Чинний націоналізм

Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республікивинні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».

У цьому відношенні найпотужніші організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших фашистських рухівЦентральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова Словацька Народна Партія). Цим же пояснюється співпраця з органами фашистськоїНімеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років.

Змістовий модуль 2.

Індивідуалізовані риси української культури в їх історичному становленні

Семінарське заняття 5

Тема 5. Цивілізаційні детермінанти розвитку української культури

Питання для усного опитування та дискусії

1. Поняття «цивілізації» в суспільній та науковій думці.

2. Проблема цивілізаційної приналежності української культури.

3. Хрещення Русі та візантійський вплив на формування української культури.

4. Західноєвропейські впливи в історії української культури.

5. Татарський та турецький впливи на український побут і національний характер.

6. Вплив російської державно-культурної політики на формування української культури (XVIII-XX ст.).

.Аудиторна письмова робота

Виконання студентами тестових завдань з питань теми заняття.

Методичні вказівки

Ключовими термінами, на розумінні яких базується засвоєння навчального матеріалу теми, є: цивілізації, дикість–варварство , побут, свобода, дозвілля, утопія, науково-технічний прогрес.

З метою глибокого засвоєння навчального матеріалу при самостійному вивченні теми студенту варто особливу увагу зосередити на таких аспектах: поняття «цивілізація», як і «культура» позбавлене однозначного визначення. На буденному і науковому рівнях розуміння поняття «цивілізація» часто дуже суперечливе. У термінологічному словнику та словнику іншомовних слів зафіксовано такі визначення «цивілізації»: будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культури, локалізовані в часі і просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий суспільною формацією; достатньо високий розвиток культури, науки, освіти; прогрес.

Етимологія поняття «цивілізація» сягає доби античності, а саме римського періоду, і вживалось для позначення людини, котра проживає в місті, є освіченою, вихованою тощо, протиставляючи його дикості, неосвіченості, варварству. Приблизно в такому ж значенні вживалось це поняття і в добу Середньовіччя. У добу Нового часу протиставлення набуло історико-теоретичного змісту і дещо іншого значення. Так, у працях просвітників прийнято говорити про цивілізацію в значенні прогресу – «дикість–варварство–цивілізація».

Власне на цьому культурно-історичному етапі «культура» і «цивілізація» стали конкурентами для позначення розвитку соціальних, політичних, технічних і всіх інших досягнень західно-європейського суспільства того часу.

З кінця XIX ст. у багатьох концепціях культурно-історичного розвитку суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, «вслід» за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-матеріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі.

Тобто цивілізація (в такому розумінні) сама, виростаючи з культури,

прагне витіснити культуру, посісти її місце. Негативне ставлення до цивілізації і її зіставлення з культурою стало своєрідним відображенням суперечностей, які накопичились у процесі розвитку західного світу. Тріумф науки і техніки, урбанізація, ріст доходів і витрат людей не сприяли вихованню в широких колах безкорисності, моральності і духовності. Воля до життя перемогла волю до культури. За Миколою Бердяєвим (1874–1948) культура неминуче переходить у цивілізацію, яка завершується виснаженням творчих сил та смертю культури. У цьому контексті культуролог Фердінанд Тьонніс (1855–1936) виділив і описав два типи суспільних відносин – общинні й суспільні. Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв’язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об’єднувальній дії спільної мови. Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріально-речову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, то, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв’язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах тощо. Натомість у ставленні людей один до одного з’являється все більше розрахунку і раціоналізму. На цьому тлі розвинулись ідеї культурного песимізму і критики сучасних культурних тенденцій. Одним з першим, хто почав критикувати культуру, в буквальному розумінні, був Фрідріх Ніцше (1844–1900). Він розглядав культуру як бар’єр для розвитку сильних особистостей і тому вважав, що для виховання якостей надлюдини треба не зважати на мораль, цінності тощо, оскільки це притаманне слабким людям. Багато дослідників культурної проблематики розвивали ідею розмежування культури і цивілізації, як стадій з домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе (1898–1979) вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято – холодній повсякденності, свобода – необхідності, дозвілля – роботі, утопія – реальності.

Така своєрідна «термінологічна війна» не могла тривати дуже довго. Зусиллями антропологів поняття «цивілізація» набуло первинного значення, згідно з якими під цивілізацією почали розуміти рівень розвитку людства за відповідними ознаками. Найчіткіше ці ознаки сформулювали американські антропологи-культурологи Г. Чайдл та К. Клакхон. Перший виділив 10 ознак: 1) наявність міст; 2) монументальні міські споруди; 3) податки; 4) інтенсивна економіка, зокрема і торгівля; 5) ремесла; 6) писемність; 7) розвиток наукових знань; 8) розвинуте мистецтво; 9) привілейовані групи; 10) держава. К. Клакхон виділив три ознаки: 1) міста; 2) монументальна архітектура; 3) писемність. Ці три ознаки є результатом системи причиново-наслідкових процесів – економічних, соціальних і політичних.

Загалом у сучасній культурологічній думці в аналізі поняття «цивілізація» опускають первинне значення, а ґрунтуються на протиставленні поняттям «культура» і виділяють такі явні відмінності між ними: · поняття культура – це ширше поняття ніж цивілізація, адже цивілізація – це стадія розвитку культури, якої досягають не всі культури; · культура охоплює науково-технічний прогрес та духовно-гуманістичну спадковість між народами, націями, а в понятті цивілізація явно відчутні матеріально-виробничі пріоритети; · культура тісно пов’язана з національною специфікою, а цивілізація тяжіє до глобальних масштабів; · культура обов’язково спирається на релігійні начала, а цивілізація – безрелігійна.