Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Приєднання до Великого князівства Литовського

101

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Москов­ ського князівства. Консолідуючи навколо себе навколиш­ ні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та коро­ лю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и води король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос­ ковсько-литовського протистояння. Війни та збройні су­ тички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби ро­ сійська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обста­ вин під впливом зростаючого соціального гніту, релігій­ ної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сівер- ські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили про­ ти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держа­ ва — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Вели­ кого князівства Литовського тривало декілька віків. У се­ редині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але до­ сить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсь­ ко-литовського протистояння. Після утворення Речі Пос-

102	Українські землі у складі Литви та Польщі

политої (1569) вони стають частиною Польщі, що приз­ водить до ополячення та окатоличення українського люду.

4.2. Польська експансія на українські землі

наприкінці XIV — в середині XVI ст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала сво­ єрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в україн­ ські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гас­ ла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та по­ грабувавши княжий палац на Високому Замку, польсь­ кий король Казимир НІ готував розширення агресії з ме­ тою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухва­ лі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тіль­ ки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Про­ тистояння закінчилося компромісом: Казимир III був зму­ шений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського кня­ зівства виникли два державних утворення: Волинське кня­ зівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська авто­ номна республіка у Галичині, лідером якої був «управи­ тель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спад­ щину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка­ зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом про­ ти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Лит­ ву — місцеве українське населення, польська держава під-

Польська експансія на українські землі

103

порядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збіль­ шило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардиналь­ но відрізнялося від литовського: польський уряд з само­ го початку утвердження в цьому регіоні намагався зро­ бити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та проти­ дію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династич­ ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби­ рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівст­ ва. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галиць­ ких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі погли­ нути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив вті­ ленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа вла­ да в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литов­ ського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовсь­ кої унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого кня­ зівства Литовського, українські землі після смерті Ві­ товта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віденською унією, а за­ лишалися у складі Литовської держави. Проте Польща

104	Українські землі у складі Литви та Польщі

не відмовлялася від поглинання Великого князівства Ли­ товського, вона лише змінила тактичну лінію. Багато­ річні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шлях­ ти католицького віросповідання Королівства Польсько­ го та Великого князівства Литовського. Литовські фео- дали-католики на противагу православним отримали пра­ во повністю розпоряджатися своїми земельними воло­ діннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, за­ бивши два клини — між православними та католицьки­ ми феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовсько­ го, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального про­ никнення в українські землі. Чергове польсько-литовсь­ ке протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а схід­ не — залишалося під контролем Литви. Завоювання суп­ роводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільсь­ ке. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгор­ таються процеси централізації, посилюється вплив Поль­ щі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поста­ вили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допо­ могу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовсь­ кі переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укла­ денням Люблінської унії, яка об'єднала Польську держа­ ву і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі нап­ рикінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки

Люблінська унія

105

одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­ лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­ гійних, соціальних та етнічних відносин.

4.3. Люблінська унія

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму­ ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ­ них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни­ цю між ступенями шляхетства, то в українських зем­ лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки­ ми правами та привілеями: економічними (величезні під­ владні території та значні резерви робочої сили), полі­ тичними (можливість обіймати найвищі державні поса­ ди — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични­ ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь­ ких намісників — воєвод та старост, раз по раз потерпа­ ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь­ кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста­ ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ­ ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли­ товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу­ вати податки на утримання війська (серебщину), а й від­ бувати військову службу в загальношляхетському опол­ ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583)

106	Українські землі у складі Литви та Польщі

з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла­ ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі­ ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­ леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­ відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува­ ти це рішення. А щоб остаточно з+рвати сейм, після місяч­ них переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демар­ шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра­ їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при­ кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува­ лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во­ лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен­ ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу­ ченням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона­ ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли­ товську унію, яка юридично закріпила появу нової дер­ жави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль­ ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня­ зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­ жавності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій­ сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські маг­ нати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при­ вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна­ ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з

Утворення Кримського ханства та його експансія

107

тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «щ о ми різних релі­ гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра­ вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро­ сповідання, збереження руської мови в офіційному діло­ водстві) українська шляхта всупереч українським магна­ там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во­ лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої­ стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де­ мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво­ боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла­ ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере­ дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль­ щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати на­ ціональних традицій та культури.

4.4. Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили цент­ ральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприй­ мати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського хан­ ства з правлячою династією Гіреїдів.

108	Українські землі у складі Литви та Польщі

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Пос­ тійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протис­ тояння претендентів на кримський престол, так і зма­ гання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. крим­ ські татари не знали осілого землеробства і вели кочо­ вий спосіб життя. Один із сучасників так описує харак­ тер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економі­ ка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шля­ хом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирі­ шували свої внутрішні проблеми кримські хани шля­ хом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство роби­ ло постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Ту­ рецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів та­ тарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуван­ ням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російсь­ ких земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була невзмозі надійно захистити свої південні кордони. При­ кордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гар­ нізони укріплених замків слабкі, наймане військо налі­ чувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажано­ го результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці фор­ мування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки бло­ кувала татарські напади, скільки потурала їм.

Утворення Кримського ханства та його експансія

109

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Вели­ кого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримсь­ кого ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Лит­ ви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширю­ ється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбу­ вав Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення міс­ цевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регуляр­ но (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла сер­ йозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства укра­ їнські землі стали для нього головним об'єктом експан­ сії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розви­ валася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому на­ селенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішу­ вати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та гра­ біжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування числен­ ної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність поль­ сько-литовської держави захистити свої південні кордо­ ни. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми по­ ходами загрожувала життєдіяльності українських зе­ мель.

110	Українські землі у складі Литви та Польщі

4.5. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуата­ ція великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полю­ ванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мис­ ливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгів­ лю. Основним перевалочним пунктом зернового експор­ ту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Поспо­ литій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зрос­ тання попиту на продукти скотарства й землеробства зу­ мовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та техноло­ гії господарювання (розширення асортименту сільсько­ господарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат тощо, появу водя­ них, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організа­ ції праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей про­ цес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій поло­ вині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основни­ ми джерелами такого зростання великого феодального зем­ леволодіння були великокнязівські дарування, захоплення