История(книга)

волічним зображенням ідеї, поняття чи явища. Припускають, що цей

символ є ключем до розуміння алфавітів земної писемності.

Перша літописна згадка про тризуб датується Х ст. За часів Київської Русі він стає великокнязівським знаком. Посли київського князя Ігоря

(912 945 рр. правління) при укладанні договору з візантійцями мали власні печатки з тризубами. Великий київський князь Володимир Свя тославович (980 1015 рр. правління) карбував тризуб на монетах, де з

одного боку зображали портрет правителя, а з іншого – тризуб. Розпад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодер жавного символу. З проголошенням ІV Універсалу Центральної Ради в січні 1918 р. було визнано за необхідне використовувати тризуб як герб УНР. На думку лідерів УНР, тризуб символізував спадкоємність держав

ної традиції в українських землях.

Затвердження нової державної символіки мало принциповий харак тер, тому що визначало стратегічний напрям державотворчого процесу.

У стислий термін, січеньBлютий 1992 р. на законодавчому рівні було затверджено музичну редакцію гімну, прапор і малий герб України. У 2003 р. було затверджено текст Державного гімну. Однак, великий герб України нині знаходиться ще на стадії розробки. У науковців немає

одностайності щодо історичного походження тризуба, існує декілька десятків підходів щодо його трактування. Є достатньо версій й щодо використання синього і жовтого кольорів як державних.

Нові терміни і поняття

Державні символи – зовнішня атрибутика країни у формі знаків, символів, кольорів, яка репрезентує національно державницьку ідею.

Гімн – хвалебна, урочиста пісня. Гімни бувають державні, релігійні, військові, на честь видатних подій, героїв.

Герб – офіційний знак держави, міста, роду.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. –

С.76 77.

2.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 431 432.

3.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 542 543.

4.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2003. –

С.86 89.

5.Сергійчук В.І. Національна символіка України. – К.: Україна, 1992. –

278 с.

351

9.6. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК

БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У добу перебудови, наприкінці 1989 1990 рр. на основі самодіяльних

громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. На лютневому пленумі ЦК КПРС 1990 р., на вимогу демократич них сил, було прийнято рішення вилучити з Конституції СРСР статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в радянському

суспільстві. Законодавчо це було оформлено на ІІІ з’їзді народних

депутатів СРСР у березні 1990 року. Відповідну юридичну базу для

існування багатопартійності в Україні було створено після ухвалення

постанови Президії Верховної Ради «Про порядок реєстрації громадсь

ких об’єднань» (вересень 1990 р.).

Ще у вересні 1989 р. у м. Львові на установчому з’їзді створено

Народний Рух України за перебудову (НРУ). На з’їзді домінували пред

ставники Західної України (до 50 %), більшість делегатів належали до

інтелігенції. Радикальне крило організації (В.Чорновіл, Л.Лук’яненко,

М.Горинь та ін.) виступало за повну незалежність України. У квітні

1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Українська

Республіканська партія (УРП). Лідером партії було обрано Л.Лук’яненка. 11 республіканців обрано до Верховної Ради УРСР. У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху деякі його керівники заявили про свій вихід з КПРС і пізніше створили Демократичну партію України (ДемПУ).

З’явилася й перша формальна партія в республіці – Українська націо нальна партія на чолі з Г.Приходьком. На цьому завершився І етап –

«зародження багатопартійності».

На ІІ етапі (травень 1990 – серпень 1991 р.), який окремі фахівці на зивають «вихід багатопартійності на державний рівень», з’явилася пар

ламентська опозиція. Під тиском представників опозиції були прийняті важливі державні рішення. Серед них – прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. За період з 1989 р. до

серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань. З серпня 1991 р. розпочався III етап – «становлення багатопартійB

ності». Його можна охарактеризувати розширенням спектру багатопар

тійності. На сьогоднішній день налічується понад 150 партій в Україні. Крім того, посилився розкол та спричинилося дроблення політичних сил. Поступово активізувався процес створення місцевих партійних відділень та осередків. Більшість партій пов’язували свою діяльність з

впливовими бізнесовими та юридичними колами. Однак, у політичній боротьбі спостерігалося періодичне перегруповування сил, створення

352

політичних блоків. Відповідна тенденція була помітна в період виборчих кампаній 1994 р. та 1999 р.

Фахівцями підмічено: особливість процесу формування багатопар

тійності в Україні в тому, що її вихід на державний рівень передує її

становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонталь них партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Усі політичні сили можна розділити на три класичні напрями: лівий, правий і центристський. До лівого крила можна віднести Комуністичну партію

України, Соціалістичну партію України, Прогресивну соціалістичну

партію України тощо. Серед партій правого спрямування – Народний

Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських

націоналістів тощо.

Більшість центристських політичних партій базують свою діяльність

на ідеях соціал демократії або лібералізму. Проте, на парламентських

виборах 1998 р. лише чотири центристські партії (Партія зелених

України, Народно демократична партія, Всеукраїнське об’єднання «Гро

мада», Соціал демократична партія України (об’єднана)) подолали

4 % ий бар’єр і потрапили до Верховної Ради.

Розвиток багатопартійності в нашій країні в період незалежності

можна охарактеризувати такими моментами:

–існування великої кількості політичних партій (якщо на час про голошення незалежності в республіці було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. – 27, на початку 1998 р. – 52, то нині їх близько 150);

–нечисленність партійних лав (станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій складала понад 200 тис. осіб; більшість політичних партій – партії карлики, або за висловом другого Президента України Л.Д.Кучми – «диванні партії», бо членів партії стільки, що всі вони помістяться на одному дивані);

–соціальна база більшості партій невизначена (у програмних доку ментах партій не вказано виразниками інтересів яких соціальних груп вони є; програми партій схожі, їх характеризують гасла, які звернено до

всього народу);

–більшість партій створюються не на консолідації навколо ідеї

(партію, як правило, об’єднує лідер чи група авторитетних політичних

діячів);

–партійний вплив, як правило, строго локалізований (партійна діяльність обмежена здебільшого столицею, партійні структури недо статньо поширені в провінції);

–порівняно чітка географічна зорієнтованість партій (націонал демократи домінують в Західній Україні, ліві партії – у Східній).

23. 3798

353

Українське суспільство кінця 90 х років ХХ ст. – початку ХХІ ст.

недостатньо структуроване. Населення, на жаль, характеризується низь

ким рівнем політичної культури, а більшість політичних партій – штуч ністю, формальністю, програмною непослідовністю, суперечливістю зап

ропонованих гасел. При цьому не слід забувати, що у більшості випадків на перший план виходить не програма дій конкретної партії, а амбіції політичних лідерів.

Таким чином, процес становлення та розвитку багатопартійності в Україні триває, кожна політична сила шукає своє місце у політичному середовищі. Українська політична система наближається до того стану, який притаманний більшості сучасних демократичних держав. З одного боку, можна констатувати, що спектр політичних поглядів широкий, але

чисельність політичних партій зростає значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у сучасному українському суспільстві. На порядок денний виходить проблема консолідації політичних сил,

укрупнення політичних партій, що зможе перетворити останніх на впли вовий елемент української політичної системи.

Нові терміни і поняття

«Ліві» – політичні партії, що відстоюють інтереси найманих робітників. Практична діяльність лівих веде до розширення державного сектора в економіці, збільшення соціальних витрат.

«Праві» – політичні партії, що відстоюють інтереси власників. Як правило, політика правих призводить до приватизації державного майна, зменшення соціальних витрат.

Центризм – політична позиція, проміжне, середнє становище між крайніми політичними платформами, поглядами.

Політична культура – знання, система цінностей, взірці поведінки, що лежать в основі дій різних суб’єктів (правлячої групи, масових рухів, партій, керівників, які внаслідок свого посадового чи іншого становища регулюють відносини між людьми в межах певної держави або відносини з іншими державами).

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редакцією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. – С. 78 80.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2003. – С. 588

592.

4.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 501 517, 550 557.

5.Алексєєв Ю.М., Слюсаренко А.Г., Кульчицький С.В. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К.: Експрес об’ява, 2000. – 295 с.

354

9.7.СОЦІАЛЬНОBЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ

ВУМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Становлення незалежної української держави відбувалося в складних

соціально політичних умовах. У більшості людей було сподівання на те, що молода держава швидко впорається з існуючими труднощами. Однак, цього не сталося. Життєвий рівень населення України падав. На те були

об’єктивні та суб’єктивні причини. На момент розпаду СРСР в ук раїнській економіці домінувала сировинно видобувна та військово про мислова галузі, тісно пов’язані з російським військовим комплексом. Спостерігався занепад вугільної промисловості, у легкій і харчовій про мисловості працювали за застарілими технологіями. Економічні зв’язки

з іншими республіками колишнього Союзу були розірвані. Власних енергетичних ресурсів Україні не вистачало. Суттєво знизилися надход ження коштів до бюджету. Дефіцит бюджету став покриватися паперо

вими грішми. Отже, розпочалася інфляція (Див. поняття до пункту 7.1.), яка переросла у гіперінфляцію. Гроші знецінилися у 100 тис. разів. Швидкими темпами зростала «тінізація» економіки. Загалом економіка України, за підрахунками фахівців, була відкинута на 20 30 років назад.

Разом з цим загострилися соціальні проблеми.

Ще до проголошення незалежності в Україні були зроблені перші кроки до формування ринкової економіки. Були прийняті Закон про еко

номічну самостійність (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про

проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової

економіки» (листопад 1990 р.). У цих документах визначалися зміст, мета

та основні принципи економічної самостійності республіки. У січні 1992 р. російський уряд Є.Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабмін України,

який на той час очолював В.Фокін, щоб захистити український ринок,

повторив російський захід. Проте, нездатність уряду внести корективи у курс реформ невдовзі призвела до відставки кабінету В.Фокіна.

Новий уряд (прем’єр – Л.Кучма) мав коаліційний характер, бо до

його складу увійшли представники опозиції (І.Юхновський, В.Пинзе

ник, М.Жулинський). Урядовці спробували відновити галузеве центра лізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення. Паралельно виникли ринки валюти, нерухомості. На початку 1993 р.,

щоб виправити критичний стан у фінансовій сфері, уряд підняв в

1,8 разів фіксовані ціни. Темпи спаду виробництва уповільнилися, але

досягли цього здебільшого адміністративними заходами – обмеженням

фондів споживання на підприємствах, «заморожуванням» грошових доходів у бюджетній сфері, контролем за ціноутворенням підприємств

355

монополістів тощо. Та все ж, проблем було більше. Фермери ще не стали

основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспи не

вписувалися у нові економічні умови. Для підтримки аграріїв було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної

фінансової допомоги. Енергоносії дорожчали, спад виробництва про довжувався, а урядова грошова допомога призвела до нового витку інфляції. У червні липні 1993 р. вибухнув великий страйк шахтарів

Донбасу, які висували економічні та політичні вимоги. У вересні 1993 р. Л.Кучма пішов у відставку.

Президент України Л.Кравчук зосередив виконавчу владу у власних руках, було створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, створено новий

уряд. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 рази перевищив відпо відний показник середини 1993 р. Інфляцію було знижено, але за раху

нок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгова ності бюджету. Особливо значний спад виробництва у цей період відбув ся у паливній промисловості (на 35,6 %), чорній металургії (на 34,8 %), легкій промисловості (на 50,7 %). Тіньовий сектор економіки сягнув на

прикінці літа 1994 р. 60 %. Економічні проблеми негативно впливали на основну масу населення. Різко зросла соціальна поляризація суспільства.

Новообраний Президент Л.Кучма у 1994 р. проголосив нову соціаль

но економічну стратегію. Пріоритетними завданнями та напрямами було

визначено: фінансову стабілізацію, послаблення податкового пресу; ре

гуляцію державою лібералізації цін; перебудову виробництва на основі

розширення приватного сектору; децентралізацію управління економі кою; посилення соціальної політики держави тощо. З’явилися урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій та стипендій. Національний

банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монета$ ристські методи стримування інфляції. У доповіді з нагоди першої річниці Конституції Президентом було проголошено нову програму антикризових дій: прискорення приватизації; легалізація за рахунок

лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інве

стиційного процесу; інтенсифікація виробництва в аграрній сфері; пріо ритетність розвитку соціальної сфери.

Протягом двох термінів президентства Л.Кучми (1994B2004 рр.) у

соціально економічній сфері набрали силу позитивні тенденції: розши

рився приватний сектор економіки, на селі розпочалося формування

реального власника на землю, восени 1996 р. в обіг було запроваджено

гривню, зменшилася частка товарообмінних операцій (бартеру), зростав експорт товарів та послуг, намітилося зростання базових економічних

356

показників тощо. Однак, соціально економічне становище залишалося

складним. Поглибився процес структурної деформації економіки, ката

строфічно застаріли основні виробничі фонди ( у провідних галузях – 60 70 %). Україна, на жаль, посідала одне з останніх місць за ефектив

ністю використання факторів виробництва (сільгоспугіддя, трудові ре сурси, науковий потенціал). Корупція та нестабільність правового поля конкуренції призвели до того, що іноземні інвестори не поспішали в

Україну. Існує небезпека у сфері енергопостачання. За роки незалеж ності зросла «тінізація» та криміналізація економіки.

Після приходу до влади Президента В.Ющенка у населення знову з’явилася надія на покращання справ у соціально економічній сфері. Новий уряд на чолі з прем’єром Ю.Тимошенко розпочав свою діяльність

з перегляду правомірності і законності найприбутковіших підприємств у країні. В урядовій програмі «Десять кроків назустріч людям» було запро поновано вирішити багато питань, насамперед соціального характеру.

Проте, багато з них залишились невирішеними, соціальна поляризація в суспільстві зростає. В умовах світової економічної кризи гривня «поде шевшала» на 60 %, продовжується спад виробництва, життєвий рівень українців все більше знижується. Протистояння між Президентом та

Кабміном тільки додають нестабільності для розвитку суспільства.

Нові терміни і поняття

Бюджет – виражений у грошовій сумі план майбутніх доходів та видатків держави, який складається щороку.

Дефіцит бюджету – перевищення видатків над прибутками в рамках держав ного бюджету.

Ринкова економіка – форма організації економіки, за якою продукт, що виробляється, стає товаром, тобто виробляється з метою продажу.

Шокова терапія – раптовий і швидкий перехід від планової до ринкової економіки.

Монетаризм – теорія і практика управління економікою, що базується на обмеженні грошової маси в обігу.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 438 446.

2.Історія України мовою документів: Навчальний посібник / За загальною редак цією проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго восток, Лтд», 2006. – С. 80 83.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2003. –

С.592 604.

4.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 574 592.

5.Литвин В. М. Україна на межі тисячоліть (1991–2001 рр.) / Україна крізь віки. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2000. – Т. 14. – 359 с.

357

9.8. МЕТА, ПРИНЦИПИ, ОСНОВНІ

НАПРЯМКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року

визначила демократичний і миролюбний курс зовнішньої політики дер жави. Здавалося, що саме цей документ установить новий період зов нішньополітичної діяльності України. Проте, задекларовані в ньому

принципи набули реального втілення тільки після проголошення неза лежності. Україна отримала шанс перетворитись із об’єкта в суб’єкт геополітики, тобто самостійно вирішувати власну долю. Після того, як світове співтовариство визнало Україну рівноправним партнером, в нашій країні постало питання обґрунтування власної лінії поведінки на

міжнародній арені.

Після розпаду СРСР, нове російське керівництво намагалося зберегти за Москвою керівну роль у Співдружності Незалежних Держав. СНД мало

шанс перетворитися на конфедеративний або федеративний союз. В рамках СНД за 1992 1993 рр. було прийнято близько 400 угод, але Україна підписала тільки половину з них. 2 липня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». В російсько

українських відносинах увага зосереджувалась на кримському питанні, деякі політичні діячі Росії вказували на необхідність перегляду статусу Криму. При цьому поступово кримське питання почало, так би мовити,

зміщуватися в бік питання Чорноморського флоту. Влітку 1992 р. прези

денти Л.Кравчук і Б.Єльцин досягли домовленості про встановлення

подвійного контролю над Чорноморським флотом на п’ятирічний термін.

30 травня 1997 р. між Україною і Росією було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Стосовно територіальних питань у договорі визнавалися «цілісність і непорушність» кордонів обох країн.

Чорноморський флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія

викупила непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20 річної оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

Україна озвучила прагнення бути без’ядерною державою. У січні

1994 р. у Москві було зроблено заяву трьох держав (Росії, України, США)

про виведення ядерної зброї з України. Після ратифікації Верховною Радою договору у листопаді цього ж року нашій країні були надані гарантії безпеки з боку ядерних держав, а також передбачені компенсації

не тільки за стратегічні, а й за тактичні ракети тощо. Впродовж 1992

1997 рр. Україна уклала договори про дружбу і співробітництво з краї

нами СНД. З 1992 р. стала членом Наради з питань безпеки і співро

бітництва в Європі (НБСЄ). Після приєднання до договору про нероз повсюдження ядерної зброї, у вересні 1995 р. Україна стала повноправ

358

ним членом Ради Європи. Розширені відносини з НАТО, особливо через

приєднання до програми «Партнерство заради миру». Невипадково

1994 р. був проголошений в США – «українським». У березні відбулися українсько американські переговори на найвищому рівні, а після зустрічі

двох президентів – Л.Кучми і Б.Клінтона (травень 1995 р.), засоби масової інформації сповістили про прорив у двосторонніх відносинах. Сутність зовнішньої політики України полягала у принциповій відмові

від будь яких проявів конфронтації, у переході до активного співробіт ництва з іншими державами.

Процес інтеграції України у загальноєвропейські структури виявився нелегким. Налагоджено правові засади контактів з Європейським Союзом, що має стати центральною інституцією, навколо якої створюватиметься

порядок в Європі. У той же час взаємовідносини між Росією й Україною поступово входили у міжнародно правове поле. На думку багатьох фахівців, велику роль у формуванні політики Європейського Союзу

щодо України грає ФРН. З 17 січня 1992 р. встановлені дипломатичні відносини України з Німеччиною. Посольство Німеччини стало першим посольством західної країни в нашій незалежній державі. Наміри тісного співробітництва з Україною продемонструвала Польща. Останнім часом,

незважаючи на розбіжності в окремих політичних питаннях, співпраця обох країн зміцнюється. Завдяки допомозі Чехії й Словаччини Україна у червні 1996 р. стала членом Центральноєвропейської ініціативи. Угор

щина однією з перших підписала з Україною (6 грудня 1991 р.) Договір

про основи добросусідства та співробітництва. Непростими залишають

ся відносини з Румунією, бо, починаючи з 1991 р., румунські політики

фактично відкрито висували Україні територіальні претензії, посилаю чись на аморальність пакту Молотова Ріббентропа від 1939 року (мається на увазі приєднання до УРСР Північної Буковини, Хотинщини, Приду

найського краю). У червні 1997 р. у Констанці українська сторона

підписала широкомасштабний договір з Румунією, що було важливим актом не тільки для захисту національних інтересів України, а й взагалі для зміцнення системи європейської безпеки. За Констанцьким догово

ром Румунія відмовилася від територіальних претензій до України. З

розпадом СРСР виявилися перспективними взаємовідносини з Туреч чиною. Особлива зацікавленість до нашої країни з боку Туреччини пояснюється кримськотатарським чинником. Зовнішньополітична

діяльність незалежної України не обмежувалась Європою, Північною

Америкою і Передньою Азією. Так, ще у березні і грудні 1995 р.

відповідно до Японії і Південної Кореї здійснив візит Президент України

Л.Кучма. Відкрилися нові можливості взаємного господарського співро бітництва з країнами Азіатсько Тихоокеанського регіону.

359

Певні корективи до зовнішньополітичного курсу України внесли

події «помаранчевої революції». Українське керівництво визнало стра

тегічними відносини з Європейським Союзом, задекларувало спроби інтегруватися в ЄС. Натомість представники ЄС ще не бачать Україну

своїм потенційним членом. Ілюзії української влади розвіяв Президент Чеської республіки В.Клаус під час візиту до Києва. До того ж, Україна визнала пріоритетність співпраці з США – єдиною на сьогодні наддер

жавою світу. США зацікавлені в тому, щоб Україна увійшла до євроат лантичних структур. Відкритим залишається питання про вступ України до НАТО. Останні провали у відносинах між Україною і Росією ще раз довели значний рівень інтегрованості економіки України в російську. Окремі українські політики справедливо вказували на те, що США і

Росія втручаються у внутрішні справи України, тому нашій державі слід наполегливо впроваджувати в життя цілісну зовнішньополітичну стра тегію.

Отже, зовнішньополітична діяльність України зосереджена в трикут нику ЄС – США – Росія. Інтеграція у європейські та євроатлантичні структури відбувається хаотично. Непослідовною є участь в СНД. Проте, в України є можливість перетворитися на регіонального лідера. Потребує

додаткового обґрунтування, а можливо, перегляду так звана концепція багатовекторності.

Нові терміни і поняття

Ратифікація – затвердження органами верховної законодавчої влади держави міжнародного договору (укладеного повноважними представниками договірних сторін), що надає договору юридичної сили.

Конфронтація – зіткнення, протистояння між державами, блоками держав, соціальними групами тощо.

Європейський Союз – союз європейських держав, утворений згідно з Догово ром про Європейський Союз (так званий Маастрихтський трактат), підписаний у 1992 році. Діє з 1993 р.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 438 444.

2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2003. –

С.619 647.

3.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 605 613.

4.Маркова С.В. Історія України: Навч. метод. посіб. / С.В.Маркова, В.О.Па рандій. – К.: МАУП, 2007. – 266 с. – С. 174 184.

5.Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Еволюція зовнішньої політики України (1991–2006 рр.) // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 32 50.

360