Розділ ііі. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм – третя вимога націоналізму.

...Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже і національної: перша – волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга – войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приходить третя – “романтика”.І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом “романтики”.

Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціональність.Ті доктрини завжди з’являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух. Ці ідеї (пише ЛєБон)сполучені з “простими” і “скрайніми почуттями”... Вони приймаються масою мов догми віри, “en-bloc”, або відкидаються, уважаються заабсолютніправди абоабсолютніпомилки... “Бог, або мамона”...

Вгорі я говорив про “романтичний” характер великих революційних ідей і про їх “релігійний”, догматичний характер. “Ілюзіонізм” є синтезою обох: він протиставляє “змисловому” – іраціональне, надзмислове, конкретному – невидиме і незнане, і це “теологічне” в нім; і він протиставляє доказам – голу афірмацію, і це “догматичне” в нім. І первень чуттєвий “ілюзіонізму” (він не дискутує), і його первень інтелектуальний (що хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіяльно протилежну кон­кретній) – умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий, “ілюзіонізм” входить складовою частиною (разом з “релігійністю”) до згаданої третьої підстави всякої, отже і національної, революційної ідеї – романтизму.

Розділ IV. Фанатизм і “аморальність”, як четверта вимога волевого націоналізму.

...Всяка нова ідея нетолерантна.“Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди”...

До цих слів можна хіба додати, що всі великі події в історії – наслідок фанатичних ідей...

До емоціональности і фанатизмувеликих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету:“аморальність”. Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерія, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей, та їх сторонників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде як ніде.Отже коли говорю про “аморальність” тих ідей, то тут розумію їх суперечність з “буденною мораллю провінціонального “кальоскаґатоса”,який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політично-бездоганногоміщанина; якийдо загально національних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів. З цього то власне погляду “самоотверженного малоросса” або “poczciwego rusina”, ці ідеї та рухи – дійсно “аморальні”...

Розділ V. Свідоцтво історії – “романтизм” як чинник поступу – синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму – п’ята вимога волевого націоналізму.

...Наведеного досить. Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим без-інтересовним патосом (“теологічною” ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будуччину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової “справедливости”, лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для “поступу”.

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо,себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної “теологічности”, мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: “Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія”...