6. Соціологічна концепція е. Дюркгейма

Еміль Дюркгейм соціолог, який обґрунтував теоретичні, методичні й методологічні при­нципи структурно-функціоналістської теорії, вніс особливий вклад в інституалізацію со­ціології як науки, її перетворення у навчаль­ну дисципліну.

Як відомо, термін «соціологія» був ви­користаний ще О. Контом. Однак аж до кінця XIX ст. соціологія не була інституалізована — не було соціологічних кафедр і факультетів, не велося її викладання як дисципліни. Щоб інституалізувати соціологію, необхідно було виділити для неї свою, особливу предметну й методичну «нішу». Е. Дюркгейм обґрунтував необхідність і можливість соціології як самостійної науки. Він показав, «що є предме­том соціології» і «як він повинен досліджуватися». Предмет соціології, згідно з Е. Дюркгеймом, — це соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками — вони існують поза індивідом і вони активно впливають на людину. На дум­ку вченого, соціологія повинна спиратися на емпіричний збір і систематизацію даних. Завдання соціолога зводиться до того, щоб досліджувати й знаходити причинно-наслідкові зв'язки між соціальними фактами в контексті взаємовідносин між су­спільством, його структурою і індивідами, що дозволяє обґрун­товувати суспільні закони й на цій основі формувати загальні уявлення («норму») про соціальні й політичні реалії, а також аналізувати відхилення від норми, виявляти соціальну пато­логію як у розвитку суспільства, його соціальних структурах, так і поведінці індивідів. На відміну від О. Конта та Г. Спенсера, Дюркгейм не просто декларував емпіризм, але провів кон­кретне емпіричне дослідження, присвячене дослідженню само­губств, і на цій основі зробив певні теоретичні висновки.

Вчений вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування й закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Людина — це подвійна реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності — соціаль­на та індивідуальна. Особистість і суспільство, вважав учений, перебувають у відносинах взаємозв'язку, коли кожна сторона зацікавлена в розвитку та процвітанні іншої. Суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні — вони мають спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, дотриму­ються певних норм. Солідарність — це основа гармонії, поряд­ку, організованості. Відсутність солідарності — це конфлікти, революції, війни. Е. Дюркгейм розрізняв два види солідарності — механічну та органічну. У примітивних суспільствах, засно­ваних на механічній солідарності, особистість не належить собі й поглинається колективом: в усьому панує колективна свідо­мість як сукупність загальних вірувань і почуттів, які розділя­ють всі члени суспільства. Чим примітивніше суспільство, тим більше люди схожі один на одного, тим вище рівень примусу й насильства, нижче ступінь поділу праці. Розвинене суспільс­тво засноване на органічній солідарності, в основі якої лежить поділ праці. Чим глибше поділ праці, тим більше люди залежать один від одного, тим більше в суспільстві розмаїтості, тим вище взаємна терпимість людей між собою, ширше базис демократії. Солідарність, заснована на подібності переконань, слабше солі­дарності, заснованої на розмаїтості поглядів і занять, оскільки однобічний зв'язок завжди слабкіше від багатобічного.

Як вважав Е. Дюркгейм, будь-яке суспільство, залежно від стану функціонування своїх структур, може перебувати в нормальному або патологічному стані. Основна причина па­тології — анормальний поділ праці, що, у свою чергу, веде до аномії. Аномія — неузгодженість ціннісного світу,розхитуван­ня базових цінностей, моральних норм та ідеалів, змішання за­конного й незаконного. Аномія проявляє себе у функціональній неузгодженості елементів соціальної структури, у конфліктах між поколіннями та соціальними групами, у девіантній по­ведінці, втраті волі до життя, прагненні втекти від реальності.

Введений Е. Дюркгеймом у науковий обіг термін «аномія» дозволяє пояснити причини ненормативної поведінки, дефек­тів соціальних норм і докладно класифікувати типи такої по­ведінки.

Вчення про суспільство Е. Дюркгейма було покладене в ос­нову багатьох сучасних соціологічних теорій і, насамперед, структурного функціоналізму. З його ініціативи Е. Дюркгейма в Сорбонні було створено кафедру соціології, яку він очолив, а соціологію як навчальну дисципліну стали викладати в уні­верситетах Франції. Завдяки зусиллям вченого соціологія пе­ретворилася в науку, що має свій предмет, свою теорію й мож­ливості для емпіричних доказів різних аспектів цієї теорії.

7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА СОЦІОЛОГІЯ

Теоретичні джерела мислителів німецької класичної соціо­логії беруть початок з марксизму. Основними проблемами, розглянутими представниками цієї школи, є: еволюція капі­талізму і розвиток індустріального суспільства, а також со­ціальні інститути та спільноти, мотивація економічної поведін­ки. Основні представники цієї школи — видатні німецькі вчені Георг Зіммель, Фердинанд Тьонніс і Макс Вебер.

Георг Зіммель (1858-1918) запропонував глобальну схему розвитку культури. Динаміка культурних форм існує завдяки нескінченій появі нових форм культури, які через якийсь час костеніють, стають гальмом для подаль­шого руху, а тому заміняються новими фор­мами, приреченими на таку ж саму долю. Роз­виток культури проходить через протиборс­тво і конфлікт двох начал — змісту і фор­ми, «суб'єктивної» і «об'єктивної» культур. Саме життя як неоформлений початок протистоїть кул ьтурі, яка втілила принцип форми взагалі. Звідси бере початок поняття «формальна соціо­логія», основними поняттями якої є «зміст» (історично обумов­лені цілі, мотиви, спонукання людських взаємодій) і «форма» (універсальний спосіб втілення та реалізації історично мінливих змістів). Суспільство — це суміш і взаємодія форми та змісту.

Г. Зіммель здійснив глибокий аналіз впливу грошових від­носин і поділу праці на соціальну реальність, людську культу­ру і відчуження праці. За допомогою категорії грошей вченому вдалося розглянути приховані механізми соціального життя, суспільної праці. Виникнення грошей руйнує особистісний характер відносин між людьми. їх місце займають анонімні, безособові відносини. Гроші — символічна міра рівності людей перед небуттям. У чистому вигляді гроші спочатку відобража­ють ціннісне відношення речей (порівняння двох речей як двох товарів), а потім проникають у світ людських відносин і стають мірою ціннісного відношення людей. Гроші зрівнюють людей як виробників або споживачів речей, створених людською пра­цею. ГІо мірі того як річ із мети перетворюється на засіб досяг­нення чого-небудь, працівник усе більше відчужується від про­дукту і засобів праці.

Г. Зіммель зробив суттєвийвнесок у розвиток соціологічно­го аналізу міста, релігії, сучасного індустріального світу, міг­рації та підготовки робочої сили, відмінностей між розумовою і фізичною працею, відносин лідерства, панування й підкорен­ня, проблеми соціальної та групової диференціації.

Фердинанд Тьонніс (1855-1936) стояв у витоків, німецької соціології. Основна до­слідницька ідея його наукової творчості — соціальні форми в їх виникненні та розвитку. Всі соціальні явища він розглядав як вольові відносини, а саму волю ділив на два типи — органічну (інстинктивну) і розумову, що припус­кає можливість вибору та свідомо поставлену мету поведінки. Залежно від характеру волі Тьонніс розмежовував два типи су­спільних відносин — інтимні, міжіособистісні стосунки від­повідають спільноті, а всі зовнішні, соціальні характерні для суспільства, де діє принцип «кожний за себе» і між людьми іс­нує напруженість. У спільноті панують інстинкт, почуття, ор­ганічні відносини, у суспільстві — розважливий розум, абс­тракція. Поняття спільноти (Gemeinschaft) Ф.Тьонніс застосо­вує до селянської сільської громади, а поняття суспільства (Gesellschaft) — до індустріального міського суспільства. Основні відмінності між ними полягають тому, що:

* спільнота припускає, що люди живуть відповідно до спільнотного принципу й мирських цінностей, суспільство за­сноване на прагненні до особистої користі;

* спільнота надає основне значення звичаям, у той час як суспільство засноване на формальних законах;

* спільнота припускає обмежену й нерозвинену спеціаліза­цію, а в суспільстві проявляються спеціалізовані професійні ролі;

* спільнота спирається на релігійні цінності, а суспіль­ство — на світські;

* в основі спільноти лежить сім'я та громада, в основі су­спільства — великі корпоративні й асоціативні форми об'єднання людей.

Спільнота і суспільство, з одного боку, використовують­ся вченим як моделі соціальної організації, а з іншого — як історичні форми буття, наповнені конкретним змістом. їх пе­рехід з однієї форми в іншу становить сутність історичного процесу.

Ф. Тьонніс увійшов в історію соціологічної думки як люди­на, що поставила мету поєднати переваги раціонального науко­вого методу з історичним поглядом на соціальний світ.

Макс Вебер (1864-1920) — один із найбільш відомих теоретиків соціології. Він розробив власну соціологічну теорію, центральним пунктом якої з'явилося виділення елемен­тарної частки поведінки індивіда у суспіль­стві — соціальної дії, що є причиною і слід­ством системи складних взаємин між людь­ми. Суспільство, на думку М. Вебера, являє собою сукупність діючих індивідів, кожний з яких прагне до досягнення своїх власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, і на основі цієї кооперації утворюються асо­ціації (групи). Незважаючи на свої егоїстичні прагнення, люди діють спільно, оскільки їх вчинки осмислені, раціональні і вони розуміють, що індивідуальні цілі найкраще досягаються за допо­могою спільних дій. Це розуміння приходить до них у зв'язку з тим, що в ході суспільної практики завжди відкидаються не­потрібні зразки поведінки і залишаються лише ті, які можна представити, розрахувати і які приносять користь із найменшим ризиком. Таким чином, осмислена поведінка, у результаті якої досягаються індивідуальні цілі, приводить до того, що людина діє як соціальна істота, у групах з іншими, забезпечуючи тим са­мим значний прогрес у взаємодії з навколишнім середовищем.

М. Вебер є засновником «розуміючої» соціології. Він виді­ляв два основних методи пізнання — пояснення й розуміння. Пояснення характерне в основному для природознавства і ли­ше частково — для соціальної сфери. Відмінною рисою цього методу є об'єктивність. Розуміння як метод використовується в соціології. Цей метод дозволяє привносити в досліджувані явища своє суб'єктивне відношення. За переконанням вченого, головне в пізнанні соціальних явищ і поведінки людей — зро­зуміти мотиви їх вчинків. Щоб зрозуміти ці мотиви, дослідник повинен подумки поставити себе на місце іншого і спробувати зрозуміти, чому він вчинив так, а не інакше. Зрозуміти мотиви інших людей можна тому, що в однакових ситуаціях люди по­водяться однаково. Соціологія є розуміючою наукою, оскільки вивчає поведінку людини, яка вміє мислити, міркувати, вкла­дати у свої дії певний зміст і значення. Соціологія не тільки по­яснює свій предмет, як це роблять натуралісти, але й розуміє його, тобто розкриває внутрішній зміст людських вчинків.