Методичні рекомендації:

Надзвичайно складним є аналіз розвитку історії філософії в умовах відведеного часу на увесь філософський курс, тому рекомендуємо студентам засвоїти логіку розвитку історії філософії відповідно до визначених планом семінарського заняття основних етапів її генезису. Таким першим етапом була філософія Стародавнього Сходу. Необхідно засвоїти особливості існуючої в сучасній філософії та культурології проблеми «Схід – Захід», а потім звернутись до оригінальних набутків філософської думки Стародавніх Індії та Китаю, зокрема вивчивши роль для індійської філософії духовного джерела «Веди» (відповідно умовний поділ в літературі на ортодоксальну і неортодоксальну філософські системи); рухів, що передували виникненню шкіл (джайнізм, йога та буддизм), а також шкіл: санкх’я, чарвака-локаята, ньяя, вайшешика.

У Стародавньому Китаї духовним каноном життя було «П’ятикнижжя», де стверджувалось про 5 світових стихій (вогонь, вода, земля, дерево, метал), що є результатом взаємодії двох протилежних початків буття – Інь (жіночий) і Янь (чоловічий). Найбільш важливими філософськими школами Стародавнього Китаю вважають конфуціанство та даосизм. Після ознайомлення з ними (вивчення основних положень) студенти повинні в цілому по філософії Стародавнього Сходу зробити підсумовуючий висновок про сутність, особливості і значення даних філософських знань, підкресливши наявність взаємозв’язку з міфологією, далеку відстань від наукового знання, орієнтацію на моральну проблематику тощо.

Антична (грецька, як основна складова) філософія має свої передумови формування, на які студенти повинні звернути увагу (географічні, соціальні та інші). Її вважають першою історичною формою європейської філософії. За її змістом виділяють декілька періодів розвитку: докласичний (досократівський), класичний (сократівський) та післякласичний (який дослідники поділяють на елліністичний та римський періоди, крім того, назви періодів у різних джерелах мають свої варіанти).

Аналізуючи докласичний період, студенти обов’язково повинні висвітлити, про що стверджували представники Мілетської школи, елеати, Геракліт, піфагорійці, атомісти, хто із них займав матеріалістичні чи ідеалістичні позиції тощо.

Класичний період включає діяльність софістів і об’єктивних ідеалістів: Сократа, Платона, Аристотеля. Значущість їхньої філософії дозволяє назвати даний період високою класикою.

Завершальний цикл розвитку античної філософії передбачає аналіз найавторитетніших шкіл цього періоду: епікуреїзму, скептицизму, стоїцизму та неоплатонізму.

Підсумок з даного питання передбачає визначення величезної ролі античної філософії, яка уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, логіку людського мислення, відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру і отримала свою назву та неповторність (у тому числі, в порівнянні із філософією Стародавнього Сходу).

Західноєвропейська філософія Середньовіччя в цілому була теоцентричою, що студенти повинні зрозуміти внаслідок соціально-історичного аналізу (особливо значення поширення християнства у Західній Європі), відповідно ознайомитися з християнськими концепціями: апологетикою, патристикою, схоластикою, а також з ідеями Августина Блаженного (патриста) та Фоми (Томи) Аквінського – засновника томізму – одного з найвпливовіших напрямків християнської філософії. У вченні останнього бажано зрозуміти сутність його тези про гармонію розуму та віри; п’ять тез доведення буття Бога тощо.

У цілому вивчення даного періоду передбачає осмислення студентами змін у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, аналіз основних ідей епохи Середньовіччя, його течій – номіналізму та реалізму, а також роль даної філософії в освоєнні позачуттєвих сутностей і нагромадженню нових знань.

У ХV-ХVІ ст. Європа вступила в нову історичну епоху – Відродження, яку розглядають як наслідок нагромадження знань, кризи середньовічного світогляду, а відповідно його суттєві переорієнтації: на пізнання природи, сутності (земної) людини тощо. Цю епоху розглядають як перехідну від Середньовіччя до епохи Нового часу і досить суперечливу (з одного боку – антропологізм, з іншого – драматизм буття антропосу – людини).

На світобачення цього періоду вплинули ідеї М. Кузанського, Леонардо да Вінчі, М. Коперника, Е. Роттердамського, Дж. Бруно та Галілео Галілея, з якими студенти повинні ознайомитися.

Підсумовуючи, слід зазначити, що філософія епохи Відродження має неповторний суперечливий характер: вона еволюціонувала від етичного гуманістичного антропоцентризму до натурфілософії дещо віддаленої від живої різновимірної людини. Її характерні парадигми: антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм тощо.

Четверте питання плану передбачає аналіз основних ідей та напрямків філософії Нового часу (в основному ХVІІ-ХVІІІ ст., хоча є й інші датування). У соціальному плані це був період формування і утвердження в Європі буржуазних відносин, завершення епохи географічних відкриттів, зрушення у духовному житті та світоглядних орієнтирах людини, поява наукової теорії (механіки І. Ньютона) та інших наукових відкриттів.

Усе це призвело до певних змін філософствування, зокрема філософської парадигми. На перший план виходять проблеми методології наукового пізнання, пошук і обґрунтування ефективних методів пізнання природи, яка повинна слугувати( з точки зору мислителів того часу) людині. Однією з течій був емпіризм, родоначальник якого – Ф. Бекон. Як течія в пізнанні (гносеології) емпіризм передбачає досягнення істини шляхом експериментів, спостереження на основі індуктивного методу. Дещо по іншому процес пізнання обґрунтовував Р. Декарт – представник раціоналізму. Він вважав, що пізнання природи залежить від розуму, головним на цьому шляху є метод дедукції. Студентам необхідно поглибити свої знання про названих двох мислителів.

Позиції Дж. Локка в гносеології можна назвати сенсуалізмом, оскільки він апелював у пізнанні до чуттєвого досвіду. У дусі радикального сенсуалізму виступив Дж. Берклі (суб’єктивний ідеаліст), що призвело його до соліпсизму, а Д. Юма (теж суб’єктивного ідеаліста) – до скептицизму.

Оригінальним було вчення Б. Спінози про субстанцію, що виходило за межі гносеології, а також монадологія Г. Лейбніца, субстанцією для якого були монади (метафізичні сутності).

Новий час включає в себе процеси Просвітництва, де визначну роль відіграли французькі філософи-мислителі Б. Паскаль, Т. Гоббс (концепція суспільної угоди), Ш.-Л. Монтеск’є (теорія природного права), Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро та інші, а також німецькі мислителі Е. Лессінг, Х. Вольф та інші, яких об’єднує впевненість у величі людського розуму, неповторності людської індивідуальності, дослідження суспільних процесів

Особливе місце в історії філософії посідає німецька філософія (друга половина ХVІІІ – ХІХ ст.), яка отримала назву класичної, збагативши європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити сучасну інтелектуальну ситуацію у суспільстві. Родоначальником даної філософії вважають І. Канта. Студентам необхідно засвоїти основні філософські положення трьох періодів вчення мислителя (до критичного, критичного і антропологічного). Особливу увагу потрібно приділити другому періоду, в який він обґрунтував свої найважливіші філософські ідеї («коперниканський переворот», апріоризм, категоричний імператив та інші).

Значущими були філософські погляди Й. Фіхте (суб’єктивний ідеалізм) та Ф. Шеллінга (об’єктивний ідеалізм). Найвищим досягненням німецької класичної філософії є філософія Г.В.Ф. Гегеля (об’єктивного ідеаліста), який вважав основою світу духовну субстанцію (абсолютну ідею), яка є єдністю свідомості та самосвідомості, не лише субстанцією, а й суб’єктом, тобто діючим розумом. Це означає, що абсолютна ідея все породжує, все охоплює, все залучає у поле свого інтелектуального споглядання. Вона має внутрішньо суперечливий характер, проходить три основні стадії свого розвитку: 1) самототожність ідеї – теза; 2) відмінність, заперечення – антитеза; 3) заперечення другої стадії – синтез. Тріадний цикл пронизує усю систему філософії Г.В.Ф. Гегеля. Відповідно йому належить відкриття законів розвитку (діалектики): закону єдності і боротьби протилежностей, закону взаємного переходу кількісних змін в якісні, закону заперечення заперечення, а також принципів:

а) тотожності мислення і буття;

б) всезагального зв’язку;

в) розвитку.

Усі вище названі німецькі філософи-класики були діалектиками. Відносно особливу позицію займав ще один класик німецької філософії Л. Фейєрбах, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Прагнучи звільнити людину від релігії, повернути їй усю повноту життя, філософ звертається до природи людини і вимагає від філософії повернення до реалій людини, до її дійсних проявів. Усе через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія.

Є підстави зауважити, що Л. Фейєрбах відчув вичерпування потенціалу класичної філософії. Вона дійсно є неперевершеним взірцем культури мислення, а також передднем появи принципово нової філософії. Будучи спочатку палким прихильником Г.В.Ф. Гегеля (об’єктивний ідеаліст), мислитель згодом відмовився від діалектики його й ідеалізму, зайнявши позиції метафізичного матеріалізму.

У ХІХ ст. (40-і роки) в Німеччині зародилося вчення марксизму (заснував К. Маркс та розвинув Ф. Енгельс). Воно отримало неоднозначну оцінку і в ХІХ, і в ХХ ст. Частина дослідників включає марксизм в некласичну «наукову філософію», представники якої, як і засновники марксизму, вважали, що наука спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Діалектичний матеріалізм марксизму закони діалектики Г.В.Ф. Гегеля переосмислив з позицій матеріалізму. Марксизм створив матеріалістичне вчення «розуміння історії», проголосив побудову вищої соціальної справедливості – комунізму (без експлуатації людини людиною, без приватної власності, з правом людини на всебічну самореалізацію, з принципом рівності тощо). Утілення у ХХ ст. у життя побудови такого суспільства у нас не увінчалися успіхом, оскільки сам по собі марксизм доповнений ленінізмом-сталінізмом тезами про диктатуру пролетаріату, всесвітню соціалістичну революцію, доцільність соціального насильства та ін. виявилися небезпечними і спрямованими проти людини. У ХХ ст. неоднозначність оцінки марксизму проявиться в концепціях неомарксизму.

Таким чином, ХІХ ст. поступово після німецької класичної філософії (особливо після смерті у 1831 р. Г.В.Ф. Гегеля) стимулює процес формування засад нового філософствування: формується некласична філософія, особливості якої остаточно визначаться у ХХ ст.

Досить складним є питання стосовно світової некласичної філософії ХХ ст. З нашої точки зору, студентам доцільно звернути увагу на спробу систематизації (класифікації) великого розмаїття філософських течій, концепцій, шкіл, напрямків, детермінованих надзвичайно динамічним у соціально-економічному відношенні минулим ХХ ст., умовним поділом на три великі групи, з певною домінуючою проблемою аналізу: філософія буття, філософія пізнання, філософія людини (є й інші підходи). Важливо спочатку зрозуміти, чим відрізняється нова некласична філософія від класичної? У більшості підручників досить аргументовано дається відповідь на це питання, бажано звернути увагу на оцінку ролі розуму в класичній філософії (він є вищою і найціннішою частиною людської психіки і за його допомогою людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям) і некласичній (ірраціональне домінує над свідомим, а розум не лише не сприяє гармонізації буття, а іноді заважає цьому). Отже, є очевидним: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. Слід звернути увагу – це головні тенденції, з яких є окремі винятки (некласичність уживалась у подальшому розвитку із певними елементами класики).

Течії, концепції, які умовно можна об’єднати в групу філософія буття, в якості основної проблеми поряд з іншими аналізують буття як таке, тенденції розвитку соціального буття, перспективи цивілізації тощо.

До названої групи теж умовно (у різних дослідників є інші міркування) можна віднести «філософію життя» Ф. Ніцше, який високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її (А. Шопенгауера вважають засновником некласичної філософії); філософію неотомізму, оновлену філософську концепцію Фоми (Томи) Аквінського. Її корифеї: Ж. Маритен, Е.Жільсон, Ю. Бохеньський.

Слід звернути увагу на концепцію тейярдизму (автор – П. Тейяр де Шарден), на авторитетні течії ХХ ст., які намагалися осмислити суспільну історію, перспективи розвитку цивілізації культурологічного спрямування, представлені О. Шпенглером, А.Дж. Тойнбі, П. Сорокіним, Р. Зейденбергом, а також різноманітні варіанти філософського структуралізму (засновник – К. Леві-Стросс), постструктуралізму (Ж. Деррида, М. Бахтін).

Друга група об’єднує концепції, де домінують гносеологічні проблеми, які закорінені у філософію позитивізму, що з’явився у першій половині ХІХ ст. (розробник – О. Конт). Головна його теза: наука вийшла на такий рівень, що потреба у філософії з її світоглядними узагальненнями відпадає. У ХХ ст. наука досить швидко перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Ціла низка напрямів філософії розглядала себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій, які у своїй більшості підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу (з англ. sciens – наука), звідси назва – сцієнтизм, представлений поглядами Е. Гуссерля, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела. Це представники логічного позитивізму (або неопозитивізму), куди належали також «Віденський гурток» та «Львівсько-Варшавська школа».

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах аналітичної філософії (постпозитивізм, Марбурзька школа неокантіанства тощо).

Студентам необхідно осмислити вихідні положення сучасної герменевтики та прагматизму.

Третя група включає концепції антропологічного спрямування: екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм.

Екзистенціалізм формується у 20-і роки ХХ ст., а термін «екзистенція» (існування) відносно людини використав ще С. К’єркегор (один із творців некласичної філософії), що дає підстави вважати його ідейним попередником течії ХХ ст. екзистенціалізму, на який, в свою чергу, мала суттєвий вплив феноменологія Е. Гуссерля. Засновником екзистенціалізму вважають М. [Х]Гайдеггера, представниками Ж.-П. Сартра, А. Камю та інших філософів ,ідеї яких були досить популярними: вони закликали людину боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності.

Філософська антропологія (засновник – М. Шелер) акцентувала увагу на виключному значенні проблеми людини для сучасного суспільства та філософії.

Персоналізм має релігійне забарвлення, визначає людину як особистість (з лат. – persona). Представники: Е. Муньє, М. Бердяєв.

Важливу роль у ХХ ст. у формуванні погляду на людину відіграли фрейдизм (засновник – З. Фрейд) та неофрейдизм (К.-Г. Юнг, А. Адлер, Е. Фром).

Студентам потрібно ознайомитись не лише з названими концепціями ХХ ст., а також з провідними тенденціями розвитку світової філософії на межі тисячоліть, зокрема філософського постмодернізму (Ж. Деррида, Ж. Дельоз та інші).

Аналіз вітчизняної філософської думки ускладнюється тим, що українська філософія отримала можливість самостійно розвиватись лише з набуттям нашою державою незалежності. Дослідники даної проблеми стверджують про наявність таких особливостей, власне принципів, національного філософствування як антеїзм, кордоцентризм та екзистенціальність. Студентам бажано звернути увагу, що єдиної точки зору з цього приводу немає. Появу філософії та території Київської Русі пов'язують з утвердженням християнства, запозиченого з Візантії, як державної релігії. Подальший розвиток відбувався в поєднанні двох тенденцій: прагненні до самобутності та величезному впливові Візантії. Першими джерелами були: «Повість минулих літ», «Ізборник Святослава 1073 р.), «Слово про закон та благодать», «Повчання Володимира Мономаха» тощо.

Подальший розвиток відбувається у духовних зв’язках з європейською культурою, в процесі українського Відродження, в діяльності діячів Острозького культурно-освітнього осередку та Києво-Могилянської академії, в тому числі й у філософсько-етичній системі найвідомішого її вихованця Г.С. Сковороди, який став родоначальником «філософії серця». Студенти повинні належним чином осмислити названі здобутки, особливу увагу потрібно приділити вивченню філософського спадку великого земляка Г.С. Сковороди та філософів, що розвинули його вчення. Заслуговує на увагу університетська філософія в Україні ХІХ ст., а також філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.

Студентам необхідно шляхом самостійного опрацювання засвоїти розділ російської філософії, оскільки історично так склалося, що тривалий час українська філософія розвивалася у взаємозв’язку з російською в лоні єдиної держави – Російської імперії. На особливу увагу заслуговує релігійна філософія (філософія російського релігійного ренесансу, представлена М. Бердяєвим, П. Флоренським та ін.), ідеї якої мали і мають неабиякий вплив і поширення. Поставивши людину в центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, робилися численні дослідження у напрямках персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики тощо. Студентам варто звернути увагу на теософію О. Блаватської, учення «живої етики» О. Реріха та інших. Характерною особливістю релігійної російської філософії була «софійність» світу, божественна премудрість, втілена в творінні та діяннях Христа, яка піднімалась на рівень особливої божественної іпостасі.

У ХХ ст. українська філософська думка, переживши короткий період злету, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (Радянській та Західній) і в діаспорі – за межами України. Студентам слід звернути увагу на діяльність В. Зеньковського, Г. Флоровського, Л. Шестова, В. Вернадського, М. Хвильового, В. Липинського та інших відомих філософів. Нині українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань, має історичну перспективу. Сучасне студентство має змогу долучитися до даного процесу і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії світової філософії.

Таким чином, увесь розділ історії філософії вимагає від студентів надзвичайно об’ємної самостійної та індивідуальної роботи, узгодженої з рекомендованою тематикою.