Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

91

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА:

Барокова мова

BAROQUE, DASEIN, DESTIN, ESPAGNOL, FICAR, HÁ, MALAISE [SAUDADE], MANIÈRE, POÉSIE

Португальськамовазасвоїмгнучкимсинтаксисом,змінамипунктуації,своєюзахопленістю надмірністю та риторичними зворотами є бароковою. Риси, притаманні проявам її філософської думки, – що схиляється до висвітлення передусім питань естетичних, метафізичних, екзистенціальних та «сенсуалістських», – та поєднання її філософії з літературою позначені саме цією приналежністю до бароко. Якщо її література давно досягла зрілості, то її філософія, стримувана латинським впливом, вивільнилася лише впродовж останніх сторіч. Тож ніхто не може з певністю сказати, чи бароко триватиме тут і надалі, а чи класичний стиль філософів, який португальська мова поглинає з ненаситністю «антропофага», надасть їй нового напрямку. Своїми вельми конкретними зворотами, своїм віталізмом у фундаментальних питаннях, своєю аурою окультизму португальська мова здійснює переворот у традиціях західної філософської думки.

1. ІДЕЯ БАРОКО

«Скінченнемореможебутигрецькимаборимським,/Португальськеморе–нескінченне» (Fernando Pessoa, Message, 1988, c. 130). Зв’язки, що поєднують португальську мову з ідеєю бароко, є круговими і навіть певною мірою подібними до пуповини. Бароко – це слово з португальської скарбнички. Barroco – так називають неправильні, більш рідкісні перлини, що саме через свою неоднорідність коштують найдорожче, а також найбільшу таємницю, яку неможливо збагнути розумом і яка вражає уяву. Barroca – це також прибережна скеля, що схиляється над прірвою, круча, яка утворилася морською ерозією, дуже нестійка, бо створена з глини, з barro – безформної речовини, яка, втім, зберігає деяку ремісничу, біблійну символіку трансцендентності, як, скажімо, хтива плоть може оживитися божественним подихом. Бароковий стиль, перш ніж досягти Італії та поширитися на території Європи за доби Контрреформації у XVII–XVIII ст., вже вимальовується у символіці стилю мануеліно [названого так за ім’ям короля Мануела I Щасливого (1495–1521), за правління якого Португалія досягла вершини своєї могутності] наприкінці XV та у XVII ст., що був останнім відлунням готики в Португалії. Його емблемою стала армілярна сфера, модель земної кулі

зчисленними еліпсами, що являє собою небесні перетворення, символ мореплавства та мореплавців, які відкривали нові світи на Заході та на Сході. Величезною кількістю орнаментів

зморськими мотивами в монастирях та палацах Лісабона, що вже виступають з їхніх готичних скелетів та розливають меланхолійне зелене світло saudade, «Португалія дарує нам архетип Бароко» (E. d’Ors, Бароко [Lo Barroco], 2000, с. 139), а разом з ним – половину таємничого сенсу нашої духовної історії.

На думку Антоніу Куадруша (O Espirito da cultura portuguesa, p. 178), португальське письмо «є напрочуд бароковим, таким, що являє собою суцільні виверти, спіралі, спонтанність, динаміку, непередбачуваність і креативність, як це зазвичай робиться в природі». Таку природну концепцію письма – писати природно так само, як природа створює, – що розглядає таємницю навіяного та прихованого порядку, Антоніу Вієйра, перший серед барокових прозаїків, описує такими словами:

Щотозазворотитаслованебесні?Слова–цезорі,азвороти–цеїхніпоєднання,їхнійпорядок,їхнягармонія та їхній рух. Простежте, як сполучається спосіб проповідувати в небі, з тим стилем проповідувати, якому Христос навчав на землі. І там, і тут – все засіяно: земля засіяна зернами, небо  – зорями. Проповідувати треба так само, як сіяти – не так, як мостити вулицю або малювати клітинки. Усе має бути в порядку, але в такому порядку, в якому перебувають зорі: Stellae manentes in ordine suo. Усі зорі перебувають в порядку, але йдеться про порядок, що надихає, а не про порядок, що обтяжує. Не в шаховому порядку Бог робив на небі зорі, як проповідники свою проповідь робили не в шаховому порядку слів.

(з фр.: Le Ciel en damier d’étoiles «Небо в шаховому порядку зір» [Sermão da sexagésima, 1655], 1989, с. 52–53).

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

92

Європейський словник філософій

Оригінальне бароко Віейри протистоїть штучному маньєризмові деяких домініканців XVII ст., які прагнули наслідувати Ґонґору або писали так само, як було записано в неповоротких підручниках риторики. Проте воно, вочевидь, передовсім протистоїть такому нав’язаному прямому та антитезному порядку, засадовим образом якого є шахівниця, а також картезіанській лінійності класичного раціоналізму. То ж не дивно, що в такій раціоналістичній та нормованій культурі, як французька, термін «бароковий» настільки часто сприймався зі зневажливими конотаціями: «неправильне, химерне, нерівне» за визначенням Французької Академії, «найвищий ступінь дивного» за визначенням Катрмера де Кінсі в «l’Encyclopédie méthodique», «разюча химерність» для Літтре. «Малий Робер» пояснює цей термін як «дивна, несподівана неправильність», продовжуючи його таким синонімічним рядом: «незграбний, неймовірний, дивний, ексцентричний, незвичайний». Б. Пеллеґрен вдається до спроби пояснення: це був ніби «захисний рефлекс» проти «небезпечного імперіалізму та Контрреформації, привілейованих провідників бароко, римського та єзуїтського за походженням» («Обличчя, віражі, береги бароко» [«Visages, virages, rivages du baroque», p. 20]).

Ідея бароко визначає філософську думку в португальській мові. На цей бароковий вузол ми натрапляємо вельми часто. По-перше, в ажурних прикрасах філософії та мистецтва, оскільки саме в мистецтві ми запозичуємо власне ідею бароко. Далі, на перетині діахронії мови та філософських проблем, що видаються вічними: що значить характеризувати всю мову привілейованою епохою, бароко? Чи є вирішальний момент, який віднині визначає в португальській мові структуру письма та його філософії? Це веде нас до останнього вузла: в який спосіб окремі явища, притаманні португальській мові, можуть відкрити нам філософську перспективу, тобто питання універсального порядку?

ІІ. МІЖ МИСТЕЦТВОМ ТА ФІЛОСОФІЄЮ

А. Метафізика почуттів

Філософія, викладена португальською, найчастіше схиляється до питань мистецтва, естетики, почуттів. Це притаманно також іспанській і навіть італійській мовам, де помітний гедоністичний вплив моря і сонця на народи Півдня, як сказав би Камю… Проте філософська думка, викладена португальською, схильна до мистецтва та почуттів навіть тоді, коли вдається до метафізичних побудов. Вона продукує «метафізику чуттєвості» за виразом, запозиченим з «Маніфесту сенсуалістів» Фернанду Пессоа й повтореним Жозе Жилем. Утім, ця спекуляція часто трактується філософами як окремий випадок хвороби: «Метафізика є наслідком недуги» (F. Pessoa, Poesia de Álvaro de Campos, Lissbonne, Atica, 1944, p. 259).

Найчастіше метафізика торкається екзистенціальної перспективи й тяжіє до проблем філософської антропології, таких як засадові почуття ностальгії та меланхолії (saudad, fado) або моральна двозначність чуттєвої насолоди та екстазу.

♦ Див. вставку 1.

Так само екзистенціальну перспективу позначає онтологія різниці між ser та estar там, де більшість мов мають лише дієслово «бути». Ця проблема стає нагальною для деяких іберійських перекладачів Гайдеґґера, які хочуть примусити його говорити іспанською те, чого німецька мова не дозволяє, або ж для тих, хто бажає заснувати історію метафізики на фактах мови та культури, як це робить Антоніу Куадруш:

(…) філософія екзистенціалізму, якій передують доробок К’єркеґора та твори іберійських мислителів Унамуно та Леонарду Коімбру, систематично виникає в Німеччині з думкою Гайдеґґера та Карла Ясперса, як реакція проти ідеалістичної абсолютизації Буття, позбавленого всіх властивостей і сліпого до конкретних умов існування. Згадані філософи наполегливо намагаються відокремити буття-в-собі від буття-у-світі, те, що португальська мова робить миттєво своїм розрізненням між ser та estar.

António Quadros, O Espirito da cultura potuguesa, p. 56 [з фр. пер.].

Європейський словник філософій

93

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

Безпосередність екзистенціальної проблематики, зумовлена повсякденним вживанням слів у португальській, як і в іспанській, значно частіше досліджується через посередництво літератури, ніж у суто філософських спекуляціях.

В. Філософія вписана до літератури

«Якщо ти маєш неймовірну ідею, / краще зробити пісеньку. / Доведено, що філософувати / можна лише німецькою» (Caetano Veloso, Língua, пісня з диску Velô). Португальська, суто барокова, філософія часто віддає перевагу тому, аби втілюватись за допомогою мистецтва проповіді, роману, поезії, неначе замкнена форма філософського трактату не може опанувати її невтримний запал. Бернарду Суареш, один із псевдонімів Фернанду Пессоа, приписує це дзвінкості мови, особливо її голосним:

Величний поступ нашої ясної та величної мови, вираз думки через неминучість слів, природний плин води, що збігає по схилу, захоплення звуків (assombro vocálico), які стають ідеальними кольорами – все це раптом оп’янило мене, ніби велике політичне хвилювання. І, як я сказав, я заплакав; сьогодні, згадуючи це, я знову плачу. Не через ностальгію (saudade) за дитинством – цієї ностальгії я зовсім не відчуваю; а через ностальгію за почуттям, яке не давало мені спокою тієї миті, жаль за тим, що я вже не зможу знову розшифрувати вперше цієї міцної конструкції симфонічного розмаху.

У мені немає жодного сліду політичного або соціального почуття. Зате я володію, в певному розумінні, підвищеним почуттям патріотизму. Моя батьківщина – це португальська мова.

F. Pessoa, Le Livre de l’intranquillité de Bernardo Soares, p. 270 [з фр. пер.]

Один італієць також зазначив це: «Немає жодної гармонічної системи, яку можна було б порівняти з вокальною складністю португальської мови, що в ній у колі чистих голосних, голосних назальних та дифтонгів є 43, повторюю, сорок три звуки!» (V. Spinelli, A Língua portuguesa nos seus aspectos melódico e rítmico, 1940, apud Antonio Quadros [p. 49]). Число названо правильно, проте він перебільшує винятковість португальської: грецька мова, що, серед іншого, винайшла звуки, яких не було у фінікійському алфавіті, мала стільки ж звуків; у грецькій мові не було назальних дифтонгів (ãо, ãеs, ões), але португальська не робить

1

«Fado»

DESTIN

Слово fado (фаду), від латинського fatum, означає передусім долю, вторгнення часу, що відсилає подію в межі сьогодення. Це, безумовно, сприймалося як наслідок слова (лат. fari, fаbula; порт. fala) богів, які без символічного посередника людської мови прямо провіщають те, що є і що буде. Для людей це є непорушна умова, якій вони підпорядковуються від народження, жереб їхніх граничних можливостей, які невмолимо призводять до смерті. А отже, це ще й та реальна сила, яка позначає людську обмеженість. Звідси походить друге значення, що стосується суто португальської мови: fado – це меланхолійне відчуття усвідомлення своєї обмеженості та скінченності, а головне, її невмолимості. Тож це є відчуття, чи радше настрій, стан, який базується на специфічному метафізичному розумінні, а також, безумовно, на певному стоїчному відгомоні та на арабській традиції пророцтва. Тут можна відшукати аналогію з падінням Римської імперії: духовна зрілість, що настала в момент економічного та політичного занепаду. Для Португалії – це імперія за морем, що зазнала падіння; але залишається живою португальська мова, помножена у своїх говірках на п’яти континентах.

Слово fado, таким чином, робить зрозумілим екзистенціальний стан, який розгортається у відчутті втоми та відхилення. Це часто стримана меланхолія, в яку сам впадаєш, навмисно відвідуючи певні місця для того, аби послухати та відчути її: недаремно найтрадиційніший пісенний жанр Португалії бере звідси водночас своє натхнення та своє ім’я. Фернанду Пессоа описує це так:

Будь-яка поезія, а пісня це є поезія, яку сприймаєш безпосередньо, відбиває те, чого душа насправді не має. Так і пісня сумних народів є веселою, а пісня веселих народів – сумною.

Проте, fado є ані веселе, ані сумне. Це проміжний епізод. Португальська душа сприйняла fado тоді, коли вона не існувала. Вона бажає всього, не маючи сил цього бажати.

Сильні душі все приписують Долі; й лише слабкі довіряють особистому бажанню, оскільки його немає.

Отже, fado є втомою сильної душі, зневажливий погляд португальця на Бога, в якого він вірив і який його покинув. У fado боги повертаються, боги законні й далекі.

Proses, p. 391[з фр. пер.].

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

94

Європейський словник філософій

кількісної різниці між довгими та короткими голосними (ε/η, ο/ω). Якщо до цього додати ще й усе тонічне багатство, використовуване грецькою мовою в царині метру та португальською в царині рими, стає зрозумілим, що їхні перші філософи були передусім поетами. Утім, рима може повертатися в португальській мові з останнього на передостанній склад слова: рима aguda (гостра), для слів, де наголос припадає на останній склад, як у слові pangolé; рима grave (низька), для слів, де наголос припадає на передостанній склад, може поділятися між чоловічим родом, як у слові fado, та жіночим, як у слові fada; а також рима estruxula (літ. «дивна»), для таких слів, де вона припадає на третій склад від кінця, як в слові âmago. У французькій мові, навпаки, рими мають радше мнемонічну, аніж музичну підтримку, оскільки вони переважно припадають на останній фонетичний склад.

Однак подібна естетична схильність торкається не лише просодії. Якщо позитивістський філософ, такий як Еуклідеш да Кунья, вирішивши написати есе про месіанізм людини пустелі, закінчує тим, що в результаті усіх своїх філософських та наукових претензій пише символічний роман Os Sertões, то трапляється це тому, що його скеровує сама тема, розвиваючи антитетичні ідеї, а також словник і мовні звороти.

Найпомітніші філософи, що пишуть португальською, опиняються в такий спосіб у своїй літературі, так, наче передусім саме література впливає на свідомість та на існування:

Перевага імпровізованого над функціональним, панування натхнення над аргументацією, превалювання свята над працею, першість ритуального над запланованим, пристрасне ставлення до табу на противагу дієвому, вибір забобонного, а не раціонального, думки, але не знання – ось які примати піддають сумніву тверді параметри оцінки, опираються сталим правилам порядку, що стають на шляху основних принципів прогресу.

E. Carneiro Leão, «Tiers Monde», p. 3 [з фр. пер.]

Такі великі філософи португальської літератури, або, якщо бажаєте, письменникифілософи, зустрічаються значно частіше, аніж філософи, які беруть на себе відповідальність називатися звичайними філософами. Антоніу Вієйра, наприклад, був не лише єзуїтським проповідником XVII ст.; однак, як «вірне дзеркало барокового менталітету, Вієйра нині вважається найбільшим представником португальської класичної прози» (Лаффон та Бомпіяні [Laffont et Bompiani], 1994, vol. 3, p. 3319) – «класичної», певна річ, оскільки вона моделює бароковий стиль.

Проте людину, яка з висоти своєї кафедри боролася проти вигнання євреїв з країн Старого Світу, проти рабства негрів та індіанців у Новому Світі, ту людину, яка добре знала, що гарна думка для того, щоб оволодіти упередженим розумом людей, потребує радше справжньої риторики, ніж добрих аргументів, лише зрідка називали філософом:

Não está a coisa no levantar, está no cair : Cecidit. Notai uma alegoria própria da nossa língua. O trigo do semeador, ainda que caiu quatro vezes, só de três nasceu ; para o sermão vir nascendo, há-de ter três modos de cair. Há-de cair com queda, há-de cair com cadência, há-de cair com caso. A queda é para as coisas, a cadência para as palavras, o caso para a disposição. A queda é para as coisas, porque hão-de vir bem trazidas e em seu lugar; hão-de ter queda: a cadência é para as palavras, porque não hão-de ser escabrosas, nem dissonantes, hão de ter cadência : o caso é para a disposição, porque há-de ser tão natural e tão desafetada que pareça caso e não estudo: Cecidit, cecidit, cecidit

Однак ідетьсянепросходи, апропадіння: Cecidit. Простежте заалегорією,щостосуєтьсянашоїмови.Зерно сівача, хоча воно падає чотири рази, сходить лише тричі; для того, щоб проповідь зійшла, вона має впасти в трьох розуміннях: вона повинна буде впасти у схильностях, впасти у каденціях, нарешті, впасти у випадках. Схильність стосується речей, каденція стосується слів, випадок стосується розташування. Схильність стосується речей, оскільки вони мають бути поставлені на своє місце; вони матимуть «схильність». Каденція стосується слів, оскільки вони не мають бути ані непристойними, ані такими, що дисонують; вони матимуть «каденцію». Випадок стосується розташування, оскільки воно має бути настільки природним, настільки вільним від афектації, що видаватиметься «випадком» а не повчанням: Cecidit, cecidit, cecidit.

A. Vieira, «Sermão da sexagésima» (1655), vol. 1, 1951, p. 16–17; фр. пер.: Le Ciel en damier d’étoiles, p. 32–33 [з фр. пер.].

С. Риторика та конкретні звороти звичайної мови

Повторення, надмірність, вихваляння, віддзеркалення, пропуски, риторичні фігури є звичайним явищем й у повсякденній мові, й на вищих мовних регістрах.

Європейський словник філософій

95

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

Заперечення, розташоване доволі вільно, може повторюватися, аби акцентувати якісь відтінки, не змінюючи при цьому полярність фрази на протилежну. Два заперечення не означаютьствердження:так,Nãoseinão«Язовсімнезнаю»виступаєпідсиленоюформоюNão sei або Sei não «Я не знаю». У реченнях зі складними запереченнями можна додавати просте заперечення, не змінюючи сенсу: Eu nunca disse nada a ninguem «Я ніколи нічого нікому не казав» є еквівалентом Eu não disse nunca nada a ninguem і навіть Eu nunca não disse nada a ninguem. Полярність змінюється на протилежну лише тоді, коли просте заперечення розташовується безпосередньо перед складним запереченням: Eu não nunca disse… «Неправда, що я нічого не сказав…».

Синтаксичні перестановки також трапляються часто, а їхня двозначність завжди відчувається ближчою до реальності, ніж вимагає розум, як-от у фразах, які перевертають логіку здорового глузду, що полюбляє робити письменник-реаліст Нельсон Родриґеш. Він оперує напрочуд гнучким синтаксисом, створюючи в такий спосіб декілька сенсів. Назва однієї з його трагедій, Perdoa-me por me traíres, що буквально перекладається «Пробач мені, що ти мене зрадив», на противагу очікуваному Perdoa-me por te trair «Пробач мені, що я тебе зрадив», втрачає у перекладі половину дзеркальної гри та двозначності оригіналу, якій, для ще більшого ускладнення, служать ще пропуск підмета й особовий інфінітив, відмінюваний у другій особі однини.

♦ Див. вставку 2.

Інфінітивні моделі – власне інфінітив, герундій та дієприкметники (participes) – як правило, найбільш абстрактні категорії сучасних мов – є конкретнішими для португальської. Крім

2	Особовий інфінітив

Особовий інфінітив є дієслівним способом, що може бути номіналізований, як і будь-який інфінітив, він є невизначений у часі, але змінюється у трьох особах однини та множини. Він може мати граматичний підмет або його не мати, проте реальний підмет, що є носієм дії, вираженої дієсловом, вказується дієслівним закінченням. Він використовується тоді, коли виникає потреба вказати цей підмет.

Cantar (я співаю, мій спів); Cantares ( ти співаєш, твій спів); Cantar (він співає, його спів); Cantarmos (ми співаємо, наш спів); Cantardes (ви співаєте, ваш спів);

Cantarem (вони співають, їхній спів).

Для перекладу на французьку мову, оскільки інфінітив приймає синтаксичну функцію іменника, ми можемо прив’язати його до граматичної особи, додавши потрібний присвійний прикметник. Це обтяжує стиль, але завдяки цьому зникає двозначність.

Як приклад барокового стилю, що не піддається перекладу, розгляньмо такий уривок:

O querers e o estares semre a fim

do que em mim é de mim tão desigual faz-me querer-te bem, querer te mal bem a ti, mal ao quereres assim infinitivamente pessoal

e eu querendo querer-te sem ter fim (...)

Твоє хотіння і бажання [висловлено через інфінітиви], які в мені так відрізняються від моїх примушують мене бажати тобі добра, бажати тобі зла добра для тебе, зла – для твого бажання, настільки інфінітивно особового, і я хочу тебе бажати нескінченно (…)

Caetano Veloso, O Quereres, Пісня з диску Velô [з фр. пер.].

БІБЛІОГРАФІЯ

TOGEBY Knud, «L’enigmatique infinitive personnel en portugais», Studia Neophilologica, N27, 1955, 1955, p. 211–218.

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

96

Європейський словник філософій

інфінітива, який відмінюється за граматичними особами, дуже часто в багатьох дієслівних виразах  вживається герундій, який у цих випадках означає «бути зайнятим тим-то і тим-то зараз», маючи певне число нюансів: разом з estar «бути» (estou cantando «Я зараз співаю»), разом з andar «йти» (ando comendo «я вже певний час їм»), разом з vir «приходити», «приїжджати» (venho acreditando «вже давно я вірю»). Так само, як в continuous tenses (тривалих часах) англійської, також дуже конкретної мови, герундій визначає процесуальний аспект дій. Португальська мова Бразилії, більш наближена до латинської традиції, часто використовує герундій у додатках обставин дії: O garoto ouvia a história sorrindo «Хлопчик слухав історію, посміхаючись», тоді як у Португалії частіше надають перевагу вживанню більш сучасної прийменникової форми інфінітива: A sorrir, o garoto ouvia a história. Таке вживання дуже нагадує ужиток дієприкметника у грецькій мові, настільки важливий для тогочасних суспільних відносин, що Платон саме з назви дієприкметника зробить іменник, що означатиме такі стосунки: співучасть (participacion [пор. рос. «причастие»]). Наступний пасаж Вієйри, обраний Р. Кантелем, показує, що «особовий інфінітив дає змогу бачити конкретнішу картину», і, разом із численними формами герундія, дає змогу «краще відчути вартість та складність» дії:

(…)tem o Holandês rebelde de se perturbar, vento as nossas tropas de quarto Portugueses, e quatro negros marcharem tantas léguas de dificultosíssimos caminhos, sem camelos, nem elefantes, que lhes levem as bagagens, e andarem livres, intrepidamente em suas campanhas, talando, e abrasando tudo apesar seus presídios...

(…)голландський заколотник безумовно тривожиться, побачивши наші загони з чотирьох португальців та чотирьох негрів, що пішки долають (marcharem) стільки льє бездоріжжя, не маючи ані верблюдів, ані слонів, які могли б везти вантаж, і що простують (andarem), вільні та відважні, їхніми полями, руйнуючи та спустошуючи все, без огляду на всі грільйони (presídios «тюрми», слово, яке в цьому тексті й на той час означалося як grillons «цвіркуни»)….

R.Cantel, Les Sermons de Vieira, p. 242 [з фр. пер.].

Португальська мова притінює слова і навіть цілі синтагми еліпсисами, вищими фігурами бароко, що часто позначаються комами. Утім, португальська затіняє значно більше: інколи через вживання численних фігур умовчання читачеві доводиться самому зробити висновки з певної ідеї. Скептицизм? Натяк? Езотеризм? Відповідати має читач. Звідси неоднозначна назва, чия пунктуація приховує й розкриває секрети сюжету також неоднозначного твору Андре Куане «Portugal e um ente…» – «Про буття Португалії» (але дослівний переклад був би: «Португалія є буттям…»).

Сприйнятлива до таємниць, інколи містична та месіанська, португальська культура марить численними зверненнями до «Себастьянізму» («Sebastianismo»): віра в пришестя п’ятої всесвітньої імперії (за тлумаченням сну Навуходоносора, що його дав пророк Данило), більш духовної та ідеальної, яке станеться, коли небо та земля або земля та море перевернуться

йповернеться молодий блаженний король Себастьян Португальський, той самий, який загадковим чином зник під час програної битви проти маврів (Алкасар-Квівір, 1578 рік). Цей король став відтоді «прихованим царем», символом духовної містичної влади, у пророцтвах (як, наприклад, в «Історії майбутнього», через яку А. Вієйру було звинувачено в пророкуванні

йув’язнено протягом 1665–1667 р.р.), а також численних таємних товариствах: тамплієрів, розенкрейцерів тощо (див. SAUDADE).

D. Маски філософії

Навіть не вдаючись до прямих філософських роздумів, письменники, романісти й поети полюбляють, у манері Платона або Дидро, змушувати своїх персонажів філософувати. Філософ-кінік Кінкаш Борба, персонаж, створений письменником ХІХ ст. Мачадо Асізьким, нагадує Вольтерового Панглоса, особливо своєю системою «гуманітизму», яка описує будьяку діяльність людини як частину одного життєвого організму:

Гуманітас, – говорив він, – основа речей, це, власне, та ж людина, розподілена між усіма людьми.

(…) Наприклад, кат, який страчує засудженого, може надихнутися прекрасною промовою на захист

Європейський словник філософій

97

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

засудженого, виголошеною поетами; але по суті саме Гуманітас виправляє в Гуманітасі злочин проти закону Гуманітасу.

Mémoires posthumes de Bras Cubas, 1989, p. 211–213 [з фр. пер.].

Це підтверджує неоднорідний феномен різноманітних філософій, підтриманих псевдоні­ мами Фернанду Пессоа: персоналії або персонажі, personae [маски, личини – лат.] одного автора,якийбавитьсятим,щоописуєписьменників,колинасправдівінодинпишезанихтексти

– мистецтво, що докорінно зміщує моністичний статус істини й дає вихід ідеї ототожнення себе із суб’єктивністю. У тому ж дусі Ріобальду у творі Ґімарайнш-Роза розмірковує над найбільш високими проблемами метафізики та моралі у своїй напівграмотній, але наповненій життєвим досвідом мові:

Спочатку я щось робив і метушився, а думати я не думав, не було мені коли. Я існував, як такий собі міцний горішок, мов риба на грилі: хто виснажується, той не хвилюється. Але віднині, дивлячись, як збігає вділений мені час, не маючи маленьких клопотів, я живу безтурботно. Підшукав собі таке заняття  – мізкувати над ідеями. Є диявол чи його немає?

J. Guimarães Rosa, Grande Sertão: Veredas, 1986, p. 9; Diadorim, 1991, p. 25. [з фр. пер.]

Прекрасне тлумачення, висловлене народною мовою, але в стилі, запозиченому з найдавніших західних традицій, зокрема, з тези Аристотеля про важливість дозвілля для теоретизування.

ІІІ. СТРУКТУРА ТА ДІАХРОНІЯ БАРОКО В ПОРТУГАЛЬСЬКІЙ МОВІ

Важко вирішити, чи є бароко стилем, який структурно визначає португальську мову, чи це тільки етап в її історії, безумовно, дуже довгий етап, оскільки його наслідки помітні вже більше, ніж чотири століття. Аргументи висуваються з обох боків. У будь-якому випадку, бароко було, є й буде стилем чи вирішальною епохою для формування португальської мови, як Ренесанс для італійської, класицизм для французької, й романтизм для німецької.

А. Португальська мова серед мов романської групи

Португальська мова є наймолодшою серед неолатинських мов – за виразом бразильського поета Олаву Білака (1865–1918): «остання квітка Лаціуму, дика й прекрасна» – мова, що запізнилася у своєму формуванні як національна через арабську окупацію аж до ХІІ ст. Бувши за походженням діалектом регіону міста Порто, португальська офіційно була визнана лише у 1256 р. королем Діонісієм І. Ось чому серед сучасних мов вона, безперечно, є однією з найбільш наближених до латини. Це не минуло без наслідків і для філософії. Латинська мова залишалася обов’язковим предметом для бразильських та португальських ліцеїв аж до сімдесятих років ХХ ст.; всі письменники, що пишуть португальською, за винятком наймолодших, володіють латиною доволі добре; нею користувалася уся єзуїтська схоластика. Вієйра, один із перших португальських письменників-філософів, у своїх проповідях цитує Вульгату вочевидь без жодного педантизму. Лише після вигнання єзуїтів просвітницьким деспотизмом прем’єр-міністра Помбала наприкінці ХVІІІ ст., португальська мова заступить місце латини в університетах та наукових колах. Реформи маркіза Помбала підуть дуже далеко, аби нав’язати португальську мову: від заборони інших мов у колоніях (таких, як «тупі» – мови, ще і сьогодні дуже поширені у Бразилії) до прийняття освітньої реформи, що була інспірована творами філософа та лінгвіста Луїша Антоніу Верная, своєрідного послідовника теорії пізнання Джона Лока.

В. Структурний вплив

Історична близькість до латини структурно позначається на португальській мові, не лише в лексиці, а й у синтаксисі, який стоїть десь напівдорозі між давньою флективною мовою та сучасними мовами без граматичних відмін. Португальська, за винятком випадків з особовими

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

98

Європейський словник філософій

займенниками, нічого більше не відмінює, але водночас синтагматичні положення у реченні не

єсталими. Рухомість синтаксису є дуже великою, звідки випливають проблеми двозначності  – яка або розвідується, або розв’язується через широке використання ком. Усі ці елементи розташування та координації переносять португальську мову в царину риторичних фігур бароко: інверсій, еліпсів, силепсів [застосування присудку до кількох підметів, різних по роду, числу чи особі], хіазмів [інверсія в другій половині речення], повторень тощо. Якщо крапка

єабсолютним монархом класичної фрази, то покручена, звивиста, сумнівна, поступлива, приголомшлива кома панує в ансамблі барокового дискурсу. «Nova Gramática do português contemporâneo» («Нова граматика сучасної португальської мови») під авторством Кунья та Синтра налічує двадцять різних її використань.

Пунктуація португальської мови залежить від основного способу побудови речень. Довга фраза з численними підрядними реченнями використовується в португальській дуже часто. Існують навіть романи, що складаються з одного речення, як наприклад Um copo de cólera («Склянка гніву / холери») Радуана Нассара, монолог, в якому пунктуацію скасовано, а паузи робить сам читач – наскільки йому вистачить подиху. Тією ж усною наснагою наділено віршований твір Арольду де Кампуша «Galáxias» («Галактики»), читання якого вголос вимагає ритму repentistas, жонглерів, яким слово кидає виклик, аж доки не вичерпається імпровізаційне натхнення їхніх рядків (чи їхнього життя). Однак у більшості випадків довга фраза не скасовує пунктуації; навпаки, вона породжує безліч ком, крапок з комою, двокрапок, тире, як у Пруста, що був своєрідним винятком у французькій мові.

Досить буде одного прикладу. Порівняно з вільним перекладом на французьку, зробленим самим автором, ця фраза втрачає барокові фігури оригінального португальського тексту:

Todo passo é uma aventura de originalidade: passeando pela essência do real, nossos passos caminham pela originariedade do caminho, caminhar e caminhada.

Car chaque pas est une aventure. En se promenant а travers l’essence de la réalité, nos pas cheminent dans l’originalité du chemin.

Бо кожний крок є пригодою самобутності: прогулюючись крізь сутність реальності, наші кроки ведуть через самобутність шляху, ходіння і пройденого.

Emmanuel Carneiro Leão, Tiers Monde, p. 4.

У французькому перекладі різні терміни: originalidade, originariedade обидва передаються одним словом originalité «самобутність»; caminho, caminhar, caminhada стають звичайним іменником chemin «дорога»; паронімію, що не піддається перекладу, passo, passear втрачено; усю фразу поділено на дві частини.

С. Сезон мови

Нехай португальська мова вважається молодою, та це може означати, що вона завдячує своїм флективним синтаксисом не остаточно визначеній структурі й досі є відкритою для несподіваних змін. Якщо подібні зміни відбуватимуться й надалі, то чи зафіксується мова у твердішій структурі, чи збереже притаманні бароко риси? Модерні мови переважно вже пережили досвід визрівання, що проходило крізь переклади класичних, латинських і грецьких текстів. Упродовж цієї гігантської перекладацької хвилі, а також після неї, в кожній з означених мов з’явилося декілька визначних письменників і філософів, які намагалися змагатися з давніми моделями або ж відштовхнутися від них. Суперечки Давніх і Нових у Франції, ілюмінатів і романтиків у Німеччині надають нам приклади такого протистояння. Португальська мова ще не виконала завдання з перекладу стародавніх авторів, вона є лише на початку цього шляху. Якщо Платон та досократики вже стали об’єктом численних перекладів, це ще не сталося, наприклад, з Аристотелем, твори якого нерідко калькуються з англійських чи французьких перекладів.

А є набуття текстів класиків підготовчою роботою до того, щоб сама мова стала більш класичною? Бразилія розвиває «антропофагічний [людожерливий] розум», пропагований у

Європейський словник філософій

99

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

літературі через конкретистський рух Авґушту де Кампуша, Арольду де Кампуша та Десіо Піньятарі, бразильських семіологів і поетів, що справляють необароковий вплив від часу створення у 1952 р. групи Noigandres («запах квітки, що відганяє смуток» [назва, запозичена з «Canto XX» Езри Паунда, де це слово подається як загадкове, але з натяком на наведене вище етимологічне тлумачення]). І. Осекі-Депре так коментує текст Арольду де Кампуша «Про антропофагічний розум. Діалог і відмінність у бразильській культурі»:

(…) загалом погоджуючись із «антропофагічним розумом» Освальда де Андраде, що концептуалізує як таку «філософію критичного пожирання світового надбання, напрацьовану, виходячи не з перспективи покори та миру, притаманної “доброму дикунові”, а під кутом зору “поганого дикуна”, пожирача білих людей, антропофага», Арольду де Кампуш визначає й підтверджує ідею «антологічного» ставлення до перевтілення, «перекладу, що пропонується як радикальна операція», як переклад форми, «способу інтенціональності», «наміру» твору, висловлюючись у беньямінівських термінах [мається на увазі Вальтер Беньямін (1892–1940), німецький письменник і літературний критик] (…).

Через перевтілення або інтертекстуальність «антропофагічний розум» здійснюється в тій самій перспективі: відкривати, пропагувати новий текст, розширювати поетичний простір португальської мови, примножувати літературу оновленою мовою через можливу та органічно нову поетичну інформацію.

Le Concret baroque, in: H. Campos, Galáxies, 1998 [з фр. пер.].

Зрештою, ніщо не заважає, щоб із мови, добре зборозненої засвоєнням класичних творів, виходили нові звивисті, покручені, гнучкі, чуттєві, барокові сторінки.

Португальська мова, можливо, своєю схильністю до екзистенціального та чуттєвого, а можливо, своїм дивовижним синтаксисом, розхитує абстрактний статус певних понять світових філософій. Важливою є інформація, що міститься у видових формах дієслів, що навіть призводить до збільшення кількості дієслів-зв’язок (див. ІСПАНСЬКА МОВА та FICAR) та інколи надає гуманізованого, прожитого, тілесного, нестійкого характеру стабільній архітектурі прямолінійного розуму. У цій мові концепти зовсім не є колонами з холодного, білого й вічного мармуру; це радше криві лінії, які чуттєво викарбовуються на мильному камені [мінерал, також відомий як стеатіт], мов скульптурні звиви Алейжадінью, і які зараз не дають собі клопоту приховувати свої вади.

Португальська мова відбиває плин часу та присутність смерті, особливо тому, що зазвичай вона це відчуває й страждає від цього. Сум, ностальгія, втома є рухливим багнистим підґрунтям, на якому вона уґрунтовується. Якщо на цьому ґрунті добре зростають насолода та чуттєвість, це є лише наслідком такого усвідомлення швидкоплинності існування. Тож не дивно,щофілософія,якатворитьсяпортугальськоюмовою,переважноторкаєтьсяметафізики почуттів, більш естетської та екзистенціальної, вона більше схильна до мирських і людських проблем, тоді як більш логічні чи математичні абстракції не мають у неї такого успіху. Недавній злет аналітичної філософії, який у Бразилії є ще більшим, ніж у Португалії, можливо, зможе повернути мову до простішого та більш сталого синтаксису англосаксонського зразка, але цей злет не виробив автономної мови, настільки знерухомленої, як в англомовних джерелах, та обмеженої університетськими колами. Доки характер мови й далі зачаровуватиметься меланхолією та чуттєвістю часу, академії та філософські інституції, здається, назавжди будуть витіснені з цього регіону, більше схильного до таких проявів людської діяльності, як мистецтво та література. Так буде й надалі, якщо тільки філософська абстракція через інверсію, що здобуває думку у відчутті існування, не буде сприйнята як продукт крайньої ностальгії без об’єкта. Тоді філософія наново розпізнає як свій цей регіон, що нині охороняється лише музами та часом:

Vi que não Natureza, Que Natureza não existe,

Que há montes, vales, planícies, Que há árvores, flores, ervas, Que há rios e pedras,

Mas que não há um todo a que isso pertença, Que um conjunto real e verdadeiro

E uma doença das nossas idéias»

ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА

100

Європейський словник філософій

Я побачив, що Природи немає, Що Природа не існує, Що є пагорби, долини, рівнини, Що є дерева, квіти, трави, Що є річки та каміння,

Але немає всього, кому все це належало б, Що вся дійсна й правдива сукупність цього Є хворобою наших думок.

Fernando Pessoa, Poemas de Alberto Caeiro, p. 70;

Poèmes païens, in Œuvres, vol. 5, p. 65.

Фернанду САНТОРУ

Переклад Володимира Каденка За редакцією Катерини Новікової і Олексія Панича

БІБЛІОГРАФІЯ

CAMPOS Haroldo, Galaxies, trad. fr. I. Oséki-Dépré et l’auteur, La Main courante, 1998. CANTEL Raymond, Les Sermons de Vieira, Éd. Hispano-Americanas, 1959. CARNEIRO LEÃO Emmanuel, «Tiers Monde», Sociétés, févr. 1986, vol. 2, no 2, p. 3-4.

CUNHA Celso et CINTRA Lindley, Nova Gramática do português contemporâneo, Lisbonne, J.S. da Costa, 15e éd., 1999.

GUIMARÃES ROSA João, Grande Sertão: Veredas, Rio de Janeiro, Nova Fronteira, 20e éd., 1986; Diadorim, trad. fr. M. Lapouge-Pettorelli, Albin Michel, 1991.

MACHADO DE ASSIS, Memórias Póstumas de Brás Cubas, Rio de Janeiro, Tecnoprint; Mémoires posthumes de Bras Cubas, trad. fr. R.C. de Lavalade, Métailié, 1989.

MULLER Claude, La Négation en français, Genève, Droz, 1991.

ORS Eugenio d’, Du baroque [Lo Barroco, 1931], trad. fr. R. Valéry, Gallimard, 1935; rééd. 2000.

PELLEGRIN Benito, «Visages, virages, rivages du baroque», in J.-M. BENOIST (dir.), Figures du baroque, PUF, 1983.

PESSOA Fernando, Poemas de Alberto Caeiro, Lisbonne, Ática, 10e éd., 1993; Poèmes païens, in Œuvres, vol. 5, trad. fr. M. Chandeigne, P. Quillier et M.A. Câmara Manuel, Bourgois, 1989.

—Message [Mensagem, 1934], in Œuvres, trad. fr. M. Chandeigne, M.A.C. Manuel et P. Quillier, Bourgois, 1988.

—Poesias de Álvaro de Campos, Lisbonne, Ática, Poesies de Álvaro de Campos, in Œuvres complètes, vol. 3, trad. fr. S. Biberfeld et D. Touati, La Différence, 1989.

—Le Chemin du serpent, in Œuvres, vol. 7, trad. fr. M. Chandeigne et J.F. Viegas, Bourgois, 1991.

—Proses, in Œuvres complètes, trad. fr. S. Biberfeld, D. Touati et J. Vital, La Différence, 1988.

—O Livro do desassossego de Bernardo Soares, Lisbonne, Assírio e Alvim, 1998; Le Livre de l’intranquillité de Bernardo Soares, trad. fr. F. Laye, Bourgois, 1999.

QUADROS António, O Espírito da Cultura portuguesa, Lisbonne, Soc. Expansão Cultural, 1967.

— A idéia de Portugal na literatura portuguesa dos últimos 100 anos, Lisbonne, Fund. Lusíada, 1989. SPINELLI Vicenzo, A Língua portuguesa nos seus aspectos melódico e rítmico, Lisbonne, Quadrante, 1940.

VIEIRA António, «Sermão da sexagésima», in Obras completas, vol. 1, Porto, Lello, 1951; Le Ciel en damier d’étoiles, trad. fr. I. Oséki-Dépré, Grenoble, Éd. Cent Pages, 1989, rééd. 2003.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

LAFFONT Robert et BOMPIANI Valentino, Le Nouveau Dictionnaire des auteurs, 3 vol., Laffont, «Bouquins», 1994; rééd. 1998.

Le Petit Robert, dictionnaire alphabétique et analogique de la langue française, nouv. éd. du Petit Robert de Paul Robert, éd. J. Rey-Debove et A. Rey, Le Robert, 2002.

LITTRÉ Émile, Dictionnaire de la langue française, 4 vol., Hachette, 1873.

QUATREMÈRE DE QUINCY Antoine, Encyclopédie méthodique. Architecture, 3 vol., Paris-Liège, PanckouckePlomteux, 1788-1825.