М-КРО-МАКРО. Конспект 2015 - 275с

Торговельна політика

2. Сукупна пропозиція (AS) у короткота довгостроковому періодах

Сукупна пропозиція (AS) — це сукупність товарів і послуг, які виробляють національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку. Отже, суб’єктами сукупної пропозиції є підприємства, які виробляють товари і послуги, а мотиваційним чинником, який лежить в основі прийняття ними рішень щодо зміни обсягів виробництва своєї продукції, є максимізація прибутку. Тому чинниками, що впливають на сукупну пропозицію, є такі, від яких залежить прибутковість виробництва. Всі ці чинники можна поділити на дві групи: ціна і нецінові чинники. Ціна впливає на прибутковість виробництва через обсяг виручки від продажу даного обсягу продукції, а нецінові чинники — через середні витрати на її виробництво.

Ціна є базовою екзогенною змінною функції сукупної пропозиції. Тому спочатку розглянемо залежність сукупної пропозиції від ціни за інших незмінних умов, тобто за умов, що зовнішні екзогенні змінні (нецінові чинники) не змінюються. Далі розглядатимуться й нецінові чинники. Але щоб визначити залежність сукупної пропозиції від ціни, попередньо слід врахувати неоднакову гнучкість цін і заробітної плати в довгостроковому та короткостроковому періодах.

Пригадаємо, що у довгостроковому періоді ціни і заробітна плата є абсолютно гнучкими, тобто реагують на економічні збурення настільки, наскільки це потрібно для відновлення повної зайнятості. В короткостроковому періоді ціни і заробітна плата є негнучкими, тобто їхня реакція на збурення в економіці є недостатніми для відновлення повної зайнятості. У зв’язку з цим розрізняють сукупну пропозицію у довгостроковому і короткостроковому періодах. Насамперед розглянемо сукупну пропозицію у довгостроковому періоді, а потім звернемося до короткострокової сукупної пропозиції.

Довгострокова сукупна пропозиція і ціна. Методологічною основою довгострокової сукупної пропозиції слугує інструментарій класичної теорії. Згідно з цією теорією повна зайнятість є нормою для економіки, оскільки можливі відхилення від неї швидко усуваються за допомогою абсолютно гнучких цін і заробітної плати. Отже, прихильники класичної теорії абсолютизують регулювальну роль цін і заробітної плати й тому не розрізняють довгостроковий і короткостроковий періоди. Але, на думку переважної більшості макроекономістів, інструментарій класичної теорії адекватно описує поведінку сукупної пропозиції лише в довгостроковому періоді, оскільки лише в межах цього періоду ціни і заробітна плата спроможні відновлювати в економіці повну зайнятість. Розкриємо регулювальну роль в економіці абсолютно гнучких цін і заробітної плати на такому прикладі.

Припустимо, що сукупний попит збільшується в умовах повної зайнятості. Першим наслідком такого збурення сукупного попиту є зростання цін. Реагуючи на зростання попиту і цін на свою продукцію, підприємства намагатимуться найняти більшу кількість робітників. Але в умовах повної зайнятості ринок праці знаходиться в рівноважному стані. Це свідчить про відсутність незайнятої робочої сили. Тому, конкуруючи між собою за додаткову робочу силу, роботодавці змушені підвищувати номінальну заробітну плату. Оскільки вона є абсолютно гнучкою, то її збільшення відбувається в такій самій пропорції, в якій зростають ціни. Це породжує два наслідки.

З одного боку, забезпечується незмінність реальної заробітної плати, яка згідно з класичною теорією врівноважує ринок праці на умовах повної зайнятості, тобто із збереженням безробіття на природному рівні; з іншого — незмінним залишається і рівень прибутковості виробництва. Тому у підприємств не виникає мотивації ні до скорочення, ні до збільшення обсягів виробництва. За таких умов не змінюється і сукупна пропозиція, яка залишається на рівні потенційного ВВП.

Отже, в довгостроковому періоді зростання цін збільшує лише номінальну заробітну плату, а реальні параметри економіки залишаються незмінними: безробіття зберігається на природному

191

рівні, а сукупна пропозиція — на рівні потенційного ВВП. Графічну інтерпретацію довгострокової сукупної пропозиції наведено на рис. 4.3.

P	ASL
P2
P1		AD2
		AD1
	YP	Y
Рис. 4.3. Крива довгострокової сукупної пропозиції

На рис. 4.3, крива ASL є кривою довгострокової сукупної пропозиції. Вона має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП, тобто в точці Yp. За цих умов будь-яка зміна сукупного попиту не впливає на сукупну пропозицію, а спричинює лише зміну рівня цін. Зростання сукупного попиту переміщує його криву з положення AD1 у положення AD2. Це підвищує ціни від Р1 до Р2, але обсяг виробництва не змінюється і залишається на рівні потенційного ВВП.

Таким чином, у довгостроковому періоді, в якому ціни і заробітна плата є абсолютно гнучкими, сукупна пропозиція не залежить від ціни, а визначається потенційним ВВП. Проте пряму залежність довгострокової сукупної пропозиції від потенційного ВВП не слід розуміти як кінцевий результат руху економіки на певну дату довгострокового періоду. Сутність цієї залежності полягає в іншому — вона існує у вигляді закону-тенденції, згідно з яким у довгостроковому періоді, незважаючи на можливі відхилення сукупної пропозиції від потенційного ВВП у короткостроковому періоді, динаміка сукупної пропозиції і фактичного ВВП визначається лише динамікою потенційного ВВП.

Визначеність довгострокової сукупної пропозиції потенційним ВВП означає, що на її величину впливають ті самі чинники, від яких залежить й обсяг потенційного ВВП, тобто нецінові чинники. Передусім це кількість факторів виробництва. Залежність потенційних обсягів виробництва від факторів виробництва можна подати за допомогою простої виробничої функції:

YP f (K, L),

(4.2)

де К — обсяг капіталу; L — кількість робочої сили.

Рівняння (4.2) відображує залежність потенційних обсягів виробництва від обсягів капіталу та кількості праці в умовах наявної технології. Якщо технологія поліпшується, то результатом буде збільшення обсягів виробництва за даної кількості виробничих факторів. Ураховуючи, що в довгостроковому періоді сукупна пропозиція і потенційний обсяг виробництва збігаються, функцію довгострокової сукупної пропозиції можна записати так:

Y AS f (K, L) .

(4.3)

Теорія короткострокової сукупної пропозиції є однією з найсуперечливіших елементів макроекономічної теорії. Передусім макроекономісти виділяють дві моделі короткострокової сукупної пропозиції. Одна з них називається крайнім випадком. Сутність моделі за крайнім випадком полягає в тому, що ціни і заробітна плата тимчасово є абсолютно негнучкими, тобто фіксованими. Такий випадок припускав Кейнс в умовах депресії, коли в усіх або переважній більшості галузей спостерігається низький рівень використання виробничих потужностей. За такої ситуації у разі збільшення сукупного попиту робітники зацікавлені втримуватися від вимог щодо збільшення заробітної плати, а підприємці — від бажання підвищувати ціни.

На рис. 4.4 крива AS є кривою короткострокової сукупної пропозиції. Оскільки у крайньому випадку ціни не змінюються, то крива AS має вигляд горизонтальної лінії. Збільшення сукупного попиту переміщує його криву з положення АD1 у положення AD2. За

192

абсолютно негнучких цін збільшення сукупного попиту втілюється в адекватне зростання обсягів виробництва — з Y1 до Y2. Це означає, що в умовах фіксованих цін короткострокова сукупна пропозиція є функцією сукупного попиту.

P
P1		AS
		AD2
		AD1
Y1	Y2	Y

Рис. 4.4. Крива короткострокової сукупної пропозиції(крайній випадок)

Згідно з міжнародною статистикою індекси споживчих цін і номінальної заробітної плати, як правило, демонструють щорічне зростання. Це підтверджує й українська статистика. Отже, нормальним (типовим) явищем для економіки з ринковими відносинами є не жорсткі (фіксовані), а гнучкі, тобто змінні ціни і заробітна плата. Проте їх зміна є недостатньою для швидкого відновлення повної зайнятості. Ціни і заробітна плата, що змінюються недостатньо для швидкого врівноваження економіки на умовах повної зайнятості, називаються негнучкими. Негнучку поведінку цін і заробітної плати відображує основна модель короткострокової сукупної пропозиції.

Згідно з основною моделлю обсяг виробництва у короткостроковому періоді підприємства визначають з урахуванням їхніх очікувань щодо рівня цін. Якщо фактичні ціни перевищили очікувані, то у підприємств виникає мотивація збільшити обсяг виробництва порівняно з потенційною величною. Якщо навпаки, фактичні ціни зменшилися відносно очікуваних, то підприємства зменшуватимуть обсяг виробництва порівняно з потенційною величиною. Отже, основна модель передбачає, що сукупна пропозиція в короткостроковому періоді є зростаючою функцією від ціни, внаслідок чого її крива має додатний нахил.

Додатний нахил кривої короткострокової сукупної пропозиції визнається переважною більшістю макроекономістів. Проте й досі відсутній єдиний теоретичний інструментарій, який би пояснював негнучкість цін і заробітної плати в короткостровому періоді. Натомість існує кілька гіпотез, в основі яких лежать різні припущення. Щоб не переобтяжувати розгляд теоретичного інструментарію короткострокової сукупної пропозиції, наведемо короткі анотації лише тих гіпотез, які є найпоширенішими.

Згідно з гіпотезою негнучкої заробітної плати номінальна заробітна плата визначається в трудових угодах наперед з урахуванням очікуваного в майбутньому рівня цін. Тому в разі зростання цін, яке перевищує очікуваний рівень, номінальна заробітна плата тимчасово змінитися не може. Але реальна заробітна плата зменшується порівняно з тією, на яку розраховували працівники та яку враховували підприємці під час укладання трудових угод. Це здешевлює працю і стимулює підприємства збільшувати обсяг виробництва.

Гіпотеза неправильних уявлень працівників передбачає, що в процесі встановлення номінальної заробітної плати працівники виходять із своїх цінових очікувань і бажаної реальної заробітної плати. Але вони можуть помилятися в своїх цінових очікуваннях. Якщо фактичні ціни виявилися вищими за очікуваний рівень, то це здешевлює працю і спонукає підприємства до збільшення обсягу виробництва.

За гіпотезою недосконалої інформації підприємства не володіють інформацією про загальний рівень цін у прогнозному періоді, з яким вони мають узгоджувати ціни на свої товари та послуги. Тому ухвалюючи рішення щодо обсягів виробництва, вони змушені спиратися на

193

свої цінові очікування. Якщо загальний рівень цін перевищить їх очікуваний рівень, підприємства адекватно піднімуть ціни на свою продукцію, що стимулюватиме їх до збільшення обсягу виробництва.

Гіпотеза негнучких цін припускає, що підприємства, встановлюючи ціни на свою продукцію на базі своїх очікувань, не відразу змінюють їх у відповідь на зміни попиту. Це зумовлюється довгостроковими угодами між виробниками і споживачами або побоюваннями підприємств відвернути від себе своїх покупців. Припустимо, що рівень цін в економіці впав порівняно з очікуваним. Але за даною гіпотезою підприємство не знижує ціни на свою продукцію. За таких умов фактичний рівень цін виявився нижчим порівняно з їх очікуваним рівнем. Тому попит на продукцію даного підприємства та обсяг її виробництва скоротяться.

Хоча кожна з наведених гіпотез спирається на різні припущення, всі вони ведуть до однакового висновку: якщо фактичний рівень цін відхиляється від їх очікуваного рівня, то в такому самому напрямі обсяг виробництва відхиляється від потенційного рівня. При цьому очікуваний рівень цін — це рівень цін повної зайнятості, оскільки працівники і підприємці враховують його в процесі ухвалення рішень щодо обсягів виробництва та рівня номінальної заробітної плати, яка має врівноважувати ринок праці та унеможливити циклічне безробіття. Звідси випливає функція короткострокової сукупної пропозиції:

Y AS Yp P Pe ,(4.4)

де YAS — обсяг виробництва (сукупна пропозиція) у короткостроковому періоді; — чутливість обсягів виробництва до відхилення фактичного рівня цін від очікуваного їх рівня. Показує, наскільки грошових одиниць фактичний ВВП відхиляється від потенційного ВВП у разі відхилення фактичного рівня цін від очікуваного рівня на один процентний пункт; P, Pe — відповідно фактичний та очікуваний рівень цін.

Для унаочнення рівняння (4.4) звернемося до рис. 4.5.

P	ASL	AS

T2

P2

T1

P1 = Pe

AD2

AD1

Y1 Y2

Y

Рис. 4.5. Крива короткострокової сукупної пропозиції(основна модель)

На рис. 4.5 початкова рівновага в економіці знаходиться в точці Т1. У цій точці крива AS перетинається з кривою AD1 на умовах, що фактичний рівень цін збігається з очікуваним рівнем, тобто Р1 = Ре, безробіття дорівнює природній нормі, а фактичний обсяг виробництв знаходиться на потенційному рівні, тобто Y1 = Yр. Тепер припустимо, що внаслідок збільшення сукупного попиту фактичний рівень цін зростає від Р1 до Р2, що вищий за очікуваний рівень. Внаслідок цього здешевлюється праця і у підприємців з’являється мотивація збільшити обсяг виробництва порівняно з потенційним рівнем, тобто від Y1 до Y2.

Отже, якщо фактичний рівень цін перевищує очікуваний рівень (Р > Ре), то фактичний обсяг виробництва перевищує його потенційний рівень (Y > Yр). Звичайно, що коли фактичний рівень цін буде менший за їх очікуваний рівень (Р < Ре), то фактичний обсяг виробництва буде менший за його потенційний рівень (Y < Yр).

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції — це такі чинники, які змінюють середні витрати і прибутковість підприємств за даного рівня товарних цін, що

194

спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва. Графічну інтерпретацію впливу нецінових чинників на короткострокову сукупну пропозицію наведено на рис. 4.6.

Як бачимо, вплив нецінових чинників на криву короткострокової сукупної пропозиції суттєво відрізняється від впливу на неї цін. Зміна сукупної пропозиції під впливом товарних цін відображується на графіку за допомогою переміщення точки економічної рівноваги вздовж нерухомої кривої AS, що відповідно змінює обсяг виробництва (див. рис. 4.4 та 4.5). У випадку з неціновими чинниками виникає інша графічна ситуація.

P	AS2	AS1	AS3

P3

P1

P2

AD

Y3 Y1 Y2

Y

Рис. 4.6. Вплив нецінових чинниківна короткострокову сукупну пропозицію

Як видно з рис. 4.6, під впливом нецінових чинників крива AS зміщується у відповідний бік. Завдяки цьому адекватно змінюється місцезнаходження точки економічної рівноваги на кривій сукупного попиту, а також обсяг виробництва і товарні ціни. Отже, нецінові чинники — це зовнішні екзогенні змінні моделі короткострокової сукупної пропозиції. Коли вони враховуються, обсяг виробництва і ціни на продукцію стають ендогенними змінними даної моделі.

До основних нецінових чинників короткострокової сукупної пропозиції можна віднести такі: 1) ресурсові ціни (ціни на ресурси); 2) продуктивність ресурсів; 3) субсидії підприємствам і податки на підприємства. Серед нецінових чинників сукупної пропозиції найбільш мінливими є ресурсові ціни. Це стосується як ціни на робочу силу, тобто номінальної заробітної плати, яка може змінюватися незалежно від товарних цін, так і цін на матеріальні ресурси (сировина, матеріали, паливо тощо). Якщо ресурсові ціни зростають, то за інших незмінних умов збільшуються середні витрати і зменшується рівень прибутковості виробництва. Це викликає скорочення обсягів виробництва і підвищення товарних цін, що переміщує криву AS вліво від положення AS1. Якщо ресурсові ціни знижуються, обсяг виробництва збільшується, товарні ціни знижуються, а крива AS зміщується вправо від положення AS1.

Продуктивність ресурсів залежить від технологічного рівня виробництва і впливає на обсяг продукції, яку економіка спроможна виробити за наявної кількості ресурсів. Зростання продуктивності ресурсів є однією із передумов збільшення довгострокової сукупної пропозиції, що викликає зміщення її кривої вправо. У короткостроковому періоді тимчасове зростання продуктивності ресурсів зменшує середні витрати. Це підвищує прибутковість виробництва, збільшує його обсяг і знижує товарні ціни. На рис. 4.6 ці зміни відображує зміщення кривої AS вправо — у положення AS3.

Субсидії, які держава надає підприємствам, занижують дійсну величину середніх витрат. Тому у разі їх застосування прибутковість виробництва підвищується. Це стимулює підприємства збільшувати обсяг виробництва і викликає зниження товарних цін, що переміщує криву AS вправо в положення AS3. І навпаки, скасування субсидій спричинює негативний вплив на обсяг виробництва, підвищує товарні ціни, внаслідок чого крива AS переміщується вліво в положення AS2.

До нецінових чинників відносять і оподаткування підприємств. Для підприємств податки також є витратами, оскільки від їх рівня залежить чистий прибуток, тобто частина

195

прибутку, якою підприємства можуть вільно розпоряджатися. Якщо рівень оподаткування підприємств зростає, то чистий прибуток зменшується. І навпаки. В першому випадку збільшується обсяг виробництва і знижуються товарні ціни, що переміщує криву AS вправо в положення AS3; у другому — зменшується обсяг виробництва і зростають товарні ціни, що переміщує криву AS вліво — у положення AS2.

3. Інфляція, її темп, види та наслідки

Інфляція є одним з основних індикаторів макроекономічної нестабільності. Вона, з одного боку, сигналізує про виникнення в економіці певних диспропорцій між попитом і пропозицією, з іншого — її високий рівень справляє негативний вплив на економічний розвиток.

За своїм визначенням інфляція — це зростання загального рівня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім. При цьому інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спроможності грошової одиниці.

Інструментом вимірювання рівня інфляції є індекси цін. За їх допомогою визначаються темп зростання цін і темп приросту цін. Показником темпу зростання цін є самі індекси цін. Якщо індекс цін дорівнює 120 %, то ще означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 раза. Тому індекс цін ще називають індексом інфляції. Показником темпу приросту цін є темп інфляції, який можна обчислити за двома методами.

Перший метод — на основі індексу цін базового періоду. За цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100 %, а темп інфляції в даному періоді обчислюється як різниця між індексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду:

πt Pt 100 (%) ,

(6.1)

де t — темп інфляції даного періоду; Pt — індекс цін даного періоду.

Другий метод — на основі індексів цін попереднього періоду, який не є базовим. За цим методом інфляція показує процент приросту цін у даному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою

	π	t		Pt Pt 1	100 ,	(6.2)
				Pt 1

де Pt 1 — індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Для сучасної економіки типовим явищем є постійне зростання цін, тобто інфляція є супутником економіки. Проте економіка не завжди є інфляційною. В окремих випадках ціни знижуються. Цей процес називається дефляцією, рівень її визначається за такими самими методами, що й рівень інфляції [формули (6.1) і (6.2)]. Рівень інфляції може зростати або зменшуватися. Перше явище називається прискоренням інфляції, друге — сповільненням інфляції, або дезінфляцією.

Інфляція є складним економічним явищем. Тому її можна класифікувати за різними ознаками. Так, залежно від рівня інфляції розрізняють такі її види: помірна інфляція, галопуюча інфляція та гіперінфляція.

Помірна інфляція відображує відносно невисокі темпи приросту цін, щорічні темпи інфляції вимірюються однозначним числом, тобто знаходяться в межах до 10 %. За помірної інфляції зростання цін сприймається економічними суб’єктами нормальним явищем, яке не справляє істотного впливу на їх поведінку. Тому домогосподарства охоче заощаджують, а інвестори вкладають гроші в капітал, що сприяє економічному зростанню. Такий рівень інфляції притаманний країнам із стабільною економікою, в яких інфляція знаходиться під ефективним контролем з боку держави.

Галопуюча інфляція — це інфляція, що вимірюється двозначними або тризначними числами, тобто десятками або сотнями процентів за рік. Переростання помірної інфляції в галопуючу суттєво впливає на поведінку економічних суб’єктів. У разі галопуючої інфляції гроші помітно втрачають купівельну спроможність. Тому домогосподарства замість заощаджень

196

намагаються скуповувати товари довготривалого використання, нерухомість, тверду іноземну валюту та інше майно, яке зростає в ціні. Такий рівень інфляції є ознакою економічної нестабільності і свідчить про те, що державний контроль за інфляцією є неефективним.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами, мільйонами або навіть більшою кількістю процентів. Формальний критерій гіперінфляції був висунутий американським економістом Філіпом Кеганом. Він запропонував уважати початком гіперінфляції місяць, в якому зростання цін вперше перевищило 50 %, а її закінченням — місяць, який передує тому, в якому приріст цін падає нижче 50 % і не досягає цієї критичної точки, як мінімум, протягом року. За щомісячного зростання цін на 50 % протягом 12 місяців річний індекс інфляції сягає майже 13 000 %.

Гіперінфляція виникає, переважно, під впливом надзвичайних подій, зокрема таких як війна, політичний переворот, революційна зміна економічної системи тощо. Наприклад, у Германії після Першої світової війни ціни в 1923 р. зросли на 1012 %. Але найвищий рівень з усіх відомих випадків гіперінфляції спостерігався в Угорщині після Другої світової війни (серпень 1945 — липень 1946), коли ціни зросли в 3,88 1027 разів, а середньомісячний темп інфляції становив 19 800 %. В Україні у 1993 р. темп інфляції перевищив 10 000 %.

Гіперінфляція є ознакою того, що держава втратила контроль за фінансовими процесами в країні. Гроші фактично втрачають вартість і припиняють виконувати функції міри вартості і засобу обміну. Тому люди намагаються якнайшвидше позбавитися грошей і перейти до бартерного обміну, нагромаджування товарно-матеріальних запасів і закупівлі непродуктивних активів. За цих умов інвестиційна та виробнича діяльність згортається, а самою вигідною формою бізнесу стають спекулятивні операції. Якщо гіперінфляцію своєчасно не зупинити, то країну очікує фінансовий крах і соціально-політичний вибух.

Залежно від основних причин, які викликають інфляцію, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат.

Інфляція попиту — це таке зростання цін, яке спричинюється надмірним попитом, тобто виникає внаслідок випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією (рис. 6.1).

AD1 AD2 AD3	AS
P
P3
P2
P1
Yp	Y
Рис. 6.1. Інфляція попиту

AS2

P	AD	AS1
P2
P1
	Yp	Y
Рис. 6.2. Інфляція витрат

Як видно з рис. 6.1, за незмінної сукупної пропозиції, яку відображує крива AS, збільшення сукупного попиту від AD1 до AD3 викликає зростання цін від P1 до P3. Але слід звернути увагу на те, що в умовах різного рівня зайнятості реакція цін на однаковий приріст сукупного попиту є різною.

Припустимо дві протилежні ситуації. Перша ситуація: економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості і тому має значні резерви виробничих потужностей. У такій ситуації випереджальне зростання сукупного попиту може викликати негайне збільшення сукупної пропозиції без підвищення цін або з незначним їх зростанням за рахунок тих галузей, які працюють в умовах, близьких до повної зайнятості. На рис. 6.1. цій ситуації може відповідати переміщення кривої сукупного попиту від положення AD1 в положення AD2 і зростання цін від P1 до P2. Друга ситуація: економіка перебуває в умовах повної (або близьких до неї) зайнятості, а

197

тому її виробничі потужності повністю чи майже повністю завантажені. В такій ситуації надлишок сукупного попиту цілком або переважно трансформується в зростання цін, наприклад, від P2 до P3. Це пояснюється тим, що економіка не здатна збільшувати свої виробничі потужності, тобто нарощувати основний капітал, із такою самою швидкістю, як зростає сукупний попит.

Інфляція витрат — це таке зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх витрат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є підвищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресурси (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номінальної заробітної плати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то за заданих цін на цю продукцію прибутки підприємств-виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продукції, тобто скоротити пропозицію, що за незмінного попиту викликає зростання цін. Рисунок 6.2 унаочнює умови, в яких виникає інфляція витрат. Збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від P1 до P2. При цьому, як правило, інфляція витрат супроводжується скороченням обсягів виробництва. Це означає, що інфляція витрат відбувається водночас із падінням виробництва, тобто відбувається у формі стагфляції.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності та викликати інфляційну спіраль «ціни — заробітна плата». Здебільшого вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін, робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і, як наслідок, нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься, допоки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очікуваною є така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації, неочікуваною — інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може збігатися з очікуваною, а може й відхилятися від очікуваної.

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефективність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфляцію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до мінімуму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, а це завдає шкоди економічним суб’єктам, оскільки в обґрунтуванні своїх рішень вони враховували інфляцію очікувану.

Наприклад, очікуючи, що ціни зростуть на 5 %, робітники, домоглися підвищення номінальної заробітної плати також на 5 %, аби запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але через неврожай, що не передбачався, ціни зросли на 8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово знизиться, до моменту нового підвищення номінальної заробітної плати.

Інфляційним очікуванням відводять важливе місце в макроекономічному аналізі. Проте серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. У контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

πe πe		γ (π	t 1	πe	) .	(6.3)
t	t 1			t 1
З формули (6.3) видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному періоді (πte )
дорівнюють інфляційним очікуванням в	передпрогнозному періоді					(πe	) , скоригованим на
						t 1

198

e e .

t 1 t

te 1 ) .

t 1

помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду (

Іншими словами, якщо в процесі передпрогнозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очікувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції ( ), який залежить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що інфляційні очікування коригуються швидко. Тому близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

(6.4)

Отже, за цих умов інфляція, очікувана у майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонований теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі формування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією

іна її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці та економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю необхідну інформацію

іще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціональних очікувань не можуть бути надійною основою для формування економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.

Причини та наслідки інфляції. Для того щоб управляти інфляцією, потрібно знати чинники (причини), що її викликають. Серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо інфляційних чинників. Прихильники кейнсіанської теорії розглядають це питання у форматі інфляції попиту. Вони виходять із того, що в умовах неповної зайнятості інфляція, як правило, відсутня, оскільки за даних умов зростання сукупного попиту не викликає зростання цін, а втілюється лише в збільшення обсягів виробництва. В умовах повної зайнятості, коли економіка виробляє потенційний ВВП, збільшення сукупного попиту означає виникнення надмірного попиту, який спричинює інфляцію попиту.

Спираючись на позицію кейнсіанців, рівень цін в економіці можна визначити так:

P	Y AD	,	(6.5)
	Yp

де Р — рівень цін в економіці; YAD — сукупний попит; Yp — потенційний ВВП.

Якщо за повної зайнятості в економіці спостерігається рівновага (YAD = Yp), то ціни стабільні і тому Р = 1,0. Але якщо сукупний попит перевищує потенційний ВВП, то виникає надмірний попит, тобто рівновага в економіці порушується. Для усунення нерівноваги ціни мають зрости (Р > 1,0). Отже, згідно з кейнсіанською теорією причиною інфляції є надмірний

199

сукупний попит (або надмірні сукупні витрати), що виникає в умовах повної зайнятості та відсутності безробіття (циклічного).

Кейнсіанська теорія щодо причин інфляції не повною мірою відповідає дійсності. Сучасна економічна практика показує, що інфляція спостерігається не лише в умовах повної зайнятості, а й за умов неповної зайнятості і наявності безробіття. Крім того, інфляція не обмежується лише інфляцією попиту. Важливим елементом загальної інфляції є інфляція витрат. Певний вплив на інфляцію можуть справляти також інфляційні очікування.

Прихильники монетаристської теорії вважають, що причиною інфляції є надмірна, порівняно з вартістю товарів і послуг за даних цін, кількість грошей в обігу. Іншими словами, інфляція виникає тоді, коли «надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів». Позицію монетаристів щодо ролі грошей в інфляційному процесі виявляє широковідоме висловлювання М. Фрідмана, згідно з яким «інфляція завжди і всюди є монетарним явищем». Теоретичною базою монетаристськой позиції слугує рівняння кількісної теорії грошей:

Y P = M V, (6.6)

де Y — реальний ВВП; Р — рівень цін; M — грошова маса; V — швидкість обігу грошей. Використовуючи кількісне рівняння, можна визначати рівень цін в економіці за такою

формулою:

P	M V	.	(6.7)
	Y

Оцінюючи формулу (6.7), слід зазначити, що монетаристи виходять із двох передумов, які, на їх думку, притаманні довгостроковому періоду: 1) швидкість обігу грошей є стабільною величиною; 2) обсяг реального ВВП визначається не монетарними, а лише реальними чинниками, тобто факторами виробництва. За цих передумов, згідно з формулою (6.7), збільшення грошової маси викликає прямо пропорційне зростання сукупного попиту і цін. Тому у прихильників монетаристської теорії надмірне збільшення грошової маси є причиною зростання сукупного попиту та інфляції.

Прихильники кейнсіанської теорії по-іншому бачать зв’язок між грошовою масою і сукупним попитом. Із кейнсіанської теорії випливає, що джерелом сукупного попиту є не гроші, а дохід, який отримують суб’єкти економіки внаслідок розподілу виробленого ВВП. Якщо сукупний дохід зростає, то, з одного боку, збільшується сукупний попит і попит на гроші як платіжний засіб, а з іншого — центральний банк збільшує пропозицію грошей.

Отже, у кейнсіанців грошова маса є не джерелом сукупного попиту, а засобом його реалізації. В тій мірі, в якій надмірним є сукупний попит, у такій самій мірі надмірною є і грошова маса, що забезпечує цей попит платіжними засобами. Завдяки цьому залежність інфляції від надмірного сукупного попиту може опосередковано репрезентуватися через залежність інфляції від надмірної грошової маси.

Емпіричні дослідження виявляють суттєву кореляцію між інфляцією та індексом грошової маси в короткостроковому періоді та високу кореляцію між ними в довгостроковому періоді. Завдяки цьому грошова маса широко використовується в аналізі та прогнозуванні інфляції як екзогенна змінна макроекономічних моделей. Проте слід ураховувати, що кореляція і причинність — це не те саме. Кореляція відображує таке відношення між окремими явищами, в межах якого одне явище супроводжується іншим явищем, незалежно від того, чим зумовлюється зв’язок між ними — прямою причинністю, оберненою причинністю чи наслідком спільної причини. Причинність є лише таким відношенням між окремими явищами, в межах якого одне з них (причина) з неминучою необхідністю породжує інше (наслідок).

Враховуючи відмінність між кореляцією і причинністю, можно зробити такі висновки. Якщо домінує інфляція попиту, то надмірне зростання грошової маси є наслідком надмірності сукупного попиту. Тому між індексом грошової маси та інфляцією спостерігається кореляція. Якщо домінує інфляція витрат, то відповідне збільшення пропозиції грошей є не причиною, а наслідком зростання цін і попиту на гроші. Про це також свідчить кореляція між індексом грошової маси та інфляцією. Отже, у кейнсіанців надмірна грошова маса є не причиною інфляції, а засобом реалізації причин інфляції.

200