ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

що ґрунтується на глибокому міжнародному поділі праці, спеціалізації країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економіч- ним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.

Світовий ринок — розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на міжнародному поділі праці.

Міжнародна торгівля базується на теоріях зовнішньої торгівлі, які відображають еволюцію поглядів на роль і значення міжнародної торгівлі

для економіки країни. Історично першою єтеорія зовнішньої торгівлі
меркантилістів, яка виникла на початку ХVІІ ст. Ця теорія виходила з того,
що багатство нації визначається обсягом золота, яке можна заробити за
рахунок зовнішньої торгівлі. Тому задання держави– продавати більше
товарів за кордон, а купувати менше, сприяючи досягненню позитивного
сальдо торговельного балансу.
Теорія абсолютних переваг А. Сміта виходить з того, що добробут нації
залежить	від	ступеня	поглиблення		поділу ,	впрацітому	числі	й
міжнародного.		А. Сміт	дійшов	висновку, що		кожна	країна	має

спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютні переваги: тобто, виробництво товарів, які певній країні обходяться дешевше, повинне орієнтуватися не лише на задоволення потреб своєї держави, а й забезпечувати їх експорт за кордон. Купувати (ввозити, імпортувати) держава повинна ті товари, виробництво яких У її межах обходиться дорожче.

Теорія відносних переваг Д. Рікардо виходила з	того, що кожна країна
повинна спеціалізуватися на виробництві та	експорті	тих	, товаріву
виготовленні яких вона маєпорівняльні переваги по	відношенню	до	інших

країн. Порівняльні переваги виникають там, де виробництво товарів вимагає менших витрат праці і ресурсів. Наприклад, дві країни (Англія і Португалія) виробляють по два товари (сукно і вино). Португалія має абсолютні переваги перед Англією у виробництві вина, а Англія – у виробництві сукна.

Неокласичні теорії світової торгівлі(теорія								Хекшера –	Оліна –
Самуельсона) представляють модифікацію теорії відносних переваг, за якою
країни	експортують		переважно			товари, які	вироблені		з	відносно
надлишкових факторів виробництва, а імпортують товари з										відносно
дефіцитних для них факторів виробництва.
Теорія альтернативних витрат Г. Хаберлера ґрунтується на дослідженні
технологічних змінних,			що	визначають		поведінку		суб'єктів	на	світовому
ринку	товарів.	Він	стверджує,		що	країни		експортують		продукцію
найпередовішого		технологічного			виробництва, сприяючи				тим	самим
поширенню у світі новітніх технологій. Відтак розрив між технологічними
рівнями	зникає,	експорт		скорочується, структура				зовнішньої		торгівлі
змінюється.

Теорія життєвого циклу товару(ЖЦТ) Раймонда Варнона виходить з того, що всі товари проходять свій життєвий цикл. Ця теорія розглядає взаємозв'язок між життєвим циклом типового нового товару та міжнародною торгівлею за такою схемою:

171

I етап – поява нового продукту на ринку; II етап – зрілість продукту;

III етап – випуск стандартизованого продукту.

У міжнародному плані виробництво цих товарів переміщується залежно від етапу циклу. Цією теорією Р. Варнон прагнув пояснити, чому саме США займає лідерські позиції у виробництві нових і перспективних товарів. Оскільки попит на ці товари на американських ринках з'являється раніше, ніж на ринках інших країн, це забезпечує США технологічні переваги.

Концепції незалежності, взаємозалежності і залежності: у випадку незалежності країна позбавляється можливості споживати ті блага, яких вона не виробляє. Тому країни не прагнуть до повної економічної незалежності, головне для них – уникнути або мінімізувати іноземний контроль за попитом

і пропозицію.		Взаємозалежність		– це розвиток торговельних зв'язків на
основі	взаємовигідного			економічного		співробітництва. Залежність
проявляється		у	нерівноправності		країн	різного	ступеня	економічного

розвитку в системі світової торгівлі, зумовленої залежністю від однієї країни як споживача чи постачальника.

Шляхи обмеження залежності:

–вихід країн, що розвиваються, на світовий ринок;

–диверсифікація експорту шляхом розвитку нетрадиційних виробництв.

Зовнішньоторгівельна політика

Політика міжнародної торгівлі існує у двох протилежних формах:

-свободи торгівлі (фрітредерства);

-протекціонізму.

Політика свободи торгівліабо вільної торгівлі (фрітредерство)

означає відсутність барє’рів між країнами у просуванні товарів на внутрішні ринки. Критерієм ефективності торгівлі є отримання економічних вигід країни від експорту та імпорту товарів на основі вищевказаних теорій порівняльних переваг.

Аргументи на користь вільної торгівлі:

–забезпечення міжнародної спеціалізації, вигідної як окремим країнам, так і країнам – учасницям зовнішньоторговельних відносин;

–активізація розвитку конкуренції як на національному, так і на міжнародному рівнях;

–розширення ринку;

–зменшення ризику дефіциту;

–	формування		високих		стандартів			якості		та	демократи
господарського життя.
	Політика		протекціонізму		означає		політику		захисту		інтересів
національного товаровиробника					шляхом		створення		тарифних та		інших
бар’єрів		для	іноземних	товарів		і	. послугМетою		протекціонізму		є
забезпечення економічної безпеки держави, підтримка державою певних
галузей,		забезпечення вищого		рівня		зайнятості		та доходів		національних
суб’єктів економіки.
	Аргументи на користь протекціонізму:

172

–забезпечення певних гарантій щодо належної економічної державної безпеки;

–опікування нових галузей, які тільки перебувають у стадії становлення;

–забезпечення вищого рівня зайнятості та доходів у межах національної економіки.

Протекціонізм доцільно використовувати під тиском необхідності. Це політика короткострокового періоду, а фритредерство – довгострокова політика

Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі:

-зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості і зниження частки сировинної продукції;

-зростання частини взаємної торгівлі індустріально розвинених країн;

- зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на основі поглиблення міжнародної виробничої кооперації;

-розвиток ринку наукомісткої продукції: продаж патентів, ліцензій, ноухау;

-зростання питомої ваги і значення світового ринку послуг;

2.Торговельний і платіжний баланс країни

Рух товарів, послуг, капіталів на світовому ринку відображається у торговельно-платіжному балансі, який представляє собою статистичний звіт, у якому показані платежі з експорту, імпорту товарів, послуг, капіталів з-за кордону за певний період.

Платіжний	баланс — статистичний		звіт	за певний	проміжок часу
(місяць, квартал, рік), який		показує	співвідношення		між	сукупними
надходженнями з-за кордону та платежами за кордон.
Складаючи платіжний баланс, розрізняють реальні і фінансові потоки. Рух
товарів, послуг,	матеріальних	або інших	не	фінансових	активів	називають

реальними потоками. Реальні потоки у грошовому виразі відображають на поточному рахунку. Рух вимог та зобов'язань, що виникають у зв’язку з рухом реальних потоків, називають фінансовими потоками і відображають на рахунку капіталу та фінансів.

Платіжний баланс складається з двох підрозділів— дебету і кредиту. Для складання платіжного балансу використовуютьметод подвійного бухгалтерського запису. Суть цього методу полягає в ,томущо кожна операція має два записи. Один з них реєструється як кредит із додатним знаком, інший — як дебет із від'ємним знаком. Тому платіжний баланс — сума дебету і кредиту— дорівнює нулю. Більшість записів у платіжному балансі відображає зовнішньоекономічні операції, в яких одні економічні цінності обмінюються на інші. Тому в рахунках платіжного балансу роблять подвійний запис.

173

				Таблиця 5
	Приклад платіжного балансу країни
	Рахунок платіжного балансу	Кредит	Дебет	Сальдо
І Поточний рахунок
А. Товари і послуги				Баланс товарів і послуг
1.	Товари			Торговельний баланс
2.	Послуги (нефакторні)			Баланс послуг

2.1Транспортні послуги

2.2Туризм

2.3Послуги зв’язку

2.4Будівельні послуги

2.5Страхові послуги

2.6Фінансові послуги

2.7Інформаційні послуги та інші

Б. Доходи від факторних послуг		Чистий зовнішній дохід
1.	Оплата праці
2.	Доходи від інвестицій
В. Поточні перекази		Чисті поточні перекази

ІІ. Рахунок капіталу і фінансів

А. Рахунок капіталу

1.Перекази капіталу

2.Придбання/продаж не фінансових активів

Б. Фінансовий рахунок
1. Прямі інвестиції	Чисті	прямі	іноземні
	інвестиції

1.1За кордоном

1.2В економіку країни

2.Портфельні інвестиції

2.1Активи

2.2Зобов’язання

3.Інші інвестиції

3.1Активи

3.2Зобов’язання

4. Резервні активи

Баланс офіційних розрахунків

4.1Монетарне золото

4.2Спеціальні права запозичення

4.3Резервна позиція в МВФ

4.4Іноземна валюта

Статистичні розбіжності

Баланс

-

0

-

174

Згідно з методикою МВФ, класифікація статей платіжного балансу ґрунтується на виокремленні двох основних розділів: "Поточний рахунок" та

"Рахунок капіталу і фінансів".

Поточний рахунок узагальнює статистичні дані про рух між країною та рештою світу реальних ресурсів(товарів, послуг, доходів). У ньому виділяють три широкі категорії: товари і послуги (нефакторні), доходи від факторних послуг і поточні перекази.

Імпорт країни зобов'язує її платити решті світу, а це зменшує запаси іноземної валюти в банках країни. Різницю між експортом та імпортом називають торговельним балансом. Торговельний баланс країниактивний, якщо її експорт перевищує імпорт, пасивний, якщо імпорт перевищує експорт.

Баланс товарів і послуг країни — це різниця між: її експортом товарів і послуг та її імпортом товарів і послуг. У другому розділі платіжного балансу

відображаються	потоки	капіталу	і фінансів. Це рух	коштів, будь-яких
зобов'язань і	вимог, що	виникають	між резидентами	різних країн при

взаємних розрахунках за товари і послуги, позиках грошей або товарів, погашенні боргів, інвестиціях у нерухоме майно, цінні папери та інші активи за кордоном.

Рахунок капіталу і фінансів об'єднує два самостійні рахунки— рахунок капіталу та фінансовий рахунок. Рахунок капіталу враховує перекази капіталу

і придбання (продаж) нефінансових активів.
Фінансовий рахунок відображає		операції з активами	і	зобов'язаннями
(пасивами) резидентів	стосовно	нерезидентів. Активи	і	зобов'язання

класифікуються на такі чотири групи: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, інші інвестиції та резервні активи.

До прямих належать такі інвестиції, коли іноземний інвестор володіє десятьма і більше відсотками звичайних акцій акціонерного товариства. Збільшення прямих інвестицій нерезидентів в економіку країни і зменшення

прямих інвестицій резидентів за кордоном відображаються						у	.кредиті
Збільшення інвестицій резидентів за кордон					і зменшення		інвестицій
нерезидентів відображаються у дебеті.
До	портфельних	інвестицій	належать	такі, коли	іноземний	інвестор
володіє менш ніж10% акціонерного капіталу, а також облігації та інші
довгострокові цінні папери(держави і корпорацій), інструменти грошового
ринку (короткострокові облігації,			векселі),	фінансові	похідні інструменти
(опціони, валютні ф'ючерси тощо).
До	резервних	активів належать		суворо	визначені	,активищо

перебувають у власності або під контролем центрального банку країни: золотий запас країни, спеціальні права запозичення, активи в іноземній валюті, резервна позиція країни в МВФ. Центральний банк використовує резервні активи для усунення диспропорцій платіжного балансу або для регулювання валютного курсу. У статті "Резервні активи" відображається їхня зміна на балансі центрального банку впродовж певного періоду. Сальдо

175

статті "Резервні активи" називають балансом офіційних розрахунків.

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу він зажди збалансований. Поняття «додатного сальдо» або «від’ємного сальдо» можна застосовувати лише до окремих його частин. В аналізі платіжного балансу звичайно виділяють сальдо торговельного балансу, балансу поточного рахунку, балансу рахунку капіталу та балансу офіційних розрахунків.

Зв'язок платіжного балансу і курсу валют проявляється в наступному :

- якщо платіжний баланс погіршується, сальдо стає від’ємне, то це країна більше витрачає грошей за кордоном на імпорт, ніж отримує від продажу за

експорт вітчизняних товарів. Тоді			на валютному		ринку збільшується
пропозиція національної валюти і зростає попит на іноземну валюту, що
спрямовує	курс	національної	валюти	до	,зниженняїї купівельна
спроможность падає.

- і навпаки якщо платіжний баланс має позитивне сальдо має, то виникає тенденція до підвищення курсу національної валюти.

При цьому падіння курсу національної валюти стимулює вітчизняних

експортерів і робить менш вигідним імпорт іноземних товарів.
	3. Зміст і структура світової валютної системи.
		Валютний курс.
Важливою складовою ланкою світового господарства є						міжнародні
валютні	відносини. Їх	функціонування	і	розвиток		пов’язаний
обслуговуванням всього комплексу економічних зв’язків, що складаються
між країнами на світовому ринку в таких сферах: зовнішня торгівля, вивіз
капіталу,	надання займів	і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток
туризму, тощо.
Об’єктивними передумовами розвитку світової валютної системи були
наступні:	удосконалення	міжнародного	поділу	праці	та	спеціалізації
виробництва, інтернаціоналізація вартості товарів				і послуг	на	світовому
ринку і розвиток на цій основі інтернаціоналізації грошових відносин.

Валюта в широкому розумінні– це грошова одиниця країни(гривня, рубль, долар і т. ін.) у вузькому розумінні – це грошові одиниці іноземних держав.

Національна валютна система – форма організації валютних відносин країни, що визначається національним законодавством і охоплює такі структурні елементи:

-національна грошова одиниця;

-золотовалютні резерви країни;

-умови конвертованості національної валюти;

-регулювання валютного ринку державою;

-статус національних установ, що регулюють валютні відносини країни.

Валютні системи окремих країн в єдності свого функціонування утворюють світову валютну систему, яка існує з другої половини ХІХ ст.

176

Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

1. Система «золотого стандарту», яка існувала з1867 року до часів великої економічної депресії – 30-ті роки ХХ ст. і характеризувалася такими рисами:

-розрахунок між країнами здійснювався шляхом розрахунку золотими монетами;

-золото функціонувало у вигляді світових грошей;

-всі валюти світу фіксували свій зміст до певної кількості золота;

-існували фіксовані валютні курси всіх країн, що входили до золотого стандарту.

Недоліки системи золотого стандарту:

- вона виключала можливість проведення окремими державами самостійної валютно-грошової політики;

-відбувався відплив золота та його приховування під час війни, інфляції, кризи;

-при зменшенні золотого валютного запасу країни неможливо було утримати фіксований валютний курс;

-система була жорстка, дорога, нееластична, сильно залежала від видобутку золота в країні.

Форми золотого стандарту:

-золотомонетний стандарт (діяв із 1867 року до початку ХХ .)ст представляв собою обіг золотих монет і вільний обмін паперових грошей на золото;

-золотозливковий стандарт (діяв з початку ХХ ст. до Першої світової війни) – давав можливість обміну паперових грошей на золото, якщо сума грошей відповідала ціні золотого злитку;

-золотодевізний стандарт (діяв з 1922 року до середини 30-х років ХХ

ст.) і дозволяв обмінювати банкноти на іноземну валюту(девізи), розмінну на золото.

2. Система «золотодоларового стандарту» (Бреттон-Вудська система),

яка існувала з 1944 року до 1976 року. Вона мала такі риси:

-встановлення фіксованих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу долара;

-курс долара був фіксований до вмісту золота, він прирівнювався до золота за таким співвідношенням: 1$ = 0,888 гр золота;

-була заборонена приватна купівля-продаж золота для припинення відтоку золота за кордон.

-центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;

-організаційною і контролюючою ланкою виступають МВФ і МБРР.

Тоді ж був утворений Міжнародний валютний фонд(МВФ), який контролював жорстку фіксацію іноземних валют до долара і при відхиленні надавав кредити для утримання цього курсу. Ця система існувала до70-х років ХХ ст., коли відбулася світова енергетична криза(1973-1975рр.) і внаслідок цього стала падати купівельна спроможність долара та почалася

177

інфляція в США. Деякі країни стали відмовлятися від долара як міжнародної розрахункової одиниці і система золотодоларового стандарту похитнулася.

3. Система «плаваючих» валютних	курсів (Ямайська	валютна
система), яка була створена у1976 році і	існує по цей ,часі	має такі
характерні риси:

- відмінено офіційний золотий паритет і фіксацію вмісту золота у

національних	валютах,		тобто	золото	перестало	бути	розрахунковою
грошовою одиницею;
- основний		засіб	міжнародних		розрахунків– вільно		конвертована
валюта, а також		штучна колективна			міжнародна	розрахункова одиниця

(Special Drawing Rights) – SDR, створена Міжнародним валютним фондом на основі кошика твердих валют світу. Величина SDR визначалася на основі кошика валют, куди входили 5 валют світу: долар складав 44 %; німецька марка – 21%; франц. франк – 11 %; англ. фунт стерлінг – 11 %; японська єна

– 7 %.

SDR не була прив’язана ні до золота, ні до долара, мала гнучкий плаваючий валютний курс на основі визначення попиту і пропозиції на світовому валютному ринку на кожну національну валюту.

- вільний плаваючий курс валют світу визначається попитом і пропозицією на них на внутрішньому і світовому ринку;

- центральні банки держав мають право обирати самі режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

SDR – застосовують для встановлення паритетів і курсів валют, але свого головного призначення – стати головним резервним активом МВФ, -

вона не виконала.
Валютний курс та його визначення
Конвертованість валюти – це	здатність	національної грошової	одиниці
обмінюватися на інші валюти.
Валютний курс – це ціна	будь-якої	валюти, виражена через	певну

кількість іноземної валюти.

Методи визначення валютного курсів:

1. На основі зіставлення ринкових цін на золото, визначених різними валютами: наприклад, якщо на Лондонській валютній біржі ціна

1 унції золота = Х дол. США Y євро,

то для визначення курсу долара стосовно євро, необхідно ціну 1 унції золота в доларах поділити на ціну 1унції золота в євро:

1$ = X євро.

Y

2. На основі зіставлення рівня цін на споживчий кошик різних країн. Він визначається, як паритет купівельної спроможності валют у:

PPP = PjA , де

PjB

178

PjA – рівень цін товарів і послуг, що входять у споживчний кошик у поточному періді в країні «А»;

PjВ - рівень цін товарів і послуг, що входять у споживчний кошик у

поточному періді в країні	«В»;
Паритет купівельної	спроможності валют може визначатися у двох

формах:

І – прямого котирування, тобто одна одиниця іноземної валюти виражена через певну кількість національної валюти, наприклад, 1$ =7,9 грн.

ІІ – оберненого	котирування, тобто	одиниця	національної	валюти
виражається через певну кількість іноземної валюти, наприклад, 1грн.=1/8$
Котирування	– це визначення	офіційними	державними	органами

(центральним банком) ціни іноземної валюти.

В умовах інфляції визначаєтьсяреальний обмінний курс, який враховує зміну рівня цін у поточному періоді за формулою:

Er = En × PjA , де

PjB

Er – реальний валютний курс,

En – номінальний валютний курс,

PjA – рівень цін товарів і послуг, що входять у споживчний кошик у поточному періді в національній економіці;

PjВ - рівень цін товарів і послуг, що входять у споживчний кошик у поточному періді в у країни-торговельного партнера;

3. метод визначення валютного курсу обраховується на основі зіставлення ефективних виробничих вират в різних країнах:

-рівень зарплати;

-норма процентної ставки;

-рівень продуктивності праці;

Він використовується для встановлення валютного курсу довгостроковому періоді

Питання для самоконтролю

1.Які характерні риси і значення міжнародної торгівлі? Чим зумовлена еволюція теорій зовнішньої торгівлі?

2.Що таке міжнародний платіжний баланс? Яка його структура?

3.Які особливості притаманні світовому ринку послуг порівнянно з ринком товарів?

4.Що таке прямі портфельні інвестиції?

5.Які існують методи визначення валютних курсів?

179

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1.	Башнянин Г.І,	Лазур	П.Ю., Медведєв	В.С.	Політична	економія:
підручник для студентів вузів. – К.: Ніка-центр, Ельга, 2000. – 527с.
2.	Бєляєв О.О., Бебело А.С.		Політична економія: навч. посібник. – К.:
КНЕУ, 2001. – 328 с.
3.	Гальчинський	А.С., Єщенко П.С., Палкін		Ю..І	Основи економічної

теорії: підручник. – К.: Вища школа, 1995. – 471 с.; 2002. – 543 с.

4.Загальна економіка: підручник / І.Ф.Радіонова та . інЗа ред. І.Ф.Радіонової.. – К.: А.П.Н., 2000. – 392 с.

5.Закон України „Про власність”// Закони України, т.1. – К.: Офіційне видання, 1996. – с.173-187.

6.Закон України „Про підприємництво”// Закони України, т.1. – К.: Офіційне видання, 1996. – с.191-200.

7.Закон України „Про зайнятість населення”// Закони України, т.1. – К.: Офіційне видання, 1996. – с.252-267.

8.	Закон	України „Про	банки і	банківську	діяльність”// Закони України,
т.1. – К.: Офіційне видання, 1996. – с.285-298.
9.	Закон України „Про підприємства в Україні”// Закони України, т.1. – К.:
Офіційне видання, 1996. – с.310-331.
10.	Закон	України „Про цінні папери і фондову біржу”// Закони України,
т.2. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 3-17.
11.	Закон України „Про господарські товариства”// Закони України, т.2. –
К.: Офіційне видання, 1996. – с. 189-212.
12.	Закон	України „Про	товарну біржу”//		Закони	України, т.2. – К.:
Офіційне видання, 1996. – с. 364-369.
13.	Закон	України „Про		господарські		селянське(фермерське)

господарство”// Закони України, т.2. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 486500.

14.Закон України „Про форми власності на землю”// Закони України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 4.

15.Закон України „Про колективне сільськогосподарське підприємство”// Закони України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 22-32.

16. Закон	України „Про		обмеження		монополізму	та	недопущення
недобросовісної		конкуренції	у	підприємницькій		діяльності”// Закони
України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 47-55.

17.Закон України „Про колективну приватизацію майна державних підприємств”// Закони України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 97.

18.Закон України „Про приватизацію невеликих державних підприємств

(малу приватизацію)”// Закони України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 119-130.

19.Закон України „Про приватизаційні папери”// Закони України, т.3. – К.: Офіційне видання, 1996. – с. 132-135.

20.Закон України „Про колективну оренду державного майна”// Закони

180