his_uk1

260

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

	партійних документах		слово
	“голод” не згадувалося взагалі.
	Завіса мовчання виключала всі
	спроби допомоги з боку міжна-
	родної громадськості.
	Смертність від голоду спа-
	лахнула	вже першого	місяця
	роботи	молотовської	комісії.
	З весни 1933 р. вона стала ма-
Виїзд червоної валки з хлібом.	совою. Майже всюди органи
	ДПУ реєстрували випадки лю-
Харків, 1933 р.	дожерства. Прагнучи врятува-

ти своїх дітей, селяни везли їх у міста й залишали там. Аналізданихдемографічноїстатистики30-хроківсвідчить

про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. чол. У 1933 р., після конфіскації продовольчих запасів, смертність набула масштабів голодомору. Голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Народжуваність у голодні роки знизилася. Повні демографічні втрати в УРСР сягали за 1932-1934 рр. 5 млн. чоловік.

До 1937 р. колективізація завершилася. 96,1% селянських господарств і 99,7% посівних площ були колективними. У надзвичайно складних соціально-економічних і політичних умовах селянство відроджувалося, підірване примусовою колективізацією, накладеною на колгоспи продрозкладкою і голодом 1932-1933 рр.

Західноукраїнські землі у 1920-1930-их рр.

Політичний та соціально-економічний розвиток за- хідно-українських земель у 20-30 рр. ХХ століття треба розглядати з тієї точки зору, що єдиною нацією Східної Європи, яка не змогла отримати незалежності, були 7 мільйонів західних українців, підданців імперії Габсбургів. На початку 20-тих західноукраїнські землі опинилися у складі інших держав. Так, до складу Польщі потрапили Східна Галичина (Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства), Західна Волинь, Полісся та Холмщина. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Північна Буковина та придунайські землі були приєднані до Румунії. Такий розподіл був підтверджений на Паризькій мирній конференції (1923 рік). У цих державах, які стояли на унітарних позиціях, українці не мали самоуправління, хоча де-юре вони були на правах автономії. Українці у Польщі та Румунії не

могли обіймати адміністративні посади. Проводилася політика національного пригнічення українського народу. У 1924 році у Польщі був прийнятий закон, який забороняв використання українсь-

кої мови у державних установах. В українські Жертви голоду на вулицях Харкову, 1933 р.

школи стали вводити польську мову, причому остання поступово стала привалювати. У результаті чого 69% українців Закарпаття, 70% – Східної Галичини і 90% – Буковини були безграмотними. Українців виключили із Львівського університету, закрили українські кафедри. Усього 10% студентства були українцями. У відсталих районах, таких як Волинь, Полісся, Холмщина розвивалася лише початкова система освіти. Румунське правління закрило всі українські школи та відмовилося визнати українців окремим народом Були затверджені освітні нормативи (1924 рік), які були направлені на румунізаціюшкіл, українці визначалися, як«громадяни румунського походження, що втратили рідну мову”. На території Закарпаття політика денаціоналізації практично не проводилася. Продовжувався наступ на православну церкву. Так із 389 православних церков Волині (1914р.) залишилося всього 51.

Українські землі являли собою внутрішні колонії Румунії та Польщі. Дешева сировина дозволяла вивозити звідси готову продукцію за мізерними цінами. Соціальний стан робітників ЗахідноїУкраїнихарактеризувавсявисокимбезробіттям, робочий день нараховував 12 годин, зарплатня була низькою, були частими випадки травматизму та інших нещасливих випадків. Польськекерівництвофактичноподілилоземлінадвічастини: автохтонно польські та приєднані. На приєднаних не відкривалися нові підприємства, не розвивалися ринкові відносини. У Галичині було засилля англійського, французького, польського капіталів. На противагу цьому, розвивалися українські кооперативи, які об’єднувалися у асоціації: «Центробанк», «Центрсоюз» та ін.

Буковинська промисловість було кущовою, найбільшого розвитку зазнала харчова промисловість, великих підприємств практично не було. Лише 2% складали підприємства, де працювало 20 чоловік.

261

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

У 20-ті роки у Закарпатті нараховувалося всього 92 підприємства, на яких працювало 6718 чоловік. Чехословацьке керівництво використовувало Закарпаття як аграрний придаток держави.

Західноукраїнські землі пережили велику економічну кризу 1929-1933 рр., протягом 1934-1937 років було відродження економіки, що сприяло проник-

		Розкуркулення	ненню німецького капіталу с 1938 року.
	262		Масова еміграція західних українців
		українських селян,
			булла	відповіддю на	антиукраїнську
		1929 р.
	М.		політику керівництва, у першу чергу
		ПольщітаРумунії. Упошукахкращогожиттятисячіукраїнців
	О.	емігрували у Північну та Південну Америку (США, Канада,
	ШЕРЕМЕТА	Аргентина), Австралію. ЄмігрувалипереважножителіСхідної
		Галичини. Протягом 1920-30 рр. Емігрувало 190 тис. чоловік
		з Галичини, Волині та Західного Полісся. Селяни втікали
		від малоземелля, робітники у пошуках роботи, інтелігенція
		шукала визнання.
		Партії та політична боротьба. У Польщі нараховувалося
	Ф.,	92 зареєстровані партії. Українці створили 12 політичних
		партій, що відображали		увесь політичний	спектр – від
	.	“австрійських” українців Східної Галичини до “російських”
	Ф
		українців Волині, Полісся та Холмщини.
	СТОЯНОВ
		Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО) –
		створене у 1925 р. з метою завоювання незалежності України.
		Українська соціалістична радикальна партія на чолі з
		Лехом Бачинським та Іваном Макухом утворилася у 1926 році
	.І.,	із двох партій – Української радикальної партії та Української
		соціал-революційної партії.
	О	Комуністична партія Західної України (КПЗУ) виникла
	ГАНЧЕВ	у лютому 1919 року, входила до складу Комуністичної партії

Польщі (біля 4 тис.). У 1938 році виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Практично весь склад був репресований.

Українськакатолицькапартія(УКП) буластворенау1932

році, підтримувала УНДО. Спочатку називалася “Українська християнська партія”. Підтримувала політичний курс Польщі, відстоювала права П. Скоропадського на українську владу. Розпустили партію у 1936 році.

Українська військова організація (УВО) заснована у 1920

році колишніми членами УГА. Діяла нелегально, основним

методом боротьби був терор. Командир

– колишній командувач “січових стрільців” Є.Коновалець. З 1923 році співпрацював з молодіжними організаціями, такимияк“Українськанаціоналістичнамолодь”, “Ліга українських націоналістів” та “Союз націоналістичної молоді”.

У1929 роціуВіднівідбувсяз’їздУВО та студентських груп, було засновано

“Організацію українських націоналістів”

(ОУН). Кадрова основа – галицька молодь. Мета діяльності: анти польська бо- Е. М. Коновалец

ротьба, духовне відродження нації та її історичних традицій, створення української суверенної держави. Принципи організації: конспірація та сувора дисципліна, глибокий патріотизм, готовність віддати життя за національну ідею.

Методами діяльності стали військова боротьба, терористичні акти проти польської окупаційної влади, участь у селянських та робітничих страйках, у економічних та політичних виступах, національно-визвольній боротьбі.

У 1930 році організація здійснила біля 60 терористичних акцій.

Політичні партій на окупованій Румунією Буковині діяли лише протягом 1928-38 рр., коли був відносно ліберальний період у життя румунського суспільства. Українська община Буковини відстоювала легальні методи боротьби, компроміси з режимом.

Політична боротьба у Закарпатті не носила гострого характеру, так як Чехословаччина була найбільш демократичною державою у порівнянні з іншими новоствореними державами Європи. Вона не проводила щодо свої національних меншин відкритої асиміляційної та дискримінаційної політики, як це робила влада Польщі та Румунії. Чехи дали місцевим українцям таку можливість культурного та політичного самовираження, яку ті ніколи до цього не мали. Чеська влада вкладала кошти у розвиток економіки та культури краю.

КарпатськаУкраїна. Українофільськатечіябуланайдинамічнішою серед суспільно-політичних рухів Західної України. Вона зародилася як народницька течія, де молодь намагалася поєднати свої сили із селянством. Одним з лідерів був А. Волошин, який 14 березня 1938 році став президентом новоствореної держави – Карпатської України.

263

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Герб Карпатської України

А. И. Волошин

264

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

У вересні 1938 року почалося розчленування Чехословаччини. Словаччина отримала автономію, з’явилася надія на те, що Закарпаття також стане автономним. У січні 1938 році виникла політична організація закарпатського населення

– Українське національне об’єднання, що виступало за утворення суверенної держави. На виборах у Сейм Карпатської України 92% виборців віддали свої голоси прихильникам суверенітету Закарпаття. 14 березня А.Волошин в умо-

вах складної міжнародної ситуації заявив про самостійність Карпатської України. Почав роботу Сейм Карпатської України. Були прийняті наступні позиції: Закарпатська Україна є незалежною державою; назва держави – Карпатська Україна; державна мова – українська; кольори державного прапору

– синій та жовтий.

Формування Карпатської України відбулося відповідно до історичнихтрадиційіпоказало, щопершочерговимзавданням українського народу є отримання незалежності.

Окупація Угорщиною Закарпаття була її відповіддю на визвольні процеси в цьому регіоні. 14 березня угорські війська повністю окупували Закарпаття зі згоди Німеччини.

Засідання Сейму Карпатської України відбулося у Хусті, була створена військова організація – Карпатська Січ. Українці героїчно обороняли свою незалежність, але не змогли протистояти угорським військам. Частина учасників національно-визвольного руху виїхали до Лондона, інші до Радянського Союзу, де більшість з них були репресовані. Сталінське керівництво з підозрою ставилося до Карпатської України, вбачаю-

чи у ній зазіхання на українську самостійність.

Так завершилася ще одна спроба українського народу отримати незалежність.

НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ, БАЗОВІ МОНОГРАФІЇ ТА СТАТТІ

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953.

– К., 1994.– Кн. 1-2.

Бойко О. Історія України у XX столітті (20-90-ті роки). – Ні-

жин, 1994.

Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

ВолкогоновД. А. Тріумфітрагедія: політичнийпортретЙ. В.

Сталіна: у 2 кн. – К., 1989. – Кн. 1.

Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. докум. і матеріалів. – К., 1993.

Грицак Я. Страсті за націоналізм. – К., 2004.

ГолодвУкраїні1946-1947: Документиіматеріали. – К., Нью-

Йорк, 1996

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. – К., 1993.

Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Ук-

раїні (20-30-ті роки). – К., 1991.

Дзюба І. «Українізація та її розгром», у книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». – Мюнхен, 1968.

Емельянов В. заметки о Бухарине. – М., 1989. Історія України в особах XIX-XX ст. – К., 1995. Зевелев Е. Истоки сталинизма. – М., 1996.

Затонський В. Матеріали до українського національного питання //Більшовик України. – 1927. – №6.

Зленко А. Державний устрій Української РСР. – К., 1959. Касьянов В. Українська інтелігенція 20-30рр. Соціальний

портрет. Історична доля. – К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і го-

лодомор. – К., 1993.

Кошелівець І. Микола Скрипник. – Мюнхен, 1972. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя

(1919-1928). – К., 1996.

Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К, 1989. Кульчицький С.В. Максудов С. Втрати населення України

від голоду 1933 р.: новий погляд на проблему// Український історичний журнал. – 1992. – №2.

Курносов К. Духовне життя на Украъны у 20-30 рр.//Український історичний журнал. – 1990. – №1.

265

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

266

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

Курносов К. Населення – головний аргумент більшовизму// Український історичний журнал. – 1991. – №2.

Лаврінко Ю. Розстріляне відродження.Антологія.1917-1933.

– П., 1959.

Марочко В.І. Голод на Україні (1931-1933рр.) /Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К.,1991. – №1.

Рубльов О.С., Черненко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20-50-ті роки XX ст. – К., 1994.

Скрипник М. Великий жовтень на Україні//Пролетарська революція. – 1928.

Скрипник М. Статті і промови з національного питання.

– Мюнхен, 1974;

Тайны сталинской дипломатии. – М.,1992.

Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства.

– К., 1994.

Українська державність у XX столітті. – К., 1996.

Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. – К., 1995.

Шаповал Ю. Сталінізм в Україні//Український історичний журнал. – 1990. – №12.

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної іс-

торії. – К., 1993.

Шелест П. Україно наша Радянська. – К., 1970.

ДЖЕРЕЛА

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Віра Дражко з Харкову

ЧЕРВЕНЬ 1933-го...

Весною 1933-го року я була студенткою Харківського художнього інституту. На вулицях Харкова я бачила групу селян

–блідих, дуже худих, а часом опухлих. Ми знали, що на селах люди голодують, але не уявляли справжньої картини. Очі мені відкрилися в червні 1933-го року. На початку червня адміністрація Харківського художнього інституту оголосила, що всі студенти мобілізовані і мають негейно їхати на прополку буряків до Сумської області. Нас їхало коло 100 студентів. Приїхали поїздом на станцію Тростянець. Нам сказали, що будемо йти пішки коло двадцяти кілометрів до села Боромлі.

Ми бадьоро вирушили в дорогу. Позаду їхала підвода з харчами: хліб, соя в зернах і тюлька. Настрій у нас був добрий: ішли і співали. Але це було тільки до першого села, через яке йшла наша дорога. Тут – перше враження: посеред широкої вулиці криниця, заросла бур’яном, вищим від цямриння, навіть частина журавля була закрита. Ми побачили порожні занедбані хати, деякі з вибитими вікнами і розваленими печами. Людей зовсім не було. Вулиці і городи заросли бур’яном. Студенти були приголомшені, почали питати своїх «начальників» (а це були партійці і комсомольці) – що сталося? де ж люди? На це була відповідь:

–«Вони не хотіли йти до колгоспу, і їх виселили».

Після того ми вже не співали. Прийшли до села Боромлі. Тут нас розподілили по хатах, здебільшого порожніх. Мене, разом з товаришкою, примістили до хати, де була одна хазяйка. Тільки ми присіли, чуємо крик: вбігає перелякана наша товаришка, яку поселили в сусідній хаті. Вона пішла у вишняк і там побачила, що з землі стирчать ноги. Пізніше хазяйка сказала, що останнього часу людей не ховали на цвинтарі, а «закопували за клунею». Наступного дня студентів розбили на бригади і повели в поле, навчили, як відрізняти молоденькі буряки від бур’янів. Ми працювали вручну, невміло і несумлінно, пригнічені тим, що бачили навколо. До того ж бур’ян на полі був дуже високий і рясний, в ньому губилися маленькі паростки буряків.

Пригадую, першого дня, коли йшли на роботу, то проходили повз хату, де на призьбі сиділа дівчинка. Поверталися увечорі

267

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

268

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

– дівчинка сиділа в тій-же позі. І наступного дня сиділа. Тоді хтось із студентів підійшов до неї – ми хотіли дізнатися, що з дівчинкою, може б дати їй хліба. Дівчинка була мертва. Чоловіків у Боромлі майже не було. Я бачила лише голову колгоспу і бригадира. Наша хазяйка сказала, що хто з чоловіків не утік, того «забрали». Дехто ховався у навколишніх лісах, і про них начальство казало, щовони«пішливбандити». Вселібулидітиілітніжінки, які ледве рухалися і були непрацездатні.

Дівчат не було видно. Наша хазяйка теж насилу пересувалася похаті. Щоднямидіставалинасніданокваренусою. Вденьуполі насдавалиобід. Сядемоїсти, анавколонасстіноюстоятьголодні селянки. Більшість студентів не могла їсти, усе віддавали голодуючим. Дехто з нещасних жінок, що ледве на ногах трималися, приносили вишиті сорочки і рушники, сподівалися заміняти на харчі. Хліб нам привозили з станції Тростянець. Коли посилали по хліб підводу, декілька студентів їхали як охорона, боялися нападів. Нашістудентипочалипотрохутікати, немогливитримати. Я теж вирішила утекти: почувала себе співучасницею знущань над людьми. Хазяйки порадила мені жодних речей з собою не брати: ні одежі, ні постелі. Дала мені соморобний ніж – оборонятися від нападників. Я сама пішла на станцію Тростянець. Знову ті ж двадцять кілометрів, знову через заросле бур’яном село. На станціїТростянецьлежалиопухлівідголодуселяни. Спершуяне могла купити квитка на поїзд, бо був наказ – студентам квитків не продавати. Але несподівано пощастило. На станцію привезли підводою нашу студентку з болячкою на нозі, і я влаштувалася як супровідниця.

Мене та інших утікачів з «прополочної кампанії» виключили з інституту за дезертирство, але потім відновили. В серпні мене з іншими студентами знову мобілізували на «уборочну кампанію» на Полтавщині. Голодних та опухлих селян тоді вже не було.

Любов Артемівна Дражевська з Харкову

У травні 1933 року я була студенткою геолого-географічно- го факультету Харківського Інституту Професійно-Педагогічної освіти.

Це був час голоду на Україні. По вулицях Харкова блукали бідні, розпухлі від голоду селяни, часом цілі родини. Вони купчились коло крамниць, де мешканцям Харкова продавали хліб по картках. Пригадую простягнуту руку високого блідого селянина і слова: «Дайте хлібця хоч на один зуб». Групи безсилих селян сиділи та лежали на тротуарах коло будинків, деякі там і помирали. Півживих та мертвих селян міліція забирала на вантажні

авта і вивозила десь за місто. Проте в інституті наші студенти не говорили про голод, боялись. На обов’язкових політзаняттях представники комсомольської чи партійної організації доповідали про політику партії на селі та про ліківдацію куркуля як кляси. Одного дня несподівано нашому курсу оголосили, що ми всі мобілізовані, занять в інституті у нас кілька днів не буде. Куди саме ми мобілізовані, нам не сказали. Наступного ранку ми зібрались в інституті і всі разом (коло сорока осіб) під керівництвом комсорга поїхали трамваєм на Харківський вокзал. Нам повели по рейках далеко в бік, на товарну станцію, де на запасних коліях стояли вогони і маневрували паровози.

Раптом я почула дивний, ні з чим незрівняний звук: спершу тихий, а в міру того, як ми йшли, – голосніший. Це було неначе виття, чи стогін, чи плач. Ми зупинились перед поїздом, що стояв на запасній колії і складався з пасажирських вагонів. Тоді я зрозуміла, що той дивний звук був хор дитячого плачу, що лунав

звікон вагонів. Коло поїзду стояло кілька чоловіків у військовій формі. Одинзнихпідійшовдонашоїгрупиікороткосказав, щоу вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми – студенти – маємо бути «вихователями», по двоє на кожний вагон. Частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну. Я була з тими, що відразу ж приступили до праці.

Влізши до вагону, я побачила, що на всіх лавках лежали і сиділи хлопці і дівчата віком десь від трьох років до тринадцятичотирнадцяти. Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші – опухлі. Ні постелів, ні пакунків з речами не було. Діти лежали або на голих дошках, або на брудному лахмітті. Багато дітей плакало, інші спали, деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного – видно з однієї родини. В одному кінці вагону, на кількох лавках було кільканадцять надмірно худих немовлят під доглядам двох жінок у білих халатах. Незабаром у відрах принесли їжу: досить густий пшоняний куліш. Ми, так звані вихователі, розливали куліш черпаком у кухлики і розносили їх дітям, які жадібно з’їдали свою порцію. Намнаказалинедаватидітямбільшеякпоодномукухлику, щоб не пошкодити їм після голодівки. Пізніше ми дізнались, що таку порцію куліша дітям давали тричі на день. Це було все, що вони діставали. Немовлятам давали молоко. Няні годували їх

зпляшечок. Коло трьох тижнів ми працювали з дітьми. Скоро довідались, що дітей збирали по залізничних станціях, куди вони або самі добиралися з сіл, або їх кидали на станціях батьки. НещаснихдітейпривозилидоХаркова, дезбірнимпунктомбувнаш

269

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

270

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

поїзд. Перевезенням дітей керували військові, очевидно, з військ НКВД. Їх помічниками були підлітки років шіснядцяти-сімнад- цяти, вихованці колоніі імені Горького у Куряжі коло Харкова. Ці добре одгодовані і одягнені колишні безпритульники були з дітьми брутальні, кричали на них. Кілька їх було приставлено до нашого поїзду.

Одним з обов’язків вихователів було – водити новоприбулих дітей до лазні, де ми їм допомагали купатися, а їх одежа проходила дезінфекцію. Сьогодні, через сорок п’ять років, я з жахом згадую тих голих дітей – їх опухлі ноги і животи. У тому поїзді я близько в житті побачила смерть. Діти умирали по різному. Бувало сидить дитина, а тоді схилить голівку і кінець. Інші умирали довго, з передсмертними судорогами. Немовляти тихенько помирали одне за одним. Ми були прикріплені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти того, чи іншого. Кажуть: «Помер». Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи, обійнявшись. Старший хлопчик усе прохав, щоб їх не розлучили. Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: «Не ріжте мене, не ріжте!» Її вивели з вагону, в неї були зорові галюцінації. Показуючи пальцем в далечину, дівчинка вигукувала: «Он моя тітонька буряки поле!» – Поривалась бігти. Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який різко виділявся від решти немовлят. В той час, як всі схудлі до краю немовлята виглядали нa одне лице, як мініятюрні старички із зморщеними обличчями, і не мали сил рухатись та кричати, Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звали – Коля. Можливо, що до його одежі мати причепила записку і іменем, а може якась няня так його назвала. Загадкою було – як цей голубоокий виплеканий хлопчик опинився серед виснажених від голоду дітей. Нам треба було доглядати дітей день і ніч. Для дітей, що були в кращому стані, ми вдень видумували якісь заняття. Виводили їх з вагону, садовили на землі і розповідали їм щось, розмовляли з ними.

Часомяпиталадітей, яквониопинилисьназалізничнихстанціях. Хтось відповів: «Ми підводою приїхали». Другий сказав: «Мене мати привели». Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідолахи питали про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде. Одного дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали і малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло: «Хай живе Cталін», а навколо літер

намалювали вінки з квітів. Одного дня стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзду були товарні поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень старшим дітям дозволяли підлазити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній товарний поїзд раптом зрушив з місця і хлопчикові 12-13 років одрізало обидві ноги. Якось довелось мені з іншими студентами одвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився в бараках за містом коло Тракторного заводу. Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки.

Булотемно і досить холодно. Йшли по якихось дощечках між пустирями і бараками. Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали і питали: «Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?» А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п’ятирічних дітей за ручки, авонибідніспіткалися, немоглийти. Нарештізавелаїхдобараку. Що з ними далі сталось, не знаю. Згадувати пережите мені дуже болюче. Але про те, що творилось на Україні в 1933році всі повинні знати.

271

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА У СКЛАДІ СРСР

(40-80-ті рр.)

278

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

План

1.Початок Другої світової війни.

2.Вторгнення гітлерівських армій.

3.Окупаційний режим.

4.Український партизанський рух. Діяльність ОУН-УПА.

5.Поразка нацистів та їх союзників. Наслідки війни

6.Українавумовахдесталінізації(1954-1964 рр.): соціаль- но-економічний та політичний розвиток.

7.Кризові явища у соціально-економічній, політичній та культурній сферах.: друга пол. 60-х – пер.пол.80 рр.XX ст.

Початок Другої світової війни.

Кінець 30-х рр. ХХ ст. ознаменувався різними змінами у житті українського населення на західноукраїнських землях, захоплених після Першої світової війни Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Свої плани щодо українських земель мали також Німеччина та СРСР, Закарпаття було окуповане Угорщиною, а Західна Україна, Північна Буковина і Бессарабія були приєднані до СРСР.

Вирішальна роль у такому розподілі українських земель належала Німеччині.

2 листопада 1938 р. міністри закордонних справ Німеччини і Італії підписали угоду, згідно з якою до Угорщини переходила Південна Словаччина і частина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, і Берегове.

За таких умов радянський уряд пішов на укладення договору про ненапад з Німеччиною. Він був підписаний в Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після переговорів міністрів закордонних справ СРСР і Німеччини у присутності Сталіна. Договір увійшов у історію як пакт “Молотова-Ріббентропа”. Угода складалася з 7 статей і передбачала зобов’язання обох держав утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного. Окремою частиною договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Більшість територій Західної України і Білорусії, згідно з умовами протоколу, повинні були відійти від Польщі до Радянського Союзу.

Алетребазауважити,щоцідокументисуперечилипринципам міжнародного права і по суті були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни (Польщі). Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку,

сприяли міжнародній ізоляції
Радянського Союзу.
Добившись	підписання з
СРСР договору про ненапад,
Гітлер приступив до здійснен-
ня своїх зовнішньополітичних
задумів. Підрозділи		вермахту
здійснили напад на Польщу 1
вересня 1939 року і тим самим
розв’язали Другу світову вій-
ну. 8 вересня німці увійшли
до Варшави, і до 15 вересня
основні сили польської			армії
були розбиті.	змусив		уряди
Акт агресії
Великобританії	та	Франції,		Молотовпідписуєугодупроненапад
які були зв’язані з		Польщею
зобов’язаннями	про	надання		(на задньому плані Ріббентроп)

негайної допомоги, оголосити 3 вересня 1939 р. війну Німеччині. Однак Франція і Великобританія утрималися від відкритого ведення бойових дій проти Гітлера, тобто не надали реальної допомоги своїй союзниці.

17 вересня 1939 р. радянські війська, виконуючи умови таємного протоколу пакту “Молотова-Ріббентропа”, порушили польський кордон зі сходу і зайняли територію Західної України і Білорусії. В кінці вересня 1939 р. після спільного військового параду в Бресті німецька і радянська сторона підписали новий договір “Про дружбу і кордон”. А. Гітлер і Й. Сталін були задоволені крахом Польщі і були упевнені в тому, що перехитрили один одного, адже два лідери тоталітарних держав, усвідомлюючи неминучість майбутнього зіткнення, потребували часу для підготовки до наступальної війни.

Ігноруючи підписані 1939 р. угоди про ненапад і дружбу, Гітлер у грудні 1940 р. затвердив план війни проти СРСР – “План Барбароса”. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три великі угруповання, які налічували більше 5 млн. солдат. Гітлер прагнув якнайшвидше захопити Україну. На її кордонах була розгорнута група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Рудштедта. Головний удар вона мала спрямувати на Київ і Донбас.

У ході підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політич- нийівійськово-економічнийсоюззІталією, Японією, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Хорватією, Іспанією іФінляндією.

279

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ