Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

внутрішнім та сутнісним, тоді як зовнішнє відчуття, яке ми визначили як поєднання між тілом та душею, називається αἴσθησις.

Iohannis Scotti Erigenae Periphyseon [De divisione naturae], книга II, ed. I.P. Sheldon-Williams coll.

L.Bieler, Dublin, 1972, с. 98, 20–26 [PL, t. 122, col. 569B], пор. також ibid, с. 106–108 [PL,

t.122, col. 577D].

УЙоана Скота Еріуґени sensus interior міститься цілковито у вищій сфері душі, суто духовній, також він є διάνοια завдяки семантичній подібності до νοῦς як «значення» (sensus 3). У біблійній герменевтиці грецьких отців Церкви διάνοια насправді є sensus litteralis, сенсом Писань. Так само в Оригена (185-са

253)сенс (sensus) Писань – це νοῦς τῶν γραφῶν «ум/значення літер», згідно з християнською доктриною чотирьох сенсів Писання (пор. Ориген,

De principiis, 3, sub indice).

♦Див. вставку 2.

ІІІ. НАДЛИШОК У ЛАТИНСЬКІЙ ЛЕКСИЦІ СТОСОВНО ЗНАЧЕННЯ

На тлі цього однорідного смислового потоку латинська лексика для означення третього сенсу слова sens виглядає надзвичайно різноманітною. Коли питання сенсу чи значення почали спеціально вивчати, середньовічні автори докладали зусиль, аби уточнити кожен із його аспектів (перший, другий сенс, лексичний сенс, граматичний тощо), і традиційні терміни зазнали перевизначення

211

SENS

відповідно до місця, яке вони посідали в мережі, де утворювались нові терміни (наприклад, significatio vs suppositio чи vs consignificatio). Ця спеціалізація пов’язана з проблематикою, яка великою мірою знову повернеться в сучасній аналітичній фі­ лософії.

А. «Sensus», «sententia», «vis», «significatio», «intellectus»

Слово sensus подибуємо у складі іменників, що несуть ідею позначення (sententia, vis, significatio, intellectus), споріднених, як і воно само, з дієсловами (sentire, valere, significare, intellegere), що їх часто важко розрізнити. Ця сукупність зазнає постійної перебудови з передбачуваною інтерференцією між третім та четвертим рівнями, гносеологічним та логіко-лінгвістичним. Лише тоді, коли встановлюються мережі, уточнюються значення (valeurs), що перебувають у взаємній опозиції.

Відчутною є еволюція двох слів, похідних від sentire. Слово sensus за римської епохи поступово заступається словом sententia, що набирає смислу «диспозиції духу» та отримує родове значення, тоді як спеціалізація sententia в юридичному («вирок») і політичному словнику («опінія», представлена в Сенаті) пояснює її вживання в сенсі «авторитетне, глибоке, істинне значення» (див. вище, вст. 2). У граматичній традиції слово sententia обирається як відповідник грецького διάνοια, а іноді також λεκτόν, для позначення думки як такої, котру можна висловити складеною

2	Різні «сенси» текстів

Латинський словник екзегези поступово розробляється в християнській патристиці, потім у середньовічній схоластиці, із запозиченням з елліністичної та єврейської екзегези (численну бібліографію подає Dahan, L’Exégèse chrétienne de la Bible en Occident médiéval). Якщо протиставлення духу та літери засновує різницю між двома моментами в читанні тексту, то зміст цього розрізнення та слів, які його позначають, є зовсім не однозначним. Від часів патристики littera може, наприклад, чи то відсилати до відкритого чи явного змісту вислову (який, проте, може цього змісту й не містити), чи то включати фігуративний або метафоричний сенс, figura (яка іноді може становити частину духовної екзегези; пор. B. Bureau, «Littera»). Так, для Авґустина litterae позначають і літери алфавіту, і «літери», тобто текст до читання (divinas litteras), звідки йде аналогія між двома типами навчання читанню: «той, хто навчає, як зрозуміти Писання, є подібним до того, хто навчає літер (similis est tradenti litteras), тобто до вчителя, що навчає читати» (De doctrina christiana, proemium 8).

На початку ХІІ ст. Гуґо Сен-Вікторський (бл. 1096–1141 рр.) робить чітке і впливове розрізнення між littera, що відповідає аналізові тексту в строгому сенсі, sensus, який бере до уваги історичний контекст, та sententia, що виділяє з уривка теологічне повчання; він пояснює, що будь-який текст повинен мати щонайменше два з цих «сенсів», але деякі мають і три:

Illa narratio litteram et sensum tantum habet, ubi per ipsam prolationem sic aperte aliquid significatur, ut nihil aliud relinquatur subintelligendum. Illa vera litteram et sententiam tantum habet, ubi per ipsam prolationem nihil concipere potest auditor nisi addatur expositio. Illa sensum et sententiam habet, ubi et aperte aliquid significatur, et aliquid aliud subintelligendum relinquitur quod expositione aperitur.

Тільки літеру та сенс має та розповідь, де щось позначено відкритим висловлюванням настільки ясно, що під ним не залишається розуміння чогось іншого. Літеру та сентенцію має та розповідь, яку неможливо зрозуміти через просте промовляння без додаткового пояснення. Сенс та сентенцію має та розповідь, де щось позначено ясно, а інше залишається як те, що розуміється під цим і розкривається поясненням.

Didascalicon VI, 8.

SENS

212

Європейський словник філософій

Робота екзегета складається з трьох рівнів: робота розуміння, викладу, але також і «критики»; адже водночас із поясненням тексту, що лежить перед очима, він повинен винести судження, оцінити його в термінахcongruitas«коректності»,вирішуючивразіпотребидоповнитийого«літеру»,поправитивньому очевидний сенс, аби зрештою проголосити його справжнє розуміння. І справді, littera не обов’язково є «довершеною, досконалою (perfecta)», вона може бути в надлишку чи в нестачі, іноді навіть незрозумілою, неправильною (incongrua), «якщо її не перетворити на іншу літеру» (Didascalicon VI, 9). У свою чергу, навіть якщо значення слів ясне (significatio aperta), sensus може бути коректним чи не коректним (congruus, incongruus), виявитись «неймовірним, неможливим, абсурдним, хибним», наприклад у Пс. 78/79: 7: «вони з’їли Якова». Навпаки, sententia divina «ніколи не є абсурдною, ніколи хибною, і на відміну від sensus, який містить чимало суперечностей, вона не припускає жодної неузгодженості (repugnantia), вона завжди є правильною/несуперечливою (congrua), завжди істинною».

Littera, або ж sensus litteralis у широкому розумінні (au sens large), охоплює ці три рівні сенсу (littera, sensus, sententia) і загалом протистоїть «духовній» інтерпретації (яку також називають містичною чи алегоричною в широкому розумінні). Адже, каже Тома Аквінський (1221–1274), наукові тексти залежать від людей, які мають під своєю рукою лише слова, а Бог має владу використовувати подвійний спосіб позначення, він може одночасно облаштувати (accommoder) і слова, і реальності (duplex significatio, una per voces, alia per res quas voces significant), і через це Писання має декілька сенсів (plures sensus): «Адже те значення (significatio), яке слова певною мірою позначають, стосується буквального чи історичного сенсу (sensus litteralis seu historicus); те ж значення, яким речі, позначені у свою чергу словами, позначають ще інші речі, стосується містичного сенсу (sensus mysticus)» (In Epistolam ad Galatas, in Opera omnia, XXI, с. 230). В останньому екзегети розрізняють загалом три рівні сенсів: моральний чи антропологічний сенс, який передає моральні повчання, алегоричний сенс (цей термін тут узято у вузькому розумінні), який відсилає до істин віри, що стосуються Церкви, та анагогічний або містичний сенс, що відсилає до майбутнього життя. Ці три рівні сенсів, що визначають духовний сенс, становлять разом із буквальним сенсом так звані чотири сенси Писання.

Таким чином, сакральний текст характеризується таким нашаруванням, такою стратифікацією рівнів сенсу, в яких суттєвою є опозиція між буквальним і духовним сенсами, передана численними зображеннями (наприклад, горіх та зерня): суперечності між екзегетами спрямовані на царини, охоплені кожним із них, першість, яку треба присудити тій чи іншій, зв’язки між ними (перервність чи неперервність), природу «герменевтичного стрибка», який дозволяє переходити від першого до другого, полишити те, що говорить текст, і досягнути істини, що перебуває по той бік слів.

бібліографія

BUREAU Bruno, «Littera: «sens» et «signification» chez Ambroise, Augustin et Cassiodore», in Marc BARATIN et Claude MOUSSY, Conceptions latines du sens et de la signification, Presses de l’Université Paris-Sorbonne, 1999, с. 213–237.

DAHAN Gilbert, L’Exégèse chrétienne de la Bible en Occident médiéval, XIIe-XIIIe siècle, Cerf, 1999.

LUBAC Henri de, Exégèse médiévale. Les Quatre Sens de l’Écriture, Aubier, 1959-1964.

VALENTE Luisa, «Une sémantique particulière: La pluralité des sens dans les Saintes Écritures (XIIe siècle)», in Sten Ebbesen (éd.), Sprachtheorien in Spätantike und Mittelalter, Tübingen, Gunter Narr, 1995, с. 12–32.

мовною послідовністю, звідки поширення цього терміна на саму послідовність. Згаданий вибір став однією з причин зникнення відмінності між стоїчною та аристотелівською термінологією (G. Nuchelmans, Theories of the Proposition, с. 106). Цей термін систематично вживали, коли йшлося про вираження повного сенсу (sententia perfecta, plena), з метою визначення чи то логічного висловлювання (пор. Varron: proloquium est sententia, in qua nihil desideratur «висловлювання – це сентенція, в якій нічого не бракує», цитоване в Авла Геллія, Аттичні ночі, XVI, 8; M. Baratin та F. Desbordes у роботі Аnalyse linguistique dans l’Antiquite classique (Klincksieck, 1981, с. 209)

перекладають у цьому місці sententia як énoncé «висловлювання»), чи то граматичної фрази (пор. визначення Присціана: oratio est ordinatio dictionum congrua, sententiam perfectam demonstrans «фраза – це правильна послідовність слів, що виражають завершену сентенцію», Grammatici latini, т. ІI, c. 53, 28; див. lekton у SIGNIFIANT-SIGNIFIE та PROPOSITION, вст. 2). У риториці слово sententia вживається більш широко щодо ідей, які складають дискурс, щодо висловленого погляду (тут ним перекладається грецьке δόξα), щодо того, що становить субстанцію, глибинний сенс тексту (або фрази, слова – хоча останнє значення не так часто вживане починаючи з імперської доби й рідко

Європейський словник філософій

вживане за Середньовіччя); а також той сенс, який треба надати цьому текстові й відстояти перед тим, який намагається йому приписати супротивник (пор. Цицерон, Риторика Гереннію 2, 13). У цьому значенні sententia можна протиставити літері тексту (scriptum, littera), але також sensus’у, який безпосередньо з ним пов’язується. Тобто оскільки sententia є уроком, який треба винести з уривку чи тексту, – наприклад, Боецій говорить про sententia Aristotelis, а Беренґар Турський про sententia catholice ecclesie, – то цей термін поширюється на авторитетний текст; це уможливлює появу таких збірок Sententiae як збірки Петра Ломбардського в теології, колекцій витягів, організованих у систематичний спосіб, які будуть коментувати протягом усіх середніх віків.

Різними є вживання слова significatio: «дія позначення», «вказівка, позначка (насамперед якості)», «значення, сенс», паралельні вживан­ ням дієслова significare (складеного з signum та facere), від якого воно походить: «вказувати (знаками)», «ознайомлювати», «передбачати, проголошувати» і «значити». Хоча перше значен­ нядієсловабулонеперехідним,наприклад,уПлавта («робити знаки»), пізніше воно стало перехідним, беручи як додаток зміст, на який спрямовані знаки («бути знаком чогось»). Хоча в латинській мові було дієслово signare у першому сенсі («робити позначку»), вона утворила дієслово, що не повторювало жодне грецьке слово у другому сенсі: significare, хоча воно певною мірою скористалося вжитком грецького дієслова semainein – «робити знаки»,«відкривати»,«показувати»,«означати». Ці значення ми знаходимо у філософській латині, зокрема, коли постає питання про пророцтво. У цьому аспекті «значення» [«vouloir-dire» – букв. «хотіти сказати»] може належати як знакові, в якому вбачають інтенційність, схильність означати, вказувати на річ, так і індивідові, який прагне його виявитизапосередництвомзнаку(пор.J.-P.Brachet,

Reflexions sur l’évolution sémantique de significare). У середньовічній латині це подвійне значення, якого немає у французькому signifier, зберігається, в тому числі у трактатах із семантики, що добре видно в анонімному трактаті з логіки кінця ХІІ ст.:

«Позначати» щодо вислову та того, хто його вживає (utens), це не те саме, як зазвичай говорять. Коли кажуть «ця особа позначає річ через вислів» (significat rem per vocem) це означає «вживає знак і позначку речі з наміром виробити знак речі» (utitur signo et nota rei cum intentione faciendi signum de re). Тому significare,

предиковане в такому сенсі, означає певною мірою діяти, якщо дивитись під кутом зору того, хто утворює висловлювання. Проте коли це слово застосовується до висловів, воно предикує не дію, а радше стосунок чи подібність і відповідність знаку як знаку своєму значенню (relatio (...) signi ad signatum)... Сказати про вислів, що він означає річ (vocem significare rem),

213

SENS

це те саме, що сказати, що вислів «зробив» знак речі (vocem facere signum de re): тут «робити» означає не «діяти» (agere), а «робити знак» (signum facere), тобто «бути позначкою» (notam esse). Унаслідок цього «означати» – це не те саме стосовнотого,хтовживаєзнакістосовновислову. Справді, «означати» стосовно мовця предикує дію, а стосовно вислову предикує відношення чи відповідність знаку та означеного.

Tractatus de proprietatibus sermonum, ed. De Rijk,

Logica Modernorum, Assen, Van Gorcum, 1967, т. II/2, с. 710–711) [з фр. пер.].

Слово significatio, здається, вживають у технічному значенні, коли прагнуть сказати про внутрішнісемантичнівластивостісловачивислову, рідше фрази чи дискурсу (там віддають перевагу вживанню sententia чи sensus), наприклад, про його полісемію (significatio duplex), чи еволюцію його сенсу.

Vis слугує для перекладу грецького δύναμις, якщо йдеться про силу рослин, дієвість ліків, вартість грошей і, за аналогією, про сенс слова чи фрази. Це слово є іменниковим відповідником дієслова valeo, яким передається грецьке δύναμαι. Цицерон часто використовує вислови vis verborum чи vis verbi на позначення цінності та сенсу слів, що стане об’єктом дуже ретельного розгляду в «Dialectica» Авґустина: слово було встановлене залежно від стосунку (безпосереднього чи опосередкованого) щодо речі, проте його вимовлення викликатиме чуттєве враження у слухача, що у свою чергу викличе інтелектуальне враження, що залежить або від природи слова («солодкість» чи «жорсткість» звуків, наприклад), або від речі, яку воно позначає, або від них обох. Саме так, за Авґустином, встановлюється власна «цінність» слів (vis) (De dialectica, гл. VII [14]), цінність, якій можуть стати на заваді феномени затемненості чи неоднозначності, ретельний опис яких робить Авґустин. Vis слова можна зрозуміти тільки таким чином, що слово є знаком, знаком чогось для когось, тому воно залежить від здатності зворушувати слухача: таким чином, vis зберігає «динамічну» конотацію, адже важливе не significatio, асоційоване зі словом, а «те, що воно важить», а отже, те, що воно виробляє як сенс у слухача: Vis verbi est qua cognoscitur quantum valeat, valeat autem tantum quantum movere audientem potest «сила слова є такою, скільки в ньому пізнаної дієвості, а ця дієвість пропорційна впливові, який слово чинить на слухача»; The force of a word is that whereby the extent of its efficacy is learned. It has efficacy to te extent to which it is able to affect a hearer (De dialectica, гл. VII [12]; англ пер. B. Darell-Jackson та Pinborg, L’Analyse linguistique dans l’Antiquité classique, Klincksieck, 1981 op. cit, с. 101). Генрих Гентський наприкінці ХІІІ ст. знову звертатиме увагу, читаючи цей уривок, на згадану конотацію: Vis verbi est qua agitur quantum valet «сила слова є такою, наскільки воно здатне бути дієвим». Аспект дієвості добре помітний у середньовічних текстах, де, зокрема, в

SENS

контексті теології таїнств, vis та virtus іноді стають взаємозамінними, коли vis чи virtus significandi слова (цінність чи сила означування) наближається до vis чиvirtussanctificandiсвященногознака(освячувальна цінність чи сила), визначеного як «той, що ро­ бить те, що каже» (див. SIGNE та ACTE DE LANGAGE). У граматиків vis – це семантична сила слова, незалежно від того, чи воно є означником, чи «співозначником» (див. SYNCATÉGORÈME) на зразок сполучників; семантична сила пояснює можливості зміни слова, наприклад, у випадку різних відмінків (див. PRÉDICATION, вст. 4).

Intellegere, що має початкове значення «розу­ міти», часто зустрічається у Цицерона, а потім зісковзує в пасивній формі (intellegitur) до значення «мати на увазі, означати». Те, «що мається на увазі» під словом, може бути його прямим сенсом, але також і чимось конотованим, імплікованим чи припущеним (див. TERME, вст. 1). Це завжди той сенс, який приймають чи мають прийняти, слідом за авторитетним тлумачем. Пасив «innuitur» є ще одним кроком до «припущеного» (sous-entendu): це дієслово часто вживалось у Середньовіччі в теологічному контексті, коли слово, застосоване до божественної реальності, аналізувалось як носій додаткової вартості стосовно свого звичайного розуміння(див.такожCONNOTATION).Іменник intellectus розуміється як «сенс, значення» тільки у Сенеки (Naturales quaestiones II, 50, 1). Боецій використовує intellectus як еквівалент passiones animae, παθήματα τῆς ψυχῆς у першому розділі «Peri hermeneias» (In Peri hermeneias, 1re ed., Meiser, с. 38): voces quidem signifiant intellectum, ipsas autem voces litterae significant. Sunt autem intellectus passiones... «хоча звуки означають розуміння, але самі звуки позначаються літерами. А розуміння – це пристрасті», – звідки тріада: voces, intellectus, res. Відтодісловоintellectusозначаєводночасірозуміння слова та поняття (без жодної лінгвістичної конотації), аж до запровадження терміна conceptus (див. INTELLECTUS та CONCEPTUS), і ще й інтелектуальну здатність, інтелект. Полісемія цього терміна добре відчувалася середньовічними авторами. Розуміння ніколи не створюється механічно словами, воно передбачає діяльність, яка позначається терміном intellegere.

В. Технічність середньовічного семантичного словника

Розвиток середньовічної семантики породжує цілий набір технічних термінів із точними значеннями у трьох різних напрямках.

1. Сенс/референція

Насамперед встановлюється розрізнення між сенсом та референцією, відсутнє як таке за часів античності; це видно з недиференційованого слововжитку significare, ostendere чи designare, або ж із неточності слова res як об’єкта цих дієслів, одночасно «означеного» та «референта»

214	Європейський словник філософій

(referent) (пор. S. Roesch, Res et verbum dans le De lingua latina, наприклад, щодо Варрона; див. RES). Від кінця ХІ ст. це розрізнення поєднується з рефлексією щодо паронімів, яка велася починаючи з «Категорій» Аристотеля, а також щодо nomen appellativum, позначення граматиками «спільного імені»,іяказавершиласяуграматиківтауАнсельма (в De grammatico) розрізненням між significare та appellare:

Grammaticus non significat hominem et grammaticam ut unum, sed grammaticam per se et hominem per aliud significat. Et hoc nomen quamvis sit appellativum hominis, non tamen proprie dicitur ejus significativum; et licet sit significativum grammaticae non tamen est ejus appellativum.

«Граматик» означає не «людину» та «грама­ тику» як єдине ціле, але «граматику» саму по собі і «людину» через інше. І це ім’я хоча й називає людину, але властивим чином її не означає; і хоча воно означає граматику, воно її не називає.

De grammatico XII, 4.231–4.241.

Властивим предметом «Категорій», висновує Ансельм, є показ того, що «означають» терміни (саме в цьому сенсі Аристотель міг сказати, що grammaticus – це якість), а не того, що вони «називають» (ibid., 4.5122, 4.5144, 4.604). Граматики та логіки будуть використовувати па­ ру significatio vs nominatio: іменник «людина» «називає» субстанцію та «означає» якість, а зай­ менник має тільки функцію «номінації», адже його можна застосовувати «до всіх референтів» (ad omne suppositum pertinet). Він називає субстанцію як детерміновану якістю раціональності та смертності. Так само album (біле) «називає» тіло, означаючи білість, причому означає в першу чергу білість і лише в другу – тіло. Ці аналізи змінюються залежно від того, чи є їхній автор реалістом, чи номіналістом: приймає він чи ні існування універсалії «білості»; чи скаже він, що ім’я «називає» білість або ж що тільки означає (пор. L.M. De Rijk, Logica Modernorum, та K.M. Fredborg, «Speculative Grammar in the 12th Century»). До другої половини ХІІ ст. терміністська логіка усталить це розрізнення за допомогою пари significatio vs suppositio, починаючи з рефлексії щодо полісемії: significatio є стабільною та фіксованою встановленням, а suppositio – мінливою й залежною від складових контексту; canis («пес»/«сузір’я») є неоднозначним терміном, оскільки різні сенси відповідають різним установленням, тоді як homo (у висловлюваннях homo est species «людина – це вид», homo est nomen «людина – це ім’я», homo currit «людина біжить») – однозначним, бо його семантичні варіації контекстуально зумовлені, а значення стале (див. PARONYME, SUPPOSITION, вст. 4; «Vocales et nominales» у MOT, вст. 4; «Копула...» у PREDICATION, а також ОМОНІМ).

Європейський словник філософій

2. Первинний, власний сенс vs вторинний сенс

У другу чергу вводиться мережа термінів, що слугують для осмислення різниці між тим, що термін означає по-перше і тим, що він має на увазі, імплікує, конотує, що він предикує по-друге (див. TRADUIRE, IV, «translatio»; CONNOTATION).

3. Значення vs спосіб позначення

Протиставлення між значенням та способом позначення розробляється в спекулятивній грама­ тиці та в теології; воно дає змогу переосмислити стосунки між буттям, думкою та мовою, а також різні пов΄язані з цим питання, зокрема, питання довільного, конвенційного чи природного харак­ теру мови.

У семантиці ХІІІ ст. мовна одиниця homo ана­ лізується як така, що складається з (1) лексичного означеного (significatum speciale), (2) загального означеного (significatum generale) чи посутнього загального способу позначення, що відповідає за свою категоризацію як частини мови (nom),

(3) посутніх специфічних способів позначення, що відповідають за свою субкатегоризацію, як-от вид (іменник, загальне ім’я), (4) акцидентні способи позначення, що встановлюють його акциденції (чоловічий рід, називний відмінок тощо).

♦ Див. вставку 3.

Протиставлення між способами позначення та означеними в рамках спекулятивної граматики розгортається в чотирьох площинах: (1) в онто­ логічному плані спосіб позначення відсилає до властивостічиспособуіснуванняречі,апозначене– до речі; (2) в семантичному плані способи позначення є основою граматичних властивостей, а означене – лексичних властивостей, – звідси ідея подвійної артикуляції чи інституції мови, де першою є та, за допомогою якої vox «голос, звук» стає словом (dictio), означником (див. MOT), а другою є та, за допомогою якої vox стає частиною мови, що співозначає, оскільки наділена способом позначення; (3) в епістемологічному плані граматика займається лише способами позначення, а логіка – означеними; нарешті, є ще

(4) лінгвістичний план, який виправдовує третій (3): граматичні властивості пояснюють будову висловлювань та їхню відповідність, що є об’єктом граматики, а означувані є фундаментом істини, об’єктом логіки.

Модисти намагались знайти філософське виправданняпоняттяmodussignificandi:коженmodus significandi відповідає певній властивості речей, тобто modus essendi, та осмисленій властивості, тобто modus intelligendi. Аристотелівська тріада voces-passiones-res у них дублюється системою трьох modi: significandi, intelligendi, essendi. Це справедливо лише для певних авторів, які вважають, що способи позначення є знаками modi intelligendi, які, у свою чергу, є знаками modi essendi. Проте інші вчені, натхненні Авіценною, дотримуються ідентичності

215 SENS

модусів: та сама спільна природа (наприклад, властивість руху) може існувати в трьох різних формах: як та, що існує, як сприйнята розумом і як позначена. У кожному разі способи позначення, що відповідають способам буття, досить відмінні від означуваних, які відповідають самим речам. Так, сама «річ» (страждання) може існувати реально, бутиусвідомленоютабутипозначеною,наприклад, асоційованою з властивістю руху (дієслово: doleo) чи властивістю спокою (іменник: dolor). Таким чином переосмислюється питання довільності: немає відносин вмотивованості чи залежності між граматичною категорією слова (чи якоюсь із її акциденцій) та його лексичним значенням, оскільки в принципі будь-яка річ може бути позначена будь-яким способом. Крім того, питання про довільність виявляється неоднорідним: одно­ часно потрібно осмислити стосунки між різними формальними складовими лінгвістичної єдності (способами позначення), стосунки цих складових із властивостями речей, яким притаманні ці властивості, стосунки граматичних складових із семантичними складовими тощо. Якщо в Аристотелевій традиції voces представляли царину конвенційності та варіацій, а intellectus і res – те, що є «тим самим у всьому», модисти роблять переворот, встановлюючи всередині мови ті modi significandi, що субстанційно «ідентичні в усьому», а відмінність міститься в простому «акциденційному» плані «вокального» вислову. Такимчином,вонистверджували,щоможеіснувати справжня «наука мови», що має універсальний предмет. Номіналісти у ХІV ст. закидатимуть їм саме це.

У теології поняття modus significandi вживалось починаючи з ХІІ ст. з метою опису водночас семантичної поведінки іменника та ментальної опе­ рації, що відповідає вживанню іменника. Вживане задля аналізу мовлення про Бога поняття способу позначення дає змогу осмислити неузгодженість між мовою та буттям, між тим, що є Бог, і тим, що про нього говорять; це розрізнення було чудово висловлене наприкінці ХІІ ст. Аланом Лілльським, який розрізняв proprietas essendi та proprietas dicendi: Deus vere est, sed non vere esse dicitur «Бог істинно є, але про нього не істинно говориться». Принцип відповідності між думкою та мовою (sicut intelligitur, sic significatur «як розуміється, так і позначається») може перетворюватись на невідповідність, що лежить в основі негативної теології: оскільки ми не можемо помислити Бога, ми й не можемо про нього говорити (sicut non intelligitur, ita nec significatur

«як не розуміється, то й не позначається»). Невідповідність, яку спочатку аналізували під кутом зору окремих конотацій (наприклад, justus «справедливий», сказане стосовно Бога, конотує причину, а сказане стосовно людини – наслідок, див. CONNOTATION), потім почали осмислювати з погляду способів позначення: ми позначаємо Бога, – каже, наприклад, Бонавентура,

– не таким, яким Він є, а таким, яким ми Його

SENS

усвідомлюємо; способи позначення відповідають способам розуміння та пізнання. Відштовхуючись від прочитання Псевдо-Діонісія та ідеї, що досконалості, які попередньо містяться в Бозі, існуютьуНьомувпевнийспосіб,іотриманікожним створінням тією мірою, якою воно є, відповідно до ступеню його «розумової сприйнятливості» (réceptivité intellective), поняття невідповідності буде змінюватись: так, Альберт Великий, а потім Тома Аквінський можуть розрізняти в імені, що означає досконалість (наприклад, bonitas), «позначену річ» (res significata), якою є сама досконалість, та спосіб її сприйняття, від якого залежить «спосіб позначення» імені. Тому імена досконалості є невідповідними (impropre) у плані способу позначення (quantum ad modum significandi), адже вони вигадані людьми і через це відповідають їхньому способу думати й таким речам, які вони можуть усвідомити; у плані ж позначеної речі (quantum ad rem significatam) вони належні власне Богу, адже справедливість спершу, per prius, є в Богові, перед тим як існувати, per posterius, в людині (див. TRADUIRE, «translatio»; ANALOGIE). У Томи та інших теологів ці «способи позначення», властиві створінням, позначені, вписані в самі імена: наприклад, дієслова та дієприкметники передбачають часовість, притаманну їхньому способу позначення, але ця часовість жодним чином не стосується позначеної речі як такої.

IV. КОНВЕРГЕНЦІЯ ТРЬОХ ЗНАЧЕНЬ «СЕНСУ» ЗА МОДЕРНОЇ ДОБИ

Між XVII та XVIII ст.ст. свідчення трьох привілейованих мислителів дають змогу зрозуміти, як за сучасної доби поєднуються три значення «сенсу».

216	Європейський словник філософій

А. Декарт та ступені «сенсу»

УсерединіXVIIст.Декарт(усвоїх«Відповідях на шості заперечення» на «Роздуми», параграф 9) відчував потребу ще раз розрізнити три ступені, три розуміння «сенсу», аби відтак мати змогу точно оцінити певність. Задля цієї мети він обмежив істинне і правильне поняття сенсу та, як наслідок, його непомильний характер двома першими ступенями, а саме: по-перше, рухом тілесного органа чуття під дією зовнішніх об’єктів, і по-друге, сприйняттям звуків, запахів, кольорів, задоволенням та стражданням, що народжуються в дусі від поєднання душі та тіла. Зате третє місце, яке Декарт загалом також призначав сенсу, він залишив для самого інтелекту, що включає оцінку, когнітивне судження щодо чуттєвих об’єктів, висловлене при чуттєвих враженнях, судження, яке може бути істинним чи хибним.

Картезіанське розрізнення імпліцитно відсилає до трьох із чотирьох рівнів аналізу (пор. вище, ІІ), які довгий час перетиналися та накладались один на одного в історичних дебатах навколо природи та цінності відчуття. Стосовно цих трьох рівнів Декарт також відчував потребу прояснення, і він співвідніс їх згідно з фізіологією відчуття, психологією відчуттів та гносеологічним аспектом питання.

В. Віко та зв’язок «sensus» – «sententia»

Із текстів утворюється семантичний потік, який розкриває наступність, що у певних неочікуваних аспектах пов’язує засадові значення sensus: відчуття та чуттєве сприйняття, інтелектуальне сприйняття, значення. Лінгвістичний аналіз висвіт­ лює його за допомогою вузла sensus-sententia: sensus є послідовно органом чуття, здатністю, актом

3	Походження поняття «спосіб позначення»

Поняття «спосіб позначення» (modus significandi) має чітко окреслені джерела, які перед тим, як з΄єднатися, змішуються, утворюючи деяку термінологічну неясність.

(А) Modus significandi – це насамперед загальна характеристика частини мови: це значення походить із твору «Institutiones grammaticae», в якому Присціан пояснює, що частини мови розрізняються не за формальними властивостями (наприклад, відмінком), а за «властивостями позначення», тобто загальними семантичними характеристиками (наприклад, ім’я позначає субстанцію та властивість).

(В) Те, що далі називали connotata, а потім modi significandi, пізніше більш точно називатимуть modus significandi accidentalis: починаючи з Аристотелевої ідеї, що дієслово «співозначає» час, граматики досить рано отримали ідею визначити більшість акциденцій як вторинні значення, що додаються до первинних (наприклад, особа, спосіб тощо) (див. CONNOTATION, SYNCATÉGORÈME).

(С) В іншому регістрі modus significandi­– який тут краще передати як «манеру позначення» – це те, що розрізняє два терміни того самого семантичного кореня, але з різними закінченнями, зокрема, пароніми (див. PARONYMES): так, «біле» і «білість» позначають ту саму «річ» (хоч би якою була прийнята онтологія), але різними способами позначення, адже ці слова позначають її конкретним і абстрактним способом.

У кожному разі, наприклад, при співозначенні, спосіб позначення відсилає до значення, яке не є головним чи лексичним значенням, а є або додатковим значенням (significare cum: homo означає «людину» і водночас ту чи іншу властивість), або манерою позначення (significare sic: біле означає білість, як вона є в чомусь конкретному). Можна помітити, що у випадках (А) та (В) йдеться про властивості другого порядку, або ж металінгвістичні, а у випадку (С) – про властивості першого порядку, семантичні.

Європейський словник філософій

відчуття, свідомістю відчуття, а отже, sententia, гадкою, когнітивним судженням, спрямованим на відчуте.

За модерної доби, на початку XVIII ст., Віко збагнув усе історичне та філософське значення філолого-лінгвістичного аналізу. Радикальним чином приписуючи всім античним авторам, включно з платоніками, місце в емпіристському таборі, Віко цілком слушно розпізнав у деривації sensus-sententia лінгвістичне вираження напряму думки з виразним сенсуалістським присмаком на противагу оказіоналізму Мальбранша, похідному від платоніко-авґустинізму, до якого належав Віко. Імпліцитно посилаючись на ступені «сенсу», розрізнені Декартом, Віко зробив спостереження, що латиняни «під терміном sensus розуміли не лише зовнішні чуття, такі як зір, та внутрішні, тобто почуття душі, такі як задоволення, страждання, сум; вони також давали назву sensus судженню, рішенню та бажанню». Доказом цього є певні мовні звороти, в яких sententia заміщує juditio та opinio:

Latini sensus appellatione non solum externos, ut sensus videndi, ex. gr., et internum, qui animi sensus dicebatur, ut dolorem, voluptatem, molestiam, sed judicia, deliberationes et vota quoque accipiebant: ita sentio, ita judico; stat sententia, certum est; ex sententia evenit, uti desiderabam; et in formulis illud: ex animi tui sententia.

Латиняниназивалиsensus нелишезовнішнічуття, як, наприклад чуття зору, та внутрішні, що їх вони називали «чуттями душі», як-от страждання, задоволення, неспокій, а й судження, роздуми та бажання: «ita sentio» – «таке моє судження»; «stat sententia» – «певно, що...»; «ex sententia eve­ nit» – «вийшло як бажалося»; а також у формулі: ex animi tui sententia [твій щиросердний погляд].

De antiquissima Italorum sapientia, 1710, in Opere filosofiche, ed. P. Cristofolini, с. 115.

Віко зближував платоніків і стоїків щодо концепції розуму як ефірного та якнайчистішого сенсу, що вельми нагадує матеріалізм епікурейців, для яких мислити – це відчувати (sentir), та емпіристську психологію аристотеліків, які вважа­ ють, що людський дух сприймає тільки через сенс/ чуття:

An igitur, quia antiqui Italiae philosophi opinati sint mentem humanam nihil percipere nisi per sensus, ut Aristotelaei; vel eam non nisi sensum esse, ut Epicuri asseclae; vel rationem sensum quendam aethereum ac purissimum, ut Platonici Stoicique existimarunt? Et vero Ethnicarum sectarum nulla, quae mentem humanam omni corpulentia puram agnorunt. Et ideo omne mentis opus sensum esse putarint; hoc est quicquid mens agat vel patiatur, corporum tactus sit.

То чи вважали античні італійські філософи, як аристотеліки, що людський дух сприймає тільки через чуття; чи, слідом за епікурейцями, що він є лише чуттям; чи, як розсудили платоніки та стоїки, що розум є різновидом ефірного та

217

SENS

якнайчистішого чуття? І справді, не було жодної поганської секти, яка б визнала людський дух чистим від будь-якої тілесності. Це привело їх до думки, що будь-яка активність духу є чуттям, тобто що будь-яка дія або відчування духу є тілесним чуттям.

Ibid.

Цій поганській і чуттєвій метафізиці Віко протиставляє власну християнську метафізику:

Sed nostra religio eam prorsus incorpoream esse docet: et nostri metaphysici confirmant, dum a corporibus corporea sensus organa moventur, per eam occasionem moveri a deo «проте наша релігія вчить, що він [дух] є цілком безтілесний, і наші метафізики під­ тверджують, що коли тіла рухають тілесні органи чуття, їх принагідно рухає Бог» (ibid.).

С. Клауберґ та перечитування співвідношення αἴσθησις – διάνοια

За модерної доби знов утверджується цент­ ральний характер співвідношення між αἴσθησις та διάνοια, і зовсім не випадково в картезіанському середовищі. Адже XVII ст. притаманний також поновлений інтерес до досліджень у галузі психофізіології та до дебатів щодо меж та умов людського пізнання, заснованих на вивченні здатностей душі. Однак повернення понять αἴσθησιςтаδιάνοιαвідбувалосятутзавдякицікавому перечитуванню.

У систематичному коментарі до картезіанської доктрини про три ступені сенсів (див. щодо Декарта вище, IV, 1) Йоганнес Клауберґ уточнює, що під словом sensus слід розуміти другий із трьох вказаних ступенів, тобто сприйняття душі, сполученої з тілом: Atque ego tibi assentior et addo, hanc mentis perceptionem, quae toto genere differt a corporis motu praecedente, proprie stricteque sensum nuncupari «також я погоджуюся з тобою і додаю, що це розумове сприйняття, цілком відмінне від рухів тіла, що йому передують, строго й доречно називається сенсом» (De cognitione Dei et nostri, in

Opera omnia philosophica, Amsterdam, 1691, с. 744). Отже, відчувати – це, власне кажучи, сприймати (sensum proprie esse ac dici quam diximus perceptionem

«сенсомвласнеєйназиваєтьсяте,щоминазиваємо сприйняттям», ibid.), думати (clarissime intelligo, quomodo recte philosophantibus sentire sit cogitare

«найясніше розумію, яким чином для тих, хто правильно філософує, відчувати – то є мислити», ibid.); тож для того, аби підсилити цю картезіанську тезу, він стверджує, що, згідно з «натуралістом» («physicus») Стратоном Лампсакським, αἴσθησις та διάνοια збігаються. Клауберг пише: Idem esse dixerit [Strato Lampsacenus] αἴσθησιν καὶ διάνοιαν, id est, sensum et cogitationem mentis «[Стратон Лампсакський] казав, що αἴσθησιν καὶ διάνοιαν, тобто чуття та мислення розуму, є те саме». Стратон, наступник Теофраста на чолі Лікею, тлумачив Аристотелеву думку в емпіричному та натуралістичному сенсі й перетворився на

SENS

теоретика «чуттєвого доведення (ἀπόδειξις αἰσθητική)», розробляючи психологію взаємної залежності між чуттями та інтелектом (пор. F.F. Repellini, «Il Liceo e la cultura alessandrina», in P. Rossi et C.A. Viano, Storia della filosofia, t. 1, RomeBari, Laterza, 1993, с. 262–263).

Зі свого боку Клауберг схиляється до прочи­ тання твердження Стратона в картезіанській манері, як редукції чуття до думки. Питанням картезіанців є: бачити, відчувати властиво окові чи уму? (sit ne mens quae videt, an oculus, an aliud quid?

«чи ум бачить, чи око, чи щось інше?», ibid, с. 738); відповідь така: факт відчуття властивий духу, поєднаному з тілом, адже відчувати – це сприймати, а сприйняття – це увага, коли розум навчається рухам, що спричиняють у мозкові дії зовнішніх тіл на органи чуттів. Тут можна помітити платонічноавґустинове піднесення доктрини: Et maxime illud Aristotelis Probl. 33 sect. 11 (...) unde dictum Mens videt, mens audit «це насамперед говорить Аристотель у «Проблемах» (...) де сказано, що Розум бачить, розум чує» (ibid., p. 744); і ще: Hunc

[secundum gradum sensus] dico esse apprehensionem atque attentionem mentis, in ea cerebri parte, ad quam omnes externorum sensuum motus tandem deveniunt, immediate residentis atque operantis «я кажу, що цей (другий ступінь чуття) є сприйняттям та увагою розуму, який безпосередньо міститься й діє в тій частині мозку, де сходяться зрештою всі рухи зовнішніх чуттів» (ibid.).

V. «SINN»/«BEDEUTUNG», «MEANING», «SENS»

Подальша історія пов΄язана з розробкою в автономній манері словника третього смислу «сенсу» – комплексна історія, що включає так само феноменологію та герменевтику, як і аналітичну філософію.Сучаснийстрибоквідбуваєтьсязавдяки Фреґе й «винаходу» відмінності Sinn/Bedeutung, смисли якого формуються у взаємодії англійської та німецької мови. Появу поняття «сенс», Sinn, що відрізняється за устроєм від референції (référence), Bedeutung («денотації»), якщо звернутись до перекладу Клода Ембера (1971), можна насправді пов’язувати з Фреґе та його фундаментальною статтею «Uber Sinn und Bedeutung» («Про сенс і значення»), 1892 р. Sinn фрази чи слова – це окрема й загальна для всіх сутність, що асоціюється з висловлюванням чи належить йому, а Bedeutung – це реальність, позначувана фразою чи словом.

Хоча фреґівська пара визначає всю рефлексію щодо значення у ХХ ст., її не так легко перекласти. Не варто забувати про те, що аналітична філософія на початку століття виходила з перекладу на англійську мову розрізнення, сформульованого в німецькій.Англійськесловоmeaning,якіфранцузьке signification, є неоднозначним, воно означає то Sinn, то Bedeutung, і впливовість його звичайного сенсу є такою, що це слово не перестає зводити нанівець

218	Європейський словник філософій

вказане розрізнення. Масивне перенесення філо­ софії мови та теорій значення з німецької мови у так звану англосаксонську філософію, здійснене у 1930–1940-х рр. з історичних причин, змусило всі виміри та дискусії щодо сенсу й референції впиратись у цей славнозвісний термін meaning, і в такий спосіб перетворило лінгвістичне питання значення в його подвійному розумінні (сенс та референція) на центральну та комплексну філософську проблему аналітичної філософії.

A. Від емпіризму до «Sinn»/«Bedeutung»

1. Розмитий сенс до-фреґіанського «meaning»

Проблема розрізнення між сенсом і референ­ цією не виникає в тому аспекті, коли мова відси­ лає до ментальних об’єктів чи ідей: meaning – це зв’язки між словами та об’єктами, які можуть бути і зовнішніми, і внутрішніми. Тому мало важить знати, чи хтось на зразок Гобса має референційну чи ідеаціоністську теорію значення, оскільки в певному сенсі він не має жодної, бо зв’язок позначення, до якого він звертається, не є лінгвістичним (ментальний дискурс продукує вербальну мову, put into words, Левіафан I, 7). Meaning – це розмитий термін, що стосується радше ментального, він позначає і стосунки між словами та об’єктами чи позначеними ідеями, й самі ці об’єкти чи ідеї, як у Лока, де «значення» – це ідеї (Нарис про людське розуміння, IV, II, §4, §7). Не дивно, що вся філософія мови ХХ ст. після так званого linguistic turn «лінгвістичного повороту» поставила собі на меті критикувати поняття meaning, визначене через ідею, аби переосмислити його в термінах мови. Більш сумнівними є про­ читання, які поширюють на класичних мислителів теорію значення (сенсу, референції) в її сучасному розумінні, або, ще гірше, вишукують у них аргументи на користь «ременталізації» сенсу (пор. обґрунтовану критику в: I. Hacking, Why does language matter to philosophy?).

Проте не слід нехтувати тим фактом, що в самісінькому осерді англійського емпіризму виник сенс терміна meaning, що не надто відрізняється від сучасного слововжитку: сенс власне лінгвістичний, але також і критичний. Наприклад, Юм у «Розвідці стосовнолюдськогорозуміння»(розділ2)розглядає засіб «демаркації» слововжитку (usage­), наділеного сенсом філософського терміна. Позбавлений сенсу термін було б неможливо вивести з враження. Тут могли б поєднатись два сенси слова sense: sensation та meaning, але не ідея (ментальна) та значення, а враження (відчуття) та значення (сенс). Таким чином, здається, що тільки центральна у Юма критика того, що Квайн назве ідеєю ідеї (the idea idea, в книзі From a Logical Point of View, с. 48) може відкрити шлях до ясного поняття значення. У цьому пасажі Юма міститься нарис критики висловлювань і термінів метафізики за допомогою критеріюзначущості(бутинаділеним/позбавленим сенсу), яка буде завершена у Карнапа. Подібно,

Європейський словник філософій

але з іншого боку, Берклі у вступі до «Принципів людського знання» критикує абстрактні загальні ідеї, висуваючи такий аргумент:

There is no such thing as one precise and definite signification annexed to any general name, they all signifying indifferently a great number of particular ideas.

Немає такої речі, як одне точне й визначене значення, прикріплене до будь-якої загальної назви, бо всі вони позначають велику кількість окремих ідей, не розрізняючи їх між собою.

Принципи, Вступ, § 18.

Тут виникає критика того, що Квайн назве «міфом значення», де проблемою є не лише визначити значення, а й ізолювати та встановити його.

♦ Див. вставку 4.

2. Винахід Фреґе

Розрізнення, яким користується Фреґе, створює об’єктивістський розрив усередині туманного семантичного поля. Справді, ані Bedeutung (денотація чи референція, позначений об’єкт), ані навіть Sinn (сенс висловлювання, думка, яку воно виражає) не визначаються у Фреґе в термінах ідеї чи ментального змісту (пор. текст Der Gedanke [Думка], 1919). Фреґе не задовольняється трансформуванням чи вдосконаленням поняття сенсу: він його винаходить, пориваючи з усією

219

SENS

філософською традицією визначення сенсу

вментальних чи, в кожному разі, в домовних термінах; він об’єктивує Sinn (так само як і думку, Gedanke, з визначенням якої Sinn пов’язаний) як абсолютно незалежний від суб’єкта мислення чи мови. Таким чином, запровадження терміна Sinn, так само як і Bedeutung, здійснює депсихологізацію питань мови – можливо, пом’якшену потім через переклад Sinn за допомогою meaning, sense чи sens, signification «сенс, значення».

Нова складність, яку усвідомлював Фреґе, була викликана питанням універсальності сенсу та його автономності щодо окремих мов. Sinn (Original Sinn,якщозвернутисьдогрислів,якудужецінували

ванглійській філософії мови у 60-х роках [ідеться про те, що співзвучність німецького Sinn «смисл» та англійського sin «гріх» дозволяє прочитати словосполучення Original Sinn як «первинний сенс/первісний гріх»]), який спочатку визначали

іспільне тло мов, і культурний інваріант, несе в собі зародок своєї власної критики, зокрема, через проблематику перекладу й, загальніше, мовну розбіжність або відносність.

3. Нові розрізнення Вітґенштайна та плутанина в англійських перекладах

Критика значення в ментальному чи психоло­ гічному сенсі по фреґіанській лінії триває й надалі. Вітґенштайн в «Tractatus logico­-philosophicus» підхоплює та модифікує розрізнення­ Sinn/

4	«Import»/«sense», «meaning», «signification»

В англійській мові є набагато більше слів, ніж у французькій, на означення сенсу та значення: sense, signification, meaning, appellation та import. Будь-яка фраза, будь-яке висловлювання має sense або meaning, які можуть змінюватись від одного індивіда до іншого, або від однієї спільноти до іншої; sense залежить від import, але не збігається з ним, адже import є «об’єктивнішим» за нього. Import, not discourse – мовиться лаконічно в «Нарисі про мову» Бентама (Essay on Language, с. 321). Так само, як імпорт товару чи послуги в економічній системі, import є водночас входженням знака до лінгвістичної системи та зсувом, який починається всередині неї стосовно цієї первинної події і який можна прослідкувати з відносною об’єктивністю. Входження та зсув можуть бути проігноровані meaning та sense, цілковито зверненими до синхронії; і навпаки, не можна говорити про import, не маючи на увазі діахронію сенсу. Те, що намагається віднайти етимологія – це вочевидь import, майже неперекладний на французьку мову термін, якщо не вжити вислову «етимологічний сенс», який перекладає занадто багато.

Економічне та динамічне значення «import»

Хоч би якою оригінальною була англійська мова, вона, як і всі інші, зіткана із запозичень із інших мов:

In the stock of words of which the English language is composed, a very considerable, not to say the largest, portion, are borrowed from some one or other of several foreign languages; in some instances at a very early date, in others at different points of time from the remotest down to the most recent.

В інвентарі слів, з яких складається англійська мова, дуже значна, якщо не найбільша, частина є запозиченою з однієї чи кількох іноземних мов; у деяких випадках дуже рано, в інших – у різні часові відрізки, від найвіддаленіших до найнедавніших.

Essay on Language, с. 319.

Динаміка import’у полягає у більш чи менш насильницькому вході в систему та у збудженні

пертурбацій і постійної необхідності відновити рівновагу; import є також передачею цього початкового шоку, якщо й наскільки він зміг зберегтися. Import – це те, що conveyed «передано» всередину мови; він міститься в перекладі, це те, що намагаються перенести з однієї мови в іншу, хоча ніколи не можна сподіватися на абсолютну гарантію ідентичності перенесеного.

SENS

220

Європейський словник філософій

Діахронічний вимір «import»

Тепер можна побачити різницю між import, з одного боку, та sense і meaning – з другого: філософ, який говорить у мові, яку він вивчає і в якій він проводить свої аналізи, змушує себе усвідомити import, радикально забутий тими, хто, введені в оману й загіпнотизовані об’єктом, думають, що вони заволоділи meaning, яке вони виробляють, не знаючи цього й не опановуючи його. Import – це те, що філософ змушує себе знайти у своїй етимологічній роботі, яка перевертає історичний порядок, оскільки, відправляючись від вигадки, яка завжди має sense та meaning, він спрямований на реальну сутність, з якої вона постала. Import і original постійно зближуються у Бентама; хоч би яка була його оригінальність, до import’у можна дістатись непрямим шляхом тільки відкидаючи безпосереднє meaning.

In every language, words are found in clusters growing out of the same root. Whatsoever be the cluster to which the word in question belongs, the comprehension a man has of its import is comparatively imperfect, if it includes not a more or less general acquaintance with the whole cluster to which it belongs.

У будь-якій мові слова перебувають у гронах, що виростають з єдиного кореня. Хоч би яким було гроно, до якого належить це слово, розуміння, яке людина має щодо його import'у, є порівняно недосконалим, якщо воно не включає більш-менш загальної ознайомленості з усім гроном, до якого воно належить.

Essay on Language, с. 319.

Саме цю водночас логічну та історичну траєкторію філософ повинен вміти відслідкувати, якщо він хоче виконати завдання, яке Стюарт Міль приписує інтелектуалові – знати джерела слів, якими він говорить: «Для звичайних умів у кожному поколінні підказується лише та частина значення, стосовно якої це покоління володіє певним відповідником у своєму власному звичному досвіді. Проте слова та висловлювання готові підказувати будь-якому належно підготовленому уму решту значення. Такі окремі уми є майже завжди; і втрачене значення, оживлене ними, знов поступово входить у загальний ум» (Система логіки, т. 2, с. 682).

Бентам дуже тонко розрізняє те, що називається логічною історією, що реконструює ідеальний часовий порядок, як і логіку зсувів, себто побудови вигаданих сутностей у ступенях їхньої віддаленості від реальних сутностей, і хронологічну історію, яка радше позначає хід часу, значно хаотичніший, але в якому філософ має так само збагнути, чи він розчуває схоплення реальності import'ом радше, ніж піддається тому, що хибно видається в meaning:

Language has its logical and its chronological history: its logical history shows what must have been the order of formation among the elements of language - shows it from the nature of man, shows it from the circumstances in which all men are placed, shows it from circumstantial evidence. The chronological history of language shows what has actually been, & c.

Мова має свою логічну та хронологічну історію: її логічна історія показує, яким має бути порядок формування серед елементів мови, – показує під кутом зору природи людини, під кутом зору обставин, в які поставлені всі люди, під кутом зору непрямих свідчень. Хронологічна історія мови показує, що насправді відбувалося, тощо.

Essay on Language, с. 323.

Кажуть, що поняття import'у, яке тут розвивається, є більше «бентамістським», ніж належним до англійської мови, і що воно має сенс лише всередині тематики, властивої Бентаму. Насправді ж Стюарт Міль, також говорячи про це поняття (наприклад, у «Системі логіки», книга 1, глава 5, обговорюючи сенс висловлювань), знає цю проблематику, хоча вона не завжди відображається через розрізнення слів настільки регулярно й настільки систематично, як у Бентама. Дивно, що він, як Юм, застосовує його радше до функціонування слова в логічному сенсі, трохи відмінно від бентамівського сенсу, як «містити» чи «припускати». На превеликий жаль, слід додати, що Л. Пейс, французький перекладач «Системи логіки», не зважив на те, що Стюарт Міль особливо дотримувався іменника, і переклав import, ніби маючи справу з meaning; інколи йому навіть спадало на думку не побачити тут терміна й цілком ним знехтувати – хоча вчинити інакше зовсім нелегко.

Жан-П’єр КЛЕРО

бібліографія

BENTHAM Jeremy, Essay on Language, in The Works of Jeremy Bentham, 11 vol., Édimbourg, Bowring, 1838–1843, t. 8, c. 295–338.

MILL John Stuart, Essays on Ethics, Religion and Society, in Collected Works, Londres, Routledge & Kegan Paul, Toronto, University of Toronto Press, 1969, t. 10, Bentham (1838), c. 75–11;

—A System of Logic Ratiocinative and Inductive (1863), Londres, Toronto, Routledge & Kegan Paul, t. 1 (livres I-III), 1973; t. 2 (livres IV-VI et appendices), 1973;

—Système de logique, trad. fr. L. Peisse, Bruxelles, Mardaga, 1988.