Тема 6 формування засад ринкового господарства в україні (90-і роки хх ст.)

• Становлення національної державності.

• Економічна політика держави 90-х рр.

• Трансформаційна криза.

• Проблеми реформування економіки України на сучасному етапі

Останнє десятиліття XX сторіччя принесло українському народу визначне придбання: Україна здобула незалежність і затвердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України» – створення самостійної, незалежної держави з новим політико-правовим статусом. Акт проголошення незалежності України базувався на праві націй на самовизначення, передбаченого статусом ООН й іншими міжнародно-правовими документами. Територія України проголошувалася недоторканною й неподільною. 1 грудня 1991 р. з ініціативи Верховної Ради був проведений Всеукраїнський референдум про підтвердження Акту незалежності. Народ України, схваливши Акт, висловився за незалежність України.

Почався перехідний період: у політичній сфері – від тоталітарного суспільства до демократичного; в економічній – від командної економіки до ринкового; у міжнародній – від об'єкта до суб'єкта геополітики.

Було покладено початок нової моделі політичного устрою України, переборені однопартійна система й ідеологічний монополізм. Закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах поділу влади, відбулося становлення парламентаризму й виконавчої вертикалі влади, незалежної судової системи й системи місцевого самоврядування. Триває затвердження основ цивільного суспільства. Доказом цьому служить прийняття в червні 1996 року нової, демократичної по змісту, Конституції України, створення Конституційного Суду, Вищої ради юстиції, прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.

Україна затвердила себе повноправним суб'єктом європейського й світового співтовариства, знайшла міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу й співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Україна добровільно відмовилася від третього у світі по потужності ядерного арсеналу, показавши світу приклад ядерного роззброювання. Уклавши Угоду про партнерство й співробітництво з Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво й партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО й ряд інших, не менш значимих міжнародних договорів й угод, Україна засвідчила свою стабільність, передбачливість і прагнення розвивати добросусідські відносини. Авторитет України підтверджується і її зростаючою роллю в діяльності міжнародних і регіональних організацій, зокрема обранням України до складу Ради Безпеки ООН.

Настійно необхідними, незважаючи на всі труднощі, були також глибокі перетворення в економіці. У складі СРСР Україна мала 2,7 % території, виробляючи при цьому в 1990 р. 16 % всієї промислової й 22,5 % сільськогосподарської продукції країни.

Табл. 6.1. Частка України та інших республік в загальних показниках колишнього СРСР в 1990 р., %

Республіка	Населення	ВНП	Продукція		Національне багатство
			Промисловість	Сільське господарство
Україна	18,5	16,5	16,0	22,5	16,8
Росія	51,3	58,7	66,4	46,2	60,0
Білорусія	3,6	3,8	4,1	5,9	3,7
Естонія	0,5	0,7	0,7	0,9	0,7
Латвія	0,9	1,2	0,8	1,4	1,1
Литва	1,3	1,6	1,2	2,2	1,4
Молдова	1,5	1,2	0,8	2,2	1,2
Грузія	1,9	1,7	1,2	1,4	1,6
Вірменія	1,1	1,3	0,8	0,6	0,9
Азербайджан	2,5	1,4	1,7	1,8	1,6
Казахстан	5,8	5,3	3,5	6,9	5,3
Узбекистан	7,0	4,0	1,7	4,6	3,5
Киргизстан	1,5	0,9	0,5	1,3	0,8
Туркменістан	1,2	0,9	0,4	1,1	0,8
Таджикистан	1,8	0,9	0,4	1,0	0,7
	100	100	100	100	100

Наслідками участі України в народногосподарському комплексі СРСР стали:

1. Тотальне одержавлення економіки, що породило хронічний товарний дефіцит, деформацію ринкових відносин, невисоку активність людей, пасивність до ефективної діяльності, розвитку підприємництва і цивілізованої конкуренції.

2 Панування в управлінні економікою командних форм і методів, непослідовне і фрагментарне використання економічних методів (стимулювання розвитку податковою, кредитною, фінансовою політикою). Надмірна централізація управління.

3. Екстенсивний шлях розвитку господарства. У сільському господарстві – розширення площ обробітку, у промисловості – експлуатація нових родовищ корисних копалин. Більше половини капіталовкладень йшло не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення вже існуючого.

4. Структурна та територіальна диспропорційність економіки. Частка виробництва засобів виробництва становила 70%, а виробництво предметів вжитку – 30%. Диспропорції в територіальному розміщенні виробничих сил – частка промислового виробництва південно-західних районів становила 34%, Донецько-Придніпровського району – 55%.

5. Побудова економіки за принципом незавершеності (близько 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини), й глибока інтегрованість в економічний простір СНД, особливо Росії (перед розпадом СРСР, ще у листопаді 1991 р., підприємства України мали постійні господарські зв'язки із 33 тис. підприємств інших республік).

6. Значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося близько 35% союзного бюджету. Після розпаду СРСР в Україні залишилося близько 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР.

7. Складна екологічна ситуація, зумовлена непродуманою концентрацією металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливими викидами в атмосферу, забрудненням підземних та поверхневих вод, Чорнобильською аварією, невиправданою економією коштів на охорону природи тощо.

Перші роки незалежності для молодої держави виявилися особливо складними. Крім демократизації громадського життя, становлення державних структур, затвердження першооснов національного законодавства, створення власної економічної системи, відродження національної культури в цей період був початий перехід до ринкових відносин через розгортання процесів роздержавлення, приватизації, підприємництва, демонополізації.

• Економічна політика держави в 90-і рр.

Важливим етапом у вирішенні головних завдань перехідного періоду стала розробка в жовтні 1991 р Верховною Радою України "Основних напрямків економічної політики в умовах незалежності", які передбачали структурну перебудову господарства України, конверсію оборонної промисловості, перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами, а також переорієнтацію машинобудування на першочергове задоволення потреб агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості.

Уряд України запроваджує в обіг купонокарбованець і стає на шлях „шокової терапії”, проголосивши лібералізацію торгівлі та повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари, що призвело до посилення інфляційних процесів та зниження рівня життя основної маси населення.

У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула "Основи національної економічної політики України", як включали низку заходів, зокрема роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову та модернізацію промисловості, відмову від ряду принципових положень, прийнятих при створенні СНД (Україна залишається у складі СНД, але повністю виходить з рублевого простору), перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми стало умовою вступу до МВФ.

Шлях до ринкової економіки передбачав приватизацію державних заводів і фабрик. За Законом "Про приватизацію майна державних підприємств" та іншими нормативними документами було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них "Укрцукор", "Укрм'ясо", "Укрмолпром", "Укрпродспілка" тощо. 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол. Сертифікаційна приватизація мала формальний характер і не досягла поставлених цілей – не створила ефективного власника і не забезпечила покращення діяльності приватизованих підприємств.

В 1991 – 1994 рр. почали поступово створюватися фермерські господарства як альтернатива державному аграрному сектору. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визначав основи діяльності таких ферм та гарантував хліборобам умови для самостійної діяльності, стимулював підвищення продуктивності праці, визначав структуру виробництва. Згідно Закону площа земельних ділянок для господарської діяльності не повинна була перевищувати 50 га ріллі та 100 га всіх земельних угідь. В Україні створювалися ферми різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств.

У вересні 1991 р було створено Національний банк України (НБУ), який діє на основі статуту НБУ затвердженого Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Здійснення економічних реформ Україна розпочала із значно гірших стартових умов в порівнянні з країнами Східної та Центральної Європи. Серед них можна виділити: тотальне одержавлення економіки, нераціональне розміщення виробничих сил, незавершеність виробництва, значна частка ВПК, майже повністю відсутній приватний сектор

• Трансформаційна криза 90-х років.

Із здобуттям незалежності України розпочалася трансформація існуючої економічної системи, котра склалася в радянські часи. Цей процес супроводжувався затяжною економічною кризою і мав два чітко виражених етапи: 1991 – 1994 роки та 1995 – 1999 роки

1991 – 1994 рр – період трансформаційних перетворень, котрий супроводжувався глибокою економічною кризою.

1. У 1991 році Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але за чотири роки вона не спромоглася наповнити їх реальним змістом. Виникла серйозна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний додаток, на територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв.

2. Катастрофічне падіння основних економічних показників. Втрати української економіки за 1990 – 1994 роки становили: ВВП скоротився на 46,5% (у СРСР під час Другої світової війни критична позначка зниження виробництва становила 30%); промислове виробництво – на 40,4%; сільське господарство – на 32,5%. За результативністю функціонування економіки Україну відкинуто на 20 – 25 років назад, за роботою транспортної системи – на 30 – 35 років.

3. Глибокі деформації у сфері державних фінансів. Україна була лідером серед інших країн за обсягом дефіциту державного бюджету. У 1994 р. фінансування бюджетного дефіциту поглинало 85 – 95% кредитної емісії і досягло майже 20% валового національного продукту. Відбулося не контрольоване зростання цін і гіперінфляція.

4. Розбалансування економіки. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23%. В Україні вона у 1992 р. досягала 44,9%, в 1993 р – 37,6, а в 1994 – 45,4%.

5. Технологічна криза, застаріла (морально та фізично) техніко-технологічна база. Відсутні кошти на здійснення технічного переоснащення виробництва. Енергетична криза, обумовлена зростанням цін на енергоресурси, а також надмірно енерговитратним характером виробничого потенціалу.

6. "Тінізація " економіки – різке нарощування масштабів неврахованого виробництва та позабанківського грошового обміну, масового приховування прибутків і невиплат податків. Так, за даними фахівців Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув на кінець літа 1994 р. 60%.

7. Значне зростання зовнішнього боргу. Загальна сума заборгованості України станом на 1 липня 1994 р. становила 4,3 млрд. дол., а з врахуванням прострочених платежів поточного року за поставки електроносіїв з Росії та. Туркменії – майже 7 млрд. дол.

Складність трансформаційного процесу була пов’язана з рядом причин:

• системна криза народного господарства СРСР чітко була виражена вже в 70-х роках тому відбулося накладення традиційної кризи з перехідною;

• руйнування командно-адміністративної системи і утвердження основ сучасної ринкової економіки;

• тривалість створення системи державних інституцій. Україна не мала власних грошової, фінансової, банківської, митної систем, системи державного регулювання окремих сфер виробництва;

• руйнування двох величезних геополітичних об’єднань – СРСР та РЕВ, що призвело до обвального розриву економічних зв’язків;

• вкрай негативні наслідки мала економічна політика держави. Програма „шокової терапії” виявилася недоцільною. Тривалий час була відсутня концепція соціально-економічного розвитку.

Наступний етап реформування економіки (1995 –1999 роки) розпочався реалізацією нової економічної стратегії. Курс радикальних економічних перетворень передбачав низку заходів, спрямованих на прискорення формування ринкових відносин: розвиток підприємництва, цінову лібералізацію, скорочення дефіциту державного бюджету, лібералізацію внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, скасування дотацій на виробництво збиткової продукції, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У цілому економічна політика цього етапу є, по суті, комбінацією монетаристських та адміністративних заходів. Наступні роки показали, що використання монетаристських методів керівництва економікою, а саме жорсткої ГКП не змогло забезпечити швидкий та ефективний вихід української економіки з кризи (нестача коштів, криза платежів, бартерні операції, падіння темпів економічного росту), хоча і дало деякі позитивні результати, насамперед скорочення рівня інфляції (1995 рік – 181,7%; 1998 – 11,0%).

У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміні його гривнею. Водночас, орієнтація на стабільність цін при стабільному курсі національної валюти не забезпечила валютної чи цінової стабілізації. Відбувається девальвація національної валюти ( з 1,86 грн за дол. США в 1985 р. знизився до 5,31 грн. у 2003 р). Рівень валютних резервів був недостатнім для підтримки валютної стабільності (показник валютних резервів у відношення до ВВП був значно меншим, ніж у середньому по інших країнах). Україна обрала курс у валютній політиці, за яким резерви нагромаджуються не за рахунок нарощування експорту (країни ПСА), а за рахунок позик. Валютна криза в Україні була обумовлена головним чином внутрішніми причинами, насамперед зростанням заборгованості держави ( в 1998 р. зовнішній борг держави від ВВП становив 37,9% (пов’язані в значній мірі з боргами за енергоносії Росії і Туркменії), внутрішній – 7,2%, сумарно – 45,1%). Основною причиною стримування девальвації гривні в 1998 р. стало те, що внутрішнім кредитором держави був значною мірою не приватний сектор, а НБУ, борги перед яким весь час реструктуруються, що і дозволило зменшити тиск на національну валюту.

Не дивлячись на помилки, результатами реформ стало формування основних атрибутів національної економіки: грошової, фінансової, платіжної, податкової, тамошньої, банківської та інших систем, які в сукупності визначили економічну інфраструктуру держави.

В 1999 р. вперше за останнє десятиріччя позначився процес економічної стабілізації. Так, зростання промислового виробництва на 4,0%, в тому числі товарів народного споживання – на 7,2%. У цьому ж році було досягнуто позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами, яке склало 2,3 млрд. дол. Стабілізаційні процеси мали передумови, серед яких можна виділити: зниження темпів інфляції, демонтаж фінансової піраміди, реструктуризація підприємств, формування «точок росту» майже в усіх галузях.

Табл. 6.2. Основні макроекономічні показники України за період 1995-2000 рр.

	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Реальний ВВП, % зміни до попереднього року	-12,2	-10	-3,0	-1,9	-0,2	5,8
Споживчі ціни, зміни до попереднього року	2,8 рази	1,4 рази	110,1	120,0	119,2	125,8
Дефіцит бюджету в % до ВВП	-7,1	-3,2	-5,6	-2,2	-1,5	0,6
Сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу, млн. дол. США	-1152	-1158	-1135	-1296	834
Валютні резерви до ВВП, %	2,9	4,4	4,7	1,9

Була створена базова основа багатоукладної економіки. Процес роздержавлення і приватизації привів до появи і інтенсивного розвитку корпоративного і приватного сектору в економіці. Станом на 1 січня 2000 р. форму власності змінили 66,7 тис. об’єктів. Більше 70% загального обсягу промислової продукції було виготовлено на недержавних підприємствах

В результаті земельної реформи майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких перевищив половину земельних угідь країни.

Одночасне здійснення реформ у банківському секторі привело до того, що банківська система не тільки наблизилася по своїм стандартам до загальносвітових вимог, але й поступово стала ставати реальним партнером, а не черговим контролюючим органом, для підприємств. На кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційних банки, 1330 інвестиційних компаній і фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних союзів. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового й валютного ринків.

Була здійснена лібералізація господарських зв'язків. В 1994 р. 70% цін регулювалися державою. Дотації на комунальні послуги складали 95% від їхньої вартості, на хліб - 60 %. У країні існував режим адміністративно-фіксованого валютного курсу Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. На початку реформ був затверджений ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових цін, скасована монополія держави на зовнішню торгівлю, що відкрило нові можливості для багатьох підприємств, полегшило контакти із закордонними партнерами. Це допомогло перебороти хронічну проблему національної економіки – товарний дефіцит, в умовах якого люди жили більше 70 років.

Поряд з позитивними тенденціями в реформуванні економіки залишився цілий ряд невирішених проблем: не зміцнена фінансова система держави, насамперед фінансів підприємств й організацій, котрі забезпечують конкурентоспроможність, структурне відновлення економіки. У критичному стані перебував аграрний сектор, 87 % підприємств у якому були збитковими. Більшість підприємств продовжували залишатися низькорентабельними. Продовжилося поглиблення незбалансованості відтворювальних пропорцій, підсилилися цінові й структурні диспропорції.

Структурні деформації, властиві українській економіці ще із часів адміністративно-командної системи, стали ще більш відчутними. Тривало скорочення питомої ваги галузей, що провадять продукцію інвестиційного призначення (машинобудування й будівельні матеріали). Якщо в 1990 році частина машинобудування в структурі промислового виробництва становила 30,7 %, то в 1999 р. - 13,8 %. За цей же час питома вага легкої промисловості скоротився майже в 8 разів. У той же час значно виросла частина найбільш енергоємних й екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). В 1999 р. вона досягла 59 % проти 26,5 % в 1990 р.

Тривалий і глибокий спад в економіці позначився на зниженні життєвого рівня людей. Про складності соціально-економічної ситуації в країні в перші роки реформ свідчать зубожіння значної частини населення, величезні суми заборгованості по заробітній платі, соціальним виплатам і пенсіям, змушені простої значної частини виробництва й відповідно високий рівень зареєстрованого й схованого безробіття, загострення демографічної ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, утворення, науки й культури, високий рівень корупції й злочинності.

• Реформування економіки України 2000-2010 рр.

В 1999 р була прийнята програма стратегічного розвитку „Україна – 2010”, яка визначила цілі та напрямки трансформації української економіки.

Україною обрана стратегія сталого економічного зростання на базі інноваційної моделі розвитку, підвищення конкурентоспроможності виробництва, розвиток економіки, що базується на знаннях. Основна мета реформ – побудова соціально орієнтованої ринкової економіки.

В 1999 р. світовий банк (СБ) разом з українськими фахівцями розробив для України прогноз розвитку на 2000-2010 рр., припустивши три можливих сценарії розвитку.

Відповідно до оптимістичного, починаючи з 2002 року ВВП України повинен щорічно рости на 7-8%. На противагу йому, песимістичний сценарій припускав поступове падіння ВВП, починаючи з 2001 року.

 СБ не передбачив кризи, що одним ударом відправила ВВП України вниз. У результаті, в 2009-2010 роках ВВП України виявився набагато нижче передбачуваних прогнозів, навіть у рамках песимістичного.

Підсумки розвитку економіки протягом 2000 – 2004 рр. свідчили про позитивну динаміку зростання ВВП. Так, в 2000 – 2002 р. ВВП зріс на 20,9%. Обсяги промислового виробництва збільшилися на 38,4%. На відміну від попередніх років спостерігалася відносна цінова стабілізація. Зросли реальні доходи населення (2002 – 2003 рр. на 13%). Але аналіз змін у структурі власності, державних фінансів, інвестицій, інновацій, особистого споживання доводить, що наша економічна політика не відповідає сучасним світовим тенденціям. На сьогодні продовжує існувати нераціональна структура економіки, яка характеризується надмірною часткою базових галузей і дуже низькою часткою машинобудування у ВВП (оцінюється на рівні 5%), слушно вважається найслабшим її місцем, бо саме ця галузь є рушієм прогресу, інформаційного розвитку.

Головними чинниками зростання цього періоду були: глибока девальвація гривні, що відбулася в 1997–1998 рр.; дуже сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура 2000 року (4% зростання світової економіки); вільні виробничі потужності, які простоювали в роки кризи; економічна політика „першопоштовху” в якій використовувались фіскальні інструменти стимулювання металургійної, легкої та харчової промисловості, виробництва сільськогосподарської техніки, судно-, літако- і танкобудування, житлового будівництва, неформальні ресурси зростання – дешева робоча сила, заборгованість заробітної плати, неплатежі до бюджету, кредитна заборгованість підприємств. Зрозуміло, що ці чинники не можуть розглядатись як базові не тільки в майбутньому, а й сьогодні.

На сучасному етапі є визначальними такі фактори і процеси як: високі темпи зростання продуктивності праці в промисловості, які дозволили б перевищити рівень докризового, 1990 р.; істотне зростання інвестиційного попиту, що забезпечило початок оновлення основних виробничих фондів; високі темпи розвитку машинобудування – основної інвестиційної галузі.

Період 2000-2010 рр. характеризувався наступними подіями:

Законодавство. Протягом десяти років у країні було прийнято 11 різних Кодексів:  Податковий кодекс; Бюджетний кодекс; Кодекс адміністративного судочинства; Цивільний процесуальний кодекс; Кримінально-виконавський кодекс;  Господарський кодекс; Цивільний кодекс;  Митний кодекс; Сімейний кодекс; Земельний кодекс; Кримінальний кодекс.

Приватизація. Розпродано приватним інвесторам найбільші держпідприємства  України - ЗаЛК, ЛиНОС, Криворіжсталь, Луганськтепловоз, Ривнеазот, повністю продані держпакети 4-х обленерго. Також протягом усього десятиліття країна наполегливо намагалася продати Укртелеком і нарешті в 2010 році конкурс на продаж контрольного держпакета був оголошений.

Електроенергетика. Закриття Чорнобильської АЕС 15 грудня 2000 р. Станція припинила генерацію електроенергії. 22 грудня 2009 року  уведений у дослідницько-промислову експлуатацію перший гідроагрегат Дністровської електростанції, що гідроакумулює. Будівництво станції почате в 1983 році. Відповідно до проекту, установлена електрична потужність Дністровської ГАЕС (7 насосів-турбін) у режимі, що генерує, складе 2268 Мвт, у насосному режимі - 2947 Мвт. Проект станції передбачає установку семи однотипних гідроагрегатів.

Авіапром. Останні 10 років стали для українського авіабудування роками важких розчарувань.. Авіаційна галузь вважається пріоритетним напрямком розвитку української економіки. Україна мала самий більший у світі вантажний літак Ан-225 «Мрія», планували найближчим часом почати серійне виробництво Ан-70, що експерти вважали одним з найбільш перспективних військово-транспортних літаків світу. На Харківському авіазаводі будували Ан-74. АНТК ім. Антонова й Київський завод «Авіант» тільки запустили в серію пасажирський Ан-140. Запорізька «Мотор-Січ» наприкінці 1990-х по праву вважалася провідної авіадвигунобудівним підприємствам усього пострадянського простору. Були плани по поновленню виробництва Ан-124 «Руслан». У розробці в КБ Антонова перебував реактивний пасажирський літак Ан-148. Одним словом, Україна мала всі підстави ввійти в третє тисячоріччя з міцним авіапромом, але Ан-70 дотепер існує в єдиному екземплярі. Харківський авіазавод перебуває в стані санації. Завод «Авіант», доведений попереднім керівництвом практично до повної зупинки, припинив своє існування, влившись у Держпідприємство «Антонов», у яке так само ввійшло АНТК ім. Антонова. Ан-148 хоча й провадиться в Україні, Ірані й Росії, але далеко не в тій кількості, що очікувалося. Взагалі виробництво літаків в Україні за останні 10 років рідко перевищувало 2-3 штуки в рік, а в деякі роки наш авіапром і зовсім не побудував жодного літака. Україна повністю втратила технічні можливості по будівництву Ан-124, тепер ці літаки планується випускати в Росії. Єдиним реальним досягненням десятиліття можна вважати початок виробництва українськими й російськими авіапідприємствами Ан-148 і початок випробувань його приймача - Ан-158.

Сільське господарство. Введення Україною експортних мит на олійні, що дало поштовх розвитку внутрішніх потужностей по переробці соняшника. Як підсумок - Україна займає лідируючі позиції у світі по поставках масла. Введення обмежень на експорт зерна при гарному врожаї, що підірвало імідж України як постачальника зерна. Частина зерна згнила, тому що ніде було його зберігати, селяни понесли величезні збитки через зниження цін на внутрішньому ринку, тому що були позбавлені збуту. Обмеження імпорту "ніжок буша", що дало поштовх до розвитку птахівництва. Як результат - Україна має одні з найсучасніших холдингів по вирощуванню птаха й виробництву охолодженого м'яса.

Вступ у Всесвітню торговельну організацію в 2008 році, після 15 років переговорів. Процес приєднання України до ВТО почався в 1993 році й тільки в 2005 році процес був прискорений. 5 лютого 2008 року Генеральна рада Всесвітньої торговельної організації на засіданні в Женеві схвалив вступ України у ВТО. 

• Концепції перехідної економіки

Необхідність переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової була обумовлена недієздатністю, що наростала, нетоварної економіки в міру вичерпання екстенсивних факторів економічного росту. Адміністративно-командна система має два істотних недоліки.

Перший – це її негнучкість, повільна адаптація до змін. Адаптаційні механізми у формі вищого управління, що відбувається за рішенням, перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів включаються лише тоді, коли глибина диспропорцій близька до критичної крапки.

Другий – це низька продуктивність праці внаслідок тотального придушення господарської ініціативності.

Зміст і закономірності перехідної економіки

Під перехідним періодом розуміється історично нетривалий час (але не менш одного десятиліття), під час якого відбувається ліквідація або корінне перетворення адміністративно-командної системи й формується основа ринкової системи.

Головними напрямками формування ринкової економіки в перехідний період є наступні.

1. Лібералізація економіки – це система заходів, спрямованих на скасування або різке скорочення заборон й обмежень, а також державного контролю у всіх сферах господарського життя. Вона має повсюдне поширення й включає: скасування державної монополії на здійснення господарської діяльності (у тому числі зовнішньої торгівлі), припинення централізованого розподілу ресурсів, перехід до формування цін в основному у відповідності з попитом та пропозицією, зниження державного контролю над трансакційними операціями на внутрішньому й зовнішньому ринках.

2. Демонополізація економіки й створення конкурентного середовища, що припускають створення рівних можливостей й умов для ділової активності всіх економічних агентів, забезпечення доступу на ринок іноземних конкурентів, заохочення малого бізнесу й зниження бар'єрів для проникнення в галузь (шляхом зняття адміністративних перешкод, надання пільгових кредитів), регулювання цінової і збутової політики природних монополій, в окремих випадках роздроблення великих фірм.

3. Інституціональні перетворення, що включають зміни відносин власності (створення приватного сектора), формування ринкової інфраструктури (комерційних банків, товарних і фондових бірж, інвестиційних фондів і т.д.), створення нової системи державного регулювання економіки, прийняття адекватного ринковим умовам господарського законодавства.

4. Структурні перетворення, спрямовані в першу чергу на усунення або зм'якшення успадкованих від колишньої системи диспропорцій у галузевій структурі народного господарства й окремих його галузей. Головна мета перебудови структури економіки – розвиток виробництва продукції, що користується платоспроможним попитом на внутрішньому й зовнішньому ринках.

5. Макроекономічна стабілізація (в основному фінансова). Вона не входить до числа системних реформ, тому що здійснюється нерідко й у країнах з ринковою економікою. Важливе значення цього напрямку випливає з того, що криза адміністративно-командної системи раніше й сильніше всього проявляється у фінансовій сфері, особливо у формі високої інфляції. Тривале збереження останньої перешкоджає нормальному становленню ринкових відносин, тому придушення інфляції життєво важливо для перехідних економік. У систему заходів макроекономічної стабілізації входять обмеження грошової емісії, мінімізація дефіциту держбюджету, забезпечення позитивної процентної ставки й т.д.

6. Формування адекватної ринковому господарству системи соціального захисту населення. Ця система заходів спрямована на перехід до адресної соціальної підтримки найбільш нужденних верств населення. Завершення формування цих основних елементів ринкової системи й означає закінчення перехідного періоду.

Варіанти системних реформ у перехідній економіці

Велику роль відіграють вихідні умови, до яких відносять:

• тривалість існування адміністративно-командної системи;

• частка приватного сектора в економіці;

• розмір структурних диспропорцій і рівень мілітаризації народного господарства;

• рівень внутрішньої й зовнішньої макроекономічної рівноваги (зокрема, розміри інфляції, зовнішнього боргу й ін.);

• трудова етика населення й переважний господарський менталітет;

• відкритість економіки й суспільства стосовно країн з ринковою системою.

В процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки сформувалися приблизно три групи країн.

Перша група включає країни, де темпи просування до ринкової системи найбільш значні (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, країни Балтії). Порівняно швидке й успішне просування до ринкової економіки обумовлено рядом факторів: існуванням основ ринкової економіки, тісними економічними й історичними зв'язками із Західною Європою, відносною збалансованістю структури народного господарства або невеликим обсягом диспропорцій, консенсусом всіх верств населення відносно необхідності переходу до ринкової системи.

Друга група включає країни, де перехід до ринкової економіки виявився сполученим із значними труднощами й здійснювався набагато повільніше, ніж у країнах першої групи (Україна, Росія й інші країни - члени СНД, Болгарія, Румунія, Югославія, Албанія, Монголія) Тут не було стійкої традиції ринкової економіки, а формування адміністративно-командної системи нерідко відбувалося на базі традиційної системи. Утрудняють просування до ринку й такі фактори, як наявність глибоких диспропорцій у структурі економіки, наявність сильних зрівняльних тенденцій і відсутність у суспільстві консенсусу по питанню про характер перетворень, відносна ізольованість від розвинених країн, а нерідко й військові конфлікти на їхній території.

Третю групу становлять країни Східної Азії (Китай і В'єтнам), де панування адміністративно-командної системи було короткочасним і перехід до ринкової економіки почався на основі традиційної патріархальної системи при вкрай слаборозвиненій промисловості й відсутності серйозних диспропорцій, а також при збереженні авторитарної політичної влади, в умовах сприятливого для розвитку ринкових відносин господарського менталітету населення. У цих країнах діяв ряд факторів, що полегшували ринкові реформи. Тут перехід від колективних господарств до дрібних індивідуальних був легко здійсненний, тому що основою сільського господарства залишалася ручна праця. Важка промисловість і військово-промисловий комплекс становили порівняно невелику частку в економіці цих країн, що полегшило переорієнтацію їхньої промисловості на потреби споживчого ринку. Панування планової економіки в цьому регіоні тривало 25-30 років (проти 40 років – у Східній Європі й 70 років - у колишньому СРСР). Чимале значення мали традиційно висока трудова етика населення, що збереглася схильність до підприємництва. Нарешті, помітну роль зіграла китайська й в'єтнамська діаспора з її капіталом, кадрами й підприємницьким досвідом. Деякі економісти воліють відносити Китай і В'єтнам не до перехідного (постсоціалістичним), а до посттоталітарних країн на тій підставі, що в них офіційно не ставиться завдання переходу до ринкової економіки західного типу з перевагою приватної власності. У цих країнах ринкові відносини розвиваються переважно в сільському господарстві, торгівлі, послугах, ремеслі, тоді як велика промисловість залишається в державній власності. Багато хто (у тому числі міжнародні організації) відносять ці країни до що розвиваються.

Досвід ринкових перетворень у всіх трьох групах країн показує, що порівняно легко проходить лібералізація у вигляді скасування або ослаблення державного контролю над господарською діяльністю, відродження приватного підприємництва, а також приватизації невеликих об'єктів (переважно в сфері торгівлі й побутового обслуговування). Набагато важче проходить лібералізація цін і демонополізація економіки, тому що тут реформи зіштовхуються з можливістю широкого соціального невдоволення. Настільки ж важкої, але в цілому розв'язною проблемою виявляється фінансова стабілізація, що також вимагає чималих жертв від населення. Украй важко розв'язним завданням, є ефективна (а не формальна) приватизація великих господарських об'єктів, а також проведення на практиці процедури банкрутства. Значних і тривалих зусиль вимагає подолання успадкованих структурних диспропорцій (при тім, що жодна країна не зважилася ліквідувати "горб" у вигляді хронічно збиткових великих промислових підприємств).

Варіанти переходу до ринкової економіки:

перший (історично більш ранній) – еволюційний шлях поступового створення ринкових інститутів (Китай й у чималому ступені Угорщина);

другий – "шокова терапія", що застосовувалася з тим або іншим ступенем інтенсивності в Росії, Україні й більшості країн Центральної й Східної Європи (у класичній формі - у Польщі).

Розходження між зазначеними шляхами укладаються в термінах здійснення системних перетворень і стабілізаційних заходів, ступеня охоплення ринковими механізмами народного господарства, обсязі регулюючих функцій держави й ін.

Вибір еволюційного або "шокового" шляху переходу до ринкової економіки залежить не стільки від волі політичного керівництва, скільки від комплексу політичних, економічних, соціальних, історичних й інших факторів.

На користь еволюційного переходу говорить наявність досить розвиненого сільського господарства й кустарного виробництва, у яких зайняті покоління працівників, що зберегли навички приватного підприємництва; порівняно невисока питома вага важкої промисловості й особливо військово-промислового комплексу; стабільність фінансової системи; перевага серед політичної й господарської еліти верств, зацікавлених у проведенні реформ.

Вибір "шокового" варіанта звичайно є вимушеним заходом. Він зв'язаний у більшості випадків з необхідністю подолання вкрай важкого фінансового становища, що дісталося в спадщину від адміністративно-командної системи, а також гострого товарного дефіциту, викликаного структурними диспропорціями, що нагромадилися.

Еволюційний шлях («градуалізм»)

Можна виділити наступні загальні риси еволюційного шляху переходу до ринкової економіки.

1. Держава на основі довгострокової стратегії реформ послідовно заміняє механізми адміністративно-командної системи ринковими відносинами.

2 Початок реформи зв'язується із установленням динамічної рівноваги на споживчому ринку, причому не тільки за допомогою більш гнучкої системи цін, але й насамперед завдяки швидкому розгортанню в приватному секторі виробництва споживчих товарів і надання послуг і насиченню ними ринку. У Китаї обмеження на створення приватних виробничих підприємств були скасовані в середині 80-х рр., що дозволило через п'ять-шість років повністю наситити споживчий ринок.

3. Ринкові відносини спочатку охоплюють сферу виробництва й збуту споживчих товарів і лише потім поширюються на інвестиційні галузі.

4. Лібералізація цін проводиться на наступних етапах реформи, причому нерідко зі збереженням державного контролю над цінами в галузях із сильними монополістичними тенденціями, з метою уникнення різкого зниження життєвого рівня населення.

5. Проводиться тверда фінансова політика з метою недопущення високої інфляції.

6. Активно формується ринкова інфраструктура, заохочується приватне підприємництво, головним чином у дрібнім виробництві й сфері послуг.

Імпульс, даний розвитку сільського господарства й пов'язаних з ним галузей по виробництву споживчих товарів, стає своєрідним мотором подальшого поширення ринкових механізмів й одночасно приводячи до насичення споживчого ринку, створює сприятливе соціальне середовище для подальшого поглиблення реформ.

Варіант радикального переходу до ринку ("шокова терапія").

Стратегія "шокової терапії" заснована на неоліберальній теорії. Згідно неолібералізму ринкова економіка є саморегулюючою системою. Тому головне завдання перетворень є зведення до мінімуму економічної ролі держави. За нею зберігається найважливіша функція – підтримка стабільності фінансової системи а для цього необхідно зупинити інфляцію, що перешкоджає регулюючій ролі ринку.

У числі найважливіших інституціональних перетворень стратегія радикального переходу припускає:

• одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг і перехід від державного матеріально-технічного постачання до вільної торгівлі засобами виробництва й предметами споживання. Цей захід забезпечить усунення товарного дефіциту й запустить механізми ринкового саморегулювання;

• якнайшвидше руйнування колишньої системи централізованого планування й заміна адміністративних способів державного регулювання економічними, серед яких головними є жорсткість умов надання кредиту, обмеження грошової емісії;

• прискорену приватизацію державної власності, перехід до приватної власності на землю;

• лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, що приводить до широкого відкриття внутрішнього ринку й економіки в цілому для іноземних товарів і капіталу.

Недоліки стратегії радикального переходу до ринкової економіки зводяться до наступного:

по-перше, в умовах успадкованих від колишньої системи величезних структурних диспропорцій перехід до вільного ціноутворення приводить до того, що найбільш прибутковою сферою вкладення капіталу стає перерозподільна діяльність у фінансовому секторі при відтоку ресурсів з реального сектора;

по-друге, стрімкий перехід до ціноутворення на основі попиту та пропозиції в умовах товарного дефіциту, що дістався від планового господарства, і монопольного положення виробників спочатку викликає високу інфляцію;

по-третє, стратегія радикального переходу супроводжується високою інфляцією, спричиняє падіння життєвого рівня переважної частини населення й посилення соціальної диференціації.