М-КРО-МАКРО. Конспект 2015 - 275с

власності окремих осіб або невеликих груп людей, первинні доходи яких неможливо розподілити на заробітну плату та прибуток.

Податки на виробництво та імпорт складаються з двох елементів: а) податки, які сплачують одиниці-резиденти до державного бюджету, що пов’язані з виробництвом та імпортом товарів і послуг; б) платежі, які стягує держава з одиниць-резидентів за використання факторів виробництва та отримання дозволу на здійснення окремих видів економічної діяльності (податок на землю, транспортні засоби тощо). Податки на виробництво та імпорт розглядаються як первинний дохід держави в особі уряду. Субсидії на виробництво та імпорт включають крім поточних субсидій на продукти й інші субсидії, що мають природу капітальних трансфертів.

III. Метод кінцевого використання (за витратами). За цим методом ВВП визначається як сума всіх видів кінцевого використання (кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт). Згідно з таким визначенням ВВП можна обчислити за формулою:

ВВП	Кінцеве		Валове	Чистий .	(2.3)
	споживання		нагр омадження	експор т

Як уже зазначалося, до кінцевого споживання входить споживання домашніх господарств, некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства та органів державного управління.

Валове нагромадження розраховується як сума валового нагромадження основного капіталу, зміни запасів оборотних коштів (товарно-матеріальних запасів) та чистого придбання цінностей (придбання за мінусом вибуття цінностей). Витрати, пов’язані з валовим нагромадженням основного капіталу та зміною товарно-матеріальних запасів, є інвестиціями, оскільки вони спрямовані на збільшення виробничого потенціалу економіки.

Що стосується витрат, пов’язаних із чистим придбанням цінностей, то вони не відносяться до інвестицій. Це пояснюється тим, що в даному разі під цінностями розуміють дорогоцінні метали і камені, антикварні вироби, мистецькі товари тощо. Вони являють собою непродуктивні активи, які використовуються не для виробництва, а з метою збереження чи збільшення реальної вартості зазначених цінностей. Враховуючи, що чисте придбання цінностей становить конче малу частку в складі валового нагромадження, при визначенні ВВП за методом кінцевого використання валове нагромадження прирівнюють до валових інвестицій.

Слід розрізняти реальні та фінансові інвестиції. Інвестиції як макроекономічна категорія

— це реальні інвестиції, оскільки вони збільшують обсяг реального (фізичного) капіталу. Фінансові інвестиції є вкладанням грошових коштів в акції, облігації та інші фінансові активи. Вони не збільшують реальний капітал, а відображують передавання фінансових ресурсів від одних економічних суб’єктів до інших.

У широкому розумінні до інвестицій можна віднести будь-яку поточну діяльність, яка збільшує майбутній виробничий потенціал економіки. Під таким кутом освіту також можна розглядати як інвестицію в людський капітал, оскільки вона збільшує можливості робочої сили країни щодо виробництва валового внутрішнього продукту.

За впливом на основний капітал у складі валових інвестицій вирізняють два елементи:

—чисті інвестиції — це та частина валових інвестицій, що спрямовується на приріст основного капіталу;

—відновлювальні інвестиції — та частина валових інвестицій, що використовуються на відновлення зношеного капіталу. Ці інвестиції дорівнюють амортизації, яка відображує величину споживання основного капіталу.

Отже, якщо від валових інвестицій відняти амортизацію, то отримаємо чисті інвестиції:

Чисті інвестиції валові інвестиції амортизація.

(2.4)

Чистий експорт відображує вплив зовнішньої торгівлі на ВВП. Експорт відображає витрати нерезидентів на закупівлю і виробництво національних товарів і послуг, а імпорт, навпаки — витрати резидентів на закупівлю і виробництво іноземних товарів і послуг. Це означає, що зростання експорту збільшує витрати на виробництво ВВП за рахунок іноземців, а зростання імпорту зменшує витрати національної економіки на виробництво ВВП. У підсумку

141

Чистий експорт Експорт Імпорт.

ВВП збільшується на таку величину, на яку іноземні витрати на закупівлю національних товарів і послуг (експорт) перевищують витрати національної економіки на іноземні товари і послуги (імпорт). Цією величиною є чистий експорт, який визначається за формулою

(2.5)

Обчислення ВВП за формулою (2.3) відповідає принципам СНР—93. Але в процесі макроекономічного аналізу з метою розмежування кінцевих витрат приватного та державного секторів ця формула модифікується. Так, споживчі витрати домашніх господарств і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства, можна об’єднати в категорію «приватне споживання», а кінцеві споживчі витрати сектору загального державного управління можна визначити як «державне споживання». Отже, кінцеві споживчі витрати складаються з двох елементів — приватного споживання та державного споживання. Аналогічно, складовими валового нагромадження є валові приватні інвестиції та валові державні інвестиції.

Враховуючи наведену реструктуризацію кінцевого використання, отримуємо аналітичну

формулу ВВП, обчисленого за методом кінцевого використання:
Y = C + I + G + NX,	(2.6)

де Y — валовий внутрішній продукт (ВВП); C — приватне споживання; I — валові приватні внутрішні інвестиції; G — державні закупівлі; NX — чистий експорт.

Елементи рівняння (2.6) потребують певних пояснень. Так, приватне споживання (С) — це витрати на споживання всіх суб’єктів приватного сектору економіки, які переважно складаються зі споживання домогосподарств. У різних країнах частка приватного споживання у складі ВВП дуже суттєво коливається. До складу витрат на приватне споживання входять: товари поточного споживання (продовольчі товари, одяг, взуття, санітарно-гігієнічні товари тощо); товари тривалого користування (транспортні засоби, побутова техніка тощо); послуги (житлово-комунальні, юридичні, медичні, освітні тощо). Валові приватні внутрішні інвестиції (І) охоплюють лише ті інвестиції, що фінансуються резидентами всередині країни. Інвестиції, що фінансуються нерезидентами, називаються іноземними інвестиціями, які впливають на чистий експорт.

Державні закупівлі (G) охоплюють витрати державних органів (центральних і місцевих) на закупівлю споживчих та інвестиційних товарів і послуг. Державні витрати на закупівлю споживчих товарів і послуг (державне споживання) пов’язані з утриманням органів державного управління, армії, міліції, освіти, науки тощо. Державні інвестиції спрямовуються на закупівлю зброї, офісної техніки, на будівництво доріг, службових будинків тощо.

Слід наголосити, що до державних закупівель не входять видатки держави, пов’язані з виплатою трансфертних платежів (пенсії, стипендії тощо), а також видатки з обслуговування державного боргу (процентні платежі). Це пояснюється тим, що ці видатки не відображують закупівлю товарів і послуг, а слугують інструментом перерозподілу доходів. Виходячи з цього слід розрізняти два поняття: державні закупівлі та державні видатки. Державні закупівлі є елементом сукупних витрат на виробництво ВВП, а державні видатки відображують видатки державного бюджету. Державні видатки перевищують державні закупівлі на величину трансфертів і видатків з обслуговування державного боргу.

Чистий експорт обчислюється як різниця між експортом (ЕХ) та імпортом (ІМ). Отже,

чистий експорт можна визначити за формулою
NX = ЕХ – ІМ.	(2.7)

Внутрішній продукт за своєю сутністю — це додана вартість. Амортизація (споживання основного капіталу), яка входить до ВВП, не є елементом доданої вартості. Вона відображує вартість, яка переноситься з основних фондів на продукт у процесі його виробництва. Тому її слід віднести до перенесеної вартості й до проміжного споживання. Це означає, що з теоретичного погляду амортизацію необхідно виключати з розрахунку внутрішнього продукту.

Проте в економічній практиці обчислення амортизації не відповідає вимогам СНР. Згідно з цими вимогами амортизація має нараховуватися на відновну вартість основних фондів (на практиці часто використовують первісну вартість) і на основі прямолінійного методу (на

142

практиці часто застосовують прискорені методи). Усі ці відхилення від вимог СНР роблять облік амортизації неточним і незіставним між окремими країнами. Тому як показник додатної вартості застосовується ВВП, який врахує амортизацію і є валовою доданою вартістю. Поряд із цим за потреби і певного коригування амортизації може застосовуватися точніший показник внутрішнього продукту, а саме чистий внутрішній продукт. Його можна обчислити за формулою

NDP = Y – A,	(2.8)
де NDP — чистий внутрішній продукт; А — амортизація.

Оскільки ВВП вимірює лише доходи, які отримує країна від внутрішнього виробництва, він не охоплює всі доходи резидентів. Щоб урахувати доходи від зовнішньоекономічної діяльності, застосовуються два додаткових показники. Першим з них є валовий національний дохід GNI, який визначається за формулою:

GNI = Y + NIf,

(2.9)

де NIf — чисті первинні доходи, отримані з-за кордону, які визначаються як різниця між первинними доходами, отримуваними резидентами з-за кордону (заробітна плата, доходи від власності, податки мінус субсидії на виробництво та імпорт), та аналогічними первинними доходами, виплачуваними нерезидентам.

Найбільш повною характеристикою національного доходу країни є валовий

національний наявний дохід, який визначається за формулою:
GNDI = GNI + NTRf,	(2.10)

де NTRf — чисті поточні трансферти, отримані з-за кордону, які охоплюють: чисті поточні податки на доходи, майно тощо, одержані від інших країн; чисті соціальні виплати та інші чисті поточні трансферти, отримані з-за кордону.

Валовий національний наявний дохід відображує весь дохід (як зароблений, так і отриманий від зовнішнього світу), яким може розпоряджатися країна. Переважна частина цього доходу спрямовується на споживання, інша — на заощадження. Звідси випливає формула національних заощаджень:

Національні	GNDI	Кінцеве	(2.11)
заощадження		споживання .

2.Номінальні та реальні величини

Номінальний та реальний ВВП. ВВП — це грошовий вираз вартості кінцевої продукції, яка обчислюється за допомогою цін. При цьому безпосередньо ВВП розраховується у фактичних цінах поточного року, тобто року, в межах якого він був вироблений. За цих умов величина та динаміка ВВП залежать як від фізичних обсягів виробництва так і від рівня цін, які змінюються.

Для визначення результатів економічного розвитку країни найважливіше значення має інформація про фізичні обсяги виробництва, тобто про зміну ВВП, яка відображує динаміку фізичних обсягів виробництва. З метою розмежування впливу на ВВП фізичних обсягів виробництва і рівня цін застосовуються два види ВВП — номінальний та реальний ВВП і відповідно два види цін — фактичні (поточні) та порівнянні (постійні) ціни.

Номінальний ВВП (Yn) — це ВВП, який обчислюється у фактичних цінах поточного року. До таких цін відносяться ціни того року, який є предметом обчислення. Наприклад, якщо обчислюється ВВП за 2003 р., то середні ціни 2003 р., є фактичними цінами для ВВП 2003 р.

Реальний ВВП (Y) — це ВВП, який обчислюється в порівнянних (постійних) цінах, тобто в фактичних цінах того року, що приймається за базу розрахунків. Такий рік називається базовим роком. У СНР реальний ВВП називається «ВВП у постійних цінах». Використання ВВП, обчисленого в порівнянних цінах, дає можливість у процесі макроекономічного аналізу порівнювати фізичні обсяги кінцевої продукції, виробленої в різні роки, і на цій основі визначати динаміку виробництва.

143

Припустимо, що для обчислення ВВП, виробленого у 2003 р., використано фактичні ціни 2002 р., який приймається за базовий рік. Отже, фактичні ціни 2002 р. є порівнянними цінами для 2003 р. За цих умов вартісна оцінка ВВП, виробленого у 2002 і 2003 рр., є незмінною. Тому перевищення ВВП 2003 р. порівняно з ВВП 2002 р. свідчитиме про те, що його зростання відбулося виключно за рахунок збільшення фізичних обсягів виробництва.

Первинним показником, який надає статистика, є номінальний ВВП. Його особливість полягає в тому, що він змінюється порівняно з попереднім періодом не лише внаслідок зміни фізичних обсягів виробництва, а й за рахунок зміни рівня цін. Для визначення зміни номінального ВВП лише за рахунок зміни реального ВВП, тобто фізичних обсягів виробництва, використовуються індекси цін. Вони обчислюються як співвідношення між вартістю певного набору (кошика) товарів і послуг, вироблених у поточному періоді, та вартістю цього самого кошика товарів і послуг, вироблених у базовому періоді.

Щоб визначитися з обчисленням індексів цін, попередньо приймемо такі умови. Період, що є об’єктом розрахунків, будемо називати поточним періодом і позначатимемо його символом t. Період, який передує поточному періоду, будемо приймати за базовий і позначатимемо його символом t – 1. Звідси індекс цін, який відображує співвідношення між вартістю кошика товарів і послуг у поточному та базовому періодах, можна визначити за такою формулою

	Індекс цін		Ціна кошика товарів і послуг у періоді t	.	(2.12)
	у періоді t		Ціна кошика товарів і послуг у періоді (t 1)

Індекси цін зазвичай обчислюються у процентах. Наприклад, ціна кошика певних товарів у періоді t дорівнює 1200 грн, а в періоді (t – 1) ціна цього самого кошика товарів становила 1000 грн. За таких умов індекс цін даних товарів у періоді t дорівнює 120 % (1200 100/1000). Для спрощення розрахунків індекси цін можуть обчислюватися й у формі коефіцієнтів. Так, у нашому прикладі індекс цін дорівнює 1,2 (1200/1000).

В економічній практиці застосовують різні індекси цін: індекс цін ВВП (дефлятор ВВП), індекс споживчих цін, індекс цін виробників промислової продукції, індекс цін реалізації сільськогосподарської продукції, індекс цін на будівельно-монтажні роботи тощо. Основними серед них є індекс споживчих цін і дефлятор ВВП.

Індекс споживчих цін (Рс) відображує зміни загального рівня цін і тарифів на товари і послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Цей індекс розраховується на базі двох інформаційних потоків: 1) даних, одержуваних шляхом щомісячної реєстрації цін і тарифів на споживчому ринку; 2) даних вибіркового обстеження домогосподарств щодо структури їхніх фактичних витрат на споживання.

Дефлятор ВВП (Р) характеризує динаміку загального рівня цін. Від індексу споживчих цін дефлятор ВВП відрізняється за трьома напрямами. По-перше, дефлятор ВВП відображує зміни цін на всі вироблені товари і послуги, що входять до складу ВВП, тоді як індекс споживчих цін — лише зміни цін на товари і послуги, які купують домогосподарства. По-друге, дефлятор ВВП ураховує лише ціни на вітчизняні товари і послуги, а індекс споживчих цін — ціни як на вітчизняні так і на імпортні товари і послуги. По-третє, якщо індекс споживчих цін обчислюється для незмінного набору товарів і послуг, то у разі обчислення дефлятора ВВП враховуються зміни, які відбуваються в структурі кошика товарів і послуг у поточному періоді та відбивають зміни в структурі ВВП.

Індекси цін, які обчислюються на базі незмінного кошика товарів і послуг, називаються індексами Ласпейреса, а індекси цін, які спираються на змінний кошик, — індексами Пааше.

Якщо кількість окремих товарів у базовому періоді позначити через qi				, а ціну кожного товару
			t 1
у цьому періоді через		pi	, то вартість кошика цих товарів	у базовому	періоді
		t 1
становитиме pi	qti 1 . Якщо ціну кожного товару в поточному періоді позначити як				pti , то
t	1

вартість даного кошика товарів у цьому періоді становитиме pti qti 1 . Звідси індекс Ласпейреса або індекс споживчих цін можна визначити так:

144

Індекс Ласпейреса		pi	qi
		t	t 1	.	(2.13)
або індекс споживчих цін		Pi
			qti 1
		t 1

Позначимо кількість товарів у поточному періоді як qt. Тоді індекс цін Пааше і дефлятор ВВП дорівнюватимуть

	Індекс Пааше		pti	qti	.	(2.14)
	або дефлятор ВВП		i	i
			Pt 1	qt

У формулі (2.14) вираз pti qti відображує номінальний ВВП або ВВП в поточних (фактичних) цінах поточного періоду, а вираз pti 1 qti є реальним ВВП поточного періоду або

ВВП цього періоду в порівнянних цінах. Це означає, що дефлятор ВВП визначається як співвідношення номінального і реального ВВП у поточному періоді:

P	Номінальний ВВП		У tn	.	(2.15)
	Реальний ВВП		Yt

Особливістю формули (2.15) є те, що номінальний ВВП обчислюється статистичним органом за трьома відомими методами на базі первинної інформації, яку цей орган отримує від економічних агентів. Що стосується реального ВВП, то він є похідним від номінального ВВП. Для його обчислення здійснюється перерахунок окремих компонентів номінального ВВП за допомогою відповідних індексів цін, що відображають зміни рівня цін на окремі товари і послуги у поточному періоді порівняно з базовим. Наприклад, обчислення реального ВВП за категоріями кінцевого використання здійснюється перерахунком номінальної величини кожного його компонента в реальну величину (кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт).

Перерахунок номінальних величин у реальні здійснюється у формі дефлювання або інфлювання. Так, якщо у поточному періоді споживчі ціни зросли порівняно з базовим періодом, внаслідок чого Pt c >1,0, то перерахунок номінальної величини кінцевого споживання має форму дефлювання, що означає дефляційну зміну або цінове зменшення реальної величини кінцевого споживання ( Ctr ) порівняно з його номінальною величиною ( Ctn ), тобто Ctr Ctn /Ptc . І навпаки, якщо у поточному періоді споживчі ціни знизилися порівняно з базовим періодом, внаслідок чого Pt c <1,0, то перерахунок номінальної величини кінцевого споживання має форму інфлювання, що означає інфляційну зміну або цінове збільшення реальної величини кінцевого споживання порівняно з його номінальною величиною, тобто Ctr Ctn /Ptc .

Аналогічно визначаються реальні величини валового нагромадження та чистого експорту з тією лише різницею, що для цього використовуються інші індекси цін. Реальний ВВП визначається як сума реальних величин кінцевого споживання, валового нагромадження та чистого експорту.

Урахуємо, що за базовий нами взято попередній рік. Спираючись на цю умову і використовуючи інформацію про номінальний ВВП і дефлятор ВВП поточного року, можна обчислити такі важливі показники:

1) реальний ВВП:

Y Y n / P				;		(2.16)
t	t		t
2) індекс зростання реального ВВП:
I Y	Y / Y				;	(2.17)
t	t		t 1
3) приріст номінального ВВП, який відбувся лише за рахунок зростання реального ВВП,
тобто завдяки збільшенню фізичних обсягів виробництва:
Yt Yt Yt 1 ;						(2.18)
4) приріст номінального ВВП, який відбувся лише за рахунок загального зростання цін,
тобто завдяки інфляції:
P Y n				Y .		(2.19)
	t	t			t
Y Y n			I Y .			(2.20)
t	t 1			t

145

У формулі (2.20) індекс реального ВВП ( ItY ) відображує зміну фізичних обсягів

виробництва у поточному році, період (t – 1) — попередній рік, який приймається за базу розрахунків. Дефлятор ВВП обчислено за формулою (2.15).

Головною перевагою індексу споживчих цін перед дефлятором ВВП є відносна простота та оперативність обчислення. Його нескладно визначити не тільки для річних, а й для квартальних і місячних проміжків часу, тоді як дефлятор ВВП через трудомісткість розрахунків обчислюють не частіше одного разу на квартал. Проте значною перевагою дефлятора ВВП перед індексом споживчих цін є те, що він охоплює не лише кінцеве споживання, а й інші складові ВВП.

Процентна ставка — це вартість послуги, пов’язаної з грошовим запозиченням, яка встановлюється в процентах до суми запозичених грошей. Рівень процентної ставки визначається в розрахунку на річний термін використання грошей, наприклад 10 % річних. У разі використання запозиченої суми грошей протягом терміну, меншого ніж рік, процентна ставка пропорційно зменшується. Добуток процентної ставки і суми грошей, які надаються у позику, для позикодавця є доходом у вигляді процента, а для позичальника — ціною у вигляді процентних платежів.

Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити такі: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Макроекономісти, як правило, використовують не конкретні процентні ставки, а процентну ставку як агрегат, який відображує загальний рівень процентних ставок в економіці. Але особливе значення для макроекономічного аналізу мають два види ставок процента: реальна і номінальна процентні ставки.

Реальна процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики. Вона визначає реальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець, або кількість товарів

іпослуг, яку він може купити за цю кількість грошей. Рівень реальної процентної ставки залежить від багатьох чинників. Серед них головними є такі: адміністративні витрати позикодавців, строк позики, кредитні ризики, оподаткування доходу позикодавця, попит і пропозиція на ринку позичкових грошей. Усі ці чинники враховуються позикодавцем і позичальником у процесі узгодження рівня процентної ставки.

Номінальна процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Така процентна ставка визначає номінальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець за надання позики. Оскільки ціни з часом, як правило, зростають, то в процесі узгоджування процентної ставки позикодавець

іпозичальник фактично визначають номінальну процентну ставку. Проте на момент узгодження ціни за позику позикодавець і позичальник не знають, якими будуть фактичні темпи інфляції протягом терміну використання позики. Вони можуть ураховувати лише ту інфляцію, яку очікують. Зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна виразити таким рівнянням:

1 i (1 r) (1 πe ) , (5.1)

де і — номінальна процентна ставка; r — реальна процентна ставка; πe — очікуваний темп інфляції.

Рівняння (5.1) побудовано на таких умовах: 1 (одиниця) — це сума позики, а процентні ставки є коефіцієнтами до суми позики, тобто до одиниці. Очікуваний темп інфляції також є коефіцієнтом. Ліва частина рівняння визначає номінальну кількість грошей, яку має повернути позичальник по закінченні терміну використання позики. Вона складається з основної суми, тобто позики, і процентних платежів за використання позики. Права частина рівняння показує, як номінальна кількість грошей, що підлягає поверненню, залежить від реальної процентної ставки та очікуваного темпу інфляції.

146

Після нескладних перетворень рівняння (5.23) номінальну процентну ставку можна

визначити за формулою
i r πe (r πe ).	(5.2)

Щоб перевірити обґрунтованість формули (5.24), розглянемо такий приклад. Припустимо, що позика становить 1000 грн, реальна процентна ставка — 8 %, очікуваний темп інфляції — 5 %. Тоді номінальна кількість грошей, що підлягає поверненню, становитиме:

(1000 + 1000 0,08) 1,05 = 1134 (грн).

Отже, номінальний процент дорівнює 134 грн. (1134 – 1000), а номінальна процентна ставка становить 13,4 % (134 : 1000 100). Використаємо прийняті умови та обчислимо номінальну процентну ставку за формулою (5.24):

і = 0,08 + 0,05 (0,08 0,05) = 0,134 100 = 13,4 (%).

Результати проведених обчислень показують, що формула (5.2) є точним математичним засобом визначення номінальної процентної ставки. Її особливість полягає в тому, що добуток (r πe ) є несуттєвою величиною, якою можна знехтувати. Тому для визначення номінальної процентної ставки макроекономісти користуються спрощеною формулою:

i r πe .	(5.3)
Рівняння (5.3) називають рівнянням Фішера.	Воно показує, що номінальна процентна

ставка може змінюватися в разі зміни реальної процентної ставки та/або внаслідок інфляції. Згідно з рівнянням Фішера зростання очікуваного темпу інфляції на один процентний пункт збільшує номінальну процентну ставку також на один процентний пункт. Такий зв’язок між номінальною процентною ставкою і темпом інфляції називають ефектом Фішера.

На базі рівняння Фішера можна визначити очікувану реальну процентну ставку: re i πe . (5.4)

Як видно з формули (5.4), реальна процентна ставка — це різниця між номінальною процентною ставкою та очікуваним темпом інфляції. Але реальну процентну ставку можна обчислювати і на базі фактичного темпу інфляції. Така можливість випливає з особливості формування рівня реальної процентної ставки порівняно з номінальною процентною ставкою.

Номінальна процентна ставка, яка фіксується у відповідних угодах, установлюється до моменту надання позики і не змінюється протягом усього терміну її використання. Тому під час визначення її рівня можна врахувати лише очікувану інфляцію. За інших умов формується рівень реальної процентної ставки. Вона є похідною величиною — обчислюється за допомогою коригування номінальної процентної ставки з урахуванням інфляції. Оскільки очікуваний темп інфляції, як правило, не збігається з фактичним, то слід розрізняти два види реальної процентної ставки: очікувану реальну процентну ставку (ex ante) та фактичну реальну процентну ставку (ex

post). Остання визначається за формулою
r i π ,	(5.5)
де π — фактичний темп інфляції.

Реальна процентна ставка є важливим чинником економічної кон’юнктури. Якщо номінальна процентна ставка — це інструмент, який регулює розрахунки між позикодавцем і позичальником, то реальна процентна ставка обумовлює мотивацію до отримання та надання позики.

Щоб розкрити мотиваційну роль реальної процентної ставки порівняємо між собою дві ситуації. Спочатку припустимо, що ви надали позику за 10 % річних і очікуєте протягом року нульову інфляцію. Внаслідок надання позики наприкінці року ви отримуєте грошей на 10 % більше за суму позики. При цьому такий приріст грошей є не лише номінальним, а й реальним, тобто у перерахунку на товари і послуги, які ви можете купити за отримані гроші. В даному випадку реальна процентна ставка, яку ви заробили, згідно з рівнянням Фішера (5.5) становить

10 % (10 – 0)

Тепер припустимо іншу ситуацію, в якій процентна ставка зросла до 15 %, а очікуваний темп інфляції становитиме 20 %. Хоча ви будете мати номінальних грошей на 5 % більше, ніж у попередньому випадку, за товари і послуги ви змушені платити на 20 % більше. В результаті за

147

свій процентний дохід ви можете купити на 5 % менше товарів і послуг, ніж раніше, тобто ваше матеріальне становище погіршало на 5 %. Це випливає з рівняння Фішера:

r 15 20 5 (%).

Безумовно, як позикодавець ви не зацікавлені надавати позику за таких умов, бо, визначаючи свою вигоду через кількість товарів і послуг, в цьому випадку ви не заробляєте, а втрачаєте. Позичальнику, навпаки, такі умови є вигідними, оскільки його процентні платежі в реальному виразі фактично приносять дохід.

Отже, коли реальні процентні ставки низькі, то існують більші стимули для отримання позик і менші — для надання позик. Ця обставина суттєво впливає на рішення економічних суб’єктів, зокрема на рішення домогосподарств щодо заощадження, банків щодо надання позик, підприємств щодо отримання позик.

Номінальний валютний курс. Необхідним інструментом і важливим чинником зовнішньоекономічної діяльності країни є валюта, до якої відносяться національні та міжнародні грошові одиниці, використовувані в процесі міжнародних розрахунків. Залежно від умов обміну та використання всі валюти поділяються на три види: вільно конвертовану, частково конвертовану та неконвертовану.

Вільно конвертована валюта — це така валюта, яка без перешкод обмінюється на інші валюти і без обмежень використовується у поточних і фінансових операціях. До такого виду валют належать грошові одиниці розвинених країн, наприклад долар США, або регіональні валюти, наприклад євро. До частково конвертованої валюти відносяться грошові одиниці, умови обміну та використання яких обмежуються державою. Це стосується валют переважної більшості країн світу. Неконвертованою валютою є грошові одиниці тих країн, в яких забороняється їх обмін на іноземні грошові одиниці.

Валюта є не лише засобом платежу, а й товаром, що купується і продається на валютному ринку. Тому вона має ціну, яка отримала назву «валютний курс», або «обмінний курс». Під терміном «валютний курс» передусім розуміють номінальний курс валюти, який відображує ціну однієї валюти, виражену через певну кількість іншої валюти. Процес визначення ціни валюти, тобто валютного курсу, називається валютним котируванням.

Існує два способи котирування валюти: пряме котирування та обернене котирування. Пряме котирування — це оцінювання одиниці іноземної валюти через певну кількість національної валюти. Наприклад, 1 дол. США дорівнює 5,0 грн. Обернене котирування передбачає оцінювання одиниці національної валюти через певну кількість іноземної валюти. Наприклад, 1 грн дорівнює 0,2 дол. США. В Україні, як і в переважній більшості країн, застосовується пряме котирування.

Слід зауважити, що в процесі оцінювання динаміки валютного курсу пряме котирування валюти викликає певні незручності. Наприклад, у поточному періоді 1 дол. США дорівнював 6 грн, а в попередньому — 5 грн. Така цифрова інформація безпосередньо сприймається нами як зростання курсу гривні. Але при цьому ми розуміємо, що в дійсності гривня знецінилася, тобто подешевшала, оскільки тепер за 1 дол. США потрібно давати більшу кількість гривень.

Щоб усунути зазначену незручність, ми будемо спиратися на обернене котирування. Припустимо, що в поточному періоді 1 грн = 0,2 дол. США, а в попередньому — 1 грн = 0,25 дол. США. За такого котирування динаміка курсу національної валюти узгоджується з динамікою її дійсної ціни: зростання курсу гривні з 0,2 до 0,25 дол. США означає її подорожчання на 0,05 дол. США.

Постає питання: які чинники визначають валютний курс, або чому 1 грн дорівнює 0,2 дол. США чи 0,25 дол. США? Відповідь полягає в тому, що валютний курс залежить від співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку. Курс валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій — від пропозиції на валютному ринку.

Співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку передусім відображує стан торговельних відносин країни з рештою світу. Це означає, що на боці попиту стоїть експорт, а на боці пропозиції — імпорт. Якщо національний експорт збільшується, то це збільшує попит іноземців на вітчизняну валюту. Якщо зростає національний імпорт, то

148

вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні, щоб задовольнити зростаючий попит на іноземну валюту.

Попит і пропозиція на валютному ринку залежать також від співвідношення між вітчизняною і світовою процентними ставками. Якщо процентна ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то за інших незмінних умов це збільшує попит на вітчизняні фінансові активи (акції, облігації), а отже, і попит на вітчизняну валюту. І навпаки. Іншим чинником, що визначає співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку, є інфляція. Якщо в нашій країні виникає тенденція до зростання темпів інфляції, що може викликати знецінення гривні, то власники національної валюти намагатимуться конвертувати її в тверду (стабільну) іноземну валюту. Внаслідок цього пропозиція гривні на валютному ринку збільшиться порівняно з попитом.

Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). Згідно з концепцією ПКС валютний курс залежить виключно від співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами:

e	Pf	(2.21)
	Pd

де e — валютний курс, визначений на базі ПКС (обернене котирування); Pd, Pf — ціна видів товарів або ринкового кошика відповідно у національній (внутрішній) та іноземній валютах.

В основі концепції ПКС лежить закон єдиної ціни, за яким ціна товару на ринках різних країн, обчислена у спільній валюті, є однаковою. Наприклад, Pd = 1000 грн, Pf = 200 дол. США. Звідси e = 200 : 1000 = 0,2 (дол. США за 1 грн). За таких умов ціна товару в США становить 200 дол. В Україні його ціна також дорівнює 200 дол. США (1000 грн 02 дол. США). І навпаки, якщо ціна товару в Україні становить 1000 грн, то його ціна в США також дорівнює 1000 грн (200 дол. США : 0,2 дол. США за 1 грн). Але насправді валютний курс не дорівнює співвідношенню цін. Як зазначалося вище, безпосереднім чинником валютного курсу є співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку. Що стосується співвідношення цін, то воно впливає лише на тренд валютного курсу, тобто визначає валютний курс у довгостроковому періоді.

На формування валютного курсу великий вплив справляє держава, яка визначає відповідний режим курсоутворення. Залежно від ступеня втручання держави в процес ринкового курсоутворення розрізняють два види валютного курсу: фіксований та плаваючий (гнучкий). Фіксований валютний курс, це такий курс, який уряд офіційно оголошує на фіксованому рівні або в межах «валютного коридору» і бере зобов’язання його підтримувати. Інструментом підтримання валютного курсу на офіційно оголошеному рівні є валютні інтервенції, тобто продаж або купівля іноземної валюти центральним банком на валютному ринку. Якщо попит на вітчизняну валюту зростає порівняно з пропозицією, то для протидії підвищенню валютного курсу центральний банк здійснює закупівлю іноземної валюти і в такий спосіб збільшує пропозицію вітчизняної валюти до рівноваги з попитом. І навпаки.

Плаваючий валютний курс — це такий курс, який змінюється переважно під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Якщо держава зовсім не втручається в кон’юнктуру валютного ринку, то валюта перебуває в режимі чистого плавання. Але в дійсності центральні банки, як правило, намагаються коригувати процес ринкового курсоутворення за допомогою валютних інтервенцій з метою обмеження курсових коливань. За таких умов валюта знаходиться в режимі керованого плавання.

Реальний валютний курс. Номінальний курс валюти, який досі розглядався, відображує спроможність валюти обмінюватися на іншу валюту. Тому, якщо номінальна вартість національної валюти зростає, то економічним суб’єктам даної країни потрібно менше цієї валюти для купівлі необхідної кількості іноземної валюти. І навпаки. Проте кінцевою метою обміну валют є забезпечення міжнародного обміну товарів. У цьому випадку мова має йти не про обмінну, а про купівельну спроможність валюти, тобто про її спроможність забезпечувати обмін вітчизняних товарів на іноземні. Оскільки товари мають ціну, то це означає, що купівельна спроможність валюти залежить не лише від її обмінної спроможності, тобто

149

номінального курсу, а й від співвідношення цін на товари торговельних партнерів. Обидва ці чинники враховує реальний валютний курс. Згідно з оберненим котируванням номінального курсу валюти її реальний курс можна визначити за формулою

є	e Pd	,	(2.22)
	Pf

де є — реальний валютний курс; е — номінальний валютний курс за оберненого котирування.

Для ілюстрації реального валютного курсу звернемося до числового прикладу. Припустимо, що 1 дол. США = 5 грн, або 1 грн = 0,2 дол. США; ціна товару в США становить 100 дол., ціна аналогічного товару в Україні — 400 грн. Звідси реальний курс гривні дорівнюватиме

	є	0,2 400	0,8 .
		100

Спираючись на числовий приклад, можна стверджувати, що чисельник формули (2.22) представляє ціну національного товару, зіставлену з ціною аналогічного іноземного товару, яка показується в знаменнику. Таке зіставлення забезпечується завдяки тому, що обидві ціни обчислюються у спільній, тобто іноземній валюті. Отже, реальний валютний курс — це коефіцієнт, який показує відношення внутрішніх цін до іноземних цін, обчислених у спільній валюті, або пропорцію, в якій національні товари обмінюються на іноземні товари. У наведеному прикладі одиниця українського товару обмінюється на 0,8 одиниць американського товару.

Слід враховувати, що реальний валютний курс не змінює техніко-економічні чи споживчі властивості товарів. Він визначає лише цінову конкурентоспроможність національних товарів, тобто збільшує або зменшує їх відносну ціну. Так, згідно з наведеним числовим прикладом ціна українського товару нижча за ціну аналогічного американського товару в 0,8 раза. Це свідчить про те, що український товар має цінову перевагу перед американським. Тому для американських покупців вигідніше купувати український товар, а для українських покупців — відмовитися від купівлі американського товару. Чим нижче реальний валютний курс, тим більшим є попит на вітчизняний експорт і нижчим попит на імпорт.

3.Модель кругообігу доходів та видатків

Воснові макроекономічного аналізу лежить модель кругопотоку, яка відображає

взаємопов'язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів між економічними суб'єктами. У кожній національній економіці, як уже зазначалося, є три основні економічні суб'єкти — домогосподарства, фірми та держава. Якщо економіка країни відкрита, тобто пов'язана з економіками інших країн через експорт-імпорт товарів, послуг, ресурсів та іншими формами зовнішньоекономічних зв'язків,то існує ще й четвертий суб'єкт економічного життя країни— решта світу(іноземці).

Для простоти аналізу розглянемо двосекторну модель кругопотоку, яка відображає замкнену національну економіку, що містить лише два економічні суб'єкти —

домогосподарства та фірми. На нижній частині рис.2.1 показано ринок ресурсів. Тут домогосподарства, які безпосередньо або опосередковано (через власність на ділові підприємства) володіють усіма ресурсами (працею, землею, капіталом, підприємницьким хистом), постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за їхньою допомогою виробляють товари й послуги. Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами. Ці доходи домогосподарства привласнюють у вигляді заробітної плати (оплати праці), ренти (плати за землю), процента (плати за капітал) і прибутку (плата за підприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами.

150