3. Єдність матерії, руху, простору і часу. Сучасні природничонаукові теорії простору і часу і їх філософське значення

Перехід до понять простору і часу ми маємо намір здійснити через вказівку на внутрішню суперечність руху.

Внутрішня суперечність руху виражається через категорії простору і часу як характеристики стійкості і мінливості. Простір і час – загальні умови і кордони будь-яких змін. Емпірично вони роздвоюються на простір і час і виявляються як зовнішні форми співіснування і послідовності. Теоретично простір і час визначаться в діалектиці як загальні форми існування матерії.

Звичайно важко зрозуміти, що хоч згідно з діалектичним матеріалізмом простір і час об’єктивно реальні, однак існують вони не як матеріальні субстанції або речі, а як загальні форми буття речей, як фундаментальні структури їх відносин.

Концепція діалектичного матеріалізму в питанні про простір і час є розвитком на матеріалістичній основі так званої реляційної концепції (в філософії і природознавстві існувала і субстанціональна концепція, що розглядала простір і час як субстанцію, а не як відношення). Попереднє роз’яснення понять простору і часу можливо, тому засноване на визначеннях, даних ще Лейбніцем.

Поняття простору відображає певний порядок співіснування об’єктів; категорія часу відображає певний порядок зміни явищ.

Це саме роз’яснення, оскільки визначення загальних філософських категорій дається через їх відношення один до одного, в цьому випадку категорії “простір” і “час” через вказівку їх відношення до категорії “матерія”.

Отже, простір і час об’єктивно реальні, тобто існують поза свідомістю і дані нам в наших відчуттях. Дійсно, наші відчуття впорядковані в їх співіснуванні (зорове сприйняття – це певний порядок колірних плям) і в їх зміні (зміна станів організму, наприклад), тобто існують простір і час наших відчуттів – так звані перцептуальні простір і час.

Перцептуальні простір і час відображають реальний простір і час, доказом чого є практична діяльність людей, так і сама можливість перебування їх в об’єктивному світі.

Наскільки точне це відображення? Воно не є адекватним; існування законів перспективи, різна оцінка ходу часу в залежності від стану людини – це свідчить про неточності відображення реальних простору і часу перцептуальними.

Потреби практики (вимірювання площ, розмірів, проміжків часу), що розвивається, привели до створення теоретичного відображення простору – геометрія Евкліда, тобто був створений перший концептуальний простір.

Концептуальний простір – це абстрактна модель реальних просторово-часових відносин. Ця абстракція ближче до дійсності, ніж чуттєве відображення. Це перевірено всією діяльністю людства в області макросвіту.

Концептуальні простори можуть зміняти один – одного в процесі розвитку науки. Так, в кінці XIX століття з’явилися неевклідові геометрії, що навели втілення в фізичній теорії загальної теорії відносності на початку століття нинішнього. Звичайно, існують концептуальні простори, які не претендують на відображення реального простору (наприклад, фазовий простір термодинаміки або гільбертів простір квантової механіки). Теорії простору і часу можуть виявитися помилковими. Але у випадку, якщо теорія практично перевірена, концептуальний простір, сконструйований ним, є відображенням реального простору, хоч відображенням з певною мірою точності (так, евклідова геометрія застосовна лише в обмежених масштабах – у випадку, коли можна нехтувати наявністю кривизни простору).

Отже, древні залишили нам точну евклідову геометрію, переконаність в тому, що вона є єдино можливою. Тут вже з’явилося уявлення про час як темп подій (Арістотель).

У середні віки уявлення про простір і час були вельми цікаві з точки зору історії культури, але не носили наукового характеру.

У XVII в. геометрію вважали наукою про фізичний простір. Ще Галілей розглядав час як безперервний параметр, він набуває характеру абсолютності, незалежності від виникаючих в йому подій. У той час можливі були абсолютно різні уявлення про природу простору при визнанні однієї і тієї ж евклідової геометрії. Так, Ньютон вважав, що простір і час носять субстанційний характер, не вимагають наявності носія. Простір є вакуумом так же реальним, як і протяжні тіла. Декарт же вважав, що всі проміжки між тілами заповнені тонкою матеріальною оболочкою – пленумом, оскільки простір, на його думку, не має значення реальності поза матерією.

Оскільки переконання Ньютона на простір і час панували в природознавстві два віки, розглянемо їх детальніше. Основний момент цих переконань – абсолютність простору і часу. Вони існують незалежно від маси, що тяжіла, і один одного, але не незалежно від бога. (Треба сказати, що абсолютний простір як виділена система відліку, по відношенню до якої визначається інерційність руху, займає певне місце не тільки в механічній картині світу, але і в самій теорії механіки). Отже, об’єктивність і абсолютність – ось основні характеристики простору по Ньютону.

Чи критикувалися якимсь чином ці погляди? Так, Берклі в XVII в., а Мах в кінці XIX в. заперечували абсолютність простору і часу. Правда, робили вони це на основі суб’єктивного ідеалізму. Вважаючи, що простір і час – поняття, фіксуючі лише порядок наших відчуттів, вони абсолютизували перцептуальний простір, тобто вважали простір і час суб’єктивними, а тому і відносними. Ця помилка ототожнення об’єктивного і абсолютного, суб’єктивного і відносного досить типова. Тим часом, парними категоріями є категорії абсолютного і відносного, суб’єктивного і об’єктивного. Поєднання між парами можуть бути всілякі. Це важливе, оскільки саме ототожнення абсолютності і об’єктивності приводило до відкидання деякими дослідниками разом з ньютонівською концепцією і положення про об’єктивну реальність простору. Цікаво, що суб’єктивні погляди на простір і час цілком можуть поєднуватися з уявленням про їх абсолютність. Така концепція Канта: простір і час як апріорні форми споглядання і суб’єктивні (не належать світу речей в собі), і абсолютні (є єдино можливими для всіх суб’єктів).

Діалектичний матеріалізм, розглядаючи простір і час як об’єктивні форми буття, вважає їх також відносним, тобто що залежать від матерії і пов’язаними один з одним.

Подальший розвиток природознавства підтвердив правильність цих положень. Так, спеціальна теорія відносності виявила глибинний зв’язок між простором і часом, проекціями, що виявилися в певній системі відліку єдиного чотирьохмірного континууму простору-часу. Загальна ж теорія відносності показала залежність простору і часу від матерії (зокрема, кривизна простору-часу залежить від тяжіючої маси речовини і поля).

Проблема нескінченності простору і часу, яка в XIX віці розглядалася в кількісному, метричному аспекті, в цей час вимагає якісного підходу, справжньої діалектики кінцевого і нескінченного. Проблему нескінченності простору і часу тим більше не можна зводити до метричного аспекту, що для деяких станів речовини метрику ввести взагалі не можна, а в інших вона виявляється схоластичною. Так може трапитися, якщо щільність матеріального об’єкта досить висока для того, щоб його радіус внаслідок дії сил гравітації став менше його гравітаційного радіуса.

Сучасні космологічні теорії, побудовані з обліком теоретично обгрунтованої в цей час єдності електромагнітної і слабої взаємодії, порушення симетрії, між якими відбувається відразу після “великого вибуху”, передбачає, що наш світ є реалізацією лише однією з можливостей, принципово можливі і інші світи, закономірності яких відмінні від наших.