История(книга)

У січні 1933 р. Сталін заявив про дострокове виконання першого

п’ятирічного плану. Вказувалось, що його було виконано за 4 роки і 3

місяці. Проте, це не відповідало дійсності. Влада зробила висновки з цього, й плани щодо другої п’ятирічки були більш поміркованими. Та

все ж, досягнення були вагомими: Україна посіла друге місце в Європі за виплавкою чавуну; 3 місце – за виробництвом сталі; 4 місце в світі за видобутком вугілля; у жовтні 1932 р. було введено до ладу найбільшу

в Європі Дніпровську гідроелектростанцію тощо.

Індустріалізація сприяла урбанізації республіки. Раніше в містах Ук раїни мешкав кожний п’ятий житель, перед Другою світовою війною вже кожен третій. Саме в цей період активно формуються український робітничий клас та інтелігенція.

У валовій продукції промисловості починає домінувати виробництво засобів виробництва, дрібна промисловість витісняється великою інду стрією. З цим пов’язані негативні тенденції індустріалізації. Величезний

стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловостей, стагнації агарного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації еконо мічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Нові терміни і поняття

Індустріалізація – 1) процес створення великого промислового виробництва в усіх галузях господарства, особливо у промисловості; 2) комплекс заходів, вжитих ВКП (б) у 20 х – 30 х рр. ХХ ст., спрямованих на модернізацію промис ловості.

Централізація – зосередження керівництва, управління в єдиному центрі; зо середження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ.

Інвестування – процес довготривалих вкладень капіталу в економіку з метою отримання прибутків.

Урбанізація – процес зростання ролі міста в розвитку суспільства, збільшення кількості населення міст.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. –

С.46 52.

2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. – С. 388 395.

3.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін.. – К.: Вища шк., 2000. – С. 267 270.

4.Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І.Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. –

С.294 298.

5.Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20 30 ті роки). – К.: Либідь, 1991. – 431 с.

261

7.4. ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І НАСЛІДКИ

КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

ВУКРАЇНІ. ГОЛОД 1932 – 1933 рр.

Увідповідності до ленінського плану побудови соціалізму в СРСР передбачалося проведення колективізації сільського господарства. Сутність цього процесу полягала в тому, що індивідуальні господарства перетворювалися на колективні підприємства (колгоспи). Держава на

магалася встановити тотальний контроль над сільськогосподарським

виробництвом. Прибутки аграрного сектора мали переводитися на мо$ дернізацію всього господарства, перш за все важкої промисловості.

З дореволюційних часів традиційною формою селянської співпраці

виступала кооперація. Враховуючи це, на ХV з’їзді більшовицької партії

було прийнято рішення про поступовий та непримусовий процес коо

перації. Криза хлібозаготівель 1927 1928 рр. сприяла зміненню поглядів

керівництва держави на методи запровадження колективізації. 25

30 млн. індивідуальних селянських господарств державі було важко

контролювати. Після поїздки до Сибіру Й.Сталін приходить до виснов

ку, що потреби індустріалізації гарантованіше задовольнити, об’єднуючи

селянські господарства у великі колгоспи.

Восени 1928 р. в УСРР було колективізовано лише 4 % селянського землекористування. Темпи колективізації сільського господарства владу не задовольняли. У 1929 р. покладено початок суцільної колективізації,

яка звелася до того, що селян просто насильно заганяли до колгоспів. Заможне селянство (за офіційною версією – «куркулі»), яке чинило опір цій політиці, було проголошене ворогом радянської влади. У січні березні 1930 р. процес розкуркулення охопив 309 районів України (2524 тис. селян. господарств). За п’ять місяців цього ж року зареєстровано

1500 терактів, спрямованих проти представників радянської влади. За підрахунками фахівців, тільки в 1930 р. кількість повсталих селян пере вищила 40 тис. чол. Зрозумівши, що ситуація на селі виходить з під

контролю, вище керівництво звинуватило у перегинах місцеву владу. Після того, як 2 березня 1930 р. в газеті «Правда» була опублікована

стаття Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», селяни стали масово

виходити з колгоспів. Восени 1930 р. в останніх залишилося менше 1/3 селянських дворів.

На Україну в справі колективізації покладали особливу надію. Згідно

здирективним листом ЦК ВКП(б) «Про колективізацію» (вересень

1930 р.) вона мала значно прискорити темпи усуспільнення та протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Паралельно

262

відбувався процес розкуркулення. У підсумку за роки колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Введення «внутрішнього паспорту» (грудень 1932 р.) зробило селяни

на невиїзним до міста. Останнє він міг зробити тільки з дозволу місцевої

влади. Тоді на селі абревіатуру партії ВКП(б) почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков». Форсовані темпи колекти візації в Україні призвели до наступного: у 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70 % селянських господарств, 80 % посівних площ; у 1937 р.

налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1 % селянських

дворів.

Радянська агітаційна машина розповідала про привабливе колгоспне

життя. Катастрофічні наслідки замовчувалися. У 1929 1932 рр. в УСРР

поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8 %, коней – на

33,3 %, свиней – на 62,3 %, овець – на 74 %. Річний валовий збір зерна

в1933 і 1934 рр. становив рекордно низькі показники.

Найтрагічніший результат суцільної колективізації – голод 1932

1933 рр. Смертність на селі за перші шість місяців 1932 р. перевищила

звичайні показники на 150 тис. чол. З жовтня 1932 р. по січень 1933 р.

хлібозаготівельна комісія (голова – В.М.Молотов) викачала весь хліб.

Почалася масова смертність, поширилися випадки людоїдства і трупої дства. Вища влада СРСР замовчувала будь яку інформацію про голод. На кордонах республіки розміщувалися загороджувальні загони, тобто невиїзні селяни опинилися в смертельній пастці.

Республікою прокотилася хвиля арештів. Арештовували за зв’язок з діячами колишньої УНР, виявляючи «контрреволюційне підпілля». 1 січня 1933 р. Й.Сталін розіслав телеграми керівникам СРСР, де заз началося: вжити суворих заходів до тих селян, хто не здасть хліб державі. 19 січня цього ж року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про

обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними госпо дарствами». Під виглядом хлібозаготівель у селян забирали всю їжу. З’явилися так звані «чорні дошки», на які записувалися села, що мали

борги перед державою. Статус «чорної дошки» означав фактично бло каду: припинявся підвіз товарів, заборонялася торгівля, достроково стя

гувалися платежі за фінансовими зобов’язаннями.

Фахівці сперечаються щодо жертв голодомору. Найпоширеніший та кий погляд: в межах УСРР загинуло 3,5 млн. чол., повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, в 1932 1934 рр. сягали понад 5 млн. чол. Сотні тисяч селян і козаків загинули і на Кубані.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувалась законність, ігнорувалися

263

права й інтереси селян. Економічна самостійність селян була ліквідова на, найпрацьовитіша його верства знищена. В колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспне виробництво жорстко регламенту

валося, матеріальна зацікавленість була слабкою.

Тільки відмовившись від непомірних темпів колективізації, колгоспи поступово стали виходити з кризи. У 1937 р. у порівнянні з 1933 р. поставки зерна державі зросли більш ніж у 1,5 рази. У 1935 р. у містах було скасовано карткову систему.

Отже, завдяки колективізації сільського господарства країна зробила

величезний прорив в індустріалізації ціною мільйонів жертв голодомору

та насильницького розкуркулення, тривалою деградацією та дезоргані

зацією аграрного сектора. У постанові Верховної Ради України від 15

травня 2003 р. дії Радянської влади у 1932 1933 рр. щодо українського

народу визнаються геноцидом. У листопаді 2006 р. Верховна Рада прий

няла спеціальний Закон «Про Голодомор 1932 1933 рр. в Україні», де

одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії

визнається геноцидом.

Нові терміни і поняття

Модернізація – оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду еко номіці, культурі, суспільству.

Експропріація – примусове (платне чи безплатне) відчуження майна, яке здійснюється державною владою.

Голодомор – вид репресій сталінського режиму щодо українського селянства в 1932 1933 роках.

Карткова система – система розподілу продуктів, товарів та послуг за кар тками, що диференційовано видаються державою різним категоріям населення.

Геноцид – сукупність дій, або політика, спрямовані цілковито або частково на винищення національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної спільності людей.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. –

С.47 48.

2.Колективізація і голод на Україні (1929 – 1933): Зб. документів і матеріалів / Упорядники – Г.Михайличенко і Є.Шаталіна, відп. ред. С.Кульчицький. – К.: Наукова думка, 1992. – 734 с.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. –

С.395 401.

4.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 259 267.

5.Кульчицький С.В. Голод геноцид 1932 – 1933 рр. в Україні: Матеріали до навчального курсу. – К.: Ін т історії України НАН України, 2006. – 256 с.

264

7.5. ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

З 1923 року (ХІІ з’їзд РКП(б)) в Україні розпочалася політика коре

нізації. Відповідно до основних гасел більшовиків, народам, які прожи вали на теренах СРСР, надавалася певна «національно культурна авто номія». Коренізація була потрібна більшовицькій партії для того, щоб

заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення. Проте, важли вим завданням поставало здійснювати національне відродження у ко лишніх національних окраїнах Росії в соціалістичному річищі. На прак тиці це означало продемонструвати приклади вирішення національного питання колоніальним народам. З урахуванням того, що в цей період

частина українських земель входила до складу Польщі, Румунії, Чехос ловаччини, проведення політики коренізації мало створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських

республік.

На згадуваному вище з’їзді партії були чітко окреслені головні полоB ження політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при форму

ванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет, журналів, книговидав ничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на

ціональної історії, відродження і розвиток національних традицій і

культури.

У середині 20 х років 80 % населення республіки становили українці.

На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіло лише 797 осіб. На республіканському рівні цей показник був ще менший. Тому треба було

зняти протиріччя між народними масами та партійним, радянським,

господарським апаратом.

Здійснення політики коренізації в Україні (українізації) розпочалося після декретів Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (на

далі – ВУЦВК) від 27 липня та 1 серпня 1923 року. В них проголошу

валась рівність мов, надання допомоги розвиткові української мови, піднесення її до рівня російської. Керівництво та координацію політики українізації втілювала в життя спеціальна комісія на чолі з В.Затонським.

До складу комісії входили також В.Чубар, М.Скрипник, О.Шумський,

Л.Каганович, О.Шліхтер та інші партійні і державні діячі.

Результати українізації 20 х рр. були достатньо вагомими. Так, за

1923 1927 рр. частина українців серед державного апарату зросла з 35 до 54 %. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці

265

становили понад 50 %, у складі ЦК КП(б)У – 35 %, Політбюро ЦК

КП(б)У – 66 %. У 1927/28 навчальному році українці становили майже

50 % студентів республіки. При цьому одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний,

механічний та інженерно будівельний факультети Київського політех нічного інституту. Однак, у вищій школі не вистачало підручників, особ ливо з природничих дисциплін. 78 % шкіл і 39 % технікумів, 34 % дитячих

будинків були україномовними. З ініціативи М.Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Більша частина

книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. – 23. У цьому ж році з 5 млн. підручників

українською мовою було видано 4 млн.

Видатні представники української національної інтелігенції, які у минулому очолювали визвольний рух і будували національну державу, знайшли застосування своїм силам саме в процесі українізації. На думку

фахівців, у цьому полягає одна з головних причин здобуття вагомих досягнень на даному етапі національно культурного розвитку.

Прискорення розвитку національної культури є також заслугою не

великого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких ще називали

націонал комуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти

М.Скрипника. За постаттю Скрипника проглядається інша – генераль

ного секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав. У боротьбі за владу Й.Сталіну потрібна була

підтримка республік. У цьому полягає друга головна причина поширення

української мови та прискорення розвитку національної культури.

У процесі українізації не відбулося примусової денаціоналізації націо нальних меншин. Потреби представників інших національностей

теж задовольнялись. Комісія у справах меншостей при ВУЦВК

(1924 1930 рр.) провела національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських, польських), 167 російських, 115 польських, 86 єврейських,

27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворено

Молдавську Автономну СРР у складі УСРР. У 1927 р. проведено першу

Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин. Актив

но проводилася політика щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади.

266

Враховуючи, що для Сталіна українізація була лише засобом для втілення в життя своїх планів, радянське керівництво у той період

організовувало кампанії, спрямовані на боротьбу з «націонал ухильниц

твом», «буржуазними націоналістами». Серед головних напрямів, що були персоніфіковані – «хвильовизм», «шумськизм», «волобуєвщина», «скрип

никівщина».

Офіційно про припинення політики українізації ніколи не казали.

Однак, фахівці історики вказують на 1938 рік як на час остаточного завершення цієї політики. Хоча фактично вона закінчилася значно

раніше, але саме цього року вийшла постанова Раднаркому УРСР, у якій

вказувалося на обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійсь ких школах. До того ж, відповідно до постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні

райони та сільради» національні адміністративно територіальні утворен

ня на теренах України ліквідовувалися, а згідно з іншою постановою «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчаль

них закладів національних меншин вважалося кроком до «буржуазно націоналістичного впливу на дітей».

Отже, політика українізації була не метою більшовиків, а лише засо бом привернути на свій бік більшість громадян із національних рес

публік. Коли тоталітарний режим остаточно було встановлено, україні зацію припинили. Незважаючи на це та на достатньо стислий термін

існування, політика українізації принесла багато позитивних результатів.

Нові терміни і поняття

Декрет – постанова, що має силу закону.

Денаціоналізація – насадження мови пануючої нації, поглинання національ них культур культурою панівної нації.

Буржуазні націоналісти – традиційний ярлик радянської системи, який зас тосовували до тих, хто виступав за збереження національної мови, культури, звичаїв, історичних традицій рідного краю.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. –

С.46.

2.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 298 299.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. –

С.414 420.

4.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін.. – К.: Вища шк., 2000. – С. 270 273.

5.Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20 30 ті роки). – К.: Либідь, 1991. – 431 с.

267

7.6. СТАНОВЛЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО

РЕЖИМУ В СРСР ТА РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ

(кінець 20Bх–30Bті роки)

Укінці 20 х – на початку 30 х рр. ХХ ст. політичне керівництво СРСР усе більше схиляється до створення міцної державної влади. Боротьба за владу, яка тривала після смерті В. Леніна, закінчується перемогою

Й.Сталіна. Не випадково 1929 рік радянський лідер назве роком «вели кого перелому». У західній пресі термін «тоталітаризм» почали застосову вати для характеристики політичного режиму в СРСР з кінця 20 х років.

Тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30 тих роках конт ролював та спрямовував усі суспільні процеси. Сучасні українські фахівці

історики стверджують, що про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 х – 30 х роках свідчили такі тенденції та процеси: утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології як монополії на істину;

монополізація влади більшовицькою партією (остання альтернативна більшовикам партія – Українська комуністична партія – проіснувала до 1925 р.); зрощення правлячої партії з державним апаратом (для прикла ду, в 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутатів, з яких

222 комуністи, 36 комсомольців); встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям; встановлення монопольного контролю

збоку партійно державного апарату над економічною сферою, центра$ лізація керівництва економікою.

Велику увагу керівники СРСР приділяли налагодженню роботи дер

жавного апарату. Він мав стати ланкою, що безпосередньо зв’язуватиме

в радянські часи «верхи» з «низами». Неформальним органом найвищого керівництва було Політбюро ЦК ВКП(б). Монополія партійно держав ного апарату на владу була базою суспільної організації, а командна

економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР.

На ХVІ з’їзді партії Й. Сталін наголосив: «Репресії в галузі соціалістич ного будівництва є необхідним елементом наступу». Відтак монополіза ція влади породжує насильство. У цій справі велику допомогу робить

комуністична пропаганда. Вона не дозволяє критикувати комуністичну

доктрину, радянську владу і більшовицьку партію.

Удовоєнний період, починаючи з 1929 р., в Україні виокремлюють

три хвилі масових репресій. Перша хвиля, яка мала місце в 1929

1931 рр., безпосередньо пов’язана з процесами депортації і розкуркулен

ня. Вони були спрямовані здебільшого проти тих, хто виступав проти на

сильницької колективізації. Друга хвиля масового терору (1932 1934 рр.),

яка тісно пов’язана з першою, призвела до смерті мільйонів людей, мала продовження після вбивства одного з більшовицьких лідерів – С.М.Кіро

268

ва. Найвідоміша не тільки науковцям, а й широкому загалу, третя хвиля

прокотилася теренами СРСР у 1936 1938 роках. Остання в історичній

літературі отримала назву «Великого терору».

Не можна забувати про те, що незаконні дії проти інакодумців мали

місце не лише в кінці 20 х років, але тільки з цього часу ці процеси набули поширення. Водночас із згортанням непу в СРСР розпочалася боротьба зі «шкідниками», що призвела до «шахтинської справи». У

зв’язку з цим, влітку 1928 р. на лаві підсудних опинилися й керівники промисловості УСРР. Надалі боротьба з українською інтелігенцією ве лася на судових процесах «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку украї нських націоналістичних партій», «Троцькістсько націоналістичного

блоку».

Національна українська еліта отримала відчутного удару від сталінсь кого терору. Жертвами репресій за справою «Спілки визволення Украї

ни» стали С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, М.Слабченко та ін. Яскраві постаті української культури – М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас та інші – не оминули «колеса» репресій. 250 працівників Академії наук України репресовано, більше 89 письменників знищено, 64 – заслано.

Нині є вираз про те, що для України 1937 рік (апогей терору) настав у 1933 році. Саме тоді до репресій проти творчої та наукової інтелігенції приєднали «чистку» Наркомату освіти УСРР. Було викрито 200 «анти

радянських» елементів. В обласних управліннях народної освіти через

політичні мотиви замінили 100 % керівництва.

Зазнала репресії й армія. Лише за півтора року в Київському й

Харківському округах репресовано щонайменше 17 командирів дивізій та 18 командирів бригад. Повністю знищено штаб київського військо вого округу, який очолював І.Якір. Загинули коменданти всіх Укріпле

них районів (особливих з’єднань). І це тільки цифри, що стосуються

верхівки армії.

З середини 1933 р. до листопада 1936 р. тривали кампанії генеральної чистки лав партійно державного апарату. Навесні 1937 р. у КП(б)У

залишалося на обліку 297 тис. членів і кандидатів, на 254 тис. менше,

ніж було на початок 1933 року. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після ХІІІ з’їзду КП(б)У 1937 р., загинули десять осіб. Живим залишився тільки Г.Петровський. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК,

9 членів Ревізійної комісії, яких було обрано на вказаному з’їзді, реп

ресовано 100 осіб. До червня 1938 р. постраждало й 17 членів українсь

кого радянського уряду.

За підрахунками фахівців жертвами репресій тільки за період з 1933 по 1938 рр. стали 360 тис. громадян України. Постраждали усі верстви

269

суспільства. Слід зауважити, що багато з тих, хто раніше доклав чимало

зусиль до виявлення «ворогів народу», у 1937 1938 рр. самі стали жер

твами терору (С.Косіор, П.Постишев та ін.). Співавтори сталінського «великого терору», діячі, які очолювали НКВС України, теж стали

жертвами репресій (В.Балицький, І.Леплевський, О.Успенський). Усього в республіці було знищено 1193 працівників НКВС, які свого часу працювали в цьому наркоматі на керівних посадах.

Таким чином, в Україні, як і загалом в СРСР у 20 30 х рр. було встановлено тоталітарний режим. Усунувши з політичної арени пред ставників інших політичних сил, більшовики на чолі з Й.Сталіним встановили тотальний контроль над усіма ланками суспільного життя, створивши, за словами видатного українського історика С.Кульчицько

го, своєрідне «державосуспільство». За допомогою комуністичної ідео логії партійно державний апарат для зміцнення своєї влади вдався до різних форм репресій (розкуркулення, депортації, викриття «шкідниць

ких організацій» тощо). Доля мільйонів людей була понівечена. Україна зазнала величезних демографічних втрат, було знищено цвіт інтелігенції, заблоковано розвиток громадянського суспільства, зруйновано гено фонд. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле по

коління людей.

Нові терміни і поняття

Тоталітарний режим – політичний режим, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією.

Централізація – зосередження керівництва, управління в єдиному центрі; зо середження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ.

Репресії – (від лат. – «придушення») незаконні засудження, масові розстріли, звинувачення населення.

Депортація – вигнання, насильницьке переселення окремих осіб або цілих народів як засіб кримінального або адміністративного покарання.

Терор – здійснення позасудової розправи з супротивниками шляхом насилля.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. –

С.47 51.

2.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 302 – 318.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. – С. 420 428.

4.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 273 277.

5.Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20 30 ті роки). – К.: Либідь, 1991. – 431 с.

270