История(книга)

7.7.РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

В20B30Bті РОКИ ХХ СТ.

Культурне будівництво в УСРР у 20 тих роках було тісно пов’язано

з політикою «українізації». «Культурна революція» поряд з індустріалі зацією і колективізацією була головним напрямом більшовицьких сус пільних перетворень. Головну роль у процесі українізації зіграв Народ

ний комісаріат освіти, зокрема його керівники – С.Шумський (1925 1927) і М.Скрипник (1927 1932). Значні успіхи були досягнуті в справі поширення української мови, розвитку національної освіти і культури. Більше половини книг та газет видавалися українською.

Вказані зміни призвели до того, що з еміграції стали повертатися

видатні українські діячі науки і культури. Так повернувся на батьківщину видатний український історик, політичний діяч, колишній президент Української Центральної Ради М.С.Грушевський. На західних землях

України почало змінюватися ставлення до більшовицької влади.

У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з непись менністю. Наступного року Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю». Відповідно до неї населення республіки

віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. Добровільним товариством «Геть неписьменність!» створювалися пункти ліквідації не письменності (лікнепи). Успіхи були достатньо вагомими: у 1927 р.

70 % дорослого населення в містах і 50 % у селах були письменними,

на 1939 р. кількість письменних зросла майже до 85 %.

Неоднозначно можна оцінити розвиток народної освіти. З одного

боку, – введено обов’язкові державні програми навчання, підручники, розпорядок навчального процесу, швидкими темпами зростала кількість учнів, загалом сформувалася система обов’язкової семирічної освіти у

містах України тощо. Однак, більшовицькій тоталітарній владі потрібна

була людина виконавець. Потреби індустріалізації зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням, соціально гуманітарні дисципліни витіснялися з навчального процесу.

Суперечливі події цього періоду вплинули на розвиток літератури та

мистецтва. З’явилися нові течії: революційний романтизм (В.Блакит ний, Г.Михайличенко, В.Сосюра), футуризм (М.Семенко, М.Бажан, Ю.Шпол), символізм (М.Вороний, О.Олесь, А.Савченко, М.Філянсь

кий), «неокласицизм» (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй Хмара). Ук

раїнські революційні романтики розвивали ідею провідної ролі проле

таріату в боротьбі з капіталом, поєднуючи її з ідеєю національного

визволення. Футуристи заперечували будь які культи і канони у мис тецтві (критикували «культ Т.Г.Шевченка»), орієнтувалися на новітні

271

тенденції розвитку європейської літератури. Для вітчизняного симво

лізму було характерно поєднання інтересу до нових зразків європейської

літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко, містич не, відірване від життя світобачення. Неокласики виступали проти

низькопробної масової літератури, дбали про українську літературну традицію, вимагали гармонійної завершеності вірша.

Якщо у перші післяреволюційні роки найбільший вплив мало

об’єднання літераторів «Пролеткульт», то в 1923 р. було створено «Гарт» (В.Блакитний, В.Сосюра, О.Довженко, П.Тичина, М.Хвильовий та ін.). Проте, невдовзі й «Гарт» розпався, давши життя «Вільній академії про летарської літератури» і «Всеукраїнській спілці пролетарських письмен ників». Протягом цього періоду існували й інші творчі угруповання

(«Нова генерація», «Авангард», «Марс» тощо).

З утвердженням тоталітаризму посилився контроль над різними на прямами літератури. Гасло М.Хвильового «Геть від Москви!» з літера

турної площини перевели у політичну, зробивши з письменника «бур жуазного націоналіста». Посилилась ідеологічна цензура, художність по ступалася ідейності та партійності, самобутнє нівелювалося, міжнародні контакти значно зменшилися.

Український театр вийшов на новий рівень розвитку. Кількість те атрів зростала (на 1940 р. – 140 державних і понад 40 робітничо колгоспних). У 1922 р. було створено театр «Березіль», сцена якого стала

своєрідним експериментальним майданчиком для впровадження новітніх

ідей. Відомих українських акторів театру (М.Заньковецьку, А.Бучму та

ін.) стали залучати до участі в кіно. Останнє стало новим явищем

української культури міжвоєнного періоду. В республіці працювали дві кінофабрики (пізніше – кіностудії) – Одеська і Київська. Українське кіномистецтво досягло світового рівня. Фільми О. Довженка «Звениго

ра», «Арсенал», «Земля» стали відомими у світі. Останній фільм був

визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів і народів (1958 р., Всесвітній конкурс у м. Брюсселі).

У сфері архітектури домінував конструктивізм. Його характерними

рисами були прагматизм, доцільність, економність, функціональність

тощо. Своєрідність національної архітектури втрачалася, що викликало протест у відомих архітекторів (Д.Дяченко, П.Альошин). Пізніше дог матика соціалістичного реалізму призвела до домінування монументальної

патетики.

Український художник авангардист М. Бойчук започаткував новий

напрям монументального мистецтва – неовізантизм, поклавши в його

основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису. Його працю

272

продовжили О.Бірюков, О.Павленко, І.Падалка та інші митці. Українські художники, послідовники народницького реалізму, в своїх картинах

акцентували увагу на українських національних традиціях, хоча й вико ристовували новітні здобутки західних мистецьких шкіл (М.Самокиш, Ф.Кричевський, С.Прохоров).

Вітчизняна музична культура теж піднялася на вищий щабель. Особ ливу роль зіграло Товариство ім. М.Леонтовича. Активну участь у його роботі взяли М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка. У цей період зріс інтерес до опери і балету. Серед найвідоміших – опери «Дума чорноморська» Б.Яновського і «Золотий обруч» Б.Лятошинського, бале

ти «Карманьйола» В.Фемеліді і «Пан Каньовський» М.Вериківського. Симфонія Л.Ревуцького та Увертюра на чотири українські народні теми Б.Лятошинського були вищими досягненнями вітчизняної симфонічної

музики.

Отже, культурне життя України, досягнувши значних успіхів у 20 тих роках, завдяки, здебільшого, політиці «українізації», вже у наступне десятиліття опинилося під пресом тоталітарного режиму. Під час масо

вих репресій були знищені видатні представники української інтелі генції. Ті, хто вижив, мали пристосовуватися до нових реалій життя.

Різні напрями культури влада розглядала як ідеологічний інструмент для впровадження своїх ідей.

Нові терміни і поняття

Еміграція – переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей зі своєї Батьківщини в іншу країну з політичних, економічних, релігійних та інших причин.

Цензура – державний нагляд за змістом друкованих видань, театральних виступів тощо.

Соціалістичний реалізм – художній метод в літературі та мистецтві, який потребує зображення дійсності в дусі вірності ідеям комунізму.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Україна в ХХ столітті: Зб. документів і матеріалів (1900 1939) / Упоряд.: А.Г.Слюсаренко, А.О.Буравченков, Н.І.Миронець та ін. – К.: ІЗМН, 1997. – С. 389.

2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. – С. 401

414.

3.Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: навчальний посібник. Вид. третє – Харків: ТОВ «Одіссей», 2002. –

С.395 397.

4.Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20 30 ті ро ки). – К.: Либідь, 1991. – 431 с.

5.Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920 х – 30 х років: соціальний портрет та історична доля. – К.: Глобус, Вік; Едмонтон: Канадський ін т Україн ських Студій Альбертського Ун ту, 1992. – 176 с.

18. 3798

273

7.8.ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

УМІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Уперіод між закінченням Першої (листопад 1918 р.) і початком

Другої світової війни (вересень 1939 р.) західноукраїнські землі входили до складу Польщі, Румунії і Чехословаччини. Східна Галичина і Західна

Волинь належали Польщі, Північна Буковина та придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччині. 7 мільйонів українців проживало

на цих землях. У пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки. Усього за міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. чоловік.

На теренах Східної Галичини і Західної Волині (125,7 тис. кв. км) проживало 5,6 млн. українців. За Ризьким мирним договором 1921 р.

Польща була зобов’язана поважати права українського населення. Закон

від 26 вересня 1922 р. надав самоврядування Львівському, Станіславсь кому і Тернопільському воєводствам. Однак, лише за 1919 1922 рр. 100 тис. українців було заарештовано, з яких 27 тис. померло. Законом

1924 р. було заборонено вживати українську мову в урядових установах.

Після того, як до влади повернувся Юзеф Пілсудський, у польському суспільстві посилилися авторитарні тенденції.

«Східні креси» (так у Польщі називали західноукраїнські землі) були переважно сільськогосподарським регіоном. Під час економічної кризи

1929 1933 рр. західноукраїнське населення зазнало значного удару. Саме

вцей час найбільшого впливу на суспільство досягла Комуністична

партія Західної України (КПЗУ). Влітку 1932 р. близько трьох десятків тис. селян Ліського, Добромильського, Сокальського і Турківського

повітів підняли повстання, яке придушила регулярна польська армія.

Розправи з селянами отримали назву пацифікації.

Нелегальні методи боротьби використовували представники Україн

ської Військової Організації (УВО), яку було засновано у 1920 році.

УВО влаштувала замахи на життя маршала Ю.Пілсудського (1921 р.),

президента Польщі С.Войцеховського (1924 р.). У січні лютому 1929 р. у Відні на базі УВО та окремих націоналістичних угруповань виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН став Є.Коновалець. Головною метою діяльності вважалася революційна

боротьба до встановлення суверенітету на українських землях. Ідеоло гічним підґрунтям організації був «інтегральний націоналізм», основи якого розроблені Д.Донцовим. Українська нація визнавалася абсолют ною цінністю, передбачалося встановлення національної диктатури, особливе значення приділялося соборності (національній єдності). Пе

ріод з 1926 по 1937 рр. став часом пошуків компромісу між владою та

поміркованими українськими політичними силами. Найчисленніша українська партія УНДО (Українське народно демократичне об’єднан

274

ня, лідер – В.Мудрий) у жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» від носин з владою. Українська буржуазія отримує низку поступок в еконо мічній сфері, але, побоюючись позицій Німеччини в українському пи танні, уряд у 1937 р. повертається до доктрини однонаціональної держави.

Основними місцями проживання українців у Румунії були: Північна

Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бесса рабії. Деградація господарства, безробіття ще більше посилилися у 1929

1933 рр. Грабіжницька аграрна реформа зменшила розміри селянських володінь майже втричі. Фахівці поділяють перебування українських

земель під владою Румунії у міжвоєнний час на три періоди: 1918 1928 рр. і 1937 1940 рр. – періоди реакції, 1928 1937 рр. – період відносної

лібералізації.

Уперіоди реакції відбувалася неприхована румунізація українського

населення, коли українців вважали «румунами, які забули рідну мову». Школи закривалися, українська церква переслідувалася, українські землі

роздавалися офіцерам румунської армії. Повстання проти румунського

свавілля придушувалися. Найвідоміше повстання – Татарбунарське 1924 р., в якому взяли участь 6 тис. осіб.

Період з 1928 р. був відносним полегшенням життя українців Румунії.

На Буковині з’явилася Українська національна партія, на чолі з В.За

лозецьким. Партія була представлена у парламенті, заснувала низку періодичних видань, які виходили українською мовою. У Румунії діяли

також Комуністична партія Буковини та «революційний табір», який сформувався в середині 30 х років.

Перехід до авторитаризму в Румунії відбувся ще у 1933 р., коли було прийнято реакційні закони та набрали силу фашистські організації. Після того, як король Кароль ІІ у 1938 р. заборонив діяльність політич них партій, у Румунії було встановлено військову диктатуру. Нелегально

діяли лише комуністи в Бессарабії, а на Буковині існувала добре закон

спірована Буковинська націоналістична організація на чолі з О.Зиба

чинським.

Розпад Австро Угорської імперії поставив на порядок денний питан

ня про майбутню долю Закарпаття. Існувало декілька варіантів його

вирішення. Однак, 12 листопада 1918 р. на засіданні Американської Народної Ради карпатських русинів у Скрентоні (США, Пенсільванія) було вирішено приєднати ці землі до Чехо Словацької республіки. Відпо

відно до Тріанонського мирного договору Закарпаття під назвою «Підкар патська Русь» увійшло до Чехо Словаччини (у 30 ті роки назва держави буде писатися без дефісу). Спочатку мова йшла про надання краєві широкої автономії, але пізніше про це забули.

У20 тих роках Закарпатті було проведено аграрну реформу та інші заходи щодо покращення життя, але його мешканці отримували найниж

275

чу в країні зарплату. 9 % населення Чехословаччини приходилось на Закарпаття, однак 0,07 % виробничих потужностей розміщувалося на цій території. Край представляв собою аграрно сировинний придаток, май же 90 % селянських господарств якого знаходилося у борговій кабалі.

У суспільно політичній сфері становище було дещо кращим. Майже

30 політичних партій діяло в регіоні. «Мадярони» намагалися довести, що карпатороси – окрема національність, та приєднати їх до Угорщини.

«Русофіли» вважали місцевих жителів частиною єдиного російського народу. Народовці на чолі з Августином Волошиним вимагали автономії.

Комуністи доводили необхідність приєднання до Радянської України. У національно культурній сфері чехізація мала місце, але була не такою

жорстокою, як у Румунії. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив неза лежність Карпатської України, було обрано президента – А.Волошина,

але невдовзі угорська армія окупувала Закарпаття.

Західноукраїнські землі, які перебували у складі Польщі, Румунії і

Чехословаччини, повною мірою відчували суспільно політичний, со

ціально економічний і національно релігійний гніт. Проте, існували різні варіанти гноблення – від м’якого чехословацького до жорстокого румунського.

Нові терміни і поняття

Пацифікація (умиротворення) – офіційна назва репресій проти українців, що здійснювалися урядом Польщі на західноукраїнських землях у 30 х рр. ХХ ст.

Диктатура – необмежена влада особи, класу, групи, що спирається на силу і певну державну структуру.

Деградація – поступове погіршення, занепад, рух назад, виродження. Реакція політична – активна протидія прогресові в суспільному житті з метою

збереження старих порядків. Виявляється в боротьбі з революційно демократич ними рухами, переслідуванні інакодумців, політичному терорі, масовому на сильстві в економічному плані тощо.

Лібералізація – система заходів, які спрямовано на звільнення від жорстоких обмежень, державного регулювання, контролю.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Україна в ХХ столітті: Зб. документів і матеріалів (1900 1939) / Упоряд.: А.Г.Слюсаренко, А.О.Буравченков, Н.І.Миронець та ін. – К.: ІЗМН, 1997. –

С.280 283, 317 318, 418 421.

2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. – С. 429 452.

3.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 277 291.

4.Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних зак ладів / За ред. В.І.Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – С. 328 338.

5.Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини. – К.: МАУП, 2005. – 568 с.

276

7.9. ВИНИКНЕННЯ ОУН.

ДІЯЛЬНІСТЬ У ПЕРЕДВОЄННИЙ ЧАС

Українське населення в Польщі боролося за свої права різними

шляхами. Політичні партії, товариства, економічні групи використову вали легальні методи. Однак, частина молоді, особливо колишні вояки, які брали участь у Першій світовій війні та національно визвольних

змаганнях, не змирилися з поразкою, виступали проти політики реп ресій. Ставку вони зробили на нелегальні силові методи боротьби.

Особливо спиралися на силові методи боротьби представники Украї нської Військової Організації (УВО), яку було засновано у 1920 році. Саме з утворенням цієї організації фахівці пов’язують народження ук

раїнського націоналізму. Очолював УВО колишній командир Українських січових стрільців Євген Коновалець. УВО влаштувала замахи на життя маршала Ю.Пілсудського (1921 р.), львівського воєводи К.Грабовського

(1921 р.), президента Польщі С.Войцеховського (1924 р.) та деяких інших політичних діячів.

У січні лютому 1929 р. у Відні на базі УВО та окремих націоналістич них угруповань («Асоціація української націоналістичної молоді», «Гру

па української національної молоді», «Легія українських націоналістів») виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН). Головою Про воду ОУН став Є.Коновалець. Головною метою діяльності вважалася

революційна боротьба до встановлення суверенітету на українських

землях. Ідеологічним підґрунтям нової організації був «інтегральний

націоналізм», основи якого були розроблені Д.Донцовим. Відповідно до

його ідей українська нація визнавалася абсолютною цінністю, передба чалося встановлення національної диктатури, особливе значення при ділялося соборності (національній єдності). Донцов відкидав політичну

спадщину попереднього покоління духовних лідерів України на чолі з

М.Драгомановим, І.Франком, М.Грушевським. Підкреслював, що саме соціал$демократичні ідеї останніх були причинами поразки національно визвольних змагань.

Всю увагу ідеологи ОУН сконцентрували на тому, що український

народ має право на власну державність. Вони бачили Україну етнокра тичною державою на чолі з верховним провідником. Політична система мала бути побудована таким чином, що керівник української держави

займав у ній місце, яке займали фюрер у німецьких нацистів, дуче в

італійських фашистів. Оунівці вбачали для себе найкращим політичним

взірцем націонал$соціалістів Німеччини. Слід нагадати, що ще у 1922 р.

Є.Коновалець зустрівся з А.Гітлером, а штаб квартира УВО знаходилася у Берліні.

277

Досить часто оунівці вдавалися до терору. Вони не вважали його

єдиним правильним шляхом. Проте намагалися стимулювати в українсь

кому суспільстві стан «постійного революційного бродіння». На це були спрямовані на початку 30 их років сотні актів саботажу, десятки експ

ропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств. Найбільш відомі вбивства комісара львівської поліції Є.Чеховського, радянського дипломата невисокого рангу О.Майлова (це була помста за голодомор

1932 1933 рр.), міністра внутрішніх справ, керівника кампанії пацифі кації Б.Перацького і директора української академічної гімназії у Львові І.Бабія. Своїми ворогами оунівці вважали тих, хто виступав за норма лізацію відносин з польським урядом. Жертвами націоналістів нерідко ставали українці, які не бажали з ними співпрацювати.

Удругій половині 30 их років ОУН стала проводити масове вербування до своїх лав, щоб поширити свій вплив на українське суспільство. Чи сельність зростала, а з нею й можливість проникнення в організацію

поліцейських агентів. Після вбивства Б.Перацького були ув’язнені у Березі Картузькій сотні оунівців. Серед них найбільш активні діячі галицького проводу – С.Бандера, М.Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Климишин.

В організації все більше поширювалися чутки про зраду, про зрос

тання в її лавах поліцейських агентів. Здебільшого це не відповідало дійсності, але відчуження між молодими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком представниками, що

переважно перебували в еміграції, почало невпинно зростати.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб,

хоча окремі дослідники вказують на 40 тис. членів. Посиленню ОУН

сприяли піднесення національної свідомості, розчарування в легальних методах боротьби, західних демократіях, радянській системі. У 1938 р. Є.Коновальця було вбито радянським агентом П.Судоплатовим. Наступ

ним лідером організації став Андрій Мельник, який мав надію на те, що

боротьба гітлерівської Німеччини з СРСР допоможе українському націо нальному рухові здійснити свої плани.

Фактично після вбивства Є.Коновальця ОУН розпалася на дві час

тини. Радикальні національні сили, очолювані С.Бандерою, вважали за

необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за українську державність, маючи орієнтиром західні країни. Прихильники А.МельниB ка намагалися довести, що створення підпільної армії може викликати

каральні заходи з боку фашистської Німеччини. У серпні 1939 р. при

бічники А.Мельника провели свою конференцію в Римі, на якій його

офіційно було проголошено керівником ОУН.

Улютому 1940 р. прихильники С.Бандери організували конференцію

вКракові. Рішення Римської конференції було визнано таким, що не

278

відповідає дійсності. Націоналістична молодь оголосила себе законним

керівництвом, отримавши назву ОУН – Р (революціонери) або ОУН –

Б (бандерівці). Прихильники А. Мельника стали називатися мельни ківцями.

Незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського керівництва в «українському питанні», процес асиміляції українського народу продовжувався. Могли змінюватися темпи, методи та засоби

впровадження тих чи інших урядових заходів, але сутність від того не змінювалася. Виникнення і діяльність ОУН стало своєрідною відповіддю на цей процес. Діяльність ОУН проявлялася у різних формах, викори стовувалися різні засоби, але, враховуючи постійний урядовий тиск, українські націоналісти здебільшого застосовували нелегальні засоби

боротьби. Поступово у міжвоєнний період ОУН стане чинником, який не враховувати офіційній владі вже неможливо. Ця організація деста білізувала внутрішню ситуацію в Польщі та підтримувала в українському

народі войовничі та революційні настрої.

Нові терміни і поняття

Націоналізм – психологія, ідеологія та політика в національному питанні, основою яких є визнання пріоритету національних особливостей у суспільному розвитку, перебільшена оцінка значення ролі власної народності, нації аж до ідеї національної винятковості.

Соціал$демократичні ідеї – ідеї, що базуються на теорії захисту інтересів найманих працівників, при цьому приватна власність на засоби виробництва не заперечується, а узгодження інтересів працівників та власників мають здійсню ватися шляхом реформ.

Націонал$соціалісти (нацисти) – члени німецької націонал соціалістичної робітничої партії, яка діяла в Німеччині в 1919 1945 роках.

Радикали – члени політичних партій, які у своїх програмах вимагають реформ у рамках існуючого ладу; прихильники кардинальних перетворень, а також рішучих заходів у вирішенні різноманітних питань.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Україна в ХХ столітті: Зб. документів і матеріалів (1900 1939) / Упоряд.: А.Г.Слюсаренко, А.О.Буравченков, Н.І.Миронець та ін. – К.: ІЗМН, 1997. –

С.339 342, 347 360.

2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав». 2003. –

С.435 437.

3.Новітня історія України (1900 2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С. 282 285.

4.Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І.Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. –

С.329 334.

5.Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини. – К.: МАУП, 2005. – 568 с.

279

7.10. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В МІЖНАРОДНІЙ

ПОЛІТИЦІ НАПЕРЕДОДНІ І НА ПОЧАТКУ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УРСР

Напередодні Другої світової війни українські землі були роз’єднані, вони входили до складу СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Міжна

родні відносини загострилися. Версальсько$Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, поступово втрачала своє значення. У зв’язку з цим визначаються три групи країн, які були зацікавлені ро зіграти «українську карту».

Першу групу складали СРСР, Польща, Чехословаччина і Румунія,

тобто ті країни, до складу яких входили українські землі. Ці країни намагалися втримати підпорядковані їм українські землі та за можли вістю приєднати нові. Велика Британія, Франція та частково США

використовували Україну як геополітичний чинник у своїй диплома тичній грі між Німеччиною та СРСР. До третьої групи країн відносилися Німеччина і Угорщина. Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй

українські землі для «раціонального їх використання». Угорщина дома галася повернення Закарпаття.

29 30 вересня 1938 р. лідери Німеччини, Італії, Франції, Великої

Британії підписали Мюнхенську угоду, що поклала край існуванню

єдиної чехословацької держави. У Закарпатті дипломатичні кола фаши

стської Німеччини спробували розіграти ту ж саму комбінацію, яку було

здійснено в Судетах: проведення пропаганди в СРСР, Польщі, Румунії за надання незалежності українським землям та створення «Великої України». 15 березня 1939 р. Карпатська Україна, сподіваючись на

підтримку Німеччини, проголосила незалежність. Однак, за п’ять днів

угорські війська окупували Закарпаття.

На початку квітня 1939 р. Гітлер віддає таємний наказ готуватися до нападу на Польщу. Знову фашистське керівництво звертається до

«українського чинника». Створюються спеціальні центри, в яких готують

групи підривної діяльності проти Польщі. Формуються ці групи з ко лишніх вояків Карпатської січі та членів ОУН. Налагодження зв’язків ОУН з абвером спостерігається щонайменше з 1938 р., українські угру

повання готують до масового виступу проти Польщі.

Радянське керівництво вказує, що словесна кампанія на Заході щодо

«українського питання» має намір спровокувати конфлікт між СРСР і

Німеччиною. Договір про колективну безпеку в Європі між СРСР, Великою Британією, Францією не підписується, переговори затягують

280