для всіх. Більше того, він означає достаток для всіх.

Такі доктрини здатні перемагати тому, що вони не піддавалися ефективній раціо­нальній критиці. Деякі економісти просто чудово виконали завдання викриття їхніх суттєвих, вад, хиб та протиріч. Але народ нехтує вченнями економістів. Аргументи, що висуваються політиками та вченими середньої руки проти соціалізму, є або неро­зумними, або недоладними. Немає сенсу наполягати на, як стверджується, «природ­ному» праві індивідів володіти власністю, якщо інші люди стверджують, що най­важливішим «природним» правом є право на рівність прибутків. Такі суперечки не можна вирішити ніколи. Немає сенсу критикувати несуттєві побічні пункти соціа­лістичної програми. Соціалізм не спростовується шляхом нападок на позицію со­ціалістів щодо релігії, шлюбу, контролю за народжуваністю та мистецтва. Більше того, вирішуючи такі питання, критики соціалізму часто не мали рації.

Незважаючи на серйозні помилки оборонців економічної свободи, виявилося неможливим дурити весь народ увесь час щодо суттєвих характеристик соціалізму Найфапатичніші прихильники планової економіки були змушені визнати, що їхні прожекти передбачають скасування багатьох свобод, якими люди користуються при капіталізмі та «плутодемократії». Опинившись у скрутному становищі, вони вдали­ся до нового виверту. Свобода, яку потрібно скасувати, наголошують вони, це про­сто незаконна «економічна» свобода капіталістів, що шкодить простій людині. Поза «економічною сферою» свободу не тільки буде повністю збережено, а й суттєво розширено. «Планування заради свободи» стало останнім часом популярним гас­лом поборників тоталітарної державної влади та русифікації всіх народів.

Хибність такого аргументу зумовлена необгрунтованим розрізненням двох ца-рин людського життя та діяльності, що нібито повністю відокремлені одна від од­ної, а саме, «економічної» та «неекономічної» сфер. Стосовно вирішення цього питання, немає жодної потреби додавати щось до того, що вже було сказано у попе­редніх частинах цієї книги. Однак слід наголосити ще на одному моменті.

Свобода, яку мали люди у демократичних країнах західної цивілізації у роки тріумфу старого лібералізму, була не результатом запровадження конституцій, біллів про права, законів та інших законодавчих актів. Такі документи мали на меті лише захист вільності та свободи, що міцно закріпилися завдяки функціонуванню ринко­вої економіки, від зазіхань з боку державних чиновників. Жодна державна влада і жодне цивільне право не можуть гарантувати і забезпечити свободу інакше, ніж шляхом підтримки і захисту основних інститутів ринкової економіки. Державна влада завжди означає примус і насильство і є за необхідністю протилежністю сво­боди. Державна влада є гарантом свободи і сумісна зі свободою лише тоді, коли сфера її застосування належним чином обмежена шляхом збереження того, що на­зивається економічною свободою. Там, де ринкова економіка відсутня, найпрекрас-нодушніші положення конституції та законів залишаються лише на папері.

При капіталізмі свобода людини є наслідком конкуренції. Робітник не залежить від доброї волі працедавця. Якщо його наймач звільняє його, то він просто знахо­дить іншого працедавця. Покупець не перебуває під владою власника магазину. Він вільний стати постійним покупцем іншого магазину, якщо цього забажає. Ніхто не мусить цілувати людям руки або боятися їхньої неприхильності. Міжособистісні стосунки є діловими; обмін товарів та послуг є взаємним; продавати чи купувати -це не ласка, що надається, а комерційна операція, яка мотивується вигодою для обох сторін.

Дійсно, як виробник кожна людина залежить або безпосередньо - наприклад, як підприємець - або опосередковано - наприклад, як найманий робітник - від вимог споживачів. Однак така залежність від до\;інування споживачів не є необмеженою. Якщо людина має вагомі причини ігнорувати те, що споживач є головною особою, вона може спробувати вчинити так. У межах ринку є досить істотне та ефективне право чинити опір тиску. Нікого не примушують йти у горілчане виробництво або у виробництво вогнепальної зброї, якщо сумління заперечує це. Можливо, у такому випадку людині доведеться заплатити за свої переконання; у цьому світі немає та­ких цілей, за досягнення яких не доводилося б платити. Проте людина сама має приймати рішення стосовно вибору між матеріальною вигодою та покликом того, що вона вважає своїм обов'язком. У ринковій економіці лише сам індивід є верхов­ним суддею у справах задоволення власної особи¹.

У політичній сфері опір утискам з боку уряду є найбільш вирішальним аргументом тих. хто їх за­знає. Однак хоч би яким незаконним та нестерпним було пригноблення, хоч би якими високими та благородними були мотиви повстанців та благотворними - наслідки їхнього насильницького опору, революція завжди с незаконною дією, що руйнує встановлений державний лад та форму державно­го правління. Суттєвою ознакою громадянського врядування є тс, що воно на своїй території' є єди­ним суб'єктом, який мас змогу вдаватися до насильницьких заходів чи проголошувати легітимним будь-яке насильство, що чиниться іншими органами. Революція - цс власне громадянська війна, вона знищує самі основи легітимності й у найкращому випадку обмежується сумнівними міжна­родними звичаями ведення війни. У разі перемоги революції може встановитися новий правопоря­док і нова державна влада. Проте вона ніколи не може надати легітимності «праву на вчинення опору гнобленню». Така безкарність, надана людям, які наважуються вдатися до вчинення збройно­го опору збройним силам держави, рівноцінна анархії і несумісна Із жодним способом урядування. Установча Асамблея першої Французької революції вчинила достатньо безглуздо, встановивши дек­ретом такс право; проте вона не була настільки дурною, щоб серйозно поставитися до виконання свого декрету.

482

Людвіґ фон Мізес

Капіталістичне суспільство не має жодних засобів, щоб примусити людину зміни­ти свою професію або місце роботи, окрім винагородження більшою платнею тих, хто задовольняє вимоги покупців. Саме такий вид тиску багато хто вважає нестер­пним і сподівається на його усунення за соціалізму. Та вони надто дурноголові, аби зрозуміти, що єдиною альтернативою є передача властям усіх повноважень для ви­рішення того, в якій галузі економіки та на якій посаді повинна працювати людина.

Людина є не менш вільною і як споживач. Вона сама вирішує, що більш або менш важливе для неї; сама вирішує, як їй краще витрачати гроші.

Заміна ринкової економіки плановою економікою усуває всю свободу і залишає індивіду лише право підкорятися. Орган, що керує всіма економічними питаннями, контролює життя і діяльність людини. Він є єдиним працедавцем. Будь-яка праця стає підневільною працею, тому що найманий працівник мусить погодитися з тим, що пропонує йому начальник. Економічний бос визначає, що й скільки кожний спо­живач мусить споживати. Немає жодної сфери людського життя, де б рішення зали­шалося на розсуд індивіда. Влада дає йому завдання для виконання, навчає його професії та використовує його на тому робочому місці і таким способом, які вона вважає за потрібне.

Щойно економічна свобода, яку ринкова економіка надає членам суспільства, усувається, всі політичні свободи та біллі про права виявляються примарними. Habeas Corpus та судовий процес за участю присяжних стають фікцією, якщо вла­да, прикриваючись економічною доцільністю, має повне право засилати будь-якого громадянина до арктичних регіонів або до пустелі і призначати йому довічні ка­торжні роботи. Свобода преси є просто ширмою, якщо влада контролює всі дру­карні та паперові комбінати. Це стосується також усіх інших прав людини.

Людина вільна настільки, наскільки вона може облаштовувати своє життя відповідно до свого власного плану. Людина, чия доля визначається планами вищої інстанції, що має виключні повноваження складати такі плани, не є вільною у тому сенсі, в якому слово «вільний» використовувалося та розумілося всіма людьми, поки семантична революція наших днів не призвела до штучної ситуації Вавілонської вежі.

МІЛТОН ФРІДМАН

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ ЕКОНОМІЧНОЮ І ПОЛІТИЧНОЮ СВОБОДОЮ

Поширена думка, що політика й економіка існують окремо та здебільшого непов'язані; що індивідуальна свобода є політичною проблемою, а мате­ріальний добробут - економічною проблемою; і що будь-який тип політич­ного устрою (arrangements) можна поєднати з будь-яким типом економічного устрою. Головним сучасним проявом цієї ідеї є захист «демократичного соціаліз­му» багатьма тими, хто беззастережно засуджує обмеження індивідуальної свобо­ди, запроваджені «тоталітарним соціалізмом» у Росії, і хто переконаний, що певна країна може запозичити суттєві риси російської економічної моделі і водночас гарантувати індивідуальну свободу за допомогою політичних механізмів. Теза цьо­го розділу полягає в тому, що такий погляд є помилковим, що існує тісний зв'язок між економікою і політикою, що лише певні комбінації політичних і економічних моделей є можливими і, зокрема, що суспільство, яке є соціалістичним, не може одночасно бути демократичним у сенсі гарантування індивідуальної свободи.

Економічні засади відіграють подвійну роль у сприянні вільному суспільству. З одного боку, свобода в економічних справах є сама по собі компонентом свободи у широкому розумінні, тому економічна свобода є самоціллю. З другого боку, еконо­мічна свобода є також необхідним засобом досягнення політичної свободи.

Перша зі згаданих ролей економічної свободи потребує особливої уваги, оскіль­ки Інтелектуали, зокрема, мають великі упередження проти визнання важливості цього аспекту свободи. Вони схильні виражати зневагу до того, що вони вважають матеріальними аспектами життя, і сприймати свої власні пошуки начебто вищих цінностей як такі, що належать до іншого рівня важливості і заслуговують на особ­ливу увагу. Для більшості громадян країни, однак, якщо й не для самих цих інтелек­туалів, пряму важливість економічної свободи можна принаймні порівняти за зна­ченням з непрямою її важливістю як засобу досягнення політичної свободи.

Громадянин Великої Британії, якому після Другої світової війни не дозволяли проводити відпустку у Сполучених Штатах через валютне регулювання, був позбав­лений суттєвої свободи не меншою мірою, ніж громадянин Сполучених Штатів, якому було відмовлено у можливості проводити свою відпустку у Росії з огляду на його політичні погляди. В одному випадку це було очевидне економічне обмеження свободи, в іншому - політичне обмеження, одначе, немає суттєвої різниці між пер­шим і другим.

Громадянин Сполучених Штатів, який за законом змушений віддавати близько 10 відсотків свого прибутку на сплату певного виду пенсійного контракту, встанов­леного і забезпечуваного урядом, втрачає відповідну частину своєї особистої сво­боди. Наскільки сильно відчувається ця втрата, та ЇЇ подібність до втрати свободи

484

Мілтон Фрідман

Взаємозв'язок між економічною і політичною свободою

485

віросповідання, яку всі вважатимуть «громадянською» або «політичною», а не «еко­номічною», було драматично проілюстровано випадком, який стався з групою фер­мерів секти Аміш. З принципових міркувань члени цієї групи вважали обов'язкові федеральні пенсійні програми зазіханням на свою особисту індивідуальну свободу та відмовлялися сплачувати необхідні внески або користуватись наданими пільга­ми. В результаті частину їхньої худоби було продано на аукціоні з метою задоволен­ня вимог по сплаті внесків на соціальне страхування. Правда, кількість громадян, які вважають обов'язкове пенсійне страхування втратою свободи, може бути неве­ликою, однак, прихильник свободи ніколи не рахував своїх. <...>

Громадянин Сполучених Штатів, якому за законами різних штатів не дозволено вільно займатись діяльністю, вибраною за власним бажанням, якщо він не може дістати на це ліцензію, так само втрачає суттєву частину своєї свободи. Так само, як і людина, яка бажає обміняти частину своїх товарів, скажімо, швейцарцеві на годин­ник, але якій не дає змоги це зробити торгова квота. Так само, як і житель Калі­форнії, якого кинули до в'язниці за продаж мінеральної води за ціною, нижчою від встановленої виробником відповідно до так званих законів «справедливої торгівлі». Так само, як і фермер, який не може вирощувати стільки пшениці, скільки він хоче. 1 так далі. Справді, економічна свобода сама по собі є надзвичайно важливого скла­довою всебічної свободи (total freedom).

Як засіб досягнення політичної свободи, економічний устрій є важливий завдя­ки своєму впливу на концентрацію або розосередження влади. Тип економічної організації, який безпосередньо забезпечує економічну свободу, а саме - заснова­ний на конкуренції капіталізм (competitive capitalism), одночасно сприяє і політичній свободі, оскільки він відмежовує економічну владу від політичної і в такий спосіб дає змогу одній збалансовувати іншу.

Історичний досвід неспростовно свідчитікна користь взаємозв'язку між політич­ного свободою і вільним ринком. Я не знаю жодного суспільства у часі чи просторі, яке б визначалося великою мірою політичної свободи і одночасно не використову­вало б чогось подібного до вільного ринку для організації основної частини еконо­мічної діяльності.

Тому що ми живемо у здебільшого вільному суспільстві, ми схильні забувати, наскільки обмеженими є проміжок часу і частина земної кулі, в межах яких коли-небудь існувало щось на зразок політичної свободи: типовим станом людства є ти­ранія, рабство, страждання і злидні. XIX століття і початок ХХ-го у Західному світі вирізняються як дивовижний виняток із загального перебігу історичного розвитку. Політична свобода у цьому випадку, безсумнівно, з'явилася разом з вільним рин­ком та розвитком капіталістичних інститутів. У такий самий спосіб з'явилася полі­тична свобода під час золотого віку у Греції та у ранні часи Римської ери.

Історія говорить лише про те, що капіталізм є необхідною умовою політичної свободи. Звісно, він не є достатньою умовою. Фашистська Італія і фашистська Іспа­нія, Німеччина у різні часи протягом останніх сімдесяти років, Японія перед Пер­шою та Другою світовими війнами, царська Росія у десятиліття перед Першою світо­вою війною - усі були суспільствами, які, очевидно, не можна назвати політично вільними, хоча в кожному з них приватна ініціатива була домінуючою формою еко­номічної організації. Таким чином, безперечно, можливо мати економічний устрій, який є за своєю суттю капіталістичним, та політичний устрій, який не є вільним.

Однак навіть у тих суспільствах громадяни мали набагато більше свободи, ніж громадяни сучасної тоталітарної держави на зразок Росії або нацистської Німеччи­ни, в яких економічний тоталітаризм поєднувався з політичним тоталітаризмом. Навіть у Росії за царів деякі громадяни мали змогу за певних обставин змінити свою роботу без отримання дозволу від політичної влади, оскільки існування капіталізму та приватної власності забезпечувало певну противагу централізованій владі держави.

Співвідношення між політичною та економічною свободою є складним і в ніякому разі не однобічним. На початку XIX століття Бентам і філософські радикали схильні були розглядати політичну свободу як засіб досягнення економічної свободи. Вони вірили, що народним масам заважають обмеження, які їм нав'язують, і якби полі­тична реформа надала більшості людей право голосу, вони б зробили те, що є доб­рим для них, тобто голосували б за iaisser-faire. Кидаючи погляд у минуле, не мож­на сказати, що вони не мали рації. Велика кількість політичних реформ супрово­джувалася економічними реформами у напрямку laisser-faire. Величезне підвищен­ня добробуту народних мас слідувало за цими змінами в економічному устрої.

За тріумфом бентамівського лібералізму в Англії XIX століття наспіла реакцій­на протидія, спрямована на збільшення втручання уряду в економічні справи. Ця тенденція до колективізму була значно прискорена, як в Англії, так і скрізь, двома світовими війнами. Радше добробут, ніж свобода, став головним символом у демокра­тичних країнах. Розпізнавши у цьому приховану загрозу для індивідуалізму, інте­лектуальні нащадки філософських радикалів - Дайсі, МІзес, Гаєк та Саймоне, якщо згадати лише декількох, - побоювалися, що тривалий рух до централізованого кон­тролю економічної діяльності виявиться «Дорогою до рабства», як назвав Гаєк свій далекоглядний аналіз цього процесу. їхня увага була зосереджена на економічній свободі як засобі досягнення політичної свободи.

Події після закінчення Другої світової війни виявляють ще й інше співвідно­шення між економічною і політичною свободою. Колективістське економічне пла­нування справді зашкодило індивідуальній свободі. Однак, принаймні у деяких краї­нах, в результаті сталося не придушення свободи, а кардинальна зміна економічної політики. Англія знову подає найбільш дивовижний приклад. Поворотним пунктом став, напевно, наказ про «контроль зайнятості», який, незважаючи на великі побо­ювання, Лейбористська партія вважала за потрібне запровадити з метою здійснен­ня своєї економічної політики. Введений в дію і виконаний у повному обсязі, закон спричинив би централізований розподіл людей за посадами. Ця практика настільки гостро суперечила особистій свободі, що ЇЇ було застосовано лише у незначній кількості випадків і скасовано після дуже короткочасної дії закону. її скасування провістило рішучу зміну в економічній політиці, позначену зниженням довіри до централізованих «планів» та «програм», демонтажем багатьох механізмів контро­лю та посиленням наголосу на приватному ринку. Така сама зміна політики відбу­лася у більшості інших демократичних країн.

Безпосереднім поясненням цих змін у політиці є незначний успіх або й відвер­тий провал централізованого планування у досягненні поставлених цілей. Однак цей провал сам по собі може бути віднесений, принаймні деякою мірою, на рахунок політичних наслідків централізованого планування та небажання до кінця слідува­ти його логіці, коли це вимагає грубого нехтування дорогоцінними особистими пра-

486

487

Мілтон Фрідман

вами. Легко може статись, що така зміна є лише тимчасовою затримкою колективіст­ських тенденцій цього століття. Навіть якщо так, вона демонструє тісне співвідно­шення між політичною свободою та економічним устроєм.

Історичний досвід сам по собі ніколи не може бути переконливим. Можливо, це було справжнім збігом обставин, що поширення свободи відбулося одночасно з роз­витком капіталістичних і ринкових інститутів. Чому між ними повинен існувати зв'язок? Які є логічні зв'язки між економічною і політичною свободою? Досліджу­ючи ці питання, ми спершу розглянемо ринок як безпосередній компонент свободи, а потім опосередковане співвідношення між ринковим устроєм і політичною сво­бодою. Побічним продуктом буде опис основних принципів ідеального економіч­ного устрою для вільного суспільства.

Як ліберали, ми вважаємо свободу індивіда чи, можливо, родини найвищою ме­тою, коли ми оцінюємо суспільний устрій. Свобода як цінність у цьому сенсі сто­сується взаємовідносин між людьми; вона не має жодного значення для Робінзона Крузо на безлюдному острові (без його П'ятниці). Робінзон Крузо на своєму ост­рові перебуває в «ув'язненні», він має обмежену «владу» і лише невелику кількість альтернатив, але проблеми свободи у доречному для нашого розгляду значенні тут не існує. Аналогічно і в суспільстві свобода ніяк не пояснює, що людина робить зі своєю свободою; вона не є всеосяжною етикою. Дійсно, головна мета ліберала -кинути людину самостійно боротися з етичною проблемою. «По-справжньому» важливі етичні проблеми - це ті, що постають перед індивідом у вільному суспільстві; що він мас робити зі своєю свободою? Таким чином, існують два набори цінностей, які відстоюватиме ліберал, - цінності, які стосуються відносин між людьми, і у цьо­му контексті він надає пріоритет свободі; та цінності, які стосуються здійснення Індивідом своєї свободи, що є сферою індивідуальної етики і філософії.

Ліберал уявляє людей істотами недосконалими. Він вважає проблему суспільної організації настільки ж негативною проблемою запобігання злим вчинкам «поганих» людей, як і сприяння добрим вчинкам «добрих» людей; але, звісно, «погані» і «добрі» люди можуть бути тими самими особами, в залежності від того, хто їх оцінює.

Основна проблема суспільної організації полягає у тому, як узгодити економіч­ну діяльність великої кількості людей. Навіть у відносно відсталих суспільствах потрібний широкий розподіл праці та функціональна спеціалізація, щоб забезпечи­ти ефективне використання наявних ресурсів. У розвинених суспільствах масштаб необхідної координації задля отримання вичерпної користі від можливостей, які надають сучасні наука і техніка, є незрівнянно більший. В буквальному сенсі мільйо­ни людей задіяні у забезпеченні один одного щоденним хлібом насущним, не кажу­чи вже про щорічні автомобілі. Виклик прихильнику свободи полягає у необхід­ності узгодити цю поширену взаємозалежність з індивідуальною свободою.

Загалом, існують лише два шляхи узгодження економічної діяльності мільйонів людей. Один з них - централізоване керівництво, яке включає застосування приму­су (технологія армії та сучасної тоталітарної держави). Інший - добровільна співпра­ця індивідів (технологія ринкового простору).

Можливість координації через добровільну співпрацю заснована на елементарній, проте часто зневажуваній, передумові, що обидві сторони економічної взаємодії мають від неї користь, за умови, що ця операція є добровільною І продуманою з двох сторін.

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ ЕКОНОМІЧНОЮ І ПОЛІТИЧНОЮ СВОБОДОЮ

Обмін, таким чином, може спричинити координацію без примусу. Робочою мо­деллю суспільства, зорганізованого за допомогою добровільного обміну, - еконо­мікою вільного підприємницького обміну є те, що ми досі називали заснованим на

конкуренції капіталізмом. <.. >

Доки забезпечується ефективна свобода обміну, доти центральною рисою рин­кової організації економічної діяльності є те, що вона утримує одну особу від втру­чання до більшості справ Іншої. Покупець захищений від примусу продавця завдя­ки наявності інших продавців, з якими він може мати справу. Продавець захищений від примусу покупця завдяки іншим покупцям, яким він може продавати. Праців­ник захищений від примусу роботодавця через наявність інших роботодавців, на яких він може працювати, тощо. 1 ринок робить це безособово і неупереджено та

без централізованої влади.

Справді, основним джерелом заперечення вільної економіки є саме факт, що вона виконує це завдання так добре. Вона дає людям те, чого вони хочуть, а не те, чого, на думку якоїсь певної групи, вони повинні хотіти. В основі більшості аргументів проти вільного ринку лежить невіра у саму свободу.

Існування вільного ринку, звісно, не усуває потреби в уряді. Навпаки, уряд є необхідний, як форум для визначення «правил гри» та як суддя, який роз'яснювати­ме та забезпечуватиме дотримання узгоджених правил. Що робить ринок, так це істотно скорочує кількість питань, які треба вирішувати суто політичними засоба­ми, і в такий спосіб мінімізує міру необхідної безпосередньої участі уряду у «грі». Характерною рисою діяльності, здійснюваної через політичні канали, є схильність вимагати або нав'язувати значний конформізм. Великою перевагою ринку, з друго­го боку, є те, що він дозволяє велику різноманітність. У політичних термінах він є системою пропорційного представництва. Кожна людина може голосувати, як ка­жуть, за той колір краватки, який вона хоче бачити, і отримати його; їй не потрібно бачити, якого кольору хоче більшість, і потім, якщо вона опиниться у меншості,

підкоритись.

Саме на цю рису ринку ми посилаємося, коли кажемо, що ринок забезпечує еко­номічну свободу. Однак ця характеристика має прояви, які виходять далеко за межі суто економічних. Політична свобода означає відсутність примусу над людиною з боку її ближніх. Фундаментальною загрозою свободі є сила примусу, чи то в руках монарха, чи диктатора, олігархії, чи тимчасової більшості. Збереження свободи вимагає усунення такої концентрації влади найбільш можливою мірою і розосере­дження та розподілу будь-якої влади, якої не можна уникнути (система стримувань і противаг). Виводячи організацію економічної діяльності з-під контролю політич­ної влади, ринок усуває це джерело примусовної сили. Він дає можливість еко­номічній могутності бути стримувальним чинником політичної влади, а не ЇЇ підси­ленням.

Економічна влада може бути широко розосереджена. Немає такого закону збере­ження енергії, який змушує нові центри економічної могутності зростати виключно за рахунок вже існуючих. Політичну владу, з другого боку, важче децентралізувати. Може існувати велика кількість маленьких незалежних урядів. Але набагато важче підтримувати чисельні рівнозначні маленькі центри політичної влади всередині єдиного великого уряду, ніж мати чисельні центри економічної потужності у єдиній великій економіці. Може існувати багато мільйонерів у одній великій економіці.

488

Мілтон Фрідман

Однак, чи може існувати більш ніж один видатний лідер, одна людина, на якій кон­центруватимуться енергія та ентузіазм її співвітчизників? Якщо центральний уряд нарощує владу, це, очевидно, відбувається за рахунок місцевих урядів. Здається, існує фіксований обсяг політичної влади, яка має бути розподілена. Звідси випли­ває, що, коли економічну владу приєднати до політичної, концентрація видавати­меться майже неминучою. З другого боку, якщо економічна влада перебуває в інших руках, ніж політична, вона слугуватиме противагою політичній владі.

Сила цього абстрактного аргументу, можливо, найкраще може бути продемон­стрована прикладом. Давайте спочатку розглянемо гіпотетичний приклад, який до­поможе висвітлити задіяні принципи, а потім кілька реальних прикладів з нещодав­нього досвіду для Ілюстрації способу, в який працює ринок для збереження полі­тичної свободи.

Однією з рис вільного суспільства, безперечно, є свобода індивіда відверто захи­щати і пропагувати радикальні зміни у структурі суспільства - допоки пропаганда обмежується переконуванням і не включає силу або інші форми примусу. Ознакою політичної свободи капіталістичного суспільства є те, що люди можуть відверто пропагувати соціалізм і працювати для його встановлення. Так само, політична свобо­да у соціалістичному суспільстві вимагала б, щоб люди могли вільно пропагувати запровадження капіталізму. Як може бути збережена і захищена свобода пропагува­ти капіталізм у соціалістичному суспільстві?

Щоб люди щось пропагували, вони повинні спершу мати змогу заробити собі на життя. Це вже є проблемою у соціалістичному суспільстві, оскільки усі посади пе­ребувають під безпосереднім контролем політичної влади. Від соціалістичного уряду вимагалося б здійснити акт самозречення, складність якого показує досвід Сполу­чених Штатів, де після Другої світової війни виникла проблема лояльності феде­ральних працівників (йшлося про те, чи дозволяти працівникам пропагувати полі­тику, докорінно протилежну офіційній доктрині).

Однак уявімо собі, що такий акт самозречення вчинено. Щоб пропаганда капіта­лізму щось значила, його прихильники повинні мати можливість фінансувати свою діяльність - щоб проводити публічні зібрання, видавати листівки і брошури, купу­вати ефірний час на радіо, видавати газети і журнали тощо. Як вони можуть віднай­ти на це кошти? У соціалістичному суспільстві можуть бути і, певно, є люди з вели­кими прибутками, можливо, навіть з великими капіталовкладеннями у формі дер­жавних облігацій і тому подібних речей, але вони напевно будуть високопоставле­ними посадовими особами. Можна уявити, що незначний службовець за соціалізму збереже свою роботу, незважаючи на відверту пропаганду капіталізму. Неймовірно важко уявити соціалістичного вищого посадовця, який фінансував би таку «підрив­ну» діяльність.

Єдиним виходом щодо коштів буде збирання невеликих сум грошей від великої кількості працівників нижчих ланок. Однак це не вихід. Щоб отримати кошти з цього джерела, багатьох людей вже заздалегідь треба переконати, а нашою голов­ною проблемою є - як розпочати і профінансувати кампанію для цього. Радикальні рухи у капіталістичних суспільствах ніколи не фінансувались у такий спосіб. їх зазвичай підтримували декілька багатих людей, які переконалися у справі, - Фре-дерік Вандербільд Філд, чи Аніта Маккормік Блейн, або Корліс Лемонт, якщо зга­дати кілька нещодавно добре відомих імен, чи Фрідріх Енгельс, якщо відійти далі у

489

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ ЕКОНОМІЧНОЮ І ПОЛІТИЧНОЮ СВОБОДОЮ

минуле. У цьому полягає роль нерівності багатства у збереженні політичної свобо­ди, яку рідко помічають, - роль покровителя.

У капіталістичному суспільстві потрібно лише переконати кількох багатих лю­дей, щоб отримати кошти на пропаганду будь-якої ідеї, байдуже, наскільки дивної, й існує багато таких людей, багато незалежних центрів підтримки. Справді, непотріб­но навіть переконувати представників фінансових інститутів, що мають кошти, у доречності Ідеї, яку треба пропагувати. Необхідно лише переконати їх, що така про­паганда може бути фінансово успішною; що газета, чи журнал, чи книга, або інша ризикована справа буде прибутковою. Видавець в умовах конкуренції, наприклад, не може дозволити собі друкувати лише ті твори, з якими він особисто погоджуєть­ся; його основним критерієм має бути ймовірність того, що ринок буде досить вели­ким, аби принести задовільний прибуток на його інвестицію.

У такий спосіб ринок розриває порочне коло і, врешті-решт, уможливлює фінан­сування таких ризикованих справ за допомогою невеликих сум грошей, отриманих від багатьох людей, без потреби заздалегідь переконувати їх. У соціалістичному суспільстві не існує таких можливостей; є лише всемогутня держава.

Давайте напружимо уяву і припустимо, що соціалістичний уряд усвідомлює цю проблему і складається з людей, які воліють зберегти свободу. Чи може він надати кошти? Можливо, але важко зрозуміти як. Він може заснувати бюро з субсидіюван­ня підривної пропаганди. Але як він може обрати, кого підтримувати? Якщо він даватиме гроші усім, хто попросить, йому невдовзі забракне коштів, оскільки соціа­лізм не може скасувати елементарний економічний закон, за яким достатньо висока ціна викличе велику пропозицію. Зробіть пропаганду радикальних ідей достатньо вигідною, і пропозиція пропагандистів буде необмеженою.

Більше того, свобода пропагувати непопулярні ідеї не передбачає, що пропаган­да буде безкоштовною. Навпаки, жодне суспільство не могло б бути стабільним, якби пропаганда радикальних змін була безкоштовною, тим більше - субсидійова­ною. Цілковито виправданим є те, що люди Йдуть на жертви, щоб пропагувати ідеї, у які вони свято вірять. Справді, важливо забезпечувати свободу лише для людей, готових на самозречення, бо інакше свобода вироджується у потурання та безвідпо­відальність. Але необхідно, щоб ціна пропаганди непопулярних ідей була прийнят­ною, а не недоступною.

Та ми ще не завершили. У вільному ринковому суспільстві досить мати кошти. Постачальники паперу так само воліють продавати його «Daily Worker», як і «Wall Street Journal». У соціалістичному суспільстві буде недостатньо мати кошти. Гіпо­тетичний прихильник капіталізму змушений буде переконати державну паперову фабрику продати йому папір, державну друкарню - надрукувати його листівки, дер­жавну пошту - розповсюдити їх серед населення, державну агенцію - найняти йому

зал для зустрічей з людьми тощо.

Можливо, існує спосіб подолати ці труднощі і забезпечити свободу у соціалі­стичному суспільстві. Не можна сказати, що це цілком виключно. Зрозуміло, однак, що є серйозні перешкоди для заснування інститутів, які б ефективно забезпечували можливість розбіжностей у поглядах. Наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто висту­пав за соціалізм і одночасно підтримував свободу, насправді не стикався з цією про­блемою або не поклав хоча б вартий поваги початок у розвитку інституційних ме­ханізмів, які б сприяли свободі за соціалізму. Навпаки, зрозуміло, як капіталістичне суспільство вільного ринку плекає свободу.

Мілтон Фрідман

Разючим практичним прикладом цих абстрактних принципів є досвід Вінстона Черчіля. 3 1933 року і до початку Другої світової війни Черчілю не дозволяли висту­пати на британському радіо, на яке, звісно, існувала державна монополія, здійсню­вана Британською корпорацією радіомовлення. А він був видатним громадянином своєї країни, членом парламенту, колишнім міністром кабінету міністрів, людиною, яка відчайдушно намагалася усіма можливими способами переконати своїх співвіт­чизників вжити заходів з метою відвернути загрозу з боку гітлерівської Німеччини. Йому не дозволяли звертатись по радіо до британців, оскільки Бі-Бі-Сі була дер­жавною монополією, а його позиція була надто «суперечливою». <,. >

Можна вважати, подібно до мене, що комунізм знищить усі наші свободи, мож­на виступати проти цього так затято і послідовно, як тільки можливо, одночасно вважаючи, однак, що у вільному суспільстві є неприйнятним, коли людині заборо­няють створювати добровільні організації у спілці з іншими цікавими один одному людьми, тому що вона вірить у комунізм або намагається сприяти його встановлен­ню, її свобода включає свободу сприяти встановленню комуністичного ладу. Сво­бода також, безперечно, включає свободу інших не мати з цією людиною справи за таких обставин.

490

ФРІДРІХ А. ГАЄК

ЦІННІСТЬ СВОБОДИ

В усі часи оратори та поети звеличували свободу, але жоден з них не пояснив нам, чому свобода є такою важливою. Наше став­лення до таких речей повинно залежати від того, чи вважаємо ми цивілізацію усталеною, чи такою, що розвивається... У суспільстві, що розвивається, будь-яке обмеження свободи зменшує кількість випробуваних речей, а отже, зменшує темпи прогресу. У такому суспільстві свобода дій гарантується інди­віду не тому, що дає йому бііьше задоволення, а тому, що маю­чи можливість обирати власний шлях, кін в цілому служитиме всім нам краще, аніж унаслідок будь-яких наказів, які ми зуміє­мо віддати.

Г. Б. ФІЛЛІПС¹

СВОБОДА І СВОБОДИ

Світ ніколи не мав хорошого визначення слова «свобода», а аме­риканський народ саме зараз відчуває в тому велику потребу. Ми всі виступаємо за свободу, але використовуючи те саме сло­во, ми не маємо на увазі одну й ту .ж саму річ.... Ось дві, не лише різні, и несумісні речі, що позначаються одним і тим же словом

— свобода.

Авраам ЛІНКОЛЬН²

1У цій книзі наша увага присвячена таким умовам людського існування, за яких примушування одних іншими зменшене настільки, наскільки це мож-• ливо в суспільстві. Такий стан ми постійно називатимемо станом волі (liberty), або свободи (freedom)³. Ці два слова використовувались також для позначення бага­тьох інших хороших речей у житті. Тому не надто корисно буде починати з питання, що вони насправді означають⁴. Буде, мабуть, краще визначити спершу умови, які

¹ Phillips Я. В. On the Nature of Progress// American Scientist. - 1945.-Т. ХХХП. - C. 255. - The Writings of Abraham Lincoln / Ed. A. B. Lapsley. -New York, 1906. -T. VH:*-C 121. Пор. подібне зауваження у Монтсск'є: «[Н]с існує іншого слова, яке допускало б більше різноманітних значень і справляло б більше різних вражень на розум людини, ніж слово "свобода". Деякі сприймали її як засіб усунення людини, якій вони надали тиранічну владу; інші - як можливість вибору начальника, якому вони зобов'язані коритися; шс інші - як право володіти зброєю і мати внаслідок цього мож­ливість застосовувати насильство; нарешті, ще інші - як привілей бути керованими своїм співвітчиз­ником або своїми власними законами» (Montesquieu C.-LThc Spirit of the Laws/Trans. byT. Nugent. Ed. by F. Neumann. 2 vols. - New York, 1949. -T. І.-Кн. XI. - Розд. 2. - С. 149). Схоже, що не існує ніякої встановленої різниці в значенні між словами «freedom» і «liberty», і ми вживатимемо їх як взаємозамінні. Хоча я особисто віддаю перевагу першому з них, схоже, що «liberty» менше надається до неправильного використання. Воно навряд чи могло б бути використане для того «славного каламбуру« (Robinson J. Private Enterprise or Public Control. - London, 1943} Франкліна Д. Рузвельта, коли він включив «свободу від бажань» («freedom from want») до свої концепції сво­боди (liberty).

⁴ Обмежена цінність навіть дуже проникливого семантичного аналізу терміна «freedom» добре про­ілюстрована в праці М. Крснстона (Cranston М. Freedom: A New Analysis. - New York, 1953), яка буде дуже корисною для читача, котрий любить бачити, як філософи заплутують самі себе своїми

492

Фрідріх А. Гаєк

Цінність свободи

493

ми матимемо на увазі, коли використовуватимемо ці слова, а потім розглянути інші значення слів тільки заради того, щоб чіткіше окреслити те значення, яке ми прийняли.

Стан, в якому людина не зазнає примусу внаслідок сваволі іншого чи інших⁵, часто визначається також як «індивідуальна» чи «особиста» свобода, і щоразу, коли ми схочемо нагадати читачеві, що саме в цьому сенсі вживаємо слово «свобода», ми будемо вдаватися до цього виразу. Часом у такому ж сенсі вживається термін «гро­мадянська свобода», але ми уникатимемо його, бо його надто легко плутають із тим, що зветься «політична свобода» - неминуча плутанина, яка постає з того, що «гро­мадянський» («civil») і «політичний» походять відповідно від латинського та грець­кого слів Із тим самим значенням⁶.

Навіть наша попередня вказівка на те, що ми матимемо на увазі під «свободою», засвідчує, що вона позначає стан, до якого індивід, що живе серед своїх співбратів, сподівається максимально наблизитись, але повної реалізації якого навряд чи може очікувати. Тому завданням політики свободи має бути мінімізація примусу або його шкідливих наслідків, навіть якщо його неможливо усунути повністю.

Видається, що прийняте нами значення свободи відповідає первинному значен­ню цього слова⁷. Люди, або принаймні європейці, входять в історію поділеними на вільних І невільних; і ця відмінність має дуже чітке значення. Свобода вільних може

дивними визначеннями цього поняття. Детальніший рогляд різних значень цього слова див.: Adler M. The Idea of Freedom; A Dialectical Examination of the Conceptions of Freedom. - New York, І958 (яку я мав приємність бачити в рукописі); або у навіть ще повнішій праці Г. Офстада, що готується до видання у видавництві Університету Осло.

Пор.: «Свобода, отже, може бути двох чи навіть більше видів, відповідно до кількості місць, з яких може прийти примус, відсутністю якого вона є» {Benthaat J. The Limits of Jurisprudence Defined / Ed. С W. Everett. - New York: Columbia University Press, 1945. - С 59). Див. також: Schlick M. Problems of Ethics. - New York, І939. - С 149; Knight F H. The Meaning of Freedom. - У кн.: The Philosophy of American Democracy / Ed. С. М. Perry. - Chicago: University of Chicago Press, 1943. -C. 75: «Первинне значення свободи в суспільстві... - цс завжди негативне поняття, ... і примус є терміном, який справді повинен бути визначений»; і більш повний розгляд у того ж автора в кн.: The Meaning of Freedom//Ethics. - 1941-1942. -T. L!l та Conflict of Values: Freedom and Justice. - У кн.: Goals of Economic Life / Ed. A. D. Ward. - New York, 1953; а також Neumann F. The Democratic and the Authoritarian State. - Glcncoe, 11!., 1957. - C. 202: «Формула, що свобода рівнозначна відсутності примусу, все ще є правильною ... з цієї формули, в основному, випливає уся раціональна правова система цивілізованого світу. ... Складовою частиною поняття свободи є тс, що ми можемо ніколи не поступатися»; і BayC. The Structure of Freedom. -Stanford, Calif.: Stanford University Press, 1958.

- C. 94: «Серед усіх цілей свободи ціль максимізації свободи кожного від примусу повинна бути першочерговою».

Виглядає, що сьогодні вираз «громадянська свобода» використовується головно щодо виявів індиві­дуальної свободи, які є особливо важливими для функціонування демократії, таких як свобода слова, свобода зборів і свобода преси - а в Сполучених Штатах особливо щодо можливостей, га­рантованих Біллем про права. Навіть термін «політична свобода» часом використовується - особ­ливо на противагу «внутрішній свободі» - для позначення не колективної свободи, як ми будемо використовувати його, а особистої свободи. Але хоча такс вживання санкціоновано Монтсск'є, сьогодні воно може лише призвести до плутанини.

Пор.: «Спершу свобода означала якість чи статус вільної людини або вільного виробника на відміну від раба» (Barker Е. Reflections on Government. - Oxford: Oxford University Press, 1942. - C. 1). Схоже, що етимологічно тевтонський корінь «free» позначав становище захищеного члена спільно­ти (пор.: Necke/ G. Adel und Gefolgschaft // Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache und Literatur.

- 1916. — T. XL1, особливо с. 403: «ВІаначально "вільним" називався той, хто був захищений і мав права»). Див. також: Schrader О. Sprachvergleichung und Urgeschichte. 11/2, Die Urzeit / 3^d cd. - Jena, 1906-1907. - С 294; та Waas Ä. Die alte deutsche Freiheit. - Munich und Berlin, 1939. - C. 10-15. Подібним чином латинське liber і грецьке clcuthcros походять, схоже, від слів, що означали членство в племені. Значення цього виявиться пізніше, коли ми розглядатимемо зв'язок між правом і свободою.

сильно відрізнятися, але лише щодо ступеня незалежності, якої раб не мав взагалі. Свобода завжди означала можливість для індивіда діяти у відповідності зі своїми власними рішеннями чи планами, на противагу становищу того, хто був постійно підвладний волі іншого, котрий внаслідок свавільних рішень міг примусити його діяти або не діяти певним чином. Тому освячений часом вираз, яким часто окрес­лювалась така свобода - це «незалежність від сваволі іншого».

Це найстаріше значення «свободи» часом визначалося як її вульгарне значення; але якщо ми врахуємо ту плутанину, яку спричинили філософи своїми спробами покращити чи вдосконалити його, то буде розумним прийняти саме це визначення. Однак, окрім того, що це є первинним значенням, ще важливішим є те, що це -чітке значення і що воно визначає одну і тільки одну річ: стан, який є бажаним з причин, відмінних від тих, котрі примушують нас бажати інших речей, що також звуться «свобода». Ми побачимо, що, власне кажучи, оті різноманітні «свободи» є не різними видами одного й того ж роду, а цілком відмінними умовами, що часто суперечать одна одній і які тому слід чітко розрізняти. І хоча в кількох інших розу­міннях можна на цілком законних підставах говорити про різні типи свободи, про «свободу від» І про «свободу для», в нашому розумінні «свобода» є лиш одна, коли змінюватись може ступінь, але не тип.

В цьому сенсі «свобода» стосується виключно відносин людей з іншими людь­ми⁸, і єдиним зазіханням на неї є примус, здійснюваний людьми. Це, зокрема, озна­чає, що діапазон фізичних можливостей, з яких індивід може в даний момент вибира­ти, не має безпосереднього стосунку до свободи. Альпініст на важкому підйомі, який бачить лише один шлях, щоби врятувати своє життя, є, безумовно, вільним, хоча ми навряд чи скажемо, що в нього є якийсь вибір. Крім того, більшість людей все ще мають достатній сентимент до первинного значення слова «вільний», аби побачити, що якщо той же альпініст має впасти в розколину і не має змоги вибрати­ся з неї, то його лише фігурально можна назвати «невільним», і що говорити про нього як про «позбавленого свободи» чи «полоненого» - значить використовувати ці терміни у розумінні, відмінному від того, в якому вони стосуються соціальних

відносин⁴.

Питання про те, скільки напрямків діяльності відкриті для індивіда, звичайно, дуже важливе. Але воно відмінне від питання про те, наскільки у своїх діях він

Пор.: «Щодо значення, яке вкладають у слово "свобода", слід, звичайно, припустити, що кожне використання цього терміна для характеристики чогось іншого, крім соціально-політичних відно­син людини з іншими людьми, мас образний характер. Навіть коли вживати цс слово в його первіс­ному розумінні, його значення аж ніяк не фіксоване. Свобода завжди пов'язана з певним звільнен­ням від примусу з боку інших людей, але ступінь та умови цього звільнення, яким тішиться "вільна людина" за різних соціальних устроїв, дуже різні. Тільки-но терміном "свобода" починають називати щось інше, ніж установлені відносини між людиною та іншими людьми, його значення розмива­ється» (Green Т. И. Lectures on the Principles of Political Obligation. - London, 1911. - С 3). Також див.: Mises L Socialism. -New Haven: Yale University Press, 195!.- C. 191: «Свобода с соціологіч­ним поняттям. Безглуздо прикладати його до умов поза суспільством»; і «Цс, отже, є свободою у зовнішньому житті людини - що вона с незалежною від сваволі своїх співбратів» (с. 194). Пор.; «Якби Крузо впав у яму або заплутався у хащі джунглів, тоді було би, звичайно, правильним використанням - говорити, що він звільнився або знову отримав свободу, - і цс було б правильним і стосовно тварини» (Knight Е Я. Discussion: The Meaning of Freedom //Ethics. - 1941-1942. -T. Lll. ■+■ C. 93). І хоч це й може бути на сьогодні загальноприйнятим використанням, але воно все ж стосу­ється Іншої концепції свободи, відмінної від тієї відсутності примусу, яку відстоює професор Найт.

494

Фрідріх А. Глек

Цінність свободи

495

може слідувати власним планам і намірам, якою мірою модель його поведінки визна­чена ним самим і скерована на цілі, яких він постійно прагнув, а не на необхідності, витворені іншими, щоби примусити його робити те, чого хочеться їм. і те, вільний він чи ні, залежить не від діапазону виборів, а від того, чи може він сподіватися формувати свій власний напрямок дії відповідно до своїх актуальних намірів, а чи хтось інший має владу маніпулювати умовами таким чином, аби примусити його діяти у відповідності з волею тієї особи, а не своєю власною. Свобода, отже, перед­бачає, що індивід має певну гарантовану приватну сферу, що існує певний набір обставин в його середовищі, куди інші не можуть втручатися.

Така концепція свободи може бути уточнена лише після того, як ми розглянемо споріднене поняття примусу. Це ми робитимемо систематично, після того як розгля­немо, чому ця свобода є такою важливою. Але навіть до того, як зробити це, ми спробуємо дещо чіткіше окреслити характер нашого поняття, протиставивши його іншим значенням, яких набрало слово «свобода». Вони мають одну спільну рису з первинним значенням, яка полягає в тому, що вони теж визначають стани, котрі більшістю людей вважаються бажаними; існують також деякі інші зв'язки між різни­ми значеннями, які пояснюють, чому для них використовується одне й те саме сло­во¹⁰. Наше найперше завдання, однак, повинно полягати у якомога чіткішому вияв­ленні відмінностей.

2. Перше значення свободи, якому ми повинні протиставити наше власне вико­ристання терміна - це те, яке, загалом, визнається чітким. Це те, що звичайно нази­вають «політична свобода», участь людей у виборі власного уряду, законодавчому процесі та в контролі за виконавчою владою. Воно походить від застосування на­шого поняття до груп людей як цілого, що дає їм свого роду колективну свободу. Але вільний народ в цьому розумінні не обов'язково є народом вільних людей; і немає необхідності бути причетним до цієї колективної свободи, щоби бути вільним як індивід. Навряд чи можна твердити, що жителі округу Колумбія, чи іноземці, що живуть у Сполучених Штатах, чи люди, які є надто молодими, щоби брати участь у виборах, не користуються повною особистою свободою, оскільки вони не причетні до політичної свободи".

Абсурдним буде також твердити, що молоді люди, які щойно вступають в актив­не життя, є вільними, тому що дали свого згоду на суспільний устрій, в якому вони народилися: суспільний устрій, якому вони, можливо, не знають альтернативи і який навіть ціле покоління, що мислить інакше, ніж їхні батьки, могло б змінити тільки після досягнення зрілого віку. Але це не робить чи не повинно робити їх невільни­ми. Зв'язок, який часто шукають між такою згодою на політичний устрій та індивіду­альною свободою, є одним з джерел сьогоднішньої плутанини щодо її значення. Кожен, безумовно, має право «ототожнювати свободу ,.. з процесом активної участі в громадській владі та громадському законотворенні»^. Тільки слід усвідомлювати, що, чинячи так, він говорить про стан, відмінний від того, про який тут ідеться, і що загальноприйняте використання одного й того ж слова для позначення цих різних умов не означає, що одне є у будь-якому сенсі еквівалентом чи замінником

другого'³.

Небезпека плутанини тут полягає в тому, що таке використання схильне затума­нювати факт, що індивід може шляхом голосування чи укладення договору віддати себе в рабство і таким чином погодитись на втрату свободи у первинному сенсі. Важко було б твердити, ніби людина, яка добровільно й безповоротно продала свої послуги на багато років військовій організації, такій як Іноземний легіон, залиши­лася після цього вільною в нашому сенсі; або що таким можна вважати єзуїта, кот­рий живе згідно з ідеалами засновника свого ордену і сприймає себе «трупом, який не має ні розуму, ні волі»¹⁴. Можливо, те, що ми бачили, як мільйони шляхом голо­сування віддавали себе в повну залежність від тирана, примусило наше покоління зрозуміти - вибір свого власного уряду кїї обов'язково є гарантією свободи. Більше того, схоже, що обговорення цінності свободи було б безглуздим, якщо кожен ре­жим, схвалений народом, був би за визначенням режимом свободи.

Застосовність поняття свободи до колективу, а не до індивідів, є зрозумілим, коли ми говоримо про бажання народу визволитись від іноземного поневолення і самому визначати свою власну долю. У цьому випадку ми використовуємо слово «свобода» у розумінні відсутності примусу щодо народу в цілому. Захисники інди­відуальної свободи зазвичай симпатизували таким прагненням національної свобо­ди, і це вело до постійного, але незручного союзу між ліберальними та націонал ь-

Схоже, що лінгвістичною причиною різного вживання слова «free» та відповідних іменників була відсутність в англійській мові (і, очевидно, в усіх германських та романських мовах) прикметника, який би широко використовувався для позначення, що чогось немає. «Devoid» чи «lacking» викори­стовуються, як правило, для вираження відсутності чогось бажаного або звично наявного. І не існує відповідного прикметника (окрім як «free» of) для позначення відсутності чогось небажаного чи ворожого даному об'єкту. Ми найчастіше скажемо, що щось є вільним від паразитів, від забруд­нень, від пороків, і таким чином «свобода» стала означати відсутність чогось небажаного. Подіб­ним чином, коли ми хочемо сказати, що щось діє саме собою, незалежно від чи без впливу зовнішніх факторів, ми говоримо про його свободу від впливів, які, як правило, з ним не пов'язуються. В науці ми говоримо навіть про «ступені свободи», коли існує декілька можливостей, на які не впливають відомі чи припустимі детермінанти (пор.: Cranston M. Op. cit. - С. 5).

Усі вони повинні були б визначатися як «невільні» за Г. Дж. Ласкі, який твердив, шо «право ... голосу є суттєвим для свободи; а громадянин, який не має його, не є вільним» (Laski H. J. Liberty in the Modern Slate. - London, 1948. - C. 6). Визначаючи свободу таким же чином, Г. Ксльзсн, тріумфу­ючи, приходить до висновку, що «спроби показати неминучий зв'язок між свободою та власністю ... провалилися», хоча всі ті, хто відстоював такий зв'язок, говорили про індивідуальну, а не політичну свободу (Kelsen Н. Foundations of Democracy //Ethics. - 1955.-Т. LXV1. - №i. - 4. 2. - С. 94).

^

C-L

Mims Е., Jr. The Majority of the People. - New York, 1941. - С A 70. Пор, «В цілому, оскільки в умовах демократи люди начебто^.ють

закони є однаковими для всіх і виконуються беззастережно - значить бути вільним к The Constitution of England. - London, 1800. - С 240). <..-> _тіа і_гнаті_я

Повний опис етану свідомості єзуїта, цитований Вшьямом Д^жс"3 * °^°™^_{ю від ЯК}ої він Лойоли виглядає так: «У руках мого Звсрхника «повинен бути м «"» 7_чГ™^«»н- ™стів, може вимагати всього, то йому подобається, хай це ««?5» ™™27JZ всю свою душу спілкування чи неспілкування з певною особою > тому ^{подібн0}^ ' ^Х^пом який не мас ні у ревне і точне виконання того, що »сні „аказано. Я ™»^и»^ен ■»*^^C*^^y™^M;_{ill можс} когось

■ к~™ ™^тиім матерії, який без опору дає себе помістити туди, де ит

розуму, ні вол,, бути »yen»"'«JJ* яка використовує її згідно зі своїми потребами і

задовольнити; палицею в руш «аро ^ _руках ордену, служити йому у спосіб, який вш

кладе там де їй це зручну Таким ^ ^ ^ ^р _ _{Ncw York and London}, ,902. - С. 314).

вважає найкращим» {James W. varn-«w ь v

496

Фрідріх А. Гаєк

Цінність свободи

497

ними рухами упродовж XIX сторіччя. Але хоча поняття національної свободи є ана­логічним поняттю індивідуальної свободи, це не одне й те саме; і прагнення першої не завжди сприяло другій: воно часом вело людей до надання переваги деспоту їхної власної раси над ліберальним урядом чужої більшості; і воно ж часом давало приводи для безжальних обмежень індивідуальної свободи членів меншини. І хоча прагнення свободи для індивіда і прагнення свободи для групи, до якої індивід на­лежить, можуть часто грунтуватися на схожих почуттях та сентиментах, все одно слід чітко розмежовувати ці два поняття.

3. Ще одне Інше значення «свободи» - це «внутрішня» або «метафізична» (ча­сом також «суб'єктивна») свобода¹⁵. Вона, можливо, тісніше пов'язана з індивіду­альною свободою, І тому її легше сплутати з нею. Вона визначається тим, якою мірою індивід у своїх діях керується власною свідомою волею, своїм розумом чи тривким переконанням, а не короткочасними імпульсами чи обставинами. Але про­тилежністю «внутрішньої свободи» є не примус з боку інших, а вплив тимчасових емоцій чи моральна або інтелектуальна слабкість. Якщо індивід не досягає успіху у здійсненні того, що він після тверезих роздумів вирішив здійснити, якщо наміри і сили покидають його у вирішальний момент І він зазнає невдачі у виконанні того, що він усе ще певним чином хоче виконати, ми можемо сказати, що він «невільний», «раб своїх пристрастей». Часом ми також використовуємо ці вирази, коли говори­мо, що незнання чи забобони заважають людям зробити те, що вони зробили б, якби були краще поінформовані, і ми твердимо, що «знання робить вільним».

Здатна чи нездатна людина розумно зробити альтернативний вибір або дотри­муватися рішення, яке вона прийняла - це проблема, відмінна від того, будуть чи не будуть інші люди підкорювати її своїй волі. Між ними явно існує певний зв'язок: ті умови, які для одних виступатимуть як примус, для інших будуть лише звичайними труднощами, зо їх треба подолати, в залежності від сили волі тих, кого це стосуєть­ся. У такому випадку «внутрішня свобода» і «свобода» в розумінні відсутності при­мусу разом визначатимуть, наскільки людина може використати власні знання та можливості. Причиною ж, чому все-таки дуже важливо розрізняти їх, є той стосун-нок, який має поняття «внутрішня свобода» до філософської плутанини щодо того, що зветься «свободою волі». Небагато вірувань спричинилися до дискредитації іде­алу свободи більше, аніж оте хибне вірування, нібито науковий детермінізм зруйну­вав основи індивідуальної відповідальності. Пізніше (в розділі V [«Відповідальність і свобода»]) ми розглянемо ці проблеми детальніше. Тут ми лиш хочемо застерегти читача саме від цієї плутанини і від спорідненого софізму, що ми вільні, лише коли робимо те, що певним чином повинні були зробити.

" Відмінність між цим поняттям «внутрішньої свободи» і свободи у значенні відсутності примусу ясно усвідомлювали середньовічні схоласти, які чітко розрізняли Überlas a necessitate [свободу від необхідності] та überlas a coactione [свободу від примусу].

"' Wuotton В. Freedom under Planning. - London, 1945. -С. 10. Найбільш раннє відоме мені недвознач­не використання свободи у значенні можливості знаходимо у Вольтера: «Бути по-справжньому вільним - цс могти. Коли я можу робити, ідо хочу, тоді я вільний» (Voltaire. Lc Philosophc ignorant, ХНІ. Цит. з$: JouvenelВ- de. De la souverainetc. -Paris, 1955. -C. 315). Схоже, що від того часу воно залишається тісно пов'язаним із тим, що ми пізніше (розд. IV [«Свобода, розум і традиція»]) визна­чатимемо як «раціоналістична» або французька традиція свободи.

4. 3-помІж усіх випадків, коли Індивідуальну свободу плутають з іншими понят­тями, що позначаються тим самим словом, найнебезпечнішим є, коли її плутають із третім використанням цього слова, яке ми вже побіжно згадували: використання «свободи» для позначення фізичної «спроможності робити те, що я хочу»¹⁶, можли­вості задовольняти свої бажання або широти вибору відкритих нам альтернатив. Цей тип «свободи» з'являється у снах багатьох людей у вигляді ілюзії, що вони можуть літати, що вони увільнені від сили тяжіння і можуть рухатись «вільно, як птахи», куди тільки забажають, або що вони владні змінювати своє середовище згідно із власними уподобаннями.

Таке метафізичне використання цього слова віддавна було загальновживаним, але до порівняно недавнього часу небагато людей серйозно плутали цю «свободу від» перешкод, цю свободу, що означає всемогутність, з індивідуальною свободою, яку може гарантувати будь-який тип суспільного порядку. І лише від того часу, коли ця плутанина стала свідомо насаджуватись як частина соціалістичної доктрини, вона стала небезпечною. Як тільки приймається таке ототожнення свободи з силою, не­має більше меж для софізмів, з допомогою яких приваби слова «свобода» можуть використовуватись задля заходів, котрі знищують індивідуальну свободу¹⁷, немає кінця викрутам, з допомогою яких можна вмовити людей поступитися своєю сво­бодою в ім'я «свободи». Саме з допомогою цієї двозначності поняття колективної влади над обставинами замінило поняття індивідуальної свободи, а в тоталітарних державах [особиста] свобода придушувалась в ім'я свободи.

Перехід від концепції індивідуальної свободи до концепції свободи як можли­вості був полегшений філософською традицією, яка у визначенні свободи викорис­товує слово «стримування» там, де ми використовуємо «примус». Можливо, «обме­ження» було б у деяких аспектах придатнішим словом, якби завжди пам'ятали, що в своєму прямому значенні воно передбачає дію обмеження людського фактора¹⁸. В цьому розумінні воно корисно нагадує нам, що зазіхання на свободу полягає ве­ликою мірою у перешкоджанні людям робити певні речі, тоді як «примус» підкрес­лює те, що їх примушують робити певні речі. Обидва аспекти однаковою мірою важливі: якщо бути точними, то нам, можливо, слід би визначати свободу як відсутність обмеження і силування¹⁹. На жаль, обидва ці слова звикли також при-

Пор.: «Чим менше є свободи, тим більше ведеться розмов про "нову свободу". Але ця нова свобода є всього лише словом, яке означає повне заперечення всього, що Європа завжди розуміла під свобо­дою. ... Нова свобода, якій моляться в Європі, є, однак, правом більшості проти індивіда» (Drucker P. The End of Economic Man. -London, 1939. - C. 74). Тс, шо цій «новій свободі» зтаким же успіхом молилися в Сполучених Штатах, показано Вудро Вільсоном (Wilson W. The New Freedom. - New York, 1913, особливо с. 26). Більш свіжою ілюстрацією цього є стаття А. Грачі, де автор схвально заува­жує, що «для економістів Комітету з національних ресурсів економічна свобода не є питанням від­сутності обмежень для індивідуальної діяльності, а є проблемою колективного стримування і керів­ництва, яке стосується індивідів і груп, з мстою досягнення індивідуальної безпеки» (Gruchy A. G. The Economics of the National Resources Committee // American Economic Review. - 1939. - T. XXIX. - C. 70). Тому цілком прийнятним буде визначення, що стосується відсутності стримування, у якому наголо­шується саме таке значення, як магмо в Corwin Е. S. Liberty against Government. - Baton Rouge: Louisiana State University Press, 1948. - С 7: «Свобода означає відсутність обмежень, накладених іншими людьми на нашу свободу вибору І дії».

The Shorter Oxford English Dictionary (Oxford, 1933) дає такс перше визначення «примушувати»: «[3]мушувати або стримувати з допомогою сили або влади, що ґрунтується на силі».

498

499

Фрідріх А. Гаєк

кладати до тих впливів на людські дії, які не походять від інших людей; і тому дуже легко перейти від визначення свободи як відсутності обмеження до визначення її як «відсутності перешкод для реалізації наших бажань»²⁰ або навіть ще більш загально як «відсутності зовнішніх перешкод»²¹. А це рівнозначно тлумаченню її як ефектив­ної можливості робити все, що нам хочеться.

Така інтерпретація свободи є особливо загрозливою, оскільки вона глибоко увійшла у вжиток у деяких країнах, де індивідуальна свобода, фактично, все ще ве­ликою мірою зберігається. У Сполучених Штатах вона широко визнана як основа політичної філософії, що домінус в «ліберальних» колах. Такі визнані інтелекту­альні лідери «прогресистів», як Дж. Р. Коммонз²² та Джон Дьюї, поширили ідеоло­гію, у якій «свобода є можливістю, ефективною можливістю робити певні речі», а «вимога свободи є вимогою можливості»²³, тоді як відсутність примусу є лише «нега­тивною стороною свободи» і «повинна схвалюватись лише як засіб для Свободи, котра є можливістю»³⁴.

5. Це плутання свободи як можливості зі свободою в її первинному значенні не­минуче веде до ототожнення свободи з багатством²⁵; а це дає змогу використовувати всю привабливість, яку має слово «свобода», задля підтримки вимоги перерозподілу багатств. Але, хоча і свобода, і багатство є хорошими речами, яких прагне більшість із нас, і хоча ми часто потребуємо одного і другого для досягнення того, чого ми хочемо, вони, однак, залишаються різними. Чи є я господарем своєї долі і можу слідувати своєму власному вибору і чи можливостей, з яких я повинен вибирати, є багато чи мало - це два абсолютно різні питання. Придворний, який живе в розко­шах, але перебуває на побігеньках у свого сеньйора, може бути набагато менш вільним

Russet В. Freedom and Government. - У кн.: Freedom: Its Meaning / Ed. R. N. Anshcn. - New York, 1940. - С 251.

Hobbes T. Leviathan / Ed. M. Oakcshott. - Oxford, 1946. - С 84.

Commons J. R. The Legal Foundations of Capitalism. -New York, 1924, особливо розділи Н—IV. Dewey J. Liberty and Social Control // Social Frontier. - 1935 (листопад). - С. 41. Пор. також його статтю Force and Coercion//Ethics,- 1916.-Т. XXVI.-С. 362: «Виправданим чи ні є [застосування сили] ... - цс, по суті, питання ефективності (включаючи економіку) засобів для досягнення мсти»; і с. 364: «Критерій цінності полягає у відносній ефективності та економії затрат сили як засобу досягнення мсти». Тс, як Дьюї жонглює поняттям свободи, t справді настільки вражаючим, що на­вряд чи несправедливим буде судження Д. Фосдіка: «Сцена, однак, виявлясться повністю підготовле­ною до такого [ототожнення свободи з певним принципом, таким як рівність], тільки якщо жонглю­вати визначеннями свободи і рівності таким чином, щоб обидва стосувалися приблизно однакових умов діяльності. Крайній приклад такої спритності рук пропонуєт Джон Дьюї, коли говорить: "Якщо свобода поєднана з розумною мірою рівності, а безпека береться як така, що означає культурну і моральну безпеку, а також матеріальну захищеність, то я не думаю, що безпека є сумісною з чимось іншим, окрім свободи". Псрсформулювавши два поняття таким чином, що вони означають при­близно однакові умови діяльності, він запевняє нас, що обидва вони є сумісними. Подібним фоку­сам немає кінця» {Fosdick D. What Is Liberty? - New York, 1939. - С 91).

Dewey J, Experience and Education. - New York, 1938. - C. 74; пор. також: Sombart W. Der moderne Kapitaiismus. - Leipzig, 1902. - Т. II. - С. 43, де пояснюється, що «техніка» є «розвитком у напрямку свободи». Ця думка детально розробляється в: Zschimmer Е. Philosophic der Technik. - Jena, 1914. -С. 86-91.

Пор.: «Відмінність між "добробутом" і свободою зникає зовсім, оскільки справжня свобода людини пропорційна її ресурсам». Цс привело інших до твердження, що «якщо більше людей купують авто­мобілі та беруть відпустки, значить, є більше свободи» (Perry R. В. - У кн.: Freedom: Its Meaning. -С. 269. <_>

Цінність свободи

від бідного селянина чи ремісника, який має менші можливості жити власним жит­тям і обирати свої власні шляхи заради власної користі. Подібним чином, генерал на чолі армії або директор великого будівництва може мати в руках величезну владу, яка в певних відношеннях може бути цілком не контрольованою, і все ж бути менш вільним, більшою мірою вимушеним міняти всі свої наміри та плани, підкоряючись одному слову начальника, мати менші можливості міняти власне життя чи вирішу­вати, що для нього є найважливішим, аніж найбідніший фермер чи пастух.

Якщо має бути якась ясність при обговоренні свободи, то її визначення не повин­но залежати від того, вважає кожен чи не вважає цей вид свободи доброю річчю. Дуже можливо, що є люди, які не цінують ту свободу, котра нас цікавить, які не вміють побачити, що вони мають велику користь від неї, І будуть готові поступити­ся нею заради інших переваг; може навіть виявитись, що необхідність діяти відпо­відно до власних планів і рішень сприйматиметься ними більшою мірою як тягар, аніж як перевага. Але свобода може бути бажаною, навіть якщо не всі люди вміють скористатися нею. Нам слід буде вирішити, чи вигода, яку отримує від свободи більшість, залежить від використання ними можливосте^ які вона їм пропонує, і чи аргументи на користь свободи справді ґрунтуються на тому, що більшість людей хоче її для себе. Цілком може бути, що вигоди, які ми отримуємо від свободи для всіх, не випливають з того, що більшістю людей вважається її наслідками; може навіть виявитись, що свобода досягає своїх благотворних наслідків такою ж мірою через дисципліну, до якої вона зобов'язує нас, як і через більш видимі можливості,

які вона пропонує.

В першу чергу, однак, ми повинні визнати, що можемо бути вільними - і все ж нещасними. Свобода не означає усіх добрих речей²⁶ або відсутності будь-якого зла. Правильним є те, що бути вільним може означати свободу голодувати, робити по­милки, які дорого коштують, або переживати смертельні ризики. В тому сенсі, в якому ми використовуємо цей термін, волоцюга без копійки в кишені, який ледь животіє шляхом постійних сумнівних витівок, є насправді вільнішим, аніж солдат-новобранець з усією своєю безпекою і відносним комфортом. Але якщо свобода може внаслідок цього не завжди видаватися більш бажаною від інших добрих ре­чей, вона все ж є чітко визначеним добром, яке потребує чіткої назви. І хоча «полі­тична свобода» і «внутрішня свобода» є віддавна прийнятими альтернативними ви­користаннями терміна, викликає сумніви, чи слід визнавати використання слова «сво­бода» у значенні «можливість».

В усякому разі, слід уникати припущення, що оскільки ми використовуємо одне й те саме слово» то всі ці «свободи» є різними видами одного роду. Це - джерело небезпечних дурниць, словесна пастка, яка веде до найабсурдніших висновків²⁷.

¹⁶ Цікава ілюстрація цього подана в: Gabor D. and Gabor A. An Essay on the Mathematical Theory of Freedom // Journal of the Royal Statistical Society. - 1954. - Scr. A. - T. CXVII. - C. 32. Автори почина­ють твердженням, що свобода «означає відсутність небажаних обмежень, отже цс поняття майже збігається з усім, що є бажаним», а потім, замість того щоб відкинути цю цілком марну думку, не тільки приймають Ті, а й починають «вимірювати» свободу в цьому сенсі.

" Пор.: «Існує не більша відповідність між свободою І можливістю, ніж між вічністю і часом» (Lord Acton. Lectures on Modern History. - London, 1906. - C. 10). Те саме у Б. Маліновського: «Якби ми необережно ідентифікували свободу зі спроможністю, ми, безумовно, впрошували б тиранію, так само, як ми приходимо до анархії, коли прирівнюємо свободу до відсутності будь-якого обмежен-

500

Фрідріх А. Глек

Цінність свободи

501

Свобода в розумінні можливості, політична свобода і внутрішня свобода не є стана­ми такого ж роду, шо й індивідуальна свобода: ми не можемо, жертвуючи трошки однією, щоб отримати більше іншої, в цілому одержати певну спільну складову сво­боди. Ми з успіхом можемо отримати шляхом такого обміну одну добру річ замість другої. Але припускати, що у них існує спільна складова, яка дає нам змогу говори­ти про вплив такого обміну на свободу - це явний обскурантизм, найвульгарніший вид філософського реалізму, який допускає, що, оскільки ми визначаємо ці стани одним і тим же словом, у них повинна існувати також спільна складова. Але ми в більшості випадків прагнемо їх з різних причин, і їхня наявність чи відсутність має різні наслідки. Якщо нам необхідно вибирати з-поміж них, ми не можемо робити це, запитуючи, чи збільшиться свобода в цілому; а лише шляхом вирішення, який з цих різних станів ми оцінюємо найвище.

6. Часто не схвалюють того, що наше поняття свободи є суто негативним²⁸. Це слушно в тому сенсі, що мир є також негативним поняттям або що безпека, чи тиша, чи відсутність якоїсь конкретної перешкоди аьо зла є негативними. Свобода нале­жить саме до цього класу понять: вона позначає відсутність конкретної перешкоди - примусу з боку інших людей. Вона стає позитивною лише внаслідок того, як ми використовуємо її. Вона не гарантує нам ніяких конкретних можливостей, а зали­шає за нами рішення того, як ми використаємо обставини, в яких опинилися.

Але хоча використань свободи багато, свобода одна. «Свободи» з'являються лише тоді, коли свобода відсутня: це особливі привілеї та пільги, які можуть отримати групи й індивіди, коли всі інші є більш чи менш невільними. В історичному плані дорога до свободи вела через досягнення конкретних свобод. Але те, що комусь буде дозволено робити конкретні речі, не є свободою, хоча це й можна називати «свобода»; і тоді як свобода є сумісною з відсутністю дозволу робити певні речі, її немає, якщо індивід потребує дозволу на більшу частину того, що він може робити. Різниця між свободою і свободами - це та, яка існує між станом, коли дозволено все, що не заборонено загальними правилами, і станом, коли заборонено все, на що немає чіткого дозволу.

Ще раз поглянувши на елементарний контраст між свободою і рабством, ми чітко побачимо, що негативний характер свободи ніяким чином не применшує її цінності. Ми вже згадували, що те розуміння, в якому ми використовуємо це слово, є його найстарішим значенням. Встановити це значення нам допоможе погляд на дійсну

ня» (Malinowski В. Freedom and Civilization. - London, 1944. - С. 47). Див. також: Knight F. H. Freedom as Fact and Criicrion. - У кн.: Freedom and Reform. - New York, І947. - C. 4 і далі; Ctvpsey J. Polity and Economy. - The Hague, 1957. - С XI; та Bronfenbrenner M. Two Concepts of Economic Freedom // Ethics. - 1955. - T. LXV.

Ця відмінність між «позитивною» і «негативною» свободою популяризувалася Т. Г. Ґріном, а через нього виводилася головно з Гегеля. Див. особливо лекцію «Ліберальне законодавство і свобода кон­тракту» (Green Т. Н. Liberal Legislation and Freedom of Conlract. - У кн.: The Works of Т. Н. Green / Ed. R. L. Ncltlcship. - London, 1888. -T. III). Ідея, яка там поєднана головно зі «внутрішньою свобо­дою», пізніше неодноразово використовувалась. Пор.: Berlin I. Two Concepts of Liberty. - Oxford, 1958; і, як приклад характерного засвоєння соціалістичної аргументації консерваторами К. Россітс-ра, який твердить, що «консерватор повинен лати нам визначення свободи, яке є позитивним і вес-охопним.... У новому консервативному словнику свобода буде визначатися з допомогою таких слів як можливість, творення, продуктивність І безпека» (Rossiter С. Toward an American Conservatism //Yale Review. - 1955.-T. XL1V.-C. 361).

відмінність, яка відрізняє становише вільної людини від становища раба. Ми багато про це знаємо в тій мірі, в якій це стосується умов у найстаріших вільних громадах - містах стародавньої Греції. Еагаточисленні віднайдені декрети щодо звільнення рабів дають нам чітку картину основних положень. Існували чотири права, які ре­гулярно надавалися з отриманням свободи. Декрети про звільнення звичайно нада­вали кожному рабу, по-перше, «легальний статус захищеного члена громади»; по-друге, «імунітет проти свавільного арешту»; по-третє, «право займатися усім, що він бажає робити»; і, по-четверте, «право пересуватися у відповідності з власним

вибором»²⁹.

Цей список містить більшу частину того, що у XVIII та XIX сторіччях вважало­ся основними умовами свободи. Він опускає право на володіння власністю тільки тому, що навіть раби мали Його³⁰. З додатком цього права він містить усі складові, необхідні для захисту індивіда від примусу. Але він нічого не говорить про інші свободи, не кажучи вже про «нові свободи», які останнім часом пропонувалися як замінники свободи. Певна річ, раб не стане вільним, якщо отримає лише право го­лосу, і ніяка міра «внутрішньої свободи» не зробить його нічим, окрім раба - хоч би як філософи-ідеалісти намагалися переконати нас у протилежному. І так само жо­ден рівень розкошів чи комфорту і жодна влада, яку він може мати над іншими людьми чи над ресурсами, не змінить його залежності від сваволі його господаря. Але якщо він підлягає лише тим самим законам, що І його співгромадяни, якщо він захищений від свавільного ув'язнення і вільно обирає собі роботу, якщо він має можливість володіти власністю і набувати її, то ніяка людина чи група людей не може примусити його виконувати їхні накази.

7. Наше визначення свободи залежить від значення поняття «примус» і воно не буде точним, поки ми подібним же чином не визначимо другий термін. Фактично кажучи, ми також повинні будемо точніше визначити деякі близько споріднені по­няття, особливо «деспотизм» і «загальні правила» або «закони». І тому нам, сліду­ючи логіці, треба було б перейти зараз до аналізу цих понять. Ми не можемо по­вністю уникнути цього. Але перш ніж запросити читача слідувати за нами далі у тому, що може видатись марним завданням надання термінам точних значень, ми спробуємо пояснити, чому свобода, яку ми визначили, є такою важливою. Тому ми поновимо наші зусилля стосовно точних визначень лише на початку другої частини цієї книги, де розглянемо правові аспекти режиму свободи. Тут же достатньо буде кількох зауважень, які передбачають результати більш систематичного розгляду примусу. У такій короткій формі вони неминуче виглядатимуть дещо догматични­ми, і пізніше їх слід буде обгрунтувати.

Під «примусом» ми розуміємо такий контроль за середовищем і обставинами індивіда з боку іншої особи, що для уникнення більшого зла він вимушений діяти не згідно із власними послідовними планами, а служити цілям цієї особи. Окрім як у сенсі вибору меншого зла в ситуації, нав'язаній їй іншим, індивід не має можли­вості ані використати власний розум чи знання, ані слідувати своїм цілям і переко-

» Wettermann W. L. Between Slavery and Freedom // American Historical Review. - 1945. - T. L. - С 213 227. ^Ju Так, принаймні, цс виглядало на практиці, якщо йнс в чітко фіксованому праві (пор.: Ллє* / W. Ine

Law and Legal Theory of the Greeks. - Oxford: Oxford Universily Press, 1956. - С 282.

502

Фрідріх А. Гаєк

Цінність свободи

503

нанням. Примус є злом саме тому, шо він таким чином усуває індивіда як мислячу та оцінюючу особу і робить його простим знаряддям для досягнення цілей іншої лю­дини. Вільна дія, у якій хтось переслідує власні цілі з допомогою засобів, підказа­них йому власними знаннями, повинна базуватись на даних, які не можуть бути до­вільно сформовані іншим. Вона передбачає Існування певної сфери, у якій обстави­ни не можуть бути сформовані іншою особою так, щоби залишити людині лише той вибір, який визначено іншими.

Примусу, однак, не можна уникнути повністю, оскільки єдиний спосіб запобіг­ти йому - це загроза примусу³¹. Вільне суспільство вирішило цю проблему шляхом надання монополії на примус державі³² і намаганням обмежити цю владу держави тими випадками, де необхідно перешкодити примусу з боку приватних осіб. Це можливо лише тоді, коли держава захищає певні приватні сфери індивідів від втру­чання з боку інших і делімітує ці приватні сфери не конкретним їх визначенням, а створенням таких умов, за яких індивід може визначити свою власну сферу, покла-даючись на правила, які говорять йому, що чинитиме уряд у різних типах ситуацій.

Примус, до якого уряд все ще вимушений вдаватися з цією метою, зведений ло мінімуму і зроблений максимально нешкідливим шляхом обмеження його з допо­могою відомих загальних правил, так що в більшості випадків індивід не мусить зазнавати примусу, хіба що поставить себе у таке становище, коли, як він знає, до нього буде застосовано примус. Навіть там, де примусу не можна уникнути, він позбавлений своїх найшкідливіших наслідків зведенням його до обмежених і пе­редбачуваних обов'язків або принаймні зроблений незалежним від сваволі іншої особи. Будучи безособовими і залежними від загальних абстрактних правил, вплив яких на конкретних індивідів не може бути передбачений в час їх укладання, навіть примусові дії уряду стають даними, на яких індивід може засновувати свої власні плани. Примус згідно з відомими правилами, що найчастіше є результатом обста­вин, у які особа, до котрої застосовується примус, помістила сама себе, стає тоді інструментом, що допомагає індивідам у переслідуванні їхніх власних цілей, а не засобом, використовуваним задля цілей інших.