Косик.Мікроек-ка (повна версія)

У цьому розділі ми проаналізуємо закономірності поведінки фірм в умовах іншої реальної структури – олігополії. Хоча олігополія припускає певний рівень конкуренції, з усіх ринкових структур вона є ближчою до монополії і вважається більш ефективною порівняно з нею. Розгляд цього типу ринку має важливе значення, оскільки саме олігополія є найбільш поширеною у сучасних високотехнологічних галузях промисловості. Але поведінка олігополіста особливо важко піддається узагальненню. Наявність всезагального взаємозв’язку між фірмами, неможливість передбачити реакцію конкурентів утворюють додатковий фактор невизначеності. Разом з тим, проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною в дослідженні поведінки олігополістів. Тому ми насамперед, з’ясувавши причини поширення олігополій, розглянемо обставини, які ускладнюють аналіз, а далі охарактеризуємо тенденції та моделі, розроблені вченими для пояснення механізму прийняття рішень фірмами в умовах олігополістичного ринку.

13.1. Характерні риси та причини поширення олігополії

Олігополія – це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями.

Олігополію відрізняють наступні характерні риси.

¾Нечисленність фірм. На ринку товару панує незначне число фірм. Неможливо точно визначити, скільки повинно бути фірм в галузі, тому що олігополія охоплює великий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією. Наприклад, олігополія в американській алюмінієвій промисловості включає лише 3 пануючих фірми, а картель ОПЕК – 13 країн.

¾Однорідна або диференційована продукція. В олігополії

немає чітко визначеного виду продукції. У таких галузях можуть вироблятись або однорідні, стандартизовані продукти, такі як сталь, мідь, цемент, або диференційовані, такі як автомобілі, миючі засоби, побутові електроприлади тощо.

¾Всезагальна взаємозалежність фірм. Нечисленність фірм на ринку породжує елемент загальної взаємозалежності. Оскільки кожен олігополіст має небагато суперників, дії одного, як правило, помітно впливають на стан інших. Приймаючи рішення, кожна фірма повинна враховувати можливу реакцію з боку конкурентів, зважати на те, що інші фірми будуть намагатися передбачити її дії і завчасно враховувати її реакцію на їхні дії.

¾Значні перешкоди входження в галузь. Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі і аналогічні розглянутим для монополії. Їх можна розглядати і як одну з причин поширення олігополії. Вони викликані ефектом

масштабу, власністю на патенти, сировинні ресурси, видатками на рекламу.

Історично склалося так, що в багатьох галузях науковотехнічний прогрес вимагає для досягнення ефективності все більших розмірів виробництва, отже, одне підприємство має такі виробничі потужності, що може задовольнити значну частку ринкового попиту. За умов досить стабільного попиту множина дрібних підприємств з високими витратами не здатна вижити. Розвиток деяких фірм на базі науково-технічного прогресу неминуче відбувається за рахунок витіснення або поглинання конкурентів, тому з часом число фірм в галузі скорочується. Менш енергійні фірми банкрутують, виживають найсильніші. Отже, ефект масштабу можна вважати основним бар’єром входження і причиною існування олігополій. Ця обставина робить неможливим перетворення багатьох галузей в більш конкурентні.

Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття. Приводом до злиття можуть бути різні мотиви: досягти більшого ефекту масштабу, або зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги “великого покупця” на

ринку ресурсів, тощо. Без сумніву, що переваги крупного виробника часто сприяють злиттю фірм.

Загальноприйнятим показником концентрації для олігополії є частка чотирьох фірм понад 60%. Але, наприклад, дані по основних галузях американської промисловості, показують, що на практиці рівень концентрації значно перевищує цей норматив. Так, частка галузевого продажу чотирьох найбільших фірм у виробництві побутових холодильників складає 94%, пральних машин – 91%, турбін і генераторів – 84%, миючих засобів – 79% і т.п. Однак слід враховувати, що цей показник має недоліки, може як завищувати, так і занижувати ступінь монополізації.

Справа в тому, що тут не врахована міжнародна і міжгалузева конкуренція, а також локальність деяких виробництв. Так, в автомобільній промисловості США на частку чотирьох фірм припадає 92% виробництва транспортних засобів, але біля 25% всіх куплених в США автомобілів є імпортними, тобто рівень концентрації на ринку є значно меншим. Показники концентрації в алюмінієвій промисловості (64%) і виробництві міді (87%) не враховують, що ці товари в багатьох галузях є взаємозамінними, отже, конкурують між собою. Нарешті, показник концентрації для готового бетону складає лише 6% для чотирьох фірм і можна думати, що це висококонкурентна галузь. Але потрібно врахувати, що виробництво цього продукту, як правило, обмежується локальним ринком одного міста і відтак може мати олігополістичний характер.

13.2.Особливості поведінки олігополіста

Уповедінці олігополістів є чимало недосліджених проблем. Мікроекономічна теорія не дає єдиної загальноприйнятої моделі, яка б пояснювала, як олігополія вибирає ціну і обсяг виробництва. Труднощі в дослідженні обумовлюються двома основними причинами.

По-перше, олігополія має багато проявів. Існує “жорстка олігополія”, коли дві або три фірми панують на всьому ринку, і

“розмита”, при якій 70–80% ринку поділяють 6–7 фірм. Бувають ситуації, коли фірми діють у таємній змові, а буває, що вони приймають рішення самостійно, незалежно від інших фірм. Продукція олігополістичної галузі може бути як

стандартизованою, так і диференційованою. Бар’єри до входження в галузь також різні. Тому тут неможливо застосувати формальний економічний аналіз, як для ринку чистої конкуренції чи чистої монополії, і сконструювати просту модель поведінки.

По-друге, наявність всезагальної взаємозалежності фірм не дозволяє з упевненістю передбачити реакцію конкурентів, що робить вкрай важким прогнозування поведінки олігополіста. Фактично неможливо оцінити попит і граничний виторг для олігополістичної фірми, а без цих даних навіть теоретично неможливо визначити ціну і обсяг виробництва, які максимізують прибуток.

Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Різниця полягає у можливості досягнення згоди між учасниками. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива. Гра є некооперативною, якщо змова між учасниками неприпустима. Економісти вивчають перш за все некооперативні ігри.

У будь-якій грі найважливішим аспектом розробки стратегії є розуміння точки зору супротивника, вміння прогнозувати його реакцію на ваші дії. При цьому кожен з учасників приймає індивідуальні раціональні рішення.

Існують концепції домінуючої і недомінуючої стратегії. Домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник. Домінуючі стратегії стійкі, проте у більшості випадків вони не застосовуються.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціонально мислячим суб’єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона дозволяє максимізувати

мінімальний прибуток. Ця стратегія є консервативною, оскільки не максимізує прибуток, а задовольняється мінімальним, проте гарантує уникнення значних втрат.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення одночасно, у послідовних іграх – по черзі, в останньому випадку ініціатор має перевагу, тому що ставить конкурента перед фактом певного власного рішення. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом. Стратегічний хід є сприятливим для ініціатора і впливає на вибір рішення іншої фірми. Зокрема, ініціатор може вплинути на вибір партнера, обмежуючи власні дії.

У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов’язання, більш або менш правдоподібні. Так, вони можуть вдаватися до закриття чи виведення з виробництва деяких потужностей, або гучно оголошувати про намір виробляти певний товар. Такі стратегічні дії можуть дати ефект, тобто вплинути на рішення конкурентів, але вони пов’язані з ризиком, а виграш значною мірою залежатиме від знання фірмою конкурента. Фірма може загрожувати зниженням ціни, – це означає, що вона розпочинає цінову війну. Або може застосовувати стратегію випереджаючих інвестицій, суть якої полягає у тому, щоб випередити суперника і відкрити своє виробництво раніше, захопити панівне становище в галузі.

На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили. Перша сила – зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі. Вона породжує тягу до змови і спільних дій. Друга сила, яка впливає на поведінку олігополіста, – егоїстична зацікавленість кожної

фірми в максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію. Ця сила штовхає фірми до порушення угод, спроб захоплення частки ринку, що належить іншим фірмам, до обдурювання суперників. Такі дії можуть призвести до загального зниження ціни, втрати частини прибутків для всіх фірм, хоча споживачі і суспільство в цілому від цього виграють.

Розглянуту ситуацію часто називають “дилемою ув’язнених”.

Дилема ув’язнених – це класичний приклад з теорії ігор. Суть його в тому, що двох злодіїв тримають в різних камерах, спілкування між ними неможливе. Вони можуть зізнатись чи не зізнатись у спільному скоєні крадіжки. Якщо вину визнають обидва заарештованих, кожен одержить 5 років ув’язнення. Якщо не зізнається жоден, то вину буде важко довести, і вони можуть розраховувати на 2 роки ув’язнення. Якщо ж один визнає себе винним, а другий – ні, то перший буде засуджений на рік, а другий на 10 років. Кожен ризикує бути зрадженим. У цьому випадку з двох можливих стратегій – зізнаватись чи не зізнаватись – обирається стратегія максиміну: варіант з мінімальним виграшем. Тому очевидно, що обидва зізнаються.

Перед олігополістами часто стоїть подібна дилема: чи вдатися до агресивної конкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чи пасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі ціни та обмежуючи обсяги виробництва. Конкуруючи пасивно, всі одержать вищі прибутки. Водночас кожен усвідомлює, що суперники відчувають спокусу збити ціни. Тому фірми побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподівано піти в наступ і захопити значну частку ринку. Вони перебувають у становищі ув’язнених, коли жодна фірма не може довіряти своєму конкуренту і очікувати від нього високої ціни.

Різні стратегії застосовуються також у випадку укладання угоди. Тут важлива здатність кожної сторони зробити такий стратегічний хід, який би дозволив змінити її відносну позицію в даній угоді, зміг принести вигоду одній стороні за рахунок іншої. Якщо змова вдається, то галузь нагадує монополію. Але егоїстичні інтереси олігополістів ставлять під загрозу розірвання будь-які угоди та змови, тому вони нестійкі.

13.3. Моделі рівноваги олігополії

Коли явна змова відсутня, то поведінка олігополіста дуже складна і в цьому випадку єдиної моделі олігополії не існує. Є

декілька базових принципів і набір специфічних моделей, які

застосовують до окремих випадків. Головна складність в побудові моделі – обмеження, з якими фірма зустрічається на ринку. Крім загальних обмежень – витрат виробництва і попиту

– олігополіст має специфічне обмеження – дії конкуруючих фірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називається олігополістичним взаємозв’язком.

Вченими було зроблено чимало спроб побудувати моделі поведінки олігополіста, але всі вони, на думку багатьох авторів, виявилися не досить вдалими, власне, через те, що не були знайдені прості шляхи вирішення проблеми олігополістичного взаємозв’язку.

Дослідження будь-якого ринку насамперед передбачає визначення ціни і кількості продукції, які переважають в точці рівноваги ринку. Коли ринок перебуває у стані рівноваги, фірми

реалізують всі свої можливості.
Узагальнена	концепція	рівноваги	олігополії	була
обґрунтована	математиком	Дж. Нешем і	знайшла	широке

застосування. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен економічний суб’єкт обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Розглянемо кілька часткових моделей і досліджень окремих ситуацій на олігополістичному ринку. Мета побудови моделей – визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни для олігополістичної фірми.

Модель Курно – це перша модель олігополії, розроблена французьким економістом – математиком А. Курно у 1838 році. Це модель простої дуополії, – олігополії з двома фірмами. Кожна фірма вибирає обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Основним припущенням моделі Курно є те, що кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничих рішень. Обидві фірми приймають рішення одночасно. Ціна, яку фірми приймуть, залежатиме від сумарного

обсягу виробництва обох фірм. Припускається також, що дві фірми мають рівну економічну силу і випускають однорідну продукцію за відомої їм лінійної функції ринкового попиту:

P = a −b(Q1 +Q2 ) ,

(13.1)

де a, b – позитивні числа, а Q1 і Q2 – обсяги випуску фірми 1

і фірми 2. Граничні витрати приймаються нульовими або постійними, що є спрощенням і не впливає на висновки аналізу. Якби фірма 2 зовсім не випускала продукцію, тобто Q2 = 0 , крива попиту на продукцію фірми 1 співпадала б з кривою ринкового попиту. Якщо фірма 2 забезпечуватиме перші Q2

одиниць ринкового попиту, тоді крива попиту на продукцію фірми 1 визначатиметься рівнянням:

P1 = a −b(Q1 +Q2 )

або

P1 = (a −bQ2 ) −bQ1 .

(13.2)

Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхом зміщення вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва (Q2 ) другої фірми

(рис. 13.1). Частина початкової кривої ринкового попиту D , що знаходиться праворуч від нової вертикальної осі (пунктирна вісь P′), є кривою попиту фірми 1. Її

Рис. 13.1. Максимізація прибутку називають кривою залишкового

дуополістом в моделі Курно

попиту. Їй відповідає крива

граничного виторгу MR1 .

Функцію MR знаходимо як похідну від TR :

TR = aQ −bQ 2			−bQ Q .
1	1	1	1	2
TR1 = P Q = (a −bQ) Q1 =[a −b(Q1 +Q2 )] Q1 =
= aQ1 −bQ1 Q1−bQ1 Q2 ;
Звідси	MR1 = a −2bQ1 −bQ2 = (a −bQ2 ) − 2bQ1.
Фірма	1 максимізує			прибуток	за правилом MR = MC на
обсязі Q* , який відповідає точці перетину MR і горизонтальної
					1
осі, оскільки		MC = 0 .		Аналітично	MR1 = (a −bQ2 ) − 2bQ1 = 0 ,

звідки максимізуючий прибуток обсяг випуску фірми 1:

Q1* = (a −bQ2 ) / 2b .

(13.3)

Рівняння (13.3) називають функцією реакції для фірми 1 і позначають її Q1* = R1 (Q2 ) . Функція реакції – це крива, що

показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Подібні розрахунки можна виконати і для другої фірми, тобто одержати функцію реакції фірми 2 і визначити обсяг

випуску,		що	максимізує	її	прибуток:
Q	* = R (Q ) = (a −bQ ) / 2b .
2	2	1	1

Функції реакції двох олігополістів представлені на рис. 13.2. Якщо припустити, що фірма 1 спочатку виробляє обсяг Q10 , то фірма 2 буде виробляти обсяг, який відповідає Q10 (точка A ) на її

кривій реакції R2 (Q1 ) . Фірма 1 відреагує на цей рівень вибором відповідного обсягу (точка B ) на своїй кривій реакції R1 (Q2 ) . Це

рішення фірми 1 змусить фірму 2 переглянути власне рішення і вона обере відповідний обсяг випуску

(точка C ) на своїй кривій реакції

0

Рис. 13.2. Криві реакції фірм і рівновага Курно

R2 (Q1 ) . Кінцевим результатом процесу пристосування є

встановлення стабільної рівноваги в точці E на перетині двох кривих реакції.

Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги E , називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша. Курно відзначав, що цей стан рівноваги є стійким при заданих умовах, тобто будь-яке відхилення від нього викликає реакцію, що повертає обсяг до рівноважного, який дозволяє максимізувати прибутки обом фірмам.

Модель Курно має певні недоліки. Вона не дає відповіді на питання, чи будуть фірми вирівнювати обсяги свого виробництва, щоб досягти рівноваги, якщо початкові ціни були далекі від рівноважної. Не відповідає дійсності і припущення, що обсяги виробництва конкурента фіксовані. Це припущення було б раціональним тільки за умови, що обидві фірми встановлювали б свої обсяги одноразово, перебуваючи у стані рівноваги Курно.

Французький математик Дж. Бертран піддав критиці вихідні положення моделі Курно і припустив, що ціни встановлюються не покупцями, а продавцями. Кожен продавець призначає свою ціну, виходячи з того, що ціна конкурента, а не обсяг випуску, залишається постійною.

Модель Бертрана, розроблена у 1883 році, досліджує ситуацію цінової конкуренції, коли дві фірми виробляють однорідну продукцію. Але тепер фірми змінюють стратегічний показник – вони вибирають ціни, а не обсяги випуску. Вони конкурують, знижуючи ціну товару та збільшуючи обсяг випуску. Якщо одна з фірм знизить ціну, вона забезпечить товаром весь ринок, а фірма з вищою ціною не продасть нічого. Тоді інша фірма також знизить ціну. Цінова конкуренція призведе до того, що обидві фірми знизять ціну до рівня граничних витрат (P = MC) і будуть отримувати тільки

нульовий економічний прибуток. Вони досягають рівноваги Неша, яка в даному випадку є нічим іншим, як конкурентною рівновагою. Обидві знають, що робить конкурент, і в них немає жодних причин відхилятись від рівноваги. Фірми повністю реалізують свої можливості. Вони не можуть призначити ціну,