13.Композиція та засоби творення образів у повісті «Пяниця» п.Мирного

В оповіданні "П'яниця" (1874) з'являється постать незалежного розповідача й чи не вперше у прозі Панаса Мирного здійснено перехід від суб'єктивного до об'єктивного типу прозового викладу. Розповідач і персонаж перебувають у різних планах повістування. Роль об'єктивного розповідача не повторює всевладну функцію оповідача від першої особи, присутність якого відчувалася постійно. Створюється особлива атмосфера діяльності персонажа.

Дійова особа є постаттю, зовні некерованою, вільною у виборі власного життєвого шляху. Герой — ставленик автора — створює ілюзію саморозвитку в світі, який є моделлю дійсності. Як повновартісна особистість персонаж віч-на-віч взаємодіє із зовнішнім світом за рахунок внутрішньої потенційної енергії й під впливом об'єктивних обставин стає цілісним характером.

За об'єктивним змістом твору центральний персонаж — дрібний чиновник ІВАН ЛИВАДНИЙ — стає жертвою середовища. Під ударами долі він морально деградує, занепадає духом і, нарешті, помирає в шпиталі. По-іншому складається доля його рідного БРАТА ПЕТРА ЛИВАДНОГО. Виховувалися вони в майже однаковому соціальному світі, а стали фактично антиподами. З одного боку, наявний вплив Просвітництва на трактування теми "маленької людини" (формування характеру відбувається під впливом середовища, як, наприклад, у повісті "Близнецы" Т. Шевченка), з іншого боку, автор акцентує увагу на суто людських чинниках, які взаємодіють із зовнішніми обставинами.

У оповіданні «П’яниця», зображаючи два покоління українського чиновництва, письменник показує загниваючу основу людини на державній службі. Старий Левадний, щоб досягти чогось в житті, добре засвоїв науку підлабузництва, на якій і трималася основа чиновницького життя. Як той заєць, що солодше моркви нічого не куштував, він не уявляє щастя своїх дітей поза чиновницькою службою, а тому свій досвід передає синам. Старший Петро добре засвоює батькову науку. Автор змальовує його як бравого вродливого молодчика, що не понехтував добром вдови, першим дівочим цвітом Наталі. Прямо протилежними рисами наділений його брат Іван — головний герой повісті. Як людиною непривабливої зовнішності, хворобливою, ним заволодів комплекс неповноцінності. Його страх і замкнутість призводять до того, що він стає п’яницею, посміховиськом веселих відвідувачів губернських кабаків і до одинокої смерті в шпиталі.

Іван Левадний — маленька сіра людина. Жорстокий світ не підкоряється таким особистостям, а спочатку ламає їхню волю, а далі фізично знищує їх.

14.Життєвий і творчий шлях б.Грінченка

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Перекотиполе, Вартовий, Вільхівський) народився 1863 року в хуторі Вільховий Яр на Харківщині в родині дворянина. Батько пишався цим статусом, а також зв’язками з Квіткою-Основ’яненком. З дитинства хлопець читає твори англ., нім, франц, рос. мовами.Інтерес до слова заохочує до писання. Підлітком заповнює своїми віршами цілий журнал, який читає рідним. Вдома була велика бібліотека. Навчався в ХАРКІВСЬКОМУ РЕАЛЬНОМУ УЧИЛИЩІ: читає заборонену літературу (Драгоманова), зближується з народниками, за що був ув’язнений на 15 місяців. Після виключення зі школи не мав права ніде навчатися, займається самоосвітою. Працював у швеця, шив чоботи.

Вивчив 5 мов: німецьку, французьку, чеську, польську, італійську. Працював писарчуком і навіть чоботарем.

1881 році складає іспит у Харківському інституті на народного вчителя. Організовує з друзями видавництво народних книжок. Разом з дружиною, письменницею М. Загірньою, упорядкував музей української старовини.

Поетичні збірки: «Пісні В. Чайченка»1884, «Під сільською стріхою»1886, «Під хмарним небом».

1893 – переїздить до Чернігова, де видає власним коштом книжку укр. мови для народу (понад 50 книг для народного читання). +»Серед темної ночі» 1901, «Під тихими вербами» 1902, «Ясні зорі» 1897, «Нахмарило» 1897, «Степовий гість» 1898, «На громадській роботі» 1901.

Зявляються «Етнлографічні матеріали…», 1900, «З вуст народу» 1900, «Література укр. фольклору» 1901.

У 1902 За «Словарь української мови», 4 томи, разом з дружиною був удостоєний Російською академією 2-гої премії Костомарова.

1902р – редактор щоденної газети «Громадська думка» і журналу «Нова громада» у Києві.

1906р – засновник товариства «Просвіта».

В останні роки життя переслідувався владою. Жандарми довели до смерті його доньку Настю. Змучений туберкульозом виїздить до Італії, де і помирає у 1910 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.