§2. Демократичне поклоніння державі

Зростання обсягу державної сфери і діяльності завдяки свідомій політичній тен­денції несе з собою зміни у характері ліберальної держави. Ознаки цієї зміни при­сутні вже у [працях] Руссо, який сформулював ідеальний архетип демократичної держави. <...> Суспільний договір є засобом, за допомогою якого природні права людини трансформуються у громадянські права. На перший погляд здається, що ця трансформація залишає суб'єкт прав незмінним; але насправді індивід, який набу­ває цих нових прав, вже більше не є вільною людиною, натомість стає колективною сутністю, самим суспільством; й початковий суб'єкт користується цими правами лише опосередковано, як орган суспільства, тобто у виконанні своєї функції.

Таким чином, демократична держава є результатом позбавлення громадян їхніх прав і дарування цих останніх загальній волі, єдиному і неподільному суверенному народу. Формально людина нічого не втрачає; як частина суверенного народу, вона повертає назад усе, що втрачає як ізольована особа. Але на практиці таке рівняння є ілюзорним. Якщо це має бути справжнім фактом, то загальна воля й воля кожного повинні цілковито збігатися; тобто колективний інтерес має бути арифметичною сумою індивідуальних Інтересів. Однак фактично, якщо продовжити нашу метафо­ру, це є їхня алгебраїчна сума; іншими словами, він передбачає нейтралізацію усіх індивідуальних розбіжностей. Загальна воля, як показує демократія на практиці, є лише волею кількісної більшості. Всемогутність більшості є практичним природ­ним наслідком демократії; і формальна повага прав меншості втрачає всю свою дієвість саме тому, що люди втратили будь-яку можливість наполягати на своїх пра­вах, власноручно віддавши їх державі.

Концентрація безмежної влади в руках часто фіктивної більшості є справді ти­ранічною; а тому не є помилкою ставити демократію і деспотизм на один рівень. Справді, найтяжчою та найнебезпечнішою формою деспотизму є та, що постає з демократії, саме тому, що вона починається від найнижчих верств суспільства й поширюється за допомогою зрівнювання, знищення тих сил, які могли б обмежити й стримати її. Жертвою цієї тиранії стає не лише меншість, а й сама більшість, чий реальний соціальний склад є дуже відмінним від складу представників, які з'явля­ються під її ім'ям на політичній сцені. Цю різницю зазвичай відносять на рахунок непродуманого кількісного, на противагу якісному, способу, в який вибирають полі­тичних представників. Але це до певної міри є ілюзією. Коли люди говорять про демократію, як про тріумф кількості, вони забувають, що вони говорять про кількість людей, а не овець або худоби, і, отже, ця кількість є символічним виразом чогось якісного. Поширення права голосу є у реальності поширенням згоди, вірності ідеа­лу, програмі або персонали; це є, таким чином, перша стадія поєднання. І якщо ми уважно поглянемо навколо, то побачимо, що жоден з цих доводів проти виборів ще не привів до відкриття кращого методу вибору.

Зло демократії полягає не у тріумфі кількості, а у тріумфі поганої якості, яку цифри показують не менш ясно, ніж будь-який інший прояв демократичного духу. Відсутність належної освіти населення, якому декрет надав суверенний статус; не­обхідність сподобатись електорату, недосвідченому у політиці, яка призводить до вияву найменш похвальних здібностей, розрахованих служити низьким інтересам й пристрастям натовпу; всемогутність держави, яка робить її привабливим об'єктом

1030

Ґвідо ді Руджеро

Лібералізм і демократія

1031

для тих, хто має намір скористатися нею у своїх власних цілях - усі ці обставини розширюють прірву між справжньою більшістю й більшістю представників та загро­жують перетворити демократію на тиранію над багатьма заради інтересів небагатьох.

У ході історії найбільш обережні дослідники лібералізму часто вказували іншу причину, чому ця нова форма тиранії є більш гнітючою, ніж стара, а саме: тому, що вона не обмежується фізичним або матеріальним домінуванням, а прагне також і рабства духу. Традиційна фігура тирана, як її змальовують письменники минулого та як вона проявляється в історії до недавніх часів, представляє владну, але зовніш­ню й минущу силу, що вимагає поверхової, зовнішньої відданості дій та слів, але не несе нічого внутрішній думці, яку її зброя не може досягти й яку вона залишає власним господарям думки, неначе компенсуючи тиск, створений суворістю її законів.

Але демократична тиранія спрямована безпосередньо на дух. Вона вимагає тієї згоди, без якої її власні дії були би марними; її робота із зрівнювання та усереднен­ня була б неможливою без поширеного відчуття рівності, що вироджується у найпід-лішу заздрість. Таке суспільство є усім в усьому й містить все у собі, є принципом, який не можна запровадити просто зверху за допомогою волі держави, який на­томість вимагає всезагальної підтримки громадськості, спонукаючи до взаємної не­нависті, заздрості та доносів. Демократична тиранія знаходить шпигуна у кожному громадянинові, а тому не знає меж своєму розширенню. Як чітко показав Мілль, вона чинить вплив не лише на дії, а також (і особливо) на погляди саме тому, що престиж демократії грунтується на поглядах, й будь-які відмінності, будь-яку своєрід­ність легко представити як спробу підірвати державу.

Ця тиранія, у яку в такий спосіб змусили повірити людський дух, виявляє квазі-релігійне схвалення поклоніння державі. Ідея про те, що держава є певним видом земного провидіння й усе, що належить окремим людям, є її творінням, що вона має право контролювати усі думки та переконання й тому володіє принципами прав­ди, справедливості і чеснот, приносить з собою те обожнювання держави, яке є найбільш принизливою та руйнівною формою сучасного ідолопоклонства. Адже що таке ідолопоклонство, як не поклоніння творінню замість творця, обожнювання витворів людських рук?

Нова форма ідолопоклонства перебуває у найбільш гострій опозиції до лібераль­ної прихильності до держави. Історія лібералізму, щоправда, містить певні факти [існування] цього марновірства; але вони суперечать загальній позиції ліберальної думки, і їх можна частково виправдати як занадто емфатичний вираз законної гор­дості за утвердження структури сучасної держави на фундаменті свободи. Загалом, лібералізм завжди гостро усвідомлював протистояння між державою як творінням свободи й державою як творцем свободи і особистості своїх громадян. Жоден лібе­рал, який заслуговує на увагу, ніколи не допускав, що Його свідомість може бути повністю поглинена свідомістю держави; він знав, що автономність його власної свідомості має абсолютну духовну цінність, яка є істинним джерелом політичного прогресу. Усі плоди ліберальної концепції держави як людської реальності у вічно­му процесі розвитку, сприйнятливої до нескінченної модифікації та трансформації, були б утрачені, якщо піднести державу до рівня божества, трансцендентального об'єкту пасивного благоговіння і пошанування. Таке ідолопоклонство може допус­кати лише той, хто уявляє собі людину не більше як продуктом суспільства - і саме тому це є характерним для сучасної демократії.