T. Ліберальна демократія

Чи такі є неминучі наслідки демократичної теорії та практики? Чи ця теорія й ця практика неодмінно обертаються проти свободи, яку спочатку вони утверджували? З позиції нашого історичного розгляду, такі наслідки можуть виникнути тільки за певних умов; вони залежать не від абстрактного вироблення концепцій, а від істо­ричних світоглядів сучасних демократій, від детерміністичних та антиліберальних поглядів позитивістської філософії, яка лежить у їхній основі, та «органіцизму», який дедалі набирав сили та супроводжував висхідний шлях індустріальної ево­люції, що поступово зменшила межі індивідуальної незалежності. Незаперечним є той факт, що однобічне та нерозумне застосування принципу рівності може завда­вати серйозної шкоди неминуче нерівним та відмінним один від одного продуктам свободи й поширювати не тільки саму посередність, а й любов до посередності. Демократична заздрість особистому багатству зменшує практичні можливості для індивідуальної незалежності, самоуправління та опору гнобленню центральної вла­ди; вона зосереджує усю власність й усі цінності в руках дедалі абстрактніших ано­німних й безособових сутностей; вона робить кожного індивіда державним служ­бовцем або чиновником, а отже, бюрократизує життя суспільства, справляючи гнітю­чий вплив на його ритм, характер і атмосферу. Таким чином створюють рабство без рабовласників, більш м'яке і принизливе, ніж старе рабство, як висловився де Токвіль, позбавлене пекучої спонуки повстати у присутності лиховісного хазяїна. Але часто хазяїн просто перебуває у схованці, присвячуючи час збиранню у своїх інтересах врожаю догідливості, яка, бачить він, достигає для його блага. Потрібна тільки крапка над «і», щоб перетворити демократичну тиранію на диктатуру окре­мої людини.

Проте усвідомлення цієї небезпеки, притаманної чистій демократії, позбавленій ліберального духу, невдовзі пробудило у найкращих умах як лібералізму, так і де­мократії відчуття, що бажано лібералізувати структуру демократичного суспільства, щоб зруйнувати застиглу одноманітність його елементів, оживити їх зсередини й перетворити на центри спонтанної співпраці та спротиву гнобительським діям цілого. Ця вимога нагадує і водночас перевершує у складності ту, яку, як ми бачили, обго­ворювали у межах самого лібералізму прибічники свободи в однині та свобод у множині, прагнучи здійснити краще поєднання однаковості та відмінності, єдності та множинності. Здійсненність такого завдання залежить від початкової єдності лібе­ралізму та демократії й діалектичного характеру протистояння між ними, яке є та­кого виду, що одне потребує та покладається на друге в усіх спільних дискусіях.

Визнаючи надзвичайну важливість, що її набула в сучасному суспільстві демо­кратія, це поєднання дістає ім'я ліберальної демократії, де прикметник «лібераль­на» має силу обмеження і служить як наголос на потребі деталізації та диференці­ації, яка є відчутною у гнітючій та позбавленій життєвої енергії одноманітності де­мократичного суспільства. Прибічники такого [сценарію] розвитку прагнуть демо­кратії вільних людей - виховання почуття автономності у населення, плекання духу спонтанного гуртування та співпраці, щоб розбити його позбавлену форми веле­тенську масу, й торування шляху до управління державою за допомогою різноманіт­них та незалежних форм індивідуального й місцевого самоврядування. Це складне завдання, тому що його виконання не можна полишити на волю держави, яка діє

1032

ҐВІДО ДІ РУДЖЕРО

згори, натомість воно передбачає, що пасивне покладання на зовнішню допомогу вже викорінене з розуму людей; це завдання може бути здійснене тільки шляхом терплячої та ретельної освіти й практичного застосування індивідуальних талантів та здібностей.

У царині партійної політики ця ліберальна демократія не може сподіватися на швидкий тріумф. За теперішнього стану загальної політичної освіти, широкий за­гал, з якого поповнюють партійні лави, не здатен зрозуміти комплексне завдання, здійснення якого від нього вимагають, а тим паче виконати його. Однак під рукою маємо непрямі засоби розв'язання цієї проблеми. Велике поширення демократич­них партій скрізь звело старі ліберальні партії до позиції незначної меншості. Ця ліберальна поразка може мати і вже має вагомі наслідки для відбору та реоргані­зації, завдяки яким відроджені ліберальні партії, кількісно зменшені та звільнені від сміття, що обтяжувало їх, будуть здатні краще виконати функцію критичної оцінки або опозиції, у найкращому значенні цього слова, у демократичному суспільстві. Неспроможні конкурувати з демократією у проведенні виборчих кампаній серед населення, вони можуть викроїти з великої спільної території невеличкий район і розвивати та плекати його на свій власний лад як колиску свободи. Постійний вплив лібералізму на демократію можливий, тільки якщо його дії виходитимуть знизу, зі скромного досвіду об'єднання та організації, поступово підіймаючись до ширших проявів суспільного життя. Треба провести практичну демонстрацію зародження та розвитку аристократій свободи або, як їх іноді називають, суспільних еліт, які постали з аморфного моноліту мас, з тим, щоб у різні способи, зусиллями, відмінними за видом, але спільними за метою, цілий моноліт міг поступово оформитися у роз­маїття чітких форм і фігур.

Тому відмінність між лібералізмом та демократією у царині практичної органі­зації партій видається, принаймні у світлі цієї попередньої освітньої праці, зазда­легідь обумовленою. Відчуття відмінності між їхніми поглядами, яке виробилося протягом недавньої історії, є невід'ємною умовою їхнього поєднання; без нього усе виродилося б у порожню та безплідну плутанину, приречену втратити плоди обох тенденцій.

ФРЕНСІС ФУКУЯМА

ВСЕСВІТНЯ ЛІБЕРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Ми стоїмо в передвісті грандіозної доби, в передвісті часів збурен­ня, коли дух здійснює стрибок, долає свою попередню форму та дістає нову. Уся маса попередніх уявлень, понять та зв'язків, що тримає докупи наш світ, розпадається та руйнується, немов сно­видіння. На часі нова фаза духу. Достоту філософія має вітати її появу та визнати її, тим часом як інші, безпорадно намагаючись протистояти новому, хапаються за минуле.

ї. В. Ф. ГЕГЕЛЬ, з лекції 18 вересня 1806 р.¹

Нині з обох боків - і з боку лівих комуністичних сил, і з боку правих автори­тарних - помітна девальвація серйозних ідей, що здатні забезпечити внутріш­ню політичну єдність сильних урядувань, які спиралися б на «монолітні» партії, військові хунти чи диктатуру окремого правителя. Відсутність легітимної верховної інстанції (authority) зумовила те, що коли авторитарне врядування зазна­вало невдачі у тій або тій сфері чи тій або тій політичній стратегії, не було жодного вищого принципу, до якого режим міг би апелювати. Дехто порівнював легїтимність з таким собі касовим резервом. Усі врядування, демократичні чи авторитарні, сти­каються із власними успіхами та невдачами; однак тільки легітимні мають резерв, який вони можуть використати за кризових часів.

Слабкість авторитарних держав, сформованих за правими принципами, полягає в їхній неспроможності контролювати громадянське суспільство. Здобуваючи вла­ду із цілком певним мандатом відновити порядок чи запровадити «економічну дис­ципліну», чимало правих політиків, прагнучи забезпечити стабільне економічне зростання чи соціальний порядок, мали не більше успіху, ніж їхні демократичні попередники. Натомість успішніші вскочили до власної ж пастки. Адже суспіль­ства, верхівку яких вони становили, стаючи освіченішими, заможнішими та наро­джуючи вагомий прошарок середнього класу, чимдалі менше відповідали своїм уря­довцям. ТІльки-но почала тьмяніти пам'ять про неординарні небезпеки та труднощі, що легітимували сильне врядування, вони почали втрачати бажання та готовність терпіти авторитарну владу.

ЛІві тоталітарні режими урядилися уникнути цих проблем, цілком підпорядку­вавши своєму контролю громадянське суспільство - зокрема регламентувавши ідеї, що їх дозволено обстоювати громадянам. Однак існування такої системи в ЇЇ чистій формі можна було забезпечити лише терором, що загрожував і самим можновлад­цям. Послаблення терору тієї ж миті спричинило занепад, протягом якого держава втратила контроль над певними ключовими аспектами громадянського суспільства. Найвагомішою була втрата контролю над системою ідей та переконань. 1 оскільки соціалістична формула економічного зростання мала безліч вад, держава була про­сто не здатна приховати цей факт від громадян та зашкодити їм робити свої власні висновки з ситуації, що склалася.

Dokumente zu Hegels Entwicklung / Ed. J. Hoffmeister. - Stuttgart, 1936. - С 352.

1034

ФрЕНСІС ФУКУЯМА

Всесвітня ліберальна революція

1035

Крім того, вкрай небагато тоталітарних режимів змогли відродитися, зазнавши однієї чи кількох криз переходу влади. За відсутності визнаних всіма правил такого переходу, для якогось амбітного претендента на владу завжди залишатиметься спо­куса похитнути систему в цілому, закликаючи до фундаментальних реформ, однак насправді прагнучи усунути своїх конкурентів. Реформістська карта є завжди силь­ним козирем, адже скрізь вкрай високим є незадоволення сталінІстською системою. У такий спосіб Хрущов вдався до гасла анти сталінізму в боротьбі проти Берії та Маленкова, Горбачов - проти своїх суперників з брежнєвської доби, а Чжао Цзиян-проти догматичного Лі Пена. Питання, чи справді особистості чи групи, що змага­лися за владу, обстоювали ідею демократії, в цій ситуації не мало серйозного значен­ня, адже в процесі переходу влади нові сили прагнули будь-що послабити довіру до старого режиму, демонструючи його неуникненні вади. В результаті вивільнилися нові соціальні та політичні сили, що були більш щирими прихильниками лібераль­них ідей; невдовзі вони й усунули контроль з боку тих, хто запроваджував перші, обмежені реформи.

Нині, через слабкість сильних держав, багато колишніх авторитарних режимів дали дорогу демократії, тим часом як колишні посттоталітарні держави перетвори­лися на прості авторитарні чи навіть демократичні країни. Радянський Союз пере­дав владу республікам, що з них він колись складався, і хоч Китай залишається дикта­турою, режим у цій країні втратив свій контроль над вагомими складовими суспіль­ства. Поза тим, усередині країни більш нема ідеологічної єдності, що її колись нада­вав марксизм-ленінізм: у Радянському Союзі консерватори, які чинять опір рефор­мам, схильні вклонятися православній іконі не менше, ніж портрету Леніна. А невдалі Ініціатори серпневого перевороту 1991 року нагадують радше латиноамериканську військову хунту, де головну роль відіграють офіцери та політичні урядовці.

Поряд із кризою політичного авторитаризму відбулася спокійніша, однак не менш вагома революція у сфері економіки. її свідченням та водночас причиною стало феноменальне економічне зростання Східної Азії по Другій світовій війні. Цей успіх не обмежувався ранніми країнами-модернізаторами на кшталт Японії, а, зрештою, торкнувся практично всіх азійських країн, що прагнули впровадити ринкові прин­ципи та повною мірою інтегрувати своє господарство до глобальної капіталістич­ної економічної системи. їхній приклад засвідчив, що бідні країни, позбавлені будь-яких ресурсів, окрім своїх працьовитих громадян, можуть скористатися з відкри­тості інтернаціональної економічної системи та сягнути неймовірних обсягів доб­робуту, швидко зменшуючи дистанцію, що віддаляє їх від розвиненіших капіталі­стичних держав Європи та Північної Америки.

Економічне диво східноазійських країн ретельно вивчали скрізь, однак найбіль­шу увагу йому приділили країни комуністичного блоку. Смертельна криза комуніз­му почалася певною мірою тоді, коли китайська верхівка зрозуміла, що Китай ли­шився позаду решти країн капіталістичної Азії і що соціалістичне центральне плану­вання прирікає Китай на відсталість і бідність. Китайські ліберальні реформи, що відбулися потому, через п'ять років зумовили подвоєння виробництва зерна та зно­ву продемонстрували силу ринкових принципів. Згодом азійський урок засвоїли ра­дянські економісти, котрі були свідомими тієї жахливої збитковості та неефектив­ності, до яких призвело центральне планування в їхній власній країні. Східні євро­пейці меншою мірою потребували такого навчання; вони краще за решту комуністів

розуміли те, що їхня неспроможність досягти життєвих стандартів європейських сусідів на Заході зумовлена соціалістичною системою, нав'язаною їм Радянським Союзом у післявоєнний період.

Однак на схІдноазійському економічному диві вчилися не тільки ті, хто належав до комуністичного блоку. В економічному мисленні латиноамериканців також сталася дивовижна зміна². У 50-ті роки XX століття, коли аргентинський економіст Рауль Пребіш очолив Економічний Комітет ООН з проблем Латинської Америки, було заведено вважати, що причина відсталості Латинської Америки зокрема та «третьо­го світу» взагалі полягала у глобальній капіталістичній системі. Стверджували, що ті європейські та американські країни, які розвинулися раніше, сформували світову економіку за власними інтересами та задля власної користі, прирікши тих, хто з'явив­ся на сцені пізніше, посісти залежну позицію та перетворитися на постачальників сировини. Натомість на початку 90-х років настрої повністю змінилися: Президент Мексики Карлос Салінас де Гортарі, Президент Аргентини Карлос Менем та Пре­зидент Бразилії Фернандо Коллор де Мелло прагнули, здобувши владу, впровадити широкі програми економічної лібералізації, усвідомлюючи потребу в ринковій конку­ренції та відкритості в бік світової економіки. У Чилі заходилися впроваджувати ліберальні економічні принципи раніше, у 80-ті роки - за правління Піночета; в результаті тоді, коли країна під проводом Президента ПатрІсіо Ейлвіна звільнилася від диктатури, її економіка була найздоровішою серед усіх країн Південної Амери­ки. Ці нові, обрані демократичним шляхом лідери виходили з того, що відсталість зумовлена не властивими капіталізмові несправедливостями, а радше недостатньою мірою капіталізму, що функціонував у їхніх країнах у минулому. Приватизація та вільна торгівля стали новими гаслами, що посіли місце закликів до націоналізації тг заміщення імпорту внутрішнім виробництвом. Марксистська ортодоксія латино­американських інтелектуалів постала перед серйозним викликом з боку таких авто­рів як Ернандо де Сото, Маріо Варгас Льоса та Карлос Ранхель, що почали знаходи­ти велику аудиторію людей, які симпатизували ліберальним, зорієнтованим на рин­кові відносини ідеям.

Що ближче до кінця тисячоліття, то помітніше, що надто схожі одна на одну кризи авторитаризму й соціалістичного центрального планування залишили на рингу лише одну ідеологію, яка має потенціал універсальної значущості: ліберальну де­мократію, доктрину індивідуальної свободи та суверенності народів. Через двісті років після того, як ці ідеї вперше надихнули Французьку та Американську рево­люції, принципи свободи та рівності продемонстрували не лише свою міць та довго­вічність, а й свою здатність відроджуватися через певні часові проміжки³.

Лібералізм та демократія, хоч і пов'язані між собою вкрай тісно, є поняттями, які слід розрізняти. Політичний лібералізм можна стисло визначити як доктрину, що орієнтується на правові норми, які звільняють певні права та свободи індивідів

Огляд цієї зміни лається, поміж Іншим, у праці: NasarS. Third World Embracing Reforms to Encourage Economic Growth //New York Times. - 1991. - №8 (липень). - С. AI.

Про спроби заново поставити питання про легітимність революційних диктатур, що протягом остан­нього десятиліття мали місце у Латинській Америці, див.: Barros R. The Left and Democracy: Recent Debates in Latin America // Tclos. - 1986. - T. 68. - C. 49-70. Приклад тих висновків, до яких змусили лівих події у Східній Європі, можна знайти у книзі: Frank A. G. Revolution in Eastern Europe: Lessons for Democratic Social Movements (and Socialists?) // Third World Quaicrly. - 1990. * T. 12. - №2. - C. 36-52.

1036

ФРЕНСІС ФУКУЯМА

Всесвітня ліберальна революція

1037

з-під контролю з боку уряду. Хоч існує багато визначень фундаментальних прав, ми користуватимемося лише тим із них, що міститься у класичному творі лорда Брай-са про демократію; згідно з цим визначенням, усі фундаментальні права поділяють­ся на три типи: громадянські, які передбачають «відсутність контролю над індиві­дом у сферах, що стосуються його особистості та його власності»; релігійні -«відсутність контролю над висловленням релігійних поглядів та богослужінням»; та ті, які він називає політичними правами, тобто «відсутність контролю там, де немає прямого впливу на добробут усього суспільства, і, отже не виникає потреби в такому контролі»; до цього типу він також зараховує фундаментальне право свобо­ди преси⁴. З другого боку, всі соціалістичні країни вимагали визнання низки еконо­мічних прав другого та третього поколінь, наприклад, права на зайнятість, на по­мешкання чи на медичні послуги. Пов'язана з цим розширеним списком проблема полягає в тім, що згадані щойно права не завжди узгоджуються, наприклад, із пра­вом на власність чи на вільний економічний обмін. Ми, зі свого боку, дотримувати­мемось запропонованого Брайсом стислішого та традиційнішого списку прав, який цілком узгоджується з американським Біллем про права.

З другого боку, демократія - це всезагальне право всіх громадянян на частку політичної влади, тобто право голосувати та брати участь у політичному процесі. Однак право брати участь у здійсненні політичної влади можна вважати ще одним ліберальним правом - причому правом найважливішим - і саме з цієї причини лібера­лізм історично дуже тісно пов'язували з демократією.

З'ясовуючи те, яка країна є демократичною, ми послуговуватимемось суто фор­мальним визначенням поняття «демократія». Країна є демократичною, якщо вона надає своєму народові право обирати собі владу шляхом періодичних, таємних, ба-гатопартійних виборів⁵, на засадах всезагального та рівного виборчого права усьо­го дорослого населення⁶. Щоправда, сама лише формальна демократія не завжди гарантує рівності прав та міри участі. Демократичними процедурами можуть мані­пулювати соціальні еліти, тож ці процедури не завжди точно відображають волю чи справжні інтереси народу. Однак полишивши формальне визначення, ми уможливлю­ємо безліч спотворень демократичного принципу. Цього століття найбільші вороги демократії знехтували «формальною» демократією в ім'я «істинної» («substantive»). Таким був аргумент, до якого вдалися більшовики на чолі з Леніним, ліквідуючи російські Установчі збори та проголошуючи партійну диктатуру, що мала б досягти «істинної» демократії «в ім'я народу». Натомість формальна демократія запроваджує інституційні механізми захисту проти диктатури і, зрештою, найпевніше здатна сформувати «істинну» демократію.

BryceJ. Modern Democracies. -New York: Macmülan, 1931.-Т. I.-С. 53-54.

Приймаючи ту характеристику, яку Шумпстср дає демократії XVIII століття, ми можемо разом із ним сказати, що демократія є «вільними змаганнями між можливими лідерами за голос слекторату». {Schumpeter J. Capitalism, Socialism and Democracy. - New York: Harper Brothers, 1950. - С 284). Див. також обговорення визначення демократії у статті Гантінгтона: Huntington S. Will More Counlries Become Democratic? // Political Science Quarterly. - 1984. -T. 99. - №2 (літо)- - С. 193-218. Розширення права голосу було поступовим процесом у більшості демократій, зокрема в англійській та американській; багато сучасних демократій запровадили універсальне право голосу для дорослого населення порівняно пізно у XX столітті; і все ж навіть перед цим запровадженням їх можна було цілком осмислено називати демократіями. Див.: Bryce J. Op. cit. - С. 20-23.

Хоч зазвичай лібералізм та демократія йдуть поруч, теоретично їх можна відок­ремити одне від одного. Країна може бути ліберальною, хоч і не демократичною у властивому сенсі цього терміна - позаяк такою, наприклад, була Британія XVIII століття. Вузький шар соціальної еліти мав багато прав, включаючи право голосу; однак решті суспільства було в цих правах відмовлено. Країна, крім того, може бути демократичною, але не бути ліберальною, тобто не гарантувати захисту прав Індивідів та меншин. Добрим прикладом такої держави є Ісламська Республіка Іран, в якій були запроваджені більш-менш чесні за стандартами «третього світу» регу­лярні вибори, що перетворювали країну на демократичнішу від тієї, якою вона була за часів шаха. Однак мусульманський Іран не є ліберальною державою; в цій країні не існує жодної протекції свободі слова, зборів і, понад усе, свободі віросповідання. Найзасадничіші права іранських громадян не забезпечені правовими нормами; най­гірше ця ситуація позначається на етнічних та релігійних меншинах Ірану.

Економічний тип лібералізму є доктриною, що обстоює право вільної економіч­ної діяльності та економічного обміну, які спираються на приватну власність та рин­кове господарство. Оскільки з плином часу термін «капіталізм» набув стількох не­гативних коннотацій, замість нього віднедавна почали вживати термін «економіка вільного ринку»; обидва концепти є прийнятними альтернативними термінами для позначення феномену економічного лібералізму. Очевидно, існує багато можливих витлумачень цього досить широкого визначення економічного лібералізму, що його застосовують у масштабі від Сполучених Штатів Рональда Рейгана та Британії Мар­гарет Тетчер до соціал-демократичних устроїв Скандинавії й режимів Мексики та Індії, де порівняно велику роль відіграє державний сектор. Усі сучасні капіталі­стичні держави мають значні за обсягом державні сектори, тоді як більшість соціа­лістичних держав надали ширший або вужчий простір для приватної економічної діяльності. Досить контроверсійним є питання про той пункт, на якому обсяги державного сектора стають такими великими, що надалі вважати державу лібераль­ною стає через них неможливо. Замість спроб із точністю підрахувати відсоткове співвідношення, можливо, корисніше подивитися на те, як саме держава в принципі ставиться до питання про легІтимність приватної власності та приватного підприєм­ництва. Ті, що забезпечують ці економічні права, ми вважатимемо ліберальними; натомість ті, що дотримуються іншої позиції чи спираються на інші принципи (напри­клад, принцип «економічної справедливості»), не підходитимуть під цю категорію.

Наслідком сучасної кризи авторитаризму не завжди ставали ліберальні демокра­тичні режими; і аж ніяк не всі нові демократії, що виникли останнім часом, зараз у безпеці. Щойно народжені демократичні країни Східної Європи зазнали різких економічних трансформацій, тим часом як новим демократіям Латинської Америки перешкоджає спадок попередніх вад економічного розвитку. Багато східноазійських країн, що спізнали швидкий поступ, є ліберальними з економічної точки зору, однак не спромоглися взяти на себе тягар політичної лібералізації. Деяких регіонів - на­приклад, Середнього Сходу - ліберальна революція майже не торкнулася⁷. Цілком

Після східноєвропейських революцій 1989 року в різних країнах Середнього Сходу на кшталт Єгипту та Йорданії було чути заклики до збільшення демократії. Однак у цій частині світу головним бар'є­ром для демократизації став іслам. Як засвідчили алжирські муніципальні вибори 1990 року або вибори в Ірані, що відбулися дссятирічям раніше, збільшення демократії може й не спричинитися до збільшення лібералізації, позаяк воно приводить до влади ісламських фундаменталістів, які спо­діваються встановити певну форму народної теократії.

1038

ФРЕНСІС ФУКУЯМА

Всесвітня ліберальна революція

1039

можна уявити ситуацію, коли держави на кшталт Перу чи Філіпін під тягарем серйоз­них проблем, які їх спіткали, намагатимуться знову встановити диктатуру.

Однак той факт, шо процес демократизації стикатиметься з перешкодами та розча­руваннями і що далеко не всі ринкові економіки сягнуть розквіту, не повинен відволі­кати нашу увагу від масштабнішої моделі, яка розгортається у світовій історії. Реаль­на кількість альтернатив, що їх мають країни у процесі визначення шляхів свого економічного й політичного розвитку, з часом зменшується. Серед різних типів ре­жимів, які виникали протягом людської історії - від монархій та аристократій до релігійних теократій і до фашистських чи комуністичних диктатур XX століття, єдиною формою врядування, що вижила та зберегла себе, виявилася ліберальна де­мократія.

Іншими словами, переможною виступає не так ліберальна практика, як ліберальна ідея. Тобто для чималої частини планети сьогодні не існує жодної ідеології з пре­тензіями на універсальність, що була б здатна кинути виклик ліберальній демокра­тії, і жодного універсального принципу леґітимності, окрім принципу суверенності народу. Монархізм - у своїх різноманітних формах - зазнав поразки переважно близь­ко початку XX століття. Фашизм та комунізм, досьогодні основні конкуренти лібе­ральної демократії, себе дискредитували. Якщо Радянський Союз (або Його спад­коємці) не стане на шлях демократії, якщо Перу або Філіпіни знову вдадуться до тієї чи тієї форми авторитаризму, демократія поступиться місцем генералові чи бю­рократові, який претендуватиме діяти в ім'я самого лише російського, перуанського або філіпінського народів. Навіть недемократи муситимуть говорити мовою демок­ратії, аби виправдати свій відхід від єдиного універсального стандарту.

Іслам, щоправда, так само як лібералізм і комунізм - також сповідує система­тичну й послідовну ідеологію, зі своїм власним кодексом моральності та зі своєю власною доктриною політичної і соціальної справедливості. Потенційно ісламська доктрина є універсальною, апелюючи до всіх людей як людей - а не як членів партикулярної етнічної чи національної групи. І справді, іслам завдав поразки ліберальній демократії в багатьох частинах мусульманського світу, являючи собою фатальну загрозу ліберальним практикам навіть у країнах, де він не отримав безпо­середнього доступу до політичної влади. Після завершення «холодної війни», на­приклад, Захід відразу зіткнувся із загрозою з боку Іраку, де іслам навряд чи є вирі­шальним чинником⁸.

Попри ту силу, що її демонструє іслам за часів свого нинішнього піднесення, він не має жодного реального впливу поза межами регіонів, де він запанував від почат­ку свого виникнення. Видається, що часи культурних завоювань ісламу лишилися позаду: іслам може повернути до себе тих своїх адептів, хто свого часу Його поки­нув, однак він не має аніякого впливу на молодь у Берліні, Токіо або Москві. І хоча майже один мільярд осіб - тобто п'ята частина населення планети - належать до ісламського культурного регіону, на рівні ідей вони не здатні загрожувати ліберальній демократи та її власній території⁹. Справді, через тривалий проміжок часу, мусуль-

манський світ більшою мірою стає чутливим до впливу ліберальних ідей, аніж на­впаки: за останні півтора століття лібералізм привернув на свій бік численних та потужних адептів ісламу. Одна з причин сучасного фундаменталістського відрод­ження полягає в гострому усвідомленні традиційним мусульманським суспільством загрози, що походить з боку ліберальних, західних цінностей.

Ми - члени міцних, багаторічних ліберальних демократій - стикаємося з не­звичною ситуацією. Кілька поколінь тому чимало поважних людей були впевнені в наближенні щасливого соціалістичного майбутнього, коли буде скасовано приват­ну властнїсть та капіталізм, а саму політику - в той чи інший спосіб «знято». На­томість сьогодні хтозна, чи можемо ми уявити світ, радикально кращий за наш влас­ний, чи уявити майбутнє, що за своєю суттю не є демократичним і капіталістичним. У цих межах, звісно, багато що можна поліпшити: ми можемо збудувати житло тим, хто його позбавлений, надати нові можливості меншинам та жінкам, поліпшити механізми конкуренції та створити нові робочі місця. Ми також можемо уявити майбутні світи, значно гірші за ті, шо їх ми зараз знаємо, де національна, расова або релігійна нетерпимість штовхають суспільство назад, де людство придушене війною чи екологічною катастрофою. Однак неможливо уявити собі світ, істотним чином відмінний від сучасного та водночас ліпший за нього. Інші, менш свідомі епохи також вважали себе найліпшими, однак ми доходимо цього висновку, немов зму­чені від пошуку альтернатив, які, за нашими сподіваннями, мали 6 бути кращими від ліберальної демократії¹⁰.

Ця ситуація та масштаби сучасної всесвітньої ліберальної революції спонука­ють нас поставити таке питання: ми просто стаємо свідками тимчасового злету у долях ліберальної демократії чи маємо справу з тривалою моделлю розвитку, що згодом просуватиме всі країни в напрямі ліберальної демократії?

Зрештою, цілком можливо, що сучасний ухил у бік демократії є лиш етапом у циклічному процесі. Досить поглянути на кінець 60-х - початок 70-х років, коли Сполучені Штати зазнали кризи, викликаної В'єтнамською війною та Вотергєйтсь-ким скандалом. Увесь Захід був втягнутий до економічних проблем, що стали на­слідком нафтового ембарго країн ОПЕК; більшість латиноамериканських демокра­тій були скинуті серією військових переворотів; і здавалося, що не- або антидемок­ратичні режими процвітали по всьому світові - від Радянського Союзу, Куби та В'єтнаму до Саудівської Аравії, Ірану та Південної Африки. Тож з яких причин ми маємо сподіватися, що ситуація 70-х чи, що гірше, 30-х - з їхнім зіткненням агре­сивних антидемократичних ідеологій, не відтвориться знов?

Мало того: хіба не можна стверджувати, що сучасна криза авторитаризму -лише випадок, рідкісне розташування політичних планет, що у найближчу століття вже не повториться? Адже уважне вивчення падінь авторитарних режимів у 70-х та 80-х роках XX століття надаватиме безліч прикладів, що засвідчуватимуть акци-

Хоч Ірак - ісламська країна, партія Ваат Саддама Хусейна є виразно ескулярною арабською націона­лістичною організацією. Спроби Хусейна після вторгнення до Кувейту вдати з себе поборника Ісла­му були лицемірними з огляду на його попередні спроби зобразити себе в образі оборонця світських цінностей у боротьбі проти фанатичного Ісламістського Ірану під час війни з цією країною. Вони, звичайно, можуть загрожувати ліберальній демократії за допомогою терористичних бомб та куль - серйозної, але не фатальної загрози.

^IU Припущення, яке я висловив у статті «Кінець історії?», про тс, що не має жодних життєздатних альтернатив ліберальній демократії, викликало чимало обурених відповідей людей, які вказували на ісламський фундаменталізм, націоналізм, фашизм та на безліч Інших можливостей. Жоден із цих критиків, однак, не вважає, що ці альтернативи вищі за ліберальну демократію, і протягом усієї' дискусії навколо статті жоден Із відомих мені авторів не запропонував альтернативної форми со­ціальної організації, яку він чи вона особисто вважали б кращою.

1040

ФРЕНСІС ФУКУЯМА

Всесвітня ліберальна революція

1041

дентальну природу цих подій. Що більше ми знаємо про певну окрему країну, то більше ми свідомі того «виру зовнішніх випадковостей», що відрізняють ЇЇ від сусідів, та зовні випадкових обставин, що привели, зрештою, до демократії¹¹. Все могло б відбуватися по-іншому: 1975 року португальська Комуністична партія могла б вия­витися переможницею, а Іспанія могла б пройти повз демократію, якби король Хуан Карлос не провадив такої вмілої та узгоджувальної політики. Ліберальні ідеї втілю­ються лише певними особистостями; їм не властива аніяка сила, незалежна від діяль­ності конкретних людей. Якби Андропов чи Черненко прожили довше, якби сам Горбачов був дещо іншою людиною, то хід подій в Радянському Союзі та у Східній Європі між 1985 та 1991 роком був би цілком іншим. Якщо дотримуватися нині популярної тенденції в суспільних науках, можна навіть стверджувати, що неперед-бачувані політичні чинники на кшталт лідерських здібностей та громадської думки домінують у демократичному процесі та напевне зумовлюють унікальність будь-якої ситуації - і в її ході, і в результаті.

Однак якщо ми звернемо свій погляд не на останні п'ятнадцять років, а на цілісний план історії, то виявиться, що ліберальна демократія посідає в ньому особливе місце. Хоч у світі в цілому демократія розвивалася за певними циклами, все-таки відбуло­ся артикульоване секулярне зрушення у демократичному напрямі. Таблиця, що її ми нижче наводимо, ілюструє цей розвиток¹².

Ця таблиця засвідчує, що поширення демократії не було безперервним та однобіч­ним; 1975 року в Латинській Америці було менше демократичних держав, ніж 1955-го, а 1940 року світ загалом був менш демократичний, ніж 1919-го. Періоди демократичного злету переривалися радикальними реакціями на кшталт нацизму чи сталінізму. З другого боку, усі зворотні процеси, зрештою, також добігли свого кінця, ведучи, із плином часу, до разючого зростання кількості демократичних країн по всьому світу. Крім того, відсоткове співвідношення населення планети, що живе під демократичним урядуванням, значно зросте, якщо Радянський Союз чи Китай -цілком чи частково - протягом наступного покоління рушать шляхом демократії. Справді, поширення ліберальної демократії та її супутника, економічного лібералі­зму, стало найвагомішим макрополітичним феноменом останніх чотирьох століть.

Чимало розмежувань такого типу робить у своїй книзі Робсрт М. Фішман: Fishman R, М. Rethinking Slate and Regime: Southern Europe's Transition to Democracy // World Politics. - 1990. - T. 42. - №3 (квітень). - С. 422-440.

Ця таблиця грунтується, з певними модифікаціями, на тій, яку запропонував Майкл Дойл. Див.: Doyle М. Kant, Liberal Legacies, and Foreign Affairs // Philosophy and Public Affairs. - 1983. - T. 12 (літо). - С. 205-235. Критерії, за якими Дойл характеризує країну як ліберальну демократію, вклю­чають в себе ринкову економіку, представницьке врядування, зовнішній суверенітет та юридичні права. Не враховуються країни, чиє населення менше, ніж один мільйон мешканців.

Включення низки цих держав до списку ліберальних демократій може вважатися неправомір­ним. Наприклад, Болгарія, Колумбія, Ель-Сальвадор, Нікарагуа, Мексика, Перу, Філіпіни, Синга­пур, Шрі-Ланка та Туреччина оцінюються «Freedom House» лише як «частково вільні» - або тому, що чесність останніх виборів можна поставити під сумнів, або тому, що ці держави не можуть захистити права особи. Мала місце також певна єресь: Таїланд з 1990 року перестав бути демокра­тією. З другого боку, поза межами списку опинилася низка країн, що в 1991 році стали демократія­ми або перейшли до вільних виборів у найближчому часі. Див.: Freedom House Survey// Freedom at Issue. - 1990 (січень-лютий).

Сполучені Штати

Канада

Швейцарія

Велика Британія

Франція

Бельгія

Нідерланди

Данія

П'ємомт/Італія

Іспанія

Португалія

Швеція

Норвегія

Греція

Австрія

Західна Німеччина

Східна Німеччина

Польша

Чехословаччина

Угорщина

Болгарія

Румунія

Туреччина

Латвія

Литва

Естонія

Фінляндія

Ірландія

Австралія

Нова Зеландія

Чилі

Аргентина

Бразилія

Уругвай

Парагвай

Мексика

Колумбія

Коста-Ріка

Болівія

Венесуела

Перу

Еквадор

Ель-Сальвадор

Нікарагуа

Гондурас

Ямайка

Домініканська Республіка

Тринідад

Японія

Індія

Шрі-Ланка

Сингапур

Південна Корея

Таїланд

Філіпіни

Маврикій

Сенегал

Ботсвана

Намібія

Папуа Нова Гвінея

Ізраїль

Ліван

Разом:

Ліберальні демократії у світі 1790 1848 1900 1919 1940 1960 1975

13

13

36

25

1990

61

1042

ФРЕНСІС ФУКУЯМА

Всесвітня ліберальна революція

1043

Демократії, щоправда, в плині людської історії є порівняно рідкісними явищами -такими рідкісними, що до 1776 року по всьому світу не існувало жодної. (Устрій Афін за часів Перікла ми не вважатимемо власне демократією, оскільки він не мав механізмів систематичного захисту прав індивіда)¹³. Якщо оцінювати той чи той феномен за критерієм часового проміжку його існування, то, скажімо, фабричне виробництво, автомобілі, міста з мільйонами мешканців є порівняно рідкісними явищами, тим часом як практики на кшталт рабовласництва, спадкових монархій та династичних шлюбів тривали вкрай довго. Однак вагу має не частота чи тривалість існування, а тенденція: у розвиненому світі реставрація рабовласництва найближ­чим часом для нас була б не меншою несподіванкою, ніж зникнення міст та машин.

Тож на цьому тлі набуває значення саме всесвітній характер нинішньої лібераль­ної революції. Адже він ще раз доводить, що перед нашими очима розгортається фундаментальний процес, який диктує спільну еволюційну модель для всіх люд­ських суспільств - коротко кажучи, ми стаємо свідками чогось на кшталт Універ­сальної Історії людства в напрямі ліберальної демократії. Злети та падіння у цьому розвитку очевидні. Проте той, хто вважає невдачу ліберальної демократії у певній країні чи навіть у певному регіоні планети демонстрацією її наскрізної слабкості, вкрай звужено дивиться на речі. Цикли та перерви самі по собі цілком сумісні зі спрямованою та всезагальною історією - так само як і бізнесові цикли не заперечу­ють можливості тривалого економічного зростання.

Вражає також - не менш, ніж збільшення кількості демократій - той факт, що демократичне врядування набуло поширення поза межами території свого народжен­ня - тобто Західної Європи та Північної Америки - і увійшло до інших частин світу, чиї політичні, релігійні та культурні традиції дещо інші. Колись доводили, що існує певна особлива Іберійська традиція - «наскрізь авторитарна, патримоніальна, като­лицька, розшарована, корпоративна та напівфеодальна»¹⁴. Тих, хто бажав привести Іспанію, Португалію або країни Латинської Америки до стандартів ліберальної де­мократії Західної Європи чи Сполучених Штатів, звинувачували в «етноцентриз-мі»¹⁵.1 все-таки до цих універсальних правових стандартів іберійські нації привели самі себе власноруч, і з середини 1970-х Іспанія та Португалія увійшли до числа сильних демократій, вкрай тісно пов'язуючи себе з Європою, шо прямує до чимдалі більшої економічної інтеграції. Ті самі стандарти набули значення також і для на­родів Латинської Америки, Східної Європи, Азії та багатьох інших частин світу. Успіх демократії в широкому розмаїтті регіонів та серед багатьох різних народів доводить, що принципи свободи та рівності, на які вони спираються, - не є ані ви­падковістю, ані наслідком етноцентричної упередженості; вони, натомість, відкри­вають певні сутнісні риси людини як такої, що дедалі більше проявляються тією мірою, якою наші погляди стають дедалі космополітичнішими.

Питання про те, чи існує Універсальна Історія людства, що враховує досвіди усіх часів та всіх народів, не нове; це питання саме має довгу історію, і нещодавні події лише змушують нас поставити його знову. Від самого початку найсерйозніші та найсистематичніші спроби написання Універсальної Історії вбачали її централь­ний мотив у розвиткові Свободи. Історія була не сліпою низкою подій, а осмисле­ним цілим, в якому розвивалися та розгорталися ідеї про природу справедливого політичного та суспільного ладу. І якщо сьогодні ми перебуваємо біля точки, де не можемо уявити собі світу, сутнісно відмінного від нашого, де не існує очевидного та ясного способу, в який майбутнє могло б фундаментальним чином поліпшити наш теперішній лад, то ми маємо взяти до уваги ту обставину, що сама Історія, можливо, добігає свого кінця.

Відтак Афінська демократія була здатна стратити свого найелавстнішого громадянина, Сократа, за,

по суті, здійснення свого права свободи слова та розбещення молоді.

Wiarda И. Toward a Framework for the Study of Political Change in the Ibcrio-Latirt Tradition // World

Politics. - 1973.-T. 25 (січень). - С. 106-135.

Wiarda И. The Ethnoccntrism of Ihe Social Science (sic): Implications for Research and Policy// Review

of Politics.- 1981. - T. 43.-№2 (квітень).-C. 163-197.

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1045

ДЕВІД ГЕЛД

РЕВОЛЮЦІЇ 1989 РОКУ І ТРІУМФ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Встуи

Наприкінці Другої світової війни Європа лежала спустошена і розділена. Виникнення нацизму І фашизму вщент зруйнувало будь-яке прийнятне бачення Європи як колиски прогресу у світі. Голокост звів нанівець претензії Європи - претензії, які висувалися з особливою силою від часів Просвітництва -представляти вершину цивілізації. Деякі філософи навіть почали розглядати Просвітництво як джерело панування і тоталітаризму на Заході¹. Більше того, війна сама по собі забрала мільйони життів, зруйнувала інфраструктуру Європи; її наслідком стала дедалі виразніша поляризація між демократичним, капіталістич­ним Заходом та комуністичним Сходом.

Проте майже через сорок років по війні дехто проголосив (використовуючи вислів, запозичений, на думку більшості дослідників, у Гегеля) «кінець історії» -тріумф Заходу над усіма політичними та економічними альтернативами. Революції, які прокотилися Центральною та Східною Європою наприкінці 1989 і на початку 1990 років, викликали атмосферу свята. Ліберальну демократію було проголошено рушійною силою прогресу, а капіталізм - єдиною життєздатною економічною систе­мою; ідеологічний конфлікт неухильно витіснявся універсальною демократичною свідомістю і ринковим мисленням². <...>

Дискусія щодо 1989 року і щодо форми та характеру модерності (modernity) є дискусією про світ, яким він є і яким міг би бути. <. .>

Розгляд політичного блага (political good) легко перетворюється, як буде видно, на аналіз та дискусію щодо природи і значення демократії - питання, яке так могутньо внесли до порядку денного події 1989 року. А тривалі роздуми про демократію, як буде показано, подають ключ до більш узгодженої і обгрунтованої оцінки політичного блага, ніж та, що її можна знайти у межах інших позицій, розглянутих тут. <.. .>

Історичні передумови

Зміни політичних режимів, які прокотилися Центральною та Східною Європою у 1989-1990 роках - Польщею, Угорщиною, Східною Німеччиною, Болгарією, Чехо-словаччиною та Румунією - стали подіями, які за будь-якими оцінками сколихнули світ. Небувале відчуття радісного піднесення поширилося у Європі й за її межами. Як доречно зауважив з цього приводу Каллінікос:

«Далеко за межами безпосередньо задїяних країн люди поділяли відчуття несподіваного роз­ширення можливостей. Частини атрибутики післявоєнного світу, які здавалися вічними, раптово

Див.: Horkhelmer М. and Adorno Т. Dialectic of Enlightenment. -New York: Herder and Herder, 1972. Fukuyama F. The End of History? // The National Interest. - 1989. - №16. - C. 3-18.

зникли - буквальним чином у випадку Берлінської стіни. Незмінні до того припущення - наприк­лад, що Європа буде постійно розділеною між наддержавами - враз зруйнувалися»¹.

Різке розмежування між демократичним капіталістичним і державним соціалістич­ним світами, яке утворилося внаслідок Другої світової війни, почало зникати. Мо­дель напруженого суперництва між наддержавами - можливо, єдина значуща особли­вість світової політики у другій половині XX століття - була змінена майже одним помахом руки⁴. Якщо не розглядати це як революцію (або серію революцій) у життє­діяльності комуністичного блоку та в межах міжнародного порядку у більш загаль­ному контексті, важко зрозуміти, щб можна було б оцінити як революційні зміни.

Але речі рідко є такими простими, якими вони видаються. Тоді як термін «рево­люція», здається, точно описує стрімкі, драматичні і неочікувані зміни державної соціалістичної системи та безпрецедентні народні виступи, які провістили ці зміни на вулицях Варшави, Будапешта, Праги, Берліна та інших міст, він відвертає увагу від рушійної сили змін та процесів, що відбувалися ще до листопада 1989 року. Хоча я продовжуватиму посилатись на «революції» 1989-1990 років, треба так само мати на увазі, що вони мають корені, які простягаються назад у часі.

Насамперед, значні політичні зміни почали відбуватись у Польщі на початку 1980-х років і трохи пізніше в Угорщині: комуністи програли на виборах у Польщі, а в Угорщині було скасовано принцип однопартійного керівництва ще до того, як ста­лися «драматичні» події 1989-1990 років. Також були масові студентські виступи на площі Тянаньмень у Пекіні, так жорстоко придушені 3-4 червня 1989 року, які нагадали - якщо взагалі треба було нагадувати, - що зміни у державних соціалі­стичних режимах у найкращому разі могли бути сприйняті лише у повільному і керованому темпі.

В основі повільних, але суттєвих змін у Центральній та Східній Європі наприкінці 1980-х років лежали, безперечно, реформи, запроваджені в СРСР Михайлом Горба­човим -так званий процес «перебудови». Зрушення у стратегічному мисленні Кремля були, можливо, безпосередньою причиною східноєвропейських революцій разом з поступовим руйнуванням комуністичної влади у громадянських суспільствах та економіках [країн] радянського блоку⁵. Зокрема, рішення Радянського Союзу замі­нити «Доктрину Брежнева» (тобто політику захисту «здобутків соціалізму» у Східній Європі, якщо треба, то силою) «Доктриною Сінатри» (тобто політикою толерант­ного ставлення до вибраних націями шляхів до прогресу і процвітання - «робіть це у свій власний спосіб») мало вирішальні наслідки - передбачені й непередбачені -для здатності соціалістичних режимів до виживання. Усунувши загрозу вторгнення Червоної Армії або [сил Організації] Варшавського Договору та відмовившись санк­ціонувати використання сили для придушення масових виступів, Доктрина Сінат­ри ефективно витягла килим з-під ніг східноєвропейського комунізму. Події у Східній Німеччині були вартим уваги прикладом. Коли Угорщина відкрила свої кордони з

Callinicos A. The Revenge of History: Marxism and the East European Revolutions. - Cambridge, England:

Polity Press, 1991.-C. 8.

Див.: Lewis P. The Long Goodbye: Party Rule and Political Change in Poland since Martial Law // The

Journal of Communist Studies. - І990. - T. 6. - №1. - C. 24^18.

Див.: Lewis P. The Long Goodbye; його ж: Democratization in Eastern Europe // Coexistence. - 1990. -

№27. -C. 245-267.

1046

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1047

Австрією і цим сприяла масовій еміграції східних німців на Захід, напруження у Східній Німеччині швидко зросло, і виступи, які відбувалися у Лейпцігу та навко­лишніх містах, загострилися. Не вдаючись до звичного застосування сили, східноні­мецька влада намагалася умиротворити своїх бунтівних громадян, дозволивши прохід на Захід крізь нові отвори у Берлінській стіні. Результат добре відомий: вла­да втратила контроль над і без того складною ситуацією, і протягом короткого часу ЇЇ легітимність та ефективність були повністю підірвані.

Витоки подій 1989-1990 років можна простежити у більш віддаленій ретро-спективі. Доречно згадати три окремих набори факторів напруження, оскільки вони проливають трохи світла не лише на те, чому сталися зрушення у стратегічному мисленні Кремля, а й на те, чому зміни відбулися саме у такому напрямі. По-перше, недостатня інтегрованість радянської економіки у світову економічну систему за­хищала її у короткостроковій перспективі від напруження і нестабільності, які супро­воджують досягнення рівня конкурентної продуктивності, необхідного для стабіль­ної участі у міжнародному розподілі праці; у довгостроковій перспективі, однак, ця сама недостатня інтегрованість залишала її слабкою і неконкурентною, особли­во стосовно технологій та інновацій. Дедалі більш залежна від імпортних техно­логій та закордонних джерел фінансування Й інвестицій, централізовано керована економіка, нерухома та відносно негнучка у свої найкращі часи, знаходила мало шляхів для досягнення кращої економічної продуктивності.

По-друге, ця ситуація була ускладнена поновленим геополітичним напружен­ням, спричиненим інтенсифікацією «холодної війни» наприкінці 1970-х та у 1980-ті роки. Нова гонитва озброєнь, у якій «розумна» зброя й дедалі складніші системи озброєнь відігравали все більшу роль, накладали дедалі більший тягар на фінан­сові, технічні й управлінські ресурси Радянського Союзу. Зростання витрат на «хо­лодну війну» було надзвичайно важко стримувати з обох сторін, але особливо виснажливими вони були для напівзруйнованих інститутів й інфраструктури ра­дянської економіки.

По-третє, значні конфлікти й розколи сталися у радянському блоці протягом кількох попередніх десятиліть, що призвело до актів масових репресій, щоб стри­мати непокору в Угорщині (1956), ЧехоСловаччині (1968) та Польщі (1981). Хоча ці акції досить ефективно стримували протест у короткостроковій перспективі, вони не стали постійною перепоною поширенню непокори, суспільних рухів та авто­номних організацій у громадянському суспільстві. Події у Польщі протягом 1980-х років, особливо створення профспілки «Солідарність», жодним чином не були ти­повими для загального контексту подій у Східній Європі. Адже події у Польщі на­були вигляду надзвичайної етнічної та національної єдності, влади католицької цер­кви й сильного відчуття [присутності] закордонного ворога на польській землі, який підривав її зростання й ідентичність. Однак вони вказували на дедалі більший де­мократичний тиск з метою «відкинення назад держави» і створення незалежного громадянського суспільства, у якому громадяни, вільні від безпосереднього полі­тичного тиску, могли б займатися вибраною ними діяльністю. «Солідарність» нама­галася витворити таке суспільство протягом 1980-х років шляхом створення неза­лежних мереж інформації, культурного обміну та суспільних відносин. У такий спосіб вона переробила й розширила значення того, чим мав бути демократичний суспільний рух, одночасно надзвичайно послабивши привабливість керованих дер­жавою політичних змін.

Вищенаведена оцінка жодним чином не призначена бути вичерпним аналізом визначних подій та результатів 1989-го й наступних років. Скоріше вона має бути історичним нарисом, який подає контекст для центрального пункту цього розділу -а саме, розгляду, що означають революції, як їх треба пояснювати і яке світло вони проливають на розвиток модерності та на майбутнє.

Тріумф лібералізму?

Наприкінці 1970-х років, після поразки американців у В'єтнамській війні та поси­лення японського економічного виклику американським економічним інтересам, серед вашингтонських політиків запанувала відчутна зневіра. її підсилив наплив ґрунтовних академічних публікацій у 1980-ті роки, включаючи праці Роберта Коє­на «Після гегемонії» (1984) та Пола Кеннеді «Злет і падіння великих держав» (1988), які окреслили (відносний) занепад могутності Сполучених Штатів і розглянули його значення для світової політики та світової політичної економіки. Зосереджуючись на дедалі більших витратах на підтримання воєнної могутності США та на руйну­ванні їх виробничих потужностей і можливостей отримання прибутку економічни­ми конкурентами, ці автори здійняли тривогу щодо майбутнього Америки та щодо наслідків цього занепаду для захисту і стабільності Заходу. Небагато людей перед­бачало, однак, наскільки грунтовно ці міркування, вкрай важливі, треба буде пере­оцінювати у світлі драматичного краху наприкінці 1980-х років головного против­ника Заходу - Радянського Союзу.

Великих зусиль для такої переоцінки доклав Френсіс Фукуяма у своєму есе 1989 року «Кінець історії?»; воно не лише стало обнадійливим контрапунктом до поперед­ньої стурбованості з приводу втрати гегемонії Сполученими Штатами, а й завдяки своєму впевненому й ствердному тону було певним кроком на шляху до відновлен­ня віри у перевагу західних цінностей. Фукуяма, колишній заступник директора і теперішній консультант Штабу планування політики Державного департаменту США, звеличував не лише «тріумф Заходу», а й, за його словами, «кінець історії як такої; тобто, кінцеву точку ідеологічної еволюції людства та універсалізацію захід­ної ліберальної демократії як кінцевої форми людського врядування»⁶. Ідею Фукуя-ми широко розповсюдила преса та електронні засоби масової інформації загалом. Піддаючи ЇЇ значній критиці, більшість противників Фукуями, здається, визнавали, що його «основну тезу - нинішню відсутність конкурентів політичного Й економічного лібералізму на світовому ідеологічному ринку - безперечно, важко спростувати»⁷.

Ідея Фукуями нагадує попередні дискусії 1950-х та 1960-х років щодо «кінця ідеології»*¹. Однак ці дискусії зосереджувались на важливості зниження на Заході підтримки марксизму з боку інтелектуалів, профспілок та лівих політичних партій та на послабленні розбіжностей між політичними партіями у ставленні до держав­ного втручання в економіку та витрат на соціальне забезпечення; теза ж Фукуями йде набагато далі у філософському і політичному сенсі. Вона включає чотири го­ловних компоненти. По-перше, присутній потужний наголос на конфлікті між ідео­логіями як двигуні історії. Запозичуючи натхнення від Гегеля, Фукуяма доводить,

Fukuyama F. Op. cit. - С. 3.

MortimerE The End of History?//Marxism Today.-Литсопад, 1989. -С. 29.

Див.: Held D. Political Theory and the Modem State. - Cambridge, England: Polity Press, 1989. - Розд. 4.

34 ^і-¹

1048

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

Ї049

що історію можна розглядати як послідовність ступенів свідомості чи ідеології; тобто як послідовність систем політичних переконань, які втілюють особливі погляди щодо базових принципів, що лежать в основі суспільного ладу⁹. Ця послідовність являє собою поступальне та цілеспрямоване просування у людському розвитку від упе­реджених і вузьких ідеологій до таких, що мають більш універсальну привабливість. За сучасного періоду ми досягай, на думку Фукуями, кінцевої стадії цього розвитку.

По-друге, кінця історії було досягнуто через те, що ідеологічний конфлікт фак­тично вичерпано. Лібералізм є останньою переможною ідеологією. Цей аргумент, зазначає Фукуяма, спирається на «спостереження, що визначний консенсус склався у світі стосовно легітимності й життєздатності ліберальної демократії»¹⁰. Головні противники лібералізму у XX столітті - фашизм і комунізм - або вже зазнали не­вдачі, або зазнають її. А сучасні претенденти - релігійні рухи, такі як іслам, або націоналістичні рухи на зразок тих, що знаходимо сьогодні у Східній Європі, - яв­ляють собою лише упереджені або недосконалі Ідеології; це означає, що вони відсто­юють переконання, які не можна підтримувати без допомоги з боку інших ідео­логій. Ані релігійні, ані націоналістичні системи переконань не подають узгодже­них альтернатив лібералізму у довгостроковій перспективі і тому не мають «універ­сальної значущості». Лише ліберальна демократія і ринкові принципи економічної організації є обставинами «справжньої світової історичної значущості»¹¹.

Третій характерний елемент тези Фукуями полягає в тому, що кінець історії не означає кінця усіх конфліктів. Конфлікт може виникнути - і, очевидно, виникатиме - з різних джерел, включаючи прихильників різноманітних архаїчних Ідеологій, на­ціоналістичних і релігійних груп та народів або колективів, замкнених у межах історії чи «доісторії» - тобто тих, хто залишається поза ліберальним світом (деякі країни «третього світу») або «сторонніх усередині» («outsiders inside») (окремі індивіди і групи у межах ліберального світу, які ще не повністю осягнули його неминучості). Більше того, існує небезпека поступового «роздвоєння» або розколу світу на тих, хто належить до «постісторичних» ліберальних суспільств, та решту - традиційний немодернізований світ. Роздвоєння може, безперечно, спричинити напружені й відчайдушні битви, але жодна з них не призведе, стверджує Фукуяма, до появи но­вих систематичних ідей політичної та соціальної справедливості, які могли б витіс­нити лібералізм і зайняти його місце.

Зрештою, Фукуяма не зовсім однозначний щодо «кінця історії». Це буде, вважає він, «дуже сумний час»¹². Не буде більше сміливих поривів людської уяви та зви­тяжних битв великих принципів; політика стане продовженням регулятивних про­цесів ринку. Ідеалізм поступиться місцем економічному менеджменту та вирішен­ню технічних проблем у гонитві за задоволенням споживача. Коротко кажучи, нага­дуючи одну з центральних тем постмодернізму, Фукуяма проголошує виснаження сміливих, навіть героїчних «грандіозних хронік» людського визволення, які колись боролись одна з одною за панування у світі. <...> Але хоча у його тоні відчутна нотка жалю, вона навряд чи послаблює його загалом оптимістичне утвердження

Fukuyama F. A Reply to My Critics // The National Interest. - 1989/1990. - №18. - С 22-23,

Там само. — С. 22.

Там само. — С. 23.

Fukuyama F. The End of History? - C. 18.

лібералізму. Ідеологічний консенсус сьогодні не може бути ані «повністю універ­сальним, ані автоматичним», однак він існує «на вищому рівні, ніж у будь-який час минулого століття»¹³. «Ліберально-демократична революція» та «капіталістична революція» становлять кінцеву стадію чітко окресленої моделі історичної еволюції.

Критична відповідь

Есе Фукуями було гучно названо одним з «ключових текстів нашої доби» («The Guardian», 7 вересня 1990 року). У певному розумінні воно подало складне виправ­дання для багатьох банальних заяв, зроблених провідними урядами Заходу протя­гом 1980-х років, особливо урядів Марґарет Тетчер та Рональда Рейгана¹⁴, підси­ливши ідеї неоліберальних нових правих, які протягом 1980-х років проголошува­ли неминучу смерть соціалізму та звеличували ринок і мінімальну державу, як єдині легітимні й життєздатні моделі для майбутнього¹⁵. Але буде неправильним вважати, що аргументи Фукуями підтримували тільки праві. Представники широкого спект­ру політичної думки були згодні в тому, що загальну політичну ідею есе Фукуями важко відкинути, навіть якщо існувала велика незгода щодо більшості її деталей.

Є, однак, і серйозні питання щодо основного аргументу Фукуями. У першу чер­гу, лібералізм не можна сприймати просто як єдність. Існують відмінні ліберальні традиції, запроваджені такими особистостями як Адам Сміт, Джон Локк та Джон Стюарт МІлль, які втілюють досить різні концепції стосовно індивідуального діяча (individual agent), автономії, прав і обов'язків суб'єктів та належної природи і фор­ми спільноти¹⁶. Фукуяма не аналізує різні форми лібералізму, а також не подає жод­них аргументів на користь якоїсь однієї з них. Це разючий недогляд, адже лібе­ралізм сам по собі є ідеологічно спірною територією.

Крім того, Фукуяма не досліджує, чи існують якісь напружені стосунки або навіть, можливо, протиріччя між «ліберальним» і «демократичним» компонентами лібе­ральної демократії; тобто між ліберальною турботою про індивідуальні права або «кордони свободи», які «нікому не дозволено переходити»¹⁷, та демократичним за­цікавленням у регулюванні індивідуальної й колективної діяльності, тобто суспіль­ною відповідальністю. Ті, хто багато писав щодо цього питання, часто вирішували його у досить різні способи¹⁸. Де саме Фукуяма знаходить баланс між «лібераліз­мом» і «демократією», незрозуміло. Більше того, існує не просто одна інституційна форма ліберальної демократії. Сучасні демократії викристалізувалися у певну кількість відмінних типів - вестмінстерську, федеральну, консенсусну моделі, на­приклад, - що робить будь-яке звернення до ліберальної позиції у кращому разі невизначеним¹⁹. Фукуяма, по суті, залишає без відповідного аналізу цілу проблему значення демократії та її можливих варіантів.

Fukuyama F. A Reply to My Critics. - С. 22.

Hirst RQ. Endism//London Review of Books.-23 листопада 1989.-С. 14.

Див., наприклад: Friedman J. The New Consensus. Part 1: The Fukuyama thesis // Critical Review. -

1989. - T. 3. - №3-4. - С 373-410.

Див., напр.: Dunn J. Western Political Theory in the Face of fhc Future. - Cambridge, England: Cambridge

University Press, 1979.

Berlin I. Four Essays on Liberty.-Oxford: Oxford University Press, 1969.-C. 164ідалі.

Див.: Held D. Models of Democracy. - Cambridge, England: Polity Press, 1987.

Див.: LijphartA. Democracies. - New Haven: Yale University Press, 1984; Dahl R. A, Democracy and its

Critics. - New Haven: Yale University Press, 1989.

1050

ДевідГелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1051

Утвердження Фукуямою принципів економічного лібералізму та ринкових ме­ханізмів також викликає питання. Після загального припущення лібералізму laissez-fai_re - що ринки по суті є самоврівноважувальними і «прозорими», якщо усунуто різноманітні «недосконалості» («негнучкість» зарплатні й цін, наприклад) - Фукуя-ма вважає ринки суттєво «безсилими» механізмами координації. Таким чином, він нехтує дослідженням міри, якою ринкові відносини самі є владними відносинами, що можуть стримувати й обмежувати демократичний процес. Він не спромігся роз­глянути, чи постійна асиметрія прибутку, багатства та можливостей не є наслідком наявної форми ринкових відносин - капіталістичних ринкових відносин. Адже одна конкретна свобода - свобода нагромаджувати багатство та організовувати вироб­ничу діяльність у ієрархічно впорядковані підприємства - кидає виклик мірі, якою всі громадяни можуть користуватись політичною свободою, тобто мірі, якою гро­мадяни можуть діяти як рівні у політичному процесі²⁰. Не дослідити цей виклик означає ризикнути зігнорувати одну з головних небезпек для свободи у сучасному світі - небезпеку, яка постає не з вимог рівності, як вважали мислителі на кшталт де Токвіля та Дж. С Мілля, а з нерівності - нерівності настільки великої, що вона спричиняє порушення політичної свободи та демократичної політики²'.

Більше того, незважаючи на свої зауваження щодо небезпек роздвоєного світу, Фукуяма навряд чи розглядає міру, якою нерівності власності та контролю, а також вказана асиметрія життєвих шансів, можуть створювати розбіжності в інтересах, що здатні породити зіткнення цінностей, принципів, переконань - тобто ідеологій -у межах Заходу та між західними країнами і країнами «третього світу». Він недооці­нює потенціал боротьби між різними ідеологічними оцінками природи економічно­го устрою та бажаних альтернативних форм економічної організації на національ­ному і міжнародному рівнях. Жодним чином не є самоочевидним, наприклад, що наявна економічна система може забезпечити мінімальні життєві умови для мільйонів людей - 27 мільйонів за теперішніми оцінками, - які сьогодні стоять перед лицем голодної смерті у Африці та інших місцях; або мінімальні життєві умови для усього населення планети перед лицем можливого глобального потепління, руйнування озонового шару та постійного знищення життєво важливих природних ресурсів. Далеко не є самоочевидним, що існуюча економічна система сумісна з основною ліберальною ідеєю - ставитись до всіх людей, як до «вільних і рівних»²². За браком такої сумісності можна здогадуватись, що лібералізм, очевидно, знову зазнає гост­рої критики в процесі того, як пошуки «більш справедливого» та «більш безпечно­го» економічного устрою триватимуть.

До того ж, власні пояснення Фукуями щодо потенційних джерел ідеологічного конфлікту є досить непереконливими. Полишаючи його характеристику ідеології, яка сама по собі є проблематичною²³, спробу Фукуями виправдати живучість націо­налізму та релігійних рухів, особливо релігійного фундаменталізму, треба визнати слабко аргументованою. Наприклад, він відкидає іслам як політичну ідеологію на

підставі того, що його привабливість не може бути універсальною - вона обмежена мусульманським світом. Але це слабкий аргумент. Адже такі самі міркування по­винні незаперечно приводити до висновку, що й лібералізм теж треба відкинути як політичну ідеологію, оскільки він також не має універсальної привабливості; врешті-решт, він дуже обмежено вплинув на мусульманський світ, на Китай тощо. Далі, Фукуяма не спромігся дослідити деякі найбільш інтенсивні джерела політичних дис­кусій, які мали місце на Заході останнім часом, наприклад, такі суспільні рухи, як фемінізм та «зелені».

Врешті-решт, на мій погляд, твердження Фукуями щодо «кінця історії» є нереаль­ними. Адже він ігнорує постійну суперечність лібералізму та ліберальної концепції політичного блага як у межах, так і поза межами західної національної держави. Його твердження також не беруть до уваги той факт, що ми не можемо вповні знати, які будуть головні джерела конфлікту та ідеологічної боротьби у світі, сформовано­му випадковими, непередбаченими та невідомими, так само як і визначеними, при­чинними силами та обмеженими моделями інституційних змін²⁴. Те, що ми знаємо, великою мірою ґрунтується на тому, що відбулося - на тому, що було, а не на тому, що буде. Ми не можемо, таким чином, виключати можливість появи нових доктри-нальних ортодоксальностей з масово-мобілізаційним потенціалом, здатних узакони­ти нові типи режимів, доброзичливих або авторитарних²⁵. Зрештою, хто міг перед­бачити падіння Берлінської стіни, мирне возз'єднання Німеччини, крах комунізму у Східній Європі та кінець «холодної війни»?

Необхідність марксизму?

Ліберальна теорія, як у своєму класичному, так і в сучасному вигляді, загалом при­пускає дещо, що насправді має бути ретельно вивчено, а саме, чи існуючі взаємовід­носини між чоловіками та жінками, робітничим, середнім та аристократичним кла­сами, чорними і білими, а також між різноманітними етнічними групами дають змогу насправді реалізувати формально визнані свободи. Формальне існування певних свобод у ліберальній теорії, хоча й не є неважливим, має обмежену цінність, якщо ці свободи не можна здійснювати на практиці. Оцінку [загальної] свободи треба робити на основі свобод, які є реальними; свобода, що є тільки теоретичною, на­вряд чи має глибинні наслідки для повсякденного життя. Якби ліберали на кшталт Фукуями сприймали ці проблеми серйозно, їм, можливо, довелося б безпосередні­ше мати справу з великою кількістю тих людей, яких за нестачі складного поєднан­ня ресурсів та можливостей систематично усувають від активної участі у політич­них і суспільних справах.

Розвиваючи ідеї, подібні до цих, Алекс Каллінікос, один з найбільш завзятих захисників класичного марксизму в наші дні, вважає, що ліберальна демократія не дотримала своїх обіцянок. Наслідуючи італійського політичного теоретика Норберто Боббіо, Каллінікос розуміє ці обіцянки, як а) участь; б) контроль знизу; та в) свобо­ду протесту і реформ²⁶. «Реально існуюча ліберальна демократія», доводить він,

²¹¹ Див.: Dakl R. A. A Preface to Economic Democracy. - Cambridge, England: Polity Press, 1985.

²¹ Там само. - С. 60.

²² Див.; Miller D. Market, State and Community: Theoretical Foundations of Market Socialism. - Oxford: Clarendon Press, 1989.

¹¹ Див.:<...> Thompson J. B. Ideology and Modem Culture.-Cambridge, England; Polity Press, 1990.

¹⁴ Himmelfarb G. Response to Fukuyama//The National Interest.- 1989. -№16. -C 24-26. ^2J Див.: Beetham D. The Legitimation of Power. - London; Macmillan, 1991.

²⁶ Caltinicos A. The Revenge of History: Marxism and the East European Revolutions. - C. 108-109; пор.: Bobbio N. Which Socialism? - Cambridge, England: Polity Press, 1987. -C. 42-44.

1052

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1053

зазнала поразки по всіх трьох пунктах. Адже вона визначається наявністю здебіль­шого пасивних громадян (наприклад, як 50% менше громадян, котрі мають право голосу, голосують на президентських виборах у Сполучених Штатах); знищенням парламентських інститутів та заміною їх невиборними центрами влади (типовим прикладом чого є збільшення ролі бюрократичної влади, державних функціонерів та служб безпеки); а також суттєвими структурними обмеженнями державної діяль­ності і, зокрема, можливості поступової реформи капіталізму (відплив капіталу, скажімо, є типовою загрозою для обраних урядів із великими програмами соціаль­них реформ)²⁷.

На цій основі Каллінікос намагається захищати класичну марксистську тради­цію, доводячи, що демократія й реалістична соціалістична програма можуть похо­дити лише «знизу», з самоорганізуючої діяльності робітничого класу. Демократич­ну альтернативу ліберальній демократії можна знайти, стверджує Каллінікос, у «ба­гатій традиції радянської демократії XX століття, у робітничих радах...»²⁸. З цієї точки зору сталінізм, який домінував в історії Радянського Союзу донедавна, мож­на вважати запереченням соціалізму. Каллінікос пояснює сталінізм як контррево­люційну силу, яка наприкінці 1920-х років створила державний капіталістичний режим, тобто режим, за якого державна бюрократія спільно отримує прибуток від виробництва та регулює нагромадження капіталу, виконуючи роль, яку колись здійснювала буржуазія. На думку Каллінікоса, сталінізм знищив можливість ради­кальної робітничої демократії на зразок тієї, що на короткий час була встановлена у Росії у жовтні 1917 року під керівництвом Леніна. Крах сталінізму у 1989 році, таким чином, не можна розуміти (у термінах Фукуями) як поразку класичного марк­сизму; адже те, що зазнало поразки, наполягає Каллінікос, було авторитарним викрив­ленням марксизму. А що виграло у 1989 році, було не «демократією», а капіталізмом. Тому те, чого досягай східноєвропейські революції, було політичною реорганіза­цією владних класів - реорганізацією, яка дала змогу технічним і бюрократичним елітам Східної Європи повністю інтегрувати їхні економіки у світовий ринок та допо­могла переходу від державного до глобально інтегрованого капіталізму²⁹.

Каллінікос виступає проти рівняння марксизм = ленінізм = сталінізм. «Якісний відрив», вважає він, відділяє сталінізм від Маркса та Леніна³⁰. Ані теорія Маркса, ані практика Леніна не підтримували систему, що характеризується не просто вла­дою однієї особи, а «ієрархічно організованим контролем усіх аспектів суспільно­го, політичного, економічного й культурного життя та вузькою олігархією, яка пе­ребувала на вершині партійного апарату»³¹. До того ж, у класичній марксистській традиції, зокрема, у троцкістській, та лівій опозиції до сталінізму, існують ресурси, які дають основу для пояснення занепаду Сталіністських режимів. Три теми, згідно з Каллінікосом, мають особливу важливість³². По-перше, теорія Маркса, згодом зба­гачена та вдосконалена пізнішими марксистськими вченими, дає оцінку епохаль­них трансформацій, які випливають з неуникненного конфлікту, що розвивається

між продуктивними відносинами і силами, та з класової боротьби, яка одночасно є і сполучною ланкою і підсилювачем такого конфлікту. Ця оцінка пропонує необхід­ну структуру для розуміння поступового занепаду сталіністського порядку.

По-друге, у роботах троцкістської традиції, зокрема, за висновками Тоні Кліффа, існує базис для розуміння специфічної природи та еволюції сталінізму³³. Оцінка Кліффом «державного капіталізму» показує, як стверджує Каллінікос, протиріччя, наявні у сталіністських режимах, - між експлуататорським панівним класом, який контролює бюрократію та державні підприємства, та робітничим класом, відсторо­неним від будь-якого ефективного контролю виробничих сил. Саме це протиріччя й призвело сталіністські режими до «величезної кризи». Хоча ця криза була тимчасо­во вирішена за допомогою інтеграції східноєвропейських економік у світовий капі­талістичний устрій, протиріччя самого цього устрою, ймовірно, призведуть до ще більшої економічної та політичної нестабільності у майбутньому.

Нарешті, окреслюючи проект людського визволення, класичні марксисти про­понують альтернативу існуючим класовим режимам як на Заході, так і на Сході. Захищаючи концепцію соціалізму як «самовизволення робітничого класу», класич­ний марксизм підтримує бачення «самосвідомого незалежного руху величезної більшості в інтересах величезної більшості», як колись написав Маркс⁵⁴. Це є ба­чення «соціалізму знизу», повністю невідповідного як тій формі правління, яка пере­важала в СРСР та Східному блоці, так і вихолощеним демократіям Заходу³⁵.

Сучасна ера заснована єдиною уніфікованою економічною системою³⁶. Однак це система, позначена експлуатацією та нерівністю. «Реально існуючий капіталізм», на відміну від самоврівноважувальних ринків, характеризується концентрацією та централізацією економічної влади; зростанням мультинаціональних корпорацій, що перебувають поза контролем окремих національних держав; циклічними кризами, які включають надвиробництво, анархію та збитки; бідністю у центральних землях Заходу та великою нерівністю у життєвих шансах між Заходом і рештою; а також появою життєво небезпечних побічних ефектів неконтрольованого капіталістично­го нагромадження, наприклад, у формі глобального потепління³⁷. З погляду Калліні­коса, «капіталізм засуджено»; прийшов час відновити класичний марксистський задум³⁸.

Критична відповідь

У ліберальній традиції XIX і XX століть політичне часто прирівнювалося до світу врядування та стосунку громадянина до нього. Там, де використовують таке рівняння і де політику розглядають, як сферу, відокремлену від економіки або культури, ве­личезна царина того, що є головним для політики у інших традиціях, схильна випа­дати з поля зору. Марксизм був на передовій лінії критики цього положення, напо­лягаючи, що воно діє так, наче класи не існують, наче взаємовідносини між ними не є експлуататорськими й вони не мають суттєвих розбіжностей у інтересах, і так,

¹¹ Callinicos A. Op. cit. - С. 109.

^зя Там само. - С ПО.

^и Там само.-С 58.

³⁽¹ Там само.-С. 16.

³¹ Там само. -С, 15.

¹¹ Там само. - С 16-20.

Див.: Cliff T. State Capitalism in Russia. - London: Pluto, 1974.

Цит. за: Callinicos A. The Revenge of History. - C. 18.

Там само.

Там само. - С. 134.

Там само. -С. 98-106.

Там само. -С. 106, 134-136.

1054

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1055

даче ці розбіжності не визначають великою мірою економічне і політичне буття. Ключове джерело сучасної влади - приватна власність на засоби виробництва - є начебто деполітизоване лібералізмом, вважає марксизм; тобто, з ним з власної волі поводяться так, ніби воно не є належним суб'єктом політики.

Марксистська критика лібералізму, як правильно наголошує Каллінікос, пору­шує важливі питання - передусім, чи можна виробничі відносини та ринкову еко­номіку схарактеризувати як неполітичні, а відтак, чи можуть взаємозв'язки між еко­номічною владою і державою бути чимось іншим, як не центральною справою у політиці. Але ця критика також викликає труднощі, приймаючи за очевидне (навіть у своїх більш витончених версіях) безпосередній зв'язок між політичною й еконо­мічною сферами. Намагаючись зрозуміти політичне за допомогою звернення до еко­номічної та класової влади, а також відкидаючи поняття політики як унікальної форми діяльності, марксизм сам по собі схильний ізолювати або виключати з полі­тики певні типи проблем - по суті, усі ті проблеми, які не можна звести до питань, пов'язаних із класом. Важливі приклади - це екологічні питання чи питання, ви­кликані домінуванням чоловіків над жінками або певних етнічних та расових груп над іншими. Решта центральних питань, які залишилися поза увагою, - це влада державних службовців або бюрократів над їхніми клієнтами, використання і роль ресурсів, які нагромаджуються у більшості соціальних організацій для підтримки влади, а також форма і природа виборних інститутів.

Таким чином, одна з головних проблем позиції, подібної до тієї, яку обстоює Каллінікос, стосується питань, що постають, коли капіталістичний устрій представ­ляють як всеохопну тотальність, у межах якої в принципі містяться усі аспекти со­ціального, політичного і культурного життя. Деякі механізми інституціиного впо­рядкування (наприклад, державна система, військовий устрій) та деякі типи суспіль­них відносин (приміром, статева нерівність та етнічна дискримінація) існували ще до становлення сучасного капіталізму і зберегли особливу роль у формуванні й струк-туруванні сучасності. <.. > Серед наслідків останніх є той, що поняття способу ви­робництва та класовий аналіз є також обмежуючими. Тезу щодо первинності ви­робництва та класових відносин треба відкинути, хоча це не означає, що аналіз класу і класового конфлікту стає несуттєвим. <...>

Постають ще й додаткові питання, особливо щодо стосунку класичного марксиз­му до демократії. Якщо не всі розбіжності в інтересах можна звести до класових, і якщо розбіжності у поглядах - наприклад, щодо розподілу ресурсів - можуть похо­дити від різних позицій, важливо створити інституційний простір для вироблення альтернативних політичних стратегій та програм, а також дискусій щодо них, що і намагалися зробити багато суспільних рухів у Центральній та Східній Європі від 1989 року. Справді, без такого простору важко зрозуміти, як громадяни можуть бути активними учасниками у визначенні умов їхнього власного об'єднання. Політика включає дискусію та обговорення умов публічної політики - дискусію та обговорен­ня, які не можуть відбуватись за цілковито об'єктивними критеріями, оскільки та­ких немає. (Навіть філософія науки відома постійною полемікою щодо того, які критерії підходять для вирішення суперечок між конкурентними теоретичними по­ложеннями <.. >). Ряд інституційних процедур і механізмів для дискусій та прийнят­тя рішень щодо суспільних справ є, відповідно, необхідним. Маркс захищав роль виборів у визначенні тих, хто може представляти місцеві погляди та інтереси — де-

легатів, яким буде надано повноваження щодо представлення конкретних позицій і яких можна буде відкликати, якщо вони зазнають невдачі стосовно цього. Він усвідомлював практичну значущість можливості відкликати делегатів з посади. Каллінікос поділяє цей погляд. Але така позиція, на мою думку, в жодному разі не є достатньою³⁹.

Фундаментальна проблема Марксового бачення політики, а також «кінця пол­ітики» у посткапіталістичному устрої (адже, за цими поглядами, політика зникне, коли буде знищено клас) полягає в тому, що воно не може сприйняти самі по собі будь-які види політичної відмінності; тобто воно не приймає ідею, що якийсь індивід або група має право дотримуватись політично відмінної точки зору і обговорювати ЇЇ як рівний член держави (polity)⁴⁰. Марксистська концепція політики фактично ра­дикально делегітимізує політику серед громадян. Маркс бачив систематичні розбі­жності у політичних поглядах як такі, що відбивають у першу чергу класові інтере­си у капіталістичних суспільствах. Отже, після революції є велика ймовірність того, що зможе існувати лише єдина істинна форма «політики»; адже більше не буде жод­них законних підстав для суттєвих непорозумінь. Кінець класу означає кінець будь-яких легітимних підстав для розбіжностей - лише класи мають несумісні інтереси.

Важко сперечатися з точкою зору, що в цій позиції приховано схильність до ав­торитарної форми політики⁴¹. Виявляється, що не існує простору для систематич­ної підтримки й терпимості до розбіжностей у поглядах та дебатах про суспільні справи. Маркс, здається, недооцінював важливість ліберальної стурбованості тим, як забезпечити свободу критики та виступів - тобто вибір та різноманітність - пе­ред лицем політичної влади (хоча це жодним чином не означає, що традиційне лібе­ральне формулювання проблеми є цілком задовільним; див.: [частину «Демократія: між державою і громадянським суспільством?»]).

Висновок з цього аргументу полягає в тому, що сталінізм є не просто відхилен­ням від марксистського задуму - абсолютно окремого та відмінного політичного феномену. Скоріше він є наслідком - хоча у жодному разі не єдино можливим -«глибокої структури» марксистських категорій, які наголошують на центральності класу, універсальній точці зору пролетаріату та на концепції політики, яка відверто вкорінена у виробництві. Внесок у політику інших форм соціальної структури -колективності, представництва (agency), ідентичності, інтересу та знання - значно недооцінено. Цей аргумент не означає, що сталінізм був неминучим наслідком ре­волюції 1917 року; існувало багато складних умов, які визначили долю революції. Але це точно означає, що марксизм неправильно зрозумів ліберальну і ліберально-демократичну стурбованість формою та межами державної влади і що це непра­вильне розуміння є невід'ємною частиною класичної марксистської політичної теорії. Більше того, це неправильне розуміння багате на приховані наслідки розуміння по­літики, демократії та природи політичної організації⁴².

Аргумент: те, що зазнало поразки у Радянському Союзі, є просто сталінізм або держав но-капітал істинний режим, - є проблематичним. Адже це не була форма ка-

³» Див.: HeidD. Models of Democracy. -С. 135-139.

^m Polan A. J. Lenin and the End of Politics. -London: Mcthucn, 1984,-C. 77.

⁴¹ Held D. Models ofDemocracy.- С 135-139.

⁴² Альтернативний погляд - який, однак, я вважає врешті-решт непереконливим, - ш> кайте у відповіді Каллінікоса на цю критику у розділі 4 «Помсти історії».

1056

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1057

піталізму, яка зазнала невдачі, а скоріше форма того, що я називаю «державно-адмі­ністративним соціалізмом». Існує кілька різних варіантів державно-адмінІстратив-ного соціалізму - від державно-соціалістичних суспільств колишнього Східного бло­ку до традиційних соціал-демократичних режимів Заходу. Хоча існують великі роз­біжності між цими типами, які я жодним чином не хочу недооцінювати, вони також мають певні спільні елементи-усі можна пов'язати з контрольованими централізо­вано бюрократичними Інститутами. Програма державно-адміністративного соціаліз­му втратила свою радикальну привабливість саме тому, що вона не спромоглася визначити бажану форму та межі державної діяльності.

Державно-адміністративний соціалізм передбачав, що державна влада може опі­куватись усім життям. Втручаючись у суспільне житія шляхом забезпечення капі­тальних інвестицій, управління зайнятістю та поширюючи можливості соціального захисту, держава схильна була претендувати на всевідання у питаннях потреб та необхідностей. З ретроспективного погляду, навряд чи дивним здається те, що се­ред непередбачених ефектів державно-адміністративного соціалізму були помітна недовіра до відповідальних посадовців у державному апараті, глибокий скептицизм щодо їхніх професійних здібностей та загальний занепад легітимності «соціаліз­му»⁴³. Багато громадян почали припускати, що соціалізм означає бюрократію, на­гляд, адміністративну тяганину та державний контроль - погляди, поширені не лише серед нових правих (і у відображенні Радянського Союзу засобами масової інформа­ції), а й серед тих, хто перебував у щоденному контакті, наприклад, з певними галузя­ми західної держави всезагального добробуту, а саме установами із соціального забез­печення, соціальних послуг, житловою адміністрацією та планувальниками міст.

Підбиваючи підсумки, підкреслимо, що «криза соціалізму» у теорії та практиці йде набагато далі, ніж «криза сталінізму». Відносини між соціалізмом та демокра­тією треба ширше переосмислити (як і відносини між капіталізмом та модерністю). Існують варті уваги теоретичні та практичні підстави, як я говорив, для скептициз­му щодо певних визначальних елементів традиційного соціалістичного проекту.

Від модерності до постмодерності?

Фукуяма характеризує модерність як перемогу особливого політичного концепту, а саме - ліберального. Модерність - це перетворення світу у відповідності до лібе­ральних принципів. З погляду Каллінікоса, модерність є капіталістичною. Саме капіталістична природа сучасних суспільств та держав надає їм їхнього особливого характеру. Проте Ентоні Ґідденс належить до тих, хто протистоїть ототожненню модерності з лібералізмом або з капіталізмом. Хоча Ґідденс отримує натхнення, поміж іншим, і від Ідей Маркса, він підходить до цього критично, підкреслюючи багатовимірну природу модерності, її складні причинні моделі та інституційну ло­гіку, а також невід'ємно можливі якості політичної та соціальної зміни.

Ґідденс вирізняє чотири головних інституційних аспекти модерності: а) капіта­лізм (система виробництва товарів для ринку, у якій наймана праця також є това­ром); б) індустріалізм (застосування неживих джерел енергії за допомогою вироб­ничих технологій для трансформації природи); в) скоординована адміністративна

влада, сконцентрована за допомогою нагляду (контроль інформації та моніторинг діяльності підвладного населення державними та іншими організаціями); та г) військова сила (концентрація засобів насильства в руках держави). Ці чотири інсти­туційних виміри модерності не можна звести один до одного, оскільки форма і ло­гіка кожного з них є досить відмінними від форми і логіки інших. Розвиток і дина­міка військової сили та прийомів ведення війни, наприклад, вплинули на форму і структуру капіталістичного розвитку так само, як і на конкретні моделі класу і кла­сового конфлікту, а також допомогли створити альтернативну капіталу систему вла­ди — сучасну систему національних держав. Формування системи національних дер­жав та динаміку міжнародної безпеки (й небезпеки), таким чином, не можна зрозу­міти, просто звертаючись до логіки та динаміки капіталізму⁴⁴. На думку Ґідденса, кожен з чотирьох інституційних вимірів складається з особливого набору причино­вих процесів та структур. Однак разом вони складають основу для розуміння дея­ких основних характерних рис, подій та конфліктів у сучасних суспільствах.

Ґідденс дотримується погляду, що Марксів аналіз механізмів капіталістичного виробництва і обміну, а також його критична розшифровка форм класового доміну­вання та експлуатації зберігають свою доречність сьогодні. Але він доводить, що незалежно від того, наскільки важливим може бути внесок Маркса, існують великі пробіли у Марксовій думці та у марксизмі загалом, які означають, що марксизм не можна просто модернізувати або виправити. Ці прогалини стосуються різних вимірів модерності та включають брак задовільного феномену пояснення влади, зокрема, військової, та застосування насильства окремими особами, колективами й держава­ми; недостатній аналіз адміністративної влади та її особливої форми у національ­них державах; а також відмову розглядати джерела і форми систематичного конфлік­ту, які не можна безпосередньо пов'язати з класом.

За ҐІдденсом, кожний інституційний комплекс модерності треба розуміти, як сфе­ру суперечності чи конфлікту. Рух робітничого класу або трудовий рух завжди був лише одним з типів колективної відповіді на процес змін, активізований сучасними умовами. Ототожнюючи капіталізм з модерністю, а боротьбу робітничого класу з не сектантськими, прогресивними інтересами - тобто, проголошуючи точку зору робітничого руху загальною або універсальною, - Маркс не спромігся зрозуміти двох центральних питань: по-перше, що існують форми політики, які не можна зро­зуміти виключно з позиції класу; і, по-друге, що «критична» оцінка модерності по­винна охоплювати багато ширшу перспективу, аніж трудові інтереси, якщо вона претендує на представлення «гуманного І справедливого суспільного устрою».

Ґідденс досліджує зв'язки між чотирма основними вимірами модерності та чо­тирма суспільними рухами, які одночасно утворені цими вимірами і є активними силами у їхньому переформуванні. Якщо робітничий рух виник як продукт капіта­лістичного трудового договору та як критична відповідь йому, рух на захист навко­лишнього середовища можна розглядати як результат екологічної деградації, що слідувала у кільватері індустріалізму, та як виклик їй. Місцем поширення рухів за громадянські права та права людини були системи безвідповідальної влади, тоді як рух за мир є продуктом та головною силою проти сучасної структури військової

Див.: Held D. Political Theory and the Modern State. - Cambridge, England: Polity Press, 1989. -Розд. 5-6.

⁴⁴ Див.: Giddens A. The Consequences of Modernity. - Cambridge, England: Polity Press, 1990 <...>.

1058

ДевідГелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1059

я	га	«
и X	д в*	'В
л ч	's
'Й	о X	'2 я
о	о	g
	S
		о

ПОГІЧ	о	я 1
а

влади. Пов'язання «альтернативних бачень» цих рухів з аналізом структурних мож­ливостей переходу, надаваних інститутами модерності - перспектива, яку Ґідденс називає «утопічним реалізмом», - дає нове концептуальне бачення того, що може бути «за межами модерності». Малюнок 1 показує інституційні скупчення та рух модерності до майбутніх проектів та інституційних елементів «постмодерністсько-го» устрою.

Переосмислення соціалізму після революцій 1989-1990 років, стверджує Ґід­денс, означає вивчення альтернативних Інституційних устроїв для кожного з клю­чових вимірів модерності. Лише таке вивчення може вивести нас за її межі, щоб роздивитись постмодерністський устрій. Такий устрій набагато важче уявити й на­багато складніше реалізувати, ніж вважали ранні соціалісти та утопісти. Незважаю­чи на це, орієнтовані на майбутнє суспільні рухи та розуміння інституційної динаміки модерності надають ключі до розгадки нових можливостей. Хоча постмодерніст­ський устрій буде інституційно складним, він являтиме собою рух за межі модер-ності'у напрямі кожного з чотирьох вже визначених вимірів.

Нерегульована гонитва за капіталістичною експансією є такою самою нежиттє­здатного можливістю у сучасних умовах, як і виживання державних соціалістичних суспільств. Якщо соціалізм означає суворо плановане виробництво, організоване переважно у межах національної держави, ми знаємо, що він більше не спрацьовує. Але так само не спрацьовує безперервне капіталістичне нагромадження, оскільки воно не є самопідтримуваним у розумінні ресурсів, а величезна нерівність, яку воно створює між життєвими шансами різних груп та регіонів, спричиняє такі втрати людських ресурсів, які небагато людей згодні прийняти після обдумування¹¹⁵. Навпа­ки, Ґідденс захищає можливість регульованого ринкового устрою, втіленого у «пост-злиденній» економічній системі, за якої розвинуті суспільства запроваджують мас­штабне регулювання своїх економік та стилів життя, щоб сприяти більшому про­цвітанню у менш розвиненому світі.

Таке вдосконалення у свою чергу залежить від більш узгодженого глобального політичного устрою, а він, як вірить Ґідденс, може з'явитись. Тенденції до інтенси­фікації глобалізації змушують держави дедалі більше співпрацювати між собою (хоча й у різноманітних формах), одночасно з тим, як збільшується простір «понад» рівнем національних держав для підвищення демократичної участі груп та рухів, напри­клад, які набули більшої автономії в результаті послаблення старих державних струк­тур. Ці тенденції, однак, можуть бути ефективними лише тоді, коли вони пов'язані з трансформацією (що, на думку Ґідденса, також є можливою) у сфері військової влади. Небагато держав сьогодні тримають курс на здобуття якихось тривалих пе-певаг від розширення території, зважаючи на руйнівну силу сучасної військової техніки та на взаємопов'язаність народів та країн.

Врешті-решт, Ґідденс наполягає, що, хоча певні руйнівні тенденції в екосисте­мах землі зайшли надто далеко, аби їх можна було повернути назад, правдою є та­кож те, що існують значущі контртенденції, які можна зберегти за допомогою інсти-

Кількість людей, які помирають від недоїдання кожного року, еквівалентна вибуху бомби у Хіросімі кожні три дні, однак це відбувається не через нестачу необхідного виробництва їжі у глобальних масштабах; див.: Bennett J. and George S, The Hunger Machine. - Cambridge, England: Polity Press, 1987.

x
	|	1	S
	В
н	3	2	с
	о
и	и		с
X

Я 2

S

з З.а 1-3 S.

о

'Sou

s S й

Е- 2 Ч

о о о а " 3

н и

о

_I

3

о

ш

1060

Девід Гелд

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

1061

туційних комплексів постмодерністського устрою. Хоча не можна припускати, що світові події просуватимуться у напрямі, вказаному цими багатоманітними «утопіч­ними міркуваннями», «усі дебати», вважає Ґідденс, «які пропонують ... можливі [моделі] майбутнього, включаючи цю, можуть завдяки самій своїй природі справи­ти певний вплив»⁴⁶. Критична оцінка модерності залишається необхідною справою.

Критична відповідь

Наголос Пдденса на багатовимірній природі модерності з її особливими й складни­ми схемами змін та розвитку надає йому переваги над теоріями, які ігнорують або применшують значущість певних вирішальних інститутів (скажімо, військової вла­ди) через цілеспрямовану концентрацію на одному наборі пояснювальних термінів (наприклад, класовій боротьбі); або які неспроможні визнати роль певних фено­менів (наприклад, форм економічної влади) щодо їхніх категорій (приміром, ринко­вих відносин) і тому нехтують важливими питаннями (наприклад, зв'язками між економічною та політичною свободою). Подібним чином, бачення Ґідденсом взаємо-пов'язаності держав і суспільств, а також переплетіння національного й міжнарод­ного у формуванні сучасної ери надає йому суттєві переваги над більшістю дослід­ників провідних перспектив суспільних змін XIX і XX століть, які занадто часто припускали, що витоки суспільної трансформації треба шукати у внутрішніх про­цесах суспільства - у його владних структурах (лібералізм) або виробничих відно­синах (марксизм). Більше того, його постійні намагання думати про «далеку сторо­ну» модерності -тобто про все, що лежить за межами модерності - з певної кількості інституційних параметрів подає важливе розуміння як автономії, так і взаємопов'я-заності різних типів суспільних змін і, відповідно, слабкості більшості наявних моде­лей трансформації (заснованих, наприклад, на політиці або на економіці, на структур­них факторах або на суспільних процесах, на локальному або на глобальному).

Чітка теоретична позиція Ґідденса близька до тієї, яку ми знаходимо у деяких розділах цієї книги. Це обумовлено почасти його впливом на сучасну соціологічну дискусію, а частково - загальним переосмисленням класичної соціологічної тра­диції, яке відбувається протягом останніх двох десятиліть (процес, який зумовив зближення різних точок зору з певних питань). <...> Однак вражає те, що певні інституційні виміри та сфери діяльності не відіграють жодної ролі у його схемі -наприклад, право, культура та розподіл «публічного» і «приватного», останній з яких, можливо, є однією з найхарактерніших рис модерності. <..-> Такі недоліки ставлять питання щодо повноти оцінки Пдденса й щодо її здатності висвітлювати деякі основні зрушення у соціальних і політичних відносинах - наприклад, зміни структури і форми публічного права, трансформації у національній та культурній ідентичності, зміни у зв'язках між домашньою й сімейною сферами, а також сфера­ми оплачуваної праці та політики; або, якщо викласти справу іншими словами, між тендерними відносинами та громадянством, участю у політиці та соціальним забез­печенням.

Так само багато суспільних рухів - від релігійних груп до феміністських органі­зацій - не отримали ролі у схемі Пдденса, знову наводячи на думку, що його кон­цептуальна структура може й не приймати належним чином до розгляду деякі клю-

Giddens A. The Consequences of Modernity. -С. 171.

чові точки напруженості у сучасній культурі та політиці, - справді, адже вона по­милково не залишає місця для цих рухів або для інститутів, пов'язаних з ними, оскільки вони не є частиною модерності та її динаміки, як він розуміє їх. На дода­ток до цього, той тип зв'язків, який Ґідденс вимальовує між особливими суспільни­ми рухами й інституційними скупченнями, сам по собі є далеким від чіткості і зрозумілості. Різноманітні рухи, які змінюють орієнтацію з часом (від громадян­ських інтересів до, можливо, ширших політичних І соціальних проблем), та їхні різноманітні інституційні розгалуження у будь-який даний момент (економіка, дер­жавні інститути, місцева громада тощо) не можна з легкістю розташувати на понятій­ній карті, яка встановлює, по суті, фіксовані або статичні відносини між конкретни­ми інституційними групами та суспільними угрупованнями⁴⁷.

Хоча Ґідденс правильно загострює увагу на наданні змінної важливості та при­чинної ваги певним інституційним вимірам у часі, його оцінка є двозначною у пев­них серйозних питаннях - складність категорій не є гарантією ані повноти, ані точ­ності у ключових питаннях. Наприклад, Ґідденс не встановлює належним чином, як і до якої межі сучасна держава є втягнутою в індустріальний капіталізм і, відпо­відно, міру, якою вона може стати ефективним центром політичної трансформації. Позиція Пдденса коливається між поглядом на державу як на «капіталістичну дер­жаву» та як на «систему влади» саму по собі. Або якщо викласти справу іншими словами, «відносна первинність класових конфліктів щодо некласових та економіч­ної влади щодо політичної в аналізі Ґідденсом капіталістичних національних дер­жав залишається невизначеною»⁴⁸. Вага цієї двозначності є неабиякою, оскільки, якщо належним чином не виділити некапіталістичні риси сучасної держави, не можна осягнути багатьох характерних елементів сучасної політики - наприклад, централь­ного значення (в принципі) «імперсональної» структури державної влади, консти­туційних форм, а також багатоманітності центрів влади у державі та за її межами. Також не можна зрозуміти багатьох ключових чинників, задІяних у виробленні дина­міки та форм наявної системи держав як такої - чинник, що безпосередньо стосу­ються взаємовідносин між державами, структурних рис міжнародної політичної си­стеми, а також «дилеми безпеки», яка стоїть перед сучасними державами, приму­шуючи їх готуватись до війни, щоб забезпечити мир. <.. .> І якщо не осягнути адек­ватно ці чинники, сумнівно, що «далеку сторону» модерності можна буде належ­ним чином зрозуміти.

Врешті, переконливість Ґідденсової концепції постмодерністського устрою по­слаблюють труднощі у трьох додаткових пунктах. По-перше, вона не підкріплена політичною теорією, яка б систематично переосмислювала значення політичного блага стосовно взаємопов'язаних інститутів та проблем, які постають перед нами сьогодні. Ґідденсова власна концепція «гуманного та справедливого суспільного устрою», «спільної турботи про управління ресурсами землі» та «постзлиденної» економічної системи є у найкращому разу недостатньо чіткою. По-друге, інституційні рекомендації, які він дає, потребують подальшого вдосконалення, оскільки відно-

Див.: Held D. Political Theory and the Modern State.

Jessop B. Capitalism, Nation-states and Surveillance. - У кн.: Social Theory of Modern Societies: Antony Giddens and his Critics / Eds. D. Held and J. B. Thompson. - Cambridge, England: Cambridge University Press, 1989.-С 122.

1062 Девід Гелд

сини інституційних груп (clusters) одна з одною ледве вибудувані теоретично, і, отже, важко дізнатись, як могла б поєднуватись інституційна логіка. 1, по-третє, питання, які інститути і які утворення могли б забезпечити шлях від модерності до її «далекої сторони» - ціла проблема перехідних стадій, - залишається великою мірою нерозглянутим, хоча так не повинно бути, якщо «утопія» має бути «реалістичною». Коротко кажучи, деякі фундаментальні проблеми залишилися осторонь розгля­ду. Звісно, дуже легко ставити важкі питання автору і нерозсудливо очікувати ви­черпної відповіді на них. Однак видається не зовсім несправедливим ставити ши­рокий спектр питань перед теоретиками на зразок Пдденса саме тому, що вони про­понують бачення життя не лише яким воно є, а й яким воно могло б і повинно було б бути. Перш ніж сприймати їхні оцінки як керівний дороговказ, ми повинні бути впевнені у їхній послідовності та переконливості.

Історія до сих пір і питання політичного блага

Східноєвропейські революції були, безсумнівно, історичним вододілом. Крах радянської імперії та падіння комунізму у Європі стали основними подіями не лише XX століття, а, можливо, й усієї сучасної історії. Пульсація змін поширилася у політичних інститутах та загальноприйнятих переконаннях по всьому світу.

Різноманітні інтерпретації революцій та їхнього впливу на сучасний світ відби­вають принаймні дві речі: історія не добігла кінця й ідеологія не є мертвою. Лібе­ралізм і марксизм - видатні модерністські ідеології, корені яких сягають найпер­ших моментів модерності - залишаються живими й активними. Хоча лібералізм переважає, марксизм ще не виснажений. Однак обидві позиції, як я доводив, мають суттєві недоліки у принциповому плані. Було розроблено нові оцінки складності модерності, які дедалі полегшують розуміння деяких обмежень попередніх традицій політичної та соціальної думки. Але ці оцінки, представлені тут Ґідденсовим бага­товимірним баченням сучасного світу, ставлять одночасно нові питання, не всі з яких отримують задовільну відповідь.

Серед цих питань є інтерес до значення політичного блага, або - як треба визна­чати «добре життя» у сучасній політиці. Це те, стосовно чого Фукуяма, Каллінікос та Пдденс - усі мають, що сказати (чи то безпосередньо, чи опосередковано), а це надає, відповідно, ту ланку, з якої нанизується ланцюжок попередніх частин.

Для Фукуями добре життя випливає з прогресивного перетворення сучасного світу на ліберальних засадах. Для нього політичне життя, подібно до економічного, є - або повинно бути - справою індивідуальної свободи й ініціативи, і чим більше воно наближається до такого стану речей, тим більш виправдано можна стверджу­вати, що політичне добро було досягнуте. Індивід є священним та вільним і рівним, по суті, лише настільки, наскільки він або вона може переслідувати та намагатись реалізувати самостійно обрані цілі та особисті інтереси. Рівність у справедливості поміж Індивідами можна підтримувати, якщо, у першу чергу, виявлено повагу до наданих індивідам певних прав або свобод й усі громадяни є рівними перед зако­ном. Інтерес тут полягає у створенні і захисті світу, в якому «вільні й рівні» індиві­ди можуть процвітати за мінімальних політичних перешкод на Заході і Сході, Півночі

і Півдні.

Натомість Каллінікос і класичні марксисти загалом захищають бажаність пев­них суспільних або колективних цілей і засобів. Для них серйозно сприймати рівність

1063

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

і свободу означає кинути виклик тому погляду, шо ці цінності можуть бути втілені окремими особами, залишеними фактично на самоті в умовах економіки «вільного ринку» та обмеженої або мінімальної держави. Рівність, свобода та справедливість -визнані ними «великими всезагальними ідеалами» - не можуть бути досягнуті у світі, де панує приватне володіння власністю та капіталістична економіка; ці ідеали можуть бути реалізовані лише за допомогою боротьби, щоб забезпечити соціаліза­цію засобів виробництва, тобто колективно присвоїти їх та здійснювати заходи, які забезпечуватимуть суспільний контроль. Лише такі заходи у кінцевому підсумку гарантуватимуть, що «вільний розвиток кожного» буде сумісний з «вільним розвит­ком усіх».

Хоча революції у Центральній та Східній Європі поставили демократію на чільне місце у політиці в усьому світі, привабливість та природа демократії залишаються недостатньо дослідженими як Фукуямою, так і Каллінікосом. У творах Фукуями демократію заступає утвердження індивідуалістичних політичних, економічних та етичних доктрин. Питання і проблема демократичної відповідальності відходить у найкращому разі на друге місце щодо імперативу індивідуальної свободи перед ли­цем політичного регулювання. У працях Каллінікоса категорії класу, класового кон­флікту та виробництва витісняють потребу ретельного аналізу демократії. Концеп­ція політичного блага Ґідденса поділяє деякі з цих слабкостей. Політичне благо не лише загалом недостатньо обгрунтоване ним теоретично; його позиція не подає також оцінки значення демократії за сучасної ери. Незважаючи на усю свою складність, Пдденсова теорія «постмодерністського» устрою з її наголосом на необхідності ство­рення «постзлиденної» економічної системи, гуманізації техніки, демілітаризації міжнародних відносин та підвищенні участі [громадян у суспільно-політичних спра­вах] обходить питання, як і в які конкретні способи цей устрій насправді може стати демократичним.

Незважаючи на майже повсюдну присутність однієї з форм демократії, викорис­тання її у політичному дискурсі та її практично всезагальне застосування різноманіт­ними політичними режимами наприкінці XX століття, ця концепція не потрапила у фокус теорій модерності і постмодерності. Демократія дарує «ауру легітимності» сучасному політичному життю - політика і поведінка виявляються виправданими там, де вони претендують на демократичність. Все ж таки залишається незрозумі­лим, за яких умов їх можна з усією коректністю вважати демократичними і коли можна легітимно претендувати на ореол демократичності. У заключній частині цього розділу мені б хотілося вдатися до попереднього розгляду цього питання, запропо­нувавши деякі думки щодо того, чому демократія є настільки визначальною у да­ний період і що вона може означати сьогодні. Розгляд цих питань, я сподіваюся, проллє більше світла на значення «доброго життя» у сучасній політиці.

Демократія: між державою і громадянським суспільством?

Частково привабливість демократії полягає в тому, що вона у принципі відкидає будь-яку концепцію політичного блага, якщо ця концепція не породжена самим «на­родом». Починаючи від вимоги: «жодного оподаткування без представництва» -Англії XVII століття, аж до боротьби за досягнення справжнього всезагального права голосу у XIX і XX століттях, прихильники більшої відповідальності владних струк­тур намагалися запровадити задовільні засоби для вибору, санкціонування та конт-

35 *^ш

1064

Девід Гелд

ролю політичних рішень. У східноєвропейських революціях принцип самовизна­чення і принцип згоди з діяльністю владних установ (знову) кинули виклик принци­пу влади «однієї особи» або в цьому конкретному випадку - «однієї партії». <.. > Демократію розглядають як засіб стримування влади держави та посередництва між конкурентними індивідуальними і колективними задумами. В політичних умовах, встановлених множинністю ідентичностей, культурних форм та інтересів, кожен з яких, можливо, відбиває відмінний, заснований на давньому звичаї, режим, демо­кратію розглядають, крім того, і як базис для терпимості та обговорення й подолан­ня розбіжностей.

У цій частині я хочу довести, що демократію слід представляти як найбільш бажану концепцію політичного блага, оскільки вона пропонує - принаймні, у теорії - форму політики й життя, за якої існують чесні і справедливі шляхи обговорення й узгодження цінностей та суперечок щодо цінностей. Демократія, на мою думку, є єдиною «грандіозною» або «метахронікою», яка може легітимно структурувати та розмежовувати конкурентні «хроніки» сучасної доби. Або, якщо викласти справу трошки інакше, демократичний розум (тобто мислення у демократичний спосіб) треба вважати законним спадкоємцем задуму Просвітництва - задуму самопізнання, який знаходить свій raison d'etre у визначенні умов людського об'єднання. <...> Що є важливим у демократії у добу, коли одні думають, що вона являє собою кінцеву точку історії, а інші - бутафорію у своїй наявній формі?

Ідея демократії є важливою, оскільки вона не представляє одну цінність серед багатьох, таку як свобода, рівність та справедливість, а є цінністю, здатною пов'я­зувати і сполучати конкурентні наказові інтереси. Вона є керівним дороговказом, який може допомогти у створенні базису для визначення співвідношення між різними нормативними інтересами. Демократія не передбачає згоди щодо різних цінностей. Вона скоріше пропонує спосіб співвіднесення цінностей між собою та залишає ви­рішення ціннісних конфліктів учасникам політичного діалогу, який підлягає лише деяким правилам, що захищають вигляд і форму самого діалогу. У цьому поляга­ють подальші елементи її привабливості.

Яка форма або концепція демократії породжує політичний діалог на практиці або сприяє йому? Відповіді на це питання, як вже було сказано, не можуть просто бути віднайдені у лібералізмі або марксизмі. Бажання лібералізму сприяти множин­ності центрів влади, а також світові, позначеному відкритістю, полемічністю та бага­томанітністю, врівноважується реальністю «вільного ринку», структурою та імпера­тивами системи приватного нагромадження капіталу. Якщо головною помилкою лібералізму є бачення ринків як «безвладних» механізмів координації і, відповідно, ігнорування спотворювальної природи економічної влади стосовно демократії, голов­ною помилкою марксизму є зведення політичної влади до економічної і, відповід­но, ігнорування - як вказують серед інших ліберальні демократи - небезпек централі­зованої політичної влади та проблем політичної відповідальності. Претензія марксиз­му представляти сили прогресивної політики зганьблена зв'язком соціалізму на практиці, як на Сході, так і на Заході, з бюрократією, наглядом, ієрархією та держав­ним контролем. Відповідно, треба відкинути оцінку лібералізмом природи ринку та економічної влади і водночас поставити під великий сумнів оцінку марксизмом при­роди демократії.

1065

Революції 1989 року і тріумф лібералізму

З цього випливає, що ліберальна і марксистська концепції того, що значить для людей бути «вільними і рівними» у межах суспільного устрою, є занадто обмеже­ними. Ліберали на кшталт Фукуями нехтують широким колом питань, які стосу­ються сфери виробничих і відтворювальних відносин. Марксисти на кшталт Каллі-нікоса нехтують нагальними питаннями щодо належної форми та меж держави, а також недооцінюють небезпеку централізованої політичної влади та проблему полі­тичної відповідальності. Хоча позиція Пдденса - підходити до проблем одночасно з точки зору лібералізму і марксизму, він також не бере до уваги певних ключових політичних і культурних сфер (наприклад, тих, які стосуються людського відтво­рення та організації домашнього господарства) тому, почасти в результаті цього, неспроможний визначити деякі основні умови залучення жінок (і чоловіків) до су­спільного життя. Ці позиції створюють недоречно і неприйнятно обмежене бачення політики і демократії - бачення, яке робить неясними суттєві вимоги для реалізації демократичного устрою.

Історія конфлікту інтерпретацій демократії дала початок протягом певного часу трьом основним варіантам або моделям демократії, які також треба мати на увазі. По-перше, є пряма, або партиципаторіш, демократія - система прийняття рішень щодо суспільних справ, у якій громадяни задіяні безпосередньо. Це був «першопочат-ковий» тип демократії, наявний, наприклад, у давніх Афінах. По-друге, є лібераль­на, або представницька, демократія - система правління, яка передбачає обраних «посадових осіб», які приймають на себе функції «представлення» інтересів або поглядів громадян у межах системи «верховенства закону». Представницька демокра­тія означає, що рішення, які впливають на спільноту, не приймаються її членами як цілим, натомість приймаються групою людей, яких «народ» обрав для цієї мети. На арені національної політики представницька демократія набирає форми виборів до конгресів, парламентів або подібних національних організацій. По-третє, є варіант демократії, який ґрунтується на однопартійній моделі. Донедавна ця концепція домі­нувала у Радянському Союзі, багатьох східноєвропейських суспільствах та деяких країнах «третього світу». Принцип, який лежить в основі однопартійної демократії, полягає в тому, що єдина партія може виступати легітимним вираженням загальної волі спільноти. Виборці обирають не серед різних партій, а серед різних кандида­тів, які начебто пропонують різноспрямовану політику у межах загального устрою.

Що слід сказати про ці різноманітні моделі сьогодні? Партиципаторну модель важко пристосувати до поширення у просторі і часі. її виникнення у контексті міст-держав за умов «соціальної винятковості» було інтегральною частиною їх успішно­го розвитку. (У Афінах жінки, велика верства рабів та багато інших маргінальних груп були відсторонені від участі у державному управлінні). У сучасних умовах, позначених високим ступенем соціальної, економічної і політичної диференціації, дуже важко передбачити, як демократія такого типу може досягти успіху у великих масштабах⁴⁴. Значущість цих висновків підсилюється дослідженням долі тієї мо­делі демократії, яку захищали Маркс, Енгельс та їхні послідовники. Придатність їхньої моделі, як інституцій ного механізму, що передбачає посередництво, обгово­рення і компроміс між конкурентними фракціями, групами або рухами, як я вже

Див.: Held D. Models of Democracy. - Розд. 9.

1066

Девід Гелд

Револющї 1989 року і тріумф лібералізму

1067

зазначав, є відкритою для сумнівів. Система інститутів для сприяння дискусії, деба­там і конкуренції різноспрямованих поглядів - система, яка поєднує формування рухів, груп тиску та/або політичних партій з лідерством (з метою допомоги у про­суванні їхніх справ) - виявляється як необхідною, так І бажаною. Більше того, зміни у Центральній та Східній Європі після 1989 року, здається, подають виняткові свід­чення на підтвердження цього, наголошуючи на важливості політичних і грома­дянських прав, конкурентної партійної системи і «відступу держави», тобто, вивіль­нення громадянського суспільства від державного панування.

На мій погляд, не можна уникнути необхідності визнати важливість певної кількості основоположних ліберальних догматів, які стосуються принципової значу­щості «імперсональної» структури державної влади, конституції, яка допомагатиме гарантувати і захищати права, багатоманітності центрів влади у державі і за її межа­ми, механізмів, які сприятимуть конкуренції та полеміці між альтернативними полі­тичними платформами. Це зводиться, поміж іншим, до утвердження засадничого ліберального принципу, за яким відокремлення держави від громадянського суспіль­ства повинно бути невід'ємною рисою будь-якого демократичного політичного устрою. Концепції демократії, які передбачають, що держава може замінити грома­дянське суспільство або навпаки, треба розглядати з винятковою обережністю.

Висловити такі ідеї не означає, однак, утверджувати будь-яку окрему модель демократії, як вона є, хоча багато прихильників демократії у Східній Європі, вияв­ляється, дотримуються такого погляду. Одна річ - приймати доводи щодо необхід­ності захисних, посередницьких (у конфліктах) та перерозподільчих функцій демо­кратичної держави; зовсім інша - визнавати їх нав'язаними у наявних оцінках лібе­ральної демократії, починаючи від Дж. С Мілля і далі. Прибічники ліберальної де­мократії завжди були схильні турбуватися, в першу чергу, з приводу правильних принципів і процедур демократичного врядування. Але, зосереджуючись на «вря-дуванні», вони замало уваги приділяли ретельному дослідженню відносин між:

1. формальними і реальними правами;

2. зобов'язаннями ставитись до громадян, як до вільних і рівних, та практикою, яка не здійснює цього достатньою мірою;

3. концепціями держави, як, у принципі, незалежної влади, та участю держави у відтворенні нерівностей повсякденного життя;

4. політичними партіями, як відповідними структурами для подолання розриву між державною і суспільством, та масою центрів влади, які не можуть бути досяг­ нуті такими партіями та їхніми лідерами.

Ігнорувати ці питання означає ризикувати поставити «демократію» у контекст незчисленних політичних, економічних та соціальних [форм] нерівності; це також ризик створити, у найкращому разі, дуже упереджену форму демократичної полі­тики - таку, за якої участь одних зумовлює обмежену участь або неучасть решти.

Значення цих ідей я вважаю є глибинним - для того, щоб демократія процвітала сьогодні, її треба переосмислити як двосторонній феномен - пов'язаний, з одного боку, з реформою державної влади, а з другого боку - з реструктуризацією грома­дянського суспільства. Це тягне за собою визнання неминучості процесу «подвійної демократизації» - взаємозалежної трансформації одночасно держави і громадян­ського суспільства. Такий процес повинен бути заснований на двох принципах: а) розмежування між державою і громадянським суспільством повинно бути голов-

ною рисою демократичного життя; та б) влада тих, хто уповноважений приймати рішення, має бути вільною від нерівності та обмежень, які (як передбачав Маркс) можуть бути встановлені нерегульованою системою приватного капіталу. Звичай­но, визнати важливість обох цих положень означає визнати необхідність суттєвого перетворення їхнього традиційного змісту⁵⁰.

Якщо демократичне життя передбачає не більше, ніж періодичне голосування, місцем прояву діяльності людей буде «приватна» царина громадянського суспіль­ства, і масштаби їхніх дій залежатимуть великою мірою від ресурсів, якими вони можуть розпоряджатись. Небагато можливостей існуватиме для громадян, щоб дія­ти як громадяни, тобто як учасники суспільного життя. Але якщо демократію розу­міють як двосторонній процес, цьому стану справ можна зарадити, створивши мож­ливості для людей проявити себе «у своїй якості громадян»⁵¹. Звісно, ця модель демократії постає перед безліччю можливих заперечень, якими не місце тут займа­тись. Я сподіваюся, однак, що необхідність розмірковувати за межами позицій лібе­ралізму і марксизму, а також за межами пробілів Ґідденсової теорії модерності і постмодерності, була щонайменше доведена.

Висновки

Один із важливих уроків XX століття, безперечно, має полягати в тому, що історія не є завершеною і людський прогрес залишається надзвичайно нетривким досягнен­ням, незалежно від того, як його визначають і як до нього підходять. Фашизм, нацизм і сталінізм були близькими до знищення демократії на Заході лише п'ятдесят років тому. Наслідки людських дій, передбачені і непередбачені, завжди підносять сюрпризи: деякі з них є катастрофічними, деякі - обнадійливими. У цьому сенсі історію ще треба створити; хоча, якщо перефразувати вислів Маркса, її не завжди можна створити за власним вибором, адже вона часто є результатом обставин, безпосередньо наявних і переданих з минулого⁵². Боротьба за демократію, за демокра­тичну концепцію політичного блага - «доброго життя», встановленого за «вільних і рівних» умов участі - не дає гарантій, але це боротьба, в якій усі можуть знайти однаково добрі підстави для відданості, принаймні так я вважаю.

Звичайно, певні групи чи сили можуть відмовитись від участі у демократичному діалозі, і, коли б вони так зробили, немає нічого, притаманного ідеї демократії, що могло б змусити їх до участі. Якщо демократію як легітимну форму правління відкинуть, інші форми правління вступлять до гри. На противагу цьому 1989 рік ствердив дедалі більшу підтримку ідеї демократії. Але він також виразно окреслив ту прірву, яка пролягла сьогодні між різними моделями демократії, між сучасною ліберальною демократією й моделями на зразок тих, які були окреслені у попередній частині. Ігноруючи ці розбіжності, Фукуяма зміг проголосити «кінець історії»; однак я б скоріше сказав, що ми залишаємося у потоці історії і багато вирішальних виборів щодо характеру сучасного устрою ще треба зробити.

⁵¹¹ Шукаючи твори, які намагаються ис зробити, див. :HaldD. Models of Democracy; його ж: Democracy, the Nation-State and the Global System. - У кн.: Political Theory Today / Ed. D. Held. - Cambridge, England: Polity Press, 1991; Keane J. Democracy and Civil Society. - London: Verso, 1988.

⁵¹ Arendt И. On Revolutions.-New York: Viking Press. 1963,-C. 256.

" Marx K. The Eighteenth Brumairc of Louis Bonaparte. - New York: International Publishers, 1963. -C. 15.

1068

Девід Гелд

Одна із сфер «вирішальних виборів» пов'язує ідею демократії безпосередньо з ширшою структурою міжнародних відносин. Якщо історія і практика демократії до сьогодні були сфокусовані на ідеї місцевого (місто-держава, спільнота, нація), то у майбутньому, очевидно, вона фокусуватиметься на міжнародній або глобальній сфері. У світі дедалі більшої глобальної взаємопов'язаності, де сполучною ланкою висту­пають сучасні комунікаційні системи та інформаційні технології, нагальним є питання щодо самого майбуття та життєздатності національних демократій. Немає прямих вирішень проблем, зумовлених цією взаємопов'язаністю, з ЇЇ складними й часто неспівмірними ефектами; але є надзвичайно важлива серія питань, на які треба відповісти. <...> Безперечно, можна знайти багато підстав для оптимізму щодо віднайдення шляху вперед, а також для думки, що в цей критичний момент демократія постане ще перед одним вирішальним випробуванням.

ДЖЕК ДОННЕЛІ

ПРАВА ЛЮДИНИ, ДЕМОКРАТІЯ ТА РОЗВИТОК