• Основні тенденції розвитку світового господарства в другій половині хх ст.

Світове господарство цього періоду охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.

Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. В промисловості основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. В сільському господарстві також здійснювався перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широкого використання досягнень науково-технічного прогресу. Сукупна частка галузей матеріального виробництва в загальному обсязі валового внутрішнього продукту становила близько 52%. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку ХХ ст. провідною галуззю була легка промисловість, то в 60-х рр. лідером стає важка індустрія і співвідношення відповідно становило 63% і 37% в країнах Західної Європи, 67% і 33% у США.

Поступово змінювалася структура світового капіталістичного господарства. В 60-х рр. найбільш динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної промисловості, частка інших галузей матеріального виробництва, особливо сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. В 70-х рр. частка сфери послуг, транспорту і торгівлі перевищила частку промисловості і сільського господарства.

Табл. 3.1. Динаміка галузевої структури трьох світових центрів економіки в 1950–1980 рр., %

Країни	Сільське господарство		Промисловість		Сфера послуг
	1950	1980	1950	1980	1950	1980
США	10	3	30	25	60	72
Західна Європа	25	10	30	30	45	60
Японія	40	10	20	25	40	65

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. У 1950 р. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 р. перевищував їх на 48%. Змінилася технологічна структура капіталовкладень. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу – освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 р. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США – 76,6%, у ФРН – 56,6%, у Франції – 53,3%, у Великобританії – 61,2%.

В 30-80-і рр. ХХ ст. відбувається становлення четвертого технологічного укладу, ядром якого стали автобудування, тракторобудування, кольорова металургія, синтетичні матеріали, органічна хімія, переробка нафти. У перші повоєнні десятиріччя одним з провідних чинників економічного піднесення стала науково-технічна революція, пов’язана із розвитком хімії та нафтохімії (синтетичні волокна, пластмаси), реактивною авіацією, атомною енергетикою, виробництвом електронно-обчислювальної техніки (четвертий технологічний уклад). На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології – лазерна, плазмова. Зароджувалась інформаційна революція. У виробничі процеси впроваджувалися „жорсткі варіанти ” автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НДЕКР. З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Сформувалася світова інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50-60-ті роки.

Табл. 3.2. Середньорічні темпи зростання ВВП і промислового виробництва провідних країн світу в 1950–1970 рр., %

Країна	1950 р.	1970 р.
Західна Європа Великобританія Франція ФРН США Японія	4,5 2,8 5 6,3 3,6 9,8	5,8 3 6,2 7,4 3,9 15,2

Важливим структуротворчим чинником економічного зростання було посилення процесів концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізація. У повоєнні роки зросла економічна могутність монопольних об’єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями. Вказані тенденції переросли можливості окремих країн та обумовили інтернаціоналізацію виробництва на приватногосподарському та державному рівнях. Зросла кількість міжнародних монополій. У 50 – 60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювались в обробній промисловості.

На сьогоднішній день у світі налічується 800 тис. іноземних філій, якими володіють 63 тис. фінансових компаній. При цьому 270 тис. філій розміщені у розвинутих країнах, 360 тис. – у країнах, що розвиваються і 170 тис – у країнах з перехідною економікою.

Посилилося державне регулювання господарських процесів. У повоєнні роки було проведено націоналізацію промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, запроваджено адміністративний, а з середини 50-х років економічний контроль над цінами та заробітною платою. В 60-х роках поширилося використання прямих та непрямих методів державного регулювання, програмування, державне підприємництво. У багатьох економічно розвинених країнах державі належало близько 15 – 25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. Так, у 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%.

Якщо 50-і роки іменуються в економічній літературі Заходу як „срібні”, 60-ті –„золоті”, то 70-ті пофарбовані в темні кольори. Труднощі почалися з ростом цін, спровокованим надлишковим ростом заробітної плати, посилились з кризою золото-доларового стандарту в 1971 – 1973 рр. (у 1971 р. долар США девальвувався, Бреттон-Вудська система розпалася), що привело до скасування фіксованого курсу долара стосовно золота і введення системи керованих змінних курсів (відхилення до 2,5%) і скорочення світової торгівлі. А коли в 1973 р. виробники нафти, за винятком США і СРСР, об’єднались в Організацію країн виробників і експортерів нафти (ОПЕК) і підняли ціну сирої нафти з 2,5 до 10, а згодом до 30 дол. за баррель (200 доларів за тонну), країни Заходу випробували дійсний „нафтовий шок”. Слідом зросли ціни на бензин, електроенергію, послуги транспорту. Темпи інфляції зросли до 8 – 14% річних. Скоротилось виробництво і зайнятість. Посилені нафтовим шоком циклічні кризи 1975 – 1977 і 1980 – 1982 рр. знецінили кейнсіанські рецепти економічної політики.

У терміновому порядку довелось перебудовувати економічні системи провідних країн на ресурсозберігаючі технології. Довелось відмовитись від великих автомобілів, і настала епоха малолітражок. Японські автомобілі почали тіснити американські. Потужний імпульс одержала атомна енергетика. Почалася розвідка нових місценароджень. Для подолання наслідків нафтового шоку потрібно було близько 10 років, після чого головні країни Заходу вийшли на траєкторію стійкого економічного зростання.

Світова енергетична криза зафіксувала трансформаційний перехід від індустріальної (ресурсозатратної, антиекологічної) до постіндустріальної (ресурсозберігаючої, екологобезпечної) епохи.

Табл. 3.3. Частка провідних країн світу у сукупному виробництві ВНП в 1950–1970 рр., %

Країна	Частка у сукупному виробництві ВНП економічно розвинених країн, %
	1950	1970
США Великобританія Франція ФРН Японія Всього Інші економічно розвинені країни	58,3 8,6 6,3 5,4 3,1 81,7 8,3	47 5,8 7,2 9,0 9,4 77,9 22,1

Підсумком економічного розвитку найсильніших країн світу стало виділення трьох панівних центрів (поліцентризм) – США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Великобританією (економічне піднесення з кінця 50-х і особливо в 60-х рр.) До кінця 60-х років США забезпечувала собі економічну, фінансову й технологічну перевагу над іншими двома центрами. Однак протягом 60-80-х років їхнє монопольне положення по багатьом позиціям було втрачено. Наприклад, у цей час Японія вийшла на друге місце у світі в загальному обсязі виробництва, зрівнявшись зі США за розмірами експорту. За двадцять п'ять років частка США в сукупному валовому продукті розвинених країн скоротилася з 53% (в 1960 р.) до 41% (у середині 80-х рр.), у той час як частка Західної Європи виросла відповідно з 35% до 36%, а Японії - з 5 до 15% і т.д. Більш повільно в порівнянні з Японією і Європою в США відбувається ріст продуктивності праці, вони уступають колишні висоти в області фундаментальних досліджень НДЕКР. Підсилюється тиск на США й в області експорту капіталів, особливо з боку Японії.

Звертає на себе увагу більш високий темп зовнішньої торгівлі порівняно з промисловим розвитком, що свідчить про поглиблення процесів міжнародного поділу праці й глобалізації. Міжнародні економічні відносини забезпечують єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони проходили етапи:

1) зона вільної торгівлі – підтримка вільного режиму для учасників союзу. Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 р. за Паризькою угодою Європейськго об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург;

2) митна спілка – встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу і проведення спільної для союзу торгової політики по відношенню до країн третього світу. У 1957 р. ці країни утворили Європейське Економічне Співтовариство та Європейське Співтовариство з Атомної енергії;

3) спільний ринок – доповнює митну спілку узгодженою галузевою політикою спеціалізації, включаючи сферу науково-технічних досліджень. Створюються наднаціональні інститути – фінансові структури і фонди, покликані координувати економічну політику всередині союзу. В 1958 р. Консультативні збори парламентарів шести країн об’єднали три юридично самостійні організації в «Європейський парламент», в подальшому в Європейське співтовариство;

4) єдиний внутрішній ринок забезпечує не тільки вільний рух товарів, але й вільний рух послуг, капіталів, робочої сили. Розширюються функції наднаціональних органів – контроль та управління в проведенні економічної політики, уніфікація національних законодавств. В 1971 р. держави-учасниці ЄС передають співтовариству свої законодавчі повноваження. В 1973 р. Данія, Великобританія, Ірландія стають членами ЄС.

5) економічна та валютна спілка. Створюється єдиний економічний, валютно-фінансовий, правовий та інформаційний простір, незалежна система центральних банків на чолі з банком ЄС, котрий наділено виключним правом емісії уніфікованої грошової одиниці. В 1981 р. Греція, в 1986 Іспанія і Португалія стали членами ЄС. В 1992 р. складається «Маастріхтський договір»;

6) політична спілка – перехід до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки, введення єдиного громадянства, прав громадян держав – членів спілки вибирати і бути обраними як в національні, так і в наднаціональні органи влади. В 1995 р. членами ЄС стали Фінляндія, Австрія, Швеція (всього 15 країн). На початку 90-х років досягненнями ЄС стали вільний рух товарів та поступове зняття митних бар’єрів. На „Спільний ринок” припадало близько 90% європейського промислового виробництва.

В 2002 р. в обіг вводиться нова валюта ЄС – євро. В травні 2004 р. до складу ЄС було прийнять десять країн – Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехія, Словакія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія.

В рамках ЄС створена унікальна система інститутів двох типів – міждержавних і наднаціональних, що сприяє підтримці балансу інтересів окремих держав-членів та інтересів ЄС в цілому. До таких інститутів відносять Європейський парламент, Європейська Рада, Рада міністрів, Європейська комісія, Європейський суд, Палата аудиторів, Фонд регіонального розвитку, Європейський інвестиційний банк.

В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі. У Африці утворились митні спілки.

Тодішні соціалістичні країни у 1949 – 1991 рр. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. В 1956 р. країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності („Інтерметал”, „Інтерелектрик” тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувались інтеграційні процеси пануванням командно-адміністративних методів управління.

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 р. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). З одного боку, це був договір, що фіксував основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні, з другого боку, ГАТТ став центром, в межах якого проводилися багатосторонні переговори з метою розв’язання проблем міжнародної торгівлі.

На сьогодні існує 20 інтеграційних об’єднань. Понад 200 незалежних держав пов’язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в галузях науки і техніки. Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ.

• Нові економічні лідери – США, ФРН, Японія.

Економічний розвиток США. Переорієнтацію промисловості на випуск мирної продукції було завершено в середині 1947р. Політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення, збільшення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла. В 40 – 50-х рр. значно зросли воєнні видатки (початок „холодної війни”, війна в Кореї). Але подальше зростання воєнних видатків привело до скорочення валютних та золотих резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат. У результаті економіка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на поч. 60-х рр. стало помітним відставання. Кризи потрясали американську економіку в 1953 – 1954, 1957 – 1958, 1969 – 1970 рр. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП на 1,6 – 3,9%, промислове виробництво – на 8 – 12%. Рівень безробіття зростав до 7%.

Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні були для 1949 – 1953 рр. (5,85%), І962 – 1967 рр. (6 – 8,4%). Це пояснювалося структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів. Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в якій створювалося понад 50% національного доходу країни.

У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом – електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Зменшилося значення текстильної, харчової, автомобільної промисловості, верстатобудування.

Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у повоєнний період, було використання досягнень науково-технічного прогресу. Нараховувалося близько 120 науково-промислових комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський, Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм програмно-цільового фінансування і управління НДДКР. США займали перше місце в світі за масштабами державного фінансування розвитку науково-технічного прогресу – 50 – 60% від загальних витрат.

Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її структурі. Зростали капіталовкладення в економіку. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли позитивних результатів у сфері екології.

В 70 – 80-х рр. швидкими темпами розвивалися електронна та мікроелектронна, хімічна промисловість, точне приладобудування, атомна енергетика. Автомобілебудування досягло пікового рівня в 1977 р., коли з конвеєрів зійшло понад 16 млн. машин. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, побутової техніки. Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній, взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного транспорту, нафто- і газопроводів.

Науково-технічний прогрес посилив процеси концентрації і централізації виробництва й капіталу що зумовило появу економічних конгломератів (об'єднань підприємств найрізноманітніших галузей). Швидкими темпами здійснювався процес монополізації. Найбільш монополізованими була нафтова (16 корпорацій), електротехнічна (5 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), авіаційна (5 корпорацій) галузі. Панівне становище в американській промисловості в 50-60-х рр. належало 20 фінансовим групам, які контролювали 750 корпорацій (групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Чиказька). Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так, "Дженерал Моторс" мала філії у 18 країнах, "Форд Моторс" – у 27 країнах.

У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни становила близько 20%. Важливими засобами регулювання економіки були державні закупівлі товарів і послуг, цільове програмування, економічне прогнозування, використання фінансово-кредитної системи. З часів „кейнсіанської революції” саме бюджетний механізм макроекономічного регулювання був основою американської моделі змішаної економіки. Кейнсіанська модель домінувала у США у 1940 – 1970 рр.

80-і рр. стали періодом переходу національної економіки в нову ліберальну систему координат. Політика Р. Рейгана була спрямована на радикальну деетизацію економіки, на формування такого ринкового господарства, в якому державний вплив і регулювання були б зведені до мінімуму. Головними елементами „рейганоміки” стала, по-перше, податкова реформа – поетапне скорочення індивідуального подохідного податку (близько 23%), скорочення податку на прибуток ( з 46% до 34%); по-друге, скорочення федеральних видатків.

Економічні результати 80-х були скромніші, ніж очікували. Середні темпи росту реального ВНП склали 2,4% (прогнозували 3,8%). Успіхів було досягнуто в подоланні інфляції і зниженні рівня безробіття, проте з-під контролю вийшли розміри бюджетного дефіциту, і досить швидко погіршилися зовнішньоекономічні позиції.

• Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на 15 — 30%. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.

В таких умовах були проведені реформи, направлені на становлення вільного ринкового господарства, завдяки яким через 10 років відбулося «німецьке диво», котре зробило Германію процвітаючою державою, «локомотивом» об’єднаної Європи. Цьому активно сприяли США, котрі за планом Маршалла направили 3,12 млрд дол. допомоги.

Економіка західної частини Німеччини, яка в 1949 р. перетворилась у ФРН, розвивалась відповідно до розробленої Л. Ерхардом міністра народного господарства ФРН (1949 — 1963 рр.), замісника федерального канцлера Аденауера (1957 – 1963 рр.) і канцлера ФРН (1963 — 1966 рр.) концепції „соціального ринкового господарства”. Вона включала зосередження народного господарства на збільшенні виробництва та доходу, широке використання конкуренції та підприємництва з розумним втручанням держави у господарське життя в інтересах соціального захисту громадян

Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 р. Завданням реформи було скорочення обсягу грошової маси. Відбулося скасування в обігу рейхсмарки і заміни її дойчмаркою. Цінова реформа передбачала лібералізацію цін, ліквідацію державного контролю за цінами. Однак залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Зростання цін стабілізувалося приблизно на рівні зростання заробітної плати. На третину підвищилась продуктивність праці.

Уряд ФРН провів демонополізацію економіки (концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про оренду з попередніми власниками), що дало змогу усунути негативний вплив монополій на ринкову конкуренцію, забезпечити розвиток середнього і дрібного підприємництва, підвищити „добробут всіх”. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15% національного доходу.

Низькі податки, вільні ціни, антимонопольні заходи, пільги для приватного інвестування, протекціоністський захист внутрішнього ринку, активна підтримка науки і розвиток передової техніки, широке впровадження їх досягнень – це і багато іншого творило економічне диво.

З відбудовою господарства протягом 50 – 60 -х років економіка ФРН перейшла у стан безперервного піднесення. Середньорічні прирости промисловості становили близько 9%, які значно перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених країн.

Результати реформи Ерхарда були вражаючими. Німеччина повернулась в десятку найбільш економічно розвинених країн світу. Уже в 1954 р. на третину було перевищено рівень довоєнного виробництва, а до середини 50-х рр. ФРН вийшла на друге місце в світі після США за рівнем золотих запасів. Ставши провідною країною Західної Європи, ФРН випередила у господарському розвитку своїх минулих переможців. Саме ФРН була фактичним ініціатором створення „Спільного ринку”. Її частка вже на початку 60-х рр. становила понад 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.

Структура господарства ФРН характеризувалася збільшенням частки у ВНП галузей матеріального виробництва. Особливо зросла частка обробної промисловості, транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка-добувної промисловості, сільського господарства. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США та країнах Західної Європи.

Структурна перебудова промисловості була пов'язана передусім з розвитком прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і переробки нафти, точної механіки і оптики. Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і капіталу. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне місце в Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво) визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень, які здійснювались за рахунок приватних та державних коштів, інвестицій з еквівалентних фондів за планом Маршалла. В 50-х роках 60% загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х роках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57% в 1968 р.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20 — 18%), промисловість і промислове будівництво (23 — 15%).

У 50 – 60-х рр. сільське господарство зазнало корінних змін. Після аграрної реформи 1947 – 49 рр. скоротилася кількість юнкерських господарств, основна частина земельних угідь почала належати середнім і дрібним господарствам. Інтенсивність галузі підвищувалася застосуванням мінеральних добрив і ядохімікатів. У ході технічного перевороту, пов’язаного з інтенсифікацією виробництва, посилився процес укрупнення господарств.

У 60 – 70-і роки зросли тенденції монополізації економіки. На кінець 80-х років в країні сформувалась сильна група транснаціональних монополій – „Байер”, „Хехст”, „Даймлер-Бенц”, „Фольксвагенверк”, „Сіменс”, „Тіссен” та інші. На цей час в п’яти ведучих галузях індустрії – хімії, металургії, автомобілебудуванні, машинобудуванні та електротехніці – на долю 2-3-х найкрупніших концернів припадало більш половини промислового виробництва та ¾ експорту. Всього на 2,7% підприємств виробляється 99,3% всієї промислової продукції країни, а 3,8% торгових підприємств сконцентрували більше ¾ всього роздрібного товарообороту. Господарство ФРН у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів" – 116 найбільших монополій і три банки.

Зросла роль держави, яка проголосила курс на побудову товариства соціально-партнерських стосунків, із високим ступенем соціального захисту населення. Основними чинниками, під впливом яких формувалося і розвивалося народне господарство, виявилися швидкий розвиток НТП, посилення орієнтації на зовнішній ринок і збільшення державно-монополістичного капіталу.

Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання економіки. Головною його формою були державні фінанси. Важливим чинником виливу на розвиток господарства ФРН була державна власність, яка зосереджувалася у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

З середини 70-х рр. Німеччина в числі інших розвинених країн перейшла до реіндустріалізації, яка супроводжувалася переходом до наукоємних технологій інформаційним і ресурсозберігаючим, до біотехнологій, генної інженерії, новим композиційним матеріалам. Потужна підтримка державою малого і середнього бізнесу, збільшення витрат на НДЕКР (за 19601970 рр. – в 5,2 рази), перетворення НТП в рішаючий фактор економічного росту вивели ФРН на науково-технічний рівень США в металургії, станко- і автомобілебудуванні, хімічній і атомній промисловості. У ФРН розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна електрифікація залізничного транспорту. З залізничним транспортом успішно конкурував автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних автомобілів.

Сьогодні Німеччина займає одне із провідних міст по експорту готової продукції, промислових установок, технології і ноу-хау. Перші чотири позиції в експорті зайняли: автомобілі, станки, хімічна продукція, електротехніка.

У 80-х роках у ФРН загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску індустріальної продукції становила 13%. Згідно економічним показникам ФРН посіла 3-е місце після США та Японії по обсягам національного продукту і 1-е місце серед економічно розвинених країн по обсягам світового експорту. На початку 90-х років ФРН блискуче витримує новий економічний іспит – об’єднання країни, що передбачало перекачування з західних земель у східні більше трильйона марок.

• Економічне „диво ” Японії.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи: 1) 1946 – 1954 рр. – період відбудови; 2) 50 – 60-і рр. – період прискореного економічного зростання („економічного дива”); 3) 70 – 80-і рр. – помірні темпи економічного росту, акцент на розвиток наукомістких галузей.

За час війни Японія втратила майже 25 % промислових підприємств, об’єктів інфраструктури, житлового фонду; промислове виробництво скоротилося до 60% довоєнного рівня. Рівень інфляції в 1945 – 1950 рр. досяг 7000 %. Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. У той же час імпорт сировини, палива й продовольства був практично припинений. Рівень промислової продукції на початку 1946 року становив 14% від довоєнного. Японія характеризувалася наприкінці 40-х рр. не інакше, як „країна без майбутнього”. На відміну від країн Західної Європи, Японії не була надана допомога, подібна плану Маршалла. Але пізніше, коли США не вдалось у своїй східній політиці обпертись на комуністичний Китай було прийнято „обернений курс” (Доджа) мета якого полягала в забезпеченні стратегічної спілки з японською буржуазією і перетворення Японії в „майстерню Азії”. Реформуванню в роки окупації (1946 – 1952 рр.) піддавалися всі сторони суспільно-господарського життя:

• прийнята нова конституція, що проголосила демократичні права і свободи;

• проведено економічні реформи – демонополізацію (розпуск дзайбацу), прийнято антимонопольний закон в 1947 р., котрий заборонив картельні угоди і різноманітні форми ринкової дискримінації;

• проведена аграрна реформа, в результаті якої 80% поміщицьких земель за викуп була передана селянам;

• бюджетна реформа, відповідно до якої вводилися принципи суворого балансування статей бюджету і його бездефіцитності. Податкова реформа включала: підвищення податків у цілому, але одночасно відбувся їхній перерозподіл – знижені податки на корпорації шляхом переоцінки вартості основного капіталу, скасовані податки на надприбуток за рахунок збільшення оподатковування трудящих;

• реформа трудового законодавства: установлене 8-часовий робочий день, підвищена заробітна плата за понаднормові роботи, уведені оплачувані відпустки й соціальне страхування, трудящі одержали право на страйки, передбачалася охорона праці жінок і підлітків;

• реформа середньої школи, яка дала Японії висококваліфіковану і найдешевшу у світі робочу силу (у 50-х роках праця японського робітника оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років — у 4 рази);

• структурна перебудова економіки;

• грошова реформа по німецькому зразку була проведена в грудні 1948 року. До цього часу інфляція трималася на рівні 100% у рік, після реформи темпи інфляції в Японії лише небагато перевищували відповідні показники в інших промислово розвинених країнах.

Ці реформи й склали основу знаменитого «економічного дива». Цим терміном позначається ривок в економічному розвитку Японії, що відбувся протягом 1955–1973 р., коли середньорічні темпи її економічного росту становили 9,5%. За ці роки обсяг промислового виробництва виріс в 6,6 рази, національний доход на душу населення збільшився більш ніж в 8 разів і досяг рівня Англії й Італії.

В 1951 р. в Сан-Франциско підписано мирний договір 48 країн з Японією. Вся повнота влади в країні передається уряду, котрий за радою вітчизняних економістів бере на озброєння кейнсіанську концепцію, модернізувавши її. Ця стадія забезпечила інтенсивну індустріалізацію. На новітній науковій і технічній основі в 1950-1970 рр. Японія обрала напрямок «зовнішньоекономічної орієнтації» Головним торговельним партнером стали США. З середини 50-х економіка Японії вступила в період високих темпів росту. Японія змушена була пристосовуватися до нової структури світового господарства, розвивати зовсім нові для себе галузі. У 50 – 60-х роках у промисловості наголос робився на базові галузі – чорна та кольорова металургія, виробництво будівничих матеріалів, нафтохімії, суднобудування та автомобілебудування. Оскільки Японія не мала власного сировинного потенціалу, але мала значний трудовий, тут створюється багатогалузевий комплекс сучасних переробних галузей, які б враховували забезпечення експорту та заміщення імпорту. Було також забезпечено поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетів, які мінялися з розвитком структурної перебудови. З другої половини 50-х в 60-ті роки відбулося оновлення та розширення виробничих потужностей, здійснено їх модернізацію.

Стрімка торговельна експансія Японії досить швидко набрала глобального характеру, японська продукція почала успішно долати конкуренцію інших країн. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання ВНП в 60-х роках складали близько 11%, у промисловості вони становили 15,2% річних (з 1951 — 1970 рр.). В 1969 р. по обсягу ВВП Японія вийшла на друге місце після США. В 1970 р – четверте місце в світовому експорті,

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень (за 1953 – 1969 рр. вони зросли з 25 до 38,7 %.). В 1968 р. Японія перевищила провідні країни по рівню нагромадження капіталу – 34,7% ВВП. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові. На сьогодні їх налічується більше 50-ти (найбільшими є „Міцуї”, ”Міцубісі”, „Сумітомо”, „Фудзі”, ”Санва”, ”Дайиті кангин”), в їх руках зосереджено більше четвертої частини національного доходу, половина банківського кредиту. Вони забезпечують 50% всіх зовнішньоторговельних поставок.

Особливістю економіки Японії була її двоїста структура – паралельне існування великої та малої і середньої промисловості.

Серед чинників швидкого розвитку можна виділити американські інвестиції і внутрішня політика уряду. Японія отримала від США багатомільйонні замовлення, пов’язані з забезпеченням американських збройних сил у війнах на Корейському півострові (1950-1953 рр.) та В’єтнамі. Внутрішня політика уряду Японії була досить гнучкою та ефективною. Зокрема, уряд активно заохочував купівлю японськими фірмами іноземних ліцензій, „ноу-хау”, що дозволило Японії не втратити темпу в технологічному розвитку. У 1950 – 1970 рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштів у 7 разів менше, ніж у США).

Відбувався стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази, особливо в галузях, що визначають науково-технічний прогрес, і в першу чергу в області електроніки. Тільки з 1960 по 1970 року. витрати на науково-технічні дослідження зросли в 6 разів.

Важливим чинником успішного економічного розвитку Японії є найрідша ініціативність японських підприємців всіх рівнів і сформована система прийняття рішень; запровадження в країні специфічних методів управління та організації праці – колективні форми стимулювання та відповідальності, відданість фірмі і довічне наймання підтримували зв’язок робітника з фірмою

Надзвичайно велике значення у Японії має регулятивна роль держави в економічній сфері: сильна законодавча база, планова система господарювання, широке використання адміністративних методів впливу.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснює через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.

Якщо в 50 – 60-і рр. Японія орієнтувалась на високі темпи виробництва, швидко розвиваючи базові галузі промисловості, то в 70-і рр. сформувалась нова модель економічного розвитку – ресурсозберігаюча, орієнтована на значне скорочення обсягів виробництва тих базових галузей, які раніше забезпечували високі темпи економічного зростання. Японія взяла курс на всебічний розвиток найновіших, наукомістких галузей – виробництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій та зростання експорту високотехнологічної продукції (біотехнологія, електроніка нового покоління, композиційні суперматеріали). На наукові дослідження Японія витрачала 3% ВНП, скоротивши витрати на колишні традиційні галузі – суднобудування, металургію, нафтохімію.

З другої половини 70-х на початку 80-х років Японія перейшла до моделі помірних темпів економічного росту, приділяючи особливу увагу наукомісткому виробництву, розвитку промисловості орієнтованої на експорт, розвитку масового виробництва, високій якості товарів. В середині 80-х років ефективність експортної моделі економічного розвитку знизилась в зв’язку з протекціоністською політикою США та Західної Європи, а також під впливом прискореного розвитку нових індустріальних країн (НІК).

В 90-і роки японські спеціалісти розробили концепцію „горизонтального розподілу праці” по відношенню до НІК. Головна ідея – міждержавні відносини базуватимуться не на конкуренції, а на спеціалізації виробництва. Визначальним є факт зростання ВНП Японії за 60 – 90-і роки в 30 разів. Вона зберегла за собою в 70 – 90-х роках друге місце серед економічно розвинених країн світу за обсягом ВНП, а за рівнем ВНП на душу населення – сьоме.

• Розвиток національного господарства Великобританії.

Для розвитку структури національного господарства Великобританії у 50 – 70-і рр. було характерно зменшення у ВНП частки промисловості (49% – 37%), сільського господарства (6% – 3%), збільшення частки сфери послуг (45% – 60%).

Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 р., на 52% усіх підприємств (з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2% зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5%. При цьому функціонувала значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1 – 10 робітників. Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група.

Уряд лейбористів двічі в 1945 – 1951 рр. і 1964 – 1970 рр. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок), Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого становила 10% валового національного доходу країни, майже 20% промислової продукції. Державні капіталовкладення становили 40% усіх інвестицій.

Відкриття в 70-х рр. великого місценародження нафти і газу в Північному морі кардинально змінило структуру енергетики – скорочується споживання вугілля і різко зростає споживання нафти та газу.

У 70-80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища. В 1979 р. до влади приходять консерватори на чолі з М. Тетчер. Держава перейшла до реформувань відносин власності, її „розпорошенню” (реалізація теорії „демократії власників”), до перетворення системи соціальних послуг – запровадження ринку та конкуренції в „державу добробуту”, створення „змішаної” державно-приватної системи охорони здоров’я, страхування, пенсійного забезпечення, розповсюдження принципу свободи в шкільній освіті. Сутність соціальної реформи полягала у скороченні державних витрат на соціальну допомогу і збільшення витрат на освіту, професійне навчання, особливо молоді, створення нових робочих місць. Соціальна політика була орієнтована на укріплення середніх прошарків суспільства.

• Господарський розвиток Франції.

Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Розширилася сфера матеріального виробництва. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Традиційні галузі французької промисловості – текстильна, швейна, деревообробна, харчова, поступилися першістю галузям важкої промисловості. Наприкінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових робітників.

Значно зросли інвестиції. У 50-х роках основна їх сума вкладалася в нове будівництво і модернізацію обладнання, в 60-х – на модернізацію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46 – 40 %), освіту (25 – 22 %), охорону здоров'я (6,5%), послуги, адміністративні витрати.

Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944 – 1947 рр. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20 – 25 % загального обсягу промислового виробництва, 50% ресурсів банківсько-кредитної системи, 33% зайнятого населення.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях індикативного планування та програмування національної економіки. В 1947 – 1953 рр. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора), направлений на модернізацію націоналізованого сектора економіки. Перевага надавалася шести галузям (вугільній, електроенергетичні, сталеливарній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню, транспорту). У 1954 – 1957 рр. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958 –1961 рр.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962 – 1965 рр.) і п'ятого (1966 – 1970 рр.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив"). Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу.

Однією з ознак французької економіки було зміцнення позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення – 1,3 млрд. дол. Майже 1/3 іноземних капіталів була американськими.

Економіка Франції у 70 – 80-х роках розвивалася динамічно. Промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична галузі, частково сільськогосподарське машинобудування. Їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Були створені атомна, авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового виробництва.

Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970 р. 500 монополістичних об'єднань виробляли 80% національної продукції. Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.

З середини 70-х – на початку 80-х років темпи зростання знизилися. Проявились недоліки французької моделі господарювання – висока ступінь зарегульованості економіки, наявність великого і фінансово неефективного державного сектору, інфляція і криза державних фінансів. Скорочується виробництва у "старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, текстильній), але зростає обсяг виробництва у галузях пов’язаних з НТП (електроніка, кібернетика). Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів. На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в 1983 р. 7,6 млрд. дол. За цим показником Франція поступалася тільки США. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.

• Еволюція неокласичних ідей. Неокласична концепції ринку.

Послаблення позицій неокласицизму в результаті утвердження в економічному житті кейнсіанської концепції економічного розвитку та практичної реалізації марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керованого господарства не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. З’являються теорії, які мали на меті довести, що дія об’єктивних законів економічного розвитку, сформульованих класичною школою, триває. Насамперед заслуговують уваги теорії ринку, монополії і конкуренції. На відміну від класичної школи (монополія – антипод конкуренції), неокласики намагаються довести, що монополізація економіки не знищує конкуренцію, а лише видозмінює її.

Теорії Дж. Робінсон та Е. Чемберліна орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму. Так, Чемберлін доводить, що на ціну за цих умов діють конкурентні сили, їх природу пов’язує з диференціацією продукту: пропозиція продуктів (різнорідних та одного виду) за монополії (через високий рівень її продуктивних можливостей) настільки зростає, що вони починають конкурувати між собою за покупців, і виграє той, хто буде спроможний забезпечити більш відповідну споживачам ціну і товар. Чемберлін також розглядає види недобросовісної, нецінової конкуренції.

За теорією Робінсон, монопольному ціноутворенню, яке призводить до зростання цін, протистоять інтереси фірм конкурентів: зростання цін на товари однієї фірми спонукає іншу також підвищувати ціни, що, у кінцевому рахунку, призведе до зниження загального попиту на товари. Постає необхідність або підвищувати рівень доходів населення (заробітну плату), або домогтися змови між фірмами-конкурентами стосовно ціни. У будь-якому разі діятимуть сили врівноважування (випадок часткової рівноваги фірми).

Обидві ці моделі доводять, що сили цінового самоврівноважування діють в економіці незалежно від рівня її монополізації.

Модель Й. Шумпетера на обмежується ціновим чинником. Він пропонує поняття конкурентності розглядати в іншій площині – як вияв суб’єктивних якостей виробника, підприємця-новатора. Саме підприємець є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополізації. Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись вперед; а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприяє поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважуванню економіки.

Неокласичні теорії економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теорії факторів виробництва та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів – праці і капіталу, яка, у свою чергу, була новим трактуванням теорії трьох факторів виробництва. Поняття виробничої функції стало теоретичною основою для розвитку економіко-математичного моделювання. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку (виробнича функція Кобба-Дугласа, Р. Солоу, Б. Уолта, Е. Денісона та інших) досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту за оптимальних витрат факторів і за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично.

Еволюція цих теорій пов’язується з урахування зрушень, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, включенням до моделей нових параметрів, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу

Теорія економічних циклів Я. Тінбергена, котра тісно пов’язана з науково-технічним прогресом фактично об’єднала всі теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу – посилюється за оновлення факторів виробництва, і послаблюється, коли ці фактори „старіють”, а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. У фазі запровадження досягнень НТП та оновлення факторів стають необхідними державне регулювання та підтримка.

• Загальна характеристика неолібералізму.

Соціально-економічні процеси початку ХХ ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише б пояснила природу об’єктивних залежностей, що склалися в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний і поступальний розвиток суспільства. Теоретична наука отримує новий імпульс для розвитку: держава стає „замовником” розроблення теоретико-економічних підвалин своєї політики. Неокласичні теорії і кейнсіанство – два різних методологічних підходи до рішення однієї проблеми – державне регулювання економіки. Неокласична концепція базується на вивченні закономірностей оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, принципів рівноваги економічної системи і ролі держави в забезпеченні цієї рівноваги.

В межах неокласичної теорії виникає неоліберальна течія, головними ознаками якої були:

1) заперечення втручання держави в економічний механізм саморегулювання;

2) держава повинна створювати умови для вільної дії цих механізмів, оскільки механізм вільної конкуренції на сучасному етапі не забезпечується автоматично, участь держави в перерозподілі суспільних доходів. Виступаючи проти безпосереднього державного втручання в виробничу і комерційну діяльність підприємств, заперечуючи політику регламентації цін, вважають, що держава повинна стимулювати економічну рівновагу за допомогою податкової і кредитної систем або шляхом регулювання грошового обігу;

3) завдання економічної науки є моделювання раціональної економічної та соціальної політики держави.

Неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формування основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас вважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин. Саме тому існує кілька неоліберальних моделей, які конструювалися з урахуванням національних особливостей і прийнятні лише для певних країн.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму (Хайєк, Мізес) характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі опрацьовано Фрідріхом Хайєком (1899 – 1992) професором лондонського університету. Головні роботи – „Ціни і виробництво” (1929), „Грошова теорія і економічний цикл” (1933), „Прибуток, відсоток, інвестиції” (1939), „Індивідуалізм і суспільний лад” та інші.

Праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному і навіть маржинальному, а інші – це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка (вплив історичної школи).. Але обидва ці підходи об’єднано на основі доктрини спонтанного порядку – всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.

Головні ідеї:

– ринкові ціни є універсальним регулюючим механізмом ринкової економіки;

– рівноважного стану взагалі не існує. Є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги найраціональнішого, отже, стає рушієм прогресу;

– не визнає „змішаної ” економіки, категорично виступає за культ ринкових механізмів регулювання соціально-економічних процесів, за „чисту” ринкову економіку;

– займався не стільки економічною теорією, скільки економічною філософією. Головний принцип – свобода людини, відсутність будь-яких обмежень з боку держави. Головна ідея – концепція „спонтанного порядку”: організація, взаємодія, розвиток у суспільстві складаються не за наміченим планом, а стихійно. Економічна наука не може прогнозувати, вона може лише описувати типи явищ, намітити тенденції. Критикує соціалізм, а саме централізоване планування економіки;

– впровадження та охорона спонтанного порядку покладає на державу. У формах і методах запровадження такого порядку пропонує виходити з цивілізаційних особливостей розвитку країн. Визнає і обгрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо) та зовнішнє середовище (міжнародна сфера).

– пропонує надати можливість суб’єктам економічної діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшувати поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні держави;

– вважав закономірним існування монополій, соціальної нерівності, тому що розподіл відбувається у ході конкуренції.

Ідеї неолібералізму взяті неоконсервативним напрямом, але критикуються іншими.

Німецький неолібералізм (ордолібералізм). Основоположник школи – В. Ойкен ( 1892 – 1950), головні роботи: „Основні принципи економічної політики” (опублікована в 1951 р.), „Основи національної економіки (1952). Погляди Ойкена розділяв Л. Ерхард (1897 – 1977) канцлер ФРН, котрий проводив політику неолібералізму в життя. Головні роботи: „Добробут для всіх” (1957), „Німецька державна політика” (1963). На позиціях неолібералізму стояв швейцарський вчений німецького походження В. Репке (1899 – 1966), автор відомих праць „Кон’юнктура (1922), „Теорія становлення капіталізму” (1929), один із засновників теорії „соціального ринкового господарства”.

Німецький ордолібералізм базується на аналізі ідеальних і реальних типів господарства. „Ідеальні типи господарства” – це те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто господарські форми взяті у чистому вигляді, відрізняються між собою способом управління (від централізованого керування до стихійного саморегулювання) У господарському порядку вони займають крайні позиції: проміжні позиції завжди містять певні „домішки”, що спотворюють ідеал. „Реальні типи господарства” – форми вияву ідеальних. За методологією німецької школи реальні типи господарства можуть залежати від політики держави, яка визначає, в якій мірі змішуються „ідеальні типи”.

Цю ідею було покладено в основу теорії „соціального ринкового господарства”, як синтезу вільного ринкового господарства та принципу соціальної рівності. Під ринковим господарством Репке розуміє такий господарський порядок, основу якого становить ринковий механізм, заснований на приватній власності. Засади ринкового механізму має охороняти держава: сприяти підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались би пропорції виробництва. Термін „соціального ринкового господарства” вводить А. Мюллер-Армак. – поєднання конкурентного ринкового господарства і соціальної ролі сильної держави, яка за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість.

В роботі „Основи національної економіки” Ойкен зводить всі види господарських форм до двох економічних систем: вільного ринку і центрально-керованого господарства. Історичне різноманіття господарських форм сформувалося в результаті змішання двох основних форм. Створює теорію економічного порядку: економічний процес завжди протікає в рамках історично заданого господарського процесу, а форми господарського порядку можуть бути різноманітними. Виділяє „конкурентний порядок” і центрально-керований. Найбільш адекватний сутності людини є конкурентний порядок. Політика вільної конкуренції потерпіла невдачу, але потерпіла невдачу на вільна конкуренція, а політика економічного порядку, формування якої було представлено приватними особами. Звідси висновок – держава повинна регламентувати конкурентний порядок. Критикує національну політику централізовано-керованого порядку. Держава повинна встановлювати правила поведінки і впроваджувати їх в життя. (держава аналогічно суді на футбольному полі – не приймає участь у грі, а забезпечує порядок).

Специфічна соціальна політика економічного порядку держави забезпечує економічну свободу всім господарюючим суб’єктам, перетворення кожного в акціонера (народні акції), зароблених шляхом капіталізації заробітної плати та інвестуванням у виробництво. Справедливий розподіл доходу забезпечує держава шляхом використання податкової політики.

Всебічний розвиток конкуренції як фактору системного порядку, боротьба з монополізмом, підтримка середнього і дрібного підприємництва, створення умов для виявлення здібностей кожної людини.

Теоретичну та практичну модель німецьких ордолібералів можна назвати вченням про свідомий вибір суспільної системи, що передбачає:

1. Формування сильного ринкового господарства, заснованого на різноманітних формах власності на засоби виробництва, що конкурують між собою;

2. Абсолютизацію ролі держави у формуванні сприятливого суспільного середовища розвитку економіки та соціальних відносин через запровадження раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій, державний протекціонізм.

Відмінність німецької моделі від моделі Хайєка: на державу покладається не тільки формування умов для успішного розвитку економіки на конкурентних засадах, а й низка соціальних функцій.

Французька (паризька) школа неолібералізму (дирижизму), котра представлена Ж. Рюефом, Л. Арманом Ф. Перру, М. Алле, також спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напрямку. Щоправда, неокласичні ідеї, які було покладено в основу національної теоретичної моделі неолібералізму, мали певні особливості.

Формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалося за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регульованої ролі держави (давалися взнаки історичні особливості національного розвитку). Своїми управлінськими позиціями держава поступилася лише частково. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Узагальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле (н. 1911), який формулює її, виходячи не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. Він пропонує форми, синтезовані ним самим із категорій ринкової економіки та планового управління.

Оригінальна теорія циклів Алле передбачає розв’язання економічних суперечностей через планове узгодження пропорцій виробництва: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, проводить „політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці” (а через те розбалансовує економіку) вона мусить дбати про економічну рівновагу (через „договірне планування”, „індикативне планування”)

Основні складові мобілізаційної доктрини Алле:

• формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;

• ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам (комунітаризм), наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам;

• соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку.

Цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу політики „модернізації”.