679 Леонард т. Гобгауз

Індивідуальний примус і, звичайно, примус, здійснюваний будь-яким об'єднанням індивідів у межах держави. Саме з допомогою такого примусу держава забезпечує свободу слова, безпеку особи та власності, справжню свободу контракту, право гро­мадських зборів та об'єднань і, нарешті, своє власне право виконувати спільні проек­ти без опору з боку окремих непокірних членів суспільства. Держава, безперечно, надає індивідам та об'єднанням не тільки певні права, а й повноваження. Але над цими повноваженнями вона має здійснювати нагляд в інтересах рівної для всіх спра­ведливості. Примус виявляється неспроможним у сфері свободи, сфері духовного зростання, і так само свобода виявляється неспроможною забезпечити зовнішній порядок там, де внаслідок браку запроваджених згори обмежень люди мають змогу безпосередньо або опосередковано обмежувати одне одного. Ось чому не існує фундаментального й неминучого конфлікту між свободою і примусом, бо, по суті, вони потрібні одне одному. Мета примусу - забезпечити найсприятливіші зовнішні умови внутрішнього зростання і щастя тією мірою, якою ці умови залежать від спільних дій та одностайного послуху. Сфера свободи - це сфера самого зростання. Насправді немає суперечності між свободою як такою і контролем як таким, бо кожна свобода спирається на відповідний її акт контролю. Справжня суперечність існує між контролем, що сковує особисте життя і пригнічує дух, і контролем, спря­мованим на забезпечення зовнішніх матеріальних умов їхнього вільного та безпе­решкодного розвитку.

Я не претендую, що таке розмежування розв'язує всі проблеми. «Внутрішнє» життя намагатиметься виявити себе зовнішніми діями. Релігійна заповідь може вима­гати від вірного відмови від військової служби, або несплати податків, або запере­чень проти Інспекції будівлі. Невже це зовнішні питання, де сумління і держава прямо конфліктують між собою, і де той апеляційний суд, що має розв'язувати конфлікт між ними? Хай там як, право, якщо судити з огляду на остаточні наслідки для людського добробуту, може, звичайно, бути на тій або тій стороні чи десь посе­редині. Але чи може щось напоумити обидві сторони, доки кожна з них вірить, що вона має слушність, і не бачить підстав для зміни своєї думки? Почнімо з того, що держава слушно уникає таких конфліктів, пропонуючи альтернативи. Для якогось послідовника Толстого можна знайти інші обов'язки, крім військової служби, і, поки він готовий узяти на себе повну частку своєї відповідальності, труднощів можна успішно уникнути. І знову: просту зручність більшості не можна справедливо зва­жити супроти релігійних переконань небагатьох. Може бути зручним, щоб певні громадські роботи виконували в суботу, але сама зручність буде недостатньою підста­вою, щоб примусити євреїв брати участь у цих роботах. Релігійні та етичні переко­нання слід зважувати супроти інших релігійних та етичних переконань. І тут мораль­не значення має не число послідовників тієї чи тієї релігії, а сформовані якомога розважливіше міркування про дії, необхідні задля громадського добра. Але сумлін­ня суспільства має свої права, так само як і сумління індивіда. Якщо ми переконані, що інспекція монастирської пральні необхідна не просто задля офіційної рутини, а в інтересах справедливості й гуманності, ми неодмінно наполягатимемо на ній, а коли буде зроблене все, що можна, для заспокоєння індивідуального сумління, тре­ба відкрити шлях для реалізації спільної переконаності в громадських потребах. Зрештою, зовнішній порядок - це сфера компетенції суспільства, а право протесту належить індивідові.

Держава та індивід

З іншого боку, індивід завжди більше завдячує суспільству, ніж він це усвідом­лює. За нинішніх умов він дуже схильний приймати як належне те, що робить для нього держава, й використовувати особисту безпеку та свободу слова, які держава гарантує йому, як вигідну позицію, з якої він може без ризику критикувати її заходи й відкидати ЇЇ авторитет. Індивід привласнює собі право бути на свій вибір у складі або за межами соціальної системи. Він покладається на загальне право, що захищає його, і звільняє себе від дії якогось конкретного права, яке, на його думку, ображає Його сумління. Він забуває або не завдає собі клопоту поміркувати, що, якщо кожен діятиме так, як діє він, соціальна машина зупиниться. Він, безперечно, не спрома­гається уявити, як може Існувати суспільство, де кожна людина може претендувати на право необмеженого непослуху закону, що видається їй хибним. Фактично, цілком можливо, що якесь надміру чутливе сумління поєднуватиметься з недостатнім чут­тям відповідальності перед суспільством. Таке поєднання нещасливе, і, як можна слушно зауважити, якщо держава повинна найбільше зважати на сумління, власник цього сумління повинен не менше зважати на державу. За наявності такої взаємопо­ваги і з розвитком громадянських почуттів конфлікти між законом і сумлінням мож­на значно обмежити, дарма що повне примирення закону і сумління завжди стано­витиме проблему, поки люди загалом дійдуть згоди, що саме становить фундамен­тальні передумови соціальної гармонії.

З другого боку, можна запитати - наполягаючи на вільному розвитку особисто­сті, чи не недооцінюємо ми часом обов'язків суспільства перед його членами? Всі ми припускаємо колективну відповідальність за дітей. А хіба немає дорослих лю­дей, що так само потребують піклування? Як бути з ідіотами, недоумками, божевіль­ними і пияками? Що для цих категорій людей означає раціональне самовизначення? Вони можуть нікому не заподіювати шкоди - тільки собі, - і подаватимуть хіба що лихий приклад. Але невже ми не маємо обов'язків щодо них, узявши до уваги тільки їхнє власне добро й відкинувши будь-які інші міркування? Хіба ми не маємо права взяти недоумка під свою опіку й утримувати пияка від пияцтва суто задля їхнього добра, не зважаючи на дальші міркування? А якщо так, хіба ми не повинні роз­ширити всю сферу дозволеного примусу і припустити, що людину - задля її власно­го добра, не маючи на увазі якоїсь дальшої мети - можна примусити виконувати те, що ми вважаємо за слушне, і не дати їй робити того, що, на нашу думку, хибне?

Відповідь полягатиме в тому, що цей аргумент слабкий саме там, де йде до уза­гальнень. Ми змушені обмежувати божевільних із соціальних міркувань, а не тільки думати про їхню користь. Але, якби не було Інших причин, їхня користь була б цілком достатньою причиною. До них, на їхнє лихо, свобода, як ми розуміємо це слово, незастосовна, бо вони нездатні до раціонального вибору, а отже, до того зро­стання, задля якого тільки й має значення свобода. Це саме твердження зберігає свою слушність і тоді, коли йдеться про недоумків, і якщо їх не трактують на основі цього самого принципу, то лише тому, що їх тільки зовсім недавно визнали за окре­му категорію. Але це твердження певною мірою слушне і щодо пияка, якщо він став жертвою потягу, дозволивши йому запанувати над собою; питання, чи слід його вважати за придатний об'єкт для опіки, треба вирішувати в кожному окремому ви­падку, з'ясовуючи, чи та здатність до самоконтролю, яку він ще зберіг, ослабне чи зміцніє внаслідок запровадженої на певний термін обмежувальної опіки. В цих за­ходах немає нічого, що зачіпало б головний елемент свободи, який, де вона існує,

680

Леонард Т. Гобгауз

Держава та індивід

681

полягає в неоціненній здатності самоврядування. Вони тільки доводять, що там, де нема свободи, є право рятувати людей від страждань і, якщо дозволяє ситуація, створювати для них умови, за яких найімовірніше можна відновити нормальну рівно­вагу потягів. Тут можна додати, що в тому разі, коли йдеться про пияків, - а я гадаю, що цей аргумент застосовний в усіх випадках, де могутній потяг може підпорядку­вати волю, - є ще очевидніший найпростіший обов'язок усунути джерела спокуси і трактувати як украй асоціальну будь-яку спробу скористатися людською слабкістю, бідою та помилками. Цей випадок дуже скидається на ситуацію, коли йдеться про надто нерівноправний контракт. Спокусник незворушно прагне мати вигоду, а страд­ник бореться з внутрішнім ворогом. Тут перед нами форма примусу, яку істинний дух свободи неодмінно визнає за свого ворога, і форма кривди, заподіяна іншій людині, - кривда не менш реальна від того, що її знаряддям є потяг, який змушує цю людину поступитися йому.

Я роблю висновок, що в доктрині свободи немає нічого, що перешкоджало б рухові загальної волі у сфері, в якій вона справді ефективна, а в справедливій концеп­ції цілей і засобів загальної волі немає нічого, що перешкоджало б свободі у вико­нанні як соціальних, так і особистих функцій, у яких і полягає її цінність. Свобода і примус мають взасмодоповнювальні функції, а самоврядна держава - водночас і результат, і передумова самоврядного індивіда.

Отже, нема жодних труднощів у розумінні, чому розширення державного контро­лю цілком узгоджується з рішучим опором зазіханням на свободу. Адже тут ідеться не про збільшення чи про зменшення, а про реорганізацію обмежень. Період, про­тягом якого відбувся швидкий розвиток фабричного законодавства, характеризував­ся ще й запеклим опором будь-яким намаганням державної влади запровадити щось на кшталт вивчання релігійної доктрини¹, і різниця між цими двома тенденціями украй очевидна. По суті, це та сама концепція свободи і та сама концепція загальної волі, що сприяє законодавчому регулюванню промисловості й відокремленню релі­гійних обрядів та доктринерських теорій від механізму державного контролю.

Поки що ми розглядали те, що держава змушує робити індивіда. Якщо перейти до питання, що держава має робити для індивіда, виникає ще одне, але паралельне питання, і нам слід звернути уваги на відповідну йому зміну громадської думки. Якщо держава робить для індивіда те, що він повинен робити для себе сам, який це матиме вплив на його характер, ініціативність, підприємливість? Тут ідеться тепер не про свободу, а про відповідальність, і це питання породило багато досліджень людської вдачі, а пов'язана з ним громадська думка зазнала значної еволюції. Скажі­мо, в питанні про бідність давній погляд полягав у тому, що перша необхідна річ у такій ситуації - самопоміч. Це справа кожного чоловіка - забезпечити себе й свою родину. Якщо йому і справді не поведеться, то ні йому, ні його родині не дадуть померти голодною смертю, і тут уже мали втрутитись механізми Закону про бідних. Сорокарічний досвід, нагромаджений до 1834 року, навчив нас, що виходить із вільного використання державних фондів для субвенцій у разі неадекватної платні. Результатом стало те, що рівень грошової винагороди впав відповідно до тієї міри, якою люди могли покладатися на державну допомогу, щоб надолужити нестачу

Заперечення, котре найчастіше висувають проти самої «нсконфссійності», полягає в тому, що на­справді це форма доктринерського навчання, яке прагне здобути державну підтримку.

коштів, і водночас ослабли спонуки до самостійної праці там, де злидар опинився нарівні з людиною, яка тяжко працює. А загалом коли вдаються до спроби замінити особисті зусилля допомогою інших людей, результатом стає тільки розхитання інди­відуальної ініціативи, а зрештою й падіння рівня заробітної платні в промисловості. Скажімо, була думка, - і саме цей аргумент висували супроти пропозицій запрова­дити пенсії по старості, - що, коли будь-що, чого людина прагне по змозі досягну­ти, усунути зі сфери її власної діяльності, - тобто дати їй уже готове, - ця людина в результаті задовольниться пропорційно меншою платнею; якщо підприємець зобо­в'язаний виплачувати робітникові компенсацію за нещасний випадок, цей робітник не вживатиме жодних заходів, щоб подбати про себе в разі, якщо з ним станеться нещасний випадок; якщо дітей робітника годуватимуть платники податків, він не зароблятиме грошей, щоб годувати їх. Таким чином, з одного боку, обстоювано твер­дження, що рівень зарплатні матиме тенденцію пристосовуватись до потреб робіт­ника, тож тією мірою, якою його потреби задовольнятимуть з інших джерел, платня меншатиме, і це начебто полегшення здебільшого буде ілюзорним, тоді як продук­тивність праці, з огляду на зменшення стимулів виявляти індивідуальні зусилля, зрештою впаде, спонуки бути працьовитим ослабнуть і суспільство загалом буде біднішим. З другого боку, зауважено, що, хоч яким жалюгідним може бути стан робітничого класу, слушний спосіб піднести цей клас полягатиме в покладанні на індивідуальне підприємництво й, можливо, згідно з думкою деяких мислителів, на добровільні об'єднання. З допомогою цих засобів можна збільшити продуктивність праці й підвищити рівень заробітної платні. Твердо відкидаючи будь-яку зовнішню допомогу, ми повинні навчити робітничий клас обстоювати себе самостійно, І якщо цей виховний процес пов'язаний із певними стражданнями, є, проте, надія на май­бутнє. Робітники мало-помалу досягнуть економічної незалежності й тоді будуть спроможні протистояти ризикам життя, покладаючись не на державу, а на силу ро­зуму та на міцність рук.

Ці погляди вже не мають такої підтримки, як давніше. Повсюди ми бачимо, як держава вживає активних заходів на користь бідних класів, і то не тільки вже геть знедолених. Ми бачимо, як держава дає освіту дітям, провадить медичні огляди, годує нужденних коштом платників податків, допомагає безробітним знайти робо­ту через біржу праці, намагається організувати ринок праці, щоб зменшити безробіт­тя, й передбачає пенсії по старості для всіх, чий прибуток менший від тринадцяти шилінгів на тиждень, не вимагаючи ніяких пенсійних внесків. Ну, а тепер можна запитати, чи, роблячи це все, держава сліпо йде вперед шляхом широкого, щедрого, але нерозважливого доброчинства? Чи байдужа вона і чи може бути байдужою до впливу такої допомоги на індивідуальну ініціативу і особисту та батьківську відпо­відальність? Або чи можна припустити, що мудрі голови добре усвідомлюють, що вони чинять, всебічно розглядають питання й керуються розважливою концепцією обов'язків держави та відповідальності індивіда? І чого, фактично, ми прагнемо, -насправді в цьому полягає все питання, - доброчинства чи справедливості?

Ми казали вище, що функція держави полягає в створенні умов, за яких розум і характер можуть розвиватися самі. Так само можна сказати, що функція держави полягає і в створенні умов, за яких її громадяни коштом власних зусиль спроможні досягнути всього необхідного для повної громадянської активності. Не держава повинна годувати й одягати громадян та забезпечувати їх житлом. Зате держава має

682

Леонард Т. Гобгауз

Держава та індивід

683

дбати, щоб економічні умови були такі, аби нормальний чоловік, який не має ні пси­хічних ґанджів, ні фізичних вад, ні браку волі, може, виконуючи корисну роботу, годувати, забезпечувати житлом і вдягати себе та свою родину. «Право на працю» і право на «прожитковий мінімум» - не менш слушні, ніж права особи та власності. Тобто вони становлять доконечні умови доброго соціального устрою. Суспільство, в якому чесний чоловік-одинак з нормальними здібностями вочевидь не може заро­бити собі на прожиток, саме цією мірою і страждає від кепської організації. Такий соціальний устрій має якийсь ґандж, економічній машині щось перешкоджає пра­цювати. Що ж, окремий робітник не може полагодити таку машину. Він - остання людина, що має якийсь голос у здійсненні контролю над ринком. Він не винен, якщо в його галузі промисловості надвиробництво або якщо запроваджено новий і де­шевший виробничий процес, що робить непотребом на ринку його конкретну квалі­фікацію, здобуту, можливо, роками наполегливих зусиль. Він не керує промислові­стю й не регулює її діяльність. Він не відповідає за її злети й падіння, але змушений розплачуватися за них. Ось чому він вимагає не доброчинства, а справедливості. Що ж, задовольнити його вимогу може виявитись безмежно важким. Для цього не­обхідна далекосяжна економічна перебудова. Промислові питання, про які йдеться, інколи так мало розуміють, що можна дуже легко погіршити ситуацію, спробувавши поліпшити її. Все це доводить, як важко знайти засоби, щоб задовольнити цю конкрет­ну вимогу справедливості, але аж ніяк не применшує її слушності. Право - однаково право, навіть якщо засоби утвердження його відомі не дуже добре, а робітник, що внаслідок кепської організації економіки або не має роботи, або працює за мізерну платню, завжди буде докором, але не доброчинству, а справедливості суспільства, поки в ньому зберігатиметься така нужденна пролетарська верства.

Якщо такий погляд на обов'язки держави і права робітників почне переважати, то почасти завдяки посиленню почуття спільної відповідальності, а почасти — зба­гаченню досвідом. На початку доби вільної торгівлі ще можна було сподіватися, що самопоміч буде адекватним розв'язком і що з подешевшанням харчів та розвитком торгівлі пересічний робітник зможе, як буде розважливим та ощадливим, не тільки забезпечувати себе за сприятливих часів, а й заощадити гроші на випадок хвороби, безробіття та на старість. Реальний хід подій великою мірою розвіяв ці сподівання. Звісно, правда, що рівень життя в Англії зростав протягом XIX століття. Зокрема правда й те, що після небезпечного періоду, який передував скасуванню Зернових законів і ухваленню Закону про десятигодинний робочий день, поліпшення соціаль­них умов життя стало реальним і значним. Зміцніли профспілковий рух та коопера­ція, загалом підвищились і зарплати, зменшилась вартість життя, вдосконалено житлові та санітарні умови, рівень смертності впав десь із 22 до менше ніж 15 чо­ловік на тисячу. Але, попри всі ці вдосконалення, перспектива цілковитої й дожиттє-вої економічної незалежності для пересічного робітника на основі принципів інди­відуальної конкуренції, навіть коли їх доповнюють та оберігають колективні угоди і профспілки, видається безмежно далекою. Підвищення зарплат аж ніяк не було пропорційним загальному зростанню багатства. Загальний життєвий рівень зріс, бо саме забезпечення освітою породило нові потреби й майже силоміць спонукало підви­щити рівень життя, щоб задовольнити їх. А взагалі робітничий клас Англії, хоч не такий ощадливий, як робітники деяких континентальних країн, годі звинувачувати в недбалості з огляду на майбутнє. Нагромадження заощаджень у касах взаємо-

допомоги, профспілках, кооперативних товариствах та ощадних банках засвідчує зростання, темпи якого навіть більші за темпи підвищення платні, проте видається малоймовірним, щоб пересічний робітник фізичної праці міг досяіти цілковитої не­залежності, покриваючи всі життєві ризики, як свої, так і своєї родини, - незалеж­ності, що тільки й може зробити конкурентну систему справді адекватною вимогам цивілізованого сумління. Ретельні дослідження містера Бута в Лондоні та містера Раунтрі в Йорку та інших сільських округах виявили, що значний відсоток робітни­чого класу справді нездатний заробити суму грошей, яка дорівнювала б повній вар­тості найскромніших фізичних потреб пересічної родини, тож, хоч основна маса робітничого класу перебуває в набагато кращому становищі, ніж ці знедолені, такі дослідження доводять, що навіть більш-менш забезпечені тяжіють до цієї межі пер­винної бідності в скрутні періоди, скажімо, коли діти ще вчаться в школі або, на­приклад, коли член сім'ї, який заробляє найбільше, починає підупадати на силі на­прикінці своїх зрілих літ. Якщо будь-якої даної пори тільки десять відсотків насе­лення справді живе на межі бідності², то є слушні підстави припустити, що вдвічі або втричі більша кількість людей підступає до цієї межі в ті або ті періоди свого життя. Та коли від концепції простого фізичного виживання для пересічної родини піднятися до такої зарплатні, яка забезпечить реальний мінімум вимог цивілізовано­го життя й задовольнятиме всі його можливі випадковості, не призводами до потре­би спиратися на будь-яку зовнішню допомогу, то нам, напевне, слід збільшити ще не визначену цифру містера Раунтрі, про яку, мабуть, цілком доречно сказати, що тільки найкваліфікованіші ремісники здатні заробити платню, яка задовольнятиме всі на­звані вище вимоги. Але якщо це так, то очевидно, що система промислової конку­ренції не спромагається задовольнити етичну вимогу, втілену в концепції прожитко­вого мінімуму. Ця система не дає жодної надії на вдосконалення, що забезпечить засоби для того здорового й незалежного існування, яке за правом народження має бути в кожного громадянина вільної держави, в усієї маси населення Об'єднаного Королівства. Саме така думка повільно опановує громадську свідомість, що зверну­лася нині до нових проектів соціального відродження. Сумарну сутність змін, про які я згадав, можна сформулювати у вигляді принципу, що індивід не може існувати одинцем, бо між ним і державою існують взаємні зобов'язання. Обов'язок індивіда перед державою полягає в ревній роботі для себе і своєї родини. Він не повинен експлуатувати працю своїх неповнолітніх дітей, а мас виконувати державні вимоги, щоб діти здобули освіту, були здорові, охайні й забезпечені. З другого боку, суспіль­ство забезпечує йому засоби підтримки цивілізованого рівня життя, і цей обов'язок буде виконаний неадекватно, якщо просто дати індивіду змогу заробляти таку плат­ню, яку йому пощастить знайти на безладному ринку.

Такий погляд на обов'язок суспільства сприяє дедалі більшому наголосові на відповідальності держави, та аж ніяк не нехтує приватної відповідальності. Про­стий принцип ужиткової етики полягає в тому, що відповідальність має бути сумір­на спроможностям. Що ж, коли є можливість піти на адекватно оплачувану роботу, індивід має спроможність заробляти собі на прожиток. Його право та обов'язок -

До цієї кількості я не зараховую людей, що живуть за умов «вторинної бідності», як визначив її містер Раунтрі, бо відповідальність у цьому випадку почасти особиста. Слід, проте, нагадати, що велика бідність збільшує труднощі ефективного врядування.

684

Леонард Т. Гобгауз

найкраще використати цю можливість, і якщо він не впорається, його спіткає справед­лива кара: його трактуватимуть як злидаря, а то й, у крайньому випадку, як злочин­ця. Але самою цією можливістю він не може вільно порядкувати, бо підконтрольна йому сфера має занадто вузькі межі. Можливості мати роботу і добру платню за цю роботу визначені складною сукупністю соціальних сил, якими не може керувати жоден індивід і, звичайно, жоден окремий робітник. їх можуть контролювати, якщо вони взагалі піддаються контролю, тільки організовані дії всього суспільства, і тому саме суспільство, справедливо розподіляючи відповідальність, має братися за таке завдання.

Але це, можуть сказати, не лібералізм, а соціалізм. Розглядаючи економічні пра­ва індивіда, ми були змушені розглянути й соціалістичну організацію промислово­сті. Але таке слово, як соціалізм, мас багато значень, тож, можливо, що це буде ліберальний соціалізм, так само як є неліберальний соціалізм. Спробуймо ж тоді, не чіпляючись за слово, піти за ліберальним поглядом на функції держави у сфері економіки. Спробуймо визначити бодай найзагальнішими словами, що пов'язане з реалізацією цих уже сформульованих передумов промислового добробуту, і як вони узгоджуються з правами власності та вимогами вільного промислового підприєм­ництва.

ДЖОН А. ГОБСОН

ПЕРСПЕКТИВИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Висловлювання Бекона про те, що «нещастя найкраще розкриває чесноти», навряд чи стосується політичної партії. Двадцять років майже безперервної боротьби залишили свій слід на парламентських лібералах у вигляді певної сором'язливості ба навіть консерватизму, що, вочевидь, fe джерелом моральної та інтелектуальної слабкості. Завжди лунали голоси тих, хто був готовий проголоси­ти, що практичну місію лібералізм повністю здійснив і що принаймні на даний час надзвичайно важливо зберегти досягнуте, повернути втрачене і провести віднов-лювальні роботи так, як це потрібно для збереження усієї споруди наших свобод. Ми аж ніяк не хочемо сказати, що це були переважаючі свідомі настрої більшості у парламенті або у країні, і напружена боротьба, що її вів ліберальний уряд у різних сферах, багатьом може видатися достатньою відповіддю на таку критику. Проте, не заглиблюючись у це питання, ми не можемо утриматися від зазначення того, що майже всі важливі внутрішньополітичні кроки, зроблені до парламенту цього скли­кання, є, по суті, спробами повернути і народові, і державі свободи, атрибути та привілеї, що протягом життя останніх поколінь були втрачені або відібрані певним класом, представниками певної професії або іншими зацікавленими колами.

У цьому сенсі Закон про тред-юніони, заходи з реформування освіти та ліцензу­вання і навіть земельна політика уряду у своїх суттєвих моментах є консервативни­ми. Визнання цього факту жодним чином не применшує їхнього значення, а, навпа­ки, допомагає нам зрозуміти, чому у деяких колах лібералізм вважається таким, що не має єдиної мети і позбавлений вільного ентузіазму. Якщо для протекціоністів та соціалістів політичні переконання є справжнім абсолютним і ревно дотримуваним словом божим, то ревність лібералів повсюдно охолоджується сумнівами і трудно­щами. Щойно ми торкаємося серйозних проблем соціальної політики, пов'язаних із оподаткуванням вартості землі, пенсіями, допомогою по безробіттю, Палатою лордів, як повсюдно атмосфера починає розпалюватися від поголосу про «святість угоди», конфіскацію, зубожіння та від натяків на байдужість народу, що просто кра­ють серця реформаторів.

Чи означає це, що в основному лібералізму як середньому курсу притаманний брак емоційної привабливості та ентузіазму у досягненні мети, і чи не відданий лібералізм сором'язливому та бентежному опортунізму? Нічого подібного. Проте ми, очевидно, досягай того періоду, коли потрібна свідоміша організація енергії лібе­ралів. Час прислухатися до поради Меттью Арнолда і «зробити так, аби наша думка вільно грала з нашими головними поняттями та ідеями». Першим наслідком такої діяльності буде висвітлення наших тривіальних загальних положень щодо суті тієї свободи, служінню якій віддана наша партія. Негативне уявлення про лібералізм як

686

Джон А. Гобсон

Перспективи лібералізму

687

про чітке покликання до усунення певних політичних та економічних пут з особис­тої свободи, є не просто хибним з філософської точки зору, а й історично непра­вильним. Ліберали нашої країни як партія ніколи не були віддані ані теорії, ані пол­ітиці такого вузького індивідуалізму laissez faire; вони ніколи не розуміли свободу як щось обмежене у кількісному плані або як щось суто негативне за своєю приро­дою. І саме ця тенденція, що й досі залишається живою в умах членів Ліберальної партії, стримує визволення її енергії та затьмарює бачення перспектив. Для того, щоб надати elan de vie* цьому рухові, потрібна конструктивніша і більш еволюцій­на ідея свободи; і будь-яка справа Індивідуального, класового, статевого та націо­нального визволення повинна «підзаряджатися» за допомогою нового ентузіазму цієї глибокої віри.

Лібералізм, ймовірно, збереже свою відмінність від соціалізму, насамперед у тому, що його головним засобом перевірки правильності політики залишиться свобода окремого громадянина, а не сила держави, хоча антагонізм цих двох позицій може зникнути із набуттям подальшого досвіду. Проте він виправдає себе завдяки значному розширенню своїх визвольних функцій. Намагаючись реалізувати свободу окремого громадянина на основі «рівності можливостей», він визнає, що оскільки сфера і характер можливостей постійно змінюються, то старе обмежене уявлення про завдання лібералізму повинно повсякчас удосконалюватися. Кожному новому поколінню лібералів потрібно буде реалізовувати на практиці нові і нові запити і сподівання. Саме через те, що нам поки що не вдається належним чином виконати це завдання, наш лібералізм виявляє ознаки знесилення. Ми повинні сміливо підходити до з'ясування відповіді на наше перше, проте не єдине, важливе питання: «Що таке вільний англієць сьогодні?» Якщо ми дамо правильну відповідь на це питання, то зрозуміємо, що є ще багато аспектів реальної свободи та реальних можливостей, які не вдалося вибороти для народу в цілому. Чи вільна та людина, яка не має рівних зі своїми співгромадянами можливостей такого доступу до всіх матеріальних і моральних засобів особистого розвитку і праці, які б сприяли її власному добробуту та добробуту суспільства? Ці рівні можливості принаймні передбачають рівний доступ до використання своєї рідної землі як місця роботи і місця проживання і таку мобільність, що давала б змогу людині розпоряджатися своєю власною енергією найкращим для неї чином, безперешкодний доступ до тієї частки капіталу або кредиту, яка сучасним виробництвом визнається суттєвою для забезпечення економічної незалежності, і до будь-яких нових видів носіїв енергії, як електричної, так і іншої, що можуть бути потрібні для посилення продуктивних зусиль людини. Та людина, яка не забезпечена належним чином усім цим та подібним у всіх відношеннях, не є по-справжньому вільною для успішного саморозвитку в житті та праці. Для досягнення такого стану рівних можливостей потрібні будуть значні зусилля конструктивного лібералізму.

Проте всі подібні виразно економічні свободи будуть, безперечно, позбавлені сенсу, якщо вони не підкріплюватимуться реалізацією духовних та інтелектуаль­них можливостей, адекватнішою за ту, яка передбачена нашою досить обмеженою концепцією народної освіти. Адже освіта у широкому значенні цього слова дає змо-

гу отримати реальні можливості, і фактичне позбавлення більшості людей певної реальної частки духовної царини, що по праву належить їм, для всіх справжніх лібе­ралів завжди має бути викликом їхньому елементарному почуттю справедливості, а також сприйматися ними як найочевидніша перешкода на шляху досягнення та ви­користання всіх інших складників особистої свободи. Саме ця істина лежить також в основі великої боротьби проти мілітаризму та імперіалізму, яка на політичній арені набирає різних форм І доведена до крайньої точки, завжди виявлятиметься як анта­гонізм фізичної і моральної сили, як захисник та стимул розвитку цивілізації. Прак­тична інтерпретація і реалізація моральної та інтелектуальної свободи народу як найнагальніше і найпродуктивніше з усіх завдань лібералізму, хоча воно й стоїть за важливістю на першому місці, у політичній діяльності не повинне, однак, відрива­тися від інших суттєвих свобод. Як небезпекою, так і славою для лібералізму є те, що шляхом прогресу одночасно повинні просуватися кілька упряжок.

І, нарешті, хоча ліберали мають завжди наполягати на тому, що будь-яке збільшен­ня влади та функцій держави мусить підтверджувати (justify) себе як збільшення особистої свободи, а втручання в особисту сферу індивіда дозволене лише заради надання йому нових вільних і більших можливостей, у лібералізмі не повинно за­лишатися жодних пережитків тієї абсолютної ворожості до публічних методів співро­бітництва, що зашкодили старому радикалізму. Коли суспільство стикається, як це іноді трапляється, з порушенням конкуренції та вибором між приватною монопо­лією і державним підприємством, не можна допускати того, щоб хоч якесь теоре­тичне заперечення держави завдало шкоди суспільній безпеці. Саме тією мірою, якою освіта скеровуватиме, збагачуватиме та робитиме свідомою волю народу і надаватиме демократії духовного змісту та інтелектуальної сили, підстави припу­щення про заперечення адекватності державного у порівнянні з приватним співро­бітництвом слабшатимуть, і лібералізм впевненіше перейматиметься сам вивільнен­ням та використанням можливостей і потенціалу нації та місцевого самоврядуван­ня, а також можливостями і потенціалом індивідів і добровільних об'єднань грома­дян. Безперечно, саме лібералізму й належить так ліберально думати про свою місію і способи прогресивних досягнень. Однак, не про задоволення досягнутим. Адже саме така необмежена властивість лібералізму, що заснований на вірі у безкінечність можливостей людського життя в його індивідуальних і суспільних аспектах, дає змогу бачити перспективу, без якої зникає не тільки народ, а й партія...

Нсобхідний Імпульс для розвитку (фр.).

Соціалізм у лібералізмі

689

МАИКЛ ФРІДЕН

СОЦІАЛІЗМ У ЛІБЕРАЛІЗМІ:

ДО РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ЕТИКИ