М-КРО-МАКРО. Конспект 2015 - 275с

Сучасна макроекономіка та економічна практика переконують, що інфляцію не можна пояснити лише надмірним сукупним попитом в умовах повної зайнятості або надмірною грошовою масою. Вона є наслідком великої кількості різноманітних чинників, які можуть бути поділені на такі види.

Чинники інфляції попиту. Як відомо, інфляція такого виду виникає в умовах випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією, тобто за умов виникнення надмірного сукупного попиту. Але варто пам’ятати, що сукупний попит є агрегатною величиною, яку можна розкласти на три елементи: урядовий попит, попит приватної економіки, іноземний попит. Це дає підстави віднести до чинників інфляції попиту такі чинники, які викликають надмірність цих складових сукупного попиту.

1)Чинники, що викликають надмірний урядовий попит. Такий попит проявляється через бюджетний дефіцит. Але інфляція спричиняється лише в тому випадку, коли бюджетний дефіцит фінансується за рахунок грошово-кредитної емісії. За цих умов зростання урядового попиту не забезпечується адекватним зростанням реального ВВП, тобто сукупної пропозиції. Коли ж бюджетний дефіцит фінансується за рахунок позик, то надмірний урядовий попит нейтралізується відповідним скороченням попиту позикодавців. Отже, чинником інфляції є емісійне фінансування бюджетного дефіциту.

2)Чинники, що викликають надмірний приватний попит. До таких чинників можна віднести надмірне емісійне фінансування приватної економіки, випереджальне зростання доходів населення порівняно із обсягами виробництва, ажіотажний інвестиційний та споживчий попит, інші чинники, що забезпечують випереджальне зростання приватного попиту порівняно із сукупною пропозицією.

3)Чинники, що викликають надмірний іноземний попит на вітчизняні товари та послуги.

Такий попит виникає у зв’язку з випереджальним зростанням експорту порівняно з імпортом. Унаслідок цього на внутрішньому ринку сукупний попит зростає на різницю між експортом (доходи) та імпортом (витрати), а сукупна пропозиція скорочується на різницю між імпортом (увезенням товарів і послуг) та експортом (вивезенням товарів і послуг).

Чинники інфляції витрат. Нагадаємо, що інфляція витрат виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції, що проявляється через скорочення сукупної пропозиції. Це означає, що до чинників інфляції витрат належать такі, що збільшують середні витрати в економіці. Їх можна поділити на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх чинників інфляції витрат слід віднести:

1)зростання цін на проміжну продукцію (сировину, паливо, електроенергію тощо). Коли такі ціни зростають, то у підсумку зростають ціни і на кінцеві товари та послуги;

2)зменшення продуктивності ресурсів (переважно це стосується природних ресурсів);

3)випереджальне зростання номінальної заробітної плати порівняно з продуктивністю

праці;

4)підвищення податків на продукти.

Окремо слід виділити чинники, що відображують вплив на ціни монопольної влади. Передусім таким чинником є підвищення цін підприємствами-монополістами з метою отримання наднормального (монопольного) прибутку. Монопольне зростання цін, як правило, має нетривалий період, оскільки в довгостроковому періоді воно усувається через появу конкурентів. Іншим чинником, що реалізує вплив монопольної влади на інфляцію витрат, є зростання цін, які адмініструються державою. В Україні адміністративне регулювання застосовується відносно цін на хліб, квартирної плати, тарифів на електричну і теплову енергію тощо. Використовуючи монопольне право регулювати ціни, держава підвищує їх не тоді, коли зростають середні витрати, а згідно з цілями економічної та соціальної політики.

Зовнішні чинники реалізуються через імпорт товарів і послуг. Якщо зростають ціни на імпортну продукцію, то одночасно з продукцією країна імпортує інфляцію витрат. Складовим цієї інфляції є зростання митної вартості продукції, зниження курсу національної валюти, підвищення податків на імпорт. Типовим прикладом імпортованої інфляції є зростання цін на імпортні енергоносії.

201

Інфляційні очікування. Роль інфляційних очікувань полягає в тому, що економічні суб’єкти, фіксуючи загальне зростання цін у минулому періоді або передбачаючи несприятливу економічну кон’юнктуру в майбутньому періоді, впливають на динаміку цін. Реагуючи на несприятливі очікування, наймані працівники наперед вимагають підвищення заробітної плати, підприємства заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію, комерційні банки упереджувально піднімають проценти за кредит тощо. В умовах високих інфляційних очікувань гроші стають «гарячими», від них намагаються якнайшвидше звільнитися. Це підвищує швидкість обігу грошей, що у свою чергу прискорює інфляцію. Отже, інфляційні очікування вносять окремий вклад у загальну інфляцію незалежно від співвідношення між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Інфляція є наслідком як сталих, постійних чинників, так і чинників мінливих, тимчасових. Постійний компонент загальної інфляції називається базовою інфляцією. В практиці макроекономічного аналізу та прогнозування для визначення індексу базової інфляції загальний індекс інфляції коригується на такі зміни цін, які викликаються впливом сезонних чинників або регулюються державою.

Інфляція впливає на різні аспекти соціально-економічного життя країни. Негативні економічні та соціальні наслідки викликає висока інфляція. Розглянемо основні соціальноекономічні наслідки високої інфляції.

1.Зниження реальних доходів населення. Воно виникає за умов, коли темп зростання номінальних доходів людей нижчий від темпу інфляції. Це стосується передусім осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники державних установ, пенсіонери та інші особи, що живуть за рахунок соціального забезпечення). Втрачають реальні доходи і робітники, що працюють у депресивних галузях, в яких відсутні можливості для підвищення номінальної заробітної плати пропорційно зростанню цін. На противагу їм робітники, що працюють в прогресуючих галузях, мають можливості домагатися пропорційного або навіть випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з інфляцією.

2.Знецінення фінансових активів. Під впливом інфляції зменшується реальна вартість фінансових активів із фіксованою вартістю (ощадні рахунки, облігації тощо). Зазвичай майже всі фінансові активи приносять дохід у формі процента. Але якщо темп інфляції перевищує процентну ставку, то їхня реальна вартість зменшується.

3.Порушення відносин між позикодавцями та позичальниками. Від інфляції виграють позичальники коштів (дебітори), а програють позикодавці (кредитори). Це зумовлено тим, в умовах інфляції позичальник отримує гроші за однією купівельною спроможністю, а повертає — за нижчою. Особливо згубними для відносин між дебіторами та кредиторами є наслідки від неочікуваної інфляції. Очікувану інфляцію позикодавець може враховувати за допомогою адекватної індексації процентної ставки. Але якщо фактичний темп інфляції вищий від очікуваного, то кредитор втрачає частину реального доходу на користь дебітора.

4.Зниження мотивації до інвестування. Як відомо, інвестиційні кошти вкладаються на тривалий період, в межах якого економічна кон’юнктура і прибутковість капіталу можуть змінюватися. Одним із показників економічної кон’юнктури є інфляція. Якщо через кілька років інфляція зросте порівняно з поточним періодом, то прибутковість вкладених інвестицій реально може зменшитися. Тому в умовах нестабільної інфляції, яка не піддається прогнозуванню, у підприємств знижується мотивація до інвестування.

Перерозподіл доходів між приватним сектором і державою. В умовах інфляції існує кілька шляхів перерозподілу доходів домогосподарств на користь держави. Основний з них зумовлений тим, що інфляція зменшує реальну вартість грошей або їхню купівельну спроможність. Тому домогосподарства несуть певні втрати від зменшення реальної величини своїх грошових залишків (запасів). Ці втрати є інфляційним податком, який отримує держава як емітент грошей.

4. Механізм відновлення довгострокової рівноваги в умовах інфляції попиту та витрат виробництва

202

Внутрішньою властивістю ринкової економіки є її постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді рівновага в економіці є рівновагою між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто AD = AS. Тому модель AD–AS є базовою моделлю економічної рівноваги.

Слід розрізняти рівновагу короткострокову і довгострокову. Короткострокова рівновага відображує рівновагу між сукупним попитом і короткостроковою сукупною пропозицією. Довгострокова рівновага — це рівновага між сукупним попитом і короткостроковою сукупною пропозицією, яка дорівнює довгостроковій сукупній пропозиції. Короткострокова сукупна пропозиція може збігатися або не збігатися з довгостроковою сукупною пропозицією. Вони збігаються, якщо економіка знаходиться в стані повної зайнятості, і не збігаються, якщо економіка потрапляє у стан неповної або надмірної зайнятості. Це означає, що короткострокова рівновага може забезпечуватися в умовах різного рівня зайнятості. На противагу їй довгострокова рівновага може спостерігатися лише в економіці з повною зайнятістю.

У макроекономічному аналізі економічна рівновага фіксується як результат відповідних змін в економіці. Проте реально в кожний окремий проміжок часу рівноваги в економіці не існує. Ринковий механізм постійно створює передумови як для порушення, так і для відновлення економічної рівноваги. Тому рівновага — це не статична, а динамічна властивість економіки, яка реалізується лише в тенденції.

Порушення рівноваги в економіці можуть спричинятися змінами як в сукупному попиті, так і в сукупній пропозиції, що викликаються неціновими чинниками. Розглянемо механізм відновлення економічної рівноваги на основі моделі AD—AS після її порушення спочатку сукупним попитом, а потім сукупною пропозицією. При цьому слід врахувати, що існує кілька гіпотез відносно того, як ціни і заробітна плата реагують на порушення економічної рівноваги в короткостроковому періоді. Оскільки всі вони є лише іншою інтерпретацією однієї моделі, то тут і надалі будемо спиратися на одну з них — гіпотезу негнучкої зарплати. Згідно з цією гіпотезою очікуваними цінами є ціни, визначені на базі адаптивних очікувань1.

На рис. 4.7 наведено модель AD—AS, яка поєднує криву сукупного попиту з кривими короткострокової та довгострокової сукупної пропозиції. Припустимо спочатку, що економіка знаходиться в стані повної зайнятості. Цю ситуацію відображає точка Т1, в якій перетинаються всі криві і забезпечується подвійна рівновага: короткострокова і довгострокова. За таких умов фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП, тобто Y1 = Yp, рівноважна ціна становить Р1 і дорівнює Ре, а безробіття знаходиться на природному рівні.

P

ASL AS2

AS1

P3 T3

P2 T2

P1 T1

AD2

AD1

Y1 Y2

Y

Рис. 4.7. Модель AD—AS в умовах надмірного сукупного попиту

Далі припустимо, що внаслідок суттєвого поліпшення умов зовнішньої торгівлі сукупний попит збільшився порівняно з потенційним ВВП. У відповідь на це підприємства частково

203

збільшать обсяг виробництва, а частково підвищать ціни. Графічно такі зміни в економіці знаходять своє відображення через зміщення кривої сукупного попиту вправо — від положення AD1 у положення AD2. Внаслідок цього рівновага в економіці зміститься в точку Т2, в якій фактичний ВВП зросте до Y2, а ціни — до P2. Точка T2 — це новий стан короткострокової рівноваги. В цій точці економіка знаходиться в стані надмірної зайнятості, а безробіття менше за природний рівень.

Перетин кривих AD2 і AS1 у точці Т2 відповідає умовам короткострокового періоду, згідно з яким заробітна плата ще не відреагувала на зростання сукупного попиту і підвищення цін. Проте така ситуація не може існувати надто довго. З перебігом часу заробітна плата почне поступово підвищуватися. Це викличе відповідне зростання середніх витрат і зменшення короткострокової сукупної пропозиції, внаслідок чого її крива поступово зміщуватиметься вліво вгору.

Щоб не розтягувати надовго процес адаптації заробітної плати до нових цінових умов, перейдемо відразу до кінцевого етапу, коли вона має збільшитися пропорційно очікуваному зростанню цін. За цих умов крива короткострокової сукупної пропозиції зміститься в положення AS2 і перетнеться з кривою сукупного попиту в точці Т3. Оскільки ця точка знаходиться на кривій довгострокової сукупної пропозиції, то це означає, що в економіці знову відновилися повна зайнятість і подвійна рівновага: короткострокова і довгострокова. З досягненням такої рівноваги обсяг виробництва повернеться до потенційного ВВП, безробіття підніметься до природного рівня, а очікуваний і фактичний рівні цін зростуть до Р3.

Рівновага в економіці може порушуватися і збуреннями (шоками) сукупної пропозиції. Під збуренням пропозиції мається на увазі така зміна умов функціонування економіки, яка суттєво впливає на середні витрати, і як наслідок, на товарні ціни. Ці збурення називають також ціновими, оскільки вони дестабілізують усі ціни — і товарні, і ресурсові. Розрізняють несприятливі та сприятливі збурення пропозиції. Перші проявляються через падіння обсягів виробництва і зростання цін, інші — через різке збільшення обсягів виробництва і зниження цін.

Особливо загрозливою для економіки є порушення довгострокової рівноваги, пов’язане зі скороченням сукупної пропозиції порівняно з потенційним рівнем. За таких умов обсяг виробництва стає меншим за потенційний ВВП, а ціни зростають. Під впливом зростання цін сукупний попит зменшується до врівноваження з новою короткостроковою сукупною пропозицією. Це короткострокова рівновага в умовах неповної зайнятості і стагфляції.

Виникає питання — в який спосіб економіка може відновити довгострокову рівновагу за умов стагфляції? Згідно з класичною теорією номінальна заробітна плата є абсолютно гнучкою і тому має зменшуватися у відповідь на скорочення обсягів виробництва та падіння попиту на ринку праці. Але така поведінка номінальної заробітної плати не є реалістичною. Практика не має доказів того, що номінальна заробітна плата коли-небудь зменшувалася у випадку зростання цін. На несприятливі шоки сукупної пропозиції ринок праці реагує в інший спосіб — зростанням рівня безробіття. Це дає підстави стверджувати, що інструментарій класичної теорії не спроможний пояснити механізм відновлення повної зайнятості в економіці, яка потрапляє в стан стагфляції.

Вирішення проблеми стагфляції залежать від стійкості чинників, що викликали скорочення сукупної пропозиції. Вони можуть бути постійними, тобто невідворотними, або тимчасовими. Якщо ці чинники є стійкими (наприклад, падіння продуктивності родовищ нафти та природного газу), то вони зменшують потенційний ВВП. За цих умов крива сукупного попиту перетнеться з кривою короткострокової сукупної пропозиції на вертикальній кривій довгострокової сукупної пропозиції, яка переміститься вліво. Це означає, що в даному випадку довгострокова рівновага відновлюється за рахунок зменшення потенційного ВВП.

Якщо чинники, що викликали скорочення сукупної пропозиції, є тимчасовими, то відновлення довгострокової рівноваги відбудеться після самоусунення цих чинників. Наприклад, ОПЕК спочатку підвищив ціни на нафту, але згодом знизив їх.

Незалежно від чинників, які викликають несприятливі збурення сукупної пропозиції, у вирішення проблеми стагфляції може втрутитися держава. Головною у цьому напрямі має бути

204

політика стимулювання пропозиції через такі технологічні зміни в економіці, які здатні швидко викликати підвищення ефективності ресурсів (матеріальних і трудових) і зменшити середні витрати. Певного результату держава може досягти зниженням рівня оподаткування підприємств, оскільки податки, в певному розумінні, також відносяться до витрат підприємств. Зазначені заходи мають прискорити переміщення кривої AS вправо.

Проте цього може бути недостатньо, якщо стагфляція є глибокою, що мало місце в Україні у 90-х роках 20 століття. Припустимо, що під впливом політики стимулювання пропозиції рух кривої AS вправо є недостатнім. За таких умов уряд має можливість вдатися до політики стимулювання попиту, яка дасть змогу збільшити обсяг виробництва (короткострокову сукупну пропозицію) на основі додаткового зростання цін (прискорення інфляції) і зниження реальної заробітної плати. Однак слід ураховувати, що це відбудеться на фоні прискорення виходу економіки з рецесії. Тому доцільність застосування політики стимулювання попиту за даних умов залежить від співвідношення між її позитивними та негативними економічними і соціальними наслідками.

ТЕМА 14. КЕЙНСІАНСЬКА МОДЕЛЬ «Y-AE»

1.Кейнсіанська теорія споживання та заощадження. Основний психологічний Закон Кейнса.

2.Сукупні планові видатки (РЕ) як функція доходу. Рецесійний та інфляційний розриви. 3.Мультиплікативний вплив автономних сукупних видатків на валовий внутрішній

продукт.

4.Аналіз короткострокової економічної рівноваги методом «вилучення – ін’єкції». Парадокс ощадливості.

5.Аналіз фіскальної політики за допомогою моделі «Y-AE».

1.Кейнсіанська теорія споживання та заощадження. Основний психологічний Закон Кейнса.

Доходи домогосподарств. Споживання домогосподарств — це їхні витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їхніх доходів. Тому виникає питання: як формуються доходи домогосподарств, і зокрема та їх частина, що спрямовується на споживання? Розкриттю цього питання сприятиме розгляд моделі економічного кругообігу (рис. 7.1). В умовах приватної закритої економіки вона пояснює взаємодію лише двох суб’єктів економічної системи: домогосподарств і підприємств, а отже, не відображує державного втручання в економіку та будь-яких зв’язків із зовнішнім світом.

Грошові доходи

Виробничі витрати

	Ринок ресурсів
Ресурси	Ресурси
Домогосподарства	Підприємства
Продукти	Продукти
	Ринок продуктів
Споживчі витрати	Грошові доходи

Рис. 7.1 Модель економічного кругообігу

Як видно з рис.7.1, домогосподарства взаємодіють з підприємствами через ринок ресурсів і ринок продуктів. У процесі цієї взаємодії домогосподарства формують свої доходи і здійснюють витрати на споживання.

205

У верхній частині рис. 7.1 розміщується ринок ресурсів. Домогосподарства, які володіють усіма економічними ресурсами безпосередньо або опосередковано (через власність на капітал), виходять на цей ринок із своїми ресурсами. Підприємства для здійснення виробництва купують ці ресурси у домогосподарств. У результаті купівлі-продажу виробничі витрати підприємств, що пов’язані з купівлею ресурсів, водночас формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств, або особистим доходом.

Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можна визначити за такою формулою:

Особистий		Зароб³тна плата			Зм³шаний		Äîõ³ä
äîõ³ä		найманих	ïðàö³âíèê³ â		äîõ³ä		в³д актив³в

(7.1)

трансфертиÑîö³àëüí³

Перші два елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності, або трудовими доходами. Доходи від активів — це дохід від власності. До таких доходів можна віднести дивіденди, проценти, ренту. Соціальні трансферти охоплюють доходи не зароблені, а отримані внаслідок перерозподілу сукупного доходу. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо. Здебільшого вони надаються державою, а також рештою світу, що виходить за межі спрощеної економіки, яка наразі розглядається.

Діяльність домогосподарств спрямована на задоволення особистих потреб. Тому свої доходи вони спрямовують переважно на купівлю споживчих товарів і послуг. У нижній частині рис. 7.1 показано ринок продуктів, на якому підприємства продають споживчі товари і послуги, а домогосподарства купують їх за рахунок своїх доходів. Сума витрат домогосподарств на цьому ринку визначає величину їхнього споживання, яке можна назвати приватним споживанням.

Унаведеній моделі економічного кругообігу величина приватного споживання дорівнює сумі доходів домогосподарств. Проте реально витрати на приватне споживання менші за дохід домогосподарств. Це пояснюється перш за все тим, що не весь дохід домогосподарств надходить в їхнє розпорядження. Тому крім особистого доходу слід розрізняти особистий наявний дохід (дохід у розпорядженні).

Узагальному контексті наявний дохід — це та частина сукупного доходу, яка залишається у розпорядженні суб’єктів приватної економіки після сплати податків і може бути використана для приватного споживання і заощадження. Оскільки у приватній закритій економіці, що розглядається, немає держави та відсутні податки, увесь дохід залишається в її розпорядженні. Таким доходом є ВВП. Це означає, що наявний дохід приватної закритої економіки дорівнює ВВП.

Левову частку ВВП приватної закритої економіки становить особистий наявний дохід, який у безподатковій економіці дорівнює особистому доходу. Іншою частиною ВВП є наявний дохід підприємств. Він складається з амортизації та нерозподіленого прибутку, тобто з тієї частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після виконання ним усіх зобов’язань. Отже, особистий наявний дохід можна визначити як різницю між наявним доходом приватної економіки і наявним доходом підприємств:

Особистий	ВВП Амортизація Нерозподілений .	(7.2)
наявний
дохід	прибуток

Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але в кожному поточному періоді домогосподарства спрямовують на споживання не весь свій наявний дохід. Це пояснюється бажанням людей заощаджувати певну частку свого наявного доходу. Оскільки споживання є пріоритетним напрямом використання особистого наявного доходу, то заощадження є тією частиною цього доходу, яка не витрачається на споживання. Іншими словами, особистий наявний дохід розподіляється на дві частини: споживання та заощадження домогосподарств.

206

Здійснення домогосподарствами заощаджень не є самоціллю. У кінцевому підсумку заощадження використовуються домогосподарствами для переміщення доходів з одного періоду в інший з метою регулювання в часі своїх витрат на споживання. При цьому вони враховують, що з часом вартість заощаджуваних грошей зростає. Тому слід розрізняти теперішню і майбутню вартість грошей.

Теперішня вартість грошей — це наявна сума грошей у поточному періоді. Майбутня вартість теперішньої суми грошей визначається за допомогою нарахування складного процента на теперішню вартість цих грошей. Це означає, що майбутня вартість більша за теперішню вартість на величину процентів, нарахованих за кожний рік використання заощадженої суми грошей у майбутньому періоді. Така майбутня вартість складається з основної суми і процентів, нарахованих за попередні роки. Майбутню вартість грошей, обчислену на основі нарахування складного процента, можна визначити за такою формулою:

FV = PV(1+r)n, (7.3)

де FV — майбутня вартість; PV — теперішня вартість; r — ставка дисконту, тобто така ставка процента, яка використовується для приведення грошових потоків до їхньої вартості в періоді, який приймається за базу розрахунків; n — кількість років майбутнього періоду.

Наприклад, у банк покладено 1000 грн на три роки за річної процентної ставки 10 %. Виходячи з цього протягом трьох років майбутня вартість вкладу зростатиме таким чином:

I рік: 1000 (1 + 0,1) = 1000 1,1 = 1100 (грн);

II рік: 1000 (1 + 0,1)2 = 1000 1,21 = 1210 (грн); III рік: 1000 (1 + 0,1)3 = 1000 1,331 = 1331 (грн).

Отже, теперішній дохід у сумі 1000 грн через механізм заощадження перетворюється за три роки в дохід сумою 1331 грн. Це означає, що зменшення споживання у поточному році на 1000 грн створило передумову для збільшення споживання через три роки на 1331 грн.

Відмінність майбутньої вартості від теперішньої залежить не лише від часу, протягом якого заощаджуються гроші, а й від ставки дисконту. Зазвичай в економічних розрахунках ставку дисконту визначають як максимально можливий рівень доходу, котрий можна отримати за альтернативними варіантами вкладання коштів. Наприклад, якщо є дві альтернативи вкладання коштів — в облігації внутрішньої державної позики під 10 % річних або на строковий депозит під 15 % річних, то за цих умов ставкою дисконту буде 15 %.

Припустимо іншу ситуацію. Потрібно визначити, який має бути початковий внесок у банк, щоб через три роки він становив 1331 грн з урахуванням того, що процентна ставка дорівнює 10 % річних. Ця пошукова сума початкового вкладу є теперішньою вартістю майбутньої вартості. Її часто називають дисконтованою вартістю, оскільки вона визначається за допомогою дисконтування, що є процесом, оберненим нарахуванню складного процента:

PV	FV	(7.4)
	(1 r)n .

Якщо майбутня вартість дорівнює 1331 грн, то її теперішня, тобто дисконтована вартість становитиме 1000 грн: [1331 / (1 + 10)3]. Отже, для того щоб через три роки мати 1331 грн, потрібно під 10 % річних сьогодні покласти в банк 1000 грн.

Рішення домогосподарств про необхідність заощаджувати частину свого наявного доходу зумовлюється передусім бажанням захистити себе від непередбачуваних обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття тощо) або для фінансування запланованих майбутніх витрат, які потребують значних коштів. Крім того, окремі домогосподарства мають бажання спрямовувати частину свого поточного доходу на здійснення інвестиційних операцій (купівля акцій, облігацій тощо).

Але схильність домогосподарств до заощаджування залежить не лише від їхнього бажання, а й від їхніх можливостей, які визначаються рівнем їхнього доходу. Якщо особистий дохід невеликий, то схильність до заощаджування є невисокою і тому весь або майже весь наявний дохід спрямовується на споживання. У разі високого рівня доходу схильність до заощаджування зростає. Це означає, що на макрорівні та частка наявного доходу

207

домогосподарств, яка спрямовується на споживання, залежить від рівня диференціації особистих доходів.

Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовують різні методи та показники, але найчастіше — криву Лоренца (рис.7.2).

Процент доходу
100
80
60
40
20
0	20	40	60	80	100	Процент сімей
	Рис. 7.2. Крива Лоренца

На рис. 7.2 на горизонтальній осі всю кількість (100 %) сімей (домогосподарств) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20 %) у складі сукупної величини (100 %) особистих доходів.

Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами сімей унаочнює бісектриса. Вона показує, що кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу. Це означає, що 20, 40, 60, 80, 100 % сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100 % усієї величини особистих доходів. Реально будь-якому проценту сімей відповідає інший процент сукупного доходу. Цю фактичну ситуацію відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси.

Згідно з наведеним рисунком перші 20 % сімей отримують менше 10 % сукупного доходу, 40 % сімей — близько 15, 60 % близько 30, 80 % сімей — менше 60 %. За таких умов решта 20 % сімей отримують понад 40 % сукупного доходу. Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображує ступінь нерівності в доходах. Чим більшою є ця площа, тим більшим є рівень диференціації доходів. Якщо б фактичний розподіл доходу між групами сімей був абсолютно рівним, крива Лоренца збіглася б із бісектрисою.

Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники, як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині. Децільний коефіцієнт відображує співвідношення між середніми доходами 10 % найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення.

Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення. На базі кривої Лоренца цей коефіцієнт розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33—35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а в інтервалі 24—26 — низький.

Кейнсіанська функція споживання. Споживання є головним компонентом сукупних витрат на виробництво ВВП, а отже, і головним чинником, від якого залежать стан національної економіки, економічні піднесення та спади. Тому питання про те, що лежить в основі рішень домогосподарств щодо визначення величини своїх витрат на споживання, є однією з центральних проблем макроекономіки.

208

C C c DI,

Згідно з кейнсіанською теорією основним чинником, який визначає величину споживання в кожному періоді, є поточний дохід домогосподарств. У разі його зростання домашні господарства готові витрачати більше своїх коштів на споживчі товари і послуги в кожному поточному періоді. Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників, тобто прихильників класичної теорії, які вважали, що вирішальний вплив на споживання справляє процентна ставка. На їхню думку, зростання процентної ставки стимулює збільшення заощаджень і зменшення споживання. І навпаки. Тому споживання є спадною функцією від процентної ставки.

Кейнс не заперечував, що процентна ставка може впливати на споживання. Але, на його думку, її вплив на споживання не є визначним. Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання є особистий наявний дохід, яким розпоряджаються домогосподарства у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу Кейнс назвав функцією споживання, яку в алгебраїчній формі можна передати так:

(7.5)

де С — споживання домогосподарств (приватне споживання); C — автономне споживання; с — гранична схильність до споживання; DI — наявний поточний дохід домогосподарств.

З метою усунення незручностей у процесі моделювання причинно-наслідкових зв’язків між споживанням і доходом2 сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функцію споживання — особистий наявний дохід прирівняли до наявного доходу приватної економіки.3 Така модифікація має певну теоретичну підставу, оскільки спирається на розширенне тлумачення корпоративної власності на капітал. Уважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано — основного капіталу підприємств. Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства як акціонери володіють підприємствами. Тому в підсумку весь дохід, створений приватною економікою, належить домогосподарствам.

До цього слід також додати, що зазначена модифікація кейнсіанської функції споживання не може вплинути на результати макроекономічного аналізу. По-перше, тому, що особистий дохід є домінуючим елементом доходу приватної економіки. Завдяки цьому динаміка наявного доходу приватної економіки здатна адекватно відтворювати динаміку особистого наявного доходу за інших незмінних умов. По-друге, прирівнювання особистого наявного доходу до наявного доходу приватної економіки дещо збільшує базу для обчислення споживання, але це збільшення нейтралізується зменшенням рівня граничної схильності до споживання.

У змішаній економіці наявний дохід приватної економіки менший за дохід на величину податків. У спрощеній, тобто безподатковій економіці, що розглядається, наявний дохід приватної економіки (DI) дорівнює доходу (Y), тобто DI = Y. Він розподіляється на приватне споживання та приватне заощадження:

DI = Y = C + S,	(7.6)
де C — приватне споживання; S — приватне заощадження.

За цих умов кейнсіанська функція споживання набуває такого вигляду:

C C c Y.			(7.7)

Як видно з формули (7.7), базовою екзогенною змінною кейнсіанської функції споживання є дохід. При цьому Кейнс уважав, що споживання є функцією не номінального, а реального доходу. Якщо ціни зростають, то реальний дохід домогосподарств зменшується і навпаки. Отже, в кейнсіанській функції вплив цін на споживання враховується через зміни рівня реального доходу домогосподарств.

Принципову роль у кейнсіанській функції споживання відіграє гранична схильність до споживання. Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина споживання у разі зміни доходу на одну одиницю, і визначається за формулою

2 Під терміном «дохід» ми розуміємо дохід, який дорівнює ВВП, обчисленому за розподільчим методом.

209

c	C .	(7.8)
	Y

де с — гранична схильність до споживання.

Гранична схильність до споживання характеризує рівень використання поточного доходу на поточне споживання. Тому Кейнс окремо виділяв чинники, що впливають на граничну схильність до споживання. Їх Кейнс поділив на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних ним було віднесено шість чинників, головні з яких — зміни у рівні заробітної плати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, зниження ставки процента тощо, до суб’єктивних — вісім чинників, зокрема намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, нагромадити гроші на старість, бажання залишити дітям спадщину та ін.

Кейнс вважав, що у підсумку всі чинники, які впливають на граничну схильність до споживання, незважаючи на велику їх кількість, реалізуються через основний психологічний закон. В його інтерпретації суть цього закону полягає в тому, що «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв’язку зі зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід». Це означає, що у разі зростання доходу на одиницю споживання збільшується менше, ніж на одиницю, тобто C < Y. Оскільки решта приросту доходу домогосподарства спрямовують на збільшення заощаджень, то S = Y – C. Це означає, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюється величина заощаджень у разі зміни доходу на одиницю:

s	S	.	(7.9)
	Y

Слід акцентувати увагу на те, що сума коефіцієнтів граничних схильностей (до споживання та заощаджень), як правило, дорівнює одиниці. Це зумовлено взаємозалежністю динаміки споживання і заощаджень, які мають спільне джерело — наявний дохід. Якщо Y = C + S, то 1 = c + s. Але у випадку, коли витрати на споживання фінансуються за рахунок не лише поточного доходу, а й інших джерел (наприклад, позики), то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхилятися від одиниці, яка відбиває лише поточний дохід.

У процесі обґрунтування функції споживання Кейнс спирався і на такий інструмент, як середня схильність до споживання. Це є коефіцієнт, який показує відношення обсягу споживання до величини поточного доходу. Оберненою стороною цього інструмента є середня схильність до заощаджень — коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу. Зазначені коефіцієнти визначаються за формулами:

c	C	;	(7.10)
	Y

s	S
	Y .	(7.11)

Із формул (7.10) і (7.11) видно, що для позначення коефіцієнтів середньої схильності використовуються такі самі літери, що й для коефіцієнтів граничної схильності, тобто с і s відповідно. У процесі моделювання змістовне призначення цих літер легко ідентифікувати залежно від характеру моделі (статична чи динамічна). Сума коефіцієнтів середньої схильності, як правило, також дорівнює одиниці, оскільки будь-яка зміна у складі доходу частки споживання супроводжується адекватно протилежною зміною частки заощаджень.

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. В обґрунтуванні цього припущення він виходив із того, що в короткострокових періодах індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в межах цих періодів зростання доходу супроводжується збільшенням заощаджень, а зменшення доходу — скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка підтримувалася в минулому. Внаслідок цього зі зростанням доходу частка заощаджень у його складі зростає, а частка споживання падає.

210