1-46

33.Основні риси і особливості української філософії. Філософія України - органічна частина всесвітньої філософії. Проблеми, які вона розглядає, тісно пов'язані з постановкою і теоретичним їх розв'язанням у світовій філософії. Не вивчивши зміст і етапи розвитку філософської думки в Україні, неможливо повною мірою зрозуміти історію українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій. ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ. Філософія кожної нації відображає тип і сутність мислення, в якому відтворюються традиції народної культури і втілюється цілісність життя духу в характері розуміння самої філософії. Українські філософи ХХ століття (Д. Чижевський та інші) називають такі характерні риси філософського світогляду українців: 1) Онтологізм; 2) Персоналізм, індивідуалізм, схильність до духовного усамітнення; 3) емоціоналізм; 4) Релігійна спрямованість. Розглянемо докладніше кожну з цих особливостей. Онтологізм. Онтологізм передбачає практичну спрямованість філософської думки, тобто розкриття інтелектуальної істини, а істини як шляху до життя. Звідси випливає, що українська філософія завжди конкретна, цілісна, невідривно пов'язана з умовами народного і приватного побуту. Парадокс онтологізма філософської думки на Україні полягає в тому, що істинно філософські твори таких авторів, як Г. Сковорода, М. Гоголь, І. Франка, Т. Шевченка, в яких зачіпаються глибоко філософські світові загальнолюдські проблеми, відображають неприйняття розумової раціоналістичної сторони філософської свідомості. Персоналізм, індивідуалізм, схильність до духовного усамітнення. Мудрість як відображення онтологічності української філософії розкривається через особистість і в особистості, що пов'язано з внутрішньою боротьбою, духовним подвигом, використанням прихованих сил і резервів духу. Очевидно, що тільки знання і розуміння біографії та життєвої позиції великих українських письменників Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Юркевича дає нам повне уявлення про філософський зміст їхніх робіт. Емоціоналізм. Ця риса пов'язана зі зверненням до почуттів, емоцій як певного шляху пізнання. Особливе місце емоціоналізм займає у філософії серця, заснованої П. Юркевичем. Релігійна спрямованість української філософії. Усвідомлення Бога незримо присутнє у житті кожної слов'янської людини, тому буде вірним твердження, що релігійність «червоною ниткою» проходить і через філософські твори українських діячів: в одних більше, в інших менше. Однак ця релігійність аж ніяк не означає нескінченну тему Бога в тематиці проблем. Швидше мається на увазі ідея християнського подвигу через утвердження і розкриття всіх творчих сторін особистості. Український історик А.К. Бичко вважає, що філософська думка в Україні, так само як і в інших слов'янських державах, нерозривно пов'язана з менталітетом народу і відображає головні риси української ментальності, які перераховані нижче: 1) антеїзм (споріднений з рідною землею, термін походить від бога Антея.); 2) Індивідуалізм; 3) емоціоналізм (філософія серця - Юркевич); 4) Екзестенціальність (звернення до філософії існування). ПЕРІОДИЗАЦІЯ української філософської КУЛЬТУРИ. В історії української філософії немає чітко визначеної усталеної періодизації. Одна група вчених виділяє сім філософських утворень. Інша ж говорить лише про три періоди, які відображають еволюцію трьох типів культур: християнської традиції (головне філософське питання - "людина і Бог"), перехід від Відродження до епохи Просвітництва ("людина і світ") і культура часу модерну (людина як сутність нації). Така система періодизації української філософії, хоча і відображає видозміну філософських акцентів, але не враховує чи не основний фактор розвитку філософської думки - становлення етнічного типу свідомості. Хронологічний опис української філософії, який складається із семи періодів: 1.становлення філософської культури в Київській Русі (Х-Х111 ст.); 2.філософія українського відродження (Х1У-ХУ1 ст.); 3.період Просвітництва, пов'язаний з філософською культурою Києво-Могилянської академії; 4.період українського передромантизма, пов'язаний з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства (кінець ХУ111- початок Х1Х ст); 5.окремо український романтизм Юркевича і Гоголя; 6.школа академічної філософії - блок позитивізму і раціоналізму; 7.період формування філософських ідей в традиціях модернізму ХХ століття, коли особливої актуальності набувають філософські позиції української діаспори.

34.Антропологічне та етичне вчення Григорія Сковороди. Григорій Сковорода, безсумнівно, найвизначніша, найславетніша постать в Україні доби бароко. Це перший український культурний діяч, що здобув міжнародне визнання, в такий спосіб відкривши нашу культуру, засвідчив її довершеність і самобутність. Філософська творчість Григорія Сковороди розвивалась під впливом багатьох чинників, що й зумовило її складний характер. Окрім багатого життєвого досвіду, тогочасних соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це: — філософські вчення античності, Середньовіччя і Відродження; — вітчизняне просвітництво; — народна мудрість. Свої філософські погляди Сковорода висловлював практично у всіх творах: віршах, байках, притчах, а найбезпосередніше - у трактатах. Серед найвизначніших трактатів Г. Сковороди - "Вступні двері до християнської добронравності", "Кільце", та інші. Сковорода використовував різні жанрові форми трактату: диспути, повчання, послання, притчі. Основними ідеями сковородинівського світогляду були: 1. Антиетичність буття. На його погляд усе людське життя складалося з антитез, у ньому поєднується зміст(дух,Бог) і форма (матерія). Ось як говорив про це Сковорода: "Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Оця невидима натура, Бог…"; 2. Тривимірна картина світобудови. Сковорода уявляв собі світ як "перехресний храм премудрого Бога". Котрий складається з трьох світів: макрокосмос (Всесвіт), Мікрокосмос (Людина), світ символів (Біблія); 3.Філософія щастя через самопізнання. В осереді філософії Сковороди - людина. Він вважав для того щоб стати ближчим до Бога треба пізнати самого себе, тобто пізнавати світ не фізично (подорожувати і т. д.), а духовно (вивчати Біблію, різні науки та самого себе.); 4.Філософія серця. Любов. Пізнавати себе і Бога людина повинна за допомогою серця. Пізнаючи себе людина починає жити серцем. Щастя Сковороди також в любові до природи. Адже пізнаючи природу і себе в ній, людина вповні зазнає почуттів захоплення й радості від сприйняття прекрасного. Для самого мислителя природа була джерелом гармонії і натхнення доказом цього є те що писав він здебільшого влітку, наодинці з природою що пізніше дало підстави назвати його "слов'янським Руссо". Сковорода був щирим патріотом рідного краю, що правда його патріотичність була своєрідною. Він не заглиблювався у політичні та суспільні події. Очевидно він вважав що якщо зануриться у все це то дозволить світові спіймати його; 5. Ідея спорідненої праці. Коли людина осягне себе, пізнає велику науку любові та смирення, вона обов'язково зрозуміє, що її покликання в праці-творчості; 6. Важливість виховання. Надзвичайно важливу роль у самопізнанні, само становленні людини духовної Г. Сковорода відводив вихованні. Саме педагогічні ідеї стали вершиною духовних шукань мудреця, в них об'єдналися в чітку систему всі щойно названі риси його світогляду. Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог. Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафізику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргументованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Сковороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософи осмислювали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого - людина. Розглядаючи людину як філософську проблему, Сковорода поставив унікальний по своїй безпрецедентності філософський експеримент. Бродячий філософ змоделював грандіозний філософсько-умоглядний і філософсько-практичний експеримент. Складовими елементами цього досліду були його особисте життя і його філософсько-рефлексуюче мислення. Суть досліду складалася в послідовному з'єднанні філософського навчання і людського життя.

35.Філософські погляди Памфіла Юркевича. Видатний український філософ XIX ст. Памфіл Данилович Юркевич — син священика з Полтавщини. Прекрасний лектор, письменник, професор, який блискуче почав кар'єру у Київській духовній академії, у віці 33 років очолив кафедру Московського університету. Прожив Памфіл Юркевич лише 47 років, але його внесок у розвиток філософської думки безперечний. Головна сфера філософських інтересів Памфіла Юркевича — антропологія. У творі «Серце і його значення у духовному житті людини» розвиває філософію «серця» Григорія Сковороди та Пантелеймона Куліша. У руслі, близькому до слов'янофілів, Памфіл Юркевич розвиває християнське вчення про серце як глибинну основу людської суті та духовно-моральне джерело діяльності. У житті — переживаннях, почуттях, а не в думці з її формою спільності, відбивається індивідуальність особистості. З таких позицій Памфіл Юркевич виступає проти ідеї самозакінченості розуму, що лежить в основі класичної німецької філософії, проти інтелектуалізму, що бачить в раціональному початку суть людини. Памфіл Юркевич підкреслював, що розум лише верхівка, а не корінь духовного життя людини. Знання народжуються в результаті діяльності душі, зв'язані з її цілісним настроєм, духовно-моральними причинами, і тільки увійшовши в серце, можуть бути засвоєні. Ці мотиви споріднюють хід думок Памфіла Юркевича з деякими вихідними позиціями більш пізніх філософських напрямків — з екзистенціалізмом та персоналізмом. «Філософія серця» Памфіла Юркевича суттєво вплинула на російську релігійну та екзистенціалістичну думку кінця XIX — початку XX ст. У статті «Науки про людський дух» Памфіл Юркевич виступив проти матеріалізму, зокрема проти антропологічного матеріалізму Людвіга Фейербаха та Миколи Чернишевського, наполягав на можливості у процесі пізнання відхилення об'єкта, що пізнається, від суб'єкта, що його пізнає і розглядає, поняття матерії як чистої абстракції розуму: відокремити духовний початок не можна, тому що саме матеріальний початок тільки у взаємодії з духом є таким, яким знаємо у випробуваннях. Проти матеріалізму Памфіл Юркевич викладає свої спостереження, демонструючи реальність духовного початку. Відмовити духовному початку в існуванні, спираючись на те, що його «ніде не видно», означає ігнорувати свідчення внутрішнього досвіду. Памфіл Юркевич стояв у джерел російської релігійної філософії, розвинутої в майбутньому Володимиром Соловйовим, братами Трубецькими, Миколою Бердяєвим, Семеном Франком, Павлом Флоренським та ін. «Філософія серця» Памфіла Юркевича мала суттєвий вплив на російськомовну школу «київського гуманізму», видатний представник якої — засновник сучасного екзистенціалізму Лев Шестов. Не можна не відмітити і вплив філософії Памфіла Юркевича на формування філософії російського «космізму». 

36.Проблема буття в історії філософії.Буття як філософська категорія. Основні форми буття. Особливістю філософії як вчення є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. То ж і філософське усвідомлення світу грунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється за допомогою найбільш загальних понять – категорій. Найбільш загальною категорією філософії є найдавніше поняття „буття”.Проблема буття є однією з основних тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII століття розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав назву „онтологія”.В філософії вже за часів античності розрізняли поняття “буття” та “суще”. Суще – це сукупність оточуючих речей. Але в розмаїтті речей можна знайти те, що являється загальним для них усіх. Така нейтральна ознака всього сущого полягає в тому, що воно взагалі існує. Це й виражено в понятті “буття”.В спробах дослідження буття як філософської проблеми виявляється парадоксальність самої категорії: з одного боку, буття зорієнтоване на гранично загальні характеристики існуючого, а з іншого – воно осягається через розмірності існуючого, його структурність та відтворюваність. Не випадково, в цьому зв’язку у філософії виникає проблема співставлення буття як такого та окремих його різновидів, аспектів і форм.Для вирішення цієї проблеми в сучасній філософській літературі пропонується умовно відокремити “буття світу” від “буття в світі”, що виражається через співвідношення безконечного та конечного. “Буття світу” має абсолютні характеристики - воно моністичне та невизначене. “Буття в світі” – конкретне, плюралістичне, предметне. Отже, буття це філософська категорія, яка означає - все, що реально існує. Філософська проблема буття передбачає розгляд співвідношення сталості буття та мінливості, тобто процесу становлення буття. Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його знебуттям. Буття і небуття (ніщо) не існують одне без одного. Всі конкретні форми існування виникають із небуття (колись їх не було) і вони стають наявним буттям, тобто чимось. Їх буття завжди пов’язане з можливістю їх небуття, тобто переходу в іншу форму буття. Небуття мислиться як відносне поняття. В абсолютному сенсі небуття немає (спроба мислити небуття в абсолютному сенсі – марна справа). В нашій свідомості завжди будуть виникати якісь форми, якесь “щось”. Між буттям та небуттям стоїть становлення, яке в самому бутті фіксує певне протиріччя (наприклад, процес становлення особистості). Основними формами буття є: - буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності; - буття духовного, ідеального, котре розділяють на індувідуалізоване та об’єктивізоване; - буття людини як існування її у світі речей і у світі духовних цінностей; - буття соціальне, яке розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому. Усі ці форми тісно пов’язані між собою, визначають одна одну та не можуть існувати окремо.

37.Свідомість як філософська категорія.Свідоме та несвідоме. Концепт ідентичності. Свідомість має надзвичайно складну структуру. Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи: 1) базова і найбільш древнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого відносяться: - Відчуття - відображення в мозку окремих властивостей предметів і явищ об'єктивного світу, безпосередньо впливають на наші органи чуття; - Сприйняття - образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей і сторін;- Подання - конкретні образи таких предметів або явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але раніше діяли на органи чуття; 2) Ціннісно-вольовий рівень, до якого відносяться: - Воля - здатність людини ставити перед собою мету і мобілізувати себе для її досягнення; - Емоції - ціннісно-пофарбовані реакції людини на зовнішній вплив Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особистості в єдності із здібностями у досягненні мети; 3)Абстрактно-логічне мислення - це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах: - Поняття - відображення в мисленні загальних, найбільш істотних ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів; - Судження - форма думки; - Умовивід - форма мислення, коли з одного або кількох суджень виводиться нове судження; - Різні логічні операції. Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини, далеко не все, що сприймається і управляє поведінкою людини, актуально усвідомлюється ім. Крім свідомості, у людини є і несвідоме. Це - ті явища, процеси, властивості і стани, які за своєю дією на поведінку схожі на усвідомлювані психічні, але актуально людиною не рефлексує, тобто не усвідомлюються. Їх за традицією, пов'язаної з свідомими процесами, також називають психічними.Несвідоме початок так чи інакше представлена ​​практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини. Є несвідомі відчуття, до яких належать відчуття рівноваги, проприоцептивні (м'язові) відчуття. Є неусвідомлювані зорові і слухові відчуття, які викликають мимовільні рефлексивні реакції в зорової та слухової центральних системах. Неусвідомлювані образи сприйняття є і виявляються у феноменах, пов'язаних з впізнавання раніше баченого, в почутті знакомости, яке іноді виникає у людини при сприйнятті будь-якого об'єкта, предмета, ситуації.Розглядаючи феномен ідентичності ми відчуваємо, що він викликає сильний особистісний і соціальний інтерес: ідентичність є рішення проблеми визначеності людини в світі. Ідентичність переживається суб’єктивно як усвідомлення «тут і зараз».

38.Теорія пізнання як філософська дисципліна. Форми, структура і динаміка пізнання. Людина живе у просторі та часі, а це передбачає адекватне відтворення дійсності. Воно становить суть пізнавального ставлення до світу. Пізнавальне ставлення людини до дійсності - це одна зі сторін ставлення людини до світу. В рамках такого сприйняття виникає питання: чи можна адекватно відтворити реальність? Це світоглядна проблема, рішенням якої займається один з розділів філософії - гносеологія (gnosis - знання, logos - вчення) або теорія пізнання. У сучасній гносеології відстоюється позитивне вирішення питання про можливість адекватного відтворення дійсності в пізнавальній діяльності людини. Достатньою підставою для цього є практична діяльність людини. Оскільки всяке реальне перетворення готівково даній природній, соціальній дійсності і самих людей і відносин між ними обов'язково передбачає роботу свідомості, наявність ідеальних планів діяльності. Таким чином, практика завжди опосередкована свідомістю, знаходиться з ним в органічній єдності. Тобто знання є не продуктом пасивного споглядання дійсності, воно виникає, функціонує і вдосконалюється в процесі активної практичної діяльності людини. Разом з розвитком практики вдосконалюється і людське пізнання. Суть пізнавального ставлення людини до світу, незважаючи на всі ці супроводжуючі фактори, полягає у виробленні адекватного відтворення дійсності, без якого неможлива реальна орієнтація людини в світі і його успішне перетворення. А гносеологія (теорія пізнання), як філософська дисципліна, відповідає на питання про закономірності і можливості цього пізнавального ставлення. В даний час пізнання вивчається не тільки філософією, тому гносеологія дуже тісно пов'язана з психологією (когнітивної), логікою, методологією наукового пізнання, історією науки, наукознавство та соціологією знань. З одного боку всі ці науки вносять цінний внесок у вивчення пізнання, розглядаючи його окремі аспекти, і без опори на їх досягнення неможливо кваліфіковане та успішне філософське вивчення пізнання. З іншого боку, узагальнюючи методи і прийоми, використовувані цими науками (експеримент, моделювання, аналіз і синтез) гносеології виступає як філософсько-методологічної основи. Форми пізнання: Говорячи про форми пізнання, виділяють насамперед наукове і ненаукове пізнання, причому до останнього належать буденне і художнє пізнання, а також пізнання міфологічне і релігійне. Наукове пізнання, на відміну від інших різноманітних форм пізнання, - це процес отримання об'єктивного, істинного знання, спрямованого на відображення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має троякую задачу і пов'язане з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності. Художнє - відображення існуючої реальності через знаки, символи, художні образи. Філософське пізнання являє собою особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в ньому. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в ньому, а й показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал, зміст якого буде обумовлено обраними філософом світоглядними постулатами. Міфологічне пізнання характерно для первісної культури. Таке пізнання виступає як цілісне дотеоретіческой пояснення дійсності за допомогою чуттєво-наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання постають реальними учасниками його повсякденному житті. Об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі, християнстві та ісламі є Бог. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персоналістичну-діалогічний характер. Мета релігійного пізнання в монотеїзмі - не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якого відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимога морального оновлення. Структурними компонентами пізнання є суб'єкт, об'єкт і те, що їх пов'язує, тобто сам процес пізнання. Суб'єкт пізнання - це той, хто пізнає, тобто, є джерелом пізнавальної активності. Об'єкт пізнання - це частина зовнішнього або внутрішнього світу, на яку спрямована пізнавальна діяльність. У широкому сенсі слова об'єкт - це те, що протистоїть суб'єкту в процесі пізнання. Процес пізнання в спрощеному вигляді можна представити як процедуру, в ході якої об'єкт, що протистоїть суб'єкту, розкриває останньому своє утримання, стає тотожним йому. Тобто, властивості, склад та інші характеристики об'єкта відтворюються суб'єктом у вигляді пізнавального образу, поняття, концептуальної схеми.

39. Проблема філософії людини. Образ людини в історії філософської думки. «Природа» людини. Біологічне і соціальне в людині. У західній філософії існує деяка традиція, спадкоємність поглядів на природу і сутність людини. Так, за Арістотелем, людина є не тільки природним даром, а досягається тільки в процесі діяльності. Демокріт розглядав людину як частину космосу, характеризував його як відображення Всесвіту і її символ. Середньовіччя формує своє бачення проблеми людини. Християнство заснувало свою ідеологію на дуалізм душі і тіла, стверджуючи в якості головного мотиву любов до бога. Аврелій Августин у своїй релігійно-філософської системі, розглядаючи призначення людини, проголосив прагнення до щастя основним змістом людського життя, він вбачав щастя в пізнанні людиною Бога і в з'ясуванні цілковитій залежності людини. Єдиний шлях осмислення людського буття - це божественне одкровення. Епоха Відродження була епохою перехідною, що характеризує руйнування християнської моделі людини, що повертає його до натуралізму, але вже з індивідуалістичними мотивами Нового часу. У родоначальника німецької класичної філософії І. Канта питання про те, що таке людина, формулювався як основне питання філософії. На думку Канта, людина пов'язана з природною необхідністю і моральної свободою. Матеріалісту Фейєрбаху вдалося переорієнтувати філософське свідомість тієї епохи з духовної діяльності людини, гімном якої стала філософія Гегеля, на діяльність чуттєво-тілесну, на спілкування між «Я» і «Ти», на земну чуттєву любов, яку він перетворив на нову релігію, антропологизм Фейєрбаха - перша спроба розшифрувати таємниці людини в німецькій класичній філософії в цілому. Продовжуючи філософські роздуми про людину, німецький філософ А. Шопенгауер зауважує, що для людини можливий вибір рішень і ця можливість робить людину ареною боротьби мотивів, на які відповідно зі своїм характером кожна особистість реагує. У Шопенгауера найважливіший етичний принцип - співчуття, тому що домінуючим станом особистості є страждання. Ніцше виводить образ «надлюдини», що стояв поза моральних норм, з крайньою «жорстокістю». Образ "надлюдини" - це культ сильної особистості, одержимою волею до влади. Людську поведінку, по Ніцше, маскує «волю до влади», яка у людей слабких проявляється як воля до «свободи», у більш сильних - як воля до великої влади. У некласичних концепціях XIX-XX століть домінуючим стало зміст особистісно-людського існування, або екзистенції. Суть філософії екзистенціалізму - переживання свого існування внутрішньо ізольованим одиноким індивідуумом, всі інтереси якого зосереджені на ньому ж самому, на його власне ненадійному і тлінному існуванні. Представник сучасної релігійної філософії Тейяр де Шарден ключ до розуміння еволюції Всесвіту бачить в «феномен людини». Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції і несе відповідальність за її успіх. Релігія обґрунтовує мораль еволюції, тому вона повинна об'єднатися з наукою, оновити тлумачення своїх принципів і стати релігією дії. Таким чином проблема людини завжди стояла в центрі багатьох навчань, великі мислителі по-різному розуміли феномен людини, але, безсумнівно, одне, людина - є істота унікальне і минуле особливий шлях свого розвитку.Біологічне і соціальне в людині. Людина, як і всі інші живі істоти -частина природи і продукт природного, біологічної еволюції. Антропологи простежили біологічну еволюцію Homo sapiens від вищих приматів до сучасної людини. Пітекантропи, австралопітеки, синантропи, неандертальці, кроманьйонці складають окремі етапи цієї еволюції, яка наочно демонструє розвиток людини як біологічного виду, збільшення обсягу його головного мозку, зміна - кінцівок і всієї його природної конституції. Як і всяка жива істота, людина є своєрідною метаболічної системою, що існує за рахунок обміну речовин з навколишнім середовищем. Він дихає, споживає різні природні продукти, існує як біологічне тіло в межах визначених фізико-хімічних, органічних та інших умов навколишнього середовища. Як природне, біологічна істота, людина народжується, росте, дорослішає, старіє і вмирає. Людині, як і тварині, властиві інстинкти, життєві потреби. Існують також і біологічно запрограмовані протосоціальние (досоціальние) схеми поведінки людини як специфічного біологічного виду. Біологічні фактори, що визначають існування і розвиток визначаються набором генів у людини, балансом вироблюваних гормонів, обміном речовин та іншими біологічними факторами. Все це характеризує людину як біологічна істота, визначає його біологічну природу. Але разом з цим він відрізняється від будь-якої тварини і насамперед такими рисами: -виробляє Свою власну навколишнє середовище; -ізменяет Навколишній світ не тільки за міркою своєї утилітарної потреби, а й за законами пізнання цього світу, так само як і за законами моральності і краси; -Може Діяти не тільки по потребі, але і згідно свободі своєї волі і фантазії; -Свою життєдіяльність робить предметом (осмислено до неї ставиться, цілеспрямовано змінює, планує). Вищевказані риси людини характеризують його природу; вона, будучи біологічної, не полягає в одній лише природного життєдіяльності людини. Він ніби виходить за межі своєї біологічної природи і здатний на такі дії, які не приносять йому ніякої користі, йому властивий альтруїзм, він розрізняє добро і зло, справедливість і несправедливість, здатний до самопожертви і до постановки таких питань, як "Хто я? "," Для чого я живу? "," Що я повинен робити? "Та ін. Людина - не тільки природне, а й суспільна істота, що живе в особливому світі -в суспільстві, яке соціалізує людини. Він народжується з набором біологічних рис, притаманних йому як деякого біологічного виду. Людиною ж розумним стає під дією суспільства. Він навчається мови, сприймає суспільні норми поведінки, просочується суспільно значущими цінностями, регулюючими суспільні відносини, виконує певні суспільні функції і відіграє специфічно соціальні ролі. Всі його природні задатки і почуття, включаючи слух, зір, нюх стають суспільно-культурно орієнтованими. Він оцінює світ за законами краси, розвиненою в даній суспільній системі, діє за законами моральності, що склалися в даному суспільстві. У ньому розвиваються нові, не тільки природні, а й соціальні духовно-практичні почуття. Це насамперед почуття соціальності, колективності, моральності, громадянськості, духовності.