Інститут освіти в Україні

Кількість вищих навчальних закладів і студентів в Україні.

Навчаль­ний рік	Кількість вищих навчальних закладів		Кількість студентів, тис.
	І-ІІ рівнів акредитації	ІІІ-ІVрівнів акредитації	І-ІІ рівнів акредитації	ІІІ-ІV рівнів акредитації
1990/91	442	149	757,0	881,3
2000/01	664	315	528,0	1402,9
2006/07	570	350	468,0	2318,6

Відзначимо, що збільшення відбулося не тільки за рахунок визнання училищ, технікумів і коледжів «вузами І і II рів­нів акредитації», але й за рахунок збільшення кількості вузів III і IV рівнів унаслідок розвитку сфери приватної освіти та розширення платної освіти в державних внз. Сьогодні в Ук­раїні з 350 університетів і академій 236 знаходяться у дер­жавній або комунальній власності, а решта є недержавними закладами. У 2006/07 навчальному році в вузи III—IV рівнів акредитації прийнято на бюджетну форму навчання 57,4 % студентів, а ще 42,6 % — на контрактну. Відбуваються і якіс­ні перетворення: у рамках Болонського процесу вища школа України взяла курс на перехід до дворівневої системи підго­товки «бакалавр — магістр»; у студентів збільшується кількість часу на самостійну роботу, зростає їх самостійність при виб­орі дисциплін, що будуть вивчатися, з'являється можливість створення індивідуальних програм навчання. В перспективі має зрости рівень самостійності самих вузів. Все це дозволить привести українську освітню систему до рівня європейських стандартів.

Паралельно з цим значно розширилась кількість і профіль усіляких шкіл, курсів, семінарів тощо, які працюють здебільшо­го на комерційній основі і орієнтовані на задоволення запитів ринку праці у фахівцях конкретного профілю та підвищення рівня кваліфікації або перекваліфікацію працівників.

На фоні цих змін не відразу помітна криза, в якій перебуває система освіти. А криза ця характеризується не тільки масш­табністю, охоплюючи всі елементи системи, але й безперерв­ним поглибленням, що робить нереальним нагромадження (і розвиток того інтелектуального потенціалу, без якого Украї­на не зможе зробити інноваційний ривок і досягти рівня ви- сокорозвинених країн. Серед основних проблем, що існують її українській освіті, назвемо такі:

Відтік умів. Якщо раніше цей процес охоплював вчених і висококваліфікеваних фахівців, то зараз «естафета» перейшла до випускників вузів, аспірантів і молодих фахівців — як пра­вило, найбільш підготовлених і енергійних.

Невідповідність структури підготовки фахівців вимогам ринку пращ. По-перше, негативні тенденції пов'язані з диспро­порціями у підготовці випускників різних рівнів кваліфікації. За роки незалежності в країні різко збільшилася як кількість вищих навчальних закладів III і IV рівнів акредитації (з 1990 р. їх чисельність зросла більш ніж у 2 рази), так і, відповідно, кіль­кість студентів, які отримують в них вищу освіту (їх кількість зросла у 2,5 рази). ІЦо ж стосується вищих навчальних закладів І і II рівнів акредитації, то хоч їх чисельність дещо і зросла, од­нак кількість студентів, які отримують в них освіту, скоротила­ся у 1,6 рази. При цьому економіка відчуває значний дефіцит висококваліфікованих робітників — токарів, фрезерувальників, наладчиків та ін. Як приклад: у 2006 р. в Харківській області були вакантними майже 3 тис. робочих місць токарів. Однак на всю область їх підготовкою займається лише одне училище, яке випустило за весь рік ... лише 19 спеціалістів даного профілю. На думку фахівців, Україні необхідна інша пропорція між ви­пускниками вузів І і II рівня акредитації, з одного боку, і випус­книками вузів III і IV рівнів, з іншого, не 1: 2, як зараз, а 2 :1.

Друга негативна тенденція пов'язана з існуючими диспро­порціями у підготовці фахівців різних напрямів. Так, за роки незалежності кількість випускників юридичних напрямів під­готовки зросла у 13 разів, економічних, бухгалтерських і комер­ційних — у 6, а фахівців з технологічних дисциплін, тобто тих, хто має впроваджувати у країні інноваційну економіку, новітні технології, стало більше тільки на 8 %.

Падіння якості знань у випускників як середньої, так і ви­щої школи, що зумовлено:

* відірваністю вищої школи від потреб сучасного ринку праці, що проявляється у слабких зв'язках українських універ­ситетів з виробництвом, відсутністю програм вивчення запитів ринку праці та реальних виробничих практик для студентів, а також досить низьким рівнем інтересу українського бізнесу до співпраці з університетами;

* відсутністю тісного зв'язку вищої школи з науковою діяль­ністю. Українські вузи не мають достатніх коштів на утриман­ня • науково-дослідних лабораторій, дослідницьких центрів. Для порівняння, у США, Англії, Германії, Японії та Франції від 70 до 90 % загального обсягу фундаментальних досліджені, та до 50 % прикладних припадає на університети;

* зниженням професійного рівня викладацьких кадрів, що пояснюється, з одного боку, все тим же відтоком умів, а з ін­шого, старінням викладацьких кадрів, через слабкий приплив молодих фахівців у школи та університети країни. Існуюча в системі освіти заробітна плата та соціальний статус виклада­ча, а тим більше вчителя не приваблюють молодь до такої ро­боти, не відповідають запитам найбільш здібних випускників університетів та академій;

* украй відсталою матеріальною базою, на якій здійснюється підготовка з технічних і природознавчих спеціальностей. Вона, як правило, не оновлювалася з моменту одержання Україною незалежності і не відповідає запитам сьогодення, за виключен­ням інформаційних і комп'ютерних спеціальностей;

* серйозними недоліками у методах відбору абітурієнтів при вступі до вищих навчальних закладів;

* слабким стимулюванням відмінного і доброго навчання та низькім рівнем відсіву невстигаючих студентів.

Нерівність шансів при отриманні освіти для вихідців з різ­них прошарків суспільства. Вартість навчання у вітчизняних приватних вищих навчальних закладах або за контрактною формою навчання в державних, практично не відрізняється від європейського рівня (3 - 9 тис. доларів США, при цьому не бе­руться до уваги престижні вузи Заходу), і це на фоні середньої заробітної плати, яку не можна співставити ні з середньоєвро­пейськими доходами, ні з вартістю навчання. Наприклад, на прикінці 2007 р. середня зарплата в Україні складала досить невелику суму — приблизно 1500 грн на місяць.

Відродження повної неграмотності. У 2004 р., за словами міністра освіти, 38 тис. дітей і підлітків шкільного віку взагалі не відвідували .школу та інші навчальні заклади. Збільшилася й частка підлітків, які не одержують повної середньої освіти.

І останнє, що хотілося б зазначити, — проблемою не тільки української, але й багатьох інших систем вищої освіти є недос­коналість самої методології навчання. Сучасна система навчан­ня не готує учнів і студентів до пізнання як необхідної складо­вої майбутньої діяльності у сфері науки до його практичного застосування.

Сьогодні повна інформаційна схема засвоєння знання, тех­нологічна схема навчання виглядає як: «сприйняття — ро­зуміння — запам 'ятовування — відтворення — застосування — забування — повторення — екзаменаційні відтворення — пос­тупове остаточне забування». Тобто, найпростішій класич­ній методології навчання (через запам'ятовування) відповідає найскладніша технологія.

Останнім часом хронічна криза освіти загострилася через необхідність засвоєння учнями і студентами все більшого об­сягу знань, що пов'язано із стрімким збільшенням кількості на­укової інформації- Із зростанням кількості навчальних курсів та їх обсягу внаслідок перевантаження пам'яті, особливо учнів, знижуються їх розумові здібності, падає інтерес до навчання, досить часто не освоюється той матеріал, що є фундаменталь ­ним для подальшого навчання у вищій школі. В наслідок цьо­го утворилися і дедалі глибшають розриви між середньою та вищою освітою, між освітою та наукою.

При розробці новітньої методології навчання, у рамках ре­формування вищої освіти в Україні, не можна забувати: «ос­віта — це те, що залишається, коли все вивчене вже забуто». Сутність методологічної реформи освіти повинна полягати в переході від вищезазначеної системи інформаційного нав­чання до пізнання (або ж до методологічного навчання). Сут­ність технології методологічного навчання відображається у схемі «сприйняття та усвідомлення запитання — від­повідь на нього, тобто створення нового знання за допомо­гою розуміння — застосування знання».

Чому ж в Україні існує системна та безперервно зроста­юча криза у системі освіти? У будь-якій країні стан освіти пов'язаний зі станом її економіки. Таким чином, ситуація в системі освіти є похідною від економічної ситуації, що скла­лася в Україні. Наведемо декілька цифр. Частка України у світовому обсязі торгівлі науковоємкою продукцією складає 0,1 %, що на порядок нижче, ніж у Китаї та Польщі, та на два порядки нижче, ніж у Німеччині. В українському експорті ви- сокотехнологічна продукція займає лише 8 % його вартості. Якщо в державі існує економіка, не орієнтована на розвиток сучасних науковоємких технологій, то буде відсутнім і запит на інтелектуально складні і фундаментальні знання. Для ра­дикального поліпшення системи освіти, подолання в ній кри­зових явищ необхідна загальнодержавна стратегія розвитку даного інституту, яка є можливою тільки як частина стратегії розвитку країни в цілому.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що таке соціальний інститут? Дайте вичерпне пояснення кож­ного структурного елемента соціального інституту.

2. Назвіть ос­новні види соціальних інститутів: У чому полягає причина такої кіль­кості та різноманіття соціальних інститутів у сучасному суспільстві?

3. Яким чином відбувається процес інституціоналізації та яка роль

культурних норм у формуванні соціального інституту?

4. Які типи функцій соціального інституту можна виділити? Як вони співвідно­сяться між собою?

5. У чому проявляються інтенсивна, екстенсивна та продуктивна ціль інституту освіти в Україні?

б. Які причини виклика­ють необхідність реформування освіти на сучасному етапі розвитку суспільства? Назвіть основні тенденції оновлення освіти.

7. Охарак­теризуйте основні проблеми освіти у сучасній Україні та світі.