- •Історія України
- •Хі. Україна на початку хх століття
- •11.1. Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку хх століття
- •11.2. Революція 1905-1907 рр. В Україні
- •11.3. Столипінська аграрна реформа та її наслідки
- •11.4. Участь України у першій світовій війні
- •Контрольні запитання
- •Хіі. Національно-демократична революція та громадянська війна (1917-1920)
- •. Центральна Рада та її діяльність. Утворення унр
- •12.2. Боротьба Центральної Ради і більшовиків за владу в Україні
- •Режим гетьмана п.Скоропадського (Гетьманат в умовах німецької окупації)
- •12.4. Правління Директорії
- •12.4. Перемога більшовицьких сил над білогвардійськими і польськими військами
- •Контрольні запитання
- •Хііі. Соціалістичні перетворення і формування тоталітарного режиму (1921-1939)
- •13.1. Участь України в утворенні срср
- •13.2. Господарче і національно-державне будівництво на рейках непу
- •Встановлення сталінської диктатури. Протиріччя суспільно-політичного життя в Україні
- •13.4. Індустріалізація промисловості та колективізація сільського господарства. Їх соціально-політичні наслідки для України
- •Контрольні запитання
- •Хіv. Українська рср у роки Другої світової та Великої Вітчизняної війн
- •14.1. Україна і світ напередодні та на початку Другої світової війни
- •14.2. Бойові дії Червоної Армії на території України
- •14.3. Партизанський рух і радянське підпілля
- •14.4. Націоналістичний рух у роки війни
- •14.5. Значення Перемоги над фашизмом для українського народу
- •Контрольні запитання
- •15.1. Урср у післявоєнному світі
- •15.2. Відбудова народного господарства
- •15.3. Суспільно-політичне життя в урср у повоєнні роки
- •15.4. Економічний розвиток урср
- •Контрольні запитання
- •Хvі . Україна в умовах загострення протиріч у радянському суспільстві (1965-1990)
- •16.1. Економіка України у добу науково-технічної революції (нтр)
- •16.2. Негаразди суспільно-політичного життя
- •. Спроби перебудови суспільства
- •16.4. Політичне протистояння в українському суспільстві
- •17. 1 Державотворення і політичний розвиток України в 1991-1996 рр.
- •17.2. Конституція України
- •17.3. Розвиток Української держави після прийняття Конституції
- •Теми контрольних робіт (рефератів)
16.2. Негаразди суспільно-політичного життя
Двадцятиріччя (1965-1985 рр.) було край суперечливим. Попри очевидні здобутки радянської держави, у соціально-політичному та культурному житті відбувся поворот до неосталінізму. Цей процес розпочався з доповіді Л.Г. Брежнєва на урочистих зборах на честь 50-річчя Жовтневої революції (1967), яка поклала початок розробці міфу про побудову в СРСР розвинутого соціалізму. Починається створення нового «культу особи», звеличення Л.Брежнєва, який за час свого керування країною (1964-1982 рр.) отримав звання Маршала СРСР, орден «Победа», чотири зірки Героя Радянського Союзу, зірку Героя Соціалістичної праці, став двічі лауреатом Ленінської премії тощо.
У Конституції СРСР 1977 р. і написаній на її основі Конституції УРСР (1978) проголошувалося народовладдя, однак насправді господарем держави була партійна номенклатура. Вона фактично жила не за державними, а власними законами. На місцях влада цілком належала першим секретарям обкомів, міськкомів, райкомів партії, які усували партійні маси від вирішення політичних і навіть господарських справ, недоброзичливо ставилися до тих, хто вголос висловлював свою думку або проявляв несанкціоновану згори, ініціативу.
Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Якщо у перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів, які поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, громадськими організаціями.
Відсутність ротації керівних кадрів і громадського контролю за їхньою діяльністю, призвела до постаріння і деградації української політичної еліти, створила умови для корупції і зради соціалістичним ідеалам з боку тих, хто безліч разів декларував їх з високих трибун. У суспільстві, в самій компартії визрівали політична апатія і розчарування у соціалізмі.
Зазначена кадрова політика і наявний кадровий потенціал значною мірою визначили й характер політичного розвитку Радянського Союзу. Майже відразу після приходу Л.Брежнєва до влади відбувається поступове повернення до сталінізму (щоправда без масових репресій), адже й сам керівник партії і його найближче оточення були по суті сталіністами, хоча й поміркованими. Ще більше посилився розрив між офіційно проголошеними принципами і практикою політичного життя. Відбувалося фактично усування представницьких органів та посилення ролі виконавчого апарату.
У той же час все більше утверджувався диктат офіційної ідеології. Партійна цензура викривала «ідеологічні помилки» в роботі журналу «Вітчизна», «Жовтень», кіностудії ім. О. Довженка. У проявах «буржуазного націоналізму» були звинувачені видатні письменники і поети. Ідеологічному тиску було піддано роман О.Гончара «Собор».
Суспільно-політичне життя в державі дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Л. Брежнєв і його «команда» не тільки не зробили систему стійкішою, а, навпаки, продовжували і стимулювали поглиблення кризових явищ. Відбувалося небачене раніше розбещення керівних кадрів, масового характеру набуло казнокрадство, сталося тотальне відчуження влади від народу. «Під дахом» деяких владних структур або окремих чиновників зародилася й зростала «тіньова економіка». Країна несла страшенні втрати від неефективної економіки, гонки озброєнь. Засоби масової інформації постійно бубоніли про про грандіозні успіхи у комуністичному будівництві, «розвинутий соціалізм», «непорушну дружбу народів», «монолітну єдність радянських людей навколо партії», а насправді тринькалися гігантські природні багатства країни, уповільнився технічний прогрес, величні ресурси витрачалися на підтримку «братських соціалістичних країн» і «революційних» авантюристів у Африці, Азії, Латинській Америці.
Необхідність змін у суспільстві, особливо у системі управління, відчувала значна частина населення. Насамперед це були його політично активні верстви, передусім інтелігенція, молодь. Вони з усе більшим співчуттям ставилися до дисидентського руху, представники якого (М. Руденко, П.Григоренко, Л.Лук’яненко, В.Стус, В.Чорновіл та ін.) ще з середини 1970-х рр. висували вимоги демократичних реформ у державі. Спільним для всіх напрямків опозиційного руху було також заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний, як вони вважали, статус України. Особливу активність виявляли греко-католики у західних областях України, котрі спираючись на підтримку населення, домагалися відновлення своїх прав.
Тривогу за майбутнє країни відчували і окремі діячі правлячої верхівки. Але, як правило, їх наміри не йшли далі від «наведення порядку», пояснюючи недоліки в державі діяльністю тих чи інших чиновників. Вони і далі покладали надії на командно-адміністративну систему, яка була сформована за попередні роки. Це, в свою чергу, не передбачало проведення кардинальних реформ, яких так потребувало суспільство.