819 Рональд Дворкін

кального права, приймаються зовсім не законодавцями, а прокурорами, які вирішу­ють, кого і за який злочин притягнути до судової відповідальності, та присяжними і суддями, які вирішують, кого визнати винним і який вирок винести. Йому також відомо, що ці рішення, очевидно, апріорно спотворюються зовнішніми преференція­ми тих, хто їх приймає, оскільки тим, кого вони судять, зазвичай притаманні погля­ди І спосіб життя, надто відмінні від їхніх власних. Ліберал не має у своєму розпо­рядженні для захисту від цих рішень ніякої стратегії, подібної до стратегій грома­дянських прав, що просто усуває певний інститут від прийняття рішення. Хтось має приймати рішення про притягнення до судової відповідальності, про визнання вини і про вирок. Але він має, з огляду на процесуальні права, інший засіб для захисту рівності. Він наполягатиме на такій організації судочинства, щоб було забез­печено надійність рішень, щоб процес було спрямовано саме проти засудження невинного. Було б помилкою думати, нібито ліберал вважає, що ці процесуальні права збільшать точність судового процесу, тобто ймовірність того, що будь-яке окреме рішення про винність чи невинність буде правильним. Процесуальні права існують у судовому процесі, хоча і вносячи неточність, для компенсації хоч би й часткового апріорного ризику, оскільки судовий процес, особливо якщо він знач­ною мірою скерований одним класом проти іншого, спотворюватиметься під впли­вом зовнішніх преференцій, які неможливо усунути прямо. Це, звичайно, лише короткий опис того, як різноманітні самостійні і процесуальні громадянські права виводяться з вихідної ліберальної концепції рівності; це означає скоріше припу­щення, а не демонстрування більш точного доведення, що мало б існувати для кон­кретних прав.

Так ліберал, що тяжіє до економічного ринку і політичної демократії з явно ега­літарних причин, відкриває для себе, що ці інститути породжуватимуть неегалі-тарні наслідки, якщо він не додасть до своєї схеми різні варіанти індивідуальних прав. Ці права діятимуть як певні козирі в руках індивідів; вони дадуть їм змогу чинити опір окремим рішенням, незважаючи на те, що ці рішення прийняті чи мог­ли б бути прийняті в умовах нормальної роботи типових інститутів, які самі по собі не викликають жодних сумнівів. Остаточне виправдання цих прав полягає в тому, що вони необхідні для забезпечення однакової поваги і турботи, але їх слід розгля­дати як уособлення рівності, на відміну від інших цілей чи принципів, які забезпе­чуються демократією чи економічним ринком. Наприклад, у ліберальній теорії відсутня ідея про те, що право на перерозподіл знаходить своє виправдання в ідеалі рівності, який у певних випадках нехтує ідеалом ефективності. Для ліберала права мають виправдання, але не в якомусь принципі, що протистоїть незалежному обґрунтуванню політичних і економічних інститутів, які обмежуються цими права­ми, а в тому, що вони вдосконалять єдине обгрунтування, на яке можуть розрахову­вати ці інститути. Якщо виголошуються ліберальні аргументи на користь конкрет­ного права, то це право є непідхожим удосконаленням політичної моралі, гідним жалю, а не необхідним компромісом для певної самостійної мети типу економічної ефективності.

Я говорив, що консерватор дотримується однієї з багатьох можливих альтерна­тив ліберальної концепції рівності. Кожна з таких альтернатив поділяє точку зору, що ставлення до особи з повагою вимагає ставитись до неї так, як хотіла б, щоб до

Ліберальна концепція рівності

неї ставились, кожна порядна людина. Консерватор гадає, що порядна людина хоті­ла б, щоб до неї ставились у відповідності з принципами певного суспільства, яке я називатиму доброчесним (virtuous). Доброчесному суспільству властиві такі загальні риси. Його члени поділяють розсудливу концепцію доброчесності, тобто тих рис і нахилів, якими люди повинні намагатись володіти і які виявляти. Вони поділяють цю концепцію доброчесності не лише особисто як індивіди, а й стосовно суспіль­ства в цілому: вони вважають, що спільнота у своїй соціальній і політичній діяль­ності є доброчесною і що вони як громадяни відповідальні за те, щоб підтримувати ці чесноти. В цьому сенсі вони сприймають життя інших членів своєї спільноти як частину свого власного життя. Консервативна позиція не є єдиною позицією, яка ґрунтується на ідеалі доброчесного суспільства (деякі форми соціалізму також спи­раються на нього). Але консерватора відрізняє впевненість у тому, що його власне суспільство разом з наявними в ньому інститутами є доброчесним суспільством з тієї причини, що його історія і спільний досвід є кращим дороговказом до розумної доброчесності, ніж будь-яке неісторичне, а отже, абстрактне, виведення доброчес­ності з вихідних принципів.

Припустімо, що консерватора просять укласти конституцію для суспільства, схо­жого на наше, яке, як він гадає, є доброчесним. Як і ліберал, він помітить багато переваг у відомих інститутах політичної демократи і економічного ринку. Однак, привабливість цих інститутів для консерватора полягатиме зовсім в іншому. Еконо­мічний ринок насправді приносить більшу винагороду тим, хто завдяки талантові і працьовитості задовольняє більше потреб інших членів доброчесного суспільства, і це для консерватора взірець справедливості (fairness) при розподілі. Політична демократія через положення цивільного і кримінального права розподіляє можли­вості так, як того прагнуть громадяни доброчесного суспільства, і це забезпечує більший простір для доброчесної діяльності і менший - для вад у порівнянні з менш демократичними формами. Більше того, демократія має додаткову перевагу, якої не могла б мати жодна інша форма врядування. Вона дає змогу спільноті використову­вати законодавчий процес для того, щоб ще раз утвердити, як спільнота, свою публіч­ну концепцію доброчесності.

Отже, привабливість типових інститутів для консерватора цілковито відрізняється від їхньої привабливості для ліберала. Оскільки і консерватор, і ліберал вважають типові інститути корисними, хоча і з різних причин, існування цих інститутів як інститутів, безумовно, не стане приводом для суперечки між ними. Але вони не дійдуть згоди стосовно того, які корегуючі засоби у вигляді індивідуальних прав є необхідними для забезпечення справедливості, і ця розбіжність не стосуватиметься міри корекцій. Як я вже говорив, ліберал вважає ринок принципово недосконалим, оскільки він дозволяє, щоб на розподіл впливали відмінності, несуттєві з погляду моралі, такі як відмінності у здібностях; і, отже, ліберал гадає, що ті, хто має менші здібності, якщо враховувати оцінку ринку, мають право на певну форму перерозпо­ділу в ім'я справедливості. Але консерватор високо цінує саме цю властивість рин­ку, що заохочує здібності, які цінуються спільнотою, оскільки саме вони є чеснота­ми у доброчесному суспільстві. Тому він не бачить жодної реальної переваги, а лише доцільність, в ідеї перерозподілу. Консерватор, звичайно, залишить місце для такої чесноти як милосердя, позаяк ця чеснота входить до суспільного переліку чеснот, але він віддаватиме перевагу особистому, а не суспільному, милосердю, оскільки воно є чистішим виявом цієї чесноти. Він може також прийняти і суспільне мило-

820

Рональд Дворкїн

Ліберальна концепція рівності

821

сердя, особливо, коли це видається необхідним для того, щоб зберегти політичну лояльність тих, хто б інакше дуже страждав від того, що є терпимим до капіталі­стичного суспільства. Але суспільне милосердя, виправдане або як чеснота, або ж на основі доцільності, здаватиметься консерватору певним компромісом щодо по­чаткового виправдання ринку, а не вдосконаленням цього виправдання, яким лібе­ралу видаватиметься перерозподіл.

Консерватор не знайде також саме таких недоліків у представницькій демокра­тії, які знаходить у ній ліберал. Консерватор не прагнутиме виключити моральні чи інші зовнішні преференції з демократичного процесу за допомогою певної системи громадянських прав; навпаки, для нього вершина демократії - саме в тому, що зовнішні преференції узаконюються в суспільній моралі. Але консерватор знайде інші недоліки у демократії і запропонує іншу систему прав, щоб послабити неспра­ведливість, яку породжують ці недоліки.

Економічний ринок розподіляє винагороду за таланти, що цінуються у доброчес­ному суспільстві, однак, оскільки самі ці здібності розподілені нерівномірно, багат­ство буде зосереджуватись у певних руках, а багаті перебуватимуть під владою заздрісної політичної більшості, яка прагне за допомогою закону взяти те, чого вона не може досягти завдяки здібностям. Справедливість вимагає певного захисту для тих, кому поталанило. Консерватор прагнутиме (як і було в історії) дотримуватись певної лінії, спрямованої проти поширення виборчого права на ті групи, що зда­ються найбільш заздрісними, але існує очевидний конфлікт між ідеалами абстракт­ної рівності, навіть у консервативному розумінні, і позбавленням виборчого права значної частини населення. В будь-якому разі, якщо консерватизм прагне мати полі­тичний вплив, він не повинен погрожувати усуненням від політичної влади тим, від кого вимагалася б згода, формальна чи мовчазна, на власне усунення. Консерватор вважатиме привабливішою іншу, більш реальну з точки зору політики, ідею прав на власність.

Ці права мають таке саме значення, хоча, звичайно, зовсім інший зміст, що й ліберальні громадянські права. Ліберал, керуючись своїми цілями, визнає певне право на власність, оскільки він цінує певне суверенне володіння якоюсь кількістю особи­стого майна, що є суттєвим для людської гідності. Але консерватор боротиметься за права власності зовсім іншого типу; він хотітиме прав, які захищатимуть не певну мінімальну владу над майном, що, як доведено незалежним шляхом, є бажаним, але необмежену владу над тим, що було здобуто завдяки інституту, який визначає і вина­городжує талант.

Консерватор, звичайно, не поділятиме піклування ліберала про процесуальні права у кримінальному судочинстві. Він прийме основні інститути кримінального законо­давства і судочинства як належне; однак вбачатиме у можливому виправданні вин­ного не просто неефективність стратегії стримування, але порушення того важли­вого принципу, за яким засудження вад є обов'язковим для вшанування чесноти. Отже, консерватор вважатиме, нібито саме кримінальне судочинство є таким, що збільшує апріорну Імовірність того, що окремі рішення стосовно вини чи невин­ності будуть правильними. Він підтримуватиме права, які забороняють, наприклад, допит чи самозвинувачення, коли такі права видаються необхідними для захисту проти катувань чи інших подібних засобів для здобуття визнання від невинного; але його не цікавитимуть ці права, якщо відсутність насильства можна гарантувати іншим способом.

Послідовно мислячого (fair-mainded) консерватора турбуватиме і расова дискри­мінація, але його стурбованість відрізнятиметься від стурбованості ліберала, і засо­би «лікування», які він підтримає, також будуть іншими. Відмінність між рівністю можливостей і рівністю результатів є вирішальною для консерватора: інститути економічного ринку і представницької демократії не зможуть досягти того, чого, як він вважає, вони б досягли, якщо кожний громадянин не матиме рівної можливості отримати користь зі своїх природних здібностей та інших чеснот у суперництві, яке забезпечують ці інститути. Але оскільки консерватор знає, що ці чесноти розподі­лені неоднаково, то йому також зрозуміло, що від рівності можливостей змушені були відмовитись, якщо наслідком суперництва є рівність результатів.

Отже, чесний консерватор має дбати про відповідальність зате, що упереджен­ня заперечують рівність можливостей для членів різних рас, він повинен визнати справедливість «лікувальних заходів», які призначаються для відновлення такої рівності, наскільки це можливо. Але він неухильно протистоятиме будь-якій «пози­тивній дії», що пропонує якісь особливі можливості, типу місць у медичних на­вчальних закладах чи робочих місць, виходячи з критеріїв, відмінних від належно­го уявлення про чесноту, що заслуговує на винагороду.

Питання контролю за зброєю, про яке я досі не згадував, є чудовою ілюстрацією можливостей політичної етики консерватора. Він підтримує суворий контроль за публікаціями на сексуальну тему і за сексуальною поведінкою, але виступає проти подібного контролю за володінням і використанням зброї, хоча, звичайно, зброя є небезпечнішою за секс. Президент Форд під час другого туру дебатів Картер - Форд виклав консервативну позицію щодо контролю за зброєю з особливою чіткістю. Розсудливі консерватори ке заперечують, що неконтрольоване особисте володіння зброєю призводить до насильства, оскільки вводить в обіг зброю, яку зіпсуті люди можуть використати з недоброю метою. Але (як казав президент Форд) якщо ми вирішуємо цю проблему, не дозволяючи достойним людям мати зброю, то караємо не тих, кого слід. Звичайно, для консервативної позиції є характерним розглядати врегулювання як засудження і, отже, як покарання. А консерватор повинен розгля­дати врегулювання саме так, оскільки вважає, що можливості у доброчесному суспільстві мають бути розподілені таким чином, щоб підтримувати доброчесні дії, на відміну від недоброчесних.

VI

Замість висновків я висловлюсь, хоч і коротко, з приводу двох з багатьох важли­вих питань, що розглядались у моєму викладі. Першим є питання, поставлене у першій частині цього есе. Чи є теорія лібералізму, описана мною, відповіддю скеп­тичній тезі? Чи пояснює вона наші теперішні сумніви стосовно того, чого саме ви­магає сьогодні лібералізм і чи є він справжньою і розумною політичною теорією? Як я казав, більшу частину цієї невизначеності можуть породжувати сумніви щодо зв'язку між лібералізмом і теорією економічного зростання, що раптом стала непопу­лярною. Загальнопоширеною є думка, ніби певна форма утилітаризму, яка розгля­дає економічне зростання як самодостатню цінність, є складовою частиною лібера­лізму; але мої аргументи, якщо вони вдалі, свідчать, що така думка є помилковою. Економічне зростання, у традиційному розумінні, є похідним елементом у лібералізмі «нового курсу». Здавалося б, цей елемент є корисним при здійсненні складного era-

822

Рональд Дворкін

Ліберальна концепція рівності

823

літарного розподілу ресурсів, якого вимагає лібералізм. Якщо ж тепер виявляється, що економічне зростання більше шкодить, аніж приносить користь ліберальній кон­цепції рівності, то ліберал має змогу відмовитись від нього або обмежити його; в цьому полягає певна стратегія. Якщо наслідки зростання є сумнівними, а я думаю, що це так і є, то ліберали не визначаються, і, здається, проводитимуть двоїсту полі­тику з цього питання.

Але справа є складнішою, ніж може здаватися внаслідок щойно зробленого ана­лізу, оскільки економічне зростання можна оскаржити з багатьох інших причин; деякі з них, очевидно, несуттєві для ліберала. Панівним є відчуття, що простіший спосіб життя кращий сам по собі, ніж споживацьке життя, якому тепер віддає пере­вагу більшість американців; це простіше життя передбачає перебування в гармонії з природою, а отже, воно порушується, коли, наприклад, чудовий гірський схил псує відкрита шахта для видобутку вугілля, що залягає у схилі. Чи слід зберегти гірський схил, щоб захистити той спосіб життя, що залежить від нього, або за допо­могою розпоряджень, що перешкоджають проведенню гірських робіт, або шляхом придбання цього схилу національним парком на гроші платників податків? Чи може ліберал підтримувати таку політику, не вступаючи в конфлікт з основами своєї полі­тичної моралі? Якщо він вважає, що втручання уряду необхідне для досягнення справедливого розподілу ресурсів на тій підставі, що ринок не відображає справедли­вих преференцій тих, хто прагне мати парк, на відміну від преференцій тих, хто хоче видобувати вугілля, то у нього є типова егалітарна причина для того, щоб підтри­мати втручання. Але припустімо, що ліберал так не думає, а скоріше вважає, що ті, хто вимагає парку, мають краще уявлення про справжні життєві цінності. Нелібе-рал може підтримати збереження гірського схилу на основі цієї теорії, ліберал - ні. Припустімо, однак, що ліберал має інше, складніше уявлення про важливість збереження природних ресурсів. Він вважає, що захоплення незабруднених тери­торій споживацькою економікою є спонтанним і незворотним, що цей процес зро­бить той спосіб життя, який був бажаним і задовольняв у минулому, недосяжним для майбутніх поколінь і, звичайно, для майбутнього тих, хто зараз, здається, і не підозрює про його привабливість. Він побоюється, що цей спосіб життя стане не­відомим, тому цей процес не є нейтральним щодо конкуруючих уявлень про добре життя, а насправді руйнує саму можливість деяких з них. У цьому випадку в лібе­рала є підстави для програми збереження навколишнього середовища, які не лише не суперечать основам його моралі, але, фактично, підтримуються нею.

Я проводжу ці можливі лінії аргументації не для того, щоб забезпечити лібера­лові легкий шлях до політичної популярності, а щоб проілюструвати складність тих питань, які пропонує сучасна політика. Лібералізм видається точним і впливо­вим тоді, коли є відносно зрозумілим, які конкретні політичні підходи випливають з його моральних засад; у цих випадках політика враховує те, що я назвав лібераль­ним врегулюванням політичних позицій. Але таке врегулювання є нестійким, і коли воно порушується, ліберали мають перебудувати спочатку теорію, що спричинить нове, глибше розуміння того, що таке лібералізм, а потім створити нову сучасну ліберальну програму. Але все ще відсутній прогрес у вивченні та теорії, і нової програми також не видно.

Друге питання, на яке я хотів би нарешті вказати, - це питання, якого я взагалі не торкався. Що слід сказати на користь лібералізму? Я не припускаю, що я зробив лібералізм привабливішим, доводячи, що основою його моралі є теорія рівності,

яка вимагає офіційно нейтрального ставлення до уявлень про те, що є важливим у житті. Доведення викличе безліч заперечень. Можна було б сказати, що такий лібера­лізм грунтується на скептичному ставленні до теорій добра; або що він базується на примітивному погляді на людську природу, який припускає, що людські істоти - це атоми, які можуть існувати і реалізовувати себе поза межами політичної спільноти; або що лібералізм суперечить самому собі, оскільки він сам мав би бути теорією добра; або що він відмовляє політичному суспільстві у його найвищому призна­ченні і кінцевому виправданні, яке полягає в тому, що суспільство має допомагати своїм членам досягти того, що справді є добром, Перші три заперечення не повинні нас надто турбувати, оскільки вони грунтуються на філософських помилках, які я негайно можу якщо не спростувати, то назвати. Лібералізм не може базуватись на скептицизмі. Його моральні засади передбачають, що уряд має ставитись до людей як до рівних не тому, що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні не­справедливості, а тому, що саме таке ставлення є справедливим. Лібералізм не ґрун­тується на якійсь особливій теорії особистості, він також не заперечує, ніби більшість людей вважає, що благом для них є бути соціально активними. Лібералізм не супе­речить самому собі: ліберальна концепція рівності - це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість, а не спосіб життя окремих людей; і самі ліберали байдужі до того, що люди обирають: говорити на політичні теми, чи вести ексцентричний спосіб життя, чи, навпаки, поводитись так, як, здасться, того праг­нуть ліберали.

Але четверте заперечення не можна так просто відкинути. Нелегко виявити справ­жню роль інститутів, які мають монопольну владу над життям інших; інтелектуали і моралісти розходитимуться у поглядах на них. Це питання обумовлює проблему, сформульовану мною: в чому суть поваги, що є необхідною для людської гідності І

незалежності?

Це порушує ряд проблем у філософи моралі і в філософії свідомості, що є фун­даментальними для політичної теорії, хоча Й не обговорювались тут; але в цій статті все-таки розглядалося одне питання, що, як іноді думають, пов'язане з ними. Часом говорять, ніби лібералізм є помилкою, оскільки вважає, що уявлення, які люди ма­ють про спосіб життя, якого прагнуть, породжують вони самі, тоді як насправді ці уявлення є продуктом економічної системи чи інших складових суспільства, в яко­му вони живуть. Це могло б бути спростуванням лібералізму, якби він грунтувався на певній формі утилітаризму преференцій, для якого справедливість розподілу по­лягає в збільшенні в об'ємі того, чим люди володіють, частки того, чого вони часом прагнуть. Корисно вказати, що такому утилітаризму преференцій суперечить те, що оскільки пріоритети, які мають люди, формуються вже існуючою системою розподілу, вони будуть спрямовані на підтримку такої системи, яка водночас є і замкненою, і несправедливою. Але лібералізм, як я його описав, не робить зміст преференцій мірилом справедливості у розподілі. Навпаки, він прагне захистити індивідів, що мають особливі потреби і ексцентричні бажання, від того, що більш поширені преференції підтримуються соціальними інститутами, оскільки це є наслід­ком і виправданням ліберальної системи економічних і політичних прав. Лібералізм відповідає на вимогу обумовити преференції системами розподілу розсудливим зауваженням, що в цьому випадку найважливіше, щоб розподіл був справедливим сам по собі, а не з урахуванням преференцій, які він породжує.

27

Ліберальна рівність

825

віл кимліка

Ліберальна рівність