104. Теоретико-методологiчнi аспекти ефективностi працi

Ефективнiсть працi-це загальний обсяг продукцii подiлений на кiлькiсть втраченоi на його виробництво працi. На ефективнiсть працi безпосереднiй вплив здiйснюють такi фактори, як технiчний прогрес, фондоозброeнiсть, кiлькiсть робочоi сили i ефективнiсть розподiлу рiзних ресурсiв, iх сполучення i управлiння ними. Продуктивнiсть працi пiдвищується по мiрi покращення здоров’я, професiйноi пiдготовки, освiти i пiдвищення зацiкавленостi робiтникiв в результатах дiяльностi, по мiрi росту забезпеченостi машинами i обладнанням, а також природними ресурсами, при кращiй органiзацii виробництва i управлiння, при перемiщеннi робочоi сили iз менш ефективних галузей в бiльш ефективнi. Особливе мiсце серед факторiв зростання ефективностi працi займають освiта i професiйна пiдготовка. Iнвестицii в людський капiтал- важливий засiб пiдвищення продуктивностi працi. Взаємозв’язок мiж пiдвищенням рiвня квалiфiкацii i i продуктивнiстю працi досить складна, проте певна доля зростання продуктивностi працi залежить вiд рiвня квалiфiкацii. Серед факторiв продуктивностi працi особливе мiсце займають умови працi. Поряд з покращенням умов працi величезне значення для пiдвищення його ефективностi має покращення побутових умов робiтникiв

105. Програмно-цiльовi методи пiдвищення продуктивностi праці

В умовах ринковоi економiки все бiльшого значення набувають розроблення й упровадження програм управлiння продуктивнiстю працi. Успiшна реалiзацiя довгострокових програм управлiння значною мiрою обумовлена якiстю процесу планування на раннiх стадiях розроблення програм.

Цiлями програми є: ефективне використання людських ресурсiв; мiнiмiзацiя втрат виробництва;

створення ефективноi системи вимiрювання продуктивностi працi, тобто визначення межi i показникiв цiлей цiєi системи. Кожен пiдхiд щодо пiдвищення продуктивностi працi охоплює:

— органiзацiйнi форми пiдвищення продуктивностi працi;

— сфери пiдвищення продуктивностi працi;

— засоби i методи пiдвищення продуктивностi працi.

106. Економiчнi закони, що регулюють розподiльчi вiдносини в ре

Управлiння соцiально-трудовими вiдносинами чи iх рерулювання , - найважливiша частина функцiонування всiх економiчних систем . Можуть бути видiленi державний та регiональний рiвнi , а також головна зона регулювання соцiально – трудових вiдносин – основне господарське звено – пiдприємство , органiзацiя . Функцii та регулятори на кожному рiвнi вiдрiзняються один вiд одного , оскiльки вiдрiзняються завдання i цiлi суб’єктiв управлiння. Законодавство про працю було i залишається головним iнструментом регулювання соцiально – трудових вiдносин Ю, за допомогою якого розробляється та проводиться у життя полiтика в сферi працi . В спiввiдношеннi з масштабами своєi дii законодавчi акти можуть носити загальний або частковий характер . Законодавчого регулювання не достатньо для того, щоб досягти цiлей якi декларують тi чи iншi законодавчi акти . Необхiдно мати механiзм iх реалiзацii . Цим механiзмом виступає програмна та нормативна дiяльнiсть держави в ролi його виконавчих органiв . У сферi програмно – нормативноi регламентацii соцiально – трудових вiдносин включені наступнi основнi напрями :1.умови працi ;2.соцiальна полiтика ;3.зайнятiсть ;4.мiграцiйна полiтика ;5.демографiчна полiтика . Методи реалiзацii програм: 1.адмiнiстративнi; 2.органiзацiйнi; 3.фiнансовi; 4.економiчнi.