История(книга)

застосування соціальної доктрини католицизму до умов сучасної Украї ни. Серед головних напрямків церковного будівництва УГКЦ – підне сення богословської освіти, зміцнення церковної дисципліни, поліпшення катехітичної праці, соціальне служіння, робота з молоддю.

Динамічно розвивалася Римо католицька церква в Україні. На 01.01.09. р.

діяло 907 громад. Оскільки римо католицизм в Україні мав етнонаціо нальне забарвлення, то найбільш поширеним він був у місцях прожи

вання поляків та угорців (Львівська, Хмельницька, Вінницька, Жито мирська, Закарпатська області). Помітною стала тенденція просування

церкви на Схід. У діяльності РКЦ з середини 90 х років проявилися ще дві тенденції: з одного боку – лінія на українізацію її богослужбової

практики, з іншого – полонізована спрямованість місійної, філантро пічної та просвітницької діяльності.

З кінця 80 х років розпочався новий етап розвитку протестантських конфесій. На 1 січня 2009 р. в Україні діяли 8053 традиційні протестантські

громади (для порівняння, у 1991 р. – 2360). Більшість течій здійснювали

перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації (Всеукраїнська Спілка об’єднань євангельських християн баптистів, Всеукраїнська Спілка церков християн

віри євангельської (п’ятидесятників), Українська Уніонна конфенція ад

вентистів сьомого дня). Відпрацьовувалася нова для вітчизняного проте стантизму модель релігійної громади, яка поєднувала традиційну високу

дисципліну, високу релігійну зорієнтованість членів, закритість щодо секулярних впливів із високою соціальною активністю, відкритістю до суспільства, посиленням впливу на його життя. Проте окремі протес тантські течії (наприклад, Свідки Єгови) зберегли риси сектантства.

Активно відроджувалися релігійні організації національних меншин. Найбільш впливовими та чисельними серед них були організації мусуль

ман та іудеїв. З початку 90 х років чисельність мусульманських органі

зацій в Україні зросла у 71 раз (з 16 у 1991 р. до 1135 на 01.01.09 р.), діяли

три самостійні мусульманські центри (Київ, Сімферополь та Донецьк).

Кількість іудейських громад зросла більш, ніж у 10 разів – з 23 у

1991 р. до 268 у 2009 р. За допомогою зарубіжних релігійних організацій

іудеї створили декілька самостійних релігійних центрів, що керували їх діяльністю.

Одним із проявів релігійного відродження в Україні було інтенсивне

поширення нетрадиційних, новітніх релігій зарубіжного та вітчизняного походження. Якщо до 1989 р. вони взагалі були відсутні в Україні, то на початок 2009 р. їх нараховувалося вже 1735. Неорелігійні течії й рухи були дуже неоднорідними за своїм походженням, вченням, формами релігій ної організації та діяльності. Але їх типологічно можна об’єднати у декілька груп, а саме: неохристиянські (наприклад, Церква Християн

371

Повного Євангелія), неоорієнтальні (необуддизм, неоіндуїзм), неоязич ницькі (Собор Рідної віри, РУНВіра), синтетичні (Велике Біле братство, Церква уніфікації), сцієнтиські (Церква Сайентології), езотеричні (Ре ріховське товариство), містико оздоровчі рухи (йога, вчення П.Іванова),

а також сатанізм. Розвиток більшості неорелігійних громад йшов у

напрямку відмови від несприйняття світу й позбавлення молодіжного екстремізму, інституалізації громад та їх соціалізації.

Практично всі релігійні організації України крім богослужбової прак тики здійснювали місіонерську, освітню, видавничу, будівельну та со

ціальну діяльність. Так, на 01.01.09 р. в Україні діяло 340 місій, 74 братства, різними конфесіями було створено 196 духовних навчальних

закладів (17549 слухачів), видавалося 377 релігійних видань. Протягом 1992 2008 рр. було збудовано 5421 культову споруду, будувалося ще 2399.

Але проблема забезпечення релігійних організацій будівлями була роз в’язана лише на 64 %. Релігійні організації різних конфесій працювали

на ниві добродійництва, надаючи допомогу нужденним, працюючи у лікарнях, сирітських домах, місцях позбавлення волі тощо.

Нові терміни і поняття

Релігійна організація – згідно з українським законодавством, до релігійних організацій відносяться: релігійні громади, центри, управління, монастирі, місії, братства, духовні навчальні заклади.

Конфесія (від лат. «конфесіо» – визнання, сповідь) – будь яка Церква, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

Помісна православна церква – одна з п’ятнадцяти автокефальних (автокефа лія – самоврядування, адміністративна незалежність) православних церков, кожна з яких очолюється власним Патріархом.

Культова споруда – спеціально обладнана будівля, необхідна для задоволення релігійних потреб віруючих (храм, каплиця, молитовний будинок тощо).

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2009 р.): в редакції Державного комітету України у справах національностей та релігій // http: www.risu/org.ua/ukr/resourses/statistics/ukr2009

2.Бєлікова Н.Ю. Релігійні конфесії України (кінець 80 х – 90 і рр.

ХХстоліття). – Автореферат дис. на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальностю 07.00.01 – Історія України. – Донецький національний університет, Донецьк, 2001.

3.Бєлікова Н.Ю. Неорелігійні рухи та течії в Донецькій області (90 і роки

ХХстоліття) // Нові сторінки історії Донбасу: Ст. Кн. 7 / Голов.ред. З.Г.Лихо лобова. – Донецьк, 1999.– С. 123 135.

4.Бєлікова Н.Ю. Міжправославний конфлікт в Україні у 90 х рр. ХХ століття // Наука. Релігія. Суспільство.– 2001. № 2.– С. 76 86.

5.Історія релігій в Україні / За ред. А.М.Колодного і П.Л.Яроцького. – Київ: Знання, 1999. – С. 590 686.

372

9.13. УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

На початку ХХІ ст. близько 15 млн. українців проживали за межами етнічної Батьківщини. Вони складають українську діаспору. Така ситуа

ція є підсумком еміграції, витоки якої припадають ще на початок ХVІІІ ст. Виділяють чотири хвилі української еміграції: кінець ХІХ ст. – 1914 р.; міжвоєнний період (1918 1939 рр.); 1945 – кінець 1980 х рр.;

90 ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст. Розглянемо особливості останньої хвилі еміграції та становище української діаспори на сучасному етапі. Принагідно зазначимо, що остання хвиля еміграції відбувалася в період створення незалежної України.

У 90 х роках ХХ ст. – на початку ХХІ ст. за кордон виїжджали

переважно представники науково технічної інтелігенції, фахівці різних галузей господарства. Здебільшого це люди молодого та середнього віку. Дослідники зазначають, що сучасні емігранти керуються насамперед со

ціально економічними мотивами. Іноді відбувається повторна еміграція, яка також обумовлена соціально економічними факторами. Українські емігранти переїжджають з країн з посередніми умовами життя до країн з найвищим рівнем (США, Канада та ін.).

Важко підрахувати скільки українців нині мешкає в так званому ближньому зарубіжжі, до якого відносять пострадянський простір. З деякою погрішністю нараховують близько 10 млн. осіб. Найбільш чис

ленна українська діаспора знаходиться в Російській Федерації. У РФ

українці проживають насамперед у Курській, Білгородській, Воронезькій

областях, Далекому Сході, Північному Кавказі, Кубані та ін. На початку

ХХІ ст. в Росії функціонувало трохи менше шістдесяти українських культурно громадських товариств і осередків. Серед них найбільш відо мими є «Дружба» у Воркуті, «Славутич» у Москві, Громада української

культури в Сиктивкарі, імені Тараса Шевченка в Санкт Петербурзі.

Існують невирішені проблеми у життєдіяльності українців РФ: недостат ньо національних шкіл, театрів, телебачення тощо.

До останнього часу багато українців проживало в Казахстані та

країнах Середньої Азії. Останнім часом чисельність українців у цьому

регіоні зменшується, особливо відчутно в середньоазіатських республі ках. При цьому, значна частина українців, що виїжджає з регіону, повертається не додому в Україну, а в Росію. У 1990 р. у парламенті

Казахстану налічувалося 24 депутати українці, у місцевих радах усіх

рівнів було понад 5 тис. українців. Проблеми української діаспори

Казахстану схожі з тими, що мають місце в РФ.

Українці складають близько 15 % від загальної кількості населення Молдови. Проте й там відсутні українські школи. У Придністровській

373

Молдавській Республіці (невизнана світовою спільнотою) в першу чергу реалізуються інтереси російськомовного населення, хоча багато українців

мешкає на її теренах. У суміжних районах з Білоруссю живе численна

українська діаспора (300 тис. осіб). Серед країн СНД найменше українців на Закавказзі. Більш менш організованою є прибалтійська

українська діаспора. У деяких містах працюють українські недільні школи. У Таллінні діє національно культурний осередок «Українське

земляцтво». За даними соціологічних опитувань тільки четверта частина українців має бажання залишатися в Прибалтиці. Немає сумнівів, що усі

національно культурні організації української діаспори в СНД і країнах

Балтії потребують підтримки як з боку місцевої влади, так і України. Щодо чисельності західної української діаспори теж існують розбіж ності між фахівцями. За деякими підрахунками українців на Заході понад

5 млн. осіб. Найбільш численними українськими громадами є амери

канська (США) і канадська. Динаміку чисельності українського населення в американських країнах важко визначити внаслідок різних методичних

засад переписів і дії етнічних процесів. Так, за офіційними даними перепису 1990 р. у США налічувалося 741 тис. українців, а за конфесій

ними даними їх було значно більше. Серед слов’ян українці в США займали друге місце за чисельністю після поляків. Більшість українців

нині живе і працює у північно східних промислових штатах (Пенсільванія, Нью Йорк, Нью Джерсі, Іллінойс). Українці США мають свої школи,

вищі навчальні заклади, наукові й культурні установи. З 1968 р. при Гарвардському університеті функціонує український науково дослідний інститут. У Клівленді діє громадський комітет підтримки українського

мистецтва. У 1989 р. Ратгерський університет увів шевченківські читання.

Загалом україністика викладається у 28 університетах та коледжах США.

Представники української діаспори грають помітну роль у суспільно політичному житті країни. Так, до 1993 р. надзвичайним і повноважним послом США в Україні був українець за походженням Р.Попадюк.

Понад 1 млн. українців проживає в Канаді. Торонто, Вінніпег, Ед монтон, Ванкувер, Монреаль – центри проживання українців Канади. Фахівці відзначають, що українці в Канаді знаходяться в найбільш сприятливих умовах у порівнянні з іншими представниками української діаспори. Компактне розселення дає змогу протистояти асиміляції, краще

зберігати національні традиції і мову. Українознавчі студії є в універси

тетах Вінніпега, Торонто, Монреаля та ін. Відомим центром досліджень з україністики став Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. Українці беруть активну участь у суспільно політичному житті Канади. Українець за походженням Р.Гнатишин займав посаду генерал губерна

тора Канади. Та все ж українською мовою у сім’ях користуються трохи більше 20 % україно канадців.

374

Достатньо великі українські діаспори знаходяться в Бразилії і Арген

тині. Їх об’єднує той факт, що більшість українців в них займається

сільським господарством. Окремі групи переселенців проживають у Парагваї, Уругваї, Чилі та інших латиноамериканських країнах. Україн

ська діаспора в Австралії – молода, хоча перші українці з’явилися в цьому регіоні світу ще в ХІХ ст.

Серед європейських країн найбільша українська діаспора (понад

350 тис. осіб) – у Польщі. При цьому важливо відзначити, що значна частина українців, яка нині вважається діаспорою, є автохтонним насе ленням. Вона стала діаспорою у підсумку змін державних кордонів. У 1990 р. створено Польську асоціацію українознавців, яка займалася українською історією і культурою. Українці розселені й в інших країнах

Європи: Румунії, Чехії, Словаччині, Словенії, Сербії, Хорватії, Франції, Німеччині, Великій Британії та ін. До вищевказаного слід додати, що українці розселилися в окремих країнах Азії та Африки: Китаї, Сирії,

Лівані, Єгипті, Марокко.

Отже, навіть у період незалежності України відбувалася чергова хвиля української еміграції. Проте, частина українців за кордоном зберігає національну самобутність, мову, традиції. На порядок денний вийшло

питання поширення зв’язків України з українською діаспорою. Окремі представники діаспори зіграли і продовжують грати важливу роль у розбудові незалежної України. Зміцнення зв’язків народу України з

закордонними українцями сприятиме суспільному прогресу і духовному

розвитку, взаєморозумінню між ними.

Нові терміни і поняття

Еміграція – переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей зі своєї Батьківщини в іншу країну з політичних, економічних, релігійних та інших причин.

Автохтони – спільність, що виникла в процесі еволюції на певній території і проживає на ній нині (корінні жителі країни або місцевості).

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.История Украины: Учебное пособие для студентов неисторических специ альностей / Под общей редакцией Р.Д.Ляха. – Донецк: Центр подготовки аби туриентов, 2002. – С. 379 392.

2.Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – 3 тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – С. 680 695.

3.Культура українців за межами України // Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – 2 е вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – С. 254 264.

4.Табачник Д.В., Попов Г.Д. Українці зарубіжжя та Україна: Довідник. – К.: Знання, 2007. – 399 с.

375

9.14. МІСЦЕ УКРАЇНИ У СУЧАСНОМУ

ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Після розпаду в 1991 р. СРСР двополюсна світова система перестала

існувати. На мапі світу з’явилися нові незалежні держави. Їхня поява започаткувала глобальні трансформації в світі. За словами американсь кого політолога З.Бжезинського досягнення Україною суверенного ста тусу «є однією з найвідчутніших геополітичних подій ХХ ст.» (пояснення

поняття «геополітика» див. у пункті 9.1.). Україна є географічним цен

тром Європи, отже, є помітним державним утворенням у світовій роз

становці сил. Україна – друга в Європі за територією, шоста в Європі

за населенням. Розташування на перетині трьох величезних геополітич

них масивів – євроатлантичного, євразійського та ісламського – додат

ково впливає на унікальність нашої держави.

Спробуємо пояснити місце і роль України у сучасному геополітич

ному просторі, враховуючи той факт, що вже майже вісімнадцять років

вона існує як суб’єкт геополітики. Політологи визначають на сучасній

політичній мапі Євразії щонайменше п’ять геостратегічних гравців (Ро

сія, Франція, Німеччина, Китай, Індія). Іноді до них долучають безумов

но важливі держави – Японію, Велику Британію, Індонезію. Разом з цим визначається п’ять найважливіших геополітичних вісей: Туреччина, Іран, Південна Корея, Україна, Азербайджан.

У перші роки незалежності, намагаючись усвідомити національні

інтереси, в умовах боротьби різних політичних сил, українська зовнішня політика звелася до так званої багатовекторності. Фахівці називали п’ять можливих сценаріїв розвитку зовнішньополітичного курсу України у 90 ті роки ХХ ст.: неприєднання до будь яких воєнних блоків і політич них союзів; швидка інтеграція із західними країнами; утворення блоку

з країнами Балтії і центральної Європи; блокування з країнами Причор номор’я, союз з Росією та країнами СНД. Політики і науковці розгля дали та аналізували усі можливі варіанти, але за орієнтир було прийнято

першу модель – «неприєднання». Враховуючи той факт, що контроль над ядерною зброєю здійснювався із Москви, Верховна Рада вирішила

визначити статус України як без’ядерної держави.

2 липня 1993 р. у «Основних напрямах зовнішньої політики України» Верховна Рада заявила про необхідність змін зовнішньополітичного курсу та про «повномасштабність участі в загальноєвропейській струк турі безпеки». Позаблоковість поступово відходила на другий план, а все

більше й чіткіше виявляв себе південний вектор зовнішньої політики України, особливо після того, як у 1993 р. у Бухаресті відбулася перша,

376

а у Києві – друга сесія Парламентської Асамблеї Чорноморського еко

номічного співробітництва.

У 1991 1993 рр. модель зближення з Росією та іншими країнами СНД мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Українське керів

ництво, принаймні його частина, розглядала СНД лише як механізм «цивілізованого» розлучення. При всій невизначеності ставало зрозу мілим, що основою в зовнішній політиці України окреслюється вісь

«Схід – Захід». У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії й України було підписано тристоронню заяву, згідно з якою Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. У 1996 р. Україна вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу. США і Росія

надали нашій державі гарантії безпеки.

Україна почала робити кроки, щоб стати повноправним членом європейської спільноти. Нині Європейський Союз є найбільшим після

колишніх республік СРСР торговельним партнером України. Однак, процес інтеграції України до європейських структур уповільнює надзви чайно обережна позиція Євросоюзу. 9 липня 1997 р. у Мадриді Прези дентом України та лідерами 16 держав – членів НАТО – було підписано

Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. 19 вересня 1996 р. вперше в офіційному українсько американському комюніке, при свяченому створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Ук

раїною і США, було вжито формулу «стратегічне партнерство». Експерти

вважають, що значна увага західних держав, насамперед США, до Ук

раїни визначається не стільки її партнерським потенціалом, скільки

своєрідним місцем у суперництві між Росією і Заходом. Водночас, саме цей факт може створювати серйозну загрозу перетворення України на об’єкт маніпулювання.

За часів президентства Л.Кучми ставлення до СНД еволюціонувало.

На початку ХХІ ст. українське керівництво стало розглядати СНД як міжнародний переговорний механізм, за допомогою якого разом із сусідами Україна може вирішити багато питань соціально економічного

та суспільно політичного характеру. З приходом до влади в Росії Пре

зидента В.Путіна в інтеграційному процесі на пострадянському просторі все більше стала відчуватися домінуюча роль Росії. Окремі політичні кола України побоювалися того, що у зв’язку з останнім Україна може

втратити свій суверенітет. Тому за основу своєї діяльності у межах СНД

було взято концепцію інтеграції на «різних швидкостях».

Український народ мав велику надію на кардинальні зміни після

перемоги так званої «Помаранчевої революції», але істотних змін у житті пересічного українця не відбулося. Українські політологи вважають, що

377

Україна прагнула, але так і не змогла виступити активним суб’єктом

геополітики, вона залишилась здебільшого пасивним об’єктом масштаб

них процесів, що розгорталися у новій Європі. При цьому, все більше поглиблюючи відносини з Європою і США, Україна погіршила стосунки

зРосією. Можна казати й про прагматичний й жорсткий підхід російсь кої влади до України, але політичні амбіції українських лідерів досить часто стають на заваді дотримання й захисту національних інтересів. У той

же час ЄС, більше ніж через десятиліття своїх відносин з Україною, так і не зміг виробити концептуального підходу до нашої країни. Ідея україн ської влади щодо зовнішньополітичного курсу у трикутнику Україна – Росія – ЄС за умови рівності усіх сторін, схожа на раніше практиковану політику балансування між Сходом і Заходом. Зазначимо, що з окремими

державами – членами НАТО – Україна має складні відносини, зокрема

зРумунією, з якою існують територіальні суперечності.

10 квітня 2008 р. Верховна Рада України ратифікувала угоду про вступ

України до Світової організації торгівлі, через місяць Україна стала 152 м членом цієї організації, але чого більше принесе цей факт – позитивних чи негативних моментів – покаже час. Нині Україна перетво рилася на своєрідний полігон геополітичного суперництва між ЄС, США

і Росією. Україна плекає надії на перетворення на регіонального лідера. Інтеграція в європейські та євроатлантичні структури відбувається хаотич но і непослідовно. Погіршилися відносини з Росією й окремими країнами

СНД. На порядку денному залишається питання вироблення геополітич

ної стратегії, орієнтованої, у першу чергу, на власні інтереси.

Нові терміни і поняття

Комюніке (повідомляю) – 1) офіційне повідомлення про хід та підсумки переговорів між державами чи громадськими діячами, уповноваженими делега ціями тощо; 2) узгоджена з усіма учасниками переговорів спільна заява про досягнуті результати, про розходження позицій і проблеми, які залишилися нерозв’язаними.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 441 444.

2.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 605 613.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2003. –

С.621 647.

4.Маркова С.В. Історія України: Навч. метод. посіб. / С.В.Маркова, В.О.Па рандій. – К.: МАУП, 2007. – 266 с. – С. 174 184.

5.Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: / Кол. моногр. // За ред. Ф.М.Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 488 с.

378

Мапа 9.

Україна в умовах розбудови державної незалежності

379

МАТЕРІАЛИ ІЗ ЗАКРІПЛЕННЯ ТЕМИ 9

ПИТАННЯ З САМОКОНТРОЛЮ

1.Окресліть головні напрями державотворчого процесу в незалежній Україні.

2.Розкрийте зміст та історичне значення Акту проголошення неза лежності України від 24 серпня 1991 р. та результатів Всеукраїнського

референдуму 1 грудня 1991 року.

3.У чому полягала сутність перехідного характеру державного уст

рою й суспільного ладу в Україні в пострадянський період?

4.Пригадайте та з’ясуйте для себе основні положення Конституції

України 1996 року.

5.Яку роль у розвитку українського суспільства періоду незалежності

відігравали представники української діаспори?

6.Окресліть головні напрями зовнішньополітичної діяльності Ук

раїнської держави доби незалежності.

7.Яке місце в сучасних умовах розвитку українського суспільства

приділяється національно культурній сфері?

	ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
1. Установіть відповідність між подіями і датами:
а) прийняття Декларації про державний			а) листопад 1999 р.;
суверенітет
б) прийняття Конституції України			б) липень 1990 р.;
в) введення в дію національної валюти – гривні			в) серпень 1991 р.;
г) проголошення Акту про незалежність України			г) вересень 1996 р.;
д) переобрання Л.Кучми на другий			д) червень 1996 р.
президентський термін
2. Членом яких з вказаних нижче структур є Українська держава:
а) СНД;	б) ЄС;	в) Ради Європи;
г) НАТО;	д) СОТ;	є) ООН.

3. Установіть послідовність наступних подій:

а) обрання Президентом України Л.Кравчука; б) «Помаранчева революція«;

в) прийняття Конституції України; г) підписання широкомасштабної угоди з Росією;

380