7.7. Різні спазмолітики, що розслаблюють гладкі м'язи кровоносних судин, бронхів і інших внутрішніх органів
До числа препаратів цього типу належать папаверин, но-шпа (дротаверин), дибазол, дипрофен. Дія папаверину і но-шпи полягає у зниженні тонусу та скорочувальної активності гладких м'язів – звідси судинорозширююча та спазмолітична дія. Вважають, що ці препарати здатні блокувати фосфодіестеразу, що призводить до накопичення ЦАМФ, порушення скорочення гладких м'язів і їх розслаблення під час спазмів. Застосовують ці препарати при спазмах периферичних судин, бронхів, судин головного мозку. При спазмах кровоносних судин і гладких м'язів внутрішніх органів (шлунка, кишечника, сечовивідних шляхів, бронхів) застосовують також препарати дібазол і діпрофен.
Папаверин Но-шпа (дротаверин) Дібазол
Препарати теобромін, теофілін, еуфілін, дипрофілін, ксантинолу нікотинат, пентоксифілін є похідними пурину та мають схожу між собою структуру. Одним з важливих препаратів цього ряду є теофілін. Механізм його дії пов'язаний з інгібуванням фосфодіестерази, накопиченням циклічного аденозинмонофосфату. Він викликає гальмуючий вплив на сполучення міозину з актином, а звідси – зниження активності скорочення гладких м'язів, що призводить, зокрема, до розслаблення бронхів і усунення бронхоспазму. Важливе місце в механізмі дії теофіліну займає його здатність блокувати аденозинові рецептори, стимуляція яких в м'язах бронхів здатна викликти бронхоспазм. Тому головне застосування теофіліну – в якості бронхолітика. Те саме можна сказати також про еуфілін (препарат, що поєднує теофілін та етилендіамін), який застосовують при бронхіальній астмі та бронхоспазмах різної етіології. Теобромін застосовують, головним чином, при слабких спазмах судин головного мозку, при набряках через серцеву або ниркову недостатність.
Теофілін Теобромін
7.8. Діуретичні препарати
Ліки цієї групи збільшують «пори» в сечовому фільтрі нирок і за рахунок цього видаляють надлишок рідини й солі, що циркулює в серцево-судинній системі, з сечею, знижуючи тим самим артеріальний тиск. Часто саме з препаратів цієї групи (за умови відсутності цукрового діабету та подагри) починають лікування гіпертонії, особливо у літніх людей.
Використання діуретиків (часто разом з іншими гіпотензивними препаратами) – один з найбільш перспективних напрямків лікування гіпертонічної хвороби. Найбільш важлива група сечогінних препаратів – салуретики, які сприяють інтенсивному виділенню іонів натрію та хлору. Ці препарати застосовують як протинабрякові при застійній серцевій недостатності, порушенні вивідної функції нирок, при лікуванні гіпертонії, захворюваннях печінки. Основні представники цього класу сполук – це тіазидні діуретики, похідні сульфамоїлантранілової та інших кислот.
Гідрохлортіазид Циклометіазид Фуросемід
Сечогінні препарати діють на гладкі м'язи судин і викликають тим самим вазоділатацію. Цю дію може викликати зниження вмісту іонів натрію в стінках судин або вплив на калієві канали.
Інший механізм діуретичної дії має препарат діакарб, який є інгібітором карбоангідрази – ферменту, який приймає участь в гідратації та дегідратації карбонатної кислоти (Н2СО3). При блокуванні цього ферменту зменшується утворення Н2СО3, знижується ресорбція бікарбонату, в зв'язку з чим значно збільшується виділення води.
Діакарб
Калійзберігаючі діуретики збільшують виділення іонів натрію та зменшують виділення іонів калію. Основні представники таких речовин – спіронолактон (антагоніст альдостерону) та триамтерен – знижують проникність клітинних оболонок епітелію дистальних каналів для іонів натрію. Це такі препарати як спіронолактон та триамтерен:
Спіронолактон Триамтерен
Осмотичні діуретики – це третя група сечогінних речовин (разом з салуретиками та калійзберігаючими діуретиками). Їх застосовують для реалізації форсування діурезу при гострих отруєннях, гострій нирковій недостатності, при гострій серцевій недостатності. До препаратів цього типу належать манніт, сечовина, ацетат калію.