253. 4) заключна частина, в якій підбивалися підсумки щодо всього сказаного. Роль і значення епідейктичного жанру красномовства особливо зростає

254. у II ст. н. е., яке називають ерою «другої софістики» (на відміну від софістів V ст. до н. е.). При занепаді політичної свободи занепадає й політичне, су­дове красномовство, але пишно розквітає епідейктичне красномовство, яке

255. ніби компенсувало дефіцит інших жанрів. У цей час мандрівні оратори заво­рожували й чарували своїм ораторським мистецтвом численні аудиторії слу­хачів, вони демонстрували свою словесну майстерність, виголошуючи екс­промтом яскраві похвальні промови, прославляючи героїчне минуле, діяль­ність видатних політиків, діячів та керівників даного міста тощо. Ритор, софіст починає витісняти поета (прикрашене красномовство витісняє поезію, часом набуваючи її рис у своїх кращих зразках). '

256. Увага тогочасних ораторів до форми стимулювала й пошуки нових при­йомів; вони любили виступати перед величезними натовпами народу, засто­совуючи великі голосові модуляції, артистичну жестикуляцію, виявляючи сильні, часом надмірні пристрасті, використовуючи чимало авторських прий­омів інсценізації публічного виступу.

257. «Другі софісти» частіше творили вторинні за змістом промови, викорис­товуючи набутки класичних праць Ісократа, Лісія, Демосфена, приділяючи надзвичайну увагу формі виступу, прагнучи до слави, високого стану в сус­пільстві, до грошей. Таких софістичних риторів того часу сатирично висміяв знаменитий оратор та філософ Лукіан у праці «Вчитель красномовства». Прообразом цього ритора послужив впливовий софіст II ст. Поллукс. Він був яскравим прикладом виродження істинної риторики у псевдориторику, а високого епідейктичного красномовства — у вульгаризований засіб софіс­тичної балаканини. Софісти бралися писати про все: поряд із похвальними промовами на честь вельмож, міст або героїв вони створювали так звані па­радоксальні похвальні промови (енкомії), в яких цілком серйозно вихваляли речі низькі (пил, блоха, міль, папуга, волосся й лисина, муха, осел тощо, будь-яка дрібничка), але із залученням усього арсеналу риторичних прикрас, ораторської майстерності. Звичайно, це свідчило про занепад класичної ан­тичної риторики Демосфена та його сподвижників, про звуження ролі ора­торського мистецтва в житті суспільства.

258. У даному посібнику ми наводимо приклади епідейктичного красномовст­ва Лукіана «Похвала мусі» з метою показати сатиру на виродження високої місії епідейктичного красномовства, яку талановито втілив відомий ритор і філософ Лукіан. У пізніші часи до теми софістичної балаканини зверталися й інші майстри красного слова, зокрема відомий мислитель-гуманіст Еразм Роттердамський. Його іронічна «Похвала глупоті» є істинним шедевром епі­дейктичного красномовства.

259. Відомий ритор Лібаній (IV ст. н. є.) як представник пізньої грецької со­фістики культивував образ художника слова, оскільки вірив, що лише ора-

260. торське мистецтво здатне облагородити людину, виховати її естетичний смак, сформувати гармонійну особистість. Багатий світ риторів того часу містив ідеї й образи Греції, великих мислителів давнини, письменників, богів, опис чудових храмів, перемоги олімпійців тощо. Усе це формувало громадя­нина держави з високою риторичною та філософською культурою.

261. Цікавим і повчальним до наших днів є навчання юних риторів у школі знаменитого Лібанія, де особлива увага приділялася формуванню мистецтва епідейктичного красномовства. Зокрема, юні оратори опановували мистецт­во ДЕКЛАМАЦІЇ на риторичних взірцях, які заучували напам'ять, виголо­шували ЕТОЛОГІЇ — описували характер людини у розширеній промові; значне місце посідали риторичні вправи, чисельні й різноманітні, які назива­лися ПРОГШНАСМАМИ.

262. Учні риторичної школи ЛібанІя розшукували художні елементи у промо­вах відомих риторів, вчилися компонувати власні промови за законами кла­сичної риторики тощо. Великою популярністю користувалися такі форми, як ДІЄГЕМА — розповідь на історичну тему; ХРІЯ — розвиток морального принципу якоюсь знаменитою особою; СЕНТЕНЦІЯ — розвиток філософсь­кого положення; СПРОСТУВАННЯ (ЗАХИСТ) правдивості розповіді про богів, героїв; ПОХВАЛА (ОГУДА) людині, предмету; ПОРІВНЯННЯ двох лю­дей, речей; ЕКФРАЗА — опис пам'ятника мистецтва; ПАРАФРАЗ — популяр­ний виклад праці; МОНОДІЯ — плач; ПРОЛАЛІЇ — короткі вступні промо­ви, в яких демонструвалось словесне мистецтво, здатне одразу ж завоювати прихильність досвідченої аудиторії; МІМЕСІС — наслідування давнім класич­ним традиціям; РЕЦИТАЦІЇ — тренування у публічному виголошенні промо­ви; ДІАТРИБА — єдність проповіді та живої бесіди, де оратор сперечається з уявним опонентом, який захищає загальновідомі цінності тощо.

263. Вершиною теоретичного осмислення й практичного застосування ритори­ки і, зокрема', похвального красномовства, залишається в усі часи й для всіх народів риторична спадщина геніального Арістотеля, автора «Риторики», «Поетики» та інших праць, в яких детально й грунтовно розглядаються особливості кожного ораторського жанру.

264. У праці «Риторика»¹ Арістотель описує об'єкти епідейктичної промови, визначає категорію прекрасного, називає доброчинності, перераховує пре­красні речі, пише про уславлення блаженства, прославляння щастя; розду­мує про співвідношення похвали й поради; описує посилюючі обставини, придатні для епідейктичної промови. ¹ Див.: Античные риторики.— М., 1978.— С 43—48.

265. Арістотель, зокрема, вважає, що риторові слід уважно осмислити такі ка­тегорії, як доброчинність, прекрасне як об'єкти похвали, та категорії по­творного, ганебного як об'єкти огуди.

266. Спинімося на тому, що служить матеріалом для творення похвали. Пре­красне, за Арістотелем, — це те, що, будучи бажаним саме заради себе, за­слуговує ще похвали, або, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

267. Доброчинність, за Арістотелем, — це є прекрасне, тому що, будучи бла­гом, воно ще й заслуговує на похвалу. Доброчинність є можливістю набува­ти блага, зберігати їх, можливістю робити доброчинності іншим людям у важливих для них ситуаціях та й взагалі у всіх можливих випадках. Части­ни доброчинності: справедливість, мужність, щедрість, великодушність, не-користолюбність, смиренність, помірність, розсудливість, мудрість.

268. Найбільшою пошаною користуються люди справедливі й мужні, тому що мужність приносить користь людству під час війни, а справедливість — у мирний час.

269. Благородство натури виявляється в тому, що такі люди легко відмовля­ються від грошей, не сперечаються через них.

270. Справедливість — це така доброчинність, завдяки якій кожний володіє тим, що йому належить за законом.

271. Помірність — доброчинність, завдяки їй люди так ставляться до фізич­ної насолоди, як рекомендує закон; нестримність — протилежна якість.

272. Щедрість — здатність охоче допомогти грошима; великодушність стиму­лює людину чинити великі благочинності; розсудливість — інтелектуальна доброчинність, яка полягає в тому, що люди здатні свідомо аналізувати зна­чення всіх названих доброчинностей.

273. Отже, визначає Арістотель, прекрасним є все справедливе і справедли­вим — усе досконале; прекрасним є отримання приза, нагороди, пошана ціну­ється вище за гроші. Прекрасними є ті вчинки людей, які здійснюються як ба­жані не для самого себе, а для інших; вчинки на благо Вітчизни, коли знева­жається власна вигода; прекрасне усе те, що є хорошим за своєю природою, хорошим не для даної людини, а саме собою. Прекрасне те, що відноситься до людини померлої, адже тут відсутній елемент егоїзму. Прекрасними є вчинки, здійснювані на благо інших людей. Прекрасним є благополуччя, ба­жане для інших, а не для самого себе, а також відносно наших благодійників, оскільки це співвідносне із справедливістю. Прекрасними є доброчинності, оскільки стосуються не самої людини, яка їх творить. Прекрасно, коли люди клопочуться без відчуття страху, адже саме цей шлях веде до слави. Прекрас-

274. ною є сама справедливість, усе справедливе. Прекрасними є перемога, поша­на, оскільки вони не пов'язані з матеріальною вигодою, є ознакою видатних достоїнств. Прекрасним є все пам'ятне, що нас переживає, з чим поєднується пошана, що має характер надзвичайного. Прекрасним є те, що має тільки од­на людина, що має народ, в якого це виступає ознакою того, що шанують.

275. Арістотель грунтовно описує такі важливі моменти похвального красно­мовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала. Сократ говорив, що недоладно вихва­ляти афінян серед афінян. Слід враховувати ті якості, які цінуються в дано­му народі, даній аудиторії. Арістотель рекомендує поняття почесного, ша­нованого з'єднувати з поняттям прекрасного, адже вони здаються близьки­ми одне до одного.

276. Людині похвала твориться за добрі справи, за добрі наміри, за доброчин­ності. Великий античний мислитель з позицій риторики зазначає, що похва­ла є спосіб передати велич доброчинності якоїсь людини, а тому слід пока­зати, що діяння цієї людини мають характер доброчинний.

277. Похвала й порада схожі за своїм видом, адже похвала може служити й повчанням. Арістотель пише, коли оратор хоче хвалити, доцільно подумати, що можна порадити, а коли хоче дати пораду — подивитися, що б він міг по­хвалити. Посилюючими обставинами, на думку Арістотеля, можуть бути такі: чи діяла людина сама, першою, при сприянні багатьох людей тощо, адже все це є прекрасним. Хвалять часто людину, яка діяла всупереч негативним та не­сприятливим обставинам, людину, якій все вдається завдяки власним зусил­лям, а не через випадок. Похвала особі можлива у ситуації, коли ця людина була першою, кого вшанували в народі піснею, пам'ятником тощо.

278. Якщо риторові важко знайти щось достойне в самій людині, тоді можна використати прийом порівняння з іншими — саме так робив Ісократ: він ра­див порівнювати з людьми іменитими, славетними, достойними похвали, ад­же від цього порівнювана особа лише виграє.

279. Арістотель вважав, що при похвалах допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а пе­ревага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству, тому що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається лише надати цим фактам величі й краси. Теоретик і практик риторики Давнього Риму Цицерон залишив у спа­док цінні риторичні спостереження, які стосуються джерел епідейктичних промов. На його думку, це такі, в яких все зводиться до ОЦІНЮВАННЯ да-

280. ної особи, речі, предмета. Він цілком слушно вважав, що справжній оратор своїм впливом і мудрістю не лише собі здобуває пошану, а й багатьом гро­мадянам, усій державі в цілому. Він закликав ораторів служити інтересам народу, держави, бути патріотом, «людиною новою» — homo novus.

281. Ось рідкісний за риторичною красою й силою взірець похвали самій ри­ториці Цицерона: «Хто на шлях істини настановить полум'яніше? Хто рішу­че відхилить від хиб? Хто негідників викриє нещадніше? Хто прекрасніше ус­лавить благородних? Хто може з такою силою викривати й нищити при­страсті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»

282. У відомому трактаті Цицерона «Про оратора» (книга друга) йдеться про похвальне красномовство, хоча головним інтересом для автора залишалось судове красномовство. Автор слушно наголошує на тому, що греки писали похвальні промови більше для читання, розваги, ніж для уславлення якоїсь людини або для важливих громадських потреб, як нині у Римі. Похвальні промови, якими користувалися римські оратори у форумі, відзначалися пев­ними специфічними рисами.

283. Цицерон, як і Арістотель, аналізує етичні, психологічні, філософські за­сади похвального красномовства з позицій риторики Давнього Риму. Він вва­жає, що одному в людині можна лише позаздрити, а також уславити в ній те, що є достойним. До останнього належать родовитість, краса, сила, багат­ство, дари долі, зокрема доброчинність, розумне користування благами.

284. Цицерон детально аналізує те, що є вартим похвали. Найвищої похвали, на його думку, заслуговує відсутність пихатості при наявності влади, гро­шей. Істинна відважність є також достойною похвали, вона має багато видів, з яких одні є більш, інші менш придатними для цього виду ораторського мистецтва. Одні доброчинності виявляються у поведінці людей, в їхніх доб­рих справах, інші — в інтелектуальній обдарованості, у душевній величі й красі. Він зазначає, що з особливою насолодою люди слухають про такі ду­ховні доброчесності, як милосердя, доброзичливість, чесність, хоробрість, бо всі доброчесності є благотворними не лише для того, кого хвалять, а й для всього роду людського.

285. Навпаки, мудрість, велич духу, зневага до земних благ, істинна сила ро­зуму й думки, саме красномовство — все це викликає велике здивування аудиторії, але дає менше задоволення, адже тут ясно, кого стосуються ці якості — того, кого хвалять, а не тих, перед ким хвалять.

286. Цицерон описує типи похвал, що притаманні кожній окремій доброчин­ності. Він рекомендує, вихваляючи справедливість, показати, що саме здій-

287. снив цей муж, коли чесно, справедливо виконував свій обов'язок. В усіх ви­падках вчинки мають відповідати характеру, смислу, найменуванню кожної доброчинності.

288. Особливий успіх має похвала людям мужнім, які творили свою справу без усякої вигоди для себе, без нагороди, особливо коли ці подвиги здійсню­валися в ситуації небезпеки, супроводжувалися великим напруженням сил, значними зусиллями. Про це необхідно говорити пишно, слухати із насоло­дою, адже це є головна доброчинність видатної людини, а іншим вона бла­готворна.

289. Великої похвали заслуговує мудре терпіння у нещастях, стійкість проти ударів долі, достоїнство, яке зберігає людина в тяжких життєвих обстави­нах. Це є прикрасою героя разом із заслуженими нагородами, шанобливою думкою людей про подвиги цієї особи, якій сприяли боги.

290. Звеличення подвигів буває залежним від величини діяння, від незрівнян­ності, від самого характеру подвигу, якщо він є незрівнянним. Малі, незначні діяння людей, на думку Цицерона, не можуть викликати в аудиторії велико­го здивування й похвали.

291. Цицерон рекомендує порівнювати доброчесні вчинки однієї особи з ін­шою, в цьому він схожий з великим античним ритором Арістотелем. Обид­ва-античні ритори не раз наголошували на тому, що ораторові, який прагне творити похвальні промови на належному професійному рівні, слід бути гли­боко обізнаним із доброчинностями людини, оскільки це є основою творен­ня істинної похвальної промови. У цьому нам вбачається висока етична від­повідальність давніх риторів не лише перед своєю аудиторією, але перш за все перед власною совістю й божественною риторикою — справою цілого життя, істинного покликання.

292. Надзвичайно яскраво й ґрунтовно описав ознаки досконалого оратора ве­ликий Цицерон: «Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада в усякій миролюб­ній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справ­ді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Які вірші доладніші художнім розміщенням слів? Який актор, що наслідує правду, зрівняється з оратором, який захищає її? А що витонченіше, ніж маса гострих думок? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу? Що є багатшим за промову, насиче­ну змістом усякого роду? Немає такого предмета, який би був виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора». Каскад риторичних запи-

293. тань, які так полюбляли античні оратори, створює динаміку й напруженість думки, дає цілий букет аргументів на користь оратора й риторики.

294. Риторична культура античності лягла в основу гуманітарної освіти пізні­ших часів, зокрема в Європі. Український риторичний Ренесанс XVII—XVIII ст. базується на традиціях греко-латино-візантійської культури.

295. У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення»¹.

296. Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою висо­кого, шляхетного, адже мета високого — не переконувати слухачів, як у до­радчих промовах, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, пи­салося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає усі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма лице оратора. Високе вияв­ляється у здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натх­ненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, пра­вильному й величному поєднанні усього в цілому. Тому особливої уваги у похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, ду­ховні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. К. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос»².

297. Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову — скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальнос­ті, як кордоцентризм (переважання емоційного фактора над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, бла­городного, шляхетного — етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.

298. Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко •— сти­лю, насиченого естетичними та етичними цінностями.

299. Феофан Прокопович — оратор, вчений, письменник, політичний і гро­мадський діяч, автор численних трактатів, проповідей, епідейктичних (по­хвальних) промов, серед яких назвемо знаменитий «Епінікіон» — оду на честь Полтавської битви, автор і один із засновників українського риторич­ного бароко з його демократичним спрямуванням, зв'язком з народною твор-

300. ¹ Див.: Теория словесности. Теория прозы.— СПб., 1852.— С. 202.

301. ² Див.: Рерих Николай. Твердыня пламенная.— Рига, 1991.— С. 86.

302. чістю, творчим використанням культурної риторичної спадщини часів антич­ності.

303. Як попередник М. В. Ломоносова, Г. С. Сковороди, Феофан Прокопович створив авторський курс риторики, який прочитав у 1705—1709 pp. у Києво-Могилянській академії, де виклав основи трьох стилів — високого, середньо­го, низького, що пізніше сприйняв і М. В. Ломоносов.

304. Академік АПН України О. Р. Мазуркевич у ґрунтовному дослідженні «Нариси з історії методики української літератури» (1961 р.) подає цікаві, аргументовані факти з поетичної та риторичної творчості Феофана Проко-повича, наголошуючи на майстерності, громадській значущості мистецтва слова, як його розумів гуманіст-просвітитель українського народу та як йо­го втілив у своїй оригінальній, багато в чому новаторській риторичній спад­щині.

305. Восьма книга Феофана Прокоповича (про епідейктичний, або прикра­шальний, рід промови) була присвячена епідейктичному красномовству, роз­глядові основних положень якого ми присвячуємо свої подальші роздуми.

306. Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович ви­ховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших за­кликає до наслідування».

307. Саме цими етико-естетичними ідеями проникнута риторична спадщина великого ритора, зокрема його навчально-виховні ідеали формування пат­ріота держави й рідного народу, істинного професіонала-громадянина, жи­ве слово якого примножує інтелектуально-духовні цінності суспільства.

308. На думку Феофана Прокоповича, радість, яку відчуває душа й майстер­но збуджує в інших душах, — основа епідейктичних промов, адже людині подобається те, чого немає, а досягнення бажаного дарує їй певну насоло­ду, радість.

309. У знаменитих «Тускуланських бесідах» славетний Цицерон писав про ра­дість як про «свіжу уяву придбаного добра». Саме на цій світлій, чистій, ви­сокій емоції радості базується прикрашальна промова оратора, а догана ба­зується, на думку Феофана Прокоповича, на почутті болю — почутті благо­родному й достойному благородної душі.

310. На честь кого творилися й виголошувалися похвальні промови? Перш за все, на честь Бога, славетної людини, а також усякого роду істот і речей.

311. Ось як красномовно пише про це український ритор: «Скільки є в нас ви­значних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріал для того, щоб ви­голошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не впала у забуття і щоб інших спонукати до подібних вчинків... І ще, невже не здається, що наша Батьків­щина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її пре­славних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що тепер вона зробила, передано пам'яті нащадків...

312. З іншого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. Треба також проповідувати хвалу Богу трисвятому і найбільшому... Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно опи­сувати життя святих людей, а передусім тих, кого породила Русь...».

313. Отже, Феофан Прокопович творчо й продуктивно використовував етико-естетичні потенції епідейктичного (похвального) красномовства з метою ус­лавлення усього достойного, благородного, доброчесного й доброчинного, що є у суспільстві та й у світі.

314. Виховання риторичної особистості базувалося на вмінні студентів-ора-торів складати різноманітні й гарні поздоровлення, привітання, подяки, про­щання, панегірики, орації при врученні подарунків у день народження й ве­сілля тощо.

315. Розмір промови, на думку Феофана Прокоповича, залежав від того, від скількох осіб виголошується похвальна промова: вона є коротшою, коли ви­голошується від однієї особи, буває довшою, більш фундаментальною, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства тощо).

316. Цікавими й корисними для формування риторичної особистості, як у дав­нину, так і в наш час гострого дефіциту позитивних емоцій у міжособистіс-ній та громадсько-політичній комунікації, час усіляких потрясінь і негараз­дів, є рекомендації славетного ритора щодо похвали особам і речам. Феофан Прокопович ретельно, послідовно й грунтовно аналізує їх специфічні особ­ливості, риторичні якості, наголошуючи на тому, що похвали мають докази-визначення, які ми даємо не людям, а їх чеснотам, рекомендує звертати особливу увагу на додаткові дані, найдрібніші деталі, що їх стосуються і мо­жуть бути використані в епідейктичному жанрі.

317. У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики антич­ного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за до­помогою прийому АМПЛІФІКАЦІЇ — «нанизування», нагромадження пози­тивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо. Наприклад, у

318. вступі до своєї риторичної книги Феофан Прокопович називає себе «провід­ником на цьому прекрасному шляху», «побратимом і товаришем у праці»¹, чим демонструє свої демократичні погляди педагога-оратора, прогресивні для усної переконуючої комунікації як у часи формування національної ри­торичної школи, так і в наші дні відродження кращих традицій світового та національного красномовства, формування української школи красномовст­ва в ім'я прогресу й процвітання нової суверенної демократичної України.

319. Особливу увагу Феофан Прокопович звертає на щирість оратора, гово­рячи, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі та витонченості стилю².

320. Він слушно застерігає від нещирості, неправди, фальші, а тому поділяє людей на «ораторів» і «пустомель», які кують і видумують фальшиві похва­ли, що є насмішкою і ганьбою, оскільки вони нагромаджують невдалі, не­значні дотепи, захаращують справу багатьма «почутими дегресіями».

321. В архітектоніці, структурі похвальної промови він рекомендує переходи­ти від менш важливих речей до більш важливих і величних. Наприклад, у «Коротенькому слові про великого Помпея» Цицерона кінцевий риторичний «акорд» звучить так: «Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...»³.

322. Отже, стиль похвальної, прикрашеної промови повинен дарувати есте­тичне задоволення, а тому Феофан Прокопович характеризує його різнома­нітність через такі риси: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігу­рами, незвичайними оповіданнями, описами, відомостями, порівняннями то­що, але застерігає від «зайвої вишуканості».

323. Феофан Прокопович надзвичайно виразно, ясно, рельєфно визначив ме­ту епідейктичної промови — переконати слухача, що особа або річ є саме такими, як ми показали у похвалі. Звідси логічно випливала характеристика «досконалої похвали», після прочитання чи прослуховування якої ми краще починаємо думати про хвалену особу, річ, ніж до того часу.

324. Отже, очевидно, що особливий дар «філософії серця» оратора — майст­ра епідейктичного жанру красномовства — це вміння побачити найкраще в людях і майстерно показати це іншим людям.

325. ¹ Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 103.

326. ² Там само.— С. 383. ⁵ Там само.— С 407.

327. їнською мовою (йдеться про книжку дев'яту «Дещо про священне красно­мовство»).

328. Церковне красномовство (гомілетика) має стійкі традиції у складанні проповідей, духовних бесід тощо. В книзі протоієрея М. Фаворова «Руковод­ство церковному собеседованию или гомилетика»¹ в розділі III, 83 «Понят­тя про живодайність проповідницького слова» зазначається, що вона поля­гає у «збудженні святих почуттів, які зігрівають серце християнина бажан­ням і за смаком небесних благ. Християнська проповідь є живодайною, коли вона дає почуття благодаті вчення Христового, веде до насолоджування йо­го істинами та обітницями й породжує спрагу й надію на вічне життя з Хри­стом Спасителем»².

329. Ми не ставили за мету ґрунтовно розглядати прадавнє мистецтво скла­дання похвал Богу (Богам) періоду античності, пізніших часів християнської гомілетики, але у 2-й частині «Риторики» (хрестоматії) наводимо фрагмен­ти деяких гімнів — духовних похвал риторів Давньої Греції (Гомер, Орфей), християнської гомілетики (Златоуст, Григорій Назіанзін), духовного красно­мовства періоду Київської Русі (Іларіон), гомілетики українського риторич­ного бароко XVII—XVIII ст. (К. Транквіліон-Ставровецький).

330. 2.5.2. Похвала речам

331. Які любі оселі Твої, Господи Саваоте!

332. Книга псалмів, псалом 8 J

333. Філософія розпізнає доброчинності, корисні

334. з точки зору мордльної й громадянської,

335. красномовство створює їм слАву.

336. С. Шлмфор

337. Похвали речам, предметам, а особливо народам і містам, дають цікавий ри­торичний матеріал для роздумів сучасного ритора. Адже їх творити дещо складніше, ніж похвали живим особам, а тому виховання універсальної, гар­монійної, гуманістичної риторичної особистості мислилося класиками україн­ського красномовства, як і античними риторами, як обов'язкові вправи істин­ного оратора, здатного про ВСЕ говорити переконливо, ефективно, гарно.

338. Ці похвали не повинні створюватися, як писав Феофан Прокопович, за­для них самих, хіба що для вправи, тренування і задоволення. Похвали мо-' Фаворов Н. Руководство церковному собеседованию или гомилетика.— К., 1884. ² Там само.— С. 130—131.

339. жуть бути місцям, звірам, рослинам, будівлям, знаряддям зброї, містам і на­родам, горам, лісам, рікам тощо.

340. їхні риси — стислість, ємність змісту, творення похвали через опис корис­них людині, гідних подиву властивостей, а шкідливе, погане автор рекомен­дує опустити, приховати. Отже, красу речей оратор ОПИСУЄ, а користь — ПОЯСНЮЄ. У творах мистецтва, будівлях, храмах, портретах, військових ма­шинах тощо оратор описує, пояснює спритність, міцність, блиск, розстанов­ку, прикраси, корисність та інше.

341. Опис достоїнств міст — джерело формування глибокого патріотичного почуття громадянина, тому Феофан Прокопович грунтовно аналізує по­хвальні промови на їх честь, включаючи такі елементи: виникнення міста (з іменем творця, засновника), стародавність, маєтки, достатки, розміщення (розкішне, здорове, родюче, вигідне оточення), сам вигляд міста (кількість будинків, краса, оздоби, зручне розміщення, громадські будівлі тощо); муж­ні, багаті, розумні люди, визначні, численні митці; форма управління, дер­жавні посади; закони, нагороди, кари; велика кількість прикладів чеснот (ве­лична військова справа, перемоги, тріумфи); сумні моменти історії міста, на­роду (завоювання тощо).

342. Не менш цікавими й корисними є рекомендації Феофана Прокоповича щодо творення похвали племенам і народам. Зокрема, слід описати й пояс­нити такі моменти: стародавність, славу військових подвигів, приклади ви­значних людей, закони, здібності, перемоги, тривале панування тощо.

343. Прикладними аспектами родинно-побутового жанру красномовства мо­жуть стати ґрунтовні, деталізовані рекомендації видатного українського рито­ра Феофана Прокоповича щодо творення промов з нагоди дня народження, іменин, весільні промови, при врученні подарунків, здравниці, вступне слово, складання подяк (євхаристичні промови), привітання гостей, прощання тощо.

344. 2.5.3. Офіційні промови, або промови з певної нагоди 2.5.3.1. Промова до дня народження

345. Джерело красномовства - у сєрці.

346. Дж. Мілль

347. Пам'ятні дати в житті людини найчастіше асоціюються з днем народжен­ня, а також святковими привітаннями гостей (друзів, рідних, колег та ін.).

348. Культура міжособистісної комунікації вимагає від нас знань етикету, коли підбирається подарунок, як і коли він вручається, але чи не найпам'ятнішим для іменинника все ж таки залишиться слід у душі від тих урочистих, гар­них, святкових промов, побажань, які подарують йому ті з гостей, які воло­діють даром слова, даром красномовства, зуміють донести тепло своєї душі у слові вітання й побажання.

349. Українські риторичні праці, зокрема книга Феофана Прокоповича «Про ораторське мистецтво», дають низку практичних рекомендацій щодо офіцій­них промов з нагоди дня народження. З них актуальними донині залишають­ся такі, які спрямовані на пояснення психологічних механізмів процесу «ві­тання»: тішитись з приводу чиєїсь радості й щастя. Що може зрівнятись з благородством цієї психологічної установки? Загальний задум класичної промови в ситуації привітання з днем народження виглядає так: я тішуся й радію, що на твою долю випало таке щастя (народився син, донька, ти на­родився у щасливий день тощо). Феофан Прокопович рекомендує вербалізу-вати цей задум «величною, дотепною і квітчастою мовою»¹.

350. Далі український ритор пропонує систему аргументації у вітанні з наго­ди дня народження:

• ти сам чи держава тішиться з нагоди народження сина, доньки та ін.;

• треба наголосити, що батько, мати щасливі з цієї нагоди;

• сім'я та держава повинні очікувати добра й щастя від цього народ­ження;

• новонародженим вітання будується на здогадах (сильніших та слаб­ших);

• сильніші здогади беруться від осіб батьків, адже у гарних батьків на­роджуються й гарні продовжувачі роду;

• далі рекомендувалося сказати похвалу батькам, відзначивши їхні висо­кі моральні якості: мудрість, розважливість, доброту, справедливість тощо;

• сказане можна підсилити аналогіями, прикладами, коли діти відтворю­ють чесноти душі, достоїнства фізичні (тілесні) батьків;

• слабшими аргументами, але не менш значущими, на думку Феофана Прокоповича, виступають другорядні обставини: обставини народження ди­тини, ім'я дитини, місяць, пора року, місце, якийсь щасливий особистий чи державний успіх, перемога, тріумф тощо;

351. Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С, 388 (тут і далі цитуван­ня подаються за цим виданням).

352. — важливо відчувати міру в аргументації, щоб не передати куті меду, щоб не образити нікого, щоб промова «нікому не здавалась ненависною чи неми­ лою»;

• завершити промову рекомендувалось якимось пориванням радості (особистої чи громадської), підносячись думкою до Бога: побажання ново­народженому, щоб Бог довів його до щасливого кінця;

• стиль промови мав бути енергійним, йти стрімко, без особливих від­ступів (не гальмувати основну тезу), мав відзначатися тенденцією до стис­лості, ємності.