Тема 2 господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина хх ст.)

• Причини та економічні наслідки першої світової війни.

• Повоєнний розвиток народного господарства. Стабілізація економіки.

• Світова економічна криза 1929 – 1933 рр.: причини, наслідки, шляхи подолання.

• Основні напрямки розвитку економічної теорії та їх еволюція в ХХ ст.

• Теоретична система Дж. М. Кейнса. Теорія ефективного попиту.

• Кейнсіанські рекомендації щодо макрорегулювання.

• Неокенсіансіанство.

• Еволюція кейнсіанства.

Основною причиною війни було прагнення монополій різноманітних країн, у першу чергу Німеччини, здійснити економічний і територіальний перерозподіл світових сфер впливу. Для цього Німеччина ініціювала будівництво залізниць Берлін-Стамбул-Німеччина, успішне завершення якої дозволило б їй прорватись до стратегічно важливого регіону Перської затоки і звідти загрожувати британським інтересам в Індії і французьким в Африці.

Англо-французька коаліція за допомогою війни хотіла припинити економічний ріст у Німеччині, остаточно позбавити її колоній, сировини і ринків збуту, і тим самим повернути собі втрачені позиції в світі.

Додатковою причиною стало бажання згуртувати націю і відвернути нижні прошарки суспільства від боротьби за свої економічні інтереси (Росія, Японія).

Економічні результати війни. У першу світову війну (1914 – 1918 рр.) було втягнуто 30 країн світу. На блок Антанти – Англія, Франція, Росія, Японія, США ( з літа 1918) – працювало 40 тис. підприємств; на німецький блок –Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія – лише 10 тис. Видатки Німеччини були найбільшими і складали 40% від сукупних. Половини військових витрат вистачило б для дворазового збільшення середньої заробітної плати робочим воюючих країн і завершення аграрних перетворень в Німеччині та Росії. За роки війни втрати становили 10 млн. вбитих, 20 млн. покалічених людей, 10 млн. померло від голоду й епідемій. Національне багатство країн Європи скоротилось близько на 1/3, у той час як у Японії виросло на 25%, в США – 40%. Частка США у світовому промисловому виробництві перевищила 50%. Так, виплавилось 60% світового чавуну та сталі, 65 % світової нафти, 85% світового випуску автомобілів.

Німеччина втратила 12% своєї території і всі заморські колонії загальною площею 3 млн. кв. км. з населенням 13 млн. чол. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. За умовами Версальського мирного договору (1919), Німеччина зобов’язувалась виплатити країнам-переможницям 132 млрд. золотих марок, позбавлялась військового флоту, важкого озброєння. Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. В цілому було втрачено 50 % національного багатства. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певний час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, Обсяг виробництва до початку 20-х р. скоротився на 43% у порівнянні з 1913 р., заробітна плата була на 40% нижче, ніж в Англії, на 20% – ніж у Франції, робочий день становив 12 –14 годин. У 1921-1923 країна пережила жахливу інфляцію.

Величезних втрат зазнала й економіка Англії. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд. дол. – 70% зовнішнього боргу. Таким чином, Англія з кредитора перетворилась на боржника американських банків, і вслід за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову перевагу. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Однак Великобританія збільшила свої колоніальні володіння за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції.

Франція постраждала в війні ще більше, ніж Англія. Загинуло 1,3 млн. чоловік – це понад 10% працездатного населення, десять найбільш промислово розвинутих департаментів, на яких велись бойові дії, були спустошені, з ладу було виведено 6 тис. км залізничних доріг, зруйновано 23 тис. фабрик, загинула половина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювались в 134 млрд. золотих франків. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилась в країну боржника. Державний борг в 1920 р. становив 300 млрд. фр. За Версальським договором Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй.

Японія в роки першої світової війни значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції в Китаї. Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 р. кабальний договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією "21 вимогу". Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду порти. Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі.

• Повоєнний розвиток народного господарства. Стабілізація економіки.

Міжвоєнне двадцятиріччя 1919-1939 рр. можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії з погляду як економічного, так і соціально-політичного. Умовно його можна поділити на кілька етапів:

1) 1919-1921 рр. – етап повоєнного кризового стану;

2) 1922–1928 рр. – етап відносно стабільного економічного розвитку;

3) 1929-1933 рр. – етап світової економічної кризи;

4) 1934-1939 рр. – етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та поліпшення економічної кон’юнктури.

Перший етап відрізняється вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, ще й поглибленого дією повоєнної кризи (1921 р.), яка була нетривала, але інтенсивна. Криза охопила всі країни і серед причин слід назвати нерівномірний галузевий розвиток у військовий період, коли наголос робився на розвиток важкої індустрії в шкоду галузям, що виготовляють споживчі товари. Виникло безліч посередницьких фірм, котрі паразитували, отримуючи інфляційний прибуток з дефіцитів.

Під час кризи обсяги виробництва скоротились на 25-30%. Промислова криза посилилася сільськогосподарською, що супроводжувалась падінням закупівельних цін на 40%, руйнуванням фермерських господарств. Найбільш сильною криза була в Англії, що частково пояснюється втратою військової торгової монополії і фінансової гегемонії.

Після кризи в головних західних країнах розпочалося економічне піднесення, яке тривало 7 – 8 років. При цьому найвищі показники економічного зростання були притаманні США, в історію економіки країни цей період отримав назву „проспериті ” (процвітання). І хоча США також переживали повоєнну кризу, викликану передусім необхідністю конверсії та переведенням економіки на мирні рейки, але вже в 1923 р. індекс промислового виробництва на 42% перевищував довоєнний. США виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Особливих успіхів досягли такі галузі як автомобілебудування, машинобудування, авіаційна, хімічна промисловість, виробництво штучного шовку і радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація і стандартизація. Успішно впроваджувались у виробництво потокова та конвеєрна системи.

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення здійснювались в країни Латинської Америки. Американські бізнесмени відсунули англійських капіталовкладників в Канаді.

Сільське господарство США відставало від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі також відбувалися структурні зрушення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого – продовжувалася індустріалізація американських ферм. В цілому сільське господарство США в 20-х рр. не мало собі рівних щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та продуктивності праці. У ці роки позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Остаточно припинилося роздавання гомстедів, що тривало понад 50 років. У конкурентній боротьбі виживали лише ті ферми, які застосовували на своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення агрономічної науки.

Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації економіки лише в 1924. В Великобританії було досягнуто довоєнного рівня виробництва лише в 1929–1930 рр. У таких галузях, як металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна навіть відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії Великобританії.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 р. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту – фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60% потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господар­ства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 р. становила всього 11% (порівняно з 1913 р. – 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Занепало сільське господарство. Скорочувалося промислове виробництво. Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого – неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам. У 1923 р. була проведена грошова реформа й інфляція практично припинилася.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, країни переможниці вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції був прийнятий репараційний план Дауеса (віце-президент США в 1925–1929 рр.). План передбачав падання позик і кредитів, переважно американських, на відбудову господарства та оздоровлення фінансів Німеччини. Вважалося, що піднесення економіки допоможе Німеччині справно сплачувати репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, за цей рахунок покриють воєнні борги перед США. Джерелами виплат репарацій визначалися мита і податки на предмети масового попиту, відрахування з прибутків німецьких залізниць і додаткові податки з промисловості. Причому наголошувалося, що основна маса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було раніше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 р. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд. золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З червня 1929 р. план Дауеса замінили планом Юнга, за яким обсяг репарацій зменшувався до 114 млрд. марок, термін виплат розтягувався на 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і прибутки залізниць.

Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 р. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий ринок. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були зведені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929 – 1933 рр.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам'яним вугіллям. До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд. золотих марок репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення старих фабрик і заводів. З'явилися найсучасніші індустріальні галузі. Швидкими темпами розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.

В цілому, наприкінці 20-х років обсяг індустріального виробництва перевищив довоєнний на 8%.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти.

Мільярдні репарації дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа.

З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великій кількості сировина. Близько 40% промислової продукції Франція експортувала в колонії.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєнного (1913 р.).

Японія після закінчення першої світової війни змушена була поступитися перед країнами Антанти своїм монопольним правом на торгівлю та економічні відносини з Китаєм. Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей". США та їхні європейські союзники могли підтримувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм, країнами Південно-Східної Азії. В результаті експорт товарів Японії зменшився на 40%, імпорт – на 33%. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 р. скоротилося на 20%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 р. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 р. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в господарстві Японії величезне – 40 % промислового виробництва країни. На світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим англійським. До 1929 р. продовжувався інтенсивний процес концентрації виробництва та банківської справи. На відміну від монополій США та Західної Європи, які ґрунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони до 1929 р. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

• Світова економічна криза 1929 – 1933 рр.: причини, наслідки, шляхи подолання.

Економічна криза 1929 – 1933 рр. почалася вона в США восени 1929 р., потім розповсюдилась на країни Латинської Америки, Західної Європи, країнах Азії та Африки. Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва та інших галузей економіки майже всіх держав. Причиною кризи став „перегрів економіки ” , викликаний тим, що швидкі темпи зростання створили численні диспропорції. Але на питання чому криза була такою глибокою попереднє пояснення причини кризи не дає. Можливо причиною явилось те, що економічна система країн Заходу досягла такої складності, за якої механізм „незримої руки ” перестає діяти в повну силу і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку, необхідним стає втручання держави в економіку.

До 1933 рр. промислове виробництво США скоротилось на 46%, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт – на 75%, четверта частина (13 млн. чоловік) працездатного населення залишилася без роботи. Різко впав рівень заробітної плати, за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.

Ефект перевиробництва викликав дефляцію. Особливо сильно дефляція зачепила продукцію аграрного сектору. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали в 2,5 рази. Фермери змушені були знищувати свою продукцію.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер вперто відмовлявся від державного втручання в економіку, ввів "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, був противником введення державної допомоги безробітним. Невмілі дії президента спровокували соціальний вибух – масові страйки.

В 1932 р. новий президент Ф. Рузвельт, використовуючи за теоретичну основу кейнсіанську теорію розробив "Новий курс" виходу економіки з кризи. Цей курс передбачав ряд заходів:

1) реформування сфери торгівлі та кредиту. В березні 1933 р. було прийнято „Надзвичайний закон про банки ”, який передбачав надання Федеральною резервною системою позичок банкам, закриття всіх банків на „канікули”. Через два тижні 4/5 банків (визнаних здоровими) – членів Федеральної резервної системи були відкриті. Було здійснено поділ банків на депозитні й інвестиційні (тепер банкіри не могли вкладати довірені їм гроші у ризиковані справи), створено федеральну корпорацію, яка страхувала більші за 5 тис. дол. вклади у банки.

З метою збільшення фінансових ресурсів держави було ліквідовано золотий стандарт, вилучено золото з обороту і проведено девальвацію (знецінення долара) У такий спосіб було припинено дефляцію;

2) скорочення надмірного виробництва товарів, підвищення ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема „Закон про відновлення національної промисловості ” та „Закон про регулювання сільського господарства ” - обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в до кризовий період.

3) ліквідацію безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". 17 мільйонів безробітних отримали роботу на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну фінансову допомогу.

Вже в 1934 р. вдалося подолати наслідки Великої депресії, а в 1936– 1937 рр. у промисловому виробництві досягти рівня 1929 р.

В господарському розвитку США 30-ті роки визначалися етапами спаду, застою та піднесення. Проте ефективно працював механізм державного контролю над господарством країни. Відбувалося подальше поглиблення монополізації економіки. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. У 1939 р. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансово-кредитна система, сільське господарство, торгівля.

У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 р. Обсяг виробництва впав всього на 15-25 %. Це пояснювалося, насамперед, уповільненими темпами росту англійської економіки. Про „перегрів економіки” навіть не могло йти мови. Зовнішня торгівля скоротилась в меншій мірі, ніж у США, що пояснювалося збереженням торгових зв’язків з колоніями. Але безробіття охопило 20% всіх зайнятих. Занепад господарського життя Великобританії тривав до 1933 р.

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об'єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних пільг, різного роду гарантій. У роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємств.

Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 р. ліквідував золотий стандарт фунта стерлінгів. Також була зроблена девальвація фунта на 30% (по відношенню до інших іноземних валют). Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках. Були введені протекціоністські мита на товари, у першу чергу з США і Європи, що дозволило стабілізувати ціни, які за 1931-1936 зросли лише на 10% (менше 2% у рік). Банківський кредит знизився до 2% річних, що створило сприятливі умови для поновлення інвестицій.

У 1931 р. було створено „стерлінговий блок» з 25 держав, до якого входили англійські колонії, країни Скандинавії, Голландія та інші. Ці країни зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Вони намагались ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машину продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу, так як стала ринком збуту англійських товарів. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 р. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз.

В 1934 р. у Великобританії знову був досягнутий докризовий рівень розвитку. До кінця 30-х рр. англійська промисловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній – прогрес, значний приріст продукції.

Посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на підприємства всього світу.

Сільське господарство відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35% задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.

Зовнішня торгівля також переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами – США, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Інтенсивні роботи проводилися в 1929 – 1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн. безробітних. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 р. У ці роки випуск промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції – вдвічі.

З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Йому довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском "голодних походів" страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки.

Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.

Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929 р.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфумери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів.

Частка Франції у випуску світової промислової продукції постійно скорочувалася. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5–7 років, у Німеччині – 3 – 4, Великобританії – 7 – 8, а у Франції – кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта – франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936–1938 рр. з Франції вивезли 100 млрд. франків.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 – 1933 рр. була катастрофічною. З початком 30-х рр. головним напрямком економічної політики всіх країн стає посилення державного втручання в економічне життя з посиленням регулювання соціальних відносин. При цьому виділилось два варіанта антикризової політики: „Новий курс ” Рузвельта за системою заходів, спрямованих на оздоровлення економіки та шляхом мілітаризації економіки.

Німеччина, досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 р. виробництво скоротилося на 50%. У країні налічувалося майже 8 млн. безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації. В 1932 р., за підтримки США, було скасовано план Юнга.

Лише наприкінці 1933 – на початку 1934 р. намітилася стабілізація економіки. Прийшовши до влади в 1933 р. нацисти обрали шляхом виходу з кризи тотальну мобілізацію ресурсів та воєнний реванш. Різко зросли воєнні видатки. Так, з 1933-1939 вони збільшились в 10 разів і становили ¾ всіх державних інвестицій.

В червні 1933 р. було організовано Генеральну раду німецького господарства, прийнято закон про примусове картелювання. В аграрному секторі ухвалюється закон про спадкові двори, який сприяв зміцненню заможного селянства.

У 1935 р. приймається закон про оборону імперії, запроваджується загальна воїнська повинність. Усупереч міжнародним угодам починає швидко зростати німецька армія. Запроваджується обов’язкова трудова повинність. Зростає як пряме, так і непряме державне втручання. У 1936 р. приймається 4-х річний план мобілізації ресурсів, спрямований на нагромадження стратегічних ресурсів та валюти, вивіз якої був фактично заборонений. Ця політика забезпечувала створення замкнутого господарства, здатного до ведення тривалої війни. Поступово збільшується тривалість робочого дня до 10-14 годин.

У результаті такої політики вже через рік у Німеччині було ліквідовано безробіття, показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловості (воєнної), різко пішли вгору. Але, на думку більшості дослідників, незважаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна кон’юнктура. Політика мілітаризації економіки не лише не розв’язувала проблеми відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього та зовнішнього ринку, оздоровлення фінансової системи, а навпаки, поглиблювала проблему. Лише зовнішня агресія могла відтягти економічну катастрофу. Починаючи з 1935 р. Німеччина все більше втягується у воєнні конфлікти.

Японія в середині 1929 р. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази, на 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32% – промислової продукції, безробіття досягло 10 млн. чоловік. Японський уряд вирішив виходити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 р. японська армія захопила північно-східну частину Китаю (Маньчжурію). У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом – і в інших частинах Китаю. На війну Японія витрачала понад 80% державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей. Зростали потужності галузей, що працювали на війну: металургійної, хімічної, електротехнічної, автомобілебудівної. Зростало виробництво зброї.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14-16 годин, заробітну плату зведено до мінімуму.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників – селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу в країни Південно-Східної Азії, насамперед у Таїланд, Індонезію, Британську Малайзію. Його обсяг лише в 1939–1941 рр. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд. єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США та Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 р. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 р. повною поразкою японських мілітаристів.

• Основні напрямки розвитку економічної теорії та їх еволюція.

Суспільно-економічний розвиток, зміни, що сталися в ринковій капіталістичній системі, у світовому господарстві в цілому, поставили перед економічною наукою нові завдання – розроблення нової теоретичної системи.

Економічна наука мала була винайти методологію, яка уможливила б виявлення взаємозв’язків як між різнорідними економічними процесами, так і між ними та політикою, ідеологією, соціологією тощо. Формування нової наукової парадигми – процес складний, і відбувається він не на основі якоїсь однієї теорії, а на комплексному, системному аналізі попередніх теорій.

Всю сукупність течій, шкіл, що репрезентують економічну теорію ХХ ст., умовно можна згрупувати за такими трьома основними напрямами:

• неокласичний;

• кейнсіанський;

• інституціональний.

Крім того існували такі напрями економічної думки, як соціал-реформізм (актуалізує способи боротьби з проблемами, породженими капіталізмом) та економічні теоретичні засади радянського ладу, спрямовані на впровадження в реальне господарське життя жовтневої революції 1917 р. наукових постулатів марксизму-ленінізму.

Неокласицизм, що виник в кінці ХІХ ст., є суб’єктивною школою в політекономії. Об’єктом дослідження неокласичної економічної теорії була поведінка „людини економічної ”, що намагається максимізувати свій дохід та мінімізувати витрати. Це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб’єктів за умов вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи. Учення А. Маршалла і його послідовників стали називати „неокласичними ”, підкреслюючи походження його ідей від теорій класичної школи. Неокласичні ідеї, ідеї економічного лібералізму не залишалися незмінними. Неокласичний напрям панував у світовій економічній думці до 30-х рр. ХХ ст., коли він змушений був значною мірою поступитися місцем кейнсіанству. На відміну від неокласиків – прихильників економічного лібералізму – Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання економіки і розробив її конкретні форми.

Економічний спад 1968 р., зростання безробіття, посилення інфляції підірвали позиції кейнсіанства. На перший план виходить знову неокласичний напрям з усіма його модифікаціями.

У рамках неокласичного напряму виникають нові теорії так званого неокласичного відродження. „Монетаризм та „економіка пропозиції ” справили найбільший вплив на формування економічної політики західних держав.

Наприкінці 70-х рр. між кейнсіанством та неокласицизмом спостерігається певне примирення, зокрема на засадах теорій економічного зростання та концепції „неокласичного синтезу ”.

Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. склався також інституціоналізм – напрям в економічній теорії, прихильники якого вирішальну роль у суспільному розвитку надавали позаекономічним факторам – соціальним інститутам. Цей досить впливовий напрям економічної думки, який не сприймає „ортодоксальних” (неокласичної та кейнсіанської) теорій, має багато того, що є важливим не лише для формування економічної політики, а й для розроблення стратегії сучасної корпорації. Це передовсім стосується „нової інституціональної економічної теорії ”.

За сучасного панування неокласичного напряму можна, проте, сказати про утворення своєрідного синтезу неокласики і інституціоналізму, „чистої ” теорії і прикладних розроблень. Отже, можна вважати фактом певну універсалізацію економічної теорії в процесі її розвитку протягом ХХ ст.

• Теоретична система Дж. М. Кейнса. Теорія ефективного попиту.

Кейнсіанство – одна з провідних течій економічної думки сучасності. На межі ХХ ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці й капіталу. Наочним свідченням цього стала світова криза 1929 – 1933 рр. та наступна депресія 30-х рр. Криза продемонструвала невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональність стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці. Дж. М. Кейнс став ідеологом нового напряму у економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

Новаторство економічного вчення Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. За предмет дослідження Кейнс взяв кількісні функціональні залежності капіталістичного відтворення таких величин, як споживання і нагромадження, заощадження і інвестиції, зайнятість і інвестиції, сукупна кількість грошей та їх обіг, тобто величинами., котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Макроекономічний метод Кейнса припускає, що умови розквіту окремої фірми не тотожні умовам розквіту економіки в цілому.

Джон Мейнард Кейнс (1883 – 1946). Основна робота – „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей ” (1936).

Другою складовою економічного новаторства Кейнса є обґрунтування концепції так званого „ефективного попиту ”, тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту.

На відміну від неокласиків Кейнс прийшов до висновку , що рішення всіх життєво важливих проблем високорозвинутого капіталістичного суспільства треба шукати не на боці пропозиції ресурсів ( їх цінність, обмеженість), а на боці попиту.

„Ефективний попит ” включає споживчий та інвестиційний попит. Виділяє три фактори, які впливають на ефективний попит: схильність до споживання, схильність до інвестицій, переваги ліквідності.

Розглядаючи особисте споживання Кейнс відмітив, що попит окремого споживача обмежений, тому що зводиться до закономірності: згідно зі зростанням доходу суспільства зростає і особисте споживання, але меншою мірою, ніж національний доход. Внаслідок цього відставання збільшується та частина національного доходу, яка йде на збереження. Вона вилучається з обігу , відповідно скорочується відносно попит на споживчі товари. Висновок: з ростом доходу ''гранична схильність до споживання ” має тенденцію до скорочення оскільки зростає схильність до заощадження (основний психологічний закон). Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а в психології людини.

Нестача споживчого попиту може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором – схильністю до інвестицій, що визначає величину виробничого попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величина проценту залежить від пропозиції грошових засобів та попиту на них.. Докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкої невідповідності. За Кейнсом величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Рішення про заощадження приймаються населенням незалежно розв’язання фірмами питання про рівень інвестицій.

Переваги ліквідності. Ліквідність у Кейнса – це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають переваги ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. Причини, що спонукають людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації): трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (страх втратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, на відміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.

Таким чином, циклічний характер виробництва Кейнс пояснює недостатнім попитом, причиною інфляції є брак синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, щодо заощаджень та інвестицій. Останні, як правило, відстають від зростання заощаджень, в результаті чого має місце відносне перенагромадження, і суспільство зазнає кризи.

Теорія повної зайнятості. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від нестачі ефективного попиту, а обсяг зайнятості – від рівня виробництва „національного доходу ”, тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі товари та капітальні блага. Кейнс доводить помилковим використання заробітної плати як засобу лікування безробіття: „найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати ”.

Теорія мультиплікатора. Зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили – мультиплікаційний ефект. Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів, які, у свою чергу знову і знову витрачаються. Чим вища схильність до споживання, тим більша величина мультиплікатора, тим більший приріст національного доходу.

• Кейнсіанські рекомендації щодо макрорегулювання.

Конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів.

Основним стратегічним напрямом економічної політики обрано підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Для цього необхідно не лише створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання), а й узяти державі на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт – будівництво доріг, освоєння нових територій, будівництво підприємств, навіть у тому разі, коли вони не потрібні суспільству. Одним з найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати „схильність до споживання ”, Кейнс вважає фіскальну політику (підвищення ставок оподаткування), що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

З метою збільшення сукупного попиту, пропонує здійснювати перерозподіл доходів в інтересах малозабезпечених соціальних груп.

Проводити комплекс заходів для збільшення зайнятості (розвиток системи довгострокових кредитів), підтримка нерентабельних підприємств.

Головні риси кейнсіанської моделі макрорегулювання :

• висока доля національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет. Ця доля має тенденцію до збільшення;

• створення широкої зони державного підприємництва на основі створення державних і змішаних підприємств;

• широке використання бюджетно-фінансових і кредитних регуляторів для стабілізації економічної кон'юнктури, підтримування високих темпів зросту і зайнятості.

Значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки, що обумовлений такими моментами:

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, на перший план виходить проблема реалізації, або „ефективного попиту ”, яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, теорії національного доходу та мультиплікатора органічно ввійшли в після кейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, поєднання економічної теорії та економічної політики в одне ціле покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

Визначення неминучості втручання держави як умови пристосування капіталістичних виробничих відносин до зростаючого усуспільнення виробництва є свідоцтвом дальнобачності Кейнса. Однак, він не передбачав того, що державне втручання у тих його формах, які він пропонував (регулювання попиту), у свою чергу породжує цілий ряд суперечливих наслідків (інфляцію).

З ідеями Кейнса невідривно пов'язані розробка антициклічної політики, концепція дефіцитного фінансування, система середньострокового програмування.

В цілому, претензії кейнсіанців на створення "загальної" моделі капіталістичного відтворення у кінцевому рахунку виявилися безпідставними. Досвід показав, боротьба з циклічністю, заснована на політиці керування попитом, може сприяти тільки тимчасовій активізації виробництва на окремих етапах економічного розвитку. Але усі заходи ведуть до нових диспропорцій, до порушення збалансованості в інших господарських ланках.

• Неокенсіанство.

Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань.

В неокейнсіанстві домінують дві тенденції: американська та європейська, репрезентована насамперед дослідженнями французьких вчених.

У США ідеї Кейнса розвивалися ще в 30-х рр. американськими послідовниками, економістами Гарвардського університету Е. Хансеном (1887 – 1975) та С. Харрісом (1897 – 1974).

Особливості вчення:

1. Як і Кейнс, досліджують макроекономічні величини, але дослідження Кейнса пов’язані з проблемами капіталістичного відтворення у статиці, неокейнсіанці аналізують динамічні процеси. В поясненні найважливіших економічних проблем головне місце надається інвестиціям. Причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в „коливаннях динаміки інвестицій ”. Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

2. Концепцію мультиплікатора доповнили концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями.

3. Капіталовкладення поділили на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов’язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі „мультиплікатор-акселератор”.

4. Змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами залежно від економічної кон’юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції „вбудованих ” стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм.

Е. Хансен в монографії „Економічні цикли і національний доход” (1951) створив інвестиційну теорію циклів – нерівномірність капіталовкладень у товарно-матеріальні запаси, основний капітал, будівництво житла породжує коливання циклічного характеру.

Аналізуючи досвід розвитку народного господарства США, виділяє 4 моделі циклічних коливань:

1) „малі цикли” – від 2 – 3 років виникають на базі нерівномірності відтворення обігового капіталу;

2) „великі цикли” – від 6 – 13 років виникають на базі нерівномірності відтворення основного капіталу;

3) „будівельні цикли” – від 17 – 18 років стосуються лише будівництва житла: зростання попиту на житло приводить до зростання його ціни будівництва, з часом попит на житло задовольняється, але фундаменту нових будівель закладено набагато більше, ніж потрібно і як наслідок скорочуються ціни. Виникає невідповідність між попитом на житло та часом задоволення цих потреб;

4) „вікові циклічні хвилі” – від 50 років і більше викликані фундаментальними переворотами у техніці, значними зрушеннями у виробництві.

Особливістю французького неокейнсіанства є визнання необов’язковості положення Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Автором концепції індикативного планування є Ф. Перру.

В післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виходить проблема економічного зростання.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

В кейнсіанських моделях економічного зростання в якості стратегічної величини виступають інвестиції.

Модель американця Є. Домара (н. 1914). Містить припущення, що на ринку праці завжди існує постійне перевищення пропозиції над попитом. Це забезпечує незмінність цін. Для збереження повної зайнятості ресурсів в довгостроковому періоді сукупний попит повинен зростати пропорційно виробничим можливостям.

Стан повної зайнятості можна отримати лише тоді, коли інвестиції і доход будуть постійно зростати на величину, що дорівнює добутку граничної схильності до заощадження на граничну продуктивність інвестицій.

Рой Харрод (1900 – 1978) – лідер післявоєнного кейнсіанства, один із творців неокейнсіанської теорії динаміки, поставив більш складне завдання розробки загальної теорії зростання економіки. Відкидаючи спрощене припущення Кейнса – у короткий проміжок часу можна не враховувати вплив НТП на економіку, напроти, виділяє дві форми такого впливу: перші інновації, знижуючи витрати праці, збільшують витрати капіталу в уречевленій формі; наступні зменшують витрати капіталу, але збільшують витрати живої праці.

Головна робота – „До теорії економічної динаміки” (1948).

Модель Харрода включає ендогенну теорію інвестицій, засновану на принципі акселерації і очікуваннях підприємств. З боку пропозиції припускається, що підприємці планують виробництво на основі адаптивних очікувань (врахування показників поточного та попереднього періодів). З боку попиту припускається незмінність граничної схильності до споживання і визначеність обсягу інвестицій принципом акселерації. Підприємці здійснюють інвестиції в обсязі, необхідному для того, щоб привести обсяг капіталу у відповідність з новим рівнем пропозиції.

Харрод запропонував систему з трьох порівнянь кожне з яких відбиває певний тип економічного зросту: фактичний зріст – реальний приріст загального випуску за певний період, гарантований зріст – прогнозована лінія розвитку (відповідає очікуванням підприємців) і природний темп росту – максимально можливий ріст при даному зростанні населення і технічних можливостей (потенційно можливий зріст, котрий визначається обсягом змінних ресурсів).

В моделі Харрода – Домара є спільні висновки: 1) доцільність підтримування постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання виробничих потужностей і трудових ресурсів; 2) динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту; 3) досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активного державного регулювання економіки.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса та ін. Ці моделі є модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, впливу НТП тощо.

„Неокласичний синтез” – це течія в економічній думці, яка намагається „примирити” всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визначаючи плюралізм підходів до формування політики держави.

Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук – історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.

Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х рр. ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40-50-х рр. – Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х рр. П.Самуельсон у своїй книжці „Економікс”. Він вважав, що „сучасні економісти можуть використати концепцію „неокласичного синтезу”, яка ґрунтується на поєднанні сучасних принципів, що роз’яснюють і процес створення доходів, і положення класичної політекономії”. Нова концепція ґрунтувалася на поєднанні кейнсіанства з традиційними положеннями неокласики та включав, з одного боку, інструментарій кейнсіанської теорії з бюджетними, податковими, фінансово-кредитними методами регулювання економіки, а з другого – врахування і широке використання ринкових умов (конкуренція, динаміка цін).

Принципові вимоги:

– щодо економіки – можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв’язує суспільство;

– щодо ролі держави – межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.

В неокласичному синтезі ортодоксальне кейнсіанство багато в чому втрачало свій вигляд, оскільки зводилось до окремого випадку неокласичної теорії загальної рівноваги, яка в свою чергу розглядалась як загальна основа функціонування економічної системи, включаючи оптимальний розподіл ресурсів, ринкове саморегулювання, розподіл доходів. Формальне об'єднання кейнсіанства з неокласикою не дало очікуваних результатів. Однак ідея синтезу продовжує привертати увагу економістів до цього часу.

• Еволюція кейнсіанства.

В 70-ті рр. ХХ ст. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним законам розвитку і, більше того, навіть сприяли загостренню окремих проблем, таких як інфляція, дефіцит державного бюджету, циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн довів, що державне регулювання неспроможне забезпечити повну зайнятість, безкризовий розвиток. Зростає критика кейнсіанство не лише з боку неокласиків, а й з боку самих прихильників Кейнса.

Одночасно продовжує зберігатись група ортодоксальних (старих) кейнсіанців, які вважають себе основними послідовниками Кейнса (А. Хансен, Дж. Хікс, С. Харріс, П. Самюельсон) та відбувається перегляд ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії посткейнсіанцями (70 – 80-і рр.)

Безпосереднім втіленням кейнсіанської ортодоксії є насамперед інвестиційна теорія циклу, яка становить основу антициклічного регулювання економіки і орієнтує на гнучке використання доходів і витрат бюджету залежно від змін кон’юнктури, податкової системи, виплат із соціального страхування тощо. У вивчення також включили вирішення проблем економічної динаміки.

П. Самюелсон (народився в 1915). В головній роботі „Економікс” намагається встановити взаємозв'язок між мікро і макроаналізом. Дискутуючи з хіксівською концепцією динаміки, він створив свою модель, відому як "павутиноподібна модель", в якій, крім ряду змінних величин, враховуються взаємозв'язок цін і фактор часу .

У рамках економічної динаміки Самюелсон розрізняє стаціонарну економіку (змінні величини не змінюють своїх значень протягом часу), каузальну економіку (її поведінка залежить від початкових умов і від минулого періоду часу) і історичну економіку (причини змін, що відбуваються є непевними). Якщо попередники Самюелсона виводять динаміку із порушення статики, то він проголошує статику випадком динаміки.

Історично сучасне кейнсіанство (посткейнсіанство) сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, найяскравішими представниками якого були Дж. Робінсон (1903 – 1983) – загальновизнаний лідер цієї течії, представники – Н. Калдор, П. Сраффа, і американської групи економістів, які представляють монетаристське посткейнсіанство, – Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвудта інші. Представників цих течій об’єднали певні спільні підходи до економічної теорії, зокрема те, що вони брали собі за мету остаточно розвінчати неокласичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом „революцію”, створити новий синтез макро-мікроекономіки. Однак створити цілісну загально визначену теоретичну систему вони так і не змогли.

Представники монетаристського посткейнсіанства особливого значення надають грошовому фактору. З цією метою вважають за необхідне повернутись до теорії грошей, викладеної Кейнсом , врахувати помилки традиційної «кейнсіанської теорії» та «сучасного монетаризму», як наслідок кейнсіанська концепція буде придатна і для аналізу інфляційних ситуацій, і для розробки антиінфляційних заходів.

Поряд з цим у 80-ті роки економісти не відмовилися від ідеї синтезу, від того, щоб інтегрувати макроаналіз і неокласичну теорію, що на відміну від неокласичного синтезу отримало назву кейнсінізму. Кейнсінізм, як і раніше, орієнтує на використання таких кейнсіанських категорій, як ефективний попит, макроекономічний аналіз ринку, раціональні переваги грошей та ін. Разом з тим, прихильники кейнсінізму не протиставляють кейнсіанські постулати неокласичній концепції. Навпаки, принципи неокласики розглядаються як універсальні. Особлива увага приділяється використанню ринку, конкуренції в розподілі ресурсів відповідно до агрегативних переваг індивідумів.

Сучасні кейнсіанці вважають, що економічна теорія потребує оновлення і подальшого розвитку. Як і раніше, приділяється велика увага таким факторам, як інвестиції, інвестиційний попит. Намагаються знайти нові підходи, які розширюють можливості регулювання – обґрунтування концепції бюджету капіталовкладень, розробка методів його збалансування, розробка теорії фінансової нестабільності, яка розглядається як основа для визначення антикризових заходів, регулювання бюджетного дефіциту. Сучасні кейнсіанці шукають засоби ефективного впливу на ринковий механізм, регулювання конкуренції, з’ясовують вплив ринку на динаміку інвестицій, руху безробіття.

Ліве кейнсіанство – течія, представники якої виступали з антимонополістичних позицій. Найбільше поширення мало в Англії. Його основу становила впливова група економістів Кембриджського університету, який був цитаделлю кейнсіанства. Очолила ліве кейнсіанство Джоан Робінсон. Прихильниками його були Н. Калдор, П. Сраффа, Дж. Ітуелл, Л. Пазінетті та ін.

Дж. Робінсон однією з перших заявила про кризу ортодоксального кейнсіанства. Відкидаючи неокласичну теорію, ліві кейнсіанці піддали критиці і концепцію ортодоксії. Вони критикували ортодоксальну концепцію за те, що в ній не знайшли відображення і не отримали розв'язання соціальні проблеми (наприклад, нерівність у розподілі доходів), без яких неможливе позитивне вирішення питань функціонування економіки, її регулювання.

Дж. Робінсон (1903 – 1983) зробила спробу створити альтернативний варіант „Загальної теорії...” Кейнса, поєднавши його короткостроковий аналіз ефективного попиту з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технологічного прогресу і розподілу продукту. Її погляди носять антимонопольну спрямованість. Вважає, що розподіл національного доходу здійснюється в інтересах монополістів, які отримують прибуток, підсилюють нерівність в розподілі доходів між класами суспільства, що, в свою чергу, веде до скорочення попиту і затрудняє збут продукції. Пропонує: скоротити величину прибутку монополістів шляхом підвищення ставок оподаткування, підвищення заробітної плати робітників (свідома політика „освічених” монополістів – „жити самим і давати жити іншим”), соціальне забезпечення, активна діяльність профсоюзів.

Н Калдор (1908 – ) навпаки вважає, що перерозподіл національного доходу необхідно здійснювати в бік підприємців, підвищувати прибуток як головної умови для збільшення величини інвестицій та забезпечення економічного зростання.

П. Сраффа (1892 – ) здійснює пошук шляхів рівноваги на основі аналізу діяльності монополій і розробки ефективної державної політики розподілу національного доходу. Головна задача – пошук оптимального співвідношення прибутку і заробітної плати тобто пошук функції розподілу від ціни виробництва.

У подальшому ліве кейнсіанство вливалось у більш широку течію — посткейнсіанство. Ліві кейнсіанці становили його основу. Посткейнсіанці продовжили критику ортодоксального варіанта, особливо неокласики. Різкій критиці вони піддали маржиналізм. Поставивши своєю метою оновлення вчення Дж. Кейнса і завершення "кейнсіанської революції", посткейнсіанці одночасно намагаються довести до логічного завершення і критику неокласики. Посткейнсіанці опираються не тільки на теорію Дж. Кейнса. Вони використовують й інші джерела: інституціоналізм, учення Д. Рікардо, концепцію радикалів, економічну теорію К. Маркса. Привертає увагу неорікардіанська гілка посткейнсіанства, яку розробляє П. Сраффа, а також Дж. Ітуелл, П. Гареньяні, Л. Пазінетті та інші. Ці економісти мають мету заповнити прогалини в теорії вартості й ефективного попиту. Посткейнсіанство являє собою також одну із сучасних різновидностей західних інтерпретацій марксистської політекономії.

Посткейнсіанці обґрунтували один із варіантів реформування економіки. Дж. Робінсон і її колеги шукають не тільки шляхи забезпечення стійкої динамічної рівноваги, найважливішим елементом якої є регулювання економічних процесів. В їх теорії значне місце займає ліквідація нерівності у розподілі доходів на освіту, охорону здоров'я та інші соціальні цілі, розвиток соціального страхування. Все це свідчить про те, що посткейнсіанці роблять акцент на використанні соціальних факторів, передбачаючи їх реалізацію через широку регулюючу діяльність держави, демократизацію економічної політики, особливо у галузі розподілу доходів.