Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

(Πρῶτός τε ὡρίσατο λόγον εἰπών͵ λόγος ἐστὶν ὁ τὸ τί ἦν ἢ ἔστι δηλῶν) (Vitae VI, 3).

Дляпроясненнявисловуτὸτίἦνεἶναι,який,схоже, вигадав Аристотель, ніде його не виправдавши і не пояснивши, його можна порівняти з Платоновою формулою з «Федона» 78d: «самé те, чим воно є; самé кожне [суще], чим воно є» (αὐτὸ ὃ ἔστιν, αὐτὸ ἕκαστον ὃ ἔστιν) – для позначення самототожності, постійності та незмінності речі.

Відтак видається, що τὸ τί ἦν εἶναι є визначником τὸ τί ἐστι (1027b 28), себто субстантивацією питання, спрямованого на «визначення», на καθ΄ αὑτό «саме по собі», на ейдос (εἶδος).

Отже, аби зрозуміти сенс та структуру τὸ τί ἦν εἶναι, було б необхідно почати із запитання τί ἐστι «що це таке?», букв. «чим (це) є?» або «яким (це) є?», або з його номіналізованої версії τὸ τί ἐστι «те, чим (це) є».

В кожному разі Аристотелеві варіації з приводу запитання (все ще невизначеного) τί ἐστι могло б прояснити таке місце з «Топіки» I, 9:

(…) Ясно, що той, хто визначає, «чим це є» (ὁ τὸ τί ἐστι σημαίνων), визначає де сутність, де «скільки», де «яке», де якусь іншу з категорій (ὁτὲ μὲν οὐσίαν σημαίνει͵ ὁτὲ δὲ ποσόν͵ ὁτὲ δὲ ποιόν͵ ὁτὲ δὲ τῶν ἄλλων τινὰ κατηγοριῶν).

103b 27–29

Судячи з цього, неоднозначність запитання «чим це є?» полягає у тому, що у відповідь на це запитання можна отримати як «означене» або субстанцію (οὐσία), або якусь іншу з категорій. [Грецьке οὐσία у трьох різних фрагментах цієї статті (як і загалом у різних перекладацьких контекстах) передається французькою то як «субстанція» (la substance – пор. також нижче один з двох альтернативних перекладів цитати з «Метафізики» 1007а 21), то як «сутність» (l'essence – пор. нижче переклад цитати з «Метафізики» 983a 26 та другий альтернативний переклад «Метафізики» 1007а 21), що виявляє певну неоднозначність традиційного тлумачення цього аристотелевого терміна. Докладніше про значення та варіанти перекладу грецького οὐσία див. у статтях СТАЛЕ І МІНЛИВЕ В ГРЕЦЬКІЙ МОВІ, СУТНІСТЬ. – О.П.] Дещо вище, в цій самій главі, Аристотель перелічує десять «родів» або «типів» можливих категорійних предикатів: «чим є», «скільки», «яке», «стосовно чого», «де», «коли», «знаходитися», «мати» (чи «перебувати у певному стані»), «діяти», «зазнавати» (τί ἐστι, ποσόν, ποιόν, πρός τι, ποῡ, ποτέ, κείσθαι, ἔχειν,’ ποιεῑν, πάσχειν). Доречна відповідь на запитання «що це таке?» (τί ἐστι) вказує на сутність (οὐσία), першу або другу. За кілька рядків підтверджується багатозначність запитання τί ἐστι, яка, у свою чергу, є не чим іншим як відлунням багатозначності дієслова «бути», чи радше ἐστι «є, існує». Безумовно, у наших мовах менш природно у відповідь на запитання типу «що це?» казати «численне», «велике», «блакитне», «холодне»,

141	TO TI ÊN EINAI

«на обрії»; але «коли щодо наявного білого кольору кажуть, що це наявне є білим чи кольором (τὸ ἐκκείμενον λευκὸν εἶναι ἢ χρῶμα), то кажуть, чим є [у відповідь на запитання «що це?»], і позначають, яке (τί ἐστι λέγει καὶ ποιὸν σημαίνει)» (Топіка 103b 31–33).

Відтак можна вважати, що одне з перших завдань складної формули τὸ τί ἦν εἶναι полягало у тому, аби усунути неоднозначність сократівськоплатонівського запитання τί ἐστι (як вже намагався зробити Платон), підкреслюючи, що «доброю» відповіддю на запитання про сутність х є та, яка позначає αὐτὸ ὃ ἔστι – те, чим (дещо) є власне й саме по собі (καθ᾿ αὑτό).

Варто також сказати, у більш строго аристотелівській манері, що доброю відповіддю на запитання «що це?», уточненою й переформульованою у вигляді τί ἦν εἶναι, є та, що пропонує добре артикульоване визначення, здатне якомога більш щільно охопити те, про що питається, – замість обмежитися називанням його імені, хоча б і власного: «Визначення – це вислів, який позначає чимбутність» (ἔστι δ᾿ ὅρος μὲν λόγος ὁ τὸ τί ἦν εἶναι σημαίνων, Топіка 101b 38). І тут безумовно йдеться про λόγος ἀντ᾿ ὀνόματος «логос замість імені», про «дискурс», «висловлене формулювання» («формула», як переклав Жак Брюншвіґ), замість простого й чистого імені, яке начебто прикладається до цього об’єкта.

Звідси видається, що Ж. Брюншвіґ не схибив, коли у примітці до свого видання-перекладу «Топіки» (n. 3, p. 119–120) пояснив у власних термінах свій переклад τὸ τί ἦν εἶναι як l'essentiel de l'essence:

Коли питають, чим є (τί ἐστι) ця річ або це суще

– наприклад, людина, – можна насамперед відповісти, називаючи його рід, у цьому разі жива істота. Відповідь є доброю (пор. 102а 32–36); алеїйвластивотаксамодобрепідходитидоінших сущих (d'autres êtres). Якщо бажано отримати більш пристосовану відповідь, необхідно спочатку щільніше підігнати запитання, і саме ця потреба породжує формулювання τί ἦν εἶναι. (…) Подвоєння дієслова бути [ἦν εἶναι] застосоване у цій формулі задля усунення, серед усіх можливих відповідей на поставлене запитання, усіх тих [відповідей], які могли б підходити до інших сущих, крім того, про яке йдеться.

Інакше кажучи, λόγος (ὅρος, ὁρισμός), який висловлює τί ἦν εἶναι, відзначається як відмінний від усього того, що формулюється κατὰ συμβεβηκός, «випадково», «акцидентально», себто відповідно до приєднаних визначень, а також від усього, що позначає універсальне або родове. (Це ясно підкреслили вже Боніц у своєму «Коментарі» і Тренделенбурґ у своїй статті в «Rheinisches Museum» за 1828 рік.)

І Жак Брюншвіґ дуже вміло ілюструє функцію цього «подвоєння», посилаючись на вислови, цілком звичні у французькій мові:

TO TI ÊN EINAI	142	Європейський словник філософій
1	Про різні переклади

Складність Аристотелевого вислову вже проявилася у великій кількості запропонованих перекладів. Ось декілька прикладів:

НІМЕЦЬКА

das, was war das Seyn, d. h. das gedachte Wesen, vor der Wirklichkeit der Sache, der hervorbringende und vorangehende Grund «те, чим було буття, себто помислена сутність до дійсності речі, ґрунт, що породжує й передує» (F.-A. Trendelenburg);

das Sosein «такбуття» (H. Seidl);

das Wesenswas «щосутність» (H. Bonitz);

das, was es war, sein «те, що (завжди) було, бути» (C. Arpe);

das jeweils zugehörige Sein «те, що завжди є приналежним до буття» (F. Bassenge);

das vorgängige und durchgängige Was des Seins von Seiendem «попереднє й суцільне “що” буття сущого» (K.-H. Volkmann-Schluck);

das Wesen als wesentliches Wassein «сутність як сутнісне щобуття» (W. Bröcker); Was es heisst, dieses zu sein «те, що називається бути ось цим» (M. Frede, G. Patzig).

АНГЛІЙСЬКА

the answer to the question, what was it to be so-and-so «відповідь на питання, чим це було – бути тим-то і тим-то» (D. Ross);

essence «сутність» (D. Ross, H. Tredennick);

what it is to be something «що це є – бути чимось» (D. Ross);

the what it was to be, the what it was for each to be «чим це було – бути, чим це було для кожного – бути» (E. Buchanan);

what it is to be a thing/something/it «що це є – бути річчю/чимось/цим» (J. Barnes, M. Furth); the-what-has-been «те, що відбулося» (P. Merlan).

ФРАНЦУЗЬКА

quiddité «щосність» (P. Aubenque, J. Tricot);

le fait pour un être de continuer à être ce qu’il était «факт продовження для сущого бути тим, чим воно було» (E. Bréhier);

l’essentiel de l’essence «посутнє сутності» (J. Brunschwig).

[РОСІЙСЬКА

«основание, в силу которого что-либо есть то, что оно есть и чем было»; «основание, в силу которого вещь есть то, что она есть и чем была»; «то, что делает то, что есть, тем, что оно есть и чем было» (В. В. Розанов, П. Д. Первов);

«чтойность» (А. Ф. Лосев); «суть бытия» (А. В. Кубицкий);

«бытие тем, что было», «бытие [вещи] тем, что [и] было [этой вещью в ее сути]» (В. В. Бибихин); «что-значит-быть-тем-то-и-тем-то» или «то-что-делает-вещь-тем-что-она-есть» (А. В. Лебедев); «“бытие тем, что было” или, возможно, “то, что было [для некоторого Х, “некоторому Х”] быть”

(А. Г. Черняков); «что есть бытие вещи» (В. Н. Борисов)].

Не дуже помітно, що французька мова має ресурси цілком подібного типу, оскільки поряд з простою формулою qu'est-ce qu'un homme? «що таке людина?» [букв. «що є людиною?»]

івже подвоєною формулою qu'est-ce que c'est qu'un homme? «що таке людина?» [букв. «що є те, що є людиною?»] вона представляє формули подвоєні: qu'est-ce qu'être un homme? «що таке бути людиною?» [букв. «що є бути людиною?»]

інавіть потроєні: qu'est-ce que c'est qu'être un homme? «що таке бути людиною?» [букв. «що є те, що є бути людиною?»]. Якщо можна субстантивувати цей останній вислів, буде негайно отримано найкращий можливий еквівалент для τὸ τί ἦν εἶναι.

Недалеко звідси й те, що зазначав Леон Робен у своїй дисертації «Платонова теорія ідей та чисел у

сприйнятті Аристотеля» (Robin, 1963), p. 27 sq., n. 24:

Відомо, що Аристотель розрізняв, за власною ініціативою, τὸ τί ἐστι, яке, серед елементів визначення, означає рід (Топіка VI, 5, 142b 27 sq.: τὸ δὲ γένος βούλεται τὸ τί ἐστι σημαίνειν [τὸ τί ἐστι має на увазі позначити рід]; пор. також IV, 6, 128a 23–25) і τὸ τί ἦν εἶναι, яке є підсумком, що об’єднує елементи визначення; якщо τί ἐστι, як таке, що позначає рід, має більше широти, ніж визначеності, τί ἦν εἶναι “справді є тим, що властиве визначенню [est véritablement le propre du défini]”.

Але слід також згадати, що той самий Леон Робен у різних місцях пропонував дуже різні переклади, не пояснюючи їх щоразу.

Європейський словник філософій

У праці «Грецька думка і витоки наукового розуму» (Robin, 1923), с. 299, він передає τὸ τί ἦν εἶναι ἑκάστῳ як ce qu'il a été donné à chaque chose d'être «те, що надане кожній речі, щоб бути», а в своєму «Аристотелі» (с. 88) як ce qui lui appartient et lui a dans le passé toujours appartenu d'être «те, що цьому належить і завжди належало у минулому, щоб бути».

Інше доволі вражаюче підтвердження цього обмеження або звуження питання τί ἦν εἶναι стосовно питання τί ἐστι ми отримуємо з того пасажу в «De anima», де Аристотель підкреслює, що інтелект – пряме інтелектуальне схоплення, – як чуттєве сприйняття (αἴσθησις) стосовно свого чуттєвого об’єкта, завжди «істинний», себто такий, що розкриває: процес мислення завжди істинний, коли він є «спрямованим на “чим є” (τί ἐστι) відповідно до чимбутності чогось (τοῡ τί ἐστι κατà τὸ τί ἦν εἶναι)» (Переклад Р. Бодеюса, «GF», p. 234, загалом справедливий, але він не повністю передає смисл тексту: lorsqu'elle saisit une chose conformément à son essence «коли він схоплює річ відповідно до її сутності»; Ж. Трико перекладає: l'intellect, quand il a pour objet l'essence au point de vue de la quiddité, est toujours dans le vrai «інтелект, коли він має об’єктом сутність з точки зору щосності [quiddité], завжди правий».)

ІІІ. СТРУКТУРА ГРЕЦЬКОГО ВИСЛОВУ

Друге ускладнення виявляється тоді, коли йдеться про аналіз морфологічної та синтаксичної структури цього ж самого вислову.

Насамперед можна відзначити, що τί ἦν εἶναι формує справжню іменну фразу, як це видно зі способів її можливого застосування:

а) у множині (Друга Аналітика 93a 13;

Метафізика 1031b 28);

б) предикативно – без означеного артикля τό

– після εἶναι «бути»; наприклад, «Метафізика» 1031b 31: καίτοι τί κωλύει καὶ νῦν εἶναι ἔνια εὐθὺς τί ἦν εἶναι «але що заважає і зараз бути деяким [речам] прямо чимбутністю?» (переклад Ж. Трико: mais alors qui empêche, dès maintenant, que des êtres soient immédiatement leur propre quiddité? «але що заважає зараз, щоб сущі були прямо своєю власною щосністю [quiddité]?»);

в) і також як член сурядної групи; наприклад, Метафізика 983a 26 sq.: τὴν οὐσίαν καὶ τὸ τί ἦν εἶναι «сутність і чимбутність».

Три наведені тут звороти добре показують, що за допомогою артикля середнього роду τό номіналізується не лише інфінітив, а й цілісна група τί ἦν εἶναι.

Найперший вибір в аналізі цього вислову полягає у тому, що у ньому:

–або йдеться про субстантивоване запитання (паралель до субстантивації запитання τί ἐστι);

–або йдеться про складну варіацію ужитків субстантивованого інфінітива τὸ (…) εἶναι, побудованих з давальним відмінком.

143	TO TI ÊN EINAI

Якщо τὸ (…) εἶναι є зворотом, як припускав Тренделенбурґ,тоτίἦνмуситьбутипредикативним додатком до εἶναι, і, очевидно, саме такою є інтерпретація Арпе і Брейє: le fait d'être «факт існування». Але ця інтерпретація не є дуже правдоподібною, оскільки за цією гіпотезою радше очікується конструкція з відносним займенником, а відтак і інший порядок слів, наприклад, τὸ εἶναι ὅ ἦν або τὸ ὅ τί ἦν εἶναι (пор. P. Aubenque, 1966, p. 465, n.1). Девід Рос, як випливає з його перекладу, сприйняв τί ἦν εἶναι як єдину синтагму, оскільки він фактично інтерпретує τὸ τί ἦν εἶναι як узагальнення, що відштовхується від таких фраз, як οἷον τι ἧν αὐτῷ (sc. τῷ αἵματι) τὸ αἵματι εἶναι «оскільки це є для крові “бути кров’ю”» (De partibus animalium 649b 22).

Цей аналіз, який видається нам добрим, також підтверджується двома іншими лінгвістичними фактами:

А) У «Метафізиці» Z, 17, 1041b 6, читаємо: οἰκία ταδὶ διὰ τί; ὅτι ὑπάρχει ὃ ἦν οἰκίᾳ εἶναι «через що ці [матеріали] будинок? тому що наявне те, що [завжди] було бути будинком». Переклад Ж. Трико: ces matériaux sont une maison, pourquoi? parce que la quiddité de la maison leur appartient comme attribut

«ці матеріали є будинком – чому? Бо щосність (quiddité) будинку належить їм як атрибут». Або більш буквально: «тому що наявне те, що для них є “бути будинком”» (parce qu'est présent ce que c'était pour eux [que] d'être une maison). Тут ὃ ἦν οἰκίᾳ εἶναι «те, що [завжди] було бути будинком» може розглядатися як приклад, здатний прояснити формулу τί ἦν εἶναι. Адже ἦν οἰκίᾳ εἶναι «було бути будинком» – це підмет до присудка ὑπάρχει «бути в наявності, бути притаманним, існувати»; всередині цієї групи ὃ «те, що» – це підмет до присудка ἦν «було» та інфінітива εἶναι «бути». Цей інфінітив мусить сприйматися як кінцевий для конструкції εἰμί «бути» + інфінітив (див. R.Kühner et B. Gerth, 1976, t.1, p. 10). Інфінітив може бути додатком до дієслів типу εἰμί, παρειμί, πεφύκω «коли вони означають: я є тут для того-то; я природно здібний для…; придатнийдо…;ямаютаку-топрироднувластивість або якість»; ці звороти, притаманні сучасній мові, цілком відповідають нашій формулі. Водночас οἰκία «будинок» у давальному відмінку οἰκίᾳ мусить сприйматися у значенні давального предикативного разом із давальним «присвійним» – αὐτοῑς «їм» тут поєднане з дієсловом ὑπάρχει «є наявним» і знов-таки відсилає до ταδὶ «ці». Можливо також, що синтаксис ὑπάρχει ὃ ἦν οἰκίᾳ εἶναι «наявне те, що [завжди] було бути будинком» зазнав впливу цілком звичної конструкції давального предикативного відмінка з іменем у давальному ж відмінку (пор., наприклад, Платон, Федон 81а: ὑπάρχει αὐτῇ εὐδαίμονι εἶναι «притаманно їй бути щасливою», цитовано в R. Kühner et B. Gerth, ibid., p. 25).

Б) У «Метафізиці» Г, 4, 1007а 21, читаємо:

ὅλως δ᾿ ἀναιροῦσιν οἱ τοῦτο λέ γοντες οὐσίαν καὶ τὸ τί ἦν εἶναι. πάντα γὰρ ἀνάγκη συμβεβηκέναι φάσκειν αὐτοῖς͵ καὶ τὸ ὅπερ ἀνθρώπῳ εἶναι ἢ ζῴῳ εἶναι μὴ εἶναι.

TO TI ÊN EINAI

Загалом, ті, хто це говорять, заперечують сутність і чимбутність. Адже тоді необхідно казати, що все [лише] збіг, і що оце саме – «бути людиною» або «бути твариною» – не існує.

(Переклад Ж. Трико: En général, ceux qui raisonnent de cette manière anéantissent la substance et la quiddité. Ils sont, en effet, dans la nécessité de dire que tout est accident; et de dire que tout ce qui constitue essentiellement la quiddité de l'homme, ou la quiddité de l'animal, n'existe pas. «Загалом, ті, хто так розмірковують, знищують субстанцію і щосність [quiddité]. Вони справді з необхідністю говорять, що все є випадком і що все, що сутнісно складає щосність людини або щосніть тварини, не існує».

Переклад Б. Кассен і М. Нарсі: Et de façon générale, ceux qui disent cela détruisent l'essence, à savoir que quelque chose soit ce qu'il est. Car ils doivent nécessairement affirmer que tout arrive ensemble, et que être, pour un homme ou pour un animal, cela même qu'il est, n'est pas. «Загалом, ті, хто так говорять, руйнують сутність, а саме, що дещо є тим, чим є. Адже вони з необхідністю мусять стверджувати, що все настає разом і що не існує того, що для людини або для тварини є бути саме тим, чим вона є».)

Тут вислів, що містить узагальнену характеристику τὸ τί ἦν εἶναι, проілюстрований зворотом τὸ ὅπερ ἀνθρώπῳ εἶναι «оце сáме – “бути людиною”» (у перекладі Б. Кассен і М. Нарсі: c'est cela qu'est d'être pour un homme «це те, чим є “бути” для людини»). Цей останній вислів може бути проаналізований так: τὸ ὅπερ αὐτῷ τινὶ ἦν ἀνθρώπῳ εἶναι «це те для нього, що [є] “бути людиною”» (c'est cela pour lui que d'être un homme). Для τό як артикля потрібен відносний займенник, див. Платон, Федон 74d 6: αὐτὸ τὸ ὃ ἔστιν (…) ἴσον «саме це – те, що є рівним» (у перекладі Леона Робена: la réalité de l'égal en soi «реальність Рівного в собі»; у перекладі Моніки Диксо: cet égal dont tout l'être est l'égalité «це рівне, все існування якого є рівність»; пор. також R. Kühner et B. Gerth, op. cit., t. 1, p. 583). Синтаксис τὸ ὅπερ ἀνθρώπῳ εἶναι «оце саме – “бути людиною”» відтак може розглядатися як варіант синтаксису τὸ τί ἦν αὐτῷ εἶναι.

Відштовхуючись від цих міркувань, можна так проаналізувати формулу τὸ τί ἦν εἶναι:

а) На базі різноманітних конструкцій нашого вислову необхідно знайти запитальну формулу (чиє існування мусить постулюватися, оскільки буквально вона не зустрічається у Аристотеля) типуτίἦνεἶναιἑκάστῳ;«чим(завжди)булокожному бути?». Відповіддю (також постульованою) буде:

-ὃ ἦν οἰκίᾳ εἶναι «те, чим (завжди) було будинку бути» (Метафізика, 1041b 6);

-або: τὸ ὅπερ ἀνθρώπω εἶναι «оце саме – “бути людиною”» (пор. Метафізика, 1041b 6);

-або: λεύκῳ εἶναι «бути білим» (пор. Метафізика, 1031а 20–22);

-або, нарешті: Καλλίᾳ «Каллієм» (пор.

144	Європейський словник філософій

Метафізика, 1022а 27), ἵππῳ «конем» (Метафізика, 1031b 30), σφαίρᾳ ἢ κύκλῳ «сферою або колом» (Про небо, 278а 3);

б) Запитальна фраза трансформується в субстантивовану й узагальнену формулу без запитального значення, яка сама по собі має багато варіантів:

-τὸ τί ἦν αὐτῷ εἶναι, ἐκείνῳ εἶναι «те, чим (завжди) було для нього/того бути» або «чимбутність для нього, для того» (Історія тварин, 708а 12;

Метафізика, 1031b 6);

-τὸ τί ἦν εἶναι ἑκάστῳ «те, чим (завжди) було кожному бути» (наприклад, Метафізика, 988b 4, 1022а 9, 1022а 26);

-τὸ τί ἦν εἶναι τῷ τοιῷδε σώματι «те, чим (завжди) було отакому тілу бути» (Про душу, 412b 11);

-τὸ τί ἦν εἶναι;

-τί ἦν εἶναι (предикативна форма, Метафізика, 1031b 31).

ІV. ПРОБЛЕМА ІМПЕРФЕКТА

Імперфект ἦν інтерпретується у дуже різні способи серед грецьких коментаторів починаючи з Александра Афродизійського, котрий з приводу «Топіки» 101b 39 (Commentaria in Aristotelem Graeca 2.2, M. Wallies, In Topica 41–42) вказав, що імперфект тут не має жодного часового значення. Сьогодні цієї інтерпретації дотримуються

Ж.Брюншвіґ (Topiques, p. 120) i Г. Зайдль.

Втім, можна спитати, чи не пов’язане прямо це

застосування імперфекта, у значенні теперішнього часу, з театральним діалогом.

Що стосується Роса, він, як здається, прийняв, з певним ваганням, таку інтерпретацію, яка сягає, через Швеґлера, принаймні Тренделенбурґа,

іяка розглядає в цьому імперфекті вислів «аристотелівського вчення про існування форми до її втілення в конкретну матерію» або «призначеної». Інші інтерпретатори, як Арпе (1937, p. 12 sq.), навпаки, відкидають саме це прочитання як платонівське.

Аби спробувати збагнути це використання імперфектавканонічнійформулі,безумовно,можна розпочати із застосування ἦν у вже цитованому вище пасажі: οἰκία ταδὶ διὰ τί; ὅτι ὑπάρχει ὃ ἦν οἰκίᾳ εἶναι «через що ці [матеріали] будинок? тому що наявне те, що [завжди] було бути будинком». Тут імперфект дієслова «бути», ἦν, позначає предикат відносного речення і є стандартним предикатом в стандартному висловлюванні. Як кожний предикат, ἦν потребує референційного терміна, на який воно орієнтується. І оскільки тут ідеться про запитання, яке стосується теперішнього (ταδὶ «ці») у своєрідному мінідіалозі, точку референції

іцю орієнтацію надає актуальне теперішнє ὑπάρχει, «є наявним»: матеріали, про які йдеться, мають hic et nunc те, що їм вже належало до цього hic et nunc, «до всякого втілення в конкретну матерію», повторюючи вислів Д. Роса. Відтак імперфект зберігає точну часову референцію. Але в цій

Європейський словник філософій

узагальнювальній формулі, яка номіналізована артиклем середнього роду τό і в якій за ἦν слідує інфінітив εἶναι «бути», дієслово ἦν більше не має фіксованої точки орієнтації і тому більше не відсилає до конкретного минулого, як і не надає йомубудь-якогоімені.Внаслідокцьогоусяформула набирає всечасового значення (a acquis une valeur omnitemporelle). Отже, можна помітити, що не лише імперфект, як думали Зайдль або Брюншвіґ, а й уся комбінація ἦν з εἶναι надає обговорюваному вислову цього позачасового значення.

Але в такому разі чим відрізняється ця формула від іншої онтологічної формули – τὸ τί ἐστι «що це?», яка також висловлює всечасовість? Ця остання формула більш безпосередньо пов’язана з родом (γένος), як це показують випадки вживання її у Аристотеля в тих контекстах, де йдеться про встановлення роду чогось існуючого. Пор. Топіка 120b 29a: τὸ δὲ γένος ἐν τῷ τί ἐστι κατηγορεῖται «рід висловлюється стосовно того, що є»; Топіка 142b 27–28: τὸ δὲ γένος βούλεται τὸ τί ἐστι σημαίνειν «“що це” (τὸ τί ἐστι) має на увазі позначити рід». Поряд з цим формулюванням у платонічній тональності Аристотель викарбував інший вислів, метою якого є позначати винятково ейдос у технічному сенсі видів (species). Граматичну модель цього вислову він створив за допомогою субстантивованого сполучення τὸ τί ἐστι, яке пристосував до своїх власних цілей. І хоча ἦν у цьому новому вислові не стосується минулого, імперфект все ж таки нагадує той факт, що ейдос передує своїй реалізації в матерії; за допомогою цієї лінгвістичної одиниці Аристотель зміг знайти підґрунтя, аби підкреслити цей аспект ейдосу, і насамперед – аби недвозначно вказати, що він цікавився ейдосом лише у неплатонічному сенсі. Навпаки, на підставі того, що τὸ τί ἦν εἶναι ніколи не вживалося стосовно роду (γένος), можна зробити висновок, що воно не передує реалізації в матерії безпосередньо, а лише за посередництва ейдосу.

Завершимо кількома зауваженнями стосовно перекладів:

-essence «сутність», безумовно, може бути відкинуте: цей термін надто нечіткий, і він так само добре підходить для перекладу τὸ τί ἐστι;

-quiddité «щосність», чия єдина функція – позначити відмінність, є надто штучним терміном, що не вживається у мовленні;

-das,waseswar,sein«те,що(завжди)було,бути» (C. Arpe), як і le fait pour un être de continuer à être ce qu'il était «факт продовження для сущого бути тим, чим воно було» (E. Bréhier), так само мусять бути відхилені з причин, вже згаданих вище.

Найбільшу перевагу слід надати перекладу

l'essentiel de l'essence «посутнє сутності» (J. Brunschwig), який добре позначає різницю з τί ἐστι, навіть якщо він відчутно віддаляється від грецького тексту;

what it is to be something «що це є – бути чимось» і what it is to be it «що це є – бути цим» залишаються найближчими до греки, за винятком імперфекту, і

145	TO TI ÊN EINAI

справді висвітлюють те, що τὸ τί ἦν εἶναι висловлює стосовно індивідуального існування.

♦ Див. вставку 2.

Жан-Франсуа КуртИн, Альберт РЕйксбарон

Переклад Олексія Панича

За редакцією Юрія Вестеля

і Андрія Баумейстера

БІБЛІОГРАФІЯ

ALEXANDRE D'APHRODISE, In Topica, éd. M.Wallies, Commentaria in Aristotelem graeca

[CAG], II, 2, 42, Berlin, Preussische Akademie der Wissenschaften, 1883.

ARISTOTE, Topiques, livres I–IV, éd. et trad. J. Brunschwig, Les Belles Lettres, 1967 (en part. note complémentaire 3, p. 119–120);

–Del'âme,trad.fr.,prés.etnotesR.Bodéüs,Flammarion, «GF», 1993; De l'âme, trad. fr. et notes J. Tricot, Vrin, 1965;

–Aristotelis De anima libri tres, éd. F.A. Trendelenburg, Berlin, W. Weber, 2e éd., 1877, repr. Graz, Akademische Druck-u. Verlagsanstalt, 1957 (en part. p. 160–161, 271);

–Du cièl, éd. et trad. fr. P. Moraux, Les Belles Lettres, 1965;

–La Métaphysique, 2 vol., nouv. éd. entièrement refondue, avec comm. J. Tricot, Vrin, 1964;

–Aristoteles, Metaphysik, 4 vol., éd., trad. all. et comm. A. Schwegler, Tübingen, 1847–1848, repr. Frankfurt am Main, 1960, Minerva (en part. t. 4, Excurs I, p. 369-379); Aristoteles, Metaphysik, trad. all. H. Bonitz, éd. H. Carvallo et E. Grassi, München, Rowolt, 1966; Aristoteles, Metaphysik, trad. all. H. Bonitz remainée intr. et comm. éd. H. Seidl, éd. texte grec W. Christ, Hamburg, Meiner, 2e éd., 1989;

–Aristotle's Metaphysics, 2 vol., texte rév., intr. et comm. W.D. Ross, Oxford, Clarendon Press, 1966, repr. de la 3e éd. corr., 1953 (en part. t. 1, p. xdv sq., et t. 2, p. 188 sq.); Aristotle's Metaphysics, éd. et trad. angl. H. Tredennick, Cambridge (Mass.), Harvard UP, Londres, Helnemann, «Loeb Classical Library», 1933–1934;

Aristotle's Metaphysics, books Zeta, Eta, Theta, Iota, trad. angl. M. Furth, Indianapolis, Hackett Publishing Co, 1985 (en part. p. 105); Aristotelis Metaphysica, éd. W. Jaeger, Oxford, Oxford UP, 1957;

–Les Parties des animaux, éd. et trad. fr. P.Louis, Les Belles Lettres, 1956;

–Aristotelis Politica, ed. W. D. Ross, Oxford, Clarendon Press, 2e éd., 1962;

–Aristotle's Prior and Posterior Analytics, texte rév., intr. et comm. W. D. Ross, Oxford, Clarendon Press, 3e éd., 1965; – Aristotle's Posterior Analytics, trad. angl. et notes J. Barnes, Oxford, Clarendon Press, 1975 (en part. p. 166–167).

TO TI ÊN EINAI	146	Європейський словник філософій
2	Інтерпретація Шеллінґа

Ми надаємо тут можливість, як приклад показової інтерпретації, подивитися переклад принципових фрагментів з «Викладу суто раціональної філософії», де Шеллінґ опрацьовує τὸ τί ἦν εἶναι:

Ми розрізняємо суще (das Seiende) і те, чим є суще (das was das Seiende ist). Кожне, що постає, є не чим іншим, як певним образом Сущого, і що більше воно своєю матеріальною стороною уподібнюється до цілого Сущого, то ближче воно до того, чим є Суще, і воно буде в ньому як суще, себто тим, чим є причина його буття (was ihm Ursache des Seins ist). Це суще – не важливо, чи це просто суще, чи суще у певному образі – це Суще як взагалі суще (das Seiende überhaupt seiende) Аристотель позначає, коли він говорить: його природою є τί ἦν εἶναι, і тим самим висловом він також виділяє четверту причину, а за її значущістю першу [Метафізика А, 3, 983а 27–28], але для пізнання останню, оскільки вона іменується границею кожного пізнання [Метафізика Δ, 17, 1022а 8-9]. (…) Поєднання різних інтерпретацій, віддавна наданих цій формулі Аристотеля, показує, що ми будемо праві, якщо скажемо: вона мусить виражати не лише те, що належить до сущого, а і його природу, те, чим є Суще.

Обговорення складності граматики цієї формули саме призведе нас до розлогого пояснення [суті] справи; отже, звернімося спочатку до її [формули] буквального значення. (…)

Щодо змісту або сутнісного смислу, тут загалом немає жодного сумніву. Тут завжди можна дослухатися до місця, де сказано: у певний спосіб можна сказати, що будинок виник з будинку – [себто] його матеріал, що складається з балок та каміння, з нематеріального, наявного лише у понятті, що перебуває в задумі архітектора (im Geiste des Baumeisters) – ἐξ τῆς ἄνευ ὕλης τὴν ἔχουσαν ὕλην [«з нематеріального (будинку) матеріальний», Метафізика Z, 7, 1032b 12] – і потім Аристотель додає, що під нематеріальною усією Ума (die immaterielle Usia des Geistes) він розуміє це ж саме τί ἦν εἶναι [Метафізика Z, 7, 1032b 14]. Але ми ще не розібралися з граматикою цього вислову, а саме з імперфектом. Адже тут напрошується думка, що war (ἦν) стосується «наявного-бувшого-буття» форми (das Vorhanden-gewesen-seіn der Form) (форма раніше як скульптура існувала в задумі скульптора [im Geist des Bildners]), тоді як «бути» (sein) вказує на те, що форма в скульптурі є тим, що раніше вже існувало. (…)

Ті, хто слідував за нами до цього місця, побачать, наскільки легко нам це прояснити. До розділення трьох потенцій, з яких жодна не є сущим для себе, мусить існувати єдність бувшого буття: це те, що було, і що в міру возз’єднання потенцій відтак стає єдністю і є для нього як душа. Отже, немає жодної трудності з тим, аби узгодити імперфект із нашими попередніми припущеннями, якщо ми пояснимо [все] інше. Хоча спочатку нас може дещо збентежити те, що було (war), сказати б, мусить потрапити на бік кращого, а бути (das sein) – на бік гіршого. Адже, наприклад, плоть і кістки, і все те, з чого складається матеріальність людини, може бути розмелене, зруйноване і знищене, але до того, чим є ця матеріальність (те, що для себе не суще), не може дістатися жодна руйнація; воно «Є» (dieses Ist) у цілком іншому сенсі, ніж те було (als jenes war), і є по своїй природі довічним.

Алеімперфект?Нацьомумимаємозупинитися,алепояснитицеможналишезадопомогоюнепересічної витонченості мовного чуття, яке зазвичай приписувало грекам ставити імперфект в інших таких самих чи подібних випадках. Адже, наприклад, коли ми кажемо: благо є тим, чого всі бажають, Аристотель каже: це було благом (dieses war das Gute) [οὗ γὰρ πάντες ἐφίενται͵ τοῦτο ἀγαθὸν ἦν, Риторика I, 24, 1363а 8–9]. Воно було (Es war) благом до того, як його всі бажали, і воно стає благом не через те, що бажане, але воно поставало бажаним, оскільки було благом (sondern begehrt wurde es, weil es das Gute war). Але благо показується як те, чим воно було, спершу через бажання і стосовно себе як отриманого. Таким стає суще, τί ἐστιν кожного поодинці (das τί ἐστιν eines jeden), або чим кожне є стосовно того, чим є суще (через що воно є), τί ἦν (водночас, донині, як здається, не знайдена відповідь на питання, як τί ἐστι відноситься до τί ἦν εἶναι). (…) Художник, що змальовує Каллія, бачить насамперед, чим він є (was er ist), коричневе у нього волосся чи біле, густе чи рідке, і таке інше, але все це – ще не Каллій, серед цих якостей немає жодної, яка не була б спільною [у Каллія] з багатьма іншими, і загалом виходить, що все це породжує лише матеріальну подібність; але художник продовжує досліджувати далі, чим є це все і стосовно чого це все є лише як передумова, як те, що насправді просто (завжди) було наявним (als das was eigentlich bloß war), і тільки у такий спосіб він зображує самого Каллія (und so erst stellt er den Kallias selbst dar). І тут Аристотель пояснює просто, він каже: τί ἦν εἶναι – це кожна річ, чим вона є сама по собі (was Es selbls ist) [В тексті Шеллінґа тут додано примітку з цитатою з Аристотеля: «ἑκάστου ὃ λέγεται καθ᾿ αὑτό, Metaph, VII, 4 (132, 13)»; ця цитата наводилася вище в основному тексті статті (за сучасною пагінацією, Метафізика Z, 4, 1029b 13)], звільнена від усього випадкового, онтичного (Ontischen), іншого. Отже, ми можемо цілком слушно передати вислів Аристотеля, якщо скажемо: він означає те, чим суще є щоразу [як воно є] (er bedeute das, war das jedesmal Seyende ist). (…)

Але це є здійснений ейдос (das Eidos Actus) [В тексті Шеллінґа тут додано примітку з цитатою з Аристотеля: «τὸ εἶδος ἐντελέχεια, De An. II, 1 (23, 10 Sylb.)» – «повне розкриття / повна здійсненність ейдосу» (за сучасною пагінацією, Про душу 414а 17)], тобто – не просто «що» (also kein bloßes Was), а

Європейський словник філософій

147

TO TI ÊN EINAI

радше «що», фактично покладене у сущому (das Daß des in dem Seienden gesetzten Was), те ж саме що усія, наскільки вона для кожного сущого є причиною буття – в нашому вислові «те, чим є суще» (das es seiende ist). (…) На питання «чим є Каллій?» я міг би відповісти родовим поняттям, наприклад, «він є живою істотою»; але те, що є для нього причиною буття (а в цьому разі і життя), більше не є чимось загальним, [тобто] усією у другому сенсі, але усією у першому й вищому сенсі, πρώτη οὐσία, і вона [ця перша сутність] є чимось притаманним кожному як [щось] його власне і відмінне від усього іншого, тоді як загальне є спільним для багатьох; (…) перша сутність – це кожне (як воно є) саме по собі (sie ist Jeglisches selbst), а в живих істотах також те, що ми називаємо душею, котра тут тлумачиться як усія, енергія народженого й сформованого тіла, але так само, як і його τί ἦν εἶναι, вона також є чимось притаманним кожному (eines jeden eigne) як щось його власне і відмінне від усього іншого. Як енергія душа є «ось цим» (das Daß) саме цього конкретного тіла. (…)

Це «що Є» (Das was Ist), або, якщо думати про це як про попереднє, це «що було – бути» (das was war

– sein), є фундаментальним поняттям, природою четвертої причини, тим, завдяки чому вона піднімається над просто сущим (das bloße Seiende).

Schelling, Sämtliche Werke, t. 11, p. 402–407.

БІБЛІОГРАФІЯ

SCHELLING Friedrich Willhelm Joseph, Sämtliche Werke, 14 vol., ed. K. F. A. Schelling, Stut- tgart-Ausburg, Cotta, 1856–1861;

– Introduction à la philosophie de la mythologie, trad. coll. dir. J.-F. Courtine et J.-F. Marquet, Gallimard, 1998.

ARPE Curt, Das τί ἦν εἶναι bei Aristoteles, Diss. Hamburg, 1937.

AVICENNA LATINUS, Liber de philosophia prima, sive Scientia divina, éd. crit. de la trad. latine médiévale S. Van Riet, 3 vol. dont 1 d'index, Louvain-Leude, Peeters-Brill, 1977–1983.

AUBENQUE Pierre, Le Probléme de l'être chez Aristote, PUF, 2e éd., 1966 (en part. p. 460–472).

BASSENGE Friedrich, «Das τò ἑνὶ εἶναι, τò ἀγαθῷ εἶναι etc. und das τί ἦν εἶναι bei Aristoteles», Philologus, vol. 104, 1960, p. 14–47.

BONITZ Hermann, Aristotelis Metaphysica, Com­ mentarius, Bonn, 1849, repr. Hildesheim, Olms, 1960 (p. 302 sq.).

BRÖCKER Walter, Aristoteles, Frankfurt am Main, Klostermann, 3e éd., 1964 (en part. p. 118–122).

BUCHANAN Emerson, «The Syntax and Meaning of

τί ἦν εἶναι», Greek, Roman and Byzantine Monographs, no 2, 1962, p. 30–39.

CASSIN Barbara et NARCY Michel, La Décision du sens. Le livre Gamma de la Métaphysique d'Aristote, intr., texte, trad. fr. et comm., Vrin, 1989.

FREDE Michael et PATZIG Günter, Aristoteles «Metaphysik Z», Text, übersetzung und Kommentar, 2 vol., München, Beck, 1988 (en part. p. t. 2, p. 57 sq.).

GOICHON Amélie-Marie, La distinction de l'essence et de l'existence d'après ibn Sina (Avicenne), Desclée de Brouwer, 1937.

MERLAN Philip, «τί ἦν εἶναι», Classical Philology, vol. 61, no 3, 1966, p. 188.

PLATON, Phédon, éd. et trad. fr. Léon Robin, Les Belles Lettres, «CUF», 1926, 8e éd., 1963; trad. fr.

Monique Dixsaut, Flammarion, «GF», 1991.

ROBIN Léon, La Théorie platonicienne des idées et des nombres d'après Aristote. étude historique et critique, Alcan, 1908, repr. Hildesheim, Olms, 1963 (en part. p. 24-28, n. 24);

–La Pensée grecque et les Origines de l'esprit scientifique, Alcan, 1923 (p. 299);

–Aristote, PUF, 1944 (p. 88).

THOMAS D'AQUIN, In duodecim libros Metaphy­­ sicorum Aristotelis expositio, éd. M.-R. Cathala et R.M. Spiazzi, Turin-Rome, Marietti, 1964.

TRENDELENBURG Friedrich-Adolf, «Das τò ἑνὶ εἶναι, τò ἀγαθῷ εἶναι etc. und das τί ἦν εἶναι bei Aristoteles. Ein Beitrag zur aristotelischen Begriffsbestimmung und zur griechischen Syntax», Rheinisches Museum, 1828, p. 457 sq.;

– Geschichte der Kategorienlehre, Berlin, Verlag von G. Bethge, 1846, repr. Hildesheim, Olms, 1979 (p. 37 sq.).

TUGENDHAT Ernst, TI KATA TINOΣ, Eine Unter­ suchung zu Struktur und Ursprung aristotelischer Grund­ begriffe, Freiburg-München, Karl Alber, 1958 (en part. p. 17–19).

VOLKMANN-SCHLUCKKarl-Heinz,DieMetaphysik des Aristoteles, Frankfurt am Main, Klostermann, 1979.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

GOICHON Amélle-Marie, Lexique de la langue philosophique d'Ibn Sina, Desclée de Brouwer, 1937.

KÜHNERRaphaelundGERTHBernhard,Ausführliche Grammatik der Griechischen Sprache, Bd. 2, Satzlehre [1898], Hannover, Hannsche Buchhandlung, 1976.

SUJET					148	Європейський словник філософій
SUJET			– укр. суб’єкт, підмет, сюжет
		фр.
		гр.		ὑποκείμενον, ὑπόστασις	іт.	soggetto
		лат.		subjectum, suppositum,	ісп.	sujeto, subdito, sugeto
				subjectus, subditus	нім.	Subjekt, Untertan
		англ.		subject	новогр.	ὑποκείμενο

ДУША, CATÉGORIE, CONSCIENCE, СУТНІСТЬ, ÊTRE, GEMÜT, GOGO, JE, LIBERTÉ, OBJET, PRÉDICABLE, PRÉDICATION, RES, SOI, SUPPOSITION, TO

TI ÊN EINAI

Французьке слово sujet має кілька значень, що їх, як здається на перший погляд, непросто виразити мовою філософії. Втім, тут можна розрізнити три головні групи, залежно від домінування ідеї суб’єктності/підметовості (subjectité), суб’єктивності (subjectivité) чи підлеглості (sujétion). Ці три значення, втім, не цілком відокремлені одне від одного, і очевидно, що на практиці, в більшості випадків філософського ужитку цього терміна, вони почасти всі трапляються, поєднані у різний спосіб.

Поняття суб’єктності/підметовості є найбільш багатим (саме це слово є перекладом неологізмуSubjektheit,ймовірновинайденогоГайдеґґером)імаєрізноманітніможливості застосування. Походячи практично безпосередньо від Аристотелевого ὑποκείμενον, воно посутньо об’єднує логічний суб’єкт («те, про що» висловлюються предикати) і фізичний предмет («те, у чому» існують акциденції). Поняття суб’єктності/ підметовості має також значно ширше значення, на що вказує етимологія ὑποκεῖσθαι «лежати або знаходитися внизу», «служити основою, підґрунтям», «бути пропонованим для», «припускатися». З цього сплітається мережа смислів речовості, πρᾱγμα, або речі та причини (res et causa), що сама не рідше за sujet входить у значення понять матерії, об’єкта чи теми, і яку віднаходимо в модерному слововжитку. Звідси значення причини, підстави чи мотиву у четвертій «Медитації» про існування тіла французького перекладу Декарта: «Lorsqu’il est question de certitude métaphysique, on ne peut nier que ce ne soit assez de sujet pour n’en être pas entièrement assuré que d’avoir pris garde qu’on peut s’imaginer, étant endormi, qu’on a un autre corps», – що отримує продовження й у сучасній мові: quel sujet vous amène «з якої причини ви прийшли», avoir sujet de se plaindre «мати причину скаржитись». Інше значення – предмета розмови чи письма – в англійській мові усталилось у подвійний вираз «subject-matter», який позначає гідну уваги співприналежність (цей вислів, засвідчений також у формі «matter subject» у XIV столітті, є насправді перекладом формули Боеція «subjecta materia», що й сама відтворює Аристотелів вислів ὑποκειμένη ὕλη «матерія, що лежить в основі» або

«предмет, що підлягає розгляду)». У третьому значенні sujet є синонімом об’єкта, коли ми кажемо, наприклад, про сюжет книги чи предмет певної науки.

Поняття суб’єктивності, навпаки, протиставляє sujet об’єкту, особливо коли йдеться про відокремлення сфери психічного чи ментального від сфери об’єктивності (це відповідає значенню англійського thinking subject, добре засвідченого у XVIII столітті).

Розуміння sujet у зв’язку з підданством виявляє себе в усьому, що містить ідею залежності чи підкорення (assujettissement) пануванню, що домінує, примушує чи зобов’язує. Таким, наприклад, є первинне значення слова subject в англійській мові: іменник XIV століття «той, хто перебуває під владою [суверена]» (under the dominion; lat. dominium), або прикметник «підвладний» (that is under the rule of a power). Вираження цього третього значення одночасно з двома попередніми є проблематичним, всупереч схильностям повсякденної мови. Все, що є «покладеним в основу», subjectum, не є ані «підкореним», subjectus, ані «покірливим», sub-jectif. Ще чіткіше: не можна змішувати «бути поставленим під» (être placé dessous) і «бути підкореним» (être assujetti). Суб’єктивність не є побічним продуктом суб’єктності й підлеглості, навіть якщо звіт про таку супозицію і можна знайти у тому чи тому реєстрі.Доляфранцузькогоsuppost(XIVстоліття),адаліsuppôt(1611),добрепояснює ці неоднозначності. Цей термін походить від латинського suppositum, вживаного як у граматиці і логіці, так і в науках про природу (фізика, метафізика, психологія – відповідно до середньовічної класифікації наук) у значенні грецького τὸ ὑποκείμενον;

Європейський словник філософій

149

SUJET

проте, у власне французькому слововжитку, термін suppost з кінця XII до кінця XV століття використовували у значенні «васал», себто «чийсь підданець» (sujet de quelqu’un), і навіть «підлеглий» (subalterne). Просторова метафора, спільна для суб’- єктності/підметовості й підданства, втім, не здатна показати основні віхи генеалогії суб’єктивності на основі ототожнення subjectum та subjectus. Те, на що натякає французька чи англійська мова, є ще більш непрозорим у німецькій, де Аристотелів термін Subjekt не перетинається з терміном Untertan «підданець» і похідними від нього: untertänig «покірливий, вірнопідданий» та Untertänigkeit «покірливість, смиренна слухняність», хоча у французькій мові і Subjekt, і Untertan можуть однаково передаватися через sujet. І навпаки, поняття «суб’єкта права» або «політичного суб’єкта» важко безпосередньо пристосувати до контексту, де sujet насамперед має значення покірливості. Тут можна лише мріяти про гармонію терміна «Іслам», який, згідно з перекладами, передає значення радикального підданства («мусульмани» як «покірні»), або довірливої самовідданості Богу. Впровадження терміна sujet у філософію мало наслідком трансформацію двох слів – subjectum і subjectus.

Можна висвітлити цей комплекс проблем, що визначив всю історію західної філософії, поєднуючи дві протилежні точки зору. По-перше, аби визначити середньовічні джерела «суб’єктивної впевненості» модерних авторів, що сягає Аристотелевої та Авґустинової спадщин, варто почати з латинського вживання терміна subjectum. Подруге, слід виходити з розпочатої Ніцше сучасної критики єдності чи однозначності терміна «суб’єкт», аби визначити витоки тих розходжень між висловами, в яких цей термін вживається сьогодні у зв’язку з проблематикою «інтернаціоналізації» філософської мови. В обох випадках буде враховано принципове значення історичної та герменевтичної реконструкції Гайдеґґера, переваги та межі якої буде показано.

І. «ΥΠΟΚΕΙΜΕΝΟΝ», точка відліку для SUJET

Sujet є франко-латинським терміном. Жодне грецьке слово не містить одночасно потрійної ідеї підметовості/суб’єктності, суб’єктивності (див. CONSCIENCE) і підданства (підлеглості). В грецькій мові немає іншого слова для sujet, крім того, яким позначається «об’єкт», хоча скрізь у перекладах ці поняття збігаються, і не можуть не збігатися (див. OBJET).

Латинське subjectum, хоча це й не очевидно, є насамперед перекладом грецького τò ὑποκείμενον, зокрема, в корпусі текстів Аристотеля, і хоча інші терміни, як-от suppositum, у певних випадках передають певні аспекти Аристотелевого ὑποκεί­ μενον (див. розділ «Suppositum/subjectum» у статті SUPPOSITION).

τò ὑποκείμενον ніколи не виражає суб’єк­ тивність. Так само цей термін не виражає і підкорення, за винятком квазісексуальних конота­ цій, які додаються до ідеї «матерії» (ὕλη) як такої, що з’єднується з ейдосом (εἶδος) або формою (μορφή), яку вона отримує від того, чому вона підкорена, і з якою вона складає повну субстанцію, σύνολον. Приміром, у «Метафізиці» VII, 1029a 2–4: до першого підмета чи субстрату (ὑποκείμενον πρῶτον / sujet premier) «одним способом відносять матерію, другим – форму, а третім – те, що з них [складається] (τὸ ἐκ τούτων)»; із «Про походження живих істот» I, 20, 729a 8–11: «все буває розумно, оскільки чоловіча стать надає форму і початок руху (τότεεἶδοςκαὶτὴνἀρχὴντῆςκινήσεως),ажіноча–тіло і матерію (τὸ σῶμα καὶ τὴν ὕλην), як при згортанні молока тілом є молоко, а сік смоківниці чи закваска

– тим, що має начало, яке з’єднує». Сильвіана

Аґачинскі підкреслює, що ієрархія статей «за аналогією застосовується і у засадових концептах метафізики, як-от коли філософ проголошує, що “матерія бажає форми, як самиця бажає самця”» (Sylviane Agacinski, Politiques des sexes, Seuil, 1998, p. 44).

Натомість цей термін охоплює та з’єднує два типи підметів/суб’єктів, чиє сполучення виявляється необхідним для самої ідеї підмето­ вості/суб’єктності (subjectité): фізичний суб’єкт (sujet physique), субстрат акциденцій, що зміню­ ються, і логічний підмет (sujet logique), що є носієм предикатів у висловлюванні. Цей шов у справжньому онтологічному сенсі, оскільки він дозволяє природно сполучати суще і те, що говоритьсяпросуще,євизначникомАристотелевої οὐσία «сутності».

♦ Див. вставку 1.

Розпочнемо, разом з Боніцем (Index s.v. hupo­ keisthai), зі сполучення Аристотелевих тлумачень ὑποκείμενον «підмет», «те, що лежить під (чимось)» та ὑποκεῑσθαι «лежати під (чимось)». Можна залишити осторонь локальне, не термінологічне значення «бути в наявності», як і сукупність розмовних сенсів, які у Аристотеля ледь фіксуються – зокрема, коли йдеться про щось на кшталт основи для міркування, підґрунтя, принципу чи засновку (positum, datum). Залишається комплекс із трьох видів ужитку, що їх Боніц описує таким чином:

У цьому Аристотелевому вжитку слів hupo­ keisthai, hupokeimenon можна розрізнити три найважливіших роди, оскільки to hupokeimenon є або «матерією» (hē hulē), що визначається формою, або ousia, якій властиві «зазнавання

SUJET

дії», «акциденції» (pathē, sumbebēkota), або ж логічним суб’єктом (subjectum logicum), якому приписуються предикати; але позаяк hulē сама підпадає під поняття ousia, перший рід не завжди чітко відокремлюється від другого, а позаяк einai (huparkhein) [«бути»] і legesthai

(katēgoreisthai) [«бути сказаним» у значенні «бути предикованим»] пов’язані одне з одним, то другий рід неможливо чітко відокремити від третього.

Index…, p. 798, col. 1.

Інакше кажучи, неоднозначність ὑποκειμένον не

єзафіксованою чи усвідомленою, як, наприклад, значення «буття»; див. насамперед Метафізика Z 13, 1038b 5: περὶ τοῦ τί ἦν εἶναι καὶ τοῦ ὑποκειμένου͵ ὅτι διχῶς ὑπόκειται͵ ἢ τόδε τι ὄν͵ ὥσπερ τὸ ζῷον τοῖς πάθεσιν͵ ἢ ὡς ἡ ὕλη τῇ ἐντελεχείᾳ «про “чимбутність” і “підмет” [ми сказали], що він у подвійному [сенсі] “лежить під”: або [як] оце конкретне суще, як-от жива істота [лежить в основі] своїх станів, або [як] матерія [лежить в основі] ентелехії». Натомість ця неоднозначністьпростовживаєтьсядляописутрьох типів відношень: (1) відношення матерії до форми, коли матерія і форма утворюють σύνολον, дещо одиничне як ціле; (2) відношення цього одиничного предмета, фізичної субстанції-суб’єкта (substancesujet de la physique), до того, чим це одиничне стає, – до його власних станів та акциденцій (жива істота

єсуб’єктом різноманітних змін, набування таких якостей, як-от бути білою, великою або хворою);

(3) зрештою, відношення суб’єкта/підмета вислов­ лювання до його предикатів/присудків («тварина» як «біла», «велика» чи «хвора»). Для кожного

здвох перших випадків суб’єкт можна визначити інакше: це матерія (ὕλη), одиничний конкретний предмет(τόδετι),субстанціячипершасутність(усія) (οὐσία πρώτη); але в третьому випадку τò ὑποκείμενον не підлягає заміні, бо немає жодного іншого слова

150	Європейський словник філософій

для позначення суб’єкта/підмета висловлювання як такого. Крім того, нередукованим тут є значення, що поєднує вказану сукупність (так само як κίνησις позначає водночас локальний рух та рух загалом, а відтак всі різновиди руху, наприклад, зростання) в одній, радикально не діалектичній, концептуальній структурі, типовій для класифікаторського мислен­ ня Аристотеля, де головний вид дає назву для всього роду.

Проте, цей виклад можна виправити: коли суб’єктність/підметовість(subjectité)поєднуєвусії значеннясубстанціїтасуб’єкта/підмета,цеозначає, що усія сама по собі здатна їх поєднувати. Так само як перша усія є сутністю μάλιστα «найвищою мірою», так само для усії найбільше властиве (μάλιστα ἴδιον τῆς οὐσίας) те, що «будучи самототожною і одною за числом, вона є спроможною приймати протилежне» (τὸ ταὐτὸν καὶ ἓν ἀριθμῷ ὂν τῶν ἐναντίων εἶναι δεκτικόν, Категорії 6, 4a 10–11): колір не може бути водночас білим та чорним і залишатися собою, але сутність може; наприклад, ὁ τὶς ἄνθρωπος «ось ця людина», завжди та сама, іноді буває блідою, а іноді – засмаглою (ὁτὲ μὲν λευκὸς ὁτὲ δὲ μέλας γίγνεται, 4a 19–20); і коли кажуть «такий-то сидить», це стає хибним, коли він встає, але «через його власну зміну (κατὰ τὴν αὑτῆς μεταβολὴν)» (4b 3). Таким чином, саме властивості усії народжують акциденції, які їй приписуються: її суб’єктність матеріальної субстанції (subjectité de substance matérielle) має місце лише разом із підметовістю логічного суб’єкта (subjectité de sujet logique), і саме в цьому вона є ὑποκείμενον.

Різноманітні Аристотелеві спроби визначення усіївиявляютьпостійненапруженняміжодиничним та загальним. Скажімо, є ейдос як «сутність» і є τὸ τί ἦν εἶναι «чимбутність», «посутнє сутності», які в книзі Z «Метафізики» (Ζ 7, 1032b 1s) познача­ ються як перша усія (οὐσἱα πρώτη), в той час як у «Категоріях» перша усія – τόδε τι (див. TO TI

1 Визначення «першої усії»

Οὐσία δέ ἐστιν ἡ κυριώτατά τε καὶ πρώτως καὶ μάλιστα λεγομένη͵ ἣ μήτε καθ΄ ὑποκειμένου τινὸς λέγεται μήτε ἐν ὑποκειμένῳ τινί ἐστιν͵ οἷον ὁ τὶς ἄνθρωπος ἢ ὁ τὶς ἵππος.

Усія у найголовнішому, найпершому і найвищому сенсі є тим, що не може ані бути висловленим про якийсь підмет ані перебувати у певному підметі, як-от ця людина або цей кінь.

Аристотель, Категорії 5, 2a 11–13.

Зауваження до цього перекладу:

Всуперечприйнятомуужитку,усіяперекладаєтьсятутякessence,абипозначити,щойдетьсяпровизначення того, що є, – а не як «субстанція», яка зсуває сполуку логічного та фізичного убік фізики – субстанція/ акциденції. Це визначення, що видається par excellence визначенням сутності й визначенням сутності par excellence, є дуже примітним вже й стилістично. Замість прямо стверджувати, що усія (l’essence) є ὑποκείμενον, воно сполучає два заперечення стосовно ὑποκείμενον: ані говориться про жодний підмет, ані є в жодному підметі. Усія є двічі ὑποκείμενον, наскільки вона не є ані предикатом (або точніше: не є предикабельною, див. PRÉDICABLE, PRÉDICATION), ані акциденцією. Просто ми стоїмо перед грубим поєднанням, прикритим словом ὑποκείμενον, яке разом з тим обґрунтовує подвійну перевагу усії у фізиці та логіці:

або вони говоряться про підмет (ἤτοι καθ’ ὑποκειμένων τούτων λέγεται), або самі є в підметі (ἢ ἐν ὑποκειμέναις αὐταῖς ἐστίν). Якби не було тих перших усій, не могло б існувати й нічого іншого.

Ibid., 5, 2b 6–6с.