Тема 4. Світове господарство та основні напрями економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець хх – початок ххі ст.)

• Основні тенденції розвитку світового господарства кінця ХХ – початку ХХІ ст.

• Господарський розвиток провідних країн світу.

• Господарство країн, що розвиваються.

• Країни з ринками, що народжуються.

• Консервативно-монетаристський напрям економічної думки.

• Інституціоналізм.

Структура світового господарства к. ХХ – поч. ХХІ ст. включала три підсистеми: господарства економічно розвинених країн, країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою.

Табл. 4.1. Частка трьох груп країн у світовому ВВП за паритетом купівельної спроможності, % (1990-2000 рр.)

Група країн, країна	1990	1995	2000
Розвинені країни	59,3	53,8	52,7
Країни, що розвиваються,	32,6	41,4	40,3
В тому числі Китай	6,6	9,7	10,5
Країни з перехідною економікою	8,1	4,8	7,0

З таблиці видно, що основна тенденція зрушень у співвідношенні розвинених країн й країн, що розвиваються, полягає в деякому зменшенні частки у світовому ВВП перших й збільшенні частки других. Що ж стосується країн з перехідною економікою, то їхня частка зазнала найбільшого падіння в середині 90-х років, але потім стала поступово зростати.

В вітчизняній і західній економіко-географічній літературі останнім часом склався інший підхід до тричленного поділу світового господарства. Цей підхід, заснований на виділенні трьох таких його складових частин, як центр, напівпериферія та периферія.

У центрі спостерігається ефект вивільнення ресурсів, використовуваних у неефективних для даної економіки галузях і виробництвах, на цій основі відбуваються промислові й науково-технічні революції в центрі. На периферії подібні процеси не відбуваються з багатьох причин, включаючи й те, що виручені від експорту гроші направляються не у виробництво й не на модернізацію суспільства, а витрачають на імпорт предметів розкоші або на інвестиції в країнах Центру, переказ капіталу в офшорні зони й т.д. Подібна поведінка характерно для багатьох сучасних країн, що розвиваються.

Відносини між Центром і Периферією багато в чому обумовлений умовами торгівлі (це показник, у чисельнику якого «індекс експортних цін», а в знаменнику - «індекс імпортних цін»). Країнам що розвиваються потрібно усе більше сировини, сільськогосподарських продуктів, продукції масового промислового виробництва, щоб купити на світовому ринку який-небудь високотехнологічний товар.

У майбутньому умови торгівлі також не зможуть змінитися на користь країн, що розвиваються, тому що в країнах Центру промислове виробництво стимулює розвиток в області знань. Як виражаються економісти, відбувається «дематеріалізація» економіки Центру. Наприклад, у структурі валового внутрішнього продукту США на частку промислової продукції в 1997 р. доводилося 20,5 %. У майбутньому знання як товар у вигляді патентів, «ноу-хау», наукомістких послуг буде порівнюватися із все більшою кількістю промислової продукції.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техні­ки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Відсталість значної частини країн стала гальмом загальнопланетарного розвитку й тягарем для розвинених країн. Можна виділити три таких обмежувальних аспекти розвитку країн Центру:

• Економічний. Неможливо розвивати виробничий потенціал високорозвиненого світу, не розвиваючи ринків збуту, джерел сировини й напівпродуктів в іншій частині світового господарства.

• Екологічний. Якщо кинути країни, що розвиваються, напризволяще, то вони, використовуючи деякі традиційні технології, зруйнують рівновагу між глобальним співтовариством і географічною оболонкою.

• Демографічний. Якщо не допомагати країнам, що розвиваються, швидше підвищити рівень життя й загальну культуру, то демографічний перехід розтягнеться за межі 2020 р., що спричинить величезний наплив мігрантів у високорозвинені країни, підірве їхнє благополуччя, породить у них нові соціально-політичні проблеми.

Промислово розвинені країни світу (центр)

1. Центр світового господарства (ядро) включає 25-30 країн умовної Півночі (двохчленна структурова модель світового господарства – Південь та Північ), у яких відбувається становлення й розвиток постіндустріального суспільства. В економіці фінансова сфера успішно контролює виробництво. Це країни, які повністю трансформувались приблизно за 500 років і нагромадили величезний капітал. Тільки на провідну сімку в 1999 р. доводилося 44,6% сумарного ВВП світу, при 11,6 % проживаючого в ній населення світу. У відомій «світовій тріаді» (США - ЄС - Японії) проживає 13,1% населення планети, а виробляється 48,4 % світового ВВП. Саме ці країни стоять на чолі сучасного етапу НТР, саме тут перебувають світові центри прийняття рішень, найбільш високий рівень інформатизації й комп'ютеризації.

До країн, що розвиваються, згідно класифікації ООН відноситься 4/5 усіх країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії), Африки, Латинської Америки. В них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд.чол. Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

• багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

• високі темпи росту населення;

• спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;

• значна залежність від іноземного капіталу;

• вплив традиційних інститутів в економіці.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економі­ках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

У 1950 р. найбільш «просунуті» в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 рази, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 рази. З середини XX століття різниця у рів­нях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 рази, а нижньої групи – у 12,2 рази . Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав «третього» світу: перша група, що відділилася як результат так званого «нафтового буму», низка країн Перської затоки, а також «нові індустріальні країни» Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс – це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього – 48–50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Напівпериферія символізує індустріальну стадію розвитку та включає:

- індустріально розвинені країни умовного Заходу з ліберальною ринковою моделлю розвитку, що домоглися успіхів на шляху модернізації суспільства й економіки. Яскравим прикладом є Іспанія, що почала модернізацію суспільства приблизно з 1970-х років і мала в 1999 р. ВВП розраховуючи на душу населення на рівні 56,4 % до відповідного показника США.

- нові індустріальні країни й території світу, особливо першого покоління, котрі взяли старт у розвитку з 1970-х років (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур і Тайвань). Це країни й території першого прориву всієї групи економічно відсталих країн до добробуту. Модель, що імітує розвиток країн Заходу, переживає тут трансформацію в модель інноваційного типу. Нові індустріальні країни Південно-Східної Азії входили у світовий ринок у період зеніту «епохи» масового виробництва й споживання. Властиві цьому періоду широкі масштаби збуту при нескладній технології виготовлення досить простих виробів і здійснення операцій по зборці як не можна краще підходили для країн, що володіють дешевою робочою силою.

До другого покоління нових індустріальних країн на­лежать Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, а також деякі країни Латинської Америки – Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай, Чилі.

- нові індустріальні країни - Аргентина, Бразилія, Мексика - за деякими показниками наближалися в певний час до країн високого та середнього рівня економічного розвитку

Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30% і бі­льше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50%; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США

- нафтодобувні та нафтоекспортуючі країни, що входять в ОПЕК (Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія) - виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва високорозвинених країн. Організація ОПЭК - це міжнародний картель, учасники якого додержують дисципліни у квотах видобутку й експорту нафти, що є основою їхнього багатства.

Деякі автори відносять до напівпериферії й частину постсоціалістичних країн з перехідною економікою. Особливу групу становлять постсоціалістичні країни, для яких, зокрема для Росії й України, одні (оптимісти) пророкують економічне чудо, а інші (песимісти) остаточне скочування в «південне співтовариство», котре раніше називалось третім світом

Периферія (держави «третього світу») – це більшість країн, що розвиваються, переважно із сировинним типом експорту й низьких технологій виробництва. Це країни умовного Півдня, серед яких і група найменш розвинених (36 країн), вилучених від світових центрів і торговельних шляхів, із клановою соціальною структурою, традиційним господарством. До складу Периферії звичайно включають близько 100 країн, що розвиваються, Азії, Африки й Латинської Америки з перевагою аграрної економіки або початкової стадії розвитку індустріальної. Основу цієї групи становлять найменш розвинені країни світу. Нафтовидобувні країни, де населення значне (наприклад, Ірак, Іран, Нігерія), але рівень життя більшості населення низький.

Необхідно відзначити, що в останні кілька років багато хто із країн, що розвиваються, перейшли до стратегії лібералізації економіки й зовнішньоекономічних зв'язків. Тут розвивається масова промисловість. У той же час дослідники виділяють серед країн, що розвиваються, «задворки» світової системи, або «зони обмеженого хаосу», де відсутні загальноприйняті норми державного регулювання, де правлять насильство, убогість й аморальність.

В кінці ХХ ст. – на поч. ХХІ ст. у своєму соціальному розвитку переважна більшість держав «третього світу» за рівнем життя населення відстає від передових країн світу у 20-50 разів.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, яка отримала назву «країн з перехідною економікою».

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Необхідність переходу цілого ряду країн до ринкової економіки було обумовлено, насамперед, негативними соціально-економічними явищами. Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики.

До країн з перехідною економікою відносять сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних країн можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай. Але метою процесу реформування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбувається реальний процес трансформації колишньої неринкової системи у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світового господарства і робити узагальнення, властиві лише даним країнам У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалізації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просування шляхом ринкового реформування різних постсоціалістичних країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості балканських і решти балтійських країн.

В останній час ці країни відносять до групи країн з «ринками, що народжуються» (emergingmarket).

До «ринків, що народжуються», відноситься більшість постсоціалістичних і посттоталітарних країн (держав «другого світу»), включаючи Україну, а також цілий ряд країн, що розвиваються (держав «третього світу»). Одним із критеріїв віднесення до цієї категорії Світовий банк вважає річний ВНП на душу населення у розмірі менш 9,6 тис. дол.

Висновки: На сучасному етапі еволюції світового господарства відзначається різка нерівномірність в економічному, науково технічному, соціальному й політичному розвитку країн. Активізація участі в міжнародному поділі праці постсоціалістичних країн і Китаю привела до зростання числа форм соціально-економічних укладів і суб'єктів відносин у системі світового господарства. Модернізація країн «третього світу» може зайняти досить тривалий час, у ряді випадків – цілу історичну епоху.

Економічний потенціал країн світу дає можливість виділити десять основних центрів економічної сили.

Табл. 4.2. Перші десять країн світу за розмірами ВВП, 2000 р.

Ранг країни	Країна	ВВП за паритетом купівельної спроможності, млрд. дол.
1	США	7920
2	Китай	3985
3	Японія	2930
4	Германія	1710
5	Індія	1660
6	Франція	1310
7	Великобританія	1220
8	Італія	1165
9	Бразилія	1020
10	Мексика	785

Провідне положення в сучасному світовому господарстві - приблизно «на рівних» (по 21-22 % від світового ВВП) - займають Північна Америка(у складі США й Канади) і Західна Європа, які були й залишаються його, несучими структурами. На третє місце в 1994 р. вийшов Китай (11%), завдяки дуже високим темпам приросту ВВП, котрий обігнав Японію (8%). В 2007 році Китай став третьою по величині економікою у світі, обігнавши Німеччину за обсягами ВВП. А вже у вересні 2008-го КНР стала найбільшим іноземним інвестором у держоблігації США. Далі, уже з порівняно невеликим відривом один від одного, йдуть нові індустріальні країни Азії, Індія, Бразилія, країни СНД, Мексика й нафтоекспортуючі країни Перської затоки. В групі країн з ринковою економікою темпи росту ВВП в країнах, що розвиваються, насамперед, країн Латинської Америки, енергоекспортерів, майже вдвічі перевищують відповідний показник розвинених країн, внаслідок чого доля останніх в світовій економіці скоротилася з 63 до 52,7 %.

США, Канада і Європа поступаються позиціями у світовій економіці. Їхня частка у світовому ВВП скорочується і на сьогодні становить близько 50%. Зате на цьому тлі збільшуються частки ВВП Китаю й інших еmerging markets.

Звертає на себе увага різке зниження частки СНД у світовому господарстві. В 70-80-і роки Радянський Союз по обсягам ВВП поступався лише США, причому в окремі роки обсяг його ВВП досягав 30-40 % від американського. Ще в 1990 р. СРСР робив 5,6 % світового ВВП, але потім почалося швидке зниження частки його спадкоємців - країн СНД. Частка Росії у світовій економіці в 2000 р. становила 1,5 %, стосовно США російський ВВП нині становить приблизно7%.

Майже в кожному регіоні є свій "полюс» (перевага економічного потенціалу, як мінімум, в 2 рази). Розрахунки на 1999 р. показують, що в Латинській Америці регіональним полюсом є Бразилія із ВВП в 743 млрд. дол., що випереджає вслід, що йде за нею Мексику (429 млрд. дол.) майже у два рази. В Африці полюсом є ПАР (ВВП - 133 млрд. дол.); за нею йде Нігерія 38 млрд.. дол.). На Ближньому й Середньому Сході таким полюсом можна вважати Туреччину (186 млрд. дол.); за нею Іран (111 млрд. дол.). У Східній Азії – це Японія (близько 4 трлн. дол.), за нею КНР (близько 1 трлн. дол.). У Західній Європі полюсів взагалі немає, оскільки Німеччина із ВНП в 2,1 трлн. дол. недостатньо випереджає економічний потенціал Франції, що йде слідом за нею, ВНП якої 1,4 трлн. дол. У Східній Європі полюсом в 1990-х роках була Росія (333 млрд. дол.), за нею Польща (153 млрд. дол.). У результаті кризи 1998 року в 1999 році Росія втратила якість полюса сили в Східній Європі через різке падіння свого ВВП до 240 млрд. дол., у той час як Польща його наростила до 161 млрд. дол. Економічний потенціал Росії дозволяє формувати "полюс" у рамках СНД. Російський економічний потенціал (ВНП) в 1999 р. склав 332,5 млрд. дол., по якому вона займала 16 місце у світі, а по ВВП на душу населення - 98 місце (аналогічно в Україні: ВВП – 37,5 млрд. дол. та 55 місце в світі).

На глобальному рівні існує в цей час тільки один полюс – США (ВНП більше 8,3 трлн. дол., що у два рази випереджає ВНП Японії, що йде слідом за нею.

"Центр сили" – це суб'єкт, що має можливість підкорити діяльність інших суб'єктів або факторів міжнародних відносин відповідно до власних національних інтересів, обсяг його зовнішньополітичного потенціалу (Зпп) перевершує зовнішньополітичний потенціал суб'єкта-конкурента як мінімум в 4 рази. Різниця між геоекономічним полюсом і центром сили полягає в тім, що перший суб'єкт - полюс - не обов'язково діє в системі міжнародних відносин. Наприклад, Китай до початку XIX століття по економічній масі перевершував будь-яку країну Європи, але практично не вів активної зовнішньої політики, тобто не нав'язував свій контроль у системі міжнародних відносин. Інакше кажучи, полюс перетворюється в центр сили лише за умови проведення активної й агресивної зовнішньої політики, націленої на підпорядкування інших факторів своїм зовнішнім і внутрішнім інтересам.

На загальносвітовому рівні є один глобальний "центр сили" США (у США Зпп на 1999 дорівнював приблизно 300 млрд. дол., тобто перевершував Японію, що йде за ними, майже в 5 разів. Сполучені Штати повною мірою використають можливості глобальних "полюси" й "центра сили", змушуючи Японію, Китай й Європейський Союз діяти в інтересах американської економіки

• Господарський розвиток провідних країн світу.

Світова енергетична криза зафіксувала трансформаційний перехід від індустріальної (ресурсозатратної, антиекологічної) до постіндустріальної (ресурсозберігаючої, екологобезпечної) епохи. До початку 90-х рр. постіндустріальне суспільство створили, насамперед технологічні лідери світу – США і Японія. Характерні риси нової епохи – виділення інформації (знання) як стратегічного ресурсу економічного розвитку, глобалізація економіки, активізація інвестиційно-інноваційних процесів, підвищення ролі „третинної сфери”. Змінюються критерії економічного зростання й розвитку. Якщо раніше економічний розвиток передбачав значний приріст матеріального виробництва, то тепер він можливий і при незначному його збільшенні (або навіть і при деякому зниженні), бо насамперед залежить від нагромадження інтелектуального капіталу та підвищення якості життя.

Постіндустріальний розвиток не означає деіндустріалізацію економіки. Це індустріальний розвиток, але принципово іншого плану – з опорою на мікроелектронні компоненти як ключовий фактор третьої НТР і п’ятого технологічного укладу, ядро якого становлять такі галузі та сфери пріоритетного розвитку, як електронна промисловість, обчислювально й оптико-волоконна техніка, програмне забезпечення, телекомунікації, роботобудування, видобування й переробка газу, інформаційні послуги.

Становлення нового укладу в промисловості супроводжувалося широкомасштабним її переоснащенням. Вона отримала верстати з числовим програмним управлінням, автоматизовані лінії, гнучкі виробничі системи. До 2015 року прогнозується майже повна її комп’ютеризація.

П’ятий технологічний уклад становить суть відповідного циклу індустріального розвитку (за Й. Шумпетером). Цей цикл розпочався у 1980-1990 р. і триватиме приблизно до 2030-40 рр. Нині він ще перебуває на початковій стадії, що пов’язано з інтенсивним розвитком інформатики й телекомунікацій.

Перевагою попереднього укладу було масове серійне виробництво. П’ятий технологічний уклад характеризується індивідуалізацією виробництва та споживання, підвищення гнучкості виробництва, деурбанізація на основі телекомунікаційних технологій.

На динаміку розвитку певний вплив здійснюють економічні цикли, які періодично сприяють підвищенню та падінню темпів економічного зростання. Фаза падіння часто закінчується кризою. На початку 80-х років (1981 - 1982 рр.) чергова криза скоротила випуск промислової продукції на 4%. Фінансова криза 1997 - 1998 рр. вразила переважно країни Південно-Східної Азії й мало торкнулася розвинутих країн Європи й Північної Америки.

Звертає на себе увагу більш високий темп зовнішньої торгівлі порівняно з промисловим розвитком, що свідчить про поглиблення процесів міжнародного поділу праці й глобалізації.

Інтеграція як провідна тенденція світового розвитку супроводжується гострою конкурентною боротьбою між трьома головними центрами світового господарства (США, Західна Європа і Японія). У свою чергу підсилюється процес інтеграції усередині трьох центрів.

США у конкурентній боротьбі за ринки й сфери впливу кожний із трьох основних центрів опирається на переваги свого положення в масштабі світового господарства. Так, США мають у своєму розпорядженні наймогутніший виробничий і науково-технічний потенціал, ємний внутрішній ринок, багатий природними ресурсами, займають досить зручний геополітичний простір, мають величезні закордонні капіталовкладення. Варто особливо врахувати міце американських ТНК, на базі яких діє "друга економіка" за межами країни, а також їхня перевага у військовій області.

Західноєвропейський центр використовує широко розвинені усередині регіональні зв'язки, тісне переплетіння взаємодоповнюючих структур, що забезпечує провідне положення в сфері інтернаціоналізації виробництва й капіталу. Крім того, країни Західної Європи інтенсивно використовують давні зв'язки зі своїми колишніми колоніями в Африці, Середземномор'ї, Тихоокеанському й Карибському басейнах.

Японія, не маючи у своєму розпорядженні багатьох факторів своїх конкурентів, наголошує на ефективному застосуванні передової іноземної технології, а останнім часом більшою мірою вітчизняної технології; на раціональному використанні імпортованих ресурсів. Особлива увага приділяється проблемі пристосовуння, адаптації економіки країни до сучасних вимог, її мобільності; концентрації науково-технічних переваг у сфері наукомістких виробництв, росту продуктивності праці, зниженню витрат, дизайну.

В 90-х роках економіка розвинутих країн розвивалася повільніше, ніж в попередніх десятиліттях. Особливістю цього періоду є певна хода економіки США (за винятком 1991 р.) та гальмування темпів економічного росту Японії.

Уповільнення темпів японської економіки пов'язане з падінням росту внутрішніх інвестицій; це в свою чергу, залежить від повільного зростання споживчих витрат населення країни. В Японії збільшується безробіття, що знижує купівельну спроможність населення (в 1998 р. безробітні склали 4,2 % до економічно активного насе­лення, тоді як в 1985 - 1995 рр. їх частка в середньому становила 2,5%). Після фінансової кризи 1997 -1998 рр., яка вразила і Японію, по країні покотилася хвиля банкрутств.

На тлі спаду в економіці Японії та США країни Західної Європи, за прогнозами, мають кращі перспективи, хоч їх темп росту також уповільнюється. Механізм глобалізації діє таким чином, що зниження економічної активності в одному із світових центрів економіки негативно відбивається й на решті. Так, зниження темпів росту ВВП у США на 1 % викликає гальмування темпів ВВП у Західній Єв­ропі 0,2—0,4 %.

Незважаючи на уповільнення темпів економічного зростання на зламі двох століть, позиції розвинутих країн залишаються досить міцними у світовій економіці, їх розрив по основних економічних показниках з рештою країн дуже великий. Динамічність економіки розвинутих країн обумовлена певними факторами портфельних інвестицій, що у свою чергу пов'язано з ростом споживчого й виробничого попиту в цих країнах. Важливе значення має міжнародний рух інвестицій, основна маса яких належить саме розвинутим країнам (в 2000 р. на цю групу країн припадала 78 % припливу усіх зарубіжних інвестицій), причому частка розвинутих країн збільшується (в 1988 - 1993 рр. вона становила 73 %).

Наприкінці XX століття спостерігався швидкий розвиток фінансових, в першу чергу, фондових ринків. За два останні десятиліття минулого століття капіталізація світових ринків акцій збільшилася в 13 разів, тоді як сукупний ВВП зріс тільки в 2,5 рази. У 2000 р. в акції було вкладено в усьому світі 31605 млрд. дол., в тому числі на ринках розвинутих країн - 29394 млрд. дол. Фінансова криза 2008 р. відчутно відбилася на економіці розвинених країн, що не сповільнило позначитися на їхніх позиціях в світовій економіці.

Особливості динаміки розвитку економіки розвинутих країн к. XX – поч. ХХІ ст. призвели до зниження частки США у світовому виробництві й підвищення частки Японії, а також країн Західної Європи. Проте принципової зміни позицій не сталося. США залишаються провідною державою світу майже за всіма основними абсолютними економічними показниками. Якщо ж розглядати Європейський Союз як єдиний економічний центр, в чому є сенс, то він випереджає Сполучені Штати за обсягом зовнішньої торгівлі. Якщо виключити навіть взаємну торгівлю країн ЄС, то й тоді його частка у світовому експорті перевищить експорт США, відповідно 18,8% та 16,4%. Інтеграція західноєвропейських країн в межах ЄЄ додала імпульсу її економічному роз­витку. Скасування митного оподаткування у взаємній торгівлі, вільний рух капіталу й робочої сили, суттєве посилення виробничого кооперування, нарешті, політичне згуртування сприяли розширенню внутрішнього ринку Західної Європи. Відкритість економіки ЄС вища ніж в США та Японії.

Таким чином, розвинуті країни утворюють три центри світової економіки: США, Західна Європа, Японія.

• Господарський розвиток США.

На сучасному етапі лідерство США у світовій економіці забезпечується головним чином їхньою перевагою над іншими країнами по масштабах і багатству ринку, ступеня розвитку ринкових структур, рівню науково-технічного потенціалу, потужній і розгалуженій системі світогосподарських зв'язків з іншими країнами по лінії торгівлі, інвестицій і банківського капіталу.

Неординарно висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці. Найвищий рівень ВНП у світі означає, що США витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. При цьому фактором, що характеризує споживчий попит у США, є загальний високий рівень доходів щодо інших країн і велика верства середнього класу, орієнтованого на високі стандарти споживання. У США щорічно заставляється будівництво в середньому 1,5 млн. нових будинків, продається більше 10 млн. нових легкових автомобілів і безліч інших товарів тривалого користування.

Сучасна промисловість США споживає біля однієї третини всієї сировини, що добувається у світі. Країна володіє найбільш ємним у світі ринком машин й устаткування. На його частку доводиться понад 40% реалізованої в розвинених країнах продукції машинобудування. Маючи у своєму розпорядженні найрозвиненіше машинобудування, США одночасно є найбільшим імпортером машинотехнічних виробів. США приймає зараз понад одну чверть світового експорту машин й устаткування, проводячи закупівлі практично по всіх видах техніки.

До початку 90-х рр. у США склалася стійка прогресивна структура господарства, у якому переважна частка належить виробництву послуг. У ВВП на них доводиться понад 60%, на матеріальне виробництво - 37% і приблизно 2,5% - на продукцію сільського господарства. Ще більш значна роль сфери послуг у зайнятості: у першій половині 90-х років тут зайнято більше 73% самодіяльного населення.

На сучасному етапі США володіють найбільшим у світі науково-технічним потенціалом, що є вирішальним фактором динамічного розвитку економіки й конкурентоздатності у світовому господарстві. Щорічні асигнування на НДЕКР у США перевищують подібні витрати Великобританії, Німеччини, Франції і Японії разом узятих (в 1992 р. загальні витрати на НІОКР у США перевищили 160 млрд доларів США).

Корпорації США міцно втримують першість у світі по таких напрямках НТП, як виробництво літаків і космічних апаратів, надпотужних комп'ютерів й їхнього програмного забезпечення, виробництво напівпровідників і новітніх потужних інтегральних схем, виробництво лазерної техніки, коштів зв'язку, біотехнології. На частку США доводиться понад 50% великих нововведень, генерованих в розвинені країни.

Сьогодні США продовжують залишатися найбільшим виробником продукції високих технологій, або як її прийнято називати - наукомісткої продукції: їхня частка у світовому виробництві цієї продукції становила на початку 90-х р. 36%, Японії - 29%, ФРН - 9,4%, ЄС у складі 12 країн - 29%.

Міцні позиції втримують США й в обробці накопичених масивів знань, наданні інформаційних послуг. Цей фактор грає досить істотну роль, тому що швидке і якісне інформаційне забезпечення стало визначати ефективність роботи всього виробничого апарату. У цей час у США зосереджено 75% банків даних, наявних у розвинених країнах. Оскільки в Японії, як й у Західній Європі, немає рівнозначної системи банків даних, ще тривалий час їхні вчені, інженери й підприємці будуть продовжувати черпати знання в основному з американських джерел. Це підсилює їх залежність від США, впливає на комерційну й виробничу стратегію споживача інформації.

На початку 90-х рр. загальна чисельність наукових співробітників у США перевищувала 3 млн чоловік.

США має перевагу у світовій торгівлі, експорті позичкового капіталу, прямих і портфельних закордонних інвестиціях.

На сучасному етапі США є найбільшим світовим інвестором і є об’єктом для інвестування. Найбільш значні інвестиції в США зробила Великобританія (12 млрд. доларів). Усього ж у США надійшло з-за кордону як прямі вкладення понад 560 млрд. дол. Американські фірми як і раніше залишаються самими великими у світі інвесторами, загальна сума їх прямих капітальних вкладень за рубежем перевищує 1/4 всіх світових інвестицій і становить приблизно 706 млрд. доларів США.

Крім того, американські корпорації включилися в 90-і роки в бум капіталовкладень. Прибутки корпорацій у відсотковому відношенні до національного доходу набагато вище, ніж в 80-х роках. США має перевагу як провідний ринок акцій у світі, збільшивши операції з 1990 р. на 75%, тоді як на японському ринку число операцій зросло приблизно на 30%.

В 2000-2007 рр. американська економіка витримала без потрясінь неодноразове підвищення цін на нафту, що свідчило про затвердження в ній ресурсозберігаючого типу розвитку. В останні два десятиріччя питому витрати енергії в виробництві більшості товарів та послуг постійно скорочувалися, а в галузевій структурі економіки відбувалося підвищення долі наукоємної продукції, в результаті чого уразливість до зростання світових цін на енергію і сировину істотно знизилася. Але уже в 2006 р. відчутні прояви іпотечної кризи, котра набрала міжнародних масштабів навесні 2007 р. Серед причин іпотечної кризи виділяють: надмірне будівництво та пропозиція житла на ринку; надмірне та неякісне іпотечне кредитування населення; непрозоре і неконтрольоване переплетення іпотечного ринку з фондовим, стосовно останнього – за іпотечного буму банки для під страховки продавали пакети однорідних іпотечних кредитів іншим фінансовим установам. Ті, в свою чергу, під куплені облігації випускали інші цінні папери, в результаті багато фінансових інструментів виявилися прив’язаними до нерухомості. Вартість цінних паперів у кілька разів перевищувала обсяги іпотечного кредитування і вартість житлового будівництва. Виникла фінансова піраміда з непрозорою системою зв’язків фінансових фірм, що похитнуло фондовий ринок США, а через нього – всього світу. До іпотеки підключились численні небанківські установи, які працювали з високими ризиками, недостатньо оціненими регуляторами та інвесторами. Країни Європи та Азії купували складні фінансові інструменти розкручених фінансових установ США, широко використовуючи сумнівні угоди з ф’ючерсами (Society General), технічний продаж, маржинальні угоди (Citigroup, Merrill Lynch), що відігравало на фондовому ринку роль снігового валу. Тому в кінцевому підсумку американські проблеми спровокували масштабну фінансову кризу, яка призвела до дефіциту і подорожчання кредитних ресурсів у всій світовій фінансовій системі.

Однією з особливостей сучасної кризи стала хвиля великих банкрутств. Так, в США в 2008 р збанкрутувало 138 корпорацій, що охопили практично всі галузі економіки – машинобудування, комп’ютери і програмне забезпечення, нафта і газ, охорону здоров’я і фармацевтику, телекомунікації.

Фундаментальна проблема, яку виявили криза – проблема моделі економічного розвитку. Аналітики висловлюють доцільність переорієнтації від росту споживання до росту, орієнтованому на експорт. Головним обгрунтуванням даного рецепту є необхідність скорочення дефіциту торгового і платіжного балансу.

Табл. 4.3. Платіжний баланс США в 2003-2008 рр

Статті балансу	2003 р.	2005 р.	2006 р.	2007 р.	2008 р.
Експорт товарів	+716	+898	+1027	+1153	+ 1295
Імпорт товарів	-1261	-1677	-1861	-1969	-2112
Торговельний баланс	-544	-779	-834	-815	-817
Баланс поточних операцій	-531	-791	-811	-731	-673
Вивіз капіталу	-285	-441	-1056	-1290	-656
Приплив капіталу	+830	+ 1212	+ 1890	+2058	+ 1193
Чистий приплив	+544	+767	+834	+768	+537
Помилки й пропуски	-12	+ 10	-18	-41	+ 144
Підсумковий баланс	+ 1,5	-14	-4,0	-4,0	4,84
Зміни резервів	-1,5	+ 14	+4,0	+4,0	-4,84

Знак (+) означає надходження, знак (–) означає платежі. Можлива розбіжність сумарних даних через округлення.

Великий дефіцит американського торговельного й платіжного балансу відображає те положення, що США виступають головним світовим економічним і фінансовим центром, а Китай, Японія, Німеччина й ряд інших країн світу працюють на Сполучені Штати, розглядаючи американську економіку як самий великий, багатий і прогресивний ринок збуту, забезпечуючий у великому ступені ріст їхніх економік й їхнє просування по шляху прогресу.

Позитивное сальдо торговельних балансів відзначених країн служить для них двигуном росту й джерелом щодо надлишкового капіталу, що у пошуках вигідного інвестування в переважній мірі направляється й осідає в США. Тут ми виявляємо нову роль США - найбільшого світового центру залучення іноземного капіталу, здатного прийняти й розмістити цей капітал у таких розмірах, які недоступні для інших країн світу. По даним МВФ, в останні роки США приймають і розміщають у себе порядком 60% сумарної величини капіталу, що надходить від країн - чистих експортерів капіталу, серед яких лідує Китай.

Якщо сприймати США як найбільший світовий центр економічного розвитку й сполучений з ним найбільший світовий фінансовий центр, то можна без зайвої драматизації розглядати зовнішній борг США як боргові зобов'язання найбільшого світового банку перед своїми вкладниками, як зобов'язання найбільшої світової інвестиційної компанії перед своїми інвесторами. Поки цей банк і ця компанія опираються на ресурси найбільшої у світі економіки, вони здатні забезпечити достатню по світових мірках надійність своїх зобов'язань. Саме цими властивостями американський ринок капіталу й залучає світових інвесторів.

• Господарство країн Західної Європи.

Сучасний економічний розвиток західноєвропейських країн протікає під знаком структурних змін. Ці зміни відбили загальні тенденції розвитку виробництва й суспільного поділу праці в умовах нового етапу НТП, а також з'явилися слідством структурних криз і криз надвиробництва 70-х і початку 90-х рр.

Зрушення в промисловому виробництві неоднакові. Якщо в деяких країнах його роль знижувалася, то в південних й ряді північних країн (Ісландія, Фінляндія, Ірландія) частка промислового виробництва у ВВП зросла. У цих країнах тривав процес індустріалізації, створювалися нові виробничі потужності загального призначення.

На сучасному етапі структурна криза пережили суднобудування, чорна металургія, текстильна й вугільна промисловість. Такі галузі, що були не дуже давно стимуляторами росту, як автомобілебудування, хімія, електротехніка, зштовхнулися зі скороченням внутрішнього попиту, змінами в міжнародному поділу праці. До найбільш динамічних галузей ставляться електронна промисловість, у якій переважний розвиток одержав виробництво встаткування промислового й спеціального призначення, насамперед - ЕОМ. Виділилися нові галузі й виробництва, пов'язані з виготовленням роботів, верстатів зі ЧПУ, атомних реакторів, аерокосмічної техніки, нових коштів зв'язку. Однак вони виявилися не тільки не в змозі забезпечити високі темпи росту економіки, але й у своєму розвитку відставали від США і Японії. Вітчизняні компанії забезпечують тільки 35% регіонального споживання напівпровідників, 40% електронних компонентів, ще менше інтегральних схем. Західноєвропейська промисловість по випуску інформаційної техніки забезпечує 10% потреб світового й 40% регіонального ринків.

Минуле десятиліття характеризується деяким відставанням Західної Європи від основних конкурентів у прогресивності галузевої структури. На вироби, що користуються високим попитом, доводиться 25% продукції обробної промисловості ЄС, приблизно 30% - у США й майже 40% - у Японії.

Останнім часом у західноєвропейській економіці велике місце займає модернізація рентабельно функціонуючого виробничого апарата, а не його корінне відновлення на базі новітньої техніки.

Як показують дані країнових порівнянь за структурою обробної промисловості, машинобудування й важка промисловість одержали розвиток у провідних країнах регіону. Так само значний питома вага хімії. Багато західноєвропейських країн є великими виробниками споживчої продукції. Частка галузевої легкої промисловості в Італії, Греції, Португалії становить 18-24%.

Для більшості країн регіону характерні підвищення або стабілізація ролі харчової промисловості - і у виробництві, і в зайнятості. У Бельгії, Данії, Греції, Португалії на її частку доводиться до 20% промислової продукції, що випускає.

Сучасна гірничодобувна промисловість займає скромне місце в Західній Європі - менш 1% сукупного ВВП (Греція - 4%, Іспанія -1,3%). Добувається близько 30 видів корисних копалин, але тільки 3-4 з них у значних кількостях (цинк, боксити, поташ, нікель).

Найбільш істотними є розходження в структурних показниках по частці сільського господарства у формуванні ВВП - від 1,5 до 8%. Високорозвинені країни досягли практично межі по цьому показнику (2-3% ВВП). На частку Західної Європи доводиться близько 20% світового виробництва сільськогосподарської продукції. Сьогодні провідними виробниками сільськогосподарських товарів у ЄС є Франція (14,5%), ФРН (13%), Італія (10%), Великобританія (8%). Порівняно високі темпи росту цієї галузі сприяли збільшенню самозабезпеченості західноєвропейських країн сільськогосподарською продукцією. Виробництво окремих видів продукції - зерна (крім кукурудзи), молока й молочних продуктів, цукру, яєць - перевершує внутрішні потреби, і поставки на зовнішні ринки є основним способом реалізації «зайвої» продукції регіону.

Протягом останніх років серйозні зміни відбулися в паливно-енергетичному балансі країн Західної Європи. У результаті здійснення комплексних энергопрограмм, спрямованих на максимальну економію й підвищення ефективності використання енергії, відбулося відносне скорочення споживання енергії, а споживання нафти знизилося абсолютно. Зниження енергоспоживання протікало в регіоні з різною інтенсивністю. Якщо для більшості високорозвинених країн характерно було значне скорочення попиту на енергію, то в ряді країн середнього рівня розвитку (Португалія, Греція, Іспанія, Ірландія) зберігалася тенденція до його збільшення. Зрушення в структурі енергобалансу пов'язані з падінням частки нафти (з 52% до 45%), значним ростом питомої ваги атомної енергії, зростанням ролі природного газу. Найбільше широко природний газ використається в Нідерландах, де він становить половину споживаної енергії, і у Великобританії. Атомна енергія провадиться й споживається в 10 країнах. У ряді країн на неї проходиться значна частина споживаної енергії: у Фінляндії, Бельгії, Швейцарії - 15-20%, Швеції й Франції - понад 75%.

Зрушення в економіці визначались загальною тенденцією скорочення в їх ВВП питомої ваги галузей матеріального виробництва й підвищення частки послуг. На нього доводиться 1/3 економічно активного населення. Під контролем найбільших компаній здійснюється виробництво значної частини сукупного ВВП. 400 провідних промислових компаній (усього в Західній Європі більше 10 млн. фірм) зосереджували 39% загальної чисельності зайнятих і провадили 37,4% продажів в обробній промисловості країн ЄС.

Особливістю сучасного етапу централізації капіталу виступає широкий міжнародний характер угод. Результатом цього з'явилося утворення гігантського шведсько-швейцарського електротехнічного концерну й інших міжнародних компаній.

Відбулися зміни в співвідношенні сил між західноєвропейськими гігантами. Уперед вийшли корпорації Німеччини, потім Франції й Італії. Позиції британських компаній ослабнули. Зберегли свої позиції західноєвропейські провідні банки, 23 з них входять до числа найбільших 50 банків світу (8 німецьких й 6 французьких).

Сучасні процеси монополізації в Західній Європі мають відмінності від подібних процесів у Північній Америці. Найбільш міцні позиції найбільші західноєвропейські компанії займають у традиційних галузях, значно відстаючи в новітніх наукомістких. Галузева спеціалізація найбільших об'єднань Західної Європи менш рухлива, чим у корпорацій США. А це, у свою чергу, гальмує структурну перебудову економіки.

Як показують прогнози, на зміну «економіки масштабів» приходить «економіка можливостей». Набирає сили процес децентралізації управління виробництвом, росте внутріфірмовий поділ праці. Прогресуючий поділ ринків у міру поглиблення спеціалізації споживчого попиту, розвиток сфери послуг сприяє росту дрібного підприємництва, на частку якого доводиться до 30-45% ВВП.

Франція. На початку 80-х рр. уряд лівих пропонує стратегію реформування національної моделі господарювання – значне збільшення державного сектору в промисловості і банківській сфері та розширення функцій демократичного планування. В 1982 р. відбулася широкомасштабна націоналізація. Але вже через рік уряд визнав свою невдачу.

Консервативне зрушення в теорії і практиці економічного регулювання пов’язано з перемогою правих партій на чолі з Ж.Шираком програма уряду включала серію інституціональних реформ направлених на те, щоб покінчити з 40 річною традицією державного патерналізму.

Фундамент нової моделі господарювання передбачалось створити шляхом денаціоналізації промислових компаній і банків; проведення фінансової політики, покликаної сформувати умови найбільшого сприяння для розвитку приватного капіталу; відмова від традиційного регламентування ряду сегментів економіки.

Головним напрямком стратегії лібералізації стала широкомасштабна приватизація, яка тривала більше 15 років. Французький варіант приватизації мав обмежений ліберальний характер. Держава в особі міністерства економіки, фінансів і приватизації визначала не тільки вибір підприємств, підлягавших приватизації, терміни і технічну процедуру її проведення, а також продажну ціну і структуру розподілу активів між різними категоріями потенціальних акціонерів, яка включала „блоки стабільних акціонерів” (від 15 до 30% капіталу), робочі і службовці компанії (10%), визначалася межа допуску іноземного капіталу (20%), залишок активів йшов на продаж з публічних торгів. В окремих випадках використовувалася „золота акція”, котра залишала за державою можливість контролю над приватизованою компанією. На сьогоднішній день у Франції немає ні однієї приватизованої компанії, де б держава не являлась акціонером. Неодноразові значні переміщення активів, практично знищили чітко виражені межі державної власності в промисловості. Мутація відносин власності була ще значнішою в зв’язку з тим, що об’єктами націоналізації 1982 р. і приватизації 80-90-х рр. були крупні материнські компанії, котрі мали велику участь в дочірніх підприємствах, які, в свою чергу, мали широку сітку філій.

Приватизація не зачепила державну власність в таких галузях, як електроенергетика, газова, вугільна, авіаційна, космічна промисловість, залізні дороги і телекомунікації. Держава зберегла свою участь в підприємствах воєнно-промислового комплексу. На сьогоднішній день підприємства державного сектору складають декілька тисяч, де працює близько 14% зайнятого населення. Доля державної продукції складає близько 18% ВВП (в країнах спільного ринку близько 5%). Із загостренням конкуренції з кінця 80-х – початку 90-х рр., відбуваються зміни у взаємовідносинах між державою в особі відповідних центральних органів і державними підприємствами – зростає ступінь економічної свободи останніх і скорочуються владні повноваження держави. Було встановлено контрактні відносини, замінено відносини підпорядкування та опіки відносинами співробітництва між партнерами.

З другої половини 90-х рр., коли більшість партнерів по Єдиній Європі вже пройшли період зміни юридичного статусу сфери суспільних послуг (електроенергетика, газова промисловість, залізні дороги, телекомунікації) Франція під впливом директив ЄС про відкриття європейського ринку суспільних послуг приступила до дерегулювання.

В результаті реформ 80 – 90-х рр. у Франції склалася специфічна модель змішаної економіки: відсутня чітка межа між державним і приватним сектором, в різних пропорціях переплітаються приватний і державний капітали.

Майже повна приватизація в 90-і рр. банківських і кредитних установ, відміна з 1987 р. існувавших раніше форм державного контролю над банківськими операціями, відмова від регламентації відсоткових ставок, зняття обмежень над біржовими операціями – всі ці заходи практично вивели із-під контролю держави фінансовий кругообіг в економіці. Держава майже повністю відмовилась від ролі кредитора національної економіки, що сприяло відродженню традиційних джерел фінансування капіталовкладень. Тобто відбувся перехід від „економіки керованих фінансів до економіки фінансових ринків” (модель фінансового кругообігу близька до англо-американської)

Приватизація, дерегулювання ринків, вступ в Єдину Європу і введення євро – основні напрямки ліберальної перебудови мікро- і макрорівня минулої системи господарювання. На початок нового тисячоріччя економіка Франції істотно змінилася – вона включена в європейські і світові ринки, в значно більшій мірі, ніж четверть століття тому, відкрита зовні. Її економічна політика в цілому ряді аспектів – валютна, грошова і частково бюджетна – визначається логікою єдиного європейського простору. В реалізації цілей національної економічної політики Франція виступила як прихильниця помірного, розумного лібералізму, основаного на поєднанні ринкового механізму та державного регулювання.

Великобританія. В 80-90-і рр. істотних змін зазнав механізм управління господарством. Відбулася значна його децентралізація. Ряд функцій по управлінню економікою було передано регіональним органам влади в Шотландії та Уельсі. Відбулася великомасштабна приватизація. До кінця 1998 р. було приватизовано близько 100 державних компаній і в результаті держсектор скоротився на 2/3.

В зв’язку з взаємодією державних і підприємницьких структур відбулися зміни в наданні фінансової допомоги бізнесу (відмова від прямого субсидування на користь інформування про новинки в галузі техніки і технології). Було перенесено акцент з галузевої політики на технологічну, зі старих галузей на нові.

Важливим напрямком політики підвищення конкурентоспроможності британської економіки і забезпечення економічного зростання стало дерегулювання господарства. В 80-90-ті рр. було знято багато адміністративно-правових обмежень діяльності бізнесу, сфери НДЕКР, банківсько-кредитної і валютної сфери. В результаті економіка Великобританії по такому показнику, як „індекс економічної свободи” із 102 країн зайняла 6-е місце.

Консервативні зрушення сприяли змінам в галузевій структурі британської економіки. Істотно зростає значення сфери послуг. В 90-і рр. її частка виросла до 70,2%. По даному показнику Великобританія переважає більшість європейських країн і наближається до США. Найбільший динамізм демонстрували галузі фінансових, страхових, телекомунікаційних послуг та послуг бізнесу.

Скоротилася доля обробної промисловості: якщо в 50-і рр. на неї припадало близько 1/3 ВВП, то в 1999 її питома вага в загальному виробництві скоротилася до 18,8%. В самій обробній промисловості також відбуваються зміни: збільшується роль нових, наукоємних галузей – хімічної, електротехнічної, електронної, аерокосмічної, приладобудування, виробництво обладнання для морського видобування нафти. По рівню розвитку біотехнологій Британія поступається лише США. Одночасно зменшується значення традиційних галузей обробної промисловості, з яких починалася індустріалізація – текстильної, сталеливарної, суднобудівної.

Радикально в порівнянні не тільки з початком, але й з серединою століття змінилося місце Великобританії в міжнародному поділі праці. До середини ХХ ст. переважав імпорт продовольства і сировини. З початку 60-х рр. їх доля постійно падала. В 1999 р. доля продовольства становила 9%, сировини 3% (в 1970 – 15%). В той же час доля готових виробів підвищилася з 25 до 61% (з напівфабрикатами – до 85%). На експорт йде більше 70% продукції хімічної промисловості, 50% виробів приладобудування, 90% електронно-обчислювальної техніки. Серед галузей машинобудування високу експортну орієнтацію мають тракторобудування, виробництво текстильного і гірничошахтного обладнання. Великобританія займає одне з перших місць в світі з експорту озброєння. З експорту послуг Великобританія займає друге місце після США. Найбільший дохід країна отримує від експорту ділових послуг, включаючи юридичні та бухгалтерські, консультаційних послуг банків в сфері приватизації. Найшвидше розвивається експорт комп’ютерних та інформаційних послуг. В останні десятиріччя відбувається „європеїзація” зовнішньоторгових зв’язків Великобританії, особливо після її вступу до ЄС (1973 р.).

На відміну від інших європейських країн та Японії втягнення Великобританії в міжнародне виробництво набагато більше, ніж в світову торгівлю: доля британських ТНК (в 2000 р. 146 із 500 найбільших за розмірами ринкової капіталізації європейських фірм) в зарубіжних прямих інвестиціях близько в 2,5 рази вище долі країни в світовій торгівлі. На протязі ХХ ст. відбувалося пересування капіталовкладень британських фірм з країн, що розвиваються в розвинуті країни, одночасно змінювалась структура цих інвестицій – доля обробної промисловості в них досягає 2/3.

До кінця ХХ ст. США, Японія, Німеччина, Франція обійшли Великобританію за рівнем промислового виробництва та за обсягом світової торгівлі і міжнародних валютних відносин. Але реальна позиція Великобританії в світовій економіці залишається значною. Це відноситься, насамперед, до положення країни на міжнародному ринку капіталів і в кредитній сфері. Серед розвинених країн по інвестиційній привабливості для іноземних фірм Великобританія поступається лише США. Лондон залишається найкрупнішим світовим фінансовим центром, маючи саму ефективну в Європі інфраструктуру грошового ринку. Лондонський ринок капіталів складає до 60% світової торгівлі іноземними акціями.

• Господарський розвиток Японії

Особливості економічного розвитку цієї країни, її досягнення в передових галузях науково-технічного прогресу, здатність швидко реагувати на умови, що змінюються. За розмірами ВНП, обсягом промислового виробництва й ряду інших макроекономічних показників вона поступається тільки США. На частку Японії доводиться понад 14% світового валового продукту. Вона лідує в темпах економічного розвитку, в 1,5 – 2 рази перевищуючі показники провідних країн . З кінця 80-х рр. у зв'язку із загостренням економічних протиріч із основними торговельними партнерами, наростанням конкуренції з боку нових індустріальних країн у Японії була почата структурна перебудова економіки в напрямку розширення внутрішнього попиту, подальшого підвищення ролі сфери послуг й інформатики в економіці, розвитку власного наукового- технічного потенціалу. Важливим елементом пристосування японської економіки до нових умов стало перенесення виробничих потужностей обробної промисловості за кордон – у країни з ємними ринками або з більше дешевою робочою силою й більше сприятливими валютними курсами. На частку Японії доводиться близько 12% світового промислового виробництва . Розвиваються переважно нові й новітні галузі промисловості, що базуються на передових технологіях: виробництво зв'язку й інформатики, нових матеріалів, біотехнологій. Країна посідає перше місце у світі по виробництву суднів (52% світового обсягу), автомобілів (23,9%), тракторів, металообробного устаткування, побутової електроніки, роботів. На частку Японії доводиться 18,4% світового виробництва телевізорів, 14,3% - виплавлюваної сталі, 12,3% - штучних волокон.

Японська енергетика більш ніж на 80% залежить від імпорту енергоносіїв (нафта, газ, вугілля, уран і т.д.). Більше половини енергобалансу доводиться на нафту, але зростає значення гідро- і атомної енергетики. Основним видом транспорту є автомобільний (52,1% вантажних й 59,4% пасажирських перевезень). Довжина автодоріг – 1,2 млн. км, з них близько 5 тис. км швидкісних. Довжина залізниць – близько 30 тис. км. Тоннаж морського торговельного флоту Японії посідає друге місце у світі.

У Японії найнижчий серед промислово розвинених країн рівень інфляції й безробіття. У той же час у Японії більше тривалість робочого часу – 2088 годин у рік (у США – 1924, у ФРН – 1655). Середньомісячна заробітна плата робітника – 345,3 тисяч йен. Щорічний ріст реальної заробітної плати в середньому становить 2%.

Питома вага сільськогосподарської продукції у ВНП знизилася до 1,9% (1997 р.). Японія сама забезпечує свої потреби в рисі на 102%, у картоплі – на 85%, в овочах – на 86%, у фруктах - на 47%, у м'ясі – на 56%, у молочних продуктах – на 72%, у пшениці – на 7%.

Табл. 4.5. Основні показники економічного розвитку Японії в 1993-1999 р.

 

Показник	1993 р.	1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.
Темпи приросту ВВП, %	0,3	0,6	1,5	5,1	1,6	-2,5	0,3
Темпи приросту промислового виробництва, %	-3,9	0,9	3,3	2,3	3,6	-7,1	0,4
Приріст оптових, цін, %	-2,9	-1,9	-1	0,1	1,8	0,6	-3,3
Приріст роздрібних, цін, %	1,3	0,7	-0,1	0,1	1,8	0,6	-0,3
Дефіцит держбюджету, % ВВП	3,4	3,4	4,3	4,3	2,3	5,7	7,8
Експорт товарів, млрд. йен	40202,5	40497,6	41530,9	44731,3	50938	50645	47547,6
Імпорт товарів, млрд. йен	26826,4	28104,3	31548,8	37993,4	40956,2	36653,6	35268
Сальдо торговельного балансу, млрд. йен	13376,1	12393,3	38382,1	6737,7	9991,8	13991,4	12279,5
Валютний курс (середньорічний, йен/дол.)	111,1	102,2	93,9	108,8	120,9	131	113,9
Чисельність повністю безробітних, % до чисельності працездатного населення	2,5	2,9	3,2	3,4	3,5	4,1	4,7

 

До факторів, що забезпечили «економічне диво» Японії в 1955-1973 рр. на сучасному етапі розвитку додалися наступні:

• гомогенність японської націй, що виражається в осмисленні необхідної концентрації всіх матеріальних і моральних сил нації на економічному розвитку країни й об'єднанні всіх на традиційних японських цінностях;

• відсутність сировинних ресурсів; Японія імпортує 99% необхідних їй природних ресурсів, у тому числі 100% бокситів, бавовни, натурального каучуку, 99,7% сирої нафти, 99,5% залізної руди, що змушує вести постійну модернізацію структури виробництва, впроваджувати матеріало- і енергозберігаючі технології, проводити пошук альтернативних джерел сировини й палива;

• діюча антивоєнна Конституції Японії, що декларувала три неядерних принципи - не мати, не провадити, не ввозити ядерну зброю; не утримувати армію, обмежившись силами самооборони, а також виділяти кошти на оборону в рамках 1% від ВНП;

• вигідне географічне положення, що пояснюється тим, що із другої половини ХХ ст. Азіатсько-Тихоокеанський регіон став стратегічним центром розвитку світової економіки.

• Господарство країн, що розвиваються.

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни – одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Другий, з половини 50-х до середини 60-х років, привів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 р., завершив деколонізацію півдня "чорного континенту".

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% – газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів Припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато більший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Незважаючи на те, що частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилась за 1980—1990 рр. з 13,1 до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення становив відповідно 830 і 18 211 доларів. Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах із високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зростання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації "безнадійних". У зв'язку з цим країни, що розвиваються, у 80—90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній. Їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Значно зросла диференціація між країнами зазначеної групи у 80–90 х роках. Вона була спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність розвитку цих держав.

Особливу групу утворює більшість країн – експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудівській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив 30 млрд доларів, а в 1981 р. – понад 101 млрд доларів. В Об'єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі – 23 тис. доларів. Упродовж 70–80-х років провідне місце в світі посідав і Кувейт – 16 тис. доларів на душу населення щорічно. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Аравії склали в 1998 р. лише п'яту частину від надходжень 1980 р. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Нігерія, Алжир, бюджети яких на 80–95% залежать від нафти.

Інша група країн, що розвиваються, так звані нові індустріальні країни, у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, нові індустріальні країни займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Ємен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебувають у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем. Так, у країнах на південь від Сахари за межею бідності живе близько половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає на 3%, тобто вдвічі швидше. За даними ООН, близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочення державних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, професійну підготовку. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10% загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить 30 %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М'янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16% бідних світу. У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 % , а у Нігерії — 50 %. В Індії безробіття у 1990 р. становило 34 млн.чол.

Дитяча смертність тут у 10—12 разів вища за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці — неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчаться у вищих навчальних закладах — лише 1,4%.

Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 р. лідери провідних індустріальних країн домовилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, було списано 70 млрд доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 країн, яка складає майже 130 млрд доларів. Окрім того, для забезпечення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої частини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд доларів.

Нові індустріальні країни

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модернізація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий час вони створили значний промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт, посівши важливе місце у міжнародному поділі праці. Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". 90-ті роки показали, що, крім НІК, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону – Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього – Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у міжнародному поділі праці, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку.

Розвиток економічного потенціалу нових індустріальних країн, насамперед вражаючий "ривок" азійської четвірки НІК першого покоління зумовлені об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема. Під впливом НТП, екологічної проблеми, демографічної ситуації у 60–70-ті роки у розвинених країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії (а згодом машинобудування та електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їхнє перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. ін.), стали районом активних операцій транснаціональних компаній, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які раніше за інших взяли курс на експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління. Позитивну роль у становленні цілого ряду галузей господарства в НІК Азії відіграла політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Південній Кореї створено галузі, яких не було в країні: чорну та кольорову металургію, машинобудування, суднобудування, автомобілебудування, електронну промисловість тощо. Це дало можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні "базові" галузі, ліквідувати ряд диспропорцій в економіці, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з тіснішою прив'язкою його до експортного сектору.

З середини 80-х років процес експортоорієнтованої моделі розвитку охопив деякі інші країни, що розвиваються. У зв'язку зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азійська четвірка НІК з певною участю ТНК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою – Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економіки не були готовими до таких різких змін. У 1997 р. в Таїланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибока фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким падінням курсів національних валют. Серед причин кризи, окрім значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозвиненість фінансового сектору і його зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до нагромадження непосильних короткострокових боргів, загальний "перегрів" економіки, штучно завищені котировки на біржах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих матеріалів тощо.

З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше пристосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали невід'ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свідчить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є вироби легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які займають провідні позиції на світових товарних ринках цих виробів. Гонконг посідає перше місце в світі з експорту одягу, Тайвань – перше місце з експорту взуття. До першої десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остання також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електротехнічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індустріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед, прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транснаціональні компанії, які перетворюють цілі країни на своєрідні цехи. Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії, яка за порівняно короткий строк (майже 7 років) стала світовим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на початку 70-х років у країні не існувало підприємств електронної промне юності, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробництва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних товарів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія. Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних технологій, новітнього обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індустріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові досліджений.

У 70-80 рр. про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворилися на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки та ж Південна Корея мала дохід на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х – уже 34% . Середньорічна заробітна плата зросла з 80 доларів у 1960 р. до 10 тисяч доларів у 1997 р. Аналогічні показники в Сінгапурі й Гонконзі.

Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). її члени – Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. – проголосили своєю метою "прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії". Економічне об'єднання, зокрема, взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля у рамках асоціації стали ще одним фактором для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів тяжіння світової економіки.

Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.

Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність і ділова кмітливість – ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.

Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законодавства.

• Країни з ринками, що народжуються.

Велику роль в здійсненні трансформаційних перетворень відіграли вихідні умови, до яких відносять:

• тривалість існування адміністративно-командної системи;

• частка приватного сектора в економіці;

• розмір структурних диспропорцій і рівень мілітаризації народного господарства;

• рівень внутрішньої й зовнішньої макроекономічної рівноваги (зокрема, розміри інфляції, зовнішнього боргу й ін.);

• трудова етика населення й переважний господарський менталітет;

• відкритість економіки й суспільства стосовно країн з ринковою системою.

В процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки сформувалися приблизно три групи країн.

Перша група включає країни, де темпи просування до ринкової системи найбільш значні (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, країни Балтії). Порівняно швидке й успішне просування до ринкової економіки обумовлено рядом факторів: існуванням основ ринкової економіки , тісними економічними й історичними зв'язками із Західною Європою, відносною збалансованістю структури народного господарства або невеликим обсягом диспропорцій, консенсусом всіх верств населення відносно необхідності переходу до ринкової системи.

Друга група включає країни, де перехід до ринкової економіки виявився сполученим із значними труднощами й здійснювався набагато повільніше, ніж у країнах першої групи (Україна, Росія й інші країни - члени СНД, Болгарія, Румунія, Югославія, Албанія, Монголія) Тут не було стійкої традиції ринкової економіки, а формування адміністративно-командної системи нерідко відбувалося на базі традиційної системи. Утрудняють просування до ринку й такі фактори, як наявність глибоких диспропорцій у структурі економіки, наявність сильних зрівняльних тенденцій і відсутність у суспільстві консенсусу по питанню про характер перетворень, відносна ізольованість від розвинених країн, а нерідко й військові конфлікти на їхній території.

Третю групу становлять країни Східної Азії (Китай і В'єтнам), де панування адміністративно-командної системи було короткочасним і перехід до ринкової економіки почався на основі традиційної патріархальної системи при вкрай слаборозвиненій промисловості й відсутності серйозних диспропорцій, а також при збереженні авторитарної політичної влади, в умовах сприятливого для розвитку ринкових відносин господарського менталітету населення. У цих країнах діяв ряд факторів, що полегшували ринкові реформи. Тут перехід від колективних господарств до дрібних індивідуальних був легко здійсненний, тому що основою сільського господарства залишалася ручна праця. Важка промисловість і військово-промисловий комплекс становили порівняно невелику частку в економіці цих країн, що полегшило переорієнтацію їхньої промисловості на потреби споживчого ринку. Панування планової економіки в цьому регіоні тривало 25-30 років (проти 40 років – у Східній Європі й 70 років - у колишньому СРСР). Чимале значення мали традиційно висока трудова етика населення, що збереглася схильність до підприємництва. Нарешті, помітну роль зіграла китайська й в'єтнамська діаспора з її капіталом, кадрами й підприємницьким досвідом. Деякі економісти воліють відносити Китай і В'єтнам не до перехідного (постсоціалістичним), а до посттоталітарних країн на тій підставі, що в них офіційно не ставиться завдання переходу до ринкової економіки західного типу з перевагою приватної власності. У цих країнах ринкові відносини розвиваються переважно в сільському господарстві, торгівлі, послугах, ремеслі, тоді як велика промисловість залишається в державній власності. Багато хто (у тому числі міжнародні організації) відносять ці країни до що розвиваються.

Досвід ринкових перетворень у всіх трьох групах країн показує, що порівняно легко проходить лібералізація у вигляді скасування або ослаблення державного контролю над господарською діяльністю, відродження приватного підприємництва, а також приватизації невеликих об'єктів (переважно в сфері торгівлі й побутового обслуговування). Набагато важче проходить лібералізація цін і демонополізація економіки, тому що тут реформи зіштовхуються з можливістю широкого соціального невдоволення. Настільки ж важкої, але в цілому розв'язною проблемою виявляється фінансова стабілізація, що також вимагає чималих жертв від населення. Украй важко розв'язним завданням, є ефективна (а не формальна) приватизація великих господарських об'єктів, а також проведення на практиці процедури банкрутства. Значних і тривалих зусиль вимагає подолання успадкованих структурних диспропорцій (при тім, що жодна країна не зважилася ліквідувати "горб" у вигляді хронічно збиткових великих промислових підприємств).

Оцінки експертів показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить 5–7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністичного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. У 2000 р. зростання ВВП по Східноєвропейському регіону, в т. ч. і в Україні, становило 6%.

Досить відчутною поки що залишається різниця у ступені економічного розвитку постсоціалістичних країн Європи. Так, згідно з даними Віденського інституту міжнародних економічних порівнянь, валовий внутрішній продукт Польщі у 2001 р. був на 27% більшим, ніж у 1989 р. – до початку реформ (у інших країнах регіону економічні реформи розпочалися пізніше, тому для порівняння взято 1990 р.), у Словенії ВВП у 2000 р. був на 20% вищим, ніж у 1990 р., в Угорщині – на 8%, у Словаччині — на 5%. Всі інші постсоціалістичні країні не досягли у 2000 р. власних показників ВВП за 1990 р. Чехія та Македонія трохи не дотягнули до рівня ВВП десятирічної давності. Естонія, Хорватія, Румунія та Болгарія зуміли забезпечити лише три чверті ВВП 1990 р. Литва, Латвія та Росія зупинилися на двох третинах, а валовий внутрішній продукт України, попри її економічні досягнення у 2000 р., не дотягнув навіть до половини рівня десятирічної давності.

Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та інших. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це – загальна лібералізація господарської діяльності; забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна політика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.

Результатом такого комплексного підходу став процес активного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині – значно наблизився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні іноземного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і становив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7, у Чехії – 27,7, у Словаччині – 34,9, а в 1995 р. у Словенії – 22%.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Чехія), активно залучали капітали найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і постачання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвесторів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кошти інвестували такі ТНК, як Audi (Німеччина) – 530 млн доларів, Gеnеrаl Mоtor (США) – 283 млн доларів і Suzuki (Японія) – 380 млн доларів, а у сферу виробництва споживчих товарів – Unilever (Великобританія – Нідерланди) – 150 млн доларів, що сприяло модернізації відповідних галузей. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легкових автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експортспроможного виробництва миючих засобів компанією Ргосter & Gamble. У Польщі цей метод ефективно використано в тракторному виробництві: Daewoo Соrроration (Південна Корея) придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд доларів.

Водночас, досвід центрально- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби пристосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причому на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні можливості) в переважній більшості випадків намагаються уникати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки найчастіше це пов'язано з болісними конфліктами інтересів всередині самого підприємства (організації). Навпаки, переважають намагання коригувати умови діяльності. Причому в багатьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки.

Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібералізацію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебувають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподарських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також запроваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запроваджувалася (1995 р.) додаткове 8 % мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20 % податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв.

Однак,не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовувались відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми. Саме вихідна обмеженість державної допомоги, її концентрація виключно на пріоритетних напрямах розвитку, які дають помножений ефект, за наявності чітких і прозорих механізмів її надання, стали передумовою для кардинальної зміни пануючих у суспільстві очікувань і, як результат, формування стратегії позитивного пристосування на рівні підприємств (організацій).

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих технологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.

Істотною проблемою східноєвропейських країн є істотна залежність їх економічного зростання від економіки значних споживачів їхнього експорту – США та країн Західної Європи.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка розвиватиметься через зміни вже на власній основі.

• Трансформація економіки Китаю.

У повоєнний період в Китаї було проведено ряд реформ, які відрізнялись одна від одної завданнями і методами досягнення. В 1949р. відбулася націоналізація приватної власності. В 1956 – 1958 рр. проводилася політика „великого стрибка”, котра базувалась на усуспільненні засобів виробництва і власності. В 1966 – 1976 рр. проводилася „культурна революція”, яка принесла самі великі втрати після війни (500 млрд. юанів).

До кінця 70-х рр. склалися основні риси економічної системи Китаю – надцентралізація, заперечення ринку і товарної економіки, зростання товарного дефіциту, низький життєвий рівень населення.

Курс на реформи (контрольований перехід до ринку) був прийнятий на партійно-державному рівні в 1978 р. (на чолі з Ден Сяопіном). За майже 20 років економічних реформ (1978 – 1997рр.) ВВП країни зріс у 5,7 рази, або у середньому на 9,6% на рік. Реформи носили ліберальний і поступовий характер. Китай займає особливе місце в прориві з економічної безвихідності. Це обумовлено тим, що економічний підйом в країні був пов’язаний не з ослабленням режиму політичної влади комуністичної партії, не із значними соціальними потрясіннями. Цього вдалося досягти, проводячи збалансований курс на трансформацію директивно-планової економіки в ринково-орієнтовану. Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, причому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи.

Протягом перехідного періоду використовуються як адміністративні, так і економічні методи управління. Характерною рисою реформ є те, що старі структури (за винятком сільгоспкомун) зруйновані не були – навіть збиткові державні підприємства продовжували працювати і випускати продукцію, а нові структури (індивідуальні, приватні, колективні, спільні та іноземні підприємства) займали вільні ринкові ніші та швидко нарощували обсяги виробництва. В Китаї не сталося глибокого економічного спаду, навпаки відбувалося неухильне і швидке зростання.

Аналізуючи китайські економічні реформи можна виділити етапи імпортзаміщення і експортної орієнтації.

Політика імпортзаміщення – синонім політики прискореної індустріалізації, створення цілісної промислової системи. Цей етап тривав до початку 90-х рр. Особливістю періоду форсованої індустріалізації був не стільки розвиток обробної промисловості, націлений на насичення внутрішнього ринку, скільки на створення важкої індустрії. Для виконання завдань модернізації „соціалістичного” народного господарства передбачалося застосування підприємництва і приватної власності, іноземного капіталу, передової зарубіжної техніки, технологій, досвіду керування. „Китайська специфіка” застосування цих факторів полягала у тому, що вони впроваджувалися у чіткій відповідності до п’ятирічних планів економічного розвитку. Перший етап реформ продовжувався до 1984 р. і стосувався головним чином сільського господарства. Найважливішим елементом нової політики була реорганізація праці (розпуск сільгоспкомун) – перехід на сімейний підряд, основною господарською одиницею стало подвір’я, поліпшення землевпорядкування і структури посіву. Спершу земля передавалася селянським подвір’ям в оренду на термін до 3 років, пізніше – до 30 років, в майбутньому у довічне спадкове володіння. Ці зміни не супроводжувались ростом механізації, але за 6 років значно зросли збори врожаю, що дозволило Китаю стати найбільшим у світі виробником сільськогосподарської продукції. Підвищився життєвий рівень населення.

Другий етап реформ (з 1984 р.) стосувався головним чином міської економіки і промисловості. Зміст реформ зводився до того, щоб підсилити господарську самостійність підприємств. За умови виконання плану, підприємству дозволялось розвивати виробництво з урахуванням вимог ринку. Важливим був дозвіл діяльності невеликих приватних і колективних підприємств, кустарних майстерень. Роль „локомотивів” економічного і технологічного розвитку відігравали особливі економічні райони (спочатку їх було 13, а нині – більш як 20), котрі мали переважно експортну орієнтацію. З метою залучення іноземних капіталів в особливі економічні райони було встановлено податкові пільги, розроблене чітке законодавство. Вже на початок 1996 р. у Китаї було створено 270 тис. підприємств із залученням іноземних інвестицій. Важливим позитивним моментом є те, що переважна частина (понад 95%) іноземних капіталовкладень в економіку Китаю припадає на прямі інвестиції. Незначний обсяг „портфельних” інвестицій і відсутність іноземних вкладів у банках країни є важливим фактором фінансової стабільності.

У Китаї досить специфічне місце і роль держсектору. У державній власності знаходяться підприємства важкої і добувної промисловості. Приватизація в Китаї доволі часто мала вигляд „приватизації керування” – передачі підприємств в оренду. Умовами оренди було прийняття персоналом підприємств обов’язків по нарощуванню обсягів виробництва, підвищенню ефективності. За думкою експертів Світового банку, саме в специфічному процесі „псевдоприватизації” в значні мірі і є секрет успіху китайських реформ.

Приплив іноземного капіталу і його орієнтація на зовнішні ринки підштовхнула китайське керівництво до вибору нової стратегії і тактики розвитку: переходу до експортної орієнтації. У 1997 р. за обсягом зовнішньоторговельного обороту КНР вийшла на 10-те місце в світі.

Перехід до експортної орієнтації супроводжувався змінами як у структурі провідних галузей економіки країни, так і у масштабах і глибині її зв’язків зі світовим ринком.

До останнього часу розвиток КНР відбувався переважно екстенсивно. Головними факторами зростання були: збільшення чисельності зайнятих, кредитна експансія уряду і крупні запозичення капіталу.

Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й недержавного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу населення, то завдяки безпрецедентно високим темпам економічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загальний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збільшився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Протягом 1979–1999 рр. реальні доходи на душу населення в Китаї збільшилися в 4,8 рази. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. становила близько 24% ВВП. За кількісними показниками економіки Китай уже посів 6-те місце у світі, з 1993 р. міцно посідає перше місце серед країн, що розвиваються, за рівнем залучення інвестицій. Загальна сума прямих іноземних інвестицій у китайську економіку становить 350 млрд дол. США, і вона збільшується кожен рік більш ніж на 40 млрд дол.

В перше десятиріччя ХХІ ст. заплановано перехід від екстенсивного зростання економіки до інтенсивного. Поставлено завдання:

1. Реформування державної промисловості. В Китаї налічується 100 тис державних підприємств. Уряд запропонував залишити у власності держави 1000 найбільших і стратегічно важливих підприємств важкої промисловості, дрібні та середні підприємства продати їх директорам, відносно великі підприємства акціонувати.

2. Реформування банківської системи з метою створення сучасної дворівневої банківської системи (нині комерційні банки відсутні).

3. Провести другу аграрну реформу. Можливості дрібних селянських господарств щодо зростання виробництва і зниження затрат практично вичерпано. Обговорюються два варіанта реформи. Перший полягає в створення великих високомеханізованих фермерських господарств сімейного типу. Цей варіант загрожує масштабним безробіттям. Другий варіант передбачає виробниче кооперування селян і технічне переозброєння сільського господарства.

Сьогодні Китай розглядають як нову індустріальну країну нової, четвертої „хвилі”. Кінцевою метою ринкової реформи в Китаї керівництво країни проголошує „соціалістичну ринкову економіку”, що передбачає поєднання механізму ринкової конкуренції з державним регулюванням економічних процесів. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. займе чільне місце в світовому господарстві.

• Консервативно-монетаристський напрям економічної думки:

Американський неолібералізм. Чиказька школа монетаризму. Формування цієї школи розпочалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: грошова природа економічних циклів.

Проте значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток економіки залежить від грошового чинника, але заперечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).

Послідовником цієї школи, а також засновником „нової школи монетаризму” став М. Фрідмен (н.1912), в 1967 р. обраний президентом Американської економічної асоціації, в 1976 р. йому присуджено Нобелевську премію. Представники монетаризму: Кейген, Мейзельман, Бруннер, Мельцер та інші

Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка – створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визначається важелем державного регулювання економіки (Хайєк пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілізуючий чинник, що підриває основи ринкових відносин). Відмінності двох неоліберальних теорій зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась набагато пізніше і була реакцією на активне використання кейнсіанства та його негативні наслідки.

Основою теоретичного обґрунтування основних положень Фрідмена слугував історичний метод (робота „Монетарна історія США”) та неокласичні підходи („Інфляція і грошові системи”).

Початок монетаризму датується 1956р., коли вийшла перша крупна робота по монетаризму "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей". Однак, лише у 70-х рр. монетаризм зайняв роль лідера серед економічних концепцій.

Основні положення монетаризму.

1. Стійкість приватного ринкового господарства . Монетаристи вважають, що в силу внутрішніх тенденцій ринкове господарство прагне до стабільності. Якщо мають місце диспропорції, порушення, то це відбувається у результаті зовнішнього втручання.

2. Кількість державних регуляторів скорочується до мінімуму, виключаються податкове, бюджетне регулювання (так звані адміністративні засоби).

3. Циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контрою. У якості основного регулятора, що випливає на господарське життя, виступають "грошові імпульси", грошова емісія. Недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції.

4. Треба відмовитися від короткострокової грошової політики , тому що зміни грошової маси відбиваються на економіці не одразу, а з деяким запізненням – (лагом), що може привести до порушень. Необхідно проводити дострокову політику, розраховану на постійний вплив на економіку.

5. "Грошове правило" Фрідмена – ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтована на приріст ВНП. Пропонує підтримувати темпам приросту готівки на рівні 3% на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на 1%. У цілому приріст не може бути більшим за 4 – 5% щорічно.

6. Критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення бюджетного дефіциту можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Рецепти монетаристів на сьогодні не є провідними. Це пов’язано, насамперед, з тим, що головною проблемою Заходу стала в останній час не інфляція, а зайнятість, темпи зросту, доходи. Політиків та економістів цікавлять підходи і рецепти стратегічного плану, а монетаризм не дає відповідних рекомендацій. Монетарні рецепти використовуються звичайно не у "чистому" виді, а у комплексі, разом з висновками і рецептами теоретиків інших шкіл.

Погляди на керування інфляцією. Засоби боротьби з інфляцією, засоби стабілізації грошового обігу і фінансів залежать від характеру, виду інфляції, особливостей її впливу на економіку, від тих факторів (причин), які покладені в її основі. Існують різні погляди на причини і засоби керування інфляційними процесами. Головну проблему Західні прибічники політики стабілізації бачать у тому, щоб загальмувати інфляцію і при цьому не викликати різкого підвищення безробіття. Філліпс за допомогою своєї кривої доводить, що існує зворотній зв'язок між інфляцією та безробіттям.

Темп інфляції, %

доля безробітних, %

Рис.4.1. Крива Філліпса

Кейнс вважав, що стимулювання сукупного попиту не повинно суттєво вплинути на зріст цін. Поки є невикористані потужності і вільна робоча сила, по­ширення попиту викличе зростання виробництва і пропозиції товарів, а не підвищення цін.

Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов’язана з надлишком грошової маси. Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:

• строго контролювати ріст грошового обігу;

• проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;

• проводити стабільну фіскальну політику;

• забезпечувати бюджетну рівновагу, оскільки бюджетний дефіцит є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави у ринковий механізм;

• використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад, «шокова терапія»

Свій погляд на природу інфляції у неолібералів – Мізеса і Хайека. Вони виступають проти контролю над цінами і заробітної платою, проти політики низьких темпів приросту грошової маси.

Причини інфляції:

1) у негнучкості відносних цін, у структурних невідповідностях;

2) дуже високі соціальні витрати держави, спрямовані насамперед на досягнення високої зайнятості.

Звідси рецепти боротьби з інфляцією: скорочення втручання у процеси ціноутворення з боку держави; передача права грошової емісії приватним банкам. Ринковий механізм сам забезпечує стабільність і рівновагу у грошово-кредитній сфері. Зараз продовжується пошук найбільш результативних інструментів, що використовуються у боротьбі з інфляцією. Прийшло розуміння недостатності ізольованих засобів, неможливості зменшити інфляцію лише за допомогою грошової і фінансової політики. Стабілізація фінансів повинна проводитися разом з заходами по стабілізації і стимулюванню виробництва.

Концепція економікс пропозиції.

„Неокласичне відродження” – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х рр. ХХ ст. на базі ідей про необхідність мінімізації державного втручання в економіку Представники теорії „економіки пропозиції” – А. Лаффер, Р. Мендель, М. Фелдстайн, М. Боскін – доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Ринок – не тільки самий ефективний, а й єдиний „нормальний” спосіб організації господарства. Його регулювання приводить до зниження ефективності і зв’язує ініціативу, енергію учасників господарської діяльності.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції.

Причиною інфляції вважали високі податки, фінансову політику держави, що провокує зростання витрат. Підвищення цін – реакція виробників на небажані „повороти” економічної політики і нестійку кон’юнктуру.

Ставлять завдання :

– відтворити класичний механізм нагромадження ;

– відродити ринковий механізм , свободу приватного підприємництва .

Рекомендації економікс пропозицій.

1. Зменшення податків у цілях стимулювання інвестицій. Треба знизити податкові ставки, насамперед „граничні” на доходи, прибуток.

Зниження податків

Ріст заробітної плати

Ріст доходів підприємців

Ріст заощаджень

Ріст пропозиції робочої сили	Ріст норми нагромадження	Економічне зростання

Рис. 4.2 Схема впливу податкових ставок на пропозицію капіталу і робочої сили.

2. Приватизація державних підприємств:

– зменшиться державна участь у господарській діяльності;

– дозволить отримати додаткові кошти, скоротити розміри державного боргу;

– підвищиться ефективність підприємств, що передано у приватні руки;

– загостриться конкуренція, підвищиться якість і конкурентоспроможність національної продукції.

3. „Заморожування” соціальних програм. Існуюча на заході система соціального забезпечення має два негативні моменти:

1) викликає зріст державних видатків, загострює державний дефіцит;

2) не стимулює, а стримує трудову активність населення

4. Бюджетне оздоровлення. На відміну від монетаристів вважають, що бюджет не треба розглядати у якості інструмента грошової політики. Бюджетна політика повинна бути відділеною від грошової, це витікає з основного положення теорії пропозиції – розрахунку на високу ефективність стимулювання економіки шляхом зниження податків.

Податкова політика повинна відбуватися відповідно до ефекту Лаффера: зменшення податкових ставок викличе скорочення об’єму державних доходів, однак це зменшення буде носити короткочасний характер, оскільки в довгостроковій перспективі зниження ставок забезпечить зріст зберігань, інвестицій і зайнятості. У результаті відбудеться зростання виробництва, збільшаться доходи, що оподатковуються, збільшиться сума податкових надходжень до бюджету. Для отримання бажаного результату треба знижувати податкові ставки, насамперед на доходи і прибуток корпорацій.

податкові

ставки

– небажана зона

Т

– нормальна економіка

податкові надходження

Точка Т – гранична ставка оподаткування

Рис. 4.3. Крива Лаффера і практика оподаткування.

Американські економісти вивчали реакцію різних категорій населення на зміни розмірів податкових ставок. Відповідно отриманим висновком, якщо після зниження податків зарплата збільшується на 1%, то це викличе зростання пропозиції робочої сили на 0,15%. Найбільше активно реагує високооплачуване населення.

Зменшення податків стало складовим елементом економічної програми Рейгана. Податкова реформа проводилася у кілька етапів і включала не тільки зниження ставок прибуткового податку, а і прискорену амортизацію капіталу. Ці заходи разом з іншими сприяли зростанню ВНП.

Гіпотеза раціональних очікувань.

Під час затяжної економічної кризи 70-х років економісти доходять до висновку, що регулювання економіки натрапляє на опір з боку її суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати у потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають не є об’єктивно зумовленими. Пояснити це явище взявся Д. Мут, а згодом – Р. Лукас. Вони показали, що економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави, яка пріоритетними вважає інтереси суспільства, а не індивідуальні інтереси, і намагаються вжити заходів, щоб це якнайменше позначилось на їхніх доходах. Завдяки цим намагання економічна політика урядів стає неефективною.

Виділяють два підходи до оцінки очікувань: „адаптивні очікування” і „раціональні очікування”. „Адаптивні очікування” спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі „адаптивних очікувань” фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

Представники теорії раціональних очікувань – Р. Лукас, Т. Сарджент, Н Уоллес – намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової кон’юнктури. Заперечуючи необхідність державного регулювання, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.

„Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники.

Автором ідеї „раціональних очікувань” є Дж. Мут, який в 1956 сформулював постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас – лауреат Нобелівської премії (1995). Він став фундатором напрямку під назвою „нова класична школа економікс”, який поставив під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Лукас заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Основні положення теорії „раціональних очікувань”

1) Економічні агенти на основі доступної інформації в змозі самостійно прогнозувати економічні процеси. Вони приймають рішення про поточне і перспективне споживання, виходячи із передбачень про майбутній рівень цін. Дії економічних агентів раціональні оскільки базуються на правилі максимізації корисності.

2) Ринки товарів і факторів виробництва є високо конкурентними, тому ставки заробітної плати і ціни на товари і фактори виробництва гнучко реагують на зміни в сфері виробництва і обігу. Масштаби пропозиції і рівновага ціни швидко пристосовуються до змін в технології виробництва, ринкових потрясінь. Під впливом нової ринкової ситуації підприємці приймають адекватні економічні рішення.

Суть його гіпотези полягає у тому, що не треба розглядати споживачів і підприємців тільки як суб'єктів макрорегулювання. Економічні агенти використовують всю інформацію для прогнозування економічної діяльності і очікування людей теж важливі для економіки, як і економічна політика уряду. Простий приклад – прогноз зросту інфляції негайно прискорює цей зріст.

Гіпотеза раціональних очікувань підводить до висновку, що можливості уряду впливати на економіку суттєво звузилися. Короткострокова політика керування попитом все частіше стає малоефективною. У довгостроковому плані рівень зайнятості, показники виробництва визначаються структурними змінами.

• Інституціоналізм. Загальна характеристика.

Інституціональна економічна теорія як напрям економічної науки виник на рубежі XIX—XX ст., але тільки 30 років назад розпочалося його входження в основну течію економічної думки. До цього інституціоналізм існував як течія, опозиційна класичній економічній теорії, що зосереджувалась швидше на критиці цієї теорії ніж на позитивному дослідженні. Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму з ліберальною критикою монополій.

Головними недоліками ортодоксальної теорії інституціоналісти вважали статичність, індивідуалізм, гедонізм (відображення яких набуває концентрованого виразу в постулатах, що головною метою економічного буття є індивідуальний прибуток, а інтерес суспільства є алгебраїчною сумою індивідуальних інтересів). Інституціоналізм розширює економічний аналіз, залучаючи до нього чинники, які не враховуються класичною економічною теорією. До таких відносяться: неповнота інформації, не повна визначеність прав власності, невизначеність (очікування) і, нарешті, чинники певних колективних дій в ситуації колективного вибору, які відрізняються від дій в ситуації індивідуального вибору, що розглядаються традиційною економічною теорією. Інституціональну економіку інколи називають наноекономікою, оскільки вона здатна помічати ті явища, перед якими раніше економічна теорія пасувала («чорний ящик», домогосподарства тощо)

Якщо представники австрійської школи мали справу з індивідуальною психологією, то представники інституціоналізму звертаються до групової психології окремих груп і верств суспільства. Головним об'єктом їх вивчення стає не розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а еволюція суспільної психології.

Певний вплив на формування і розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, зосередженням уваги на правових нормах та політиці держави.

Класичне визначення інституту зазвичай пов'язують з ім'ям теоретика інституціоналізму У. Гамільтона: «...інститут – це мовний символ для кращого опису групи суспільних звичаїв. Вони означають переважний та постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Інститути встановлюють межі та форми людської діяльності. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою переплетіння та безперервну тканину інститутів».

У центрі уваги інституціоналістів знаходились інститути до яких відносили складові як економічної, так і політичної і правової систем суспільства. Свою увагу представники класичного інституціоналізму сконцентрували на трьох групах проблем: взаємовідносини праці і капіталу; взаємовідносини корпорацій з дрібними і середніми підприємствами; суперечності приватних і суспільних інтересів (механізм соціального контролю над економікою і проблема національних інтересів). Вони заперечували дію механізму автоматичного встановлення рівноваги в економіці і ставили питання про необхідність втручання держави в економіку ще до появи кейнсіанства.

Категоріальний апарат інституціонального напрямку в економічній теорії складається з достатньо різномані­тного інструментарію, ключовими категоріями в ньому слід виді­лити: інститут; права власності; трансакційні витрати; контрактні відносини; ієрархія; організація; корпорація; еволюційні зміни.

Основні риси класичного інституціоналізму :

• методологічний холізм (цілісність), в якому початковим пунктом аналізу стають не індивіди, а інститути, тобто характеристики індивідів виводяться з характеристик інститутів, а не навпаки;

• системний підхід до розгляду економічних процесів із залученням даних соціології, психології, політології тощо;

• еволюційний принцип в аналізі економічних явищ, вивчення їх в динаміці;

• принцип історизму, намаганні виявити рушійні сили і чинники розвитку, основні тенденції суспільної еволюції;

• акцентування уваги на діях профспілок і держави із захисту інтересів індивідів;

• принцип інституційного детермінізму: ступінь розвитку інститутів розглядається як основна детермінанта спонтанності розвитку, її стабілізуючим чинником, що задає рамки усього подальшого розвитку;

• використання в основному індуктивного методу, прагнення йти від окремих випадків до узагальнень, внаслідок чого інститути аналізувалися без загальної теорії, тоді як неокласика була теорією без інститутів;

• застосування емпіричного методу дослідження, конкретного аналізу з використанням значного статистичного і фактичного матеріалу.

Інституціоналізм не має єдиних теоретичних засад. Об’єднує прихильників цього напряму методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів, насамперед можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

• Ранній інституціоналізм включає три основних напрями.

1) соціально-психологічний;

2) соціально-правовий;

3) емпіричний (кон’юнктурно-статистичний ).

Ранні інституціоналісти заперечують початкові принципи неокласичної економіки: існування ізольованої, незалежної і раціональної економічної людини, яка керується інтересами максимізації корисності; тяжіння до рівноваги є основною характеристикою економічної системи; вільний доступ до отримання інформації для прийняття раціональних рішень.

Соціально-психологічний інституціоналізм було започатковано працею Торстена Веблена (1857 – 1929) "Теорія бездіяльного класу" (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Критикує ортодоксів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особливість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища. Програма Веблена була направлена на перетворення статич­ної економічної науки в еволюційну теорію.

З цієї причини Веблен ставить завдання – розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей.

Появою теорії Веблена був покладений початок розколу економістів на два табори: ліберально-критичного напряму, до якого належать зокрема інституціоналісти, і консервативного, відкритого захисту монополістичного капіталу.

Гостра критика капіталізму, приватної власності, особливо власності рантьє дала підставу колегам назвати Веблена „американським Марксом”. Проте Веблен відкидає марксистську теорію трудової вартості, зазначаючи, що її спричинила реміснича ручна праця, а на сучасному ж рівні розвитку суспільства вирішальна роль належить не праці, а техніці індустрії.

Він також заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення радикальних реформ. Веблена можна вважати прихильником еволюціонізму, поєднаного із соціал-дарвінізмом, котрий поширює поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. Інститути, що не пристосовуються до змін, стають консервативним фактором”, перешкодою для суспільного розвитку.

У розвитку суспільства виділяє кілька стадій: дикунство, варварство, сучасна машинна система. Капіталізм у нього це – „машинний процес та інвестиції заради прибутку”. У своїй критиці монополій Веблен виходив із суперечності між сферою матеріального виробництва ("індустрією") і сферою управління ("бізнесом"). Всі симпатії Веблена на боці індустрії, він намагається "звільнити" останню від панування над нею бізнесу. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вперше об'єднав інженерів і робітників у групу індустріалів.

Зміну існуючих порядків Веблен бачив у передачі влади до рук технічної інтелігенції шляхом загального страйку інженерно-технічних працівників. Власність на капітал прийме акціонерну форму і перестане бути приватною власністю.

Технократичний "сценарій" Веблена треба розглядати як соціальну утопію.

Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862 – 1945). Головні роботи – "Правові основи капіталізму" (1924), "Інституціональна економіка" (1934). Економічні погляди Коммонса тісно пов’язані з теорією граничної користі австрійської школи.

Ринкове суспільство ділить на професійні групи, які співпрацюють. Конфлікти, які виникають при цьому, і є динамічним чинником соціальної еволюції. Завдання держави, як основної «інституції» полягає у розв’язанні цих конфліктів юридичними заходами.

Формулює „юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: основою розвитку є мінові відносини, які відображаються як юридичні. Вихідною економічною категорією є юридичне поняття угоди. Першоосновою юридичних угод в суспільстві є угода між капіталістами і робітниками, надалі учасниками "угоди" стають всі найважливіші інститути суспільства – сім'я, акціонерна компанія, союзи підприємців, держава. Угода включає три моменти: конфлікт , взаємодію і розв'язання. Отже будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв’язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил „угоди”.

Коммонс виділяє три типи ''угод”: 1) ринкові (покупець, продавець і суд); 2) адміністративні (керівники і підлеглі);3) розподільчі (оподаткування, регулювання цін)

Причинами загострення соціальних суперечностей вважав недоліки механізму юридичного регулювання конфліктів. Держава – сила, яка примушує виконувати обов'язки договорів.

Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія „розумної цінності”, яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Вважає, що політична економія – це наука про процеси, що ведуть до встановлення „розумної цінності”. Критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість – це очікуване право на майбутні блага і послуги.

На практиці Коммонс співпрацював з Американською федерацією праці. Під його впливом у 1935 р. був прийнятий "Акт про соціальну захищеність" який дав основи пенсійного забезпечення у США.

Емпіричний (кон’юнктурно-статистичний) інституціоналізм. В. Мітчелл (1874 – 1948), учень Веблена, став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який взяв за основу своїх досліджень.

У центрі його досліджень – вивчення абсолютних показників руху виробництва і цін з тим, щоб виробити конкретні пропозиції щодо регулювання капіталістичної економіки. Вважає, що на економіку впливають такі фактори: фінанси, грошовий обіг, кредит. За їх допомогою можна регулювати економічний розвиток та навіть запобігати циклічним коливанням.

Інституціоналізм Мітчелла втратив той критичний характер, який він мав у Веблена: з абстрактної теорії перетворився на емпіричне дослідження динаміки економіки. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику він намагається не тільки звернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв’язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу приділяв аналізу циклічних коливань. Розглядаючи ''малі" та "великі'' цикли, широко використовував математику і статистику . На основі математичних розрахунків він сконструював модель безкризового розвитку капіталізму. Вважав, що циклічний характер капіталістичного відтворення спричиняється дією багатьох факторів „системи грошового господарства”. Державне регулювання вважав за найкращий засіб розв'язання соціальних суперечностей.

Метод Мітчелла носив описовий характер, за що теорія Мітчелла була розкритикована. Мітчелл крутиться в колі зібраних даних, обчислення індексів, банківських оборотів, заощаджень і не з'ясовує мотивів людей, які нагромаджують капітал, не досліджує питання ціноутворення, не бере до уваги проблему економічної влади.

Висновок: своєрідність інституціоналізму полягає у тому, що в межах цього напряму було одночасно розроблено кілька варіантів економічної науки, але усі інституціоналісти мали рекомендацію – здійснювати державний контроль над стихією капіталістичної економіки, намагалися цим згладити соціальні суперечності.

• Еволюція інституціоналізму.

У цілому еволюцію методології інституціональної теорії можна простежити за пунктами таблиці.

Табл. 4.6. Порівняльна характеристика «старого» інституціоналізму та неоінституціоналізму

№	«старі» інституціоналісти	неоінституціоналісти
	Аналіз здійснюють за допомогою методів інших наук про суспільство (філософії, права, соціології тощо)	Використовують, насамперед, інструментарій неокласичного аналізу
	Використовують переважно індуктивний метод дослідження	Переважає дедуктивний метод (від загальних принципів неокласики до конкретики контрактних відносин, трансакцій чи еволюційних змін)
	Розглядають вплив соціалізованих інститутів на залежного від них індивіда	На перше місце ставить проблему оптимізації вибору незалежними індивідами (власне, повертаючись до використання елементів методології неокласики)
	Превалює емпіричний погляд на складові економічної системи (бездіяльний клас, зріла корпорація)	Розглядають взаємодію між елементами системи. Система визначає властивості системи (інститутів) не абсолютно, а відносно.
	Протиставлення реально існуючих (аксіоматично) антиподів (бізнес-індустрія, підприємницька – зріла корпорація тощо).	Ставиться проблема вибору між взаємообумовленими можливостями, кожна з яких (наприклад ієрархія чи контрактевість у Р. Коуза) задається реаліями третього – трансакційними витратами, опосередкованою основою, яку слід вважати вихідною.
	Ідеологічна спрямованість (критика бездіяльного класу у Т. Веблена))	Ідеологічна нейтральність

Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики.

За своїм складом, соціальними симпатіями сучасний інституціоналізм далеко не однорідний. В ньому досить чітко проявляється консервативне крило (А. Берлі, Д. Бернхем, А. Грачі, У. Ростоу). Але найбільш активним є ліберальне крило, яке, репрезентують американські вчені Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, Л. Туроу та ін. Засновником неоінституціоналізму вважають Р.Коуза.

Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм пов’язують з ім’ям Дж. Гелбрейта (н. 1909). Головні роботи «Американський інституціоналізм: концепція врівноважуючої сили» (1952 р.), „Нове індустріальне суспільство” (1967)

Проблемі трансформації капіталізму, її окремим елементам присвячені всі основні його праці. Його пропозиції практичного характеру справили значний вплив на формування економічної політики американської адміністрації.

1. Проблеми трансформації суспільства. Дж. Гелбрейт характеризує капіталізм як лад, який постійно зазнає перетворень (соціалізм не визнає) Основу цього становить еволюційне оновлення суспільства, його спонтанна трансформація.

Механізм трансформації суспільства трактується, виходячи з того, що розвиток економічної системи і відносини між господарчими агентами складаються не тільки під впливом економічних, але й соціальних, політичних, психологічних, морально-етичних факторів. Серед факторів еволюційного оновлення суспільства на перший план висувають науково-технічну революцію, яка перетворює індустріальну структуру суспільства. Джерело змін вони вбачають у розвитку науки, техніки, у створенні нових технологій. Технологічного трактування набувають проблеми економічного росту, економічних криз, безробіття, заробітної плати, а також зрушення у соціальній структурі суспільства. Техніка і технологія по суті ототожнюється із соціально-економічними структурами. Принцип технологічного детермінізму лежить в основі теорії індустріального, постіндустріального, суперіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства та ін.

2. Теорія „врівноважуючої сили”. Ринкова економіка втрачає здатність до саморегулювання внаслідок концентрації влади в руках незначної кількості корпорацій. Функцію досконалої конкуренції за цих умов починає виконувати «врівноважуючи сила» двох монополій: продавців і покупців. Вони протистоять одна одній: монополія-продавець намагається продати дорожче, монополія-покупець – придбати дешевше. Отже, „врівноважуюча сила” – це співвідношення попиту і пропозиції. Сила сторін врівноважується шляхом правових угод, що і стає регулятором ринкової економіки. Держава не може обмежувати діяльність таких монополій, адже це вже не чиста монополія, а олігополія. Чим більший вплив олігополістичних ринків, тим менший вплив держави. Гелбрейт відносить до «врівноважуючої сили» не лише олігополії, а також профспілки, які також вважає монополіями – продавцями робочої сили.

3. Невід'ємною рисою теорії трансформації капіталізму є реалізація соціального контролю – від внутрішньо-фірмового корпоративного рівня до організації соціального контролю на макроекономічному рівні, реалізація якого пов'язана з активною діяльністю держави.

Інституціоналісти передбачають різні форми соціального контролю над економікою. Сюди відносять реформи, які стосуються великих корпорацій, управління їх діяльністю, державні і регулюючі заходи, що впливають на механізм ринкової конкуренції, ціноутворення, зайнятість, стан грошово-кредитного ринку, фінансово-бюджетної системи тощо.

Велика роль в „індустріальному суспільстві” належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому Дж. Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, „автономію” щодо держави. Держава і корпорації – це дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

Щодо організації соціального контролю, то інституціоналісти покладають тут надію на програми "соціалізації", які покликані розширювати і зміцнювати економічну базу державного регулювання економіки і підвищувати його дієвість.

Інституціоналісти покладають на державу більше надій в організації і стимулюванні науково-технічного прогресу. Саме держава, вважає У. Ростоу, має стимулювати НТП взявши на себе особливу турботу щодо організації фундаментальних досліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчання, здійснення експериментальних, найбільш ризикованих у комерційному відношенні проектів і т. д.

Державні наукові програми активно впливають на розвиток наукових досліджень і впровадження їх у виробництво в рамках приватного бізнесу. Вони полегшують і розширюють доступи до наукової інформації, до пропозицій щодо її практичного використання. Разом з тим, державне регулювання науково-дослідної діяльності, освоєння результатів НТП містить у собі глибокі протиріччя. Основна маса наукових розробок, які фінансуються із державного бюджету, пов'язана з військовою і космічною програмами, не має прямого виходу на суспільне виробництво.

4. Теорія постіндустріального суспільства. У роботі „Нове індустріальне суспільство” Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов’язує з технічним прогресом. Застосування сучасних технологій веде до переродження «індустріального суспільства». Виникають дві різні системи: «планова», яка представлена крупними корпораціями, та «ринкова» – дрібними виробниками, сферою послуг. Основу сучасного швидко зростаючого промислового виробництва становлять великі корпорації – великі монополістичні об'єднання, які втілюють у собі економічну могутність. Пропонує здійснити серію реформ, що обмежують панування «планової системи». Держава повинна стати на бік «ринкової системи» , забезпечити зростання конкуренції і купівельної спроможності населення. За цих умов виникає «нове індустріальне суспільство» – технологічний спосіб виробництва «постіндустріального типу», для якого характерно високий рівень споживання товарів і послуг, що є основою згладжування соціальних конфліктів, тобто відбувається «соціалізація» ринкового суспільства.

5. «Техноструктура та індустріальна система». .Дж. Гелбрейт відокремлює два рівні розвитку корпорацій: „підприємницьку” і „зрілу”. У „підприємницькій корпорації” (20-30-і рр. ХХ ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання. „Зріла корпорація” – це колективна організація, в якій приватна власність замінюється „суспільною капіталістичною власністю”. Зріла корпорація у порівнянні зі звичайною виробничою корпорацією (монополією) є носієм НТП. Об'єднання таких корпорацій становить кістяк індустріальної системи, яку він називає плануючою системою. Дж. Гелбрейт виходив із того, що у зрілих корпораціях і в плануючій системі в цілому влада і правління перемістились від власника до техноструктури, що складається із інженерно-технічного персоналу (менеджери, фахівці, учені, технологи, конструктори, які мають спеціальні знання, здібності і досвід групового прийняття рішень), яка не входить до числа власників, але фактично забезпечує функціонування великих корпорацій. Акцентується увага передусім на проблемі відносин провідних менеджерів і власників.

Дж. Гелбрейта перший серед економістів обгрунтував тезу про заміну влади ринку рішеннями менеджерів. З появою зрілої корпорації і плануючої системи змінились цілі і характер їх діяльності. Оскільки плануюча система, на його думку, народжувала нову "розумну ціль суспільства", максимізація прибутку вже не є необхідною.

В „індустріальному суспільстві” на думку Гелбрейта, формується нова класова структура.. Зникає конфлікт між багатими і бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт – між „класом освічених і „неосвічених і малоосвічених”. Вирішальною силою індустріального суспільства стає „клас освічених”, складовою частиною якого є „техноструктура”.

Дж. Гелбрейт розуміє складність розв’язання соціальних проблем у «межах індустріального суспільства». Пропонує систему соціально-економічних реформ, які в змозі забезпечити покращення становища суспільства:

1) забезпечення "гарантійного прибутку усім членам суспільства";

2) значне розширення соціальних програм;

3) створення системи перенавчання осіб, які втрачають роботу;

4) критикує мілітаризм, гонку озброєнь, пропонує скоротити воєнні витрати, кошти направити на мирне будівництво

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючої ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів і при­хильників економіки пропозиції, він закликає "звільнитися від сліпого поклоніння перед кредитно-грошовою політикою, від віри, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму". На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.

Економічна теорія Дж. Гелбрейта досить реалістично відбиває сучасний стан і проблеми економіки і передбачає дійові міри для її часткового оздоровлення.

Сучасний неоінституціоналізм. Р.Коуз.

Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат – „Природа фірми” (1937), „Суперечка про граничні витрати” (1946), „Проблеми соціальних витрат” (1960).

Р.Коуз займається пошуком інституційних основ ринкової економіки, критикує економістів, які ігнорують вплив права та інших соціальних інституцій на поведінку фірми і функціонування ринків. В роботі „Природа фірми” поставив питання, чому немає «суцільного ринку», чому економічна діяльність всередині фірми не підпорядковується ринковим законам, а здійснюється на основі прямих наказів та команд. Зробив висновок, що «суцільний ринок» вимагає надзвичайно високих трансакційних витрат („витрати використання ринкового механізму” – витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів, угод). В той час, механізм прямого директивного управління дає можливість економити «трансакційні витрати». Таким чином, Р. Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних (неокласична теорія знала два види обмежень – фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій.

Р. Коуз здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму, тобто оптимум визначається рівністю витрат ринкової координації та витрат централізованого контролю. До цієї межі вигідна централізація, після неї – ринок.

Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотримання.

Поняття „власність” прихильники теорії замінили терміном „право власності”. Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не є обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.

Під системою прав власності розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Права власності мають бути чітко визначені („специфікація”), і саме вони стають предметом купівлі-продажу. Їх в кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. „Розмивання” прав власності – має місце тоді, коли вони не точно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження. Для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності.

Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб’єкти господарювання – ринок здатний до саморегулювання.

Теорема Коуза присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами: приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою — соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах — соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це "провали ринку". Він пропонував за допомогою державного втручання накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю (саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія), то алокація ресурсів (структура виробництва –— Авт.) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності".

Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяє фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішується само собою. Висновок: наявність зовнішніх ефектів не може бути основою для втручання держави, так як сторони самі можуть дійти згоди за умови: 1) існує чітке визначення прав власності; 2) вартість угоди, що укладається повинна бути незначною. Якщо розміри зовнішніх ефектів значні, то в цьому разі доцільна участь держави.

Теорія суспільного вибору сформувалась у 60-х рр., її автор – американський економіст Дж. М. Б’юкен (н. 1919). Він опублікував багато праць на цю тему – „Формула згоди” (1962), „Теорія суспільного вибору” (1972), „Свободи, ринок і держава” (1986) та ін. Критикуючи кейнсіанців поставив бід сумнів ефективність державного втручання в економіку.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція „економічної людини”, та аналіз політики як процесу обміну.

Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють в політичній сфері, дбаючи про свої власні інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, в якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.

Друга передумова – концепція „економічної людини”. Поведінка кожної людини (від виборця до президента) в економіці раціональна – вони керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (передусім вигоди і витрати, пов’язані із прийняттям рішень)

Нарешті, політику Б’юкен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці – ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це – нерівність прав і можливостей отримання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.

З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних умовах, як і ринковий обмін.

Еволюція теорій трансформації капіталізму під впливом НТР.

Теорія „народного капіталізму” виникла у 50-х рр. у США (А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та ін.) і складається з трьох частин: 1) теорії демократизації капіталу”, або „дифузії власності”; 2) теорії „управлінської революції”, 3) теорії „революції доходів”.

Теорія „дифузії власності” – сучасному капіталізму властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення багато хто з економістів розглядає як „дифузію” (розпорошення) власності. Дрібний акціонер перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника „народного капіталу”.

Аналізуючи цю теорію, слід чітко уяснити, що її прихильники путають два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що й справді має місце, і процес ліквідації капіталістичної приватної власності, що неможливо у капіталістичному суспільстві.

Теорія „управлінської революції” – з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає й зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців – менеджерів. Вони є „довіреними особами народу” і керують не мотивами прибутку, а суспільними інтересами (А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер).

За такого підходу ігнорується питання про характер власності, а воно й визначає природу підприємства.

Теорія „революції доходів” – в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу – поступове зближення доходів різних верств населення. (Е. Кузнецьк, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, Є Хансен та інші)

Концепція „колективного капіталізму” Г. Мінза та А. Берлі. – акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. Ця концепція має багато спільного з теорією „народного капіталізму”: теорія „революції управління”. Мінз стверджує, що „власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках”. В концепції беруться до уваги лише кількісні показники (розміри корпорацій) і ігнорується їх соціально-економічний зміст. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців перестала навіть приблизно відповідати як „старій юридичній моделі власності”, так і економічній моделі „атомістичної фірми за умов конкурентного ринку”. Така корпорація ніби вже не є автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, що забезпечує розв’язання суспільних проблем.

Концепція „соціального партнерства” (Р. Арон, Е. Гаутлер, Дж. Гелбрейт) – в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти.. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, надання робітникам певного комплексу соціальних гарантій.

Як доказ наявності „соціального партнерства” є поширення „участі робітників у капіталістичній власності”, „участі трудящих в управлінні капіталістичним підприємством”.

Теорії „індустріального суспільства”

Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40-60-х рр. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції „індустріального суспільства” є американський економіст П. Дракер.

Становлення індустріальної системи він відносить до ХХ ст. ЇЇ основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. Виділяє два різновиди „індустріального суспільства”: капіталістичне – вільне та соціалістичне – рабське.

У 60-х рр. теорію „індустріального суспільства” розробляли американський соціолог і економіст В. Ростоу, французькі соціологи Ж. Еллюль і Р. Арон. Розглядають різні типи індустріальної трансформації капіталізму, використовуючи принцип технологічного детермінізму.

В. Ростоу опублікував книжку „Стадії економічного зростання. Неокомуністичний маніфест” (1960). Виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух зрілості; 5) ера високого масового споживання. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а „споживання і добробут у найширшому розумінні”.

Р. Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у працях „18 лекцій про індустріальне суспільство” (1962), „Три нариси про індустріальну епоху” (1966). Вважає, що в індустріальному суспільстві переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств (існування „колективної власності” (в результаті націоналізації) після Другої світової війни, прибуток – категорія притаманна будь-якому індустріальному суспільстві, зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є заробітна плата).

Ж. Еллюль розробив концепцію „технологічного суспільства”. Техніка – вирішальний фактор економічного розвитку. Вона панує над суспільством і людиною, розвивається за власними законами, автономна щодо економіки і політики.

Універсалізує техніку – не обмежується машинами і технологіями, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (пов’язана з виробництвом); 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військо); 3) людська техніка (охоплює людину, генетику, пропаганду).

У процесі розвитку техніки відбувається перехід: 1) від індивідуального підприємництва до „економіки корпорацій”; 2) від „ліберальної” економіки до державного регулювання; 3) від ринкової до планової економіки. Отже, техніка передбачає централізацію, планування.

Концепція „постіндустріального суспільства” була сформована в 70-х рр. професором соціології Гарвардського університету Д. Беллом у книзі «Прихід постіндустріального суспільства». Основна проблема індустріального суспільства – підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт – незалежність економічного порядку від політики поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки економічний, скільки політичний. Друга зміна – втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стає незалежною.

Майбутнє постіндустріальне суспільство характеризують такі ознаки:

1. прихід індустрії на місце промисловості;

2. панування переважно професійної і технічної праці, працівників якої Белл називав ієрархічно побудова­ним класом;

3. фундаментальні теоретичні знання;

4. контроль над новою технологією і доступ до неї;

5. застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.

Стратегічну роль відіграють наука та еліта вчених. Перехід до післякапітапістичного суспільства породжує нові уяв­лення про феномен рідкісності, подолання якого потребує великих витрат, по-перше, на інформацію, важливість якої настільки велика, що Белл уводить термін «інформаційне суспільство»; по-друге, на координацію діяльності багатьох людей і організацій, включаючи планування і регулювання.

Белл відмічає 2 напрями трансформації суспільства, які стикаються.

1. Наукові відкриття породжують нову техніку і необхідні для її втілення величезні корпорації. У результаті перебудовується економіка, її структура, а також структура професійна і соціальна, суспільні інститути, змінюються риси суспільства. У цій економічній детермінації вирішальна сипа – це еліта вчених і технократи корпорацій. Вирішальний принцип – капіталістична, технократична раціональність і ефективність.

Зростаюче масове споживання різноманітних матеріальних благ породжує прагнення до насолоди й особистої самоцінності, принципово «антибуржуазного» підходу до світу, суспільства і свого становища в ньому. Модернізм суспільної свідомості, ворожий принципам раціональності та ефективності, і виникнення нового класу трансформують суспільство у протилежному напрямі, формують іншу детермінацію.

Тому процес трансформації – це наростання конфлікту між соціальною структурою і новою культурою суспільства, яка формується. Носієм нових ідеалів стає «меритократія» (влада осіб, які мають найбільші заслуги перед суспільством), яка приходить на зміну технократам. Основою для статусу є вже не власність і не місце в корпоративній ієрархії, а сам інтелект, вимірюваний інтелектуальним коефіцієнтом.

Виникає «комунальне суспільство», яке водночас із трансформацією моральних цінностей перебудовує механізм управління суспільством.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого – утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Недоліком марксистського вчення про зміну формацій є те, що концептуальна схемі суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності. Перехід від „індустріального” до „постіндустріального” суспільства зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома „осьовими лініями”, які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Сам Белл бере за основу схеми побудови суспільства навколо „осі виробництва і типів використовуваних знань”. Саме в останньому він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибічників „індустріалізму”, які всі суспільні зміни пов’язують лише з прогресом техніки і технологій.

Теорія конвергенції виникла в 50-х рр. ХХ ст. – капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в „змішане суспільство”.

Дж. Гелбрейт – злиття двох систем відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва, зростання розмірів виробництва.

В. Ростоу робив висновок, що відбуватиметься наближення капіталізму і соціалізму.

Я. Тінберген –прихильник „синтезу” певних елементів капіталістичної ефективності і соціалістичної рівноваги.

Р. Арон – шляхом „синтезу” двох систем є організація соціалізму на „капіталістичних засадах”.

Концепції футурології.

У 60-70-х рр. ХХ ст. виник справжній „футурологічний бум” – економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє..

У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансформації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Умовно можна виділити два основні напрями футурології: – індустріальний (постсуспільство) і конвергентний (з врахування існування двох протилежних систем).

Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм – розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвитку суспільства гіперболізується. Наголошується на розширенні сфери послуг, зростанні ролі науково-технічної інтелігенції, зростанні загального добробуту, можливості задоволення різноманітних інтересів.

У концепції Г. Кана однією з ознак майбутнього суспільства є рівень доходів на душу населення. Ця ознака стала основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку.

З. Бжезинський ( професор Колумбійського університету) створив концепцію „технотронної ери”. Визначальні риси: переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміна мотиву нагромадження особистого багатства „моральним імперативом використання науки в інтересах людини”, ліквідація „персоналізації” економічної влади, тобто втрата власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє „еліта технотронного суспільства” тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють „верхівку панівного класу”.

Американський соціолог Д. Тоффлер – кризові явища в індустріальній системі пов’язані з тим, що індустріальний світ в результаті „суперіндустріальної революції” вступає в нову стадію історичного розвитку – технотронної цивілізації.

Так, у праці „Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації” (1980) крах індустріалізму пов’язує з послідовною зміною „хвиль перемін”: аграрна хвиля цивілізації, індустріальна цивілізація, хвиля комп’ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму. Майбутнє пов’язує з побудовою „цілісної гуманної цивілізації”, перехід до якої відбудеться через „революцію влади”, основним фактором якої є знання.

Багато хто з економістів і соціологів (К. Келлі, І. Гальтун, Дж. Гелбрейт, П. Дракер) пов’язував майбутнє з різними формами соціалізму.