20. Основні цілі і акти Віденського конгресу

Віденський конгрес 1814-1815 років, міжнародний конгрес, що завершив війни коаліцій європейських держав проти наполеонівської Франції; був скликаний за ініціативою держав-переможниць - Росії, Англії, Австрії і Пруссії, к-рие і здійснювали фактич. керівництво ним.

Цілями В. к. були: * відновлення феод, порядків, ліквідованих під час Великої франц. революції і наполеонівських воєн;

*реставрація ряду повалених династій;

* боротьба з революц. і нац.-визвольний, рухом;

*створення стійких гарантій, що попереджають відновлення у Франції бонапартист, режиму і спроб завоювання Європи;

* задоволення тер. домагань переможців Наполеона шляхом переділу Європи і колоній.

В. к., що завершився підписанням 9 червня 1815 заключного (генерального) акту, перекроїв карту Європи, не зважаючи з національними інтересами народів Європи. Він передбачав позбавлення Франції завоювань і створення біля її кордонів государствбарьеров Швейцарія була посилена за рахунок розширення меж і включення до її складу стратегічно важливих гірських перевалів. На північному заході Італії було відновлене Сардінське королівство, до Ст від нього роль плацдармів проти Франції грали австрійські Ломбардія і Венеція. До Росії відійшло колишнє Велике герцогство Варшавське (що отримало назв. Царство Польське), крім Торна, Познані, Сх. Галичини і Кракова з округом, до-рому був. дан статус «вільного міста». Австрія знову встановила своє панування в Півн.-Зах. Італії, отримала Сх. Галичину і забезпечила собі переважний вплив у тільки що утвореному Німецькому союзі, створеному насамперед для того, щоб відобразити можливий напад Франції

У укладений генеральний акт Віденського конгресу в якості додатків увійшли: Декларація про припинення торгівлі рабами; Постанова про вільне судноплавство по річках; Положення щодо дипломатич. агентств (Віденський регламент); Акт про конституцію Німецького союзу та ін документи. Система відносин, створена В. к., була доповнена освітою «Священного союзу» (1815), укладеного реакц. пр-вами європ. д-в для посилення боротьби з революц. і нац. - звільнить. рухами. У лют. 1815 був підписаний другий Паризький мир. Енгельс писав, що «після 1815 р. у всіх країнах Антиреволюційної партії тримала в своїх руках кермо влади. Феодальні аристократи правили у всіх кабінетах від Лондона до Неаполя, від Лісабона до С.-Петербурга »(Маркс К., Енгельс Ф. Соч. Изд. 2-е. Т. 2, с. 573-574). Перші почуття. удари по системі віденських договорів 1815 були нанесені революціями у Франції, Іспанії, Португалії і на півдні Італії в нач. 30-х рр.. 19 в. До остаточного її краху привели Кримська війна (1853 - 1856), возз'єднання Італії (1860-61) та об'єднання Німеччини (1866 - 71).

21. Дія системи колективної безпеки в Європі в хіх столітті

В Адріанопольскому мирному договорі 1829 р. торгові судна всіх держав, крім тих, хто воює з Туреччиною можуть вільно проходити протоками. Це правило загалом і донині діє.

Право проходу військовим суднам через протоки до Середземного моря – окреме питання

Двічі за російсько-турецьким союзним договором 1799 і домовленостями з Туреччиною 1805 р. Росія підтверджувала це право для себе і заборону для інших (нечорноморських країн).

В ході рос-тур війн 1806-1812 рр. ці домовленості порушено.

Ункіар-Іскелесійський 1833 р. договір відновив всі права Росії на протоки. Туреччина була зобов’язана на вимогу Росії закривати протоки для військових суден будь-якої іншої держави.

Лондонська конвенція про протоки 1841 року (Росія, Великобританія, Франція, Австрія, Прусія): Протоки в мирний час закриті для військових іноземних суден в мирний час. Військовий чорноморський флот Росії виявився закритим в Чорному морі. це стало причиною Кримської війни.

Після розгрому Росії союзними державами Росія взагалі втратила право мати флот в Чорному морі (пункт який було додано до положень Лондонської конвенції 1841 р. в Паризькому мирному договорі 1856 р.)

Лондонська конвенція 1871 року (підтверджена Берлінським конгресом) відновила положення конвенції 1841 р. але окремий пункт передбачав погодження султана на проходження військових суден дружніх держав (фірмани султана 1891 і 1894 рр. на одноразовий прохід російських військових суден через протоки).

До І-ї світової війни Росія не мала можливості на постійні основі проводити військові судна через протоки в Середземне море і далі.

Важливим кроком інституціалізації ідей міжнародного миру і безпеки стали дві «Конференції миру» 1898 і 1907 років в Гаазі. Ініціатива їх скликання офіційно належить російському імператору Миколі ІІ, при активному сприянні видатного юриста-міжнародника Ф. Мартенса. Микола ІІ сформулював актуальну й донині головну мету конференцій: зупинити «гонку озброєння», а кошти, що йдуть на мілітаризацію, спрямувати на вирішення нагальних соціально-економічних питань. Дві конвенції 1899-1907 рр.: «Про мирне врегулювання спорів між державами» і «Про недопустимість збройного забезпечення виконання економічних зобов’язань» започаткували основи сучасної підгалузі міжнародного права – права мирного врегулювання міжнародних спорів, а також сформулювали два сучасних основних принципи міжнародного права: мирного вирішення спорів та незастосування сили й погрози силою. Конференції проголосили й інституційно забезпечили процес мирного вирішення спорів, створивши Постійну Палату міжнародного Третейського суду (фактично, списки арбітрів і правила формування арбітражів) і міжнародні комісії з врегулювання спорів.