16.4. Політичне протистояння в українському суспільстві

26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС, поблизу Києва. Керівники КПРС і КПУ намагалися приховати масштаби катастрофи від людей, смертельну небезпеку для їхнього життя. Більш того, вони організували проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіаційна обстановка не дозволяла цього робити. Все це дискредитувало владу і дало ще одну підставу для нищівної критики з боку опонентів, прискорило крах політичної системи, розвал СРСР. Чорнобильська трагедія показала готовність багатьох людей пожертвувати своїм життям і здоров’ям заради порятунку країни, але одночасно виявила неспроможність влади захистити населення, сприяла посиленню політичної активності в суспільстві.

Активізувалися українські дисиденти. Саме вони стали основною силою опозиційного радянському режимові національного руху 80-х–початку 90-х рр. Вони все частіше знаходили підтримку з боку партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів (від районної ради до Верховної Ради України), які еволюціонували у напрямку до націонал-комунізму і усвідомлювали , що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в незалежній державі. Позиції обох цих груп поступово зближувались, прискорюючи тим самим процес здобуття Україною незалежності.

У 1989 р. з ініціативи Київської організації Союзу письменників України та Інституту літератури АН УРСР виник Народний рух України за перебудову, або просто Рух. Популяризації цієї громадської організації ненавмисно сприяло керівництво КПУ, зокрема, зав. ідеологічним відділом ЦК Л.М.Кравчук, який невдало провів телевізійну полеміку з представниками Руху. Виникли також екологічна асоціація «Зелений світ», Історико-просвітницьке товариство «Меморіал» та ін. «Неформальні» громадські формування, які дедалі посилювали критику КПРС, об'єднували навколо себе усіх невдоволених існуючим суспільним ладом, У 1990 р. «неформали» об'єдналися у політичні партії, яких до кінця року стає 16. Серед них: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін. Однак, провідною опозиційною силою залишався Рух, який поступово переходить на відверто антикомуністичні позиції, розпочинає боротьбу за владу з КПРС і за вихід України зі складу СРСР.

Отже, вже з кінця 1980-х рр.. поступово розвивається процес, логічним наслідком якого стало здобуття Україною незалежності. Особливо суспільно –політичне життя в Україні (як і в Союзі у цілому ) активізується під час і після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. Уперше за роки радянської влади до вищого законодавчого органу країни потрапили громадяни ,не підконтрольні партійному апарату .Трансляції засідань 1-го з’їзду народних депутатів СРСР по всесоюзному радіо, які слухали мільйони людей, поступово руйнували стіну страху перед владою. З’являються публікації в газетах та журналах, у яких висвітлюються «білі плями» історії, страшна правда про стан екології, пояснюються причини «буксування економіки». Завдяки проголошеній М. Горбачовим політиці «гласності» стала можливою відверта критика існуючих порядків в країні .

Політизація суспільства у цей період набула небачених масштабів. Усе більшу підтримку широких верств населення поряд з економічними вимогами набувають ідеї національно-визвольного руху. Зокрема, у січні 1990 р. Народний рух України, разом з іншими демократичними силами, закликали відзначити 22 січня День соборності України – 71-у річницю проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР (1919 р.). Між Києвом і Львовом був утворений «живий ланцюг», що отримало резонанс у всій Україні. Ця подія закріплювала у свідомості громадян республіки ідею непорушної єдності українських земель та відновила в пам’яті народу національну символіку.

У березні 1990 р. в Україні відбулися вибори до Верховної Ради і місцевих рад УРСР. Переважну більшість депутатських міcць здобули представники Компартії України, а Головою Верховної Ради, після напруженої боротьби, було обрано 1-го секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Але при цьому опозиційним силам вдалося завоювати в Раді майже третину місць та організувати опозиційну фракцію – Народну Раду, яку очолив академік І. Юхновський. У 3-х західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській, де націонал-демократи здобули перемогу, місцеві організації КПУ опинилися у незвичній для себе ролі опозиційних.

Таким чином, ідея незалежності України, яка нещодавна вважалась «антинародною», «націоналістичною», а значить і злочинною, на повний голос зазвучала у стінах парламенту. У цих умовах частина депутатів-комуністів мусила піти на поступки націонал-демократичним силам. Це зумовило прийняттю Верховною Радою документу історичного значення – Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Значно вплинуло на таку подію прийняття подібного рішення парламентом Російської Федерації 12 червня 1990 р. Одним з найголовніших положень декларації було те, що вона проголошувала «верховенство, самостійність повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Декларація започаткувала рішучий злам системи усталених відносин між Україною та союзним центром. Наступним кроком українського парламенту в цьому напрямку стало прийняття 3 серпня 1990 р. Закону УРСР «про економічну самостійність України». Закон проголошував принцип «власності народу республіки на її національне багатство і національний доход».

Однією з найбільш помітних подій осені 1990 р. стало студентське голодування у центрі Києва , наслідком якого стала відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Також Верховна Рада внесла зміни до Конституції України. Зокрема, було скасовано ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Велике значення мала ст. 71, яка проголосила верховенство законів республіки на її території.

Наприкінці 1990 р. найголовнішою темою обговорення у суспільно-політичному житті України була ідея нового союзного договору. За наполяганням союзного керівництва в більшості республік СРСР 17 березня 1991 р. був проведений референдум за збереження єдиної держави. Одночасно, за рішенням Верховної Ради України, було проведено всеукраїнське опитування населення з питання про входження України в «оновлений» Союз на засадах Декларації про державний суверенітет України. Переважна більшість громадян відповіли позитивно на обидва питання ( 70,5 % за 1-е, 80,2 % за 2-е ).

ХVІІ. Україна – незалежна суверенна держава

Ключові слова: незалежність, референдум, державотворення, демократія, громадянське суспільство, президент, конституція, криза корупція, олігархи, політична еліта.

90-ті роки ХХ ст. і початок ХХІ ст. мають особливе значення для України. Доба, в якій ми живемо, є перехідним періодом від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до ринкової. Український народ здобув можливість самостійно розпоряджатися своєю долею, будувати суверенну державу й громадянське суспільство. Він вправі розраховувати на гідне місце серед європейських націй і у світовому співтоваристві.