Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

фантомом, навіть бути нічим, воно врешті-решт означає те саме, і що потрібно знайти таке його значення, яке підійде до всіх цих випадків. Імла, що піднялася з цієї вузенької місцини, дуже рано поширилася на всю метафізику. Але нам не варто святкувати перемогу над великими умами Платона та Аристотеля через те, що ми тепер здатні уникнути багатьох помилок, яких вони, можливо неминуче, припускалися (...). Греки, як правило, не знали жодної мови, окрім власної. Через це для них було значно важче, ніж для нас, набути здатності розпізнавати [мовні] неоднозначності. Однією з переваг ретельного вивчення багатьох мов, особливо таких, що їх провідні уми використовували як засіб вираження своїх думок, є практичний урок, який ми отримуємо стосовно неоднозначності слів, виявляючи, що те саме слово в одній мові співвідноситься в різних випадках з різними словами в іншій мові. Без такого вивчення навіть найбільш проникливим інтелектуалам важко повірити, що речі, які мають спільне ім’я, не мають, однак, спільної природи, і вони часто витрачають без жодної користі багато зусиль (як це нерідко буває з двома щойно згаданими філософами) на марні спроби встановити, в чому полягає ця спільна природа.

A System of Logic, p. 79.

Б. Жахлива неясність

Бертран Рассел у «Принципах математики», п. 64 (прим. 2) значно точніше розшарував значення дієслова «бути»:

Слово є є надзвичайно неясним, і треба бути дуже обережним, аби не сплутати різні його значення. Ми маємо (1) значення ствердження буття, як у вислові «А є»; (2) значення ототожнення;

(3) значення предикації, як у вислові «А є людським» (A is human); (4) значення такого типу, як у вислові «А є людиною» (A is a-man) (пор. примітку до § 57), що дуже схоже на тотожність. На додачу до цього, існують ще менш вживані значення, як-от у вислові «to be good is to be happy» [бути успішним – це бути щасливим], де йдеться про таке співвідношення стверджень, яке, коли існує, надає можливість формальної імплікації.

♦ Див. вставку А.

111

СУТНІСТЬ

Ніщонеможезрівнятисязцією«страшенною» неясністю слова бути чи є в європейських філософських мовах, але деякі кроки зробити все

жможна.

1)Можна разом з Чарльзом Каном спитати себе,чинелишаєтьсявоно,всуперечусімжорстким розрізненням, запровадженим перекладачамианалітиками, одним з рушійних чинників розвитку логіки, онтології та теології західної філософії:

Яне збираюся тут оголошувати війну загальній тезі лінгвістичного релятивізму, і тим більше я не хочу заперечувати той факт, що поєднання в одному дієслові предикативної, локативної [позначення місця чи напрямку, наприклад, «Петро є в кімнаті»], екзистенційної та верита­ тивної [встановлення істинності, наприклад, «А є істинним»] функцій є вражаючою особливістю індоєвропейських мов. (…) Я хотів би припустити, навпаки, що відсутність окремого дієслова для «існувати» (exister) і що вираження існування та істини (а до того ще й реальності) одним дієсловом, чия первинна функція предикативна, безумовно є надзвичайно вигідною точкою відштовхування для філософської рефлексії щодо концепту істини і природи реальності як об’єкта свідомості.

«Retrospect on the Verb “To Be” and the Concept of Being», in: S. Knuuttila, J. Hintikka (ed.),

The Logic of Being, p. 4.

2) Можна разом з Якко Гінтиккою заперечити всемогутність Фреґе-Расселових розрізнень і викрити не лише анахронічний характер ретро­ спективного застосування цих розрізнень до класичних авторів (починаючи з Платона та Аристотеля),алетакож,щоважливіше,туплутанину, яку цей метод викликає як в аналізі понять, так і у відтвореннях всередині однієї мови чи перекладах з однієї мови на іншу. Гінтикка заходився викрити «сучасний міф, буцімто існує нездоланний розрив між є ідентичності, є предикації, є існування і є родової імплікації» (The Logic of Being, p. 82).

Такожможназауважити,щопривсійважливості виявлення і прояснення граматики (філософської, логічної, теологічної) слова бути, етимологія не надає тут жодної допомоги, з тієї докорінної причини, що в жодній з європейських мов немає дієслова бути, яке було б єдиним і однорідним. Отже,все,щоєцінноговбути,взятомуграматично, як «дієслово», цінне також і для онтологічного

A	«Сократ-людина» і «Сократ є людиною»

У примітці 2 до § 57, на яку тут посилається Рассел, пояснено тонку різницю між висловами «Сократ є (певною) людиною» (Socrates is a-man) і «Сократ – людина» (Socrates is-a man). Перший вислів, з точки зору Рассела, «висловлює тотожність Сократа з невизначеним індивідом (with an ambiguous individual); другий висловлює співвідношення Сократа з родовим поняттям людина (a relation of Socrates to the class-concept man)» (Bertrand Russell, The Principles of Mathematics, New York: W. W. Norton & Company, Inc., р. 55).

Олексій Панич

СУТНІСТЬ

словника, котрий – як переконують терміни essence, substance, existence, subsistance… – склався не одразу, з якогось початкового «етимона» (*es, *bhû, *wes), а постав із різноманітних ресурсів мови (див. ESTI).

В. Буття-сутність (Être-essence) і акт буття (acte d’être) – «actus essendi».

Існує й інша «неясність», на яку вказав, зі свого боку, Жак Маритен у своєму творі «Сім лекцій про буття» (Sept leçons sur l’être) (у Œuvres complètes, t. 5, p. 545):

(…) Буття має два аспекти: аспект сутності (essence), який відповідає насамперед першій операції інтелекту (утворення концептів впорядковується головним чином, аби схопити, хоча б наосліп, сутності, які є безумовними здатностями до існування); і аспект існування, власне esse, яке є остаточною межею речей (le terme perfectif des choses), їхньою дією, їхньою «енергією» par excellence, що є найвищою актуальністю того, що є.

Схожу думку повторює Етьєн Жильсон у трактаті «Буття та сутність» (L’étre et l’Essence) (2e éd., p. 279), також наголошуючи на тому екзистенційному аспекті буття, що його вперше й абсолютно чітко висвітлив Тома Аквінський:

112	Європейський словник філософій

те, що колись називалося “первинними актами”, себто тими актами існування, через які кожне суще є і кожен з яких розгортається у більш-менш багату множину “вторинних актів”, які є його операціями» (див. FORCE, вст. 1, і ПРАКСИС, вст. 1). Відтак існування, в повному сенсі слова, є завжди існуванням «ut exercita [в стані дії], бо воно перебуваєудіїаботриває»(Maritain,Septleçonssur l’être, p. 546). «Існувати означає твердо триматися

(se tenir) і протистояти (être tenu) небуттю; бути

(esse) є актом, певною досконалістю, найвищою досконалістю, яскравим квітуванням, у якому речі стверджують себе» (там само. p. 625).

Відтак буття, сприйняте як «акт» чи краще як «здійснений акт», є actus essendi «актом існу­ вання» – найбільш інтимною і глибокою дією кож­ ної речі (Тома Аквінський, Сума теології Ia, qu. 8, a.1: esse autem est illud quod est magis intimum, et quod profundius omnibus est, cum sit formale respectu omnium quae in re sunt «буття є чимось найінтимнішим і найглибшим у всіх речах, позаяк є формальним чинником всього, що реально існує»).

З другого боку, ані Маритен, ані Жильсон не відчувають, що ця «екзістенціалістська» інтерпретація буття, щедро приписувана ними томізму, насправді має більш тривалу історію, зіткану з перекладів, перетворень, перекручень, вирішальну роль у яких відіграв неоплатонізм.

Чи скажемо ми дещо є, існує або має місце, смисл залишається тим самим. Всі ці формулювання позначаютьпервиннийакт,щойогоспроможний виконати суб’єкт. Цей акт насправді первинний, бо без нього суб’єкта не було б.

Факт мови (Жильсон посилається тут на Фердинана Брюно: Ferdinand Brunot, La Pensée et le Langage. Méthode, principes et plan d’une théorie nouvelle du langage appliquée au français, Masson, 1922) справно залучається ним до логічної та метафізичної граматики: дієслово є не зв’язка, а позначення «первинного акту, завдяки якому суще (un être) існує, і головна функція дієслів тут полягає у позначенні не атрибутів, а діянь»; у зв’язку з цим Жильсон пригадує канонічне визначення Присціана:

Verbum est pars orationis cum temporibus et modis, sine casu, agendi vel patienti significativum.

Дієслово є частиною мовлення, що має способи та часи, не має відмінків, і позначає дію або зазнавання дії.

Institutiones aticae VIII, 1, 1; M. Herz, Leipzig, Teubner, 1865, t. 1, p. 369.

Але Етьєн Жильсон також пригадує стару схоластичну термінологію, яка від самого початку, можливо, неявно, служить йому дороговказом. Бути, у значенні «дієслова діяння», «того первинного акту, що його спроможний виконати суб’єкт», позначає існування як «акт», actus exer­ ticus: «варто припустити, – зауважує він (L’étre et l’Essence, p. 279), – у самому осерді реальності

ІІ. «БУТИ», «ІСНУВАТИ», «EXISTO»

Existo належить до широкого спектра похідних від sisto (зупиняти, зупинятися, ставати, приводити, поставити [перед судом]), таких як absisto «віддалятися», desisto «відступати, припиняти», obsisto «протистояти, ставати на шляху», insisto «спиратися на», «наполягати». Exsisto (existo), в його класичному значенні, відтак позначає «виступати, підніматися, виходити за межі, поставати».

В цьому значенні його вживає Цицерон у «De officiis», I, 30, 107: Ut in corporibus magnae dissimilitudines sunt, sic in animis existunt majores etiam varietates «як у тілах існують великі розбіжності, так і в душах постає ще більше розмаїття». Або у Лукреція у трактаті «De natura rerum», II, 871:

Quippe videre licet vivos existere vermes / stercore de taetro… «Адже бачити можна живих хробаків, що повилізли / гній опоганити…».

А. «Existentia» як «ex-sistere»

У XII столітті, в канонічному розрізненні, проведеному Рихардом Сен-Вікторським (De Trinitate [1148], IV, 12, 937C–983, p. 252–253) можна знайти відлуння цього первинного конкретного значення латинського дієслова exsisto, але посилене й переведене в метафізичний та теологічний план:

Possumus autem sub nomine exsistentiae utramque considerationem subintelligere, tam illam scilicet quae pertinet ad rationem essentiae, quam scilicet

Європейський словник філософій

illam quae pertinet ad rationem obtinentiae. Tam illam, inquam, in qua quaeritur quale sit de quolibet exsistenti, quam illam in quae quaeritur unde habeat esse. Nomen exsistentiae trahitur verbo quod est exsistere. In verbo sistere notari potest quod pertinent ad considerationem unam; similiter per adjunctam praepositionem ex notari potest quod pertinet ad aliam. Per id quod dicitur aliquid sistere, primum removentur ea quae non tam habent in se esse quam alicui inesse, non tam sistere, ut sic dicam, quam insistere, hoc est alicui subjecto inhaerere. Quod autem sistere dicitur, ad utrumque se habere videtur et ad id quod aliquo modo et ad id quod nullo modo habet subsistere; tam ad id videlicet quod oportet quam ad id quod omnino non oportet subjectum esse. Unum enim est creatae, alterum increatae naturae. Nam quod increatum est sic consistit in seipso ut nihil ei insit velut in subjecto. Quod igitur dicitur sistere tam se habet ad rationem creatae quam increatae essentiae. Quod autem dicitur exsistere, subintelligitur non solum quod habeat esse, sed etiam aliunde, hoc est ex aliquo habet esse. Hoc enim intelligi datur in verbo composito ex adjuncta sibi praepositione. Quid est enim exsistere nisi ex aliquo sistere, hoc est substantialiter ex aliquo esse. In uno itaque hoc verbo exsistere, vel sub uno nomine exsistentiae, datur subintelligi posse et illam considerationem, quae pertinet ad rei qualitatem et illam quae pertinent ad rei originem

Отже, під назвою існування (exsistentia) ми можемо розуміти два способи розгляду: як той, що стосується значення сутності, так і той, що стосується значення утримання. Той, кажу, в якому досліджується те, що є в кожному існуванні, і той, в якому досліджується, звідки [воно] має буття. Іменник існування тягне за собою дієслово існувати (exsistere). В дієслові sistere [устоювати] можна помітити те, що стосу­ єтьсяпершогорозгляду;схожимчиномупрефіксі ex можна помітити те, що стосується другого. Коли кажуть про щось, що воно має «у-стояти» (sistere), то, по-перше, абстрагуються від усього, що перебуває не в собі самому (in se), а в чомусь іншому (inesse); що, так би мовити, не так у-стоює, як на-стає (insistere), тобто належить чомусь як певному суб’єктові. Однак, по-друге, «у-стояти» вочевидь кажуть також і про те, що у певний спосіб має субсистентність, самостійність (habet subsistere) або у жодний спосіб її не має; інакше кажучи, про те, чим суб’єкт повинен або не повинен бути. Адже одне має створену, а інше нестворену природу. Справді, нестворене є так усталеним у самому собі (est sic consistit in seipso), що ніщо не перебуває у ньому як у суб’єктові (nihil ei insit velut in subjecto). Отже, сказавши «устоювати» (sistere), мають [на увазі] як створену, так і нестворену природу. Коли ж кажуть «існувати» (exsistere), то розуміють під цим не лише те, що щось має буття, але також те, звідки це буття [походить]. Адже у складеному дієслові потрібно зрозуміти доданий до нього префікс ex. Бо існувати означає не що інше, як

113

СУТНІСТЬ

мати від чогось свою стійкість (ex aliquo sistere), тобто отримувати від чогось субстанційне буття (substantialiter ex aliquo esse). Відтак в одному дієслові «існувати» (exsistere), або в іменнику «існування» (exsistentia), можна зрозуміти й розглянути як те, що стосується певної речі, так

іте, що стосується джерела її походження.

Б.«Existentia», «existentialitas»

Довелося чекати на появу Кандида Аріянина (відомого через Марія Вікторина, бл. 281/291361), аби побачити, як виникає іменник однини жіночого роду existentia, в супроводі абстрактного existentialitas, тоді як у Халкідія, в його перекладі й коментарі до «Тимея», existentia ще є множиною середнього роду, яка відсилає до ὄντα (τρία ...

αὐτὰ ὄντα «ці самі три сущих», Тимей 35 а6), що Халкідій передає як existentia (множина середнього роду).

Отже, не так вже пізно (у другій половині IV століття), через низку перекладів, термін existentia здобув своє філософське визнання в латинському контексті тринітарної теології: у Марія Вікторина цей термін фактично служить перекладом для ὕπαρξις, на відміну від substantia, яким передається οὐσία, тоді як cловом subsistentia перекладають ὑπόστασις.

Фундаментальна різниця в розумінні буття відтак проступила у розрізненні між existentia та substantia, що відлунює грецьке ὕπαρξις / οὐσία:

Multo magis autem differt existentia a substantia, quoniam existentia ipsum esse est, et solum est, et non in alio non esse, sed ipsum unum et solum esse; substantia vero non solum habet esse, sed et quale et aliquid esse.

Ще більшою є відмінність між існуванням та субстанцією, позаяк існування – це саме буття, і лише воно, а не небуття у чомусь іншому, а завжди те саме буття; тоді як субстанція має не лише буття, а й певне буття чогось.

Candidi Epistola I, 2, 18–22, у: Marius Victorinus,

Traités théologiques sur la trinité, éd. Paul Henry, trad. fr. Pierre Hadot, p. 109.

В. «Quid» – «Quod» («was» – «daß»)

Але було б помилкою вбачати тут простий переклад і, всупереч Сюзан Манзьйон («Le rôle de la connaissance de l’existence dans la science aristotélicienne», p. 183–203), треба стерегтися проекції «добре відомого розрізнення» сутності та існування на Аристотелеві питання «τί ἐστι; (що є?)» та «εἰ ἐστι; (чи є?)».

Слід розуміти, що одна річ – знати τὸ τί ἐστι «те, чим є», або, краще, τὸ τί ἦν εἶναι «те, чим є бути х», щосність (la «quiddité») (див. TO TI ÊN EINAI), і зовсім інша – знати, що «це є» (ὅτι ἔστιν), що «це так» (daß, la «quoddité»):

ἀνάγκη γὰρ τὸν εἰδότα τὸ τί ἐστιν ἄνθρωπος ἢ ἄλλο ὁτιοῦν͵ εἰδέναι καὶ ὅτι ἔστιν (τὸ γὰρ μὴ ὂν οὐδεὶς

СУТНІСТЬ

114

Європейський словник філософій

οἶδεν ὅ τι ἐστίν͵ ἀλλὰ τί μὲν σημαίνει ὁ λόγος ἢ τὸ ὄνομα͵ ὅταν εἴπω τραγέλαφος͵ τί δ΄ ἐστὶ τραγέλαφος ἀδύνατον εἰδέναι). (…) τὸ δὲ τί ἐστιν ἄνθρωπος καὶ τὸ εἶναι ἄνθρωπον ἄλλο.

Слід тому, хто знає, чим є людина, або щось інше, знати також, що вона є, оскільки про те, чого немає, неможливо знати, чим воно є, хоча, звісно, можна знати, що означає це слово чи ім’я; коли скажу «козлоолень», що таке козлоолень, неможливо знати (…). Те, чим є людина, і буття людиною – це різні [речі].

Друга аналітика II, 7, 92b 4–11.

Г. «Ὕπαρξις» – «οὐσία»

Здається, першим, хто вжив іменник ὕπαρξις «існування» у новому значенні, запровадженому Септуагінтою, є Філон Александрійський (бл. 20 до Р.Х. – 41 Р.Х.): Мойсей, – зауважує він у «De opificio mundi» (§ 170–171), – своєю оповіддю про створення навчив нас, «що Бог є, і що [Він] існує (ὅτι ἔστι τò θεῖον καì ὑπάρχει)»; Філон наголошує на важливості цього вчення, переданого нам «усупереч [твердженням] безбожників, які перебували у сумніві щодо його [Бога] існу­ вання (διὰ τοὺς ἀθέους͵ ὧν οἱ μὲν ἐνεδοίασαν ἐπαμφοτερίσαντες περὶ τῆς ὑπάρξεως αὐτου)».

Як слушно наголосив Джон Ґлукер («The Origin of ὑπάρχω and ὕπαρξις as Philosophical Terms», in F. Romano et D. P. Taormina, Hyparxis e Hypostasis nel neoplatonismo, p. 1–23), винахід Філона передбачає чітке розрізнення між усією, сутністю чогось, «чим воно є» – або, краще, «те, чим є бути х», – та ὕπαρξις. Коли йдеться про Бога чи божественне, очевидно, що Його «сутність» неосяжна для людини (ἀκατάληπτος ἀνθρώπῳ): щонайбільше, людина може пізнати Його могутність або Його «сили» (δυνάμεις), що в них відкриваються провидіння та «існування» (ὕπαρξις) Боже.

Залишаючи тут осторонь прискіпливі об­ говорення щодо інтерпретації термінів ὕπαρξις

– ὑπάρχειν, або, точніше, протиставлення двох способів буття, які визначаються, відповідно, через ὑπάρχειν та ὑφεστηκέναι (пор. P. Hadot, «Zur Vorgeschichte des Begriffs “Existenz”, UPARXEIN bei den Stoikern»), зосередимося лише на нео­ платонічному розрізненні, що зумовлювало цікаві нам тут принципові рішення перекладу: протиставлення, з одного боку, ὕπαρξις, існування, пов’язаного з чистим і простим буттям (τò εἶναι μόνον), та, з другого боку, усії-субстанції (τò ὄν).

Д. Існування як ipsum et solum esse «самé буття й лише буття»

Саме в цьому контексті у Марія Вікторина термін­ existentia як переклад ὕπαρξις позначив ще не визначене буття, яке не є ані суб’єктом, ані предикатом, і відрізняється від визначеного сущого (Adversus Arium I, 30, 21–26; Candidi Epistola I, 2, 19–24).

Як слушно зауважує П’єр Адо (Porphyre et Victorinus, t. 1, p. 269), «у Вікторина і в листі Кандида існування – це ще не визначене буття, це чисте буття, взяте без визначення, без суб’єкта і предиката; субстанція, навпаки, є буттям якісним і визначеним, буттям чогось і того, що є чимось».

Exsistentiam quidem et exsistentialitatem, praeexsistentem subsistentiam sine accidentibus, puris et solis ipsis quae sunt in eo quod est solum esse, quod subsistunt; substantiam autem, subjectum cum his omnibus quae sunt accidentia in ipsa inseparabiliter existentibus.

[Філософи визначають] існування й екзистенціальність як передіснуючу субсистенцію без акциденцій, лише і тільки те, що є у простому бутті, що існує самостійно (quod subsistunt); субстанцію ж – як суб’єкт разом з усіма його ак­ циденціями, невід’ємними від його існування.

Marius Victorinus, Adversus Arium, I, 30, 21.

Exsistentia ipsum esse est et solum esse, et non in alio esse aut subjectum alterius, sed unum et solum ipsum esse, substantia autem non esse solum habet, sed et quale aliquid esse. Subjacet enim in se positis qualitatibus et idcirco dicitur subjectum.

Існування є самим буттям і лише буттям, і не буттям чи суб’єктом чогось іншого, але єдиним і тільки самим буттям; субстанція ж має не лише буття, а і якось визначене буття. Адже вона є підметом уміщених в ній якостей і тому називається суб’єктом.

Candidi Epistola I, 2, 19–23.

Е. «Суто суще»

Варто зауважити, що той, хто вперше увів у «технічний» вжиток французької мови слово existence, діяв виправдано, якщо не в аспекті esse solum (τò εἶναι μόνον), то принаймні в аспекті «суто сущого»:

Відтак очевидно, що існує суттєва різниця між існуванням (l’existence) і сутністю (l’essence) речей. Але для кращого розуміння потрібно зауважити, що в нашій французькій мові ми зовсім не маємо терміна, який би добре відповідав латинському existentia, що позначає суто суще (la nue entité), просте й чисте буття речей, без розгляду жодного порядку чи шерегу, в якому вони перебувають разом з іншими. Але слово essentia, яке ми можемо передати як сутність (essence), позначає природу речі, і далі – в якому порядку чи шерегу вона мусить перебувати з іншими речами. Наприклад, коли я кажу, що людина є, це те саме, що сказати, що вона має властиві їй дії, що вона, кажу, є акту­ ально: і в цьому я не позначаю нічого, крім її суто сущого й простого існування. Але коли я кажу, що людина є розумною істотою, я розкладаю й виявляю всю її сутність і природу, і приписую їй її рід та відмінність, які в ній легко побачити через

Європейський словник філософій

її перебування в порядку категорії субстанції, в межах роду істот.

Scipion Dupleix 569–1661, La Métaphysique [1re éd., 1609], rééd. de l’éd. de 1640, Fayard, «Corpus des œuvres de philosophie en langue française», 1992, p. 127–128.

♦ Див. вставку 1.

Ж.«Існувати»:бутипозасвоїмипричинами і поза ніщо – створене буття

Строго кажучи, існування належить не лише Богу, хоча Ансельм (1033–1109) і дійшов висновку на завершенні другої глави свого «Прослогіону», що Existit ergo procul dubio aliquid quo magis cogitari nonvalet,etinintellectuetinre«Відтак,позасумнівом, щось, більше чого не можна помислити, існує і в інтелекті, і в дійсності». Але існування належить також і створінню, – зайве й стверджувати, що воно існує. До свого існування воно мало лише буття сутності (esse essentiae), яке уможливлювало й певною мірою виявляло «здатність до існування» (aptitudo ad existendum). Як наголосив ще задовго до Християна Вольфа (1679–1754) Жиль з Рима (Gilles de Rome)(1247–1316) – той самий, хто раніше за Тому Аквінського вперше ввів точне розрізнення сутності та існування, – ця здатність є «доповненням» («complément») існування. (Пор. «досьє» з цієї теми, зібране Аленом де Ліберою та Сирил Мішон в: Thomas d’Aquin, Dietrich de Freiberg, L’Être et l’Essence. Le vocabulaire médiéval de l’ontologie, p. 207–244.)

(…)Quaelibet res est ens per essentiam suam; tamen quia essentia rei creatae non dicit actum completum sed est in potentia ad esse, ideo non sufficit essentia ad hoc quod res actu existat nisi ei superaddatur aliquod esse quod est essentiae actus et complementum. Existunt ergo res per esse superadditum essentiae vel naturae. Patet itaque quomodo differat ens per se acceptum et existens.

(…)Будь-яка річ є сущим через свою сутність; але оскільки сутність створеної речі не вва­ жається завершеним актом, але перебуває у потенції бути, сутності ще недостатньо для актуального існування речі, якщо не додасться інше буття, яке є актом і довершенням сутності. Отже, речі існують через буття доданої сутності або природи. Отже, очевидно, як відрізняються суще саме по собі та існуюче.

Theoremata de esse et entia, XIII, éd.

Edgard Hocedez, p. 83.

Те, що існує (exsiste), відтак по-стає (ex-siste), як вказав Рихард Сен-Вікторський, відсилає до певного джерела (origo), певного ex «від»; те, що існує, як в один голос повторюють Томаззо де Віо (Каєтан) (1469–1534) і Суарес (1548–1617), існує extra suas causas et extra nihilum «поза своїми причинами і поза ніщо» (id quod realiter existit extra causas suas est ens reale «те, що реально існує поза

115

СУТНІСТЬ

своїми причинами, є реальним сущим», Cajetan, In De ente et essentia D. Thomae Aquinatis Commentaria, IV, 59, p. 92; F. Suárez, Disputationes metaphysicae, disp. XXXI, sect. 6, n. 21–22, éd. C. Berton, t. 26, p. 249). Ось чому можна також сказати разом з Ляйбніцем, який вигадав цей термін, що Бог є existentificans «той, що надає існування», а щодо можливих сутностей можна сказати, що вони містять existurire «прагнути існувати», існування, яке ще прийде й буде підтверджене. Ця можливість несе в собі свою власну майбутність:

EstergocausacurExistentiapraevaletNon-Existentiae, seu Ens necessarium est EXISTENTIFICANS. – Sed quae causa facit ut aliquid existat, seu ut possibilitas exigat existentiam, facit etiam ut omne possibile habeat conatum ad Existentiam, cum ratio restrictionis ad certa possibilia in universali reperiri non possit. – Itaque dici potest Omne possibile EXISTITURIRE, prout scilicet fundatur in Ente necessario actu existente, sine quo nulla est via qua possibile perveniret ad actum.

Отже, існує причина, чому існування переважує не-існування, або ж: необхідно суще є таким, що надає існування. – Але ця причина, що робить дещо існуючим або можливість такою, що вимагає існування, робить також, що все можливе прагне існування, при тому що неможливо знайти загальну підставу, яка б обмежувала [це прагнення] до [лише] певних можливостей. – Відтак можна сказати, що все можливе прагне існувати – звісно ж, за­ лежно від укоріненості в необхідному сущому, що актуально існує, без якого немає [жодного іншого] шляху, що веде можливе до акту.

Leibniz, Vingt-uatre hèses aphysiques, у: Recherches nérales sur l’analyse des notions et des vérités, р. 466–467.

ІІІ. «ESSENTIA», «ΟΥΣΙΑESSENTIA -SUB­ STANTIA»:«СУТНІСТЬ»,«СУЩЕ»,«ENTITAS», «ENTITY», «SEIENDHEIT», «ÉTANCE», «E(S)TANCE», «ÉTANTITÉ»

А. «Essentia»– калька «усії»?

Чарльз Кан на багатому документальному матеріалі переконливо показав, що термін усія, зафіксований в епоху Геродота, спершу був частиною складних слів παρουσία – ἀπουσία «присутність – відсутність» (що трапляються, наприклад, у Есхіла). Додамо, що саме це фундаментальне сприйняття часовості є спіль­ ними і для звичайних значень цього слова – «добробут», «власність» (пор. німецьке Anwesen

– присутність), і для філософського значення «сутності» певної речі – себто «те-чим-є-ця- річ» і «ця-річ-яка-є». У «Федоні» 78c-d усія – це, безумовно, те, що містить у собі логос, те, що треба усвідомити як таке (ἡ οὐσία ἧς λόγον δίδομεν τοῦ εἶναι букв. «усія, логос існування якої ми даємо» = «усія, існування якої ми усвідомлюємо»), але також і суще (τò ὄν), навіть сукупність сущих

СУТНІСТЬ	116	Європейський словник філософій
1	«Метафізика» Порфирія: бути-діяти без суб’єкта

ПРИНЦИП, SYNCATÉGORÈME

Це саме розрізнення ὕπαρξις-οὐσία також відповідає слововжитку Дамаскія (462–538). Дамаскій розумів ὕπ-αρξις, обігруючи етимологію, як «перший початок, припущення, вкорінене в сутності»:

ἡ ὕπαρξις͵ ὡς δηλοῖ τὸ ὄνομα͵ τὴν πρώτην ἀρχὴν δηλοῖ τῆς ὑποστάσεως ἑκάστης͵ οἷόν τινα θεμέλιον ἢ οἷον ἔδαφος προϋποτιθέμενον τῆς ὅλης καὶ τῆς πάσης ἐποικοδομήσεως.

Існування (ὕπαρξις), як показує саме ім’я, позначає перше начало кожної реальності (ὑπόστασις), як певний фундамент або як ґрунт, передпокладений в основу цілого і всієї світобудови.

Dubitationes et solutiones, § 121, t. 1, p. 312, 15 = Traité des premiers principes, t. 3, p. 152, 19–22.

Як вельми слушно зауважив П’єр Адо, радше тут потрібно казати про «передіснування», аніж про ὕπαρξις «існування». Ὕπαρξις у своїй простоті відсилає до Єдиного, ще до того, як воно склалося в «субстанцію» (Traité des premiers principes, t. 2, 76, 22–77, 1).

Ось визначення існування, яке дає Вікторин: praeexistens subsistentia «передіснуюча субсистенція» (Adversus Arium I, 30, 22) – те, що П’єр Адо переклав як fondement initial préexistant à la chose elle-même

«первинна основа, що передіснує самій речі». Це схоже на повернення до προϋπάρχουσα ὑπόστασις [praeexistens subsistentia є калькою цього грецького вислову] (Dubitationes et solutiones, § 34, t. 1, p. 66, 22 = Traité des premiers principes, t. 1, p. 100, 13–14). Адо коментує: «Це “Єдине” кожної речі, її існування, той стан, в якому субстанція ще є чистим буттям, не визначеним і не розгорнутим» (Porphyre et Victorinus, t. 1, p. 270). «(…) Можна сказати, що сама субстанція ніби передіснує самій собі в цьому існуванні (préexiste à elle-même dans l’existence), і саме це є її станом єдності і трансцендентальної простоти». Відтак, аби зрозуміти виникнення й успіх перекладів, які стали звичними – existence/essence-substance – потрібно висунути гіпотезу про повне перевертання стоїчних розрізнення та ієрархії, здійснене в неоплатонізмі в цілому і насамперед у «метафізиці» Порфирія: для стоїків суще, τò ὄν, τò εἶναι (зазвичай перекладають: l’existence, l’exister «існування», «існувати») відсилає до онтологічної повноти, яку представляє те, що є реально-наявним, як-от тіло, тоді як ὕπαρξις, ὑφιστάναι (зазвичай перекладають: la subsistance, le subsister «субсистенція», «існування») позначає лише вторинну реальність – нетілесне, властиве предикату, часове, подієве (événementiel) (пор. P. Hadot, ibid., t. 1, p. 489)*.

Таким чином, оригінальність Порфирія в онтологічному плані, на тлі не лише Плотина, а й стоїцизму, полягає у відкиданні розрізнення εἶναι-ὑφιστάναι та ототожнення ὕπαρξις з «чистим і простим буттям (εἶναι μόνον)», що також повертає, цього разу всупереч Аристотелю, до тлумачення дієслова бути як цілком значущого, не просто «такого, що спів-означає» (cosignifiant) у своїй функції зв’язки, а як істотно активного дієслова, яке у чистому і власному сенсі висловлює активність «буття», οὐσία – ἐνέργεια, чистої сутності, взятої у своїй найбільшій невизначеності. Це повне перевертання порівняно з Аристотелевою тезою в «De interpretatione»:

οὐ γὰρ τὸ εἶναι ἢ μὴ εἶναι σημεῖόν ἐστι τοῦ πράγματος͵ οὐδ΄ ἐὰν τὸ ὂν εἴπῃς ψιλόν. αὐτὸ μὲν γὰρ οὐδέν ἐστιν͵ προσσημαίνει δὲ σύνθεσίν τινα.

Адже «бути» чи «не бути» не є позначенням речі, і так само коли просто промовиш «суще». Бо саме по собі воно є нічим, лише позначає певний зв’язок.

16b 22–24.

Також у «Другій аналітиці» B, 7, 92b 13–14: τὸ δ΄ εἶναι οὐκ οὐσία οὐδενι«бути не є усією будь-чого». Відзначимо побіжно – це показово для зміни значення грецьких термінів, – що Михайло Псел (XI ст.) парафразував перший цитований уривок таким чином: οὐδὲ γὰρ σημεῖά ἐστι τοῦ πράγματος τà ῥηματα τοῦ ὑπάρχειν, ἢ μη ὑπάρχειν «адже дієслова “існувати” чи “не існувати” не є позначеннями речі» (Paraphrasis, fol. M. iiv, 13, цит. в: Аристотель, De interpretatione, trad. all. et comm. H. Weidemann, p. 184).

Ось що дозволяє Адо зробити узагальнення: «В онтології Порфирія немає розрізнення між існуванням та сутністю. Існування – це нерозривно дія та ідея. Основна опозиція тут встановлена між буттям, дією без суб’єкта, і сущим, яке є першим суб’єктом, першою результативною формою буття» (Porphyre et Victorinus, t. 1, p. 490).

Якщо визнати, як ми це робимо тут, Порфирія (232–301) автором «туринського фрагмента», вперше опублікованого Кролом у 1892 році і визначеного Адо як коментар до «Парменіда» (пор. «Fragments d’un commentaire de Porphyre sur le Parménide», in P. Hadot, Plotin, Porphyre. Études néoplatoniciennes, p. 281 sq.), слід підкреслити відвагу його автора, який, рішуче протиставляючи себе Плотину, ототожнив Єдине, чисте Єдине, з буттям. Для Плотина (204–270) таке ототожнення безумовно неприйнятне, але воно тягне за собою глибокий перегляд визначення буття (τò εἶναι = τὸ ἐνεργεῖν «бути = діяти»), взятого в активному сенсі і послідовно відрізненого від сущого. Згадаємо ключовий уривок цього фрагмента:

Європейський словник філософій

117

СУТНІСТЬ

Ὅρα δὲ μὴ καὶ αἰνισσομένῳ ἔοικεν ὁ Πλάτων͵ ὅτι τὸ ἓν τὸ ἐπέκεινα οὐσίας καὶ ὄντος ὂν μὲν οὐκ ἔστιν οὐδὲ οὐσία οὐδὲ ἐνέργεια͵ ἐνεργεῖ δὲ μᾶλλον καὶ αὐτὸ τὸ ἐνεργεῖν καθαρόν͵ ὥστε καὶ αὐτὸ τὸ εἶναι τὸ πρὸ τοῦ ὄντος· οὗ μετασχὸν τὸ ἓν ἄλλο ἐξ αὐτοῦ ἔχει ἐκκλινόμενον τὸ εἶναι͵ ὅπερ ἐστὶ μετέχειν ὄντος. Ὥστε διττὸν τὸ εἶναι͵ τὸ μὲν προϋπάρχει τοῦ ὄντος͵ τὸ δὲ ὃ ἐπάγεται ἐκ τοῦ ὄντος τοῦ ἐπέκεινα ἑνὸς τοῦ εἶναι ὄντος τὸ ἀπόλυτον καὶ ὥσπερ ἰδέα τοῦ ὄντος͵ οὗ μετασχὸν ἄλλο τι ἓν γέγονεν͵ ᾧ σύζυγον τὸ ἀπ΄ αὐτοῦ ἐπιφερόμενον εἶναι· ὡς εἰ νοήσειας λευκὸν εἶναι…

Дивись, чи не натякає також Платон, що єдине, будучи за межами сутності та сущого, не є ані сутністю, ані енергією, а радше воно діє і є самою чистою діяльністю, отже і самим буттям, яке перед сущим. Йому причетне інше єдине, яке отримує з нього похідне буття, що є причетністю до сущого. Тож буття

єподвійним: одне передіснує сущому, друге те, що походить від єдиного, що за межами сущого, яке є самим абсолютним буттям сущого і ніби ідеєю сущого. Йому причетне, з’явилось якесь інше єдине, якому

єпарним буття, що від нього походить. Як коли помислиш «бути білим»…

*ὕπαρξις, exsistentia та subsistentia

Українському читачеві може видатися, що заявлений тут автором статті зв’язок ὕπαρξις та subsistance розходиться із обговорюваним цим самим автором вище тлумаченням ὕπαρξις як existence. Для французького мислителя, втім, такий перехід не є великою проблемою, оскільки спорідненість existence і subsistance добре відчутна будь-якому носієві французької мови, і так само відчутна в латині (пор. пару exsistentia / subsistentia). Засобами українського лексикону відтворити цю спорідненість не видається можливим (О.П.).

(πάσης οὐσίας, Політейя 486а), а також те, що й річ (αὐτò ἕκαστον ὅ ἐστι) – кожна річ, яка є, сама по собі, поза своїми численними аспектами й зовнішніми проявами, поза різноманітними станами, яких вона може зазнати (πάθη «зазнані впливи, страждання, випробування»), поза тим, що застигне її ззовні.

1) Аристотель, як відомо, розрізнив на початку трактату «Категорії» два значення слова усія. Перша сутність – це τόδε τι «ось оце», щось індивідуальне, одиничний предмет: «сутність у найголовнішому, у найпершому і найвищому сенсі є тим, що не може ані бути висловленим про якийсь “підмет” (ὑποκειμένον, суб’єкт), ані перебувати у певному “підметі”, як-от ця людина або цей кінь». Друга сутність – «вид» чи «рід»: «сутностями у другому значенні називаються ті, в яких як у видах існують сутності у першому значенні – як ці види, так і роди цих видів» (2a11–16). (Про визначення «першої усії» див. статтю SUJET, вст. 1.) Одна з класичних складностей у тлумаченні Аристотеля, на якій ми тут не затримуємося, полягає в тому, що в інших місцях Аристотелевого корпусу текстів, і зокрема, в книзі Z «Метафізики», глава 3, ототожнення усії з «підметом» відкинуто як «недостатнє» (ὑποκειμένον: «це те, про що говориться все інше») (1028 b37–38), і першу сутність визначено в термінах форми (μορφή, εἶδος): εἶδος δὲ λέγω τὸ τί ἦν εἶναι ἑκάστου καὶ τὴν πρώτην οὐσίαν «ейдосом я називаю чимбутність і першу сутність» (1032b 1–2)(див. TO TI ÊN EINAI, SPECIES).

2) Коли б римляни шукали термінологічну латинську кальку для передачі грецької усії, то першим словом, що спало б їм на думку, мало б бути або entia (не засвідчене), або essentia; цю гіпотезу підтверджує лист Сенеки (2–66, Lettres, 58, 6), де перше вживання терміна essentia приписане Цицерону (106–43 до Р.Х.) Але ця атрибуція є сумнівною, слово essentia жодного разу не зустрічається у творах Цицерона, які

дійшли до нашого часу (навіть у фрагментах його перекладу «Тимея», де Платонова усія передається численними способами, але жодного разу через essentia); до того ж її заперечують два інші важливі свідки, Квінтиліан (35–100) і Авґустин (354–430).

а) Квінтиліан фактично приписує створення цього терміна якомусь Сергію Плавту, дуже маловідомому автору першого століття після Р.Х., що належав до стоїків (De institutione oratoria II, 42, 2). Квінтиліан згадує різні наявні переклади грецького ῥητορική (oratoria, oratrix) і продовжує більш загальним зауваженням:

Quos equidem non fraudaverim debita laude quod copiam Romani sermonis augere temptarint. Sed non omina nos ducentes ex Graeco secuntur, sicut ne illos quidem quotiens utique suis verbis signare nostra voluerunt. Et haec interpretatio non minus dura est quam illa Plauti «essentia» et «queentia», sed ne propria quidem.

Далебі, не забиратиму несправедливо хвалу, що справді належить тим, хто прагнув збагатити римську говірку. Але те, що ми взяли з греки, не було вдалим, як і вони, зі свого боку, не хочуть завжди й неодмінно своїми словами позначати наші. І цей переклад не менш грубий, ніж ті Плавтові «essentia» і «queentia», і до того ще й не відповідний.

Що стосується цього останнього терміна, queentia «здатність, спроможність», доволі неяс­ ного, зауважимо, що можна спокуситися на виправлення, донесене одним рукописом: atque entia. Пор. також De institutione oratoria III, 6, 23: Ac primum Aristoteles elementa decem constituit (...) οὐσίαν quam Plautus essentiam vocat «Аристотель встановив першим з десяти елементів (...) усію, яку Плавт назвав essentia».

б) Св. Авґустин, котрий наприкінці IV століття остаточно ввів у латинський слововжиток термін es-

СУТНІСТЬ

sentia, завжди нагадував, що йдеться про нове слово (novo quidem nomine), невідоме давнішим авторам (пор. De moribus Manichaeorum 2, 2, 2; De civitate Dei

XII, 2). Безумовно, можна згадати декілька випадків появи essentia в текстах, що збереглися, в період між Квінтиліаном і Авґустином, але в усіх цих випадках значення цього терміна залишається ще дуже нечітким,щоунаочнюють,зокрема,постійнівагання між substantia та essentia, причому другий термін очевидно тяжіє до специфічно Авґустинового ро­ зуміння, яке ми згодом обговоримо.

Б. «Еssentia» та/або «субстанція»? Тіло субстанції

1. Складна лексика (Апулей)

Слово essentia з’являється, зокрема, у Апулея (друга половина II століття), який вживає його для перекладу Платонової усії – схоже, без розрізнення

– essentia та substantia. Але насправді все було дещо складніше: наприклад, у своєму «De Platone» Апулей явно ототожнює усію та essentia: «οὐσίας, quas essentias dicimus»; але в наступному абзаці це слово замінено на термін substantia. Апулей пропонує свій переклад множини οὐσίαι через essentiae в уривку, де, йдучи за найбільш класичним платонівським розрізненням, він протиставляє два різні типи реальності і два відповідні способи буття – «два види буття (δύο εἴδη τῶν ὄντων)» (Федон 79a 6): сутність у власному сенсі, та, що дається чистому розгляду ума і дозволяє себе розуміти лише через cogitatio, і чуттєва реальність, яка є лише тінню та образом (umbra et imago).

Oὐσίας, quas essentias dicimus, duas esse ait, per quas cuncta gignantur mundusque ipse; quarum una cogitatione sola concipitur, altera sensibus subjici potest. Sed illa, quae mentis oculis conprehenditur, semper et eodem modo et sui par ac similis invenitur, ut quae vere sit; at enim altera opinione sensibili et irrationabili aestimanda est, quam nasci et interire ait. Et sicut superior vere esse memoratur, hanc non esse vere possumus dicere.

Усій, що їх ми називаємо essentia, через які породжується все і сам всесвіт, є дві: одна з них пізнається лише мисленням, другу можна осягнути почуттями. Але та, що схоплюється лише умоглядно, виявляється завжди і в одна­ ковий спосіб рівною й подібною собі, як те, що є істинним; другу ж слід визнати почуттєвою й нерозумною гадкою, яка твердить про те, що народжується і гине. І коли першу ми назвемо такою, що насправді є, про другу можемо сказати що вона насправді не є.

De Platone et ejus dogmate, у: Opuscules philosophiques et Fragments, éd. trad. fr. et comm.

J. Beaujeu, Les Belles Lettres, 1973, p. 65.

Центральною тут є опозиція між vere esse і non esse vere, і лише інтелігібельна «сутність», через свою тотожність та незмінність, цілком заслуговує

118	Європейський словник філософій

назви сутності (essentia), бо є semper et eodem modo et sui par ac similis (...) ut quae vere sit «завжди і в однаковий спосіб рівною й подібною собі (...) як те, що є істинним».

У цьому контексті переклад οὐσία як essentia виник відразу і майже з необхідністю. Переклад субстанція фактично зобов’язував казати, що суб­ станцією у власному сенсі слова не є те, що можна сприйняти почуттями (sensibus subjici potest), – а це очевидно суперечило самому духові мови. Проте Апулей без вагань знову повернувся до лексики субстанціальності, шукаючи точне пояснення «сутнісності»(1’«essentialité»)цієїінтелігібельної сутності, яка є насправді. Зсув відбувся насамперед на користь розгляду другого типу усії. Коли Апулей звертається до тієї «сутності», яка насправді не є

– до реальності, яка може чуттєво сприйматися, – термін субстанція фактично доповнює сутність, а згодом замінює її:

Et primae substantiae vel essentiae primum deum esse et mentem formasque rerum et animam; secundas substantias, omnia quae ab substantiae superioris exemplo originem ducunt, quae mutari et converti possunt, labentia et ad instar fluminum profuga.

І першою субстанцією чи сутністю є перший бог і розум форм, речей і душ; другими ж субстанціями – всі, що беруть свій початок і зразок з вищої субстанції, можуть змінюватися і перетворюватися, хиткі й рухливі, як потік.

De atone et ejus dogmate, ibid.

Кількома абзацами вище Апулей виклав вчення «Тимея» стосовно матерії: вона є тим, що передує першим принципам і найпростішим елементам (вода, вогонь тощо) як перша матерія:

Materiam vero inprocreabilem incorruptamque commemorat, non ignem neque aquam nec aliud de principiis et absolutis elementis esse, sed ex omnibus primam, figurarum capacem, fictionique subjectam.

Він згадує матерію насправді нестворену й нетлінну,яканеєанівогнем,аніводою,анічимось іншим з принципів та абсолютних елементів, але першим з усього, здатним оформлюватися, підлеглим створенню.

De Platone et ejus dogmate, ibid.

Матерія передує всьому, бо вона здатна набувати форми. Вона не є майже нічим, зокрема й тілом, але так само не є й безтілесною: sine corpore vero esse non potest dicere, quod nihil incorporale corpus exhibeat «[Платон] не може сказати, що [матерія] насправді безтілесна, бо ніщо безтілесне не має тіла». Стан матерії сам по собі є посутньо неоднозначним, оскільки вона, не маючи ознак тіла й не піддаючись почуттєвому сприйняттю, не належить і до численних речей, що їх схоплює лише думка (ea cogitationibus videri), себто до численних речей, які не мають самостійного існування (subsistence), міцності і стабільності (quae substantiam non habent corporum). Зв’язок

Європейський словник філософій

субстанція-тіло (substantia-corpus) тут головний. Отже, коли Апулей хоче підкреслити спорід­

неність οὐσία-εἶναι, він говорить про сутність (essential) – те, що є справді, – але коли він має на увазі цей грецький термін як такий, що позначає спосібіснуваннятілесногоабочуттєвого(значення, якому надано перевагу перед рештою), тоді природно йдеться про поняття субстанції. Буття в цьому випадку можна однозначно розуміти як substantiam habere «мати субстанцію», себто мати тіло, бути щільним, міцним і стабільним. У цьому ж семантичному горизонті Апулей може висунути тезу, яка залишається напрямною: Quod nullam substantiam habet, non est «Що не має субстанції, не існує» (De philosophia liber, éd. P. Thomas, 3, 267).

Можна порівняти цей фрагмент «De Platone», присвяченийматерії,зЦицероновимрозрізненням у «Топіці» (VI, 27) між речами, що є, і тими, що лише помислені (earum rerum quae sunt […], earum quae intelliguntur):

Esse ea dico quae cerni tangive possunt, ut fundum, aedes, parietem, stillicidium, mancipium, pecudem, suppellectilem, penus et cetera… Non esse rursus ea dicoquaetangidemonstrarivenonpossunt,cernitamen animo atque intelligi possunt, ut si usus capionem, si tutelam, si gentem, si agnationem definias, quarum rerum nullum subest corpus, est tamen quaedam conformatio insita et impressa intelligentia, quam notionem voco.

Я кажу, що існує те, що можна побачити або відчути на дотик, як-от земельна ділянка, будівля, стіни, покрівельний жолоб, раб, худоба, начиння, комора тощо… Навпаки, стверджую я, не існує те, чого не можна відчути на дотик або на що не можна прямо показати пальцем, але можна визначати й споглядати інтелектуально, як-от право володіння, опіка, рід або спорідненість,

– тобто речі без жодного тілесного субстрату, проте їм властива певна смислова структура і певний пізнаванний образ, який я називаю поняттям.

Бути «реальним» тут очевидно значить бути «субстанціальним» у такий спосіб, як земельна ділянка, маєток чи будівля, бути самостійним (subsistance) – на противагу тому, що не має такого тілесного субстрату, себто в основі чого немає тіла,

– відтак, на противагу тому, quae substantiam non habent corporum «що не має тілесної субстанції», як це висловив Апулей, повністю розгорнувши логіку вислову.

119

СУТНІСТЬ

відстань, поточний момент, перевага]). Втім, не треба наводити як аргумент мовчання текстів, аби зробити висновок, що це особистий витвір Сенеки. Коли ж це слово з’явилося з-під його пера, воно, на відміну від essentia, не потребувало особливого пояснення чи виправдання. Цей термін, очевидно, є словом повсякденної мови, хоча у Сенеки воно з’являється у вельми визначених контекстах, де воно загалом прояснює прихований стоїчний зміст концептів (une conceptualité stoïcienne sousjacente). Можна прочитати, наприклад, в «Quaestiones naturales» про веселку:

Non est propria in ista nube substantia nec corpus est, sed mendacium sine re similitudo

Немає в цьому серпанку ані власне субстанції, ані тіла, але оманлива подібність без [жодної] речі.

Quaestiones urales I, 6, 4, éd. P. Oltramare, t. 1, Les Belles Lettres, 1929.

На тлі встановленої Сенекою опозиції власне субстанції (propria substantia) й омани (mendacium), або речі (res) та подібності (similitudo), тут легко розпізнати терміни ὑπόστασις та ἔμφασις (реальність/видимість), які у досить схожому контексті можна знайти, наприклад, у псевдоаристотелевому трактаті «De mundo» і які почали використовуватися в такому ж протиставленні, особливо починаючи з ія. В згаданому трактаті можна прочитати:

τῶν ἐν ἀέρι φαντασμάτων τὰ μέν ἐστι κατ΄ ἔμφασιν͵ τὰ δὲ καθ΄ ὑπόστασιν

Серед повітряних явищ одні є видимістю, інші ж – дійсністю.

De mundo 395a 28.

Обійдемо зараз питання про те, чи таке протиставлення Сенеки точно відтворює це стоїчне розрізнення, чи слово субстанція передає більш специфічне латинське значення, наразі вдало співвіднесене Сенекою з побудовою стоїків. Розглянемо під цим кутом інший фрагмент Сенеки, де, схоже, ще раз виникає протиставлення «простого» й «отриманого» («simple» et «reçue»): substantia/imago «субстанція/зобра­ ження». Йдеться про вже цитований відомий лист 58 до Луцилія, де Сенека, посилаючись на авторитет Цицерона, пропонує неологізм essentia для перекладу усії, вельми своєрідно пояснюючи останній термін (58, 6):

Quomodo dicetur οὐσία – res necessaria, natura continens fundamentum omnium?

2. «Субстанція – від substare» (Сенека)

Латинське substantia, утворене від substare «бути в наявності, триматися, витримувати» (добре засвідченеслово),впершевиникаєпідперомСенеки. Така відносно пізня поява новотвору дивує, коли згадати, наприклад, численні складні слова на -antia, утворені на основі stare (circumstantia, constantia, distantia, instantia, praestantia [оточення, незмінність,

Як би назвати οὐσία – необхідну річ, природу, що містить основу всього?

Після цього першого есею про переклад, яким Сенека до того ж не вважав себе зв’язаним, автор взявся за виклад, направду, доволі заплутаний, оскільки він змішує διαίρεσις (розподіл, класифі­ кацію) Платона, аналіз категорій Аристотеля­ і аналіз категорій стоїків; в будь-якому разі, він

СУТНІСТЬ

намагається відшукати перший, найвищий рід, який вміщує всі види:

Nunc autem primum illud genus quaerimus, ex quo ceterae species suspensae sunt, a quo nascitur omnis divisio, quo universa comprensa sunt.

Тепер же ми шукаємо той перший рід, від якого залежні інші види, звідки народжується всякий розподіл, де поєднано усе.

Lettres 58, 8.

Цей першій рід (genus primum et antiquissimum

«рід перший і найдавніший», ibid., 12) насамперед визначається як «суще» (étant) (τò ὄν, quod est «те, що є»). Отже, «суще», поза межами тіла (aliquid superius quam corpus «дещо вище, ніж тіло»), як quod est – те, що є – відтак здатне однаково бути як тілесним, так і безтілесним. Ось чому, додає Сенека, стоїки хотіли надбудувати над quod est ще інший і вищий рід (SVF, III, 25, p. 214 : γενικώτατον γένος; пор. також Александр Афродизійський, Commentarium in Topica, IV, éd. M. Wallies, 301, 19), іще первинніший чи давніший принцип (aliud genus magis principale «інший головніший рід»), quid (τι «що»). Далі Сенека так пояснює засадові причини такого рішення стоїків:

In rerum, inquiunt, natura quaedam sunt, quaedam non sunt, et haec autem, quae non sunt, rerum natura complectitur, quae animo succurunt, tanquam Centauri, Gigantes, et quicquid aliud falsa cogitatione formatum habere aliquid imaginem coepit, quamvis non habet substantiam.

У природі речей, говорять вони, деякі [речі] існують, деякі не існують; і ті, що не існують, природа речей охоплює як уявлені душею, як-от кентаври, гіганти і все подібне, що сформоване хибним розмислом і має певний образ, але не має субстанції.

Lettres 58, 15.

З цього короткого фрагмента можна вивести, що «речі, які є» (τò ὄν) на противагу «наявному» (τò ὑφεστός) насправді є саме тому, що вони «мають субстанцію». «Мати субстанцію» (sub­ stantiam habere), поза сумнівом, слід розуміти тут як переклад чи пояснення слова «буття» (esse). Під буттям тут мається на увазі не лише буття субстанції, субстанційне буття чи буття у спосіб певної субстанції; «бути» означає також «мати субстанцію» або «отримати субстанцію»

(«substantiam capere» Боеція), себто мати змогу утворювати міцне підґрунтя певної тілесної реаль­ ності, яке гарантує стабільність і надійність цієї реальності.

3. «Мати субстанцію» – «отримати суб­ станцію» (Substantiam habere – substantiam capere)

Аби врахувати стереотипний характер сталого латинського вислову habere substantiam, можна одразу зауважити, що цей вислів, найімовірніше,

120	Європейський словник філософій

відсилає, принаймні у цитованому фрагменті, до грецького дієслова ὑφίστημι, яке прямо походить від поняття ὑπόστασις. Проте можна казати напевно, що Сенекарозумієсубстанціальність,властивутому,що існує у прямому значенні слова, як факт наявності підстави (le fait d’avoir un support), субстрату або підґрунтя, що забезпечує міцність і стабільність.

Таким чином, мати субстанцію завжди при­ пускає чи передбачає тіло; тіло назване тут загалом як основа, на яку все мусить покладатися, щоб бути. Буття передбачає мати-субстанцію, оскільки факт наявності субстанції вказує на присутність міцного субстрату, в якому власне закладено вла­ стивості міцності й незмінності.

У цитованому вище фрагменті з «Quaestiones naturales» (I, 6, 4) Сенека, повернувшись, як ми це бачили, до класичного протиставлення ὑπόστασις / ἔμφασις, додає:

Nobis non placet in arcu aut corona subesse aliquid corporis certi.

Веселка чи гало не видаються нам тим, підґрунтям чого є певне тіло.

4. «Субстанція» – «тіло» (Substantia – corpus)

Можна вважати, що вислів типу subesse corpus (тіло спирається на ґрунт, основу) відіграє визначальнурольдлярозуміннятермінасубстанція у філософському контексті. Аби пояснити цей збіг, слід коротко повернутися до розглянутого вище Цицеронового коментарю в «Топіці» (5, 27), де він, в ході свого аналізу визначення, розрізняє два типи res «речей»: речі, які існують, і речі, які мисляться (res quae sunt – res quae intelliguntur). Цицерон твердить, що насправді є лише конкретні речі (les êtres concrets), на відміну від абстрактних сутностей, позбавлених матеріальної реальності: quibus nullum subest corpus. Так само в «De natura deorum» (I, 105, 38) Цицерон запитує, стосовно тези про те, що «форму бога» можна схопити лише думкою, а не почуттями, і що вона позбавлена всякої міцності (speciem dei percipi cogitatione non sensu, nec esse in ea ullam soliditatem):

Nam si tantum modo ad cogitationem valent nec habent ullam soliditatem nec eminentiam, quid interest utrum de hippocentauro an de deo cogitemus?

Адже, якщо [боги] можуть бути лише помислені, й не мають жодної міцності або відчутності, то як ми помислимо різницю між гіппокентавром і богом?

M. Tulli Ciceronis De Natura Deorum, éd. Arthur Stanley Pease, Harvard UP, 1955, p. 482.

Не мати міцності, не мати тіла (одразу згадується habere substantiam) означає не бути, і в цьому сенсі гіппокентавр є зразком не-існування або нереальності (ἀνυπαρξίας παράδειγμα) (Секст Емпірик, Пірронічні підвалини I, 162).