8. «Дон Жуан, або Кам'яний гість» (1665).

«Тартюф» ще не був дозволений, а Мольєр вигадав нову сатиричну комедію – «Дон Жуан, або Кам'яний гість»(1665) (додаток 19). Сюжет комедії був запозичений з італійського сценарію, створеного за мотивами комедії Тирсо де Моліна «Пустун Севільї».

У образі Дон Жуана Мольєр таврував ненависний йому тип розпусного і цинічного аристократа, людини, що не лише безкарно здійснює свої злочини, але і що бравує тим, що він, в силу знатності свого походження, має право не зважати на закони моралі, обов'язкові для людей простого звання. Наруга над людиною, знехтування гідністю жінок, знущання над їх чистими і довірливими душами - усе це було показано в комедії як результат нічим не приборкуваних порочних пристрастей аристократів.

Передбачаючи їдкі випади знаменитого Фігаро, слуга Дон Жуана Сганарель говорить своєму панові: «...може, ви думаєте, що якщо ви знатного роду, що якщо у вас білявий, майстерно завитий парик, капелюх з пір'ям, сукня, шита золотом, та стрічки вогняного кольору, може, ви думаєте, що ви від цього розумніше, що все вам дозволено і ніхто не зможе вам правду сказати? Дізнайтеся ж від мене, від свого слуги, що рано чи пізно... погане життя приведе до поганої смерті.»[11;125] У цих словах ясно звучать ноти соціального протесту.

Прислухаючись лише до заклику пристрастей, Дон Жуан повністю заглушає свою совість. Цинічно жене він від себе обридлих коханок, нахабно рекомендує престарілому батьку скоріше вирушати на той світ, а не докучати йому нудними нотаціями.

Глибина характеристики Дон Жуана полягала в тому, що в образі сучасного аристократа, охопленого невгамовним жаданням насолод, Мольєр показував ті крайні межі, до яких дійшла «життєлюбність» ренесансного героя. Колись прогресивні прагнення, спрямовані проти аскетичного умертвіння плоті, в нових історичних умовах, не стримувані вже ніякими перешкодами суспільної моралі і гуманістичних ідеалів, перероджувалися в хижацький індивідуалізм, у відкритий і цинічний прояв егоїстичної чуттєвості.

Але при цьому Мольєр не робив свого героя втіленням одних тільки негативних якостей. Він наділяв його сміливими, вільнодумними ідеями, які об'єктивно сприяли руйнуванню релігійних догм і поширенню в суспільстві матеріалістичних поглядів на світ.

Зіткнення між Дон Жуаном і Сганарелем виявляло конфлікт між аристократичним свавіллям і буржуазною розсудливістю. Але Мольєр не обмежувався критикою аристократії - він розкривав також протиріччя, що ховаються і у буржуазній моралізації. Тому Мольєр показував не лише сильні, але і слабкі сторони Сганареля, показував його міщанську обмеженість.

У бесіді з Сганарелем Дон Жуан зізнається, що не вірить ні в рай, ні в пекло, ні в замогильне життя, а коли спантеличений слуга запитує у нього: «В що ж ви вірите?», Дон Жуан спокійно відповідає: «Я вірю, Сганарель, що двічі два - чотири, а двічі чотири – вісім» .»[11;132]. У цій арифметиці, окрім цинічного визнання розрахунку, вигоди головним стимулом життя, була і своя мудрість. Вільнодумець Дон Жуан вірить тільки в реальність людського буття, обмеженого земним існуванням.

Дон Жуан вирішує сам випробувати магічну силу лицемірства: «Під цей благодатний покров я і хочу сховатися, щоб діяти в повній безтурботності»[11;138].. І справді, лицемірство прекрасно захищає від нападків. Дон Жуана звинувачують в клятвопорушенні, а він, покірливо склавши руки і закотивши очі до неба, бурмоче: «Так хоче небо", "Така воля неба»...[11;158].

Але Дон Жуан не такий, щоб довго грати боязку роль лицемірного праведника. Зухвала свідомість своєї безкарності дозволяє йому діяти і без маски.

Якщо в житті на Дон Жуана не було управи, то на сцені Мольєр міг підняти свій гнівний голос проти злочинного аристократа, і фінал комедії - грім і блискавка, які вражають Дон Жуана, - були не традиційним сценічним ефектом, а образним вираженням відплати, передвістям грізної кари, яка ляже на голови сильних світу цього.