his_uk1
.pdf
240
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
національної політики, точніше — цілковитої ревізії ленінської національної політики партії, ревізії, що її здійснив у тридцяті роки Сталін і продовжував Хрущов в останнє десятиліття. Я глибоко переконаний, що для справи будівництва комунізму, для майбутнього комуністичного суспільства, для долі світового комуністичного руху сьогодні важко знайти щось корисніше й необхідніше, як відновлення ленінської політики, бо йдеться про долю цілих націй. Ось про це я й хочу говорити докладніше.З цією метою додаю до листа підготовлений мною матеріал на цю тему (“Інтернаціоналізм чи русифікація?”).
Іван ДЗЮБА
Київ, грудень 1965 року
УКРАЇНА У СКЛАДІ СРСР ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ
У 1922-1939 рр.
246
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
ПЛАН
1.Нова економічна політика в Українській СРР.
2.УкраїнаускладіСоюзуРСР. Національнаполітикабільшовиків в Україні.
3.Індустріалізація та колективізація в Українській СРР.
4.Голодомор в Україні 1932-1933 років.
5.Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.
Нова економічна політика в Українській СРР.
Після закінчення громадянської війни та інтервенції було створено умови для переходу до мирного будівництва. Політика “воєнного комунізму”, яка застосовувалась під час громадянської війни, не могла бути прийнятною в умовах мирного будівництва.
На X з’їзді РКП(б), який відбувся в березні 1921 р., було прийнято рішення про заміну продрозверстки продподатком. Це був перший і найважливіший крок до нової економічної політики (НЕП).
Щодо України план НЕПу був конкретизований у ряді постанов і декретів ВУЦВК і РНК України.
Участь у розробці нової економічної політики брали голова ВУЦВК Григорій Петровський та голова Раднаркому України Християн Раковський.
Словосполучення “нова економічна політика” вперше прозвучало у резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б).
В Україні перехід до НЕПу розпочався майже відразу після прийняття рішень у Москві. Надзвичайна сесія ВУЦВК 27 березня 1921 р. ухвалила закон про заміну продрозкладки продподатком. Згідно з декретом РНК УРСР від 29 березня розмір продподатку з урожаю 1921 року визначався більш ніж на 40 млн. пудів менше встановленої раніше розкладки у 160 млн. пудів. Селяни, які виконали продрозкладку з урожаю 1920 року, могли вільно продавати надлишки своєї продукції.
Продподаток доводився до селян заздалегідь, до початку польових робіт. На відміну від продрозкладки він став виконувати функцію економічного стимулу: при незмінному йогорозмірізбільшеннявиробництвазабезпечувалозростання прибутків селян. Крім того розвивався кооперативний рух, дозволялася оренда земель і застосування у певних розмірах найманої праці, розвивалася система контрактації (бартеру) тощо.
Однак |
широко |
|
розрекламований пере- |
|
|
хід до НЕПу 1921 р. в ук- |
|
|
раїнському селі відбував- |
|
|
сядоситьболісноітільки |
|
|
під тиском очевидних ре- |
|
|
альностей господарсько- |
|
|
го життя. По-перше, ра- |
|
|
дянське керівництво в |
|
|
Україні майже не змен- |
|
|
шилопродподатокпорів- |
Селяни обробляють землю. |
|
няно з продрозкладкою. |
С.Бурдівка Одеська обл. |
|
По-друге, |
вилучення |
|
продподатку часто здійснювалося примусово. При цьому застосовувалися різні форми брутального тиску на селянство.
НЕП у сільську місцевість прийшов у кінці 1921 р. – на початку 1922 р. Але голод, який охопив південні райони України в 1922 р., відсунув ще на рік-півтора нормалізацію умов
усільському господарстві Південної України.
Умісті перехід до НЕПу відбувався швидше. Було дозволено приватну торгівлю. Велика частина націоналізованого радянською владою майна колишніх капіталістів почала здаватися в оренду громадянам, що мали хист до підприємницької діяльності. У приватні руки було передано значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації. Так, у 1921 р. на території УРСР 5200 дрібних і середніх заводів, фабрик, майстерень були передані орендаторам, діяли близько 75 тис. приватних торговельних підприємств. З осені 1921 р. почали організовуватися трести. Тепер підприємства стали діяти на основі госпрозрахунку. Наприклад, підприємства хімічної промисловості розподілялися по трьох трестах: “Хімвугілля”, “Скло сода”, “Коксобензол”. На основі створення синдикатів почав формуватися ринок засобів виробництва.
Вумовах НЕПу було ліквідовано загальну трудову повинність і розформовано трудові армії, здійснено грошову реформу, замінено натуральну заробітну плату грошовою, дозволено вільний продаж товарів широкого вжитку замість їх централізованого розподілу за картками. У перші 2,5 року відбудовчих робіт велика промисловість значно відставала від свогодовоєнногорівня. Протешвидкорозвиваласядрібнапромисловість, яка не потребувала істотних витрат на сировину, паливо, машини. Надалі темпи зростання великої промисло-
247
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
248
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
вості різко прискорилися. З 1924/25 господарського року в промисловості почався процес розширеного виробництва. У другому півріччі 1925/26 року довоєнний рівень виробництва був перевищений.
Період нової економічної політики – період інтенсивного розвитку нового суспільства. Адміністративна система, що утвердилася після 1929 року, ніколи не знала такого швидкого й багатогранного розвитку, яким за всіма параметрами був період 20-х років.
Проте поки політична влада була в руках більшовиків, а великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля залишалися державними, керівництво країни було у змозі триматипідконтролемірегулюватирозвитоккапіталістичних відносин.
Після смерті В. Леніна (1924 р.) до влади прийшли прихильники жорсткого тоталітаризму на чолі з Йосипом Сталіним. Однак НЕП продовжував свій тріумфальний поступ. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалася інфляція, було випущено в обіг золотий червонець. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку. Зростала мережа бірж, ярмарок. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня.
УкраїнаускладіСоюзуРСР. Національнаполітикабільшовиків в Україні.
Після завершення громадянської війни Українська РСР, як і інші радянські республіки, що виникли на уламках Російської імперії, була юридично незалежною державою. Вона мала свою власну конституцію, органи державної влади і управління, видавала закони.
Проте державний суверенітет УРСР був достатньо обмеженим, оскільки всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, а точніше її керівний орган – РКП(б). Її місцеві республіканські організації автономії не мали. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією. Вона підмінила представницькі органи у суспільстві, диктуючи їм своїрішення, діючизамістьних, формуючинавітьїхнійсклад. Фактично ЦК РКП(б) здійснював керівництво радянськими республіками через республіканські партійні організації.
Одним з важливіших політичних завдань більшовицького керівництва була подальша інтеграція радянських республік.
Ще 1 червня 1919 р. ВсеросійськийЦентральнийВиконавчий Комітет за участю представників України, Литви, Латвії, Білорусії прийняв рішення про створення єдиного воєнного союзу. Тоді ж були зроблені перші кроки до юридичного оформлення федерації радянських республік.
Слід наголосити, що пошук форм національно-де-
ржавного будівництва проходив в умовах гострих дискусій, зіткнення різних думок. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію “автономізації”, яка відкидала “гру в республіки” і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської Федерації.
ЦК КП(б)У не встиг провести спеціального обговорення сталінського проекту автономізації, але група українських комуністів на чолі з своїм лідером Х.Раковським висловила свою рішучу незгоду з цим планом. У листі до ЦК РКП(б) й особисто до Сталіна він відстоював думку про необхідність розширення компетенції центральних органів республік у галузі зовнішньої політики і народного господарства, застерігав від надмірної централізації, вважав найголовнішим завданням вироблення федеративної системи управління, в якій були б захищені інтереси автономних республік. Так само питання вдосконалення відносин республік з РСФСР підняли у Білорусії, Грузії, Вірменії та Азербайджані.
Виходячи з цих настанов, ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію, яка докорінно переробила первинні резолюції. Новий проект передбачав добровільне об’єднання рівноправних радянських республік у союзну державу. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад проголосив створення єдиної союзної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація у складі Грузії, Вірменії та Азербайджану. Він затвердив декларацію про утворення СРСР і союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, у числі чотирьох голів ЦВК
– від України Г.Петровського. Завершення оформлення СРСР було пов’язано з прийняттям Конституції (31 січня 1924 р.),
249
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
250
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
в якій законодавчо закріплювалося входження республік до складу СРСР.
Так завершився процес утворення багатонаціональної союзної, а насправді унітарної держави, яка протягом майже 70 років свого існування пройшла складний, суперечливий та трагічний шлях.
Враховуючиурокигромадянськоївійни і роль національного фактора, керівництво УРСР виробило гнучкий курс у цій важливій сфері. Він передбачав елементи національного відродження, розвитку культури, зростання національної свідомості народу. Ця політика дістала назву “українізація”. Українізація пере-
дбачала посилення уваги до підготовки та виховання кадрів корінної національності й висування їх у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей тощо.
Зрозуміло, українізація не зводилася лише до вивчення й впровадження української мови. Вона, безумовно, пов’язувалася з розвитком економіки і культури України, широким висуванням працівників-українців на роботу до різних установ та організацій, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління робітників і селян, з боротьбою проти бюрократичних і міщанських елементів. Внаслідок цього українізація була одним з найважливіших заходів зміцнення суспільства, наближення державного апарата до населення, зміцнення радянської держави. Активні прихильники українізації займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – Олександр Шумський, О.Грицько, Микола Скрипник, Влас Чубар, В.Затонський та ін. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу у суспільному житті націонал-ко- муністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національ- но-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками цієї течії в Україні були відомий письменник Микола Хвильовий і економіст Михайло Волобуєв.
Було офіційно засуджено так звану теорію боротьби двох культур, яку відстоював секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура в Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Дискусію з Лебедем та його прихильниками очолив М.Скрипник. Він доводив, що український пролетаріат, в основному російський або зрусифікований, зможе привернути
на свій бік решту українського народу, Микола Хвильовий передусім селянство, коли сам стане на
бік селянства у національному плані.
У20-тірокибурхливорозвиваласякультурапредставників інших національностей, що мешкали на території республіки. Адже в середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, 20% – представники інших національностей. Тому багато уваги приділялося створенню необхідних політичних та економічних умов для всебічного культурного та духовного розвитку національних меншин.
Умісцевостях, де проживали компактні маси представників національних меншин, створювалися національні ад- міністративно-територіальні одиниці – німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські тощо. Національні райони були розміщені в основному на Харківщині, Запоріжжі, Луганщині, Одещині, Херсонщині, Криворіжжі, Маріупольщині, Волині, у Донбасі. 1927 року в Україні був 21 національний район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. Відповідно цього національні мови використовували сотні шкіл і факультетів у різних навчальних закладах, бібліотек, хатчиталень, десятки клубів.
Уздійсненні такої важливої і складної справи, як українізація, безперечно, не могло не бути певних труднощів, а то й помилок. Вони виявлялись у ставленні до темпів українізації, ролі у ній комуністів-українців тощо. Проте все це не виходило за межі національної політики партії. Дійсне ж вирішення національного питання не відповідало сталінському підходу доцихпроблем. ВУкраїніслухнянимпровідникомсталінської національноїполітикибувЛазарКаганович, якийу1925 р. був обраний на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Спираючись на офіційну підтримку Сталіна, він під виглядом боротьбизнаціоналізмомвідсторонюваввідвладиавторитетних
251
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
252
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
партійних і радянських працівників. Наприклад, погляди О.Шумського були розцінені як “націоналістичний ухил”, хоча це не відповідало дійсності. Так О.Шумський був знятий з посади наркома освіти України.
Про те, що пошуки носіїв “націоналізму” в Україні набирали інтенсивності, переконливо свідчить «викриття» у 1929 р. ‘«ворожої” діяльності так званої Спілки визволення України (СВУ). Неіснуюча СВУ начебто складалася з інтелігенції республіки, а очолював її академік Сергій Єфремов. До неї
були включені професори, літерато- Титульна сторінка твору ри, науковці, вчителі, юристи, служ- «Розстріляне відродження», бовці, студенти, духовенство. Їхній Ю.Лаврієнко задум полягав ніби у тому, щоб ут-
ворити самостійну буржуазну державу.
У1989 р. всіх“членів” СВУбулореабілітовано. Процеснад ними визнаний незаконним, «справа СВУ» нарешті отримала юридичну й політичну оцінку.
Поступово пошуки націоналістичних ухилів й інших ворожихдіяньнабулимасовогохарактеру. Вістряцієїборотьби на початку 30-х років було спрямовано проти М.Скрипника – членапартіїз1897 р., заступникаГоловиРаднаркомуУкраїни, члена Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу. 7 липня 1933 р. М.Скрипник заподіяв собі смерть.
Під тиском Сталіна та його оточення українізація стала розглядатися як прояв націоналізму. Відтак, проти неї розгорнулася боротьба. Стрімко скорочувалося видання літературиукраїнськоюмовою. Якщоу1930 р. вУкраїнірідною мовою було видано 6394 книжок, то в 1939 р. – лише 1835.
Отже, адміністративно-командна система, яка склалась в країні, повністю ігнорувала інтереси національного розвитку народів, вимагала необмеженої централізації влади і всіх її структур, уніфікації всіх сторін суспільного життя. Україна все більше втрачала ознаки навіть обмеженого суверенітету.
Індустріалізація та колективізація в Українській СРР.
Перехід до НЕПу не привів до подолання “воєнно-ко- муністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи
суспільного розвитку. Надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х років.
Сталінському керівництву ближчим був не НЕП, а “воєн- но-комуністичні” методи,
спрямовані на неухильне знищення приватної власності, Сталевари
товарного обігу, багатоукладності, демократії тощо. XIV з’їзд партії більшовиків у грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію країни. У 1925/26 р. довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено і створювалися можливості спрямувати певну частку капіталовкладень на новобудови.
У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. З’їзд прийняв директиви для складання першого п’ятирічного плану. Було створено два варіанти плану – відправний із середньорічним темпом промислового зростання у 18% і більш напружений, який назвали “оптимальним”, – до 22%. У квітні 1929 р. XVI партійна конференція схвалила оптимальний варіант.
Ці рішення підбили підсумок великої наукової та практичної роботи, гарячих дискусій і гострої політичної боротьби навколо основних питань соціально-економічної політики на етапі індустріалізації. Пізніше майже всі партійні з’їзди приймали директивні документи, які містили основи планів на наступну п’ятирічку.
Основні закономірності промислового розвитку УРСР після переходу до індустріалізації не відрізнялися від загальносоюзних. Уся економіка України була підпорядкована центральним органам влади. Планом індустріалізації передбачалося зведення в країні 3,5 десятка новобудов вартістю понад 100 млн. крб. кожний. Із них в Україні побудували 12 об’єктів, у тому числі сім новобудов – Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краматорськмашбуд і Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих об’єктів гігантами були чотири металургійні заводи – Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський, Макіївський і Луганський паротягобудівний завод.
Новобудови створювалися в основному в Донбасі, Придніпров’ї та в окремих великих містах – Харкові, Києві,
253
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
254
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
Одесі. Індустріалізація практично не торкнулася Полісся.
Запланованого рівня розвитку електроенергетики було досягнуто вже на початку 30-х років. Першою новобудовою в Україні була Штерівсь-
Дамби Дніпрельстану, 1947 рік. ка ДРЕС (потужність 30
тис. квт, потім – доведенадо157 тис. квт). У1932 р. почалипрацюватиЗуївськаДРЕС потужністю 150 тис. квт і символ радянської індустріалізації
– Дніпрогес потужністю 310 тис. квт. Великі електростанції були споруджені також у Києві, Харкові, Дніпродзержинську, Кривому Розі.
Виникли нові галузі у харчовій промисловості – маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. У цукровійпромисловостіпланомпершоїп’ятирічкипередбачалося будівництво 11 нових підприємств. Однак згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною такий приріст потужностей. Тому було побудовано лише три заводи.
Уреспубліці практично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську виникли три великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом. У Києві, Харкові і Одесі були побудовані трикотажні фабрики. Однак попит постійно випереджав виробництво товарів народного споживання. Розвиток легкої промисловості відставав від важкої індустрії.
Широкомасштабнебудівництвопершихп’ятирічокпроходило в Україні в умовах широкого співробітництва з іншими республіками. Використовувалися і міжнародні зв’язки: п’ять генераторів для Дніпрогесу були виготовлені фірмою “Дженерал електрик” (США).
Уперіод індустріалізації великих масштабів набуло соціалістичне змагання, яке наприкінці 20-х років перетворилося на масово-ударницький рух. Перший договір про соціалістичне змагання був укладений між шахтами “Центральна” і “Північна” тресту “Артемвугілля” 31 січня 1929 року. У серпні цього ж року Луганський паротягобудівний завод викликав робітників Москви на змагання за довгострокове виконання п’ятирічки. Народився лозунг “П’ятирічку – за чотири
роки!”. А потім почали народжуватися, мов гриби після дощу, зустрічні плани, ізотовський рух – рух за зниження витрат виробництва у промисловості, стахановський рух – рух багатоверстатників.
Зусилля партійних, профспілкових і комсомольських організацій давали результати. Досягнення стахановців та інших переможців соціалістичних змагань лягли в основу перегляду нормвиробітку длявсіхробітників іплановихзавдань підприємств. Норми виробітку збільшилися на 35-45%. Не завжди це було обґрунтованим. Поширилася практика приписок, на підприємствах з’явилася величезна маса несправжніх рекордсменів. Серед стахановців виявилося чимало авантюристів, які своєю ”ударною”, але безграмотною працею спричинювали аварії й псували техніку. Рекордоманія часто призводила до порушення нормального ритму виробництва.
Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства країни в цілому і України зокрема. У загальній продукції народного господарства змінилося співвідношення між промисловістю й сільським господарством.Уреспубліціобсягпродукціїмашинобудування й металообробки зріс протягом 1927-1937 рр. більше ніж удвічі, а питома вага цієї галузі в обсязі усієї промислової продукції зросла більш як у два рази. Розвиваючись в єдиному народногосподарському комплексі СРСР, УРСР випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн і посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин Українська РСР йшла попереду Франції та Італії, наздоганяла Англію.
Отже, довоєнніп’ятирічкививелиУкраїнунаякісноновий рівень економічного розвитку. Аграрний характер економіки України залишився в минулому. На карті Європи з’явилася індустріальна Україна.
Але, треба сказати і про інше. Довгий час вважалося, що перші радянські п’ятирічки були виконані достроково і в повномуобсязі. Протягомдесятилітьісторіїрадянськогосуспільствапрактичноужоднійпублікаціївченінеробилиспробипроаналізувати цифри п’ятирічних планів і звітні дані радянської статистики. Як свідчить сучасний аналіз, результати і першої, і другої п’ятирічок сталінське керівництво сфальсифікувало. Наприклад, перший п’ятирічний план передбачав довести видобуток вугілля в Україні з 27 млн. тон до 53. Потім завдання
255
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
256
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
|
шахтарям збільшили – на кі- |
||||
|
нець п’ятирічки вони повин- |
||||
|
ні |
були |
довести |
видобуток |
|
|
вугілля до приблизно 80 млн. |
||||
|
т. Але фактично їм вдалося |
||||
|
досягти лише 45-мільйонного |
||||
|
рубежу. І така ситуація були |
||||
|
і у інших галузях народного |
||||
|
господарства. |
оголошено, |
|||
Селяни на току. |
|
Було |
також |
||
що промисловість СРСР, як |
|||||
с.Бурдівка Одеська обл.. |
|||||
і |
УРСР, |
виконала завдання |
|||
|
|||||
другої п’ятирічки, як і першої, за 4 роки і 3 місяці. Це не відповідало дійсності. Проаналізувавши 46 найважливіших показників другої п’ятирічки, вчені прийшли до висновку, що завдання були виконані тільки з десяти. Загальний процент виконання плану п’ятирічки дорівнював 70-77%.
XV з’їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. поставив завдання поступового переходу на основі кооперування від розпорошених селянських господарств до великого сільськогосподарського виробництва. Йшлося про охоплення селянформамисільськогосподарськоїкооперації– збутовими, постачальнимитощо. Нітемпи, ністрокиневстановлювалися. Передбачалося проведення цілого ряду економічних і політичних заходів, що створювали умови для залучення селян до колективного господарювання. Збільшувалося кредитування й фінансування колективних господарств, посилювалася планово регулювальна роль держави.
XVI конференція ВКП(б) визнала за необхідне на кінець першої п’ятирічки об’єднати у колгоспах 18-20% селянських господарств, а всіма формами кооперації охопити 85%.
Слід звернути увагу на те, що до грудня 1927 р. щодо селянства проводився курс на розвиток ефективності сільськогосподарського виробництва в умовах НЕПу без забігання вперед, тобто в основному враховувалися об’єктивні вимоги життя. Але селянство було незадоволене “ножицями цін”. Відмовляючись купувати необхідні промислові товари за завищеними цінами, воно відмовлялося здавати хліб державі за невигідними цінами і приховувало свою продукцію. Узимку 1927/28 р. селяни практично припинили підвіз хліба та інших продуктів на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Узимку 1928/29 р. вона повторилася. Крім причин, пов’язаних з необґрунтовано форсованими темпами індуст-
ріалізації, вона була зумовлена неврожаями в основних житницях країни – в Україні та на Північному Кавказі.
У дискусії, що передувала з’їзду і на самому XV з’їзді ВКП(б) більшовицькі лідери М.Бухарін, О.Риков, М.Томський висловилися проти зловживання монопольним становищем держави, за ліквідацію «ножиць цін». Проте у них не виявилося альтернативної програми з найважливіших питань політики поточного моменту в житті суспільства і держави. Потім вони, всупереч бажанню, погоди-
лися і на «ножиці цін» і на обмежене застосування надзвичайних заходів. Проте М. Бухарін
на ліквідацію НЕПу згодитися не могли.
У кінці 1929 р. – на початку 1930 р. Сталін по суті здійснив політичний переворот у партії і в країні: Бухарін, Риков, Томський були зняті з усіх керівних посад. З вищого керівництва партії і країни політичні опоненти Сталіна поступово усувалися.
Відразу після XV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від попереднього курсу. Висунуте нове гасло суцільної колективізації скоро привело суспільство до ліквідації нової економічної політики і запровадження фактично антиселянської програми.
Злистопада1929р.курснаколективізаціюпочаливтілювати
ужиття. Серед ініціаторів форсування колективізації в Україні був генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор. Він вважав, щоколективізаціюможназдійснитизарік. Утойчасякнарком землеробства УСРР академік О.Шліхтер і голова Колгоспцентру І.Гаврилов висловлювалися за те, щоб колективізацію завершити наприкінці п’ятирічки. Однак їхні думки не були враховані. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію передбачалося завершити до весни 1932 р.
На жовтень 1929-го кількість колективізованих господарств в Україні досягла 477 тис. проти 173 тис. у жовтні 1928-го, загальна земельна площа колгоспів зросла за цей період з 1 млн. га до 3 мл. Проте до колгоспів йшли в основному бідняки. Постало завдання змусити до цього і середняка. Був обраний простий і надійний шлях – залякування і насильства.
Розпочавши кампанію “суцільної” колективізації, Сталіну необхідно було подолати опір найбільш економічно сильного
257
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
258
ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.
прошарку селянства, який був і політично небезпечним для радянської влади. Саме на це і була спрямована так звана політика ліквідації куркульства як класу. Разом з тим до категорії куркулів часто потрапляли середняки, які не бажали вступати до колгоспу.
Для здійснення своєї політики сталінський режим спрямував на село десятки так званих активістів, які мусили заганяти селян в колгоспи, займатися реквізиціями. Село охопила хвиля ад-
Л. Троцький міністративного свавілля і насильства. Тих, хто не хотів вступати до колгоспу,
оголошували куркулем або підкуркулем з усіма наслідками
– позбавленням виборчих прав і розкуркуленням. Це торкнулося мільйонів людей. Примусово усуспільнювалися хати, дрібна худоба, свійська птиця тощо. Це, викликало незадоволення селян. Ситуація загострилася настільки, що Сталін був змушений на деякий час послабити темпи колективізації, переклавшинамісцевихпрацівниківвинузаперегини. Затримісяці після публікації його статті «Запаморочення від успіхів» майже половина колективізованих селян України вийшла з колгоспів. Однак це був короткочасний і тимчасовий відступ. Вже на кінець 1932 р. на колгоспи припадало 70% всіх господарств України.
Продовжувалася лінія на розкуркулення. Всього за роки колективізації було експропрійовано понад 200 тис. господарств. Отже, сталінська суцільна колективізація відбилася на долі селян трагедією – розкуркулюванням. Проте ніякої куркульської небезпеки у країні в цілому, і в Україні зокрема, наприкінці 20-хроків не було. У1929 р., за даними ЦСУ СРСР, в Україні було всього 1,4% куркульських господарств.
Насильницьке утвердження колгоспного ладу призвело до покріпачення селянства, позбавлення його елементарних громадянських прав, а також спричинило різке зниження зацікавленості селянина у результатах своєї праці, падіння продуктивності сільського господарства. Україні, яка мала давню традицію приватного землеволодіння, було штучно нав’язано модифікацію общинного землекористування, яка і досі позначається на розвитку села.
Голодомор в Україні 1932-1933 років.
Колективізація призвела на початку 30-х років до кризи сільськогосподарського виробництва. Одним з найважливіших її підсумків став голод 1932-1933 рр.
Головна причина голодомору пов’язаназпродрозкладкою. Штучно створений голод мав на меті і виховний момент. Засоби масової інформації доводили, що у складному становищіопинилисятількиспекулянти
і ледарі, а і сумлінні колгоспники, які Плакат часів колективізації заробили собі трудодні, не голодува-
ли. Всявідповідальність покладалася на куркулів.
Понад півстоліття, аж до грудня 1987 р., тема голоду 19321933 років була закритою для вітчизняних істориків. Сьогодні в їхньому розпорядженні численні публікації – документи, спогади, статті, монографії, документальні фільми тощо.
Трагедія голоду охопила Україну у 1933 р., хоча її ознаки з’явилися вже у 1932 р. Але влітку того року голод в Україні вдалося зупинити. Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли важче, ніж будь-коли. У цій ситуації Сталін відрядив в основні хлібовиробні регіони СРСР надзвичайні заготівельні комісії на чолі зі своїми найближчими співробітниками. В Україні комісію очолив В’ячеслав Молотов.
З листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила в колгоспах 73,2 млн. пудів хліба, серед одноосібників – 13,8 млн. пудів, у радгоспів – 17, 6 млн. пудів. Всього заготівлі з урожаю 1931 р. зібрали 440,4 млн. пудів.
Протеголодомор1932-1933 рр. мавсвоєюбезпосередньою причиноюнетількицілковитуконфіскаціюосновногопродукту харчування – хліба. Держава санкціонувала проведення масових обшуків із негайною конфіскацією запасів хліба, м’яса, картоплі, сухарів, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, приготовлене на зиму та весну. Конфіскація продовольства пода-алася як кара за “куркульський саботаж” хлібозаготівель і здійснювалася гласно, з висвітленням в центральній і місцевій пресі.
У цей час в українському селі вже лютував голод. Сталін же поставився до голодомору як до неіснуючого явища. У
259
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ