his_uk1

Князь Святослав.

60

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

гу: Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної

єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала поряд з провідними християнськими державами Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючимфакторомбулайцерковнослов’янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий син Святополк, а рідний син, новгородський князь Ярослав, відмовився платити Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але у 1015 р. помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський престол, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна

Володимир Великий – київський князь у 9801015 рр. Один із найвизначніших державних діячів Київської держави. Завершив процес об’єднання племен і створення феодальної давньоруської держави. У 988 р. провів загальне хрещення Русі. Після смерті був канонізований церквою.

	перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті	61
	лише в 1019р.
	У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поді-
		УКРАЇНИ
	лили Русь: Ярослав залишився княжити у Києві, а Мстислав
	– у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.
	Ярослав Мудрий (1015-1054 рр.) залишився в історії як ве-
	ликий князь. Саме за його правління були остаточно розгром-
	лені печеніги у 1036 році. На цьому місті потім був споруд-	ІСТОРІЯ
	жений Софіївський собор. Разом з братом він вигнав з Пере-
	мишлю, Белзу та Червену поляків та укріпив західний кордон
	держави. За його князювання Київська Русь досягла високого
	міжнародного авторитету. Він породичався з королівськими
	династіями Франції, Германії, Норвегії, Угорщини, Швеції та
	ін. (донька Анна – королева Франції). Він був видатним пол-
	ководцем, державним діячем та політиком, за що його потім і
	нарекли «Мудрим».
	За Ярослава Мудрого було остаточно закріплені феодаль-
	ні відносини на Русі, які були закріплені законодавчою збір-
	кою «Руська правда», яку доповнили сини Ярослава і назвали
	її «Правда Ярославичів». «Руська правда» – це джерело, що
	розповідає про соціальний устрій, державний лад, політичну
	систему Київської Русі.
	Культурнийрозвитоквцейчастакождосягвисокогорівня
	був заснований Києво-Печерський монастир, починається лі-
	тописання та переписуються книги.
	Вперше він назначив митрополитом слов’янина Іларіона
	(1051 р.). Сприяв економічному розвитку Русі. Після смерті
	Ярослава, одноособова влада закінчується, встановлюється
	форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів
	– Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом вста-
	новлювали закони (“Правда Ярославичів”), очолювали по-
	ходи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у
	1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається

62

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

		боротьба за одноосібну владу. Спробу
		припинити княжі усобиці було вжито
		у 1097 р. на об’єднавчому з’їзді князів
		у Любечі. Було вирішено припинити
		чвари і скасувати принцип спадкоємс-
		тва, запроваджений Ярославом Муд-
		рим. Кожен князь отримує успадковані
		від батька землі – вотчину, а всі спірні
		питання розв’язуються на князівських
		з’їздах. Проте наступні Витичівський
		(1100 р.), Золочівський (1101 р.), До-
	План-схема	лобський (1103 р.) князівські з’їзди не
		усунули всіх суперечностей, що ніяк не
	Середньовічного Чернігова
		сприяло єдності Київської Русі, особ-

ливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл.

Придушившиповстання, ВолодимирМономахставкиївськимкняземна12 років. Розгромившиполовцівізабезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарствойремесла, пожвавиласяторгівля, будувалисяновіміста. Зміцнюютьсядинастичнізв’язки: самВолодимирМономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька – за угорського короля. ПосмертіВолодимирау1125 р. спадкоємцемкиївського престолу став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

Соціально-економічний та політичний устрій Київської Русі.

На сьогодні в українській історіографії склалася точка зору, що Київська Русь являла собою ранньофеодальну одноособову монархію до 30 років ХІІ ст., потім наступає період роздробленості до кінця XIV, під час якого кожне князівство повторювало політичну форму влади та соціальну структуру Київської Русі.

Ярослав Мудрий – київський князь 1019-1054 рр. У 1036 р. розгромив печенігів і заклав Софійський собор у Києві. Сприяв поширенню науки і освіти, призначив першого руського митрополита Іларіона. За роки його правління Київська Русь досягла вершин своєї могутності.

Дослідники виділяють наступні державні інститути, що	63
діяли у Київській Русі:
Князь– верховнийправитель, володарусіхземель, законо-	УКРАЇНИ
давець, головнийвійськовий керівник, також виконував функ-
ції сьогоднішнього міністра закордонних справ;
Ради – дорадчі органи при князеві: старці, бояри, церковні
ієрархи;
Снєми – князівські з’їзди династії Рюриковичів, на яких	ІСТОРІЯ
вирішувалися питання землеволодіння, питання війни та миру
– приклад, Любецький з’їзд 1097 року.
Віче – великий з’їзд, даний орган був характерний для до-
державногоперіодуКиївськоїРусі, алеінодізбиравсяіпізніше
в екстремальних умовах. Так, наприклад, питання запрошен-
ня на престол В. Мономаха вирішувалося на віче. Останні два
інститути діяли до кінця XI ст. За часів правління Я. Мудрого
функції даних інституцій виконували міністри – ключники,
мечники, вірники і т.д.
ФормуванняфеодальноїсистемиуКиївськійРусімалосвої
джерела. Зокрема вже з X ст. почав формуватися князівський
домен. Домен– цесільськогосподарськаокруга, розмірякоїза-
лежаввідякостіземлітагустотинаселення. Особливістюбуло
те, що домен у Київській Русі закріплювався за престолом, а
не за князем. Власником усіх земель вважався князь київсь-
кий, інші князі були об’єднані в систему васальних відносин.
Першої передумовою майбутньої феодальної роздрібненості
був факт роздачі В.Великим земель своїм дітям, чим закріпив
передачу даних територій у їхню власність. Можна виділити
декількатипівволодінняземлеюнаКиївськійРусі: а) володін-
ня князів київських; б) володіння удільних князів; володіння
князів, що не мали влади, але належали до Рюриковичів; в)
боярські спадкові землі; г) дружинні (за службу); д) володіння
церкви (за заповітом, дарунки). За період існування Київської
Русі форма землеволодіння пройшла дві стадії: умовне – на

Володимир Мономах

64

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

ранній стадії – надавалося на період служби, правління; безумовне, спадкове – за часів феодальної роздробленості – земля ставала вотчиною, приватною власністю кожного князя без вправа відчуження. Також дві стадії пройшла система оподаткування: на період формування держави податок був у вигляді натуральної данини, так зване полюддя. З середини X ст. полюддя було замінене «уроками». Дану форму данини ввела княгиня Ольга серед общинників. За невиплати уроку, могли

забрати землю у общинника. З другої половини X ст. натуральна данина була замінена грошовою. Також накладалися віри – штраф за злочин; погости – норма надання общинником коней феодалу під час проїздів; обов’язок будування міст і укріплень.

Станово-класова структура Київської Русі базувалася на трьох верствах населення: феодалах; земській людності та селянах. До класу феодалів належали:

а) князі – Рюриковичі; старійшини (родоплемінні верхівка додержавного .), кращі мужі; світлі і великі князі. У X-XIII ст. вони розподілялися на великих київських, удільних та волосних;

б) бояри– великібояри: воєводи, тисяцькі, канцеляри; земські бояри – ті, що проживали у містах; менші бояри – тіуни, дворецький;

в) дружинники (дворяни) – служилі князівського двору

– вірники, мечники, печатники і т.д.

г) церква – чорне та біле духівництво; Другий стан – земська людність – купці, ремісники і т.п.

Третя верства – селяни – загальний термін для позначення сільської людності. Поділялися на такі групи:

1)смердів – сільські жителі, що мали власне господарство, ділянку і сплачували данину. Вони могли бути як особисто вільними, так і залежними.

2)людей– проживаливобщиннихселах«вєсь» – дананазва розповсюджувалася на всіх селян, незалежно від стану.

3)закупів – напівзалежні, іноді повністю залежні. «Купа»

–гроші, якіселянипозичалиуфеодала, покивониїхвідробляють, то «закупи», потім переходили до стану смердів.

4)наймитів – основна робоча сила; працювали на умовах найму.

5) рядовичів – селяни, що
працювалинаумовахдогово-
ру – «ряду».
6) челядь – дана категорія
відомазX ст. Джереломїїпо-
повнення був полон. Челядь
перебувала на правах рабів,
її можна було дарувати, пере-
давати у спадок.
7) холопів– данакатегорія
селян в перекладі «неповно-
правна людина» прийшла з	Народне віче у Київській Русі
додержавного періоду. З XII
ст. їх не розглядали як рабів,

аперевели у стан залежних селян.

8)ізгоїв – селяни, що були вигнані зі своєї общини з будьякої причини. За правом вони були вільними.

9)ремісників-вотчинників – ремісники, що проживали у садибах феодалів, були залежними. У порівняння посадські ремісники проживали у містах і були вільними.

Економічним осередком Київської русі були міста. Вони були огороджені спочатку дерев’яними, а потім кам’яними стінами. Місто складалося з дитинця та посаду. Дитинець

– це територія, яка була забудована будинками феодалів, дружинників, тут знаходилися церкви. Посад – територія, де будувалися торговці і ремісники. Тут влаштовувалися базарні дні і ярмарки. Місто було оточене декількома брамами і мало 3-4 входи та виходи. Найбільші міста нараховували 40-50 тис. населення – це Київ, Новгород, Чернігів. До 10 тис. населення мали Любеч, Переяслав. Всі поселення, що мали менше 2 тис. жителіввважалисяселами. УIX-X ст. укиївськійРусііснувало 13 великихміст. НаXII–XIII ст. їхнякількістьдоходитьдо250. Міста у Київській Русі були торгово-промисловим, захисним та адміністративним центрами. Найбільшими містами були Київ та Новгород. На той час Київ розташовувався лише

на правом березі Дніпра, мав подвійну систему огорожі та адміністративні райони. Київ зосереджував найбільші торгівельнівузли, щодавалопотужнийекономічнийпотенціал для розвитку держави. Одним з найстарших руських міст є Чернігів. Перша згадка про нього датується 907 роком під час угоди Олега з Візантією. Після зубожіння Києва саме у Чернігів перейшли всі торгівельні та транспортні зв’язки Київської Русі.

65

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

«Євангеліст Марк». Мініатюра із Остромирового Євангелія, 1057р.

66

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

КультураКиївськоїРусізайнялавизначнемісцеускарбниці світової культури, увібрав у себе культуру ранніх слов’ян, Візантії та ін. народів, збагативши при цьому світову культуру ранньофеодального періоду.

Писемність. У Київській Русі використовували дві абетки: глаголицю та кирилицю. Формування останньої пов’язують із життєдіяльністю св. Кирила та Мефодія. Їхня абетка була простішоюзаглаголицю, більшблизькоюдогрецькогоалфавіту. На Русі грамотність не була привілеєм лише вищих прошарків, прості люди також могли навчатися у школах. Школи та бібліотеки булипримонастирях таувеликихмістах.

Прославилася культура Русі і літературними шедеврами, такими як “Повість минулих літ” – монаха Києво-Печерської лаври Нестора (XII ст.), “Слово о полку Ігоревім” невідомого автора, “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Остромирове Євангеліє” (1057р.), “Повчання дітям” В.Мономаха.

Архітектура Давньої Русі базувалася на античній техніці розпису з використанням власного матеріалу для будування. Шедеврами світової культури, побудованими у той час, стали Софіївський собор, Десятинна церква, Золоті ворота, однойменні собори у Новгороді та Полоцьку, Храм Святого спаса у Чернігові. Храми прикрашалися фресками, іконами, мозаїчними полотнами переважно на біблейські сюжети. До наших днів дійшли наступні ікони “Ярославська оранта”, “Дмитрій Солунський”, “Борис та Гліб” та ін. Найбільш визначним живописцем епохи став Аліпій.

На досить високому рівні були наукові знання. Слов’яни зналися на математиці (арифметика, геометрія), використовували народну медицину та календар. Метеорологічні спостереження та початки хімічних та фізичних знань не були таємницею для руського населення.

Культура на Русі як і по всій Європі розвивалася у великих містах при монастирях та соборах (Києво-Печерський, Михайлівський Златоверхий, Георгієвський, Софіївський), де були бібліотеки та школи.

Феодальна роздробленість Київської Русі: причини та наслідки. Галицько-Волинське князівство.

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальноїроздробленості. Деяківченівважають, щоданийперіод вісторіїдержавинеобхідновідраховуватиз1125 р., зостаннього року князювання Володимира Мономаха (1113-1125). Інші вчені дотримуються точки зору, що Київська Русь зберігала

свою єдність ще за часів правління його сина Мстислава Володимировича (112-1132). Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність умісцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, незалежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та

пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи спадкоємства престолу і княжі усобиці.

Окрім того, з’явилися нові економічні та політичні центри (Новгород, Суздаль, Володимир), які були сильними суперниками Києва. Зіграла свою роль також великі географічні межі Київської Русі, слабкість комунікацій сприяла сепаратизму. Не було зовнішньої загрози, яка б могла утримати князівства у єдності (половці були розбиті Володимиром Мономахом).

Економічний і культурний розвиток окремих князівств проходив швидше і ефективніше, хоча у новій системі були свої недоліки: була слабка захисна система, зростали конфліктиміжкнязямитабоярами. Цебувзакономірнийетапісторичного розвитку держави.

Виділення князівств почалося у XII ст. Спочатку виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Новгородське, Псковське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суз- дальське, Полоцьке та інші князівства. У XIII ст. кількість князівств досягла 50, а у XIV – 250.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили – дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного вєча. Хоча при цьому на Русі номінально зберігалася монархія з центром у Києві, а також єдина православна церква з центром – митрополією у Києві. У князівствах склалися свої особливості: у Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. У ВолодимироСуздальському – перемогла князівська влада, а у Галицько-

67

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Юрій Долгорукий

68

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

	Волинському –	олігархічне
	правління боярської знаті.
	Київське	князівство
	зменшилося у розмірах, його
	кордони пролягали по річці
	Горинь – на заході, по річці
	Рось на півдні, на сході – по
	Дніпру. Київський князь став
	першим серед рівних. Київ
«Слово о полку Ігорєвє».	вважався спадком		великок-
	нязівського роду,		на	нього
Титульна сторінка	часто нападали.	Так,		Юрій

Долгорукий, князь Володимиро-Суздальський, тричі брав Київ.

Переяславське князівство – територія на лівому березі Дніпра, по річкам Сула, Псел, Трубіж до річки Ворскла на сході. Головне місто – Переяслав. Внаслідок свого географічного розміщення на окраїні, Переяславське князівство часто ставало об’єктом нападів кочовиків.

Чернігівська земля – лежала у верхній течії Дніпра, в басейнах річок Десна та Сейм, північно-східні райони досягали верхів’ївОки. ВеликимимістамицьогокнязівствабулиЧернігів, Курськ, Любеч, Путивль, Новгород-Сіверський. Чернігівські і Новгород-сіверські князіпротистояли половецьким ханам Кончаку і Кобяку (“Слово о полку Ігоревім – князь Ігор).

Галицьказемлябулаоб’єднанаперемишльськимкняземВолодимиромВолодаровичем. Вінпереніс столицюуГалич. Найбільшого розквіту князівство зазнало при його сині Ярославі Осмомислі (1153-1187рр.). Після смерті Ярослава Осмомисла, галицьку землю почали роздирати міжусобиці між боярами.

Волинське князівство одразу після роздробленості дісталося прямому нащадку Роману Мстиславовичу. Саме він у 1199 році об’єднав Волинську та Галицьку землю, чим заклав основу Галицько-Волинського князівства, духовного та культурного спадкування Київської Русі в період роздробленості та панування іноземців на нашій території.

Галицько-Волинське князівство охоплювало територію від КарпатнаПівднідоЛитовськихземельнаПівночі,відУгорщини таПольщінаЗаходідополовецькихстепівнасході. У1205 р. відбувсятимчасовийрозпадкнязівства, пов’язанийізсмертюРоманаМстиславовичаібоярськимиміжусобицями, алевжеу1238 р. його син, Данило Романович, відновлює єдність князівства, а після взяття Києва (1240 р.) – усієї Південно-Західної Русі.

Галицько-Волинське князівство розвивало традиційні для Русі галузі господарства: землеробство, скотарство. Також на високому рівні були ремесло та торгівля. Через територію князівства проходили важливі торгівельні шляхи з Європи на Схід, а також другий додатковий шлях з Чернігова у Балтійське море (перший – по Дніпру). Високим рівнем гончарства, виробкою шкіри та обробкою металів славилися Владимир, Кременець та Луцьк.

Соціальну верхівку князівства складали князі та бояри, які мали великі

землеволодіння. Нерідкі повстання свідчать про нещадну експлуатацію смердів. Політичне життя князівства вирізнялося князівськими та боярськими міжусобицями та боротьбою із зовнішніми ворогами – поляками, уграми, литовцями, половцями та монголо-татарами.

Данило Галицький – видатний політичний та державний діяч XII ст. В умовах складної політичного та міжнародного становищавінзумівперетворитиГалицько-Волинськекнязівс- тво на міцну державу, з якою рахувалися на Сході та Заході.

1213 р. – у малому віці Данила нарекли князем, після важкої боротьби поступово зайняв Волинь.

1238 р. – зайняв Галич, об’єднав Галицькі та Волинські землі.

1240 р. – розширив кордони князівства, приєднав до князівства Київ.

1253 р. – став першим українським королем, коронований римським папою.

1240–1264 рр. – вів війну із західними сусідами, що посягали на територію князівства. Розбив німецьких хрестоносців, польсько-угорські війська, здійснив вдалі походи проти литовців і ятвягів, також у Чехію та Сілезію. Князівство розвивалося і під владою монголо-татар. Неодноразово Данило намагався звільнитися від залежності, але не вдалося. Тому, взявши ярлик на князювання, і на вимогу хана Бурундая, змушений був знищити захисні споруди Львова, Кременця, Луцька, він підкорився владі Золотої Орди.

1264 р. – помер Данило Галицький у м. Холмі.

МістоЛьвівбулозаснованеу1256 р. Бувназванийначесть одногозсинівДанила– Лева. ПіслясмертіДанилагалицького,

69

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Роман Мстиславович

70

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

Лев правив у Галичині (1264–1301рр.), зробивши Львів столицею. Львів був одним з найбільших міст, центром ремесла, торгівлі та культури.

Культура Галицько-Волинського князівства розвивалася у дусі Київської Русі. Тут складалася майбутня державна символіка: у князівстві вперше з’являються синьо-жовті стяги. Князівство було основою формування української народності.

Етнічна назва «Україна» вперше з’являється саме у XII ст. У цей час визначилися межі розселення українців на Південно-Західних землях Русі. У 1187 р. з’являється вперше назва “Україна” у Київському літописі стосовнотериторійКиївської, ЧернігівськоїтаПереяславської земель. У 1189 році у літописі згадується “Україна Галицька” (Подніпров’я, Покуття, Буковина, землі до берегів Чорного моря та низовин Дунаю). Галицький літопис 1213 року вказує, що князь Данило Романович відвоював у Польщі ПівнічноЗахідні землі Галичини та Волині. Близько 1279 р. у літописі міститься свідчення про похід князя Льва Даниловича на Західний Буг та звільнення українських земель.

Таким чином, з кінця XII ст. назва “Україна” поступово охопилатериторіюКиївщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини, Поділля та Волині, де продовжувався процес формування української народності. Стосовно етимології назви “Україна” є багато версій. Але для істориків головним є те, що саме територія Південно-Західної Русі була основою для формування українського етносу протягом XIII–XIV.

Татаро-монгольська навала на землях Південно-Захід- ної Русі: історія та значення.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений великим ханом (Чингізханом) Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. У 1223 р. на р. Калці (на території сучасної Донецької області) 25-тисячне татаро-мон- гольське військо завдає нищівної поразки дружинам руських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний

Данило Галицький – галицько-волинський князь у 1238-1264 рр. У 1239 р. оволодів Києвом, пославши туди свого тисяцького Дмитра. Збудував міста Львів, Холм. У 1253 р. коронований у м. Дорогочині.Змушений був підтримувати мирні відносини з Угорщиною і Польщею, Золотою Ордою, що часто переривалися воєнними конфліктами.

похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. на чолі з онуком Чингізхана – Батиєм. Протягом 1237–1238 рр. була захоплена Північно-Східна Київська Русь: рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. Після чого починається наступ на землі Південно-Західної Русі.. Протягом 7 тижнів місто Козельськ (сучасна Калузька обл.) тримало оборону, зо що був названий татаро-монголами «злим». Зиму 1238–1239 рр. монголи провели на Волзі, де розбили половців. Весною 1239 рю одна частина війська вирушила на Переяслав, інша взяла в облогу Чернігів. Місто спалили, а військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем розбили.

ГероїчнаоборонаКиєвупочаласявосени1240 р., деправив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Вигляд стародавнього міста вразив Батия, і він запропонував киянам здатися без боротьбу, чому останні з презирством відмовили. Починається штурм. Головний удар був зроблений у Лядських воріт, зі сторони Хрещатого яру. 6 грудня ординці за допомогою стінобитних машин вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Місто було знищене. Із чисельних споруд залишились обгорілі та розграблені Софіївський собор, Михайлівський, Видубицький та Печерський монастирі.

Потім здобиччю завойовників стають Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич. У цей час Данило галицький був в Угорщині та Польщі, намагався заключити союз проти монго- ло-татар, але не вдалося. Повернувшись, він знову об’єднав Галицько-Волинське князівство. У 1245 р., 5 років потому, Данило Галицький номінально визнав владу Золотої Орди. У 1258–1259 рр. йому на вимогу Золотої Орди прийшлося зняти

71

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

72

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

укріплення зі своїх міст, чим завершилося підкорення князівства Орді. Золотоординське іго встановилося на Русі після загарбання руських князівств та спустошення Угорщини, південної частини Польщі, Молдови, Трансільванії.

У 1242 р. Батий повернувся на Волгу і створив тут нову державу – Золоту Орду зі столицею Сарай. Київська, Переяславська та Чернігівська земля входили

у один із західних улусів Золотої Орди. Лев Данилович Номінальну незалежність зберігало лише

Галицько-Волинське князівство. У Києві правив намісник хана, населення було обкладено великою податтю – 1/10 майна, данина хлібом, грошима та скотом. За невиплату данини людей забирали у рабство. Почалися міжусобиці між князями, бо кожен хотів отримати ярлик на князювання. Міста опинились у тяжкому стані. Із 49 захоплених міст у 14 життя не відновилося, ремісників забирали у полон, з городян “виколочували” данину. Знаючи силу впливу церкви серед населення, завойовники надали їй більше свободи та прав, щоб заручитися підтримкою

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Воно продовжувалося 200 років і супроводжувалося боротьбою за незалежність.

НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ, БАЗОВІ МОНОГРАФІЇ ТА СТАТТІ

Ариньон Ж. П. Международные отношения Киевской Руси

всередине Х в. и крещение княгини Ольги // Византийский вре-

менник. – 1980. – Т. 4.

Бахрушин С. В. Держава Рюриковичей // Вестник Древней истории. – 1938. – № 2.

Бахрушин С. В. К вопросу о крещении Руси // Историк-марк-

сист. – 1937. – № 2.

Бенешевич В. Памятники древнерусского канонического права. – Русская историческая бибилиотека – 1920. – Т. 36.

Берлінський М. Історія міста Києва // Київська старовина.

– К., 1972.

Бертье-Делягард А. Л. Как Владимир осаждал Корсунь // Изв. Отделения русского языка и словесности АН. – 1909. – Т. 14.

– Кн. 1.

Богданова Н. М. О времени взятия Херсона князем Владимиром // Византийский временник. – 1986. – Т. 47.

Боровський Я. Є. Походження Києва (iсторiографiчний на-

рис). – К., 1981.

Боровський Я. Є., Толочко П.П. Київська ротонда //Археологія Києва: Дослідження i матеріали. – К., 1979.

Брайчевська А. Т. Деякі археологічні дані про торгівлю древніх слов’ян з кримськими містами // Археологія. – 1957. – Т. 10.

Брайчевский М. Ю. К вопросу о правовом содержании первого договора Руси с греками (860–863 гг.) // Сов. ежегодник междунар. права (1982). – М., 1983.

Брайчевский М. Ю. К вопросу о русско-армянских связях

впериод образования Киевской Руси // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Киев, 1965.

Брайчевский М. Ю. Неизвестное письмо патриарха Фотия киевскому кагану Аскольду и митрополиту Михаилу Сирину // Византийский временник. – 1968. – Т. 47.

Брайчевский М. Ю. О первых договорах Руси с греками // Сов. ежегодник междунар. права (1978) . – М., 1980.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К., 1968. Брайчевський М. Ю. Про початкову форму феодальної екс-

плуатації в Київській Русі // Вiсн. АН УРСР. – 1959. – № 4. Бугославский С. А. К вопросу о характере и объеме литера-

турной деятельности Нестора // Изв. Отделения русского языка и словесности АН. – 1914. – Т. 19. – Кн. 1.

73

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

74

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

Будовниц И. У. Общественно-политическая мысль древней Руси (ХI–ХIV вв.) – М., 1960.

Васильевский В. Г. Год первого нашествия русских на Константинополь// ВВ. – 1894. – Т. 1.

Гадло А. В. Восточный поход Святослава (к вопросу о начале Тмутараканского княжения) // Пробл. истории феодальной России. – Л., 1971

Гальковский Н. М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. – Харьков, 1916. – Т. 1.

Гапусенко I. М. Боротьба східних слов’ян за вихід до Чорно-

го моря. – К., 1966.

Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. – СПб., 1870.

Георгиев Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. – София, 1952.

Гиляров Ф. Предания русской начальной летописи. – М., 1878.

Гломозда К. Ю. Критика тлумачень причин християнізації Русi в буржуазній історіографії // Український історичний жур-

нал. – 1987. – № 3.

Гордиенко Н. С. Крещение Руси. – Л., 1984.

Греков Б. Д. Была ли Киевская Русь обществом рабовладель- ческим//Історик-марксист. – 1939. – № 4.

Греков Б. Д. Крестьяне на Руси. – М.; Л., 1946.

Греков Б. Д. ”Повесть временных лет» о походе Владимира на Корсунь//Избр. тр. – М., 1959. – Т. 2.

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. – Москва, 1962. Дмитрев А. Д, Церковь и крестьянство на Руси. – М., 1931. Древнерусское государство и его международное значение.

– М. 1965;

Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. – К., 1986;

Довженок В. Й. Землеробство древньої Русi. – К., 1961. Забелин И. Домашний быт русских царей в XVI и XVII сто-

летиях. – Москва, 1895, Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. – Киев,

1981.

Зоц В. А. Православие и культура. – Киев, 1986. Карышковский П. О. О хронологии русско-византийской

войны при Святославе// Византийский временник. – 1952. – Т. 5 Карышковский П. О. Русско-болгарские отношения во время Балканских войн Святослава // Византийский временник. – 1951.

– № 8.

Котляревский А. А. О погребальных обычаях языческих сла-

вян. – М.,1868.

Мавродин В. В. Народные восстания в древней Руси ХI–ХII

вв. – М., 1961.

Мавродин В. В. Образование древнерусского государства.

– Л., 1945.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до православ’я. – Київ, 1996.

Нариси стародавньої історії Української РСР. – К., 1957. Насонов А. Н. ”Русская земля» и образование территории

Древнерусского государства. – М., 1951.

Носова Г. А. Язычество в православии. – М., 1975. Общественный строй Золотой Орды. – Москва, 1973 Пархоменко В. А. Древнерусская княгиня святая равноапос-

тольная Ольга. – Киев, 1911.

Пархоменко В. А. Начало христианства Руси. – Полтава, 1913

Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. – Москва, 1968.

ПлетневаС. А. Печенеги, торки, половцывюжнорусскихстепях. – Материалы и исследования по археологии СССР. – 1958.

– № 62;

Плетнева С. А. Кочевники средневековья. – Москва, 1982; Плетнева С. А. Половцы. – Москва, 1990.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. – Киев, 1985. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIV

вв. – М., 1982.

Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М., 1987. Сахаров А. Н. Дипломатия древней Руси: IX – первая поло-

вина Х в. – М., 1980

Сахаров А. Н. Дипломатия Святослава. – М., 1982. Тихомиров М. Н. Древнерусские города. – М., 1956. Тихомиров М. Н. Исследование о Русской Правде. – М.; Л.,

1941.

Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси ХI–ХIIІ вв. – М., 1955.

Токарев Е. А. Религиозные верования восточнославянских народов XIX – начала XX века. – М.; Л., 1957.

Толочко П. П. Древний Киев. – Киев, 1983. Толочко П. П. Древняя Русь. – Киев, 1987.

Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – К., 1999.

Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. – М., 1953.

75

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

76

ГАНЧЕВ О.І., СТОЯНОВ Ф.Ф., ШЕРЕМЕТА О.М.

Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. – Москва, 1966;

Фроянов И. Я. Киевская Русь: Очерки социально-политичес- кой истории. – Л., 1982.

Фроянов И. Я. Киевская Русь: Очерки социально-экономи- ческой истории. – Л., 1974.

Черепнин Л. Социально-политические отношения в древней Руси и Русская Правда.

Членов А.М. Древлянське походження князя Володимира// Український історичний журнал. – 1970.

Шахматов А. А. Корсунская легенда о крещении Владимира.

– СПб.,1906.

Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., 1949. – Т. 1.

Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X-XIII вв.

– Москва, 1989

Юшков С. В. Очерки по истории феодализма в Киевской Руси. – М.; Л., 1939.

ДЖЕРЕЛА

СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

Переклад Максима Рильського

Чи не гоже було б нам, браття, Розпочати давніми словами

Скорбну повість про Ігорів похід, Ігоря Святославовича? —

Азачати нам отую пісню По сьогоденних бувальщинах, Не по намислу Бояновім.

Боян бо наш віщий Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву, Сірим вовком по землі, Сизим орлом попід хмарами. Спогадає перших днів усобиці — Випускає він десять соколів

Ана зграю лебединую: Котру сокіл доганяє, Та перша і пісню зачинає — Чи старому князю Ярославові,

Чи Мстиславові хороброму, Що зарізав Редедю Перед полками касозькими,

Ачи красному Роману Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів Напускав на зграю лебединую, —

Накладав він на живі струни Віщі персти свої, І самі вони славу князям рокотали.

Зачнемо ж ми, браття, Від старого Володимира До Ігоря сьогоденного. Ігор сей, славен князь, Міццю розум оперезав, Мужністю сердечною нагострив, Ратного духу виповнився

Та й повів полки свої хоробрі На землю Половецьку,

За землю Руську.

* * *

Сказав Боян, піснетворець давній Часу Олега ще й Ярослава,

Про дні сказав Святославові: «Тяжко голові без плечей, А зле тілу без голови».

Так само тяжко й Руській землі Без князя Ігоря.

Сонце сяє в небі ясному, Ігор князь — у Руській землі!

Дівчата співають на Дунаї, В’ються голоси через море До Києва города.

Іде Ігор Боричевим До святої богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі, Співають вони про давніх

77

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

князів, Про молодих виспівують.

Слава славна Ігорю Святославовичу, Буй-турові Всеволоду, Володимирові Ігоревичу!

Здоров’я князеві й дружині, Що борються за народ християнський Із військами поганими!

Князям і дружині слава! Амінь.

	78	ПОВЧАННЯ ДІТЯМ ВОЛОДОМИРА МОНОМАХА
		(ЛІТОПИС РУСЬКИЙ)
	.	Всеволодом Ярославичем і Марією, дочкою візантійсько-
	О.М
		го імператора Костянтина IX Мономаха. Я, недостойний, дідом
	ШЕРЕМЕТА	своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хре-
		щенні Василієм, руським іменем Володимир, отцем улюбленим
		і матір’ю своєю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям
		моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу по-
		учення вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки
		оберіг 3[їх] я по милості божій і отчою молитвою од усяких бід!
	Ф.,	Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не пос-
		мійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,– нехай прийме він її в
	Ф.	серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися. Най-
	СТОЯНОВ	перше, задля бога і душі своєї, страх майте божий у серці своїм
		імилостинючинітьщедру, босеєстьначатоквсякомудобру. Якщо
		жкомунелюбаграмотка ся, хайненасміються читакотоскажуть:
		«На далекій путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив».
		«Благословлюгосподаповсякчас, безустаннохвалайому» 18.
	.І.,	Та інше. Бо так і Василій учив, зібравши при цім юнаків: [треба
		мати] душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру сло-
	О	во господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при старих
	ГАНЧЕВ	– мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівни-
		ми і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато
		розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру
		сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говори-
		ти; долу очі мати, а душу – вгору; уникати, не старатися повчати
		легковажних; власть же – ні за що мати, як [і] од усіх честь. Якщо
		ж хто [з] вас може іншим помогти – од бога нагороди нехай той
		сподівається, і вічними благами він пораює..
		У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти
		благочестиво, научися, за євангельським словом, «очима управ-
		ляти» 21, язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів

подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла господа ради; тебе позбавляють – не мсти, ненавидять – люби, гонять – терпи, хулять – благай, умертви гріх. «Визволіть зобидженого, захистіть сироту, вступітесь за вдовицю. Прийдіте та розсудимо,– говорить господь.- Якщо будуть гріхи ваші як обагрені,– як сніг я обілю їх»

«Возсіяє весна посту і цвіт покаяння. Очистімо себе, браття, од усякої крові, тілесної і душевної. До світодавця волаючи, скажімо: «Слава тобі, чоловіколюбче!» Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець-бог милостив і премилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожерти і кров його проли|ти найскоріш. А господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і до [скону] живоття нашого. Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і господь наш навчив нас, [як добути] над врагом-[дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутисьйогоіпобідитийого– покаянням, сльозамиімилостинею. І то вам, діти мої, не тяжка заповідь божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися. Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можна] милості божої.

Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, анедавайтесильнимпогубитилюдину. Ніправого, нівинногоне вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської. Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся богом, ні хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої потреби 30. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти,– тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї.

Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од бога. Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А | скажімо: «Смертні ми єсмо, нині – жи’ві, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам, [боже], дав єси,– не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого],– се нам великий єсть гріх.

79

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ