Самовиховання в житті людини

Самовиховання, на думку народу, має велике значення в житті людини. Народний афоризм прямо націлює юнаків і дівчат: «Ба­тьки дали тобі життя - волю виховай сам». Народ створив своє­рідну програму самовиховання молодої людини: «Хорошу спра­ву роби в міру, погану не роби зовсім», «Захочеш дізнатися про себе — спитай думку людей», «Хорошому норову вчись на при­кладі без норову», «Ввічливості вчись у неввічливого», «Не будь дуже солодким - тебе з'їдять, не будь дуже гірким - тебе вики­нуть», «Сто разів відміряй, а один раз відріж», «Не будь голубом для двох дахів», «Поводься так, як ти хотів би, щоб з тобою поводилися», «Якщо пригощають, пий навіть воду», «Не вчись ніжностей, а вчись труднощів», «Всяке діло роби сміло», «Взявся за гуж, не говори, що не дуж», «Скінчив діло, гуляй сміло».

Народна мудрість стверджувала: слід намагатися викликати в дитини внутрішні здорові чуття і прагнення позбавитися шкід­ливих і нездорових проявів у своєму характері, вчинках, допомо­гти їй поступово набувати позитивного життєвого досвіду, вироб­ляти в собі благородство, ввічливість, працелюбність, скромність, справедливість, чесність і правдивість.

Народ дбав про розвиток самосвідомості, гартування волі, фо­рмування позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до дія­льності, ініціативності, виконання обов'язків. Форми самовдос­коналення виражались у вигляді пристосування, наслідування,

орієнтації на людей.

Методи самовиховання: аналіз, спостереження, самокритика, самопереконання, самонавіювання, самозобов'язання, емоційне уявне перевтілення в іншу людину, похвала, оцінка вчинків доро­слими, присоромлення, спілкування зі старшими.

Засоби самовиховання: народні свята, обряди, символи, казки, усна народна творчість, народні традиції.

24

25

В українській народній педагогіці використовуються такі форми організації дітей: індивідуальна, групова, масова (фрон­тальна).

Індивідуальна форма - догляд за дитиною; групова - вихо­вання дітей у сім'ї, участь в об'єднаннях ровесників; фронталь­на — участь у праці, святах, обрядах.

Етнопелагогіка - основа сучасної національної системи виховання

Українська етнопедагогіка є власне національною виховною сис-темою, що сформувалася завдяки поєднанню народного, націона­льного і загальнолюдського, завдяки зв'язку минулого і загаль­нолюдського, минулого з сучасним в історії нашого народу. Ця система є сьогодні надійним фундаментом національного рефор­мування нашої освіти і виховання, розв'язання тих завдань фор­мування особистості громадянина України, які чітко визначені в Концепції громадянського виховання та Концепції 12-річної за­гальноосвітньої школи. А ці завдання, відповідно до названих документів, такі:

• сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, людину з притаманними їй особистісними якостями й риса­ ми характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою;

• сформувати такі особистісно значущі якості, як національна свідомість, духовність людини. Домінантою виховного про­ цесу має стати формування в учнів патріотизму з новим змі­ стовим наповненням. Це виховання почуття любові до рід­ ного краю, свого народу, держави, відповідальності за їх май­ бутнє, відкритості до сприймання різноманітних культур сві­ ту, освоєння духовних цінностей людства - гуманізму, свобо­ ди, справедливості, толерантності, культури миру, національ­ ного примирення, збереження природи, всебічний розвиток індивідуальності дитини.

Література для самостійного опрацювання

1. ВолковГ.Н. Зтнопедагогика. -Чебоксари, 1966.

2. Измайлов А. Народная педагогика. - М., 1991.

3. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). -К.,1994.

4. Концепція безперервної системи національного виховання. - К., 1994.

5. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­ їни, 1996.

6. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

7. Скуратівський В.Т. Берегиня. - К., 1987.

8. Стельмахович М. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

9. Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. - К., 1974.

10. Українська народна педагогіка в школі: Методичні рекомендації. -К., 1990.

Контрольні запитання і завдання

1. За якими критеріями народ визначав рівень вихованості людини.

2. Визначте основні компоненти змісту виховання в народній педаго­ гіці: а) людини; б) громадянина; в) сім'янина.

3. Складіть логіко-структурні таблиці: «Чинники формування особи­ стості в українській народній педагогіці», «Методи і прийоми на­ родного виховання».

4. Чому етнопедагогіка є основою сучасної національної системи ви­ ховання? Аргументуйте відповідь.

26

27

Тема З

Виховний ідеал української народної педагогіки

1. Суть виховного ідеалу. Традиційний український ідеал людини.

2. Тип досконалої людини в українській козацькій педагогіці.

3. Виховний ідеал у творчості педагога і психолога Г. Ващенка.

4. Сучасний ідеал українського національного виховання.

Суть виховного ідеалу. Традиційний український ідеал людини

Розбудова незалежної України потребує нової системи націона­льного виховання, стрижнем якої має бути національна ідея у формуванні молодої людини як громадянина України. Сучасне національне виховання можливе на основі бачення, осягнення і прагнення до провідного виховного ідеалу, який, по суті, і зумов­лює провідну мету виховання.

Слово «ідеал» означає першообраз, взірець досконалості, кін­цеву, вершинну мету людських прагнень.

Виховний ідеал — еталон (взірець) особистості, що служить головним орієнтиром у вихованні молодого покоління. Кожна історична епоха висуває свій оригінальний ідеал. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у вихов­ний ідеал. Який же сучасний педагогічний ідеал українського національного виховання? Де його шукати?

Український виховний ідеал відомий педагог і психолог Г. Ва-щенко представляє через аналіз українського виховного ідеалу перед хрещенням України-Руси, у творах письменників княжих часів, українській народній пісні, творах українських письменни­ків нового часу. Наш ідеал репрезентований українською народною

28

педагогікою. Він знайшов своє відображення і втілення в рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, родинному по­буті, святах, обрядах, настановах, правилах громадянської поведі­нки, символах, народних чеснотах, нормах християнської моралі, різних видах мистецтв, ремеслах і промислах нашого народу. Цей ідеал передається від старших поколінь молодшим, які його доповнюють і удосконалюють.

Коріння виховного ідеалу українців сягає часів наших дале­ких предків — орачів, автохтонів української землі. В дохристи­янський період наші предки дбали про виховання у дітей пра­цьовитості, побожного ставлення до природи, землі, хліба, поваги до старших і предків, витривалості, відваги, чесності і правдивос­ті. Це перше окреслення ідеалу. Від початку його становлення в центрі уваги стала одвічна проблема протистояння Добра - злу, Світла - темряві, Правди - брехні, Розуму - невігластву, Красиво­го - потворному, Справедливості - кривді. Звідси постає образ захисника вітчизни, борця за волю і щастя народу. Постійним ідеалом української народної педагогіки є людина праці, шляхе­тно свідома, з людською та національною гідністю. Після охре-щення України-Руси в процесі суспільного прогресу коло цінніс­них орієнтацій у вихованні помітно розширюється. Це стосуєть­ся дотримання норм християнської моралі. Основу виховного ідеалу становить гармонія душі, тіла і розуму: «Душа чиста -краще всякого намиста», «Здоров'я - всьому голова», «Розум -скарб людини». Домінантою є служіння Богові та Україні. Бог приймається як Абсолютний Вічний Дух, Свідомість Світу, вті­лення Добра, Честі, Доблесті, Світла, Розуму, Справедливості.

Український виховний ідеал чітко орієнтований на всебічний гармонійний розвиток особистості, на трудову і мистецьку вправ­ність. До виховного ідеалу віднесено такі риси, як талант люди­ни, ощадність, господарність. У традиційного українського госпо­даря не лише комори повні, а й голова повна розуму, душа повна християнських чеснот, серце сповнене любові до всього рідного й загальнолюдського, до Бога й до всього, чим Господь Україну обдарував.

Таким чином, ідеалом українського виховання є здорова, куль­турна, щаслива людина з багатогранними знаннями та високими духовно-моральними й інтелектуальними якостями, патріотич­ним почуттям, працьовитістю, національною і людською гідністю.

Тип досконалої людини в українській козацькій педагогіці

Образ досконалої особи українця випестуваний упродовж бага­тьох віків українською педагогікою. Педагогічна система кож­ного народу, кожної нації має свій тип досконалої людини. У народів Кавказу — витязь, джигіт, в англійців — джентльмен, у росіян - добрий молодець, у японців - самурай. К.Д. Ушинсь-кий зазначав, що кожний народ має свій виховний ідеал.

В українській народній педагогіці, починаючи з XV ст., ідеал довершеної людини репрезентується образом українського ко­зака, потім — січового стрільця, потім — самовідданого борця за самостійну Українську державу.

Національно-визвольний рух українського козацтва замані-фестував найвищий злет виховного ідеалу, зорієнтованого на формування свідомого українця-патріота з національною горді­стю, людською гідністю, розумного, освіченого, витривалого, кміт­ливого, мужнього і благородного козака-лицаря, будівничого і захисника незалежної України, відданого рідній землі, християн­ській вірі, народу і Батьківщині. Український народ прославляє козаків за їхні звитяжні подвиги, виділяє такі їхні типові риси, як вірність обов'язку, відвага, загартованість, витривалість, віль­нолюбство, здатність до переборення труднощів, незалежність на­тури, лицарська гідність, порядність, непокірність, невибагливість, військова вправність, шана до Бога, вірність присязі, чесність, спра­ведливість. Козаки - надійні товариші, щирі друзі, вірні в кохан­ні, сумлінні в збереженні честі родини.

Слава про велич українських козаків сягнула далеко за межі України. Французький інженер Боплан в «Описі України» за­значає, що козаки кмітливі й проникливі, дотепні та надзвичайно щедрі, дуже люблять свободу, добре загартовані, невтомні в бит­вах, відважні, сміливі, відчайдушні, високі на зріст, вправні, енер­гійні, з міцним здоров'ям.

Усе це переконує, що козак - це досконала людина, на яку орієнтується у вихованні дітей та молоді українська народна педагогіка.

Козацький ідеал досконалої людини стосувався й осіб жіночої статі. Змалку в дівчат виховувалися такі риси, як чесність, подруж­ня вірність, витривалість, працьовитість, відданість обов'язку,

ЗО

цнотливість. Називатися козаком чи козачкою - велика честь для українців, найвища людська похвала.

Ідеал козака - виразника інтересів народу, що прагне до сво­боди, до соціальної справедливості, - складався в Україні під впливом суспільно-історичних умов протягом XVI—XVII сто­літь. З часом цей ідеал, втрачаючи історичний ґрунт, втрачає і свій виховний вплив. Однак він ще довго живе в народній вихо­вній традиції і служить втіленням благородства і волелюбства в численних літературних і народнопоетичних творах.

Протягом XVIII ст. в Україні складається новий ідеал — гай­дамаки. XVIII століття - століття безперервних спалахів народ­них повстань проти гніту, експлуатації. Основною силою повс­тань було селянство. Повсталі називали себе гайдамаками. Гай­дамаки прагнули визволення від тяжкого шляхетського гноб­лення та об'єднння Правобережжя з іншими українськими зем­лями у складі Російської імперії.

У Галичині повсталі селяни, ремісники, наймити, пастухи називали себе опришками (опришківський рух під керівницт­вом Олекси Довбуша). Опришок - це народний месник, який карає соціальне зло. Цей ідеал постійно виступає в народній по­езії. Він, як козак, «гуляє в горах». Його невід'ємні риси — сміли­вість, спритність, відчайдушність, переконаність у справедливос­ті своєї боротьби. Гайдамака, опришок - це яскраво виражений соціальний тип, представник найбільш поневоленої частини су­спільства. Широко пропагований народною творчістю, цей ідеал служить вихованню підростаючого покоління в класовому сус­пільстві в дусі ненависті до експлуататорів.

На початку XX ст. гайдамаками називали свідомих революці­онерів, що закликали народ до боротьби. Ідеал народного месни­ка, борця за соціальну справедливість стає традиційним в україн­ській народній педагогіці. Від покоління до покоління передавав цей ідеал український народ, наділяючи його дедалі більш пози­тивними якостями, приписуючи йому фантастичні можливості.

Ідеальні риси народу втілювали герої народних казок. Вони переконували, що всі перешкоди в житті можуть долати тільки кмітливі, розумні, дужі, витривалі люди. Образи улюблених мо­лоддю героїв Залізняка, Довбуша справляли значний вплив на її виховання. Вони спонукали молодь до оволодіння знаннями, до фізичного удосконалення, вселяли переконаність у своїх перева­гах над експлуататорами.

31

І

В епоху капіталізму в усіх експлуатованих верств суспільст­ва авторитетом користувався свідомий робітник, людина, що живе з праці своїх рук, пролетар, товариш, революціонер.

У післяжовтневий період багато поколінь виховувалося на ідеалі борця за побудову нового суспільства - соціалізму і кому­нізму. «Чапаєвець», «щорсівець», «корчагінець» — ці ідеали віді­гравали велику роль у військово-патріотичному вихованні, мо­ральному становленні молоді.

Таким чином, ідеали народного виховання в Україні зміню­вались залежно від соціально-економічних і історичних умов. Однак українська етнопедагогіка має і постійний ідеал. Це - лю­дина праці. Усі інші ідеали е ніби відгалуженням, доповненням його. Людина праці залишається основним виховним ідеалом і в наш час.

Виховний ідеал української народної педагогіки в основі своїй цілком самобутній, бо зародився, виріс і зміцнів на власному національному ґрунті.

Цей ідеал закликає плекати особистість, її здібності, розум, гідність, честь, кмітливість, мужність, людинолюбство, орієнтує на визнання неповторної цінності кожної окремої людини.

Виховний ідеал у творчості Г. Ващенка

Сьогодні виховний вплив має бути спрямований на те, щоб наше молоде покоління виросло й розвинулось міцним, здоровим, наці­ональне і державне свідомим, освіченим, загартованим тілом і душею, доброзичливим, самостійним, чесним, розумним, працьови­тим, професійно компетентним, ерудованим, культурним, підпри­ємливим, ініціативно творчим, корисним суспільству; щоб молоді люди були палкими патріотами України, вільними громадянами незалежної держави, які своє особисте щастя вбачають у світлій долі своєї рідної Вітчизни.

У наш час у розв'язанні питання виховного ідеалу особливої актуальності набувають педагогічні погляди талановитого україн­ського педагога і психолога Григорія Григоровича Ващенка (1878-1967). Він був глибоко переконаний, що наша національна сис­тема виховання має ґрунтуватися на українській духовності, на нашому національному виховному ідеалі. Стислу формулу свого

ідеалу він формулював у словах: «Служіння Богові та Україні». Виховний ідеал «має на собі печать вічності». Він пов'язаний з природженою релігійністю українця, з рідною землею та приро­дою, з християнською українською душею. В основу виховного ідеалу педагог поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі.

Ці моральні цінності Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії. Така спільність, за його переконанням, веде людину до виконання подвійної високої мети - служіння Богові і своїй нації. Причому служіння Богові - це служіння абсолютній Пра­вді, Красі, Справедливості, Любові і Нації як реальній земній спі­льноті, в якій ці абсолютні цінності мають знайти своє втілення. Найбільша ганьба для людини - це зрада вірі й Україні.

Г. Ващенко виділив основи виховного ідеалу:

• національні фізичні і психічні особливості народу;

• усвідомлення народом свого призначення;

• християнство і загальноєвропейська культура;

• висока мораль, чистота і світлість душі;

• вище, божественне, одухотворене начало;

• служіння Україні, своєму краю як сенс життя людини;

• національна свідомість, почуття єдності з усією українсь­ кою спільнотою;

• патріотична, здорова, національна гордість, національна гі­ дність, любов до інших народів.

У своїй праці «Виховний ідеал» Г. Ващенко глибоко аналізує більшовицький і націонал-соціалістичний ідеали як ідеали поро­дження тоталітарних систем, показує їх основи.

Більшовицький виховний ідеал: вірність вченню марксизму -ленінізму, непримирима ворожість до інших ідеологій і боротьба з ними, ворожість до релігії, безоглядна вірність компартії і її вождям, радянський патріотизм без дійсних засад інтернаціона­лізму, войовничий атеїзм, підозрілість і обережність, дисципліна, що ґрунтується на почутті страху.

Націонал-соціалістичний виховний ідеал: відданість інтере­сам свого народу, любов до нього, войовничість у боротьбі за пану­вання над іншим народом, міцна воля, тверда вдача, дисципліна, пошана до парткерівництва, особливо до фюрера як представника

32

ІГ

нації, зневажливе ставлення до інших народів, фізична сила, здо­ров'я, витривалість, навички воєнних дій.

Таким чином, виховний ідеал українця зведений Г. Ващен-ком до двох головних принципів: виховання людини на заса­дах християнської моралі і на здобутках духовності українсько­го народу. Власне, ці принципи складалися впродовж віків і є традиційними в житті і побуті українського народу. Серед них: працелюбність, правдивість, жертвенна любов до України, людя­ність, щиросердність, гостинність, вірність, відданість, оптимістич­ність, захоплення красою і мистецькою творчістю, музикою, спі­вом, танцями, вірність у коханні, статева стриманість, здоровий сімейний побут. Ці риси є основою української ментальності.

Професор Г. Ващенко свою працю «Виховний ідеал» завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою само­стійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра». Метою виховання у вільній Україні може бути благо і щастя батьківщини. Під благом батьківщини Г. Ващенко розумів:

1. Державну незалежність, можливість для українського на­ роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарсь­ ке і релігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т.ін., - в одну спільноту, що пройнята єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права і сво­ боди кожного громадянина, сприяв розвитку й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого б зникала й унемож­ ливлювалася боротьба між окремими групами суспільства.

5.Високий рівень народного господарства і справедлива ор­ганізація його, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян і була позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мис­ тецтва, освіти; піднесення їх на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа. , •• .

8. Високий рівень здоров'я українського народу.

34

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко, а українське виховання повинно мати національне зорієнтування; породжувати і здійснювати волю національного самоутверджен­ня; плекати народ сильний, гордий, мужній; формувати дужу, свідому націю; очищати українську духовність від всякого на­мулу, привнесеного імперськими, тоталітарними режимами.

Сучасний ідеал українського національного виховання

Християнські доброчинності, на які ми повинні орієнтуватися у формуванні нашого виховного ідеалу: віра, надія, любов, правди­вість, твердість у своїй вірі; уміння долати сумніви, зовнішні спо­куси; християнський оптимізм, бадьорість; уміння зносити не­вдачі, нещастя, страждання; душевний спокій і радість; уважне ставлення до інших; піклування про ближніх, розуміння своїх хиб та провин, уміння їх виправляти; уміння боротися зі злом, шанувати батька і матір, не бути рабом своїх тілесних пристрас­тей, багатства і суєтної слави, бути лагідним і доброзичливим, стримуватися від заздрощів, гордощів і честолюбства, бути чес­ним і правдивим, не красти і не вбивати, співчувати ближнім, допомагати хворим, убогим, ув'язненим; прощати образи, не мсти-тися, боротися зі злом, особливо, якщо воно поширюється в суспі­льстві; по-братерськи ставитися до людей, підтримувати державу, шанувати представників влади без їх обожнювання та ідолопо­клонства, прагнути до мирного співжиття.

Абсолютні вічні цінності та їх антиподи: добро - зло; віра -нігілізм, надія - зневіра, любов - ненависть, доброта - жорсто­кість, чесність - нечесність, справедливість - несправедливість, щирість - лукавство, гідність - підкореність, милосердя - байду­жість, прощення - злопам'ятність, досконалість - недосконалість, краса — потворність, свобода — неволя, нетерпимість до зла — пасивність, великодушність - бездушність, оберігання життя -вбивство, мудрість - безглуздя, благородство - підлість.

Згідно з Концепцією громадянського виховання ідеал націо­нального виховання - це людина-громадянин, патріот, професіо­нал, людина з притаманними їй особистісними якостями і риса­ми характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчин­ками та поведінкою, спрямованими на розвиток демократичного

35

громадянського суспільства в Україні, людина компетентна, від­повідальна, національне свідома, з гострим почуттям належнос­ті до рідної землі, народу, визнанням духовної єдності поколінь, спільності культурної спадщини; почуттям патріотизму та від­даності Батьківщині, з гуманістичною мораллю, повагою до та­ких цінностей, як свобода, рівність, справедливість; людина соці­альне активна, компетентна, готова до участі в процесах держа­вотворення, здатна до спільного життя і співпраці, готова взяти на себе відповідальність, робити самостійний життєвий вибір; здатна розв'язувати конфліктні ситуації, працелюбна, відповіда­льна за свої дії, людина правової та політичної культури, крити­чного мислення, здатна відстоювати свою позицію, знаходити нові ідеї, передбачати можливі наслідки дій та вчинків, визначати фо­рми своєї участі в житті суспільства, спілкуватися, захищати і підтримувати закони і права людини, людина толерантна, глибо­ко національне свідома.

Література для самостійного опрацювання

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

2. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). -К.,1994.

3. Концепція безперервної системи національного виховання. - К., 1994.

4. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­ їни, 1996.

5. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

6. Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­ гогіки. -К., 1999.

7. Основи національного виховання. — К., 1993.

8. Стельмахович М.Г. Виховний ідеал української народної педагогі­ ки // Початкова школа. - 1998. - № 6.

Контрольні запитання і завдання

1. Який сучасний педагогічний ідеал українського національного ви­ ховання?

2. Покажіть залежність ідеалів народного виховання в Україні від со­ ціально-економічних та історичних обставин.

3. Використовуючи другу частину праці Г. Ващенка «Виховний ідеал», складіть схему змісту українського національного виховного ідеалу.

Тема 4

Розумове виховання в українській етнопедагогіш

1. Український народ про роль звань, мудрості та розуму.

2. Завдання розумового виховання.

3. Народні принципи набуття знань.

4. Шляхи і засоби розумового виховання в українській етнопедагогіці.

Український народ про роль знань, мудрості та розуму

Розумове виховання — невід'ємний компонент української на­родної педагогіки.

Народ завжди уважно стежив за розвитком активної розу­мової діяльності дітей. У масовій народній практиці воно охоп­лювало ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних умінь та навичок, розвиток пізнавальних здібностей.

Розумове виховання — це перше, про що піклувалася людина.

Численні афоризми, мудрі сентенції українського народу сві­дчать про його споконвічні прагнення до знань: «Знання робить життя красним», «Грамотний видющий і на все тямущий», «Знан­ня та розум — скарб людини».

Народ розглядає знання, розум, мудрість як найважливіші людські якості: «Гарна пташка пером, а людина розумом», «Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в'язати», «Не бажай синові багатства - бажай розуму».

Мати звертається до немовляти:

Ой, щоб спало, щастя знало. Ой, щоб росло, не боліло, На серденько не кволіло.

36

37

Соньки-дрімки в колисоньки, Добрий розум в головоньки.

Високо оцінюючи знання, народ говорить: «На базарі не знай­деш, на терезах не зважиш», «Розуму не купують, а набувають».

Народ був переконаний, що від знань та розуму залежить успіх підготовки людини до життя («Розумний всякому дає лад»), трудові успіхи («Без науки короткі руки»), особисті доля і щастя («Щастя без розуму - торбина дірява»).

Народна педагогіка говорить про переваги мудрої людини, радить спілкуватися з розумними людьми: «Мудрого шануй, дурного обходь», «Краще з мудрим загубити, ніж з дурнем знай­ти». Різні складні перипетії, тяготи життя частіше долаються не силою, а розумом: «Треба розумом надточити, де сила не візь­ме». Людина з неповноцінним розумом - каліка: «Нема ума, вважай каліка», «Людина без розуму, що сніп без перевесла». Народ визначив широку життєву функцію розуму, яку зафіксу­вав у численних висловах: «до розуму дійти» (порозумнішати), «до розуму приймати» (уважно слухати), «до розуму довести» (виховати), «на розум навести» (порадити, роз'яснити), «держа­ти розум у голові» (бути розсудливим), «в розум прийти» (опа­м'ятатися), «піти до голови по розум» (обдумати), «дурний ро­зум» (глупота), «з дурного розуму» (здуру), «з розуму звести» (зачарувати). До слова «розум» є багато синонімів: ум, глузд, толк, розсуд, смисл, мудрість, тяма, тямучість, сенс.

Підкреслюючи життєве значення розуму, народна педагогіка часто протиставляє його глупоті: «Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі», «Краще один мудрий, ніж десять дурних», «Розумний розсудить, а дурень осудить», «Більше розумного ро­зуму в п'яті, як у дурня в голові».

Народна педагогіка дає правдиве тлумачення розуму, розгля­даючи його як найвищий ступінь виявлення пізнавальної дія­льності людини, здатності мислити, порівнювати, робити висновки.

З поняттями «розум», «мудрість» народ пов'язував такі по­зитивні риси людини, як статечність, стриманість, передбачли­вість, розсудливість, скромність, помірність: «Повний колос униз гнеться, а пустий угору пнеться». У народній педагогіці нерідко зовні непоказна мудрість зіставляється із зарозумілістю, чван-куватістю. Часто народні казки застерігають від зарозумілості, вчать шанувати людську гідність, пізнавати й цінити справжню

мудрість, якою наділена проста, скромна людина «Кого насміш­кою зневажають, з того люди бувають».

Народна педагогіка вчить, що кожна людина повинна бути розумною («Голова без розуму, як ліхтар без свічки», «Голова не на те, щоб тільки кашкет носить»), бо розумова обмеженість і тупість заважають жити й працювати: «З дурним пива не зва­риш», «Нема гіршого ворога, як дурний розум».

Про того, хто виявив низький рівень розумового розвитку, кажуть: «Нема третьої клепки в голові», «Не всі дома - пішли по дрова», «З-за кутка мішком прибитий». Нестачу розуму ні­чим не надолужиш: ні вродою («Шкода краси, де розуму нема»), ні статурою («Високий як тополя, а дурний, як квасоля»), ні показною солідністю (»Живіт товстий, та лоб пустий», «Шовко­ва борідка, та розуму рідко»), ні грішми («Не купиш ума, якщо нема»), ні багатством («Дурному синові і батьківське багатство не в поміч»). «Розум кожному дістається важко» — твердить народна педагогіка. Розумовий розвиток у народній педагогіці — це процес розвитку кількісних і якісних змін, що відбуваються в розумовій діяльності людини у зв'язку з віком («Які літа -такий розум»), збагаченням досвіду, завдяки навчанню («Чоло­вік розуму вчиться цілий вік»). До речі, вимога вчитись є катего­ричною у народній педагогіці.

Завдання розумового виховання

Народна виховна практика виробила чітку систему розвитку активної розумової діяльності дітей.

Передусім чітко виділені завдання розумового виховання: ознайомлення з навколишнім світом, формування пізнавальних інтересів та інтелектуальних навичок, розвиток пізнавальних здібностей, розуму, мислення, організація спілкування з розум­ними людьми, розвиток цікавості, допитливості. Народна педа­гогіка дотримується цілком правильних поглядів щодо активі­зації пам'яті, формування уміння самостійного пізнання світу.

Глибоко розуміючи, що здобувати освіту, набувати розуму -нелегка справа, народна мудрість звертає увагу на потрібні для цього якості того, хто вчиться, і того, хто вчить:

• наполегливість і дисципліна («Мудрим ніхто не вродився, а на­вчився», «Не лінися рано вставати та змолоду більше знати»);

38

39

авторитет учителя («Шануй учителя як родителя», «На­вчай інших, сам учися», «Розумний научить, а дурень на­мучить», «Учитель - як мати, хоче найкраще дітям дати»); самостійна робота над книгою («Хто багато читає, той багато знає», «Читання - найкраще навчання»); урахування вікових особливостей («Які літа - такий розум»); урахування індивідуальних особливостей («Кожна голова має свій розум», «Сто голів - сто умів», «У кожної Пашки свої замашки»);

навчання з раннього віку («Чого Івась не навчився, того й Іван не буде знати», «Нагинай гілляку, доки молода»); бажання вчитись («Чоловік розуму вчиться цілий вік»); допитливість («Хто людей питає, той розум має»); прагнення до знань, працьовитість («Без труда нема плода»); зв'язок із життям («Хто знання має, той мур ламає»).

залишаються вічним її надбанням. Народна педагогіка, по суті, бере під опіку кожну дитину, з моменту її народження.

Головне призначення розумового виховання народна педаго­гіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість і формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Наш народ накопичив великий досвід розумового виховання і на основі цього досвіду сформулював свої керівні принципи навчання в прислів'ях і приказках: «Вчи не страшкою, а лас­кою», «Не бурчи, та навчи», «Путню річ і дурень зрозуміє», «З самого початку думай, який буде кінець», «Не все одразу, а потро­ху та помалу, то буде користі чимало», «Учи народ, учись і у народу», «Вчений, а кобили не запряже», «Не буде хата нова, коли в голові полова».

Великого значення українська етнопедагогіка надає емоцій­ності в навчанні і вихованні. Навчання повинно розвивати в дітей почуття тонкі і благородні, адже «ніщо не дійде до голови, якщо не побуває в серці».

Народні принципи набуття знань

Народ інтуїтивно усвідомив і виробив дидактичні принципи навчання і набуття знань, які близькі сучасним принципам нау­кової педагогіки.

Народ чітко уявляв, що розум - це не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці, у конкретній справі.

Із власних спостережень люди дійшли переконання про єд­ність розуму, почуттів і свідомості. Народ вірив, що розум людини складається із сукупності його ідей, що розумна людина своїм поглядом охоплює всі прояви життєвих явищ, уміє знахо­дити шлях до визначеної мети.

Народ інтуїтивно усвідомив необхідність систематичності в одержанні знань і неперервності освіти. Цю думку образно характеризує таке прислів'я: «Вчитися - все одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину - і тебе віднесло назад».

Народ ніколи не залишав поза увагою наочність. Багато на­родних афоризмів говорять про міцність знань. Заслуговує на увагу народу і питання свідомого засвоєння знань, а також нега­тивне ставлення до механічного заучування та зубріння: «Вбиті в голову знання не мудрість». На досвіді народ переконувався в доцільності навчання з раннього дитинства, коли людина особливо сприйнятлива до всього нового і здобуті нею знання

Шляхи і засоби розумового виховання в українській етнопедагогіиі

Народна виховна практика виробила чітку систему цілеспрямо­ваного впливу дорослих з урахуванням дитячої психології. На­род давно усвідомив, що пізнання навколишнього світу почина­ється з відчуттів, сприймання. Тому головне завдання у перший рік життя дитини зводиться до піклування про нормальний роз­виток відчуттів і органів сприймання дитини - зору, слуху, сма­ку, нюху й дотику.

З перших місяців немовляти дорослі прагнуть викликати в нього зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки радіють, якщо дитина вже до 4-х місяців уміє розрізняти деякі предмети, по-різному на них реагувати, може відрізняти «чужих» від «своїх», знаходить поглядом маму. «Розумненький росте», -кажуть у такому випадку.

Народна педагогіка відводить важливе місце в розумовому вихованні живому спілкуванню з розумними людьми. Обмін думками потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли в них

40

41

формується уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з дитиною сприяє її мовленнє­вому розвитку. З розвитком мовлення батьки пов'язують надії на добрий розвиток розуму дитини, бо мовлення і мислення не­віддільні, мовлення людини свідчить про її розум і навпаки («Який розум, така й балачка», «Що з голови, то й з мислі»). З мовою приходить свідоме осягнення дійсності. Народ вважав мову засо­бом вираження самої сутності людини. Народ вважав її ознакою вихованості людини. Зайва балакучість, надмірна замкнутість, мовчазність, низька культура мовлення, на думку народу, погано характеризують людину. Жива народна мова давала дитині пер­ші поняття про навколишній світ.

Вдумливого, дбайливого ставлення до мови, оволодіння сло­вом вимагають українські народні прислів'я: «Слово може вря­тувати людину, слово може і вбити», «Вода все сполоще, тільки злого слова ніколи», «Рана загоїться, а лихе слово - ні».

Початковою лектурою дитини є колискові пісні, казки, дитя­чі пісеньки, пестушки, потішки, віршики жартівливого характе­ру, скоромовки, закликанки, лічилки тощо.

Великого значення в розвитку інтелекту дітей народ надає загадці. Загадка в Україні довго використовувалась у своїй тра­диційній функції - була засобом розумового виховання, засо­бом перевірки мудрості.

Українська загадка відбила в собі всі засоби одержання знань, усі атрибути навчання: «Дерево - не дерево, а листки має. Той буде мудрий, хто на них ся знає», «Лежить - мовчить, а сто дур­нів навчить» (книжка); «Чорний Іванчик, дерев'яна сорочка, де носом поведе - замітку кладе», «Тоненьке, кругленьке, серце чорненьке. Хто на його слід погляне, думку його взнає» (олі­вець); «Коли хочеш ти читати, то мене повинен знати, а коли мене не знаєш, то нічого не вгадаєш» (алфавіт); «Біле поле, гусак на нім оре. Чорне насіння, мудрий його сіє» (гусяча пір'їна); «Білий кінь по чорному полю. Залиша слід за собою» (дошка і крейда); «Мудрий мудрець - крицею орець» (залізне перо).

Серед українських загадок найчисленнішими є загадки про знаряддя і продукти сільськогосподарської праці, мисливство, рибальство, матеріальну культуру. Вони сприяли кращому пі­знанню дітьми навколишнього світу, спостережливості, допитли­вості, були засобом розвитку мислення. З великої кількості за­гадок цього циклу можна згадати такі: «Ріжуть мене ножакою,

42

б'ють мене ломакою; за те мене отак гублять, що всі мене дуже люблять» (хліб); «Плету хлівець на п'ятеро овець» (рукавиця); «Усіх обшиваю, а сама одягу не маю» (голка); «Дерев'яне полін­це шість дірочок має, весело співає» (сопілка).

Психологи твердять, що вже в дітей дошкільного віку наявне дедуктивне мислення. Загадки є гарним стимулом аналітико-синтетичної діяльності розуму.

Загадки про трудовий процес, інвентар, знаряддя виробницт­ва, техніку, засоби пересування допомагають виразно і послідов­но показати дітям прогрес у вдосконаленні засобів виробницт­ва. Багато в нашого народу є загадок, пов'язаних із сільськогос­подарським побутом (оранка, сівба, поління, косовиця, молотін­ня, ткацтво, кравецтво, готування їжі). Наприклад: «Криво ма­хає, а рівно б'є» (ціп); «Пливе щука з Кременчука, куди гляне, трава в'яне» (коса косить).

Особливо показовими щодо розвитку технічних знань люди­ни є загадки про засоби пересування, подолання простору (кінь, пліт, човен, віз, поїзд, автомобіль, літак): «Два брати втікають, а два доганяють» (колеса), «їде віз без коліс, колії не залишає» (човен), «Чотири брати - та усі горбаті, а п'ятий Хома - і той з хвостом» (колеса і кінь), «Іде шкапою безногою, тільки смуга йде дорогою» (велосипед).

У загадках про рослинний і тваринний світ фігурують на­самперед культурні рослини, свійські тварини, домашні птахи: «Невелика щебетушка, заріж її - буде юшка» (курка), «Хто най­перший встає?» (півень), «У нашої бабусі сидить дід у кожусі, проти печі гріється, без води умиється» (кіт), «Без рук, без ніг, а пнеться на батіг» (квасоля, горох), «У земляній сиджу коморі, а коса моя надворі» (морква), «Коло броду-броду пила пані воду, пила-випивала, сім плахт одягала» (капуста).

Для розвитку математичного мислення народ задавав дітям загадки-задачі про членів родини, про горобців, про пастухів і поросят. Наприклад: «Дві матері, дві доньки та бабуня із внуч­кою. Скільки душ в сім'ї?» (троє), «Скільки їх було: мати, дочка, брат, сестра, племінниця?» (троє - мати, дядько, дочка).

Метою їх було розвинути не тільки логічне математичне мислення, а й навчити дітей краще орієнтуватися в родинних стосунках. Ось ще приклади таких загадок-задач: «Летіли горо­бці, сіли на стовпці, як сядуть по два - один стовпець зайвий, як сядуть по одному - один горобець зайвий. Скільки горобців і

43

стовпців?» (чотири горобці, три стовпці), «Пасли два хлопці по­росят, і один каже другому: «Дай мені одне порося, то в нас буде порівну». Другий каже: «Дай ти мені одне, то в мене буде якраз удвічі більше, як у тебе». По скільки було в них поросят?» (5 і 7).

На зміну цим загадкам-задачам приходили складніші: «П'ять, п'ятнадцять, без двох двадцять, семеро, троє, ще й малих двоє. Скільки буде?» (50).

Народна педагогіка твердить: чим цікавіше навчання, тим ефективніші його результати, чим цікавіше дитині навчатись, тим легше їй це робити.

Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка. Вона від­криває двері в навколишній світ. Казка вчить послідовно, логіч­но викладати думки («Гарна пісня ладом, а казка складом»). Казки приваблюють дітей своїм змістом, образною мовою, висо­ким емоційним зарядом. В.О. Сухомлинський пише: «Казка, гра, фантазія - животворне джерело дитячого мислення, благоро­дних почуттів і прагнень... Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина навчи­лася мислити словами. Без казки живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини.., неможливо уявляти дитячого мислення і дитячої мови. Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що їхня думка живе у світі казкових образів... У казкових образах - перший крок від яскравого, живого конкретного до абстрактного» (В.О. Сухомлинський. Серце віддаю дітям).

Механізм психолого-педагогічної дії казки на розумовий розвиток дитини яскраво, глибоко і переконливо розкрив ще Панас Мирний: «Щоб забавити дитину, почне їй баба казочку «Про рябеньку курочку» або «Про горобця - доброго молод­ця», - читаємо в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». -Чіпка слухає і думає: «І чого той дід з бабою плаче? Чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині не поколихати горобця -доброго молодця?..

А добре було б дізнатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? Яку пісню співає пташка в лузі?.. І про що ото розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить мали­ми листочками? Такі бабусині казочки пластом дожилися на дитячий розум, гонили думку за думкою, гадку за гадкою, глибо­ко западали в дитяче серце».

Дієвими засобами навчання в народній педагогіці виступають народні прислів'я, приказки, афоризми. Вони випромінюють світ­лий розум народу, злет людської думки. Прислів'я, приказки допомагають дитині висловитися влучним словом, розвинути її розум. К.Д. Ушинський говорить: «Прислів'я тим самим і доб­ре, що в ньому майже завжди, незважаючи на те що воно «коро­тше від пташиного носа, є дещо, що слід дитині зрозуміти, являє собою маленьку розумову задачу, яка цілком дитині під силу» (К.Д. Ушинський. Про сімейне виховання).

Розумовий розвиток дітей визначається батьками - головни­ми природними вихователями, які повинні бути людьми різнобі­чних знань, поєднувати у своїй особі водночас землероба і реміс­ника, мисливця і риболова, життєвого філософа і мислителя, за­хисника сім'ї і її охоронця, господаря і вихователя, знавця гра­моти, фольклору, народних прикмет, звичаїв, свят, народних тра­дицій і обрядів.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України / За ред. С. Макарчука. - Л., 1994.

2. Измайлов А.З. Народная педагогика. - М., 1991.

3. Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­ гогіки. - К., 1999.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997.

5. Стельмахович М.Г. Українське родинне виховання. - К., 1996.

6. Сявавко Є.І. Українська педагогіка в її історичному розвитку. - К., 1974.

7. Українознавство: Посібник. - К., 1994.

Контрольні запитання і завдання

1. Які народні засоби розумового розвитку?

2. Як народ оцінює знання, розум, мудрість людини?

3. Підберіть прислів'я про знання, розум, мудрість людини.

4. Які завдання, засоби, методи розумового розвитку дитини в україн­ ській етнопедагогіці?

5. Підберіть загадки-задачі для мовленнєвого розвитку дитини.

44

45

І

Тема 5

Прогресивні ідеї і досвід трудового виховання в українській етнопедагогіці

1. Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб виховання.

2. Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби в українській етнопедагогіці.

3. Народно-педагогічні вимоги до організації трудового виховання дітей.

Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб виховання

У народній філософії праця розглядається як першооснова бут­тя, внутрішня потреба людини. У загальній системі народної педагогіки праця є її серцевиною. Вона творить матеріальні і духовні цінності. Тому з давніх-давен народ вважав трудове ви­ховання важливим обов'язком, освячував працю як великого педагога.

Народ говорить: «Без труда нема плода», «Людина народжу­ється для праці, як птиця для польоту», «Праця людину годує, а лінощі марнують», «Праця всьому батько», «За спання нема коня», «Без діла слабіє сила», «Щоб людиною стати, треба працювати», «Щоб порядних дітей мати, треба вчить їх працювати».

В українській народній педагогіці традиційно прославляєть­ся трудівник і засуджується ледар, дармоїд, «трутень».

Народ прославляє працю як безцінний дар природи людини. Народна мудрість стверджує, що людина красива в праці, що праця — це постійна потреба людського організму: «Будеш тру­дитися — будеш кормитися». Правильно організована праця об­лагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумо­вий і моральний розвиток: «Хто багато робить, той багато знає», «У праці - краса людини», «Землю прикрашає сонце, а людину -

46

праця». З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі очищає, змінює думку, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі втішає».

Народ завжди стояв за добросовісну, систематичну і розумну працю, за те, щоб кожен був «майстром на всі руки».

В усіх народів існує єдина думка: «Зайве ремесло голову не закрутить». Народна педагогіка - за різноманітні трудові уміння і навички.

Кожен народ, враховуючи велику виховну силу праці, чи не найбільше присвятив їй крилатих виразів: «Сталь гартується у вогні, людина - у праці» (грузини), «Де труд, там і щастя» (росі­яни), «Щоб тебе шанували, шануй працю» (узбеки), «Будеш ро­бити — буде щастити» (киргизи), «Праця — основа щастя» (литовці), «Життя без праці - рання смерть» (естонці), «Зароблене ломом - змащене медом» (туркмени), «Труд - другий батько людини»

(казахи).

Саме народження дитини народна свідомість сприймає як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Баба-повитуха відрізала пуповину в хлопчика на сокирі (щоб з хлопчика в майбутньому був хороший робітник), а в дівчинки - на гребені (щоб уміла добре прясти). Ще з часів Київської Русі 8-9-річних дітей батьки залучали до посильної участі в «чоловічій» або «жіночій» роботі. Н. Заглада у своїй книзі «Побут селянської дитини» пише: «Діти, як дівчата, так і хлопці, допомагають матері й батькові в хатньому господарстві. Є такі роботи, що виконують їх виключно дівчата, наприклад, миють посуд, замі­тають у хаті, хлопці цієї праці ніколи не роблять; то не хлоп'я­ча робота, кажуть люди... Більшість дівчат років з 8-ми привча­ють коноплі м'яти, прясти, нитки мотати, полоти, вони коли­шуть і тішать немовлят. Хлопці рубають дрова й лучину; взимку годують і напувають худобу; допомагають молотити (у 8-14 ро­ків). У 9 років допомагають в'язати сітки. Як їздять по дрова, то батько рубає дрова, а хлопець підносить. Як орють, то діти водять воли, щоб ішли по розорі. Як батько сіє, то хлопець отходить: намічає, поки падає зерно... Як закінчать сіяти й волочити, то хлопчик чи воли водить, чи підкидає борону. У сінокіс, як хлопцеві 12 років, то він допомагає сіно гребти, допо­магає копиці тягати. Воли придержать, як батько копицю під-копичує мотузкою. Як вітер не дає копиці класти, то його поси­лають наверх, він придержує, притоптує.

47

У жнива дівчата коло колиски, що висить на триногах, ті­шать немовлят... Увечері допомагають снопи зносити до полукіп­ків... Восени стережуть діти просо...».

У неземлеробських районах Карпат дитина з малих років! одержувала уявлення про пастуше господарство, збирання, різ­номанітні промисли.

Мати в колискових піснях малювала дитині картини майбу­тньої праці, коли дитина «піде у ягодини». Коли діти підростали (5-6 років), вони вже мусили ходити за вівцями й козами. Улі­тку пасли корів, узимку виганяли овець і кіз із хлівів і гнали їх до оборога з сіном, годували їх, пильнували за ними, щоб не вска­кували в стежір до сіна, стежили за новонародженими ягнятами. Діти рано пізнавали житейське правило: хто не працює, той не їсть. Ще на початку XX ст. гуцульські діти ходили без одежі літом і взимку, пізніше стали їх одягати, зокрема тих, хто ставав до роботи (5-6 років).

В основі народного виховання завжди лежав трудовий прин­цип. Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовку дитини до праці з раннього віку. Психологічно дітей до праці готують колискові пісні, утішки і пестушки, обрядовий календарний фольклор, казки, пісні, прислів'я, приказки, що їх чує дитина змалку, розповіді старших про свою роботу.

Успіхові підготовки до праці сприяють спостереження дітей за діяльністю дорослих і наслідування цієї діяльності.

Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби

Народна педагогіка визначає завдання трудового виховання: під­готовка до праці, виховання любові до праці, до людей праці, виховання шанобливого ставлення до хліба, землі, виховання прагнення жити плодами своєї праці, шани праці інших, форму­вання трудової моралі, виховання трудової ініціативи, наполег­ливості, трудової творчості, бережливості та ощадливості.

До праці закликають обрядові пісні: «Ори, синку, цюю нив­ку. Та посієм пшениченьку». Ідеєю праці пройнята ціла низка народних казок, прислів'їв: «Роботящі руки гори вернуть», «Бджо­ла мала, а й та працює», «Лежачого хліба ніде нема», «Без діла жити — тільки небо коптити».

У народній педагогіці праця - головний критерій оцінки гід­ності людини:

«Не дивися, парубочку, на рясні спідниці, А дивися, чи помиті у хаті полиці». «Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить».

Праця - життєва потреба кожної нормальної людини. Чес­ною може бути тільки людина праці: «Той може правду говорить, хто змалку завжди в труді горить». Народ кличе цінувати, берег­ти результати праці: «Зароблена копійка краща за крадений карбованець». «Не вчись, котку, красти, а вчися робити, черевич­ки шити», - співає мати над колискою дитини.

Дбаючи про всебічну трудову підготовку, селянська сім'я вва­жала своїм обов'язком навчити сина орати, сіяти, косити, моло­тити, виготовляти знаряддя праці, домашні речі, ремонтувати садибу, а дочку - доїти корову, доглядати свійських тварин, пек­ти хліб, готувати їжу, прати і лагодити білизну та інший одяг, шити, вишивати, прясти, плести, виконувати ряд сільськогоспо­дарських робіт. Не залишилася поза увагою народу професійна підготовка: «У ремісника золота рука». Поширеним в Україні була профпідготовка з участю народних умільців, майстрів, реміс­ників. В Україні плекались професійні династії (бондарі, ковалі, теслі, шевці, гончари та ін.).

Наш народ говорив про тягар підневільної праці, її безрадіс­ність, безперспективність: «Бідному в житті тільки робота і ско­рбота», «Хто робить, голий ходить», «Не літа зсушили тіло, а від праці помарніло», «Заробив у пана плату - з чотирьох дощок хату».

Народ боровся за творчу, вільну, радісну працю.

Народна система трудового виховання струнка й багатогран­на. Українська етнопедагогіка однаково високо цінить працю -як фізичну, так і розумову.

В українських трудових родинах працювали усі без винятку, крім важкохворих. За розпорядком робіт стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня, та давав завдання кожному члену сім'ї на день наступний. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідали потребам і умо­вам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійс­нювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків.

48

49

При цьому зберігалась наступність, зумовлена віком дітей. Здій­снюючи трудове виховання, українська етнопеадгогіка враховує вікові, статеві особливості дітей.

Трудове виховання у народній педагогіці умовно ділиться на три етапи:

• вступний (ігровий) - 2-7 років;

• допоміжний (визначальний) - 7-15 років;

• основний (завершальний) - 15-20 років.

На першому етапі дитина набуває певної самостійності (у їжі, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предмета­ми, елементарні норми поведінки. Дитина залучається до праці психологічно, засвоюючи слова «праця», «працювати», «робити». Допомагають у цьому колискові пісні, пестушки. У народній пе­дагогіці є цілий цикл колискових пісень про котика. Вони за­кликають його до праці - дитину колисати, дрова рубати, грядку копати, рибку ловити, піч топити, шити, молотити.

«Не вчись, коте, красти, А вчись, коте, роботу робити. Бери ціп, іди на тік Жито молотити», -

співає мати над колискою дитини.

Хто сумлінно працює, одержує нагороду й пошану від людей. Дружну, наполегливу працю славить пісня, яка широко побуту­вала в українській народній педагогіці.

Бабуся не хоче продавати бичка, бо він багато працює - годує курей, свиней, вимітає хату й сіни та ще й мудрий (пісня «Та продай, бабусю, бичка»).

На основі зазначеного вище дитина доходить висновку: якщо на світі працює все живе, то й вона мусить працювати. У бага­тьох колискових піснях мати, звертаючись до сина чи доньки, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники. Материнські слова вселяють у свідомість дитини надію, що вона, вирісши і навчившись працювати, буде матір і батька годувати в старості.

Праця як могутній чинник виховання є в багатьох інших ви­дах і жанрах українського фольклору: казки, загадки, легенди, міфи. Зокрема, у народних казках змальовані працьовиті, розумні, чесні, правдиві, скромні, доброзичливі люди, а ледарі - тупі; хваль­куваті, брехливі, жорстокі, з черствим і холодним серцем.

50

Тема працелюбності представлена широко в українських за­ гадках (трудовий процес, господарський реманент, знаряддя, ре­ зультати праці). _>

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов язок пра­цювати, а й втілювала його на практиці. Уже з перших кроків дитина залучалась до самообслуговування, господарсько-побуто­вих потреб, догляду за рослинами і тваринами, рукоділля.

Засобом трудового виховання в народній педагогіці виступає гра. У грі діти найчастіше відтворювали те, що спостерігали в родинному колі. Народна педагогіка послідовно обстоює потребу раннього залучення до посильної праці. Це відповідає природже­ному прагненню людини щось робити, діяти. З приводу цієї муд­рої народної традиції В.О. Сухомлинський писав: «Народна пе^-дагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднується життєва мудрість з материнською і бать­ківською любов'ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів».

Таким чином, провідними методами етнопедагогіки на пер­шому етапі трудового виховання є: показ, спостереження, повід­омлення елементарних знань про працю, зосередження уваги ди­тини на трудовій діяльності, формування позитивних емоцій, при­клад дорослих, старших членів сім'ї.

Народно-педагогічні вимоги до організації трудового виховання дітей

На другому етапі трудового виховання діти ставали активними помічниками батьків у більш широкому колі трудової діяльно­сті. Народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були поміч­никами не тільки в праці, а й разом з батьками готувалися і відзначали традиційні трудові свята, які славлять працю, її ре­зультати, звеличують трударя. Народна педагогіка прагне дати на цьому етапі всебічну трудову підготовку. До організації пра­ці вона висуває конкретні вимоги:

1. Подбати про вдалий початок праці («Добрий початок - поло­ вина справи»).

2. Працювати енергійно, зосереджено, не поспішаючи і не відво­ лікаючись («Хто спішить - той людей смішить», «Коли по­ чав орати, то в оспішку не грати»).

51

3. Бути витриманим, наполегливим, організованим, не ляка­ тися труднощів («Доки не упріти, доти не вміти», «Вовків боятися - у ліс не ходити»).

4. Доводити справу до кінця («Кінець - справі вінець»).

На цьому етапі батьки намагалися дати дітям певну профе­сійну підготовку. Крім навичок хлібороба, вони дбали також про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, бондарства, гончарства, риболовства, мисливства, чин­барства, вишивання, килимарства, плетіння, художньої обробки дерева і металу, ювелірства (популярні в Україні промисли і ре­месла). Профорієнтація дітей починалася з 6-7 років.

Остаточне формування трудівника припадає на завершаль­ний етап трудового виховання. На цьому етапі розпочиналась цілком самостійна трудова діяльність, відбувалося остаточне професійне утвердження.

Народна педагогіка вважає, що найкраща спадщина, яку за­лишає людина по собі, — її справи. Народу має прекрасну тради­цію - називати іменами людей те добре, що вони виплекали сво­їми руками: «Степанів сад», «Василева криниця», «Терещенсь-ка», «Кулішивщина», «Лобасівщина», «Трофименків сад»).

Народ цінить і шанує хліб над усе: «Без хліба - не до обіда», «Без хліба - худа бесіда», «Коли є хліба край, то й під вербою рай», «Хліб — батько, вода — мати».

Один із найбільш поширених злаків народ назвав житом на знак пошани і на честь життя: «Як хочеш жити, то сій жито». Колядники вітають словами: «Сійся, родися, жито, пшениця!». Хліб - джерело життя, він приносить достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл - престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл - дошка»).

Люди кажуть: «хліб насущний» (вкрай потрібний), «зароб­ляти на хліб» (мати на прожиття), «хліб у руках» (мати засоби на існування), «не з одної печі хліб їв» (багато пережив).

Дітей учили берегти хліб, з повагою ставитися до нього і до зерна як символів добробуту й трудової доблесті. Дітям постій­но нагадували, що в хліб вкладена мозолиста праця людини, зне­важати яку не можна.

Шанобливе ставлення до хліба народ утверджував на всіх святах та урочистостях.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом, він турбувався про врожай, його вирощування: «Грім гримить —

52

хліб буде родить», «Кинь ячмінь в болото - вбере тебе в золото», «Посій в пору, будеш мати зерна гору», «Ранній пар родить пше­ничку, а пізній - метличку», «Як зелене жати, то нічого не мати», «На чорній землі білий хліб родиться».

Незважаючи на всі старання, люди часто залишалися без хліба, голодували. Безхліб'я породило такі вирази: «Ані печі, ані лави, і на столі нема страви», «Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», «Не спиться - хліб сниться», «Багато маю — аж три клуні хліба: в одній - мак, друга стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла». Не одна мати-біднячка з болем віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: «Ти, синку, підріс, і сам кусень хліба мусиш заробляти». Народна педагогіка при­щеплює любов до землі, навчає любити її всією душею багатим арсеналом засобів: фольклором, прикладом дорослих, залучен­ням дітей з раннього віку до землеробської праці.

Усе найцінніше йде від землі. З нею народна педагогіка по­в'язує заповітні мрії і сподівання. У мовній скарбниці нашого народу багато крилатих виразів, в основу яких лягло слово «зе­мля»: «земле моя, всеплодющая мати», «будьте здорові, як вода, а багаті, як земля», «врости в землю», «відірватись від землі», «вто­птати в землю», «хай земля буде пухом», «не чути землі під со­бою», «сіль землі», «ніби провалилася крізь землю», «немов виріс з-під землі».

Завдяки розуму, винятковій працьовитості, ощадливості, та­ланту наш народ створив власну землеробську і хліборобську цивілізацію, найблагороднішу з усіх цивілізацій.

Наш народ-трудівник виховував дітей-трудолюбів. Нероби зустрічалися рідко, а якщо десь і зустрічалися, то вважалися неповноцінними людьми, були загальним посміховиськом, об'­єктом глузування. Ледарі, гультяї, нероби зазнавали дошкуль­ної критики в усіх жанрах фольклору: «Лінивому все ніколи», «Ледачому завжди важко», «Ховається від роботи, як собака від мух», «їсть за вола, а робить за комара», «З ледарем поведешся — горя наберешся», «Не мудруй багато, а працюй завзято», «Язик діє, та рука не вміє», «Бракороб і нероба - одна хвороба», «Леда-ще на сміття годяще»:

Вася в танці на гулянці Наче парубок як слід, А як вийде на роботу -Не то баба, не то дід.

55

Анекдот: «Ох і стомився ж! Цілу ніч снилося, що на косарці працював. Доведеться тепер вдень відпочивати».

Народна педагогіка дає високу оцінку в трудовому вихованні українським толокам, звичаям вшанування праці та трудівника, трудовим святам (свята першого снопа, першої борозни, урожаю, очищення джерел, квітів, хлібороба, інші календарні професійні свята).

Відмітною рисою громадського побуту в Україні були толо­ки як засіб виконання таких видів робіт, які один селянин прос­то не міг виконати; допомоги господарствам вдів, одиноким ста­рим людям та, врешті-решт, як форма взаємодопомоги.

Люди розуміли необхідність виконання робіт толокою, кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання гос­подаря, який потребував допомоги. До посильної участі в толо­ках залучалися і діти. За участь у толоці господар не платив. Коли робота завершувалася, господар і господиня старалися при­готувати гарний обід. Толоки були різні за змістом і призначен­ням: перевезення купленої хати, молотарки, дубового валу, буді­вельних матеріалів, зорювання й засівання поля, збирання вро­жаю, будівництво хати, косовиця зернових і лук, зимова молоть­ба хліба, будівництво доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Українські толоки - це не тільки засіб виконання різноманіт­них видів робіт, це і засіб трудового виховання в педагогіці народу.

У народі застерігають: «Якщо хочеш мати в своїй сім'ї виро­дка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх потреби працювати. Виродок буде готовий». Любов до праці, вміння пра­цювати головою і руками є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. Люди праці бачили в дітях май­бутніх спадкоємців, помічників і годувальників, майбутніх справ­жніх громадян, майбутнє народу і своєї батьківщини.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України. - Л., 1994.

2. Концепція безперервної системи національного виховання. - К., 1994.

3. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­ їни, 1996.

4. Кравець О. Сімейний побут і звичаї українського народу. - К., 1966.

5. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

6. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. -К.,1974.

7. Український дитячий фольклор. - К., 1962.

8. Українознавство: Посібник. -К., 1994.

Контрольні запитання і завдання

1. Визначте зміст і характер праці у вашій сім'ї. Які трудові традиції

вашої сім'ї? 2 Розкрийте психолого-педагогічний механізм підготовки дитини до

праці в українській народній педагогіці.

3. Чиїми іменами і чому назване те добре, що виплекане руками лю­ дей у вашій місцевості?

4. Ознайомтесь зі статтею: Загребельний П. Ми створили хліборобсь­ ку цивілізацію // Радянська освіта. - 1990. - 24 серпня.

5 Які засоби трудового виховання визначає народна педагогіка?

6. Які методи і прийоми трудового виховання наш народ вважав найе- фективнішими?

6. Які, на вашу думку, проблеми трудового виховання сьогодні?

54

55

Тема 6

Моральне виховання в українській етнопедагогіці

1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці.

2. Завдання морального виховання.

3. Основні принципи морального кодексу народу.

4. Методи, засоби і прийоми морального виховання в українській ет­ нопедагогіці.

Мораль і духовність стосуються виявлення трьох головних сил людини: мислення, відчування (почуття), хотіння (бажання). Ці сили зумовлюють помисли, життєві кроки, вчинки, поведінку людини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у людини високої духовності і моралі.

Мораль українського народу, що лягла в основу його етнопе-дагогіки, етнопедагогічного ідеалу, послідовно й безкомпромісно відстоює доброчинну поведінку людини, гуманність поглядів, бла­городність думок, чистоту помислів. Народна педагогіка не ви­знає жодних причин, які б давали підстави для відхилення від норм моралі у повсякденному житті.

Мораль і духовність в українській етнопедагогіці

Визначне місце в народній педагогіці посідає моральне вихован­ня. Це один із провідних напрямів формування особистості. Поряд із розумовим моральне виховання є важливою складовою виховної системи народу.

Народ завжди ставить поряд розум і мораль як основну окра­су людини: «Розум - найбільше багатство», «Мораль чиста -краще всякого намиста».

Як відомо, мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості; це сукупність правил, норм співжиття, поведінка людей, що визначають їх обов'язки, ставлення один до одного і до суспільства.

В українській етнопедагогіці з поняттям «мораль» межує і поняття «духовність». У науковому обігу вживається поняття «духовно-моральне виховання».

Духовність — це сукупність психічних явищ, що характери­зують внутрішній суб'єктивний світ людини, основні риси куль­турної спрямованості особистості: її інтереси, переконання, по­гляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, людей, до себе, своїх обов'язків, це бажання, воля, естетичні й моральні почуття осо­бистості.

Завдання морального виховання

Моральне виховання визначається такими основними завдання­ми: формування моральної свідомості, почуттів, волі і поведін­ки. Зокрема, формування моральної свідомості пов'язане з ви­хованням у дітей правильного розуміння доброго і злого, мора­льного і аморального. Формування свідомості - це формування уявлень, понять, поглядів, думок, переконань. У народній педаго­гіці основними антитезами, які визнають завдання і напрям морального виховання, є: добро - зло; правда - брехня; милосе­рдя — жорстокість; любов — ненависть; радість — горе; життя — смерть; свобода — неволя тощо. Народна педагогіка акцентує увагу на вихованні почуття власної гідності, честі і совісті. Гідність, честь і совість — головні атрибути репрезентації людської мора­льності: «Бережи честь змолоду», «Не має ні честі, ні совісті», «Яка честь, така й совість».

Народна педагогіка освячує й такі високі духовні якості, як віра, надія, любов: «Віра гори повертає», «Хто має надію, той мо­лодіє». Українська народна педагогіка приєднує до системи ду­ховно-морального розвитку особистості також і релігійне вихо­вання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування христи­янської моралі (молитви, заповіді Божі, святкові відправлення, художні розписи, ікони, церковний спів, ілюстрована біблія, цер­ковний календар, колядки, молитовник). Християнська мораль органічно переплетена з мораллю народною. Відомими в народі є сім дій християнського милосердя: нагодувати голодного, напоїти спраглого, одягнути голого, прийняти подорожнього,

56

57

допомогти недужому, відвідати в'язня, поховати померлого, а та­кож дев'ять плодів святого духа: любов, радість, мир, терпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість. Важливими хри­стиянськими чеснотами є мудрість, мужність, справедливість і доброта. Народ моральними вважав цнотливих, шляхетних, доб­рочесних, праведних, носіїв людської гідності, честі, людяності.

Еталоном, своєрідним кодексом справжньої людської мора­лі є риси, притаманні українському народу: патріотизм, любов до рідного краю, повага й шана праці, простота, скромність, миролю­бність, гостинність, відвага, мужність, товариська солідарність, вірність друзям, правдивість, чесність, людяність, дружба, нена­висть до ворогів, оптимізм, совість, вдячність, охайність, чепур­ність, любов до ближнього, любов до природи, пристойність, віра в краще майбутнє, відвертість, ввічливість.

Висока народна мораль включає в себе і вірність у коханні. Зрада дружбі чи коханню розцінювалась у народі як великий злочин. Народ опоетизовував чисте кохання юнака і дівчини, визнавав єдино можливим шлюб за любов'ю, згодою батьків. У хлопців народна педагогіка з раннього віку виховувала своєрідне лицарство. Пошана до матері, до бабусі, до сестри поступово пере­ростала в пошану до дівчини, до майбутньої дружини. У дівча­ток з перших років життя виховувались ніжність та жіночість.

Взагалі моральне виховання у нашого народу охоплювало:

1) приклад батьків, старших членів родини, оточуючих людей; 2)громадську думку («А що люди скажуть?»);

3. поділ занять і праці за статями;

4. обрядовість, звичаєвість;

5. одяг, прикраси тощо;

6. настанови, переконання, заборони;

7. покарання.

Усе це, з погляду наукової педагогіки, - засоби, прийоми і методи морального виховання. Українська народна педагогіка виховує, плекає в молоді почуття чистої любові, але категорично засуджує вільне, легковажне ставлення до цього почуття, яке в народі називається безчестям. Збезчещена дівчина приречена на загальну зневагу. Народ завжди відстоював духовну близькість. Народна педагогіка засуджує короткочасні зв'язки тих, хто «по дві, по три кохає»:

Я до тої дівчиноньки не піду ніколи,

Бо до неї ходять хлопці, як діти до школи.

58

В українській етнопедагогіці вчинки людей, спілкування, по­ведінка пов'язані зі згадкою про Бога: «Без Бога - ні до порога», «Боже поможи», «СлаваБогу», «З Богом, сину», «Побійся Бога».

Гарантом моральності була громадська думка («що люди ска­жуть»). Загальноетичною нормою була повага до старших і жі­нок. Існував в українського народу своєрідний «патріотизм села».

Основні принципи морального кодексу народу

1. Любов до рідного краю, працелюбність, людяність, самопо­ вага— основа моральності: «За рідний край — хоч помирай».

2. Любов до Батьківщини, готовність її захищати, боротися проти соціального гноблення і несправедливості, єднання у боро­ тьбі. Палка любов до Вітчизни, мужність у боротьбі за щастя свого народу, повага до інших народів - одна з головних запові­ дей народної моралі: «Кожному мила своя країна», «Грудка рі­ дної землі дорожча від пуда золота», «Негідником той назива­ ється, хто домівки рідної цурається».

3. Любов до праці як основний критерій оцінки моральної гідності людини: «Без труда нема плода», «Роботящі руки гори вернуть», «Труд людину кормить». У ставленні до ледарів на­ родна педагогіка безкомпромісна. Ледар - негідник, моральна потвора, тягар для суспільства: «Ледар живе, аби землі важче», «Ледаще на сміття годяще».

4. Справедливість, гуманне ставлення, миролюбність, гостин­ ність, солідарність, вірність друзям, колективізм: «Два слова: мир і спокій коштують тисячі злитків золота», «Де єдність, там і життя», «Друг — твоє дзеркало», «Правду не сховаєш», «Дерево сильне корінням, а людина — друзями», «Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш», «Друга шукай, а знайдеш - тримай», «Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться».

5. Свобода, щастя і вільний розвиток.

6. Добро, доброта, щирість, творення добра людям: «Добра людина й мухи не скривдить», «З добрим дружись, а лихих сте­ режись», «Коли природа породила людину, вона породить і доб­ роту», «Якщо ти зробив добро - мовчи, якщо тобі зробили добро

- розкажи».

7. Правдивість і чесність — основа народного ідеалу моралі: «Хліб-сіль їж, а правду ріж», «Чесному всюди честь, хоч і під лавою».

59

8. Гуманізм як одна з важливих складових народної моралі. Гуманізм — це не всепрощення, це високі вимоги до дитини. Це застереження від лицемірства, привчання до моральної стійкос­ ті, чесності з самим собою, принциповості й твердості у власній оцінці, непримиримості як до чужих, так і до власних недоліків і слабостей.

9. Ввічливість і скромність: «Скромність - вінець мужнос­ ті», «Найкращий одяг — скромність», «Три речі викликають любов: віра, щедрість і скромність», «Одне ввічливе слово зломить душу швидше, ніж десять ударів», «Кому скажеш «добрий день», той не забуде сказати «доброї ночі».

10. Дружба і товаришування. У народній уяві вони мали щонайрізноманітніші відтінки. Діалектику становлення това­ риських стосунків народ образно виражає так: «Побачив раз - знайомий, побачив два — товариш, побачив три — друг», «Стаду потрібен пастух, а людині - товариш», «Вовк ягняті не товариш», «Не хвали товариша — він може бути поганим, не гудь товариша - він може бути хорошим».

Вищою формою товаришування народ вважав дружбу. Що визначає дружбу? Спільність інтересів, переконань, прагнень, вза­ємні симпатії, готовність допомогти один одному, розділити не­вдачу, горе, радощі, поступитися заради друга своїм благополуч­чям: «Друг — дзеркало друга», «Шукай друга по собі», «Якщо твій друг поганий, то ти і сам поганий», «Якщо хочеш дізнатися про людину, подивись на її друзів».

Про фальшиву дружбу народ говорить: «У кишені пусто, друзів не густо», «Друзів у радості багато, а в біді - мало». Вихо­дячи з життєвого досвіду, народ дійшов висновку: «Зростає ба­гатство - зростає і кількість друзів», «Коли права рука пуста, ліва з нею дружити не стане».

Народ жорстоко засуджує невірних друзів: «Нещирий друг -невилікована хвороба», «Дружбою з другом гордись, дружби з ворогом стережись», «Друзів, з якими можна ділитися таємни­цями, багато, але зберегти її може тільки один». Існує в народі і переконання: «Дружба на годину - рабство навіки», «Якщо друг полишив, знову його не клич».

Старий друг - це одна з ознак перевірки роками щирої дру­жби: «Кращий друг - старий, а кращий одяг - новий», «Все добре нове, а друг - старий», «Придбавши нового друга, не забувай ста­рого - старого друга і стару дорогу легко втрачають». Вірного,

60

старого друга народ радить глибоко шанувати: «Старого друга шануй більше за брата», «Якщо друг дійсно хороший, то не по­трібні ніякі окуляри». Тут народ спирається на діалектику жит­тя: старе ніколи не старіє, старіє лише нове. Берегти дружбу -одна з народних заповідей: «Науку вивчають з азів, дружбу бе­режуть від початку», «Завести дружбу легко, а зберегти важко», «Краще дружбу хоронити, ніж багатство все копити».

Не шукай друга без недоліків - такий мудрий народний за­повіт: «Не шукай бездоганної їжі - залишишся голодним, не шукай бездоганного друга - залишишся один». Справжній друг той, хто сміливо говорить правду в очі, і готовий вислухати те саме на свою адресу: «Камінь, кинутий другом, голови не пора­нить», «Краще вислухати докір друзів, ніж втратити їх».

Народ радить дотримуватись такту в дружбі: «Якщо в тебе є друг, навідуйся до нього, щоб стежка до його дому не заросла тра­вою», «Дружні стосунки подібні меду». У дружбі треба знати міру: «Якщо твій друг стане медом, не злижи його повністю». Дружба — це людська потреба і соціальна цінність: «Життя без друга, що їжа без солі», «І мудрій людині потрібен друг, і сильній людині потрібна підтримка», «Найчужіша країна та, де нема друзів ».

У народному розумінні дружба - це символ згуртованості, сили і доблесті: «Де дружба, там і сила», «Дерево сильне коріннями, а людина - друзями», «Сила птаха - у крилах, сила людини - у

дружбі».

Моральні заповіти народної педагогіки мають застережливе спрямування, їх мета - запобігти необачним вчинкам. Вони застерігають від таких серйозних моральних вад, як підступність, нещирість і хитрість («Лиха людина - як хвороба: усе запакос­тить», «Не копай іншому яму, бо сам у неї вплигнеш», «Хитро­щами довго не проживеш»), крутійство і шахрайство, скупість і зажерливість («Тонув - сокиру обіцяв, витягли - топорища шко­да», «Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить»), нечесність («Поганому виду нема стиду», «Що собі не мило, то й людям не зич», «Краще не обіцяти, як слова не здержати»).

Народна мораль допомагає викорінювати людські вади, засу­джує підступних, нещирих, хитрих, скупих, зажерливих, безсовіс­них, нахаб, брехунів, гультяїв, сварливих, невдах, байдужих, слаб­кодухих, п'яниць, зарозумілих, хвальків, базік, чванькуватих, марнотратників, нечемних, упертих, безпринципних: «Скупому душа дешевше гроша», «Базіка - моральний каліка», «Готовий

61

осліпнути на обидва ока, тільки б сусід осліп на одне», «Боягуз завжди говорить про мужність», «Лукава людина словами лю­бить, а ділами губить», «Дивиться лисицею, а думає вовком», «Ча­рка горілки - лиха ківш», «Заторохтіла солоха, наче діжка з горохом», «Заздрячи чужому щастю, виплакав одне око, оплаку­ючи свою біду - виплакав друге», «Глибока річка тече без шуму», «Поганий оратор багатослівний», «Мовчання - убрання розум­ного, маска дурного», «Хто обіцяв і зробив - людина, не обіцяв, але зробив - орел, хто обіцяв і не зробив - осел».

Методи, засоби і прийоми морального виховання

Методи, засоби і прийоми морального виховання, пропоновані народною педагогікою, надзвичайно різноманітні: переконання, етичні бесіди, роз'яснення, позитивний приклад, ігри та іграшки, народні традиції, свята, перебування на лоні природи, вправлян­ня у моральній поведінці, колектив, громада, народна обрядовість і звичаєвість, фольклор, народні пісні, колядки, народні перекази, думи, легенди.

Одним із поширених у народній педагогіці засобів мораль­ного виховання є засудження негативних вчинків засобом слова «гріх»: «Не бери гріх на душу», «Не гріши», «Побійся гріха».

Своєрідним підручником життя, програмою морального ви­ховання є народні казки.

Народна педагогіка не припускає нудних і надмірних мора­лізувань, натомість великого значення вона надає емоційності, орієнтації на свідоме засвоєння моральних норм і правил, фор­муванню моральної поведінки через моральні звички, вчинки, дії; переконанню, осудливим зауваженням, застереженням, роз­криттю негативних наслідків поганого вчинку, схваленням, по­хвалі, гумору, здоровому жарту.

Народна педагогіка висуває вимогу виховувати дитину від її народження («Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках»). Правильне моральне виховання зумовлене його початком («Добрий початок - половина задуманого», «Гни дере­во, поки молоде, учи дитя, поки мале», «Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме».

У практиці народного виховання загальновизнаним є при­вчання дітей з першого року слухати дорослих, виконувати їхні

вимоги. Але дітей не позбавляють виявлення власної розумної ініціативи. У 2—3 роки вони виконують найпростіші доручення за вказівкою. У цьому віці дітей вчили берегти іграшки, речі, бережно ставитися до рослин і тварин. Народна педагогіка не схильна ділити рослини і тварин на корисні й шкідливі. Для дітей усе живе має бути добрим, бо пізнання світу починається з добра. Бережне ставлення до рослинного і тваринного світу, лю­бов до природи - такий народний закон. Той, хто нищить приро­ду, виростає в черству й жорстоку людину, а то й мерзотника.

Однією з основних ознак морального здоров'я народу є пік­лування про слабших, дітей, калік, хворих, старих. У центрі уваги народної педагогіки чемність і ввічливість. Могутнім регулято­ром моральної поведінки є слово вихователя. Визначаючи мора­льні рамки, народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу дитини, апелюючи до її честі, совісті, сорому («Бережи честь змолоду», «Стид хоч і не дим, а очі виїсть», «Совість гризе без

зубів»).

Народна педагогіка надає великого значення тріаді в мораль­ному вихованні - формуванню моральної свідомості, мораль­них почуттів та моральної поведінки.

Зважаючи на складність людської психіки, народна педаго­гіка шукала оптимальних шляхів морального виховання дітей («У чужу душу не влізеш», «Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти», «Чужа душа - темний ліс»).

За народними твердженнями, засвоєння моральної істини має відбуватися через почуття, переживання і розум людини і втілю­ватися у її благородних вчинках.

На сьогодні актуальним є питання громадянського вихован­ня. Серед розмаїття його завдань одним із важливих є утвер­дження гуманістичної моралі. Моральність сучасної особистос­ті охоплює такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, любов і пошана до своїх батьків, роду; моральна свідомість, яка дає змогу побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються моральні і протиправні вчинки. Високо­моральна свідомість стимулює соціально-ціннісну поведінку гро­мадянина України.

62

63

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України. - Л., 1994.

2. Измайлов А.9. Народная педагогика: Педагогические воззрения на- родов Средней Азии й Казахстане. - М., 1991.

3. Концепція безперервної системи національного виховання. - К., 1994.

4. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

5. Основи національного виховання. - К., 1993.

6. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

7. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. -К.,1974.

8. К.Д. Ушинський про сімейне виховання. - К., 1974.

Естетичне і фізичне виховання в українській етн о педагогіці

1. Суть естетичного народного виховання, його завдання.

1. Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу на особистість у народній педагогіці.

1. Фізичне виховання і його завдання в українській народній педагогіці.

1. Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській етнопедагогіці.

2. Козацька система тілесного виховання.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте суть моралі і духовності в українській етнопедагогіці.

2. Який еталон справжньої людської моралі в українській етнопеда­ гогіці?

3. Визначте основні принципи морального кодексу народу.

4. Які методи, засоби і прийоми морального виховання, пропоновані українською етнопедагогікою?

5. Назвіть відомі вам моральні християнські заповіді.

6. Підберіть прислів'я про честь, совість, людяність, милосердя.

Суть естетичного народного виховання, його завдання

Український народ постійно пропагував гуманістичну ідею - ви­ховання всебічно і гармонійно розвинутої особистості. Необ­хідним компонентом всебічного і гармонійного розвитку він вважав естетичне виховання. Причетність до прекрасного, есте­тичне ставлення до дійсності завжди були характерними для народних поглядів. Народ завжди прагнув бачити своїх дітей красивими і обличчям, і одягом, і думками, і вчинками, і душею, і серцем. Звідси і основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання - навчити дітей жити за законами краси і благородства, навчити дітей бачити, розуміти, творити прекрас­не в житті, формувати їхні естетичні ідеали, виробити емоційні відчуття, смак, потяг до прекрасного, пробудити творчі естетичні здібності в різних видах діяльності, сформувати щирі і доброзич­ливі взаємини, виробити красиву технологію людського спілку­вання, сформувати естетичну культуру особистості, чемність, мов­леннєвий етикет, активну позицію до проявів безкультур'я, пору­шення естетичних норм і правил, до збереження народних есте­тичних цінностей, їх глибокого шанування. Це кредо народної педагогіки співзвучне завданням естетичного виховання в умовах

64

65

сьогодення - демократизації, гуманізації нашого суспільства. Це завдання розвивати почуття прекрасного, формувати високі есте­тичні смаки, уміння розуміти і цінувати прекрасне (твори мисте­цтва, пам'ятки історії та архітектури, красу та багатство приро­ди); бути милосердними до творців естетичних цінностей, твори­ти естетичні цінності.

Народ постійно відшукував красу, творив її сам, мріяв утвер­дити її в житті, праці, побуті. Сучасників дивують спостережли­вість і гострий розум народу. Так, наприклад, люди дали багато влучних назв рослинам: мати-й-мачуха, Іван-чай, вороняче око, ведмежі вушка, нечесана бариня, кораловий цвіт, братки, марга­ритки, перекотиполе, петрові батоги, серпоріз, череда, кручені па­ничі, чорнобривці, чобітки, шовкова травка та ін. Насолоджую­чись красою квітів, бачучи в них прикрасу життя, народ гово­рить: «Нема рослини красивішої за квітку». Маючи на увазі естетичну насолоду, народ радить: «Дай другові потримати квіти».

Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу на особистість

У центрі уваги народної педагогіки завжди були естетичні по­чуття, естетичні смаки, естетичні потреби, вчинки та дії. Народна педагогіка розглядає естетичне почуття як вище почуття ду­ховної насолоди, яке містить у собі переживання, судження і оцінку, відповідність чи невідповідність об'єкту естетичного ви­ховання загальноприйнятим нормам прекрасного.

Естетичний смак - це здатність оцінювати предмети, явища, ситуації з погляду їх естетичних якостей. Він виражає загальні принципи, художні ідеали, погляди людини.

Естетична потреба пов'язана з духовними запитами особи­стості. З нею пов'язані розуміння суті і змісту прекрасного, умін­ня його оцінити, перетворити естетичні знання в переконання, а переконання - у відповідні вчинки, дії, поведінку.

Народна педагогіка мобілізує всі можливі засоби, методи залу­чення дітей до прекрасного. Процес цей розпочинається з мами­ної колискової пісні, в якій опоетизовується природа, любов і ніжність, людяність і добро, усе красиве.

Значний вплив на формування естетичних уподобань дітей мають іграшки, особливо ті, що відзначаються художньою доско­налістю. Цього прагнули народні умільці, виготовляючи їх гар­ними й привабливими. Не випадково у розмові, коли хтось хоче підкреслити особливу красу, то каже: «гарна, як лялька», «одяг­нулась, як лялька», «чепурненька, як іграшка».

Дуже важливим засобом естетичного виховання народна пе­дагогіка вважає слово, мовленнєвий етикет. Це ознака людської краси. Народна педагогіка розглядає усталені норми мовленнєво­го спілкування, дає цінні поради щодо мовленнєвого етикету: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово - виконай його», «Слухай тисячу разів - а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Основна вимога мовленнєвого етикету — ввічливість, статеч­ність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників.

Українська народна педагогіка не припускає вживання діть­ми грубих і лайливих слів: «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається». Усі лайливі слова потво­рні і шкідливі. І серед них особливо бридка «матірщина», соро­міцькі слова. А.С. Макаренко застерігав: «Не всі розуміють таку просту, абсолютно очевидну річ, що матірне слово є неприкраше-не, дрібне, бідне й дешеве паскудство, ознака найдикішої, найпер-віснішої культури, - цинічне, соромітницьке, хуліганське запе­речення і нашої пошани до жінки, і нашого шляху до глибокої і справді людської краси».

У мовленнєвому спілкуванні красивим є тільки те, що вкла­дається в рамки пристойних відносин. А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і говорити, коли треба мовчати. Про мовчу­нів кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот на­брав», «За язик не витягнеш». Схвалюючи дітей, які добре воло­діють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педаго­гіка засуджує порожню балаканину, зайве фальшиве прикрашення мови («Красно говорить, а слухати нічого», «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Бесіди багато, а розуму мало»).

Засобами прилучення до прекрасного є природа і праця. Ес­тетика народу виявлялась у його любові до природи, в умінні насолоджуватись її красою.

У центр уваги дітей народ ставить красу лісу, садка, лугу, поля, квітів, рослин, тварин, життєдайну силу сонця, жита, що

66

67

половіє, золотисту пшеницю, бджолу-трудівницю, красу людини, красу її вчинків та поведінки, красу неба, красу пір року.

Чинником естетичного виховання народна педагогіка вважає красу побуту, гармонію речей і предметів в оселі, чистоту й охай­ність, які милують око («Хата, хоч і бідненька, але чиста й чепур­ненька, а тому й гарна та веселенька»), зелені насадження й чарівні квіти в хаті та біля хати, упорядковану земельну ділян­ку. Шанобливе ставлення до землі, до природи діти спостерігали під час роботи дорослих: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась (примовляють за першою розсадиною, на Івана Головатого, 25 травня), щоб моя капусточка була із кореня коренистая і із листу головистая (го­лову собі обіймаючи), щоб не росла високо, а росла широко (при­сідаючи), щоб була туга, як коліно (посадивши і придавивши коліном), щоб була тверда, як камінець, головата як горщик, а біла, як платок (посадивши розсаду, накривали горшком, на гор­шок клали камінці, накривали зверху білою хусткою)».

Народ-педагог ставив на службу естетичного виховання здо­бутки народної архітектури — естетично привабливі дерев'яні будови з філігранними піддашками, різьбленими сволоками, крон­штейнами; настінні розписи та інші різнокольорові прикраси, створені людським розумом і трудовими руками.

Велике педагогічне значення має участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві. До прекрасного молодь прилучалась через народне декоративно-прикладне мистецтво, яке впліталось у по­всякденне життя української родини. Батьки намагалися пе­редати в спадок своїм дітям технологію різьблення, прикрашання одягу, виготовлення художніх виробів з глини, килимарства, тка­цтва, вишивання, кераміки, настінного розпису, художньої оброб­ки дерева, скла і металу.

У системі естетичного виховання народна педагогіка чільне місце відводить музиці; народним пісням - ліричним, сімейно-побутовим, трудовим, обрядовим; музично-пісенному фольклору; пісенно-танцювальним діалогам; гаївкам; веснянкам; хороводам; колядкам; щедрівкам; малюванню; художнім картинам; народ­ному театру; іграм; святам; традиціям і обрядам; самій людсь­кій красі. Народні закони краси і красивого знайшли відобра­ження в численних прислів'ях, приказках, афоризмах, казках, описах, легендах, міфах, усній народній поезії: «Краса до вечора, а доброта до смерті», «Краса обличчя - в красі характеру», «Спочатку

помилуйся зовнішністю, а потім зрозумій характер», «На краси­вому обличчі хліб не колоситься», «Видом богиня, а серцем відь­ма», «З красою в ліс за дровами не ходять», «Краса людських рук серед людей мандрує».

Фізичне виховання і його завдання в українській народній педагогіці

Народна педагогіка розглядає естетичне виховання у взаємозв'я­зку з іншими засобами формування особистості («Здоров'я, розум і сопілка — мудра спілка», «Як музика іскриста, то й душа чиста»).

Однією з найдавніших і найважливіших складових ціле­спрямованого впливу на особистість є фізичне виховання. Гост­рий розум народу швидко збагнув, що фізичне виховання зміц­нює здоров'я, сприяє подовженню працездатності, довголіттю, ви­робленню позитивних вольових і моральних якостей людини: «Здоров'я - всьому голова», «Доки здоров'я служить, то людина не тужить», «Коли б голова здорова, то будуть воли і корови».

Народ постійно стверджував, що «дві речі знаходять свою цінність після їх втрати - це молодість і здоров'я».

Мета фізичного виховання диктується реальною потребою кожної людини бути здоровою, сильною, загартованою, сприт­ною, витривалою («Де сила, там і міць», «Коли нема сили, то й світ немилий»). Усе це завжди було предметом постійного пік­лування народу. У народних прислів'ях, приказках, епосах, каз­ках оспівується ідеал фізично загартованого, сміливого і сильно­го героя, людини-богатиря. У народній педагогіці чітко визначе­но мету фізичного виховання:

1. зміцнення здоров'я і сприяння правильному фізичному роз­ витку;

2. підготовка людини до фізичної праці та захисту Вітчизни;

3. виховання таких вкрай необхідних життєвих якостей, як сила, витривалість, спритність, швидкість тощо.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що нормальний фізичний розвиток дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливо­стях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів,

68

69

витривалість, готовність переносити холод і спеку, погодні й жит­тєві негоди. У народній педагогіці фізична сила людини поєдну­ється з її моральною довершеністю. Богатирі Ілля Муромець, Кирило Кожум'яка, Добриня Микитич, Микула Селянинович, Котигорошко на перше місце ставлять громадські справи, бо­рються зі злом, відстоюють інтереси народу. Тому народ їм зав­жди симпатизує. В українському епосі богатирями були й жін­ки. Відомими є такі образи жінок-богатирок: Настасія Микулич-на - дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна - дружина богатиря Дуная, Маруся - козацька дочка. Це переконливо свід­чить про однаковий підхід народної педагогіки до фізичного ви­ховання юнаків і дівчат.

У тісному взаємозв'язку розглядає народна педагогіка фізич­ну і розумову діяльність. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини, її працездатність («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє», «У здоровому тілі -здоровий дух», «Щоб працювати, треба силу мати»).

Фізичне народне виховання передбачало знання і дотримання людиною методів лікування («Тримай голову в холоді, а ноги в теплі», «Пропотієш, і жар пройде»), основ санітарії і особистої гі­гієни, загартування організму, розвиток рухової активності, засто­сування народної медицини, знання свого організму, уміння нада­ти першу медичну допомогу, уміння володіти і керувати собою.

Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській етнопедагог'ші

Народна педагогіка визначає такі аспекти фізичного виховання:

1. піклування про здоров'я дитини до її народження;

1. піклування про здоров'я, розвиток дитини по її народженню, розвиток її рухової активності («Росте як на дріжджах», «Ро­ сте, як качка на воді», «Як дитина бігає і грається, то їй здоро­ в'я усміхається»), прищеплення елементарних гігієнічних на­ вичок, систематичне купання. В Україні поширений був зви­ чай класти в першу купіль квіти і трави, висловлюючи маля­ тку добрі побажання. Так, у купіль хлопчика клали любисток (щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок (щоб довго жив), чорнобривець (щоб був чорнобровий),

а в купіль дівчинки - ромашку (щоВ була рум'яна), кали­ну (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любисток (щоб люб'язна була);

3) застосування природних і спеціальних (штучних) засобів фі­зичного виховання.

Природні засоби: сонце, повітря, вода, харчування, рух, відпо­чинок, одяг, чистота, охайність («Будь здоровий, як вода», «Люди часто хворіють, бо глядітись не вміють», «Тяжку хворобу лікує добре харчування»).

Штучні засоби: рухливі ігри, спортивні поєдинки, силові зма­гання і випробування, плавання, забава, вільні рухи на свіжому повітрі, режим, розваги, свята, гімнастика, гартування тіла, побу­тові умови.

Народна педагогіка вважає, що сила проявляється й розвива­ється в праці («Без діла псується сила», «Без діла сидіти, то можна й одубіти», «Щоб працювати, треба силу мати»).

Козацька система тілесного виховання

Заслуговує на увагу цілісна система тіловиховання (фізичного виховання) доби козацтва в Україні. Історики зазначають, що козаки були високими на зріст і надзвичайно сильними. Вони прагнули розвивати в собі богатирську силу і дух, у чому домага­лися вражаючих успіхів. Козаки проявляли міцний фізичний гарт, високу техніку самооборони в таких ризикованих видах діяльності, як лови, змагання зі стихійними силами природи. Козаки влітку спали просто зоряного неба, вони ґрунтовно зна­ли народну медицину і ЇЇ рецепти. Козаки, маючи міцне здоро­в'я, майже не знали хвороб. У січових і козацьких школах пере­хід з одного класу в інший супроводжувався народними дитячи­ми забавами, іграми, фізичними вправами.

У школах хлопчиків учили молитися Богу, добре триматись у сідлі, рубати шаблею і відбиватися, влучно стріляти з рушниці, добре списом колоти. Важливе місце належало також форму­ванню в учнів уміння плавати, веслувати, керувати човном, пере­ховуватися від ворога під водою.

На свята народного календаря влаштовували змагання на силу, спритність, прудкість, винахідливість, точність влучення в

70

71

ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях. Козацька молодь систематично розвивала природні задатки, удо­сконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних ви­дах змагань і боротьби.

Існувала ціла система відбору і вишколу молодих людей для козацької служби. Досвідчені козаки, козацька старшина уваж­но і прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців у спеку і холод, дощ, сніг і інші стани погоди. До тих, хто хотів бути козаком, висувалися вимоги -бути сильною, вольовою, вільною, мужньою людиною; володіти рідною мовою, присягнути на вірність Україні, сповідувати хрис­тиянську віру. Козаки створили спеціальні фізичні і психофізич­ні вправи, спрямовані на самопізнання і саморозвиток, тілесне, психофізичне і моральне вдосконалення.

Фізично розвинені козаки володіли різними видами зброї (рушниця, мушкет, шабля, спис, аркан) і своїм тілом. Вінниць­кий полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехту­вальником Європи: він по-лицарськи бився двома шаблями в руках, перемагаючи в бою відразу кількох противників. У бага­тьох країнах Європи й Азії славилось високе мистецтво козаків вести наступальні й оборонні бої, створювати неприступні для ворога табори, споруди з дерева, землі і каміння.

Іноземці свідчили, що козаки могли «кулею гасити свічку». Популярною у козаків була система єдиноборств. Найвідоміша становить основу козацького танку гопак.

Відомими є козацькі системи боротьби «гойдок» (призначена для розвідників-пластунів, ніби «приклеювання» до суперника, повторення всіх його рухів), «спас» (оборонний характер, філіг­ранне відпрацювання блокування дій супротивника). Педагогі­чний потенціал мало й козацьке характерництво, пов'язане з розвитком внутрішніх сил, можливостей, здібностей, енергії, во­лодінням екстрасенсорикою, чаклунством, умінням впливати на психіку ворога, «заворожувати» його, вивідувати військові таєм­ниці. Характерники вміли залякати ворога, навіяти йому інфор­мацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Вороги нерідко вірили, що козаки могли брати голими руками розпечені ядра, обминати кулі тощо. Є наукова інформація про те, що козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли «тіло грає» (бо­льові удари не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували

внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника.

Ці дивовижні факти визнає сучасна наука, хоча переконливе їх пояснення і обґрунтування належить майбутньому.

Постійно самовдосконалюючись, козаки, зокрема, оволодіва­ли специфічними вправами, доводячи невичерпні можливості свого організму. Академік Д. Яворницький писав про козаць­ких велетнів тіла і духу, зокрема, про «козарлюгу Васюринсько-го, який «тільки дихне, як від того подиху людина падала з ніг». Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою різнобічного виховання козацької молоді. Завдання дослідни­ків сьогодення - за кодом, закладеним у комплексах вправ, тре­нувань, змагань, видах боротьби, відтворити козацьку гімнасти­ку, динаміку форм, структуру рухів, а також інші невідомі ком­поненти цілісної системи козацького вдосконалення і самовдос­коналення.

Значення фізичного виховання в народній педагогіці зумовлю­ється його вагомим внеском у зміцнення підростаючого поколін­ня, його фізичного розвитку, збільшення тривалості життя, фор­мування в молоді найважливіших морально-вольових якостей.

Література для самостійного опрацювання

1. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1991.

2. Измайлов А.З. Народная педагогика. - М., 1991.

3. Летіла сорока по зеленім гаю (українські народні ігри). - К., 1990.

1. Приступа Е.Н., Пилат В.С. Традиції української національної фіз­ культури. - Л., 1991.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

5. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. Вибрані твори. - К., 1977.

2. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. -К., 1974.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте суть і завдання фізичного виховання в українській етно- педагогіці.

2. Які народні ігри ви знаєте?

3. Які народні засоби естетичного впливу в українській етнопедагогіці?

4. Підберіть народні прислів'я про здоров'я та красу людини.

72

73

Тема 8

Мудрість народна про сім'ю

як головний педагогічний

інструментарій

1. Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї, її ста­ тус та істотні ознаки.

2. Народний ідеал сім'ї.

3. Провідні завдання і принципи сімейного виховання.

4. Новітні перспективи сімейного виховання у XXI столітті.

Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї, її статус та істотні ознаки

Серед усіх геніальних здобутків людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина. «Від родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі» - говорять українці.

Сім'я є тим могутнім феноменом, який найтісніше об'єднує людей у родинне гніздо. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. Від духовного здоров'я сім'ї залежить ду­ховне благополуччя народу. Зневірена, зневажена сім'я - загуб­лене покоління, втрачене майбутнє.

Сім'я - це первинний осередок нації, суспільства, держави.

Із сім'єю пов'язане відновлення духовної національної куль­тури українського народу, етнізація дітей, формування націона­льної гідності і самосвідомості.

Сім'я — це святий вузол, яким пов'язані люди в суспільстві.

Сім'я — це життєдайний осередок, що приводить на світ Бо­жий і плекає найвищу цінність людства - дітей, майбутнє народу.

Сім'я - неперевершений чинник виявлення людини в усіх її можливих іпостасях (немовля, дитина, підліток, юнак, дівчина, син, дочка, чоловік, жінка, онук, онучка, дідусь, бабуся).

74

Сім'я - святиня людсьЛ°^го ДУХУ» благородних емоційних пе­реживань: кохання, любові, вірності, синівської і дочірньої вдяч­ності, поваги, родинної солідарності, теплоти людських сердець.

Сім'я - хранителька моральних чеснот, національних звича­їв, традицій, пам'яті предків, плекальниця родоводу.

Високоорганізована, наДІ°^нально свідома українська сім'я -це духовний храм УкраїнИ-матері, який дає нам повний душев­ний спокій, захищеність ВІД усіляких бід, натхнення для праці,

погляд на світ та оточення-

Сім'я - найбільша вихователька підростаючих поколінь, не­втомна плекальниця високої духовності та гуманізму, націона­льного духу, характеру, свіД°^мості> психології, патріотизму.

Родовід вихователів іде від батька-матері, від сім'ї.

Сьогодні в умовах відродження нашої духовної національ­ної культури ми повертаєМ°^ся Д° традиційного статусу україн­ської родини.

Статус родини: непорушний авторитет, шлюбна родинна ві­рність, любов до дітей, род#^ни> відданість справі їхнього вихован­ня, дотримання народних чеснот, норм християнської моралі, піклування дітей про батьків.

Український народ намагався протягом віків по-своєму осми­слити і визначити ознаки гарної сім'ї.

Ознаки сім'ї: вільність¹ рівноправність членів сім'ї, любов, обов'язок, взаємодопомога, доброта, дружба, працелюбність, так­товність, свідомість, розум ^та злагода у розв'язанні сімейних проблем, розуміння головного завдання - виховання дітей.

Функції сім'ї надзвичайно благородні й різноманітні: від­творення і продовження роДУ людського, організація домашньо­го господарства і побуту, забезпечення і передача новим поко­лінням матеріальних і духовних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь та навичок, підготовка молоді до сімейного жит­тя, виховання дітей.

Найважливіша функція - це виховання, вирощування і «ви­ведення в люди» дітей. Це важка і складна функція. Народ каже: «Дітей годувать, свій вік коротать», «Малі діти - малий клопіт, великі діти - великий клопіт». Але це неодмінний обов'язок, основне завдання подружжя: «Умів дитину породити, умій і виховати», «Не той батько, ЩО породив, а той, що до ума довів». Згідно з традиційним звичаєвим правом батьки повністю відпо­відали перед громадою за виховання дітей. Матеріали судових

75

справ, етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися їхні батьки. Тому справі виховання дітей у сім'ї приділялась велика увага.

Обов'язками сім'ї були:

1. Турбота про нормальний фізичний розвиток та здоров'я: «Ой, щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку й на все тіло», «Росло здоровим, сильним, дужим та добрим мужем».

2.Кодування колисковою піснею в душі дитини таких пер­шорядних якостей, як працелюбність, чесність, доброта, ша­нобливе ставлення до «отця-неньки», старших людей: «Коли дитину не навчиш у пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілком стане» (моральне виховання з раннього віку).

3. Трудове виховання. Народження дитини розглядалось як поява майбутнього трудівника. Основний принцип: «Ні­ хто не сміє дармувати». Раннє залучення до праці, розпо­ діл трудових обов'язків (погонич, пастух, пряха, пастушка, нянька, помічник у хатньому господарстві, чоловіче діло, жіноча робота, домашнє ремесло). Мета трудового вихо­ вання - надання практичної допомоги батькам, прищеп­ лення любові, прив'язаності до праці, розуміння її обов'я­ зковості, нетерпимості до неробства і байдикування.

4. Інтелектуальний розвиток. Народ каже: «Не бажай синові багатства, а бажай розуму». Батьки дбали, щоб дитина шви­ дше «приходила до розуму». Істотною в народній педагогі­ ці є потреба розвитку в дитини не розуму взагалі, а «розуму доброго», «здорового глузду», що будуть приносити добро.

5. Християнські морально-етичні засади та людські чесно­ ти: не посягати на чуже, говорити правду, шанувати бать­ ків, старших людей, бути чесним, добрим, привітним.

Риси хлопця: моторність, обов'язковість, мужність, кмітливість.

Риси дівчини: скромність, цнотливість.

Засади сімейного виховання, його практика ґрунтувалися переважно на здоровій життєвій основі, на праці, визначальних людських морально-етичних началах і були спрямовані на фор­мування повноцінної особистості.

Народна педагогіка дає настанови батькам: не потурати дітям, не пестити понад міру, виховувати добрими вчинками, прикладами, розумним словом, розумними покараннями: «Дитині дай волю,

76

так сам підеш у неволю», «Хто дітям потаче, той сам плаче», «Гарна людина-паляниця, а не дитина», «Посієш вчинок, виросте звичка», «Учи дітей не страшкою, а ласкою», «На крутеє дерево треба крутого клина», «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківсь-ки й помилує», «Материні побої не болять».