30.Виховання як наукова проблема. Основні етапи процесу виховання, його рушійні сили. Сучасні підходи до виховання.

Виховання в школі відбувається у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час у школі та за її межами.

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Специфіка цього процесу полягає передусім у його цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об'єктивних чинників.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Об'єктивними чинниками є особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема, перебудова економіки на ринкових засадах, особливості розвитку соціальної сфери, відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки, розширення сфери спілкування з іноземними громадянами, вплив природного середовища.

До суб'єктивних чинників належать соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій, навчально-виховна діяльність навчальних закладів, цілеспрямована діяльність засобів масової інформації, закладів культури, позашкільних установ, церкви.

Ефективність процесу виховання значною мірою залежить від того, наскільки узгоджуються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Результати цього процесу не настають одразу після застосування виховного впливу, вони дещо віддалені в часі. Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов'язкова участь і взаємодія учителя-вихователя та вихованця.

Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає створення умов для співпраці педагогів і учнів, за яких учні є суб'єктами власного виховання.

У процесі виховання формується внутрішній світ дитини, проникнути в який дуже важко. Це актуалізує необхідність методик, які давали б змогу виявляти погляди, переконання і почуття кожного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ особистості й вносити в нього певні корективи.

Процес виховання переслідує різні завдання, розгортається різними напрямами. Його ефективність значною мірою залежить від того, наскільки виховання здатне передбачити необхідність розв'язання конкретних виховних завдань. Цей процес є неперервним, у ньому немає канікул. Вільний від навчання час заповнюють корисні справи, які сприяють формуванню позитивних рис особистості. Це особливо стосується виховної роботи з педагогічно занедбаними учнями, неповнолітніми правопорушниками. Виховання є тривалим процесом. Людина виховується з дитинства до зрілості.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його результату і корекції. Структура процесу виховання, спрямованого на формування особистості, охоплює свідомість особистості, емоційно-почуттєву сферу, навички та звички поведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість - властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленому їх накресленні і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Вона відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства, до себе, навчальних та інших обов'язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до себе.

Почуття - психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка - психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.Формується вона на основі знань про певний спосіб дії у процесі цілеспрямованих, планомірних, нерідко багаторазових вправлянь.

Звичка - схильність людини до відносно усталених способів дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають досвіду поведінки. Тому важливо враховувати досвід попередньої поведінки школярів, збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів. Успішність його залежить від дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання - динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. За своєю природою суперечності можуть бути внутрішніми й зовнішніми.

До внутрішніх суперечностей належать:

а) суперечність між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно розв'язати вихованцю, і можливостями, що обмежують спрямовані на їх розв'язання його вчинки та дії. Ця суперечність супроводжує виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен так вибудовуватися, щоб його зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротив у вихованця.

Серед зовнішніх суперечностей виокремлюють: а) невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів зовнішніх обставин. До таких негативних чинників належать вуличні підліткові групи, низькопробні твори масової культури та ін. Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі;

г) суперечність, породжена наявністю в окремих учнів досвіду негативної поведінки, їх постійними конфліктами з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про сформований динамічний стереотип, який характеризується постійними, стабільними, стійкими негативними нервовими зв'язками, що створює особливі труднощі у перевихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної виховної роботи

Попри тимчасовість зовнішніх суперечностей, вони, однак, можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому їх виявлення й усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Та найважливішим чинником є профілактична робота щодо запобігання цим суперечностям.

У сучасній теоретичній педагогіці за критеріями зв'язку і залежностей між компонентами процесу виховання виділяють такі етапи (стадії) його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання; 3) вибір форм, методів регулювання міжособистісного спілкування і його корекція у процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

За критерієм послідовності етапів процесу виховання і відповідних їм педагогічних дій виділяють такі стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості (Див.: Ильина ТА. Педагогика. - М., 1984. - С. 374-378). Однак очевидно, що у визначенні цих стадій Т.А. Ільїна й інші автори виходили з розуміння учня як складної стабільної системи, розвиток якої має лінійний характер, за якого вважається можливим нав'язувати системі шляхи її розвитку, а не виводити їх із її глибинної сутності та спрямовувати на шлях розвитку з урахуванням їй же властивих закономірностей. Тому в сучасному баченні формувати загальну спрямованість особистості не можна, не нав'язуючи їй її. Зважаючи на це, правильніше вести мову про сприяння вихованцеві у само форму ванні ним доцільної спрямованості згідно з вну-трішньо закладеними потенційними можливостями.

Коротко розглянемо ці етапи:

Перший із них пов'язаний з усвідомленням вихованцями норм і правил поведінки, яких їм необхідно дотримуватися. Для цього з учнями зазвичай проводять низку настановчих бесід. Наприклад, у А.С.Макаренка вони стосувалися ставлення до сторонніх, до дитини та людини похилого віку, до державних справ тощо. Подібні бесіди проводив зі своїми учнями також В.О.Сухомлинський.

Джерелами отримання знань про норми і правила поведінки ставали різноманітні статути, норми, правила, які діяли у навчально-освітньому закладі, а також вимоги та особистий приклад виховників, книги, статті в газетах та журналах і т. д. Вітчизняна школа періоду авторитарної педагогіки, надаючи перевагу словесним методам виховання, перебільшувала значення цього етапу.

Другий етап стосується ставлення учнів до норм і правил поведінки. На цьому етапі наставнику слід потурбуватися про те, щоб вихованець не тільки зрозумів та усвідомив вимоги норм і правил поведінки, а й прийняв їх посередництвом власної емоційної сфери. Тобто, як говорив Джон Рескін, учився робити не тільки добрі справи, а й знаходити у них радість; не тільки бути чистим, а й любити чистоту; не тільки бути справедливим, а й прагнути справедливості.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Це викликає необхідність не тільки у сприйнятті та засвоєнні цих норм, а й у перетворенні їх в особисте надбання, що слугуватиме керівництвом до відповідних вчинків у житті. Для того, щоб певна засвоєна норма перетворилася у переконання, необхідно, щоб вона пройшла через горнило особистісного досвіду учня, тобто через такі його дії, які вимагатимуть прояву його чіткої позиції.

Четвертим етапом є сприяння вихованцеві у само формуванні ним доцільної спрямованості згідно з внутрішньо закладеними його потенційними можливостями. У цей час виховникові доцільно допомогти вихованцю у виробленні таких звичок поведінки, які б, з одного боку, спираючись на внутрішньоінтенційну спрямованість його, не суперечили б загальновизнаним нормам поведінки; а з іншого - сприяли б реалізації власної спрямованості у конкретних, значущих для самого учня і для суспільства справах.

Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу охоплює такі етапи:

1) визначення сукупності рис і властивостей особистості (певного ідеалу), які слід сформувати у вихованця. Щодо виховання класу мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі поставленої суспільством перед школою мети виховання; ..

2) вивчення індивідуальних особливостей вихованця (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, а також рис, які перебувають на стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. На цій основі можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав пропонований ним взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення Поставленої мети;

3) реалізація програми виховання, тобто запланованих виховних заходів, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу;

4) спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Свідченням настання цього етапу є заняття учня самоосвітою і самовихованням.

В даний час у вітчизняній теорії виховання досить виразно оформилися такі підходи: формуючий, культурологічний, синергетичний, соціалізуючий, герменевтичний, аксіологічний, антропологічний, психотерапевтичний. Зупинимося на характеристиці кожного з них.

Формуючий підхід (І. З. Глікман, А. І. Кочетов, Б. Т. Лихачов, Г. М. Філонов). Прихильників цього підходу відрізняє безмежна переконаність у тому, що майбутня яскрава індивідуальність дитини напряму залежить від цілеспрямованого виховного впливаючи словом, прикладом, справою. "Формування" розуміється як найширша характеристика всіх перетворень особистості дитини під впливом вихователя. Формує вплив має "розбудити" духовні ресурси дітей, організувати їх, оформити і забезпечити стійкі механізми регуляції поведінки і діяльності вихованців. В даний час вже досить зрозуміло, що формує підхід до виховання активно реалізує бихевиористического погляд на особистість. У цьому контексті виховання - не що інше, як організація спеціальних педагогічних впливів, які викликають певну поведінку особистості як систему її реакцій.

Технологічно виховання на основі формуючого підходу організується в поведінкової моделі: "показати зразок" - "пояснити" - "вправляти". Вихователь пред'являє дитині зразок поведінки, домагається, щоб він усвідомив цю норму, оцінив її, висловив до неї своє ставлення і прийняв у власній поведінці. Формує технологія виховання дозволяє керувати поведінкою дитини: заохочувати соціально позитивні дії і обмежувати соціально негативні. Саме тому в поведінкової моделі виховання так важливі оцінки в балах, окуляри, змагання.

Культурологічний підхід (О. С. Газман, О. В. Іванов, Н. Б. Крилова). В основі цього підходу лежать ідеї філософії постмодернізму і гуманістичної психології, зокрема К. Роджерса. Прихильників культурологічного підходу відрізняє відмову від виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Вони вважають, що дитина, осмислюючи світ культури, картину світу, адаптується до дій і поведінки оточуючих і "досвідченим шляхом", "мимохідь" освоює культурні норми і цінності. Головне - взаємодія, взаємини, особистісне спілкування дорослих і дітей, а виховання - це "побічний ефект" всіх самостійних пошуків дитини.

Синергетичний підхід до виховання (В. А. Ігнатова, С. В. Кульневич, Н. М. Таланчук, С. С. Шевельова) склався на основі теорії самоорганізації складних систем. Термін "синергетика" ввів у науковий обіг Герман Хакен та визначив її як науку, яка займається вивченням систем, що складаються з великого числа частин, компонентів і підсистем, складним чином взаємодіють між собою. У суспільстві все більше усвідомлюються феномени складається префигуративной культури: невизначеність майбутнього (навіть найближчого), нестабільність цього, інформаційний хаос. Виховання в цих умовах не може бути підпорядковано цілеспрямованому управлінню, виховання саме - область невизначеності. Не випадково виховання важко піддається діагностиці, вимірюванню результатів: вони завжди далеко відстрочені за часом від реальної ситуації виховання і невизначені. У процесі виховання нелегко встановити, які перетворення мотиваційно-ціннісної системи особистості відбуваються під впливом педагога, а які в результаті власних духовних пошуків вихованців, подолання себе, набуття життєвого досвіду.

Соціалізуючий підхід (В. Г. Бочарова, М. А. Галагузова, А. В. Мудрик, М. В. Шакурова, В. Р. Ясницький) представляє виховання як багатовимірну й відкриту соціальну систему, де на особистість вихованця варіативно впливають різні соціальні джерела. Найважливішою характеристикою виховання є його "соціальна ефективність", тобто забезпечення соціалізації дитини і його особистісного самовизначення.

Ключовим поняттям в концепції социализирующего підходу є "соціальне виховання". Термін "соціальне виховання" з'явився в побуті педагогічної теорії ще на початку XX ст. Цим поняттям вітчизняна педагогіка прагнула окреслити нову область громадянського виховання - формування соціальної і політичної активності особистості, "розвиток смаку до соціальної діяльності" (В. В. Зеньковський).

Герменевтичний підхід (А. Ф. Закірова, В. П. Зінченко, Ю. В. Сенько, І. І. Сулима). В основі цього підходу лежить філософська герменевтика - філософська теорія розуміння та інтерпретації гуманітарних явищ, побудована на основних ідеях В. Дільтея, Г. Гадамера, Е. Гуссерля.

З позицій герменевтики, виховання - це звернення до психічного досвіду суб'єкта, до його "життєвому світу", який проявляється як переживання. Такий феномен, як психічне переживання, освоюється тільки в рефлексії. Іншими словами, людина розуміє в інших тільки те, що пережив і розуміє в самому собі. Це однаковою мірою стосується й вихователям, і до вихованців, Тому переживання дитини - головний предмет діяльності вихователя. Саме переживання (а не поведінкові реакції або висловлюються судження) повинні виникати в ситуаціях педагогічної взаємодії, що завжди організується як діалог дорослого і дитини.

Герменевтичні виховна практика будується як робота з переживаннями дітей, їх спогадами, очікуваннями, фантазіями. Важливими атрибутами виховного процесу стають дитячі вірші, самодіяльні пісні, есе, автобіографічні записки, щоденники, листи. Ці продукти дитячого вербального творчості повинні бути прийняті вихователем: не проаналізовані і оцінені, а визнані як особистісна цінність дорослішає людини, якому дозволяється бути самим собою.

Аксіологічний підхід (В. А. Караковський, А. В. Кір `якова, І. Б. Котова, ГІ. Чіжакова, Є. Н. Шиянов, Н. Є. Щуркова, Є. А. Ямбург). В основі цього підходу лежить філософська теорія цінностей, яка оформилася як самостійна наукова дисципліна у другій половині XIX ст., А в XX ст. відбулося широке звернення до теорії цінностей в різних сферах наукової думки, і в тому числі в педагогіці, зокрема, в теорії виховання.

Для виховання в рамках аксіологічного підходу надзвичайно важливе розуміння того, що світ цінностей об'єктивний, це - сама соціокультурна реальність, життя людини і суспільства. Цінності життя стають змістом виховання; образно кажучи, виховання вчить підростаюче покоління вирішувати проблему "як жити". Однак цінності мають і особистісні прояви, ціннісні орієнтації (установки, переконання, інтереси, прагнення, бажання, наміри). Саме ціннісні орієнтації детермінують відношення особистості до навколишнього світу і самої себе.

Антропологічний підхід (Ш. О. Амонашвілі, Б. М. Бім-Бад, В. Б. Куликов, Л. М. Лузіна, В. І. Максакова) розвивається в рамках педагогічної антропології і заявляє себе як напрям сучасної педагогіки, що інтегрує " знання про дитину як цілісному істоту, повноцінному представника виду Homo sapiens, повноправне учасника виховного процесу "[9, с. 16]. Слід зазначити, що антропологічний підхід широко і своєрідно втілюється в практиці "гуманістичної педагогіки", "рефлексивної педагогіки", "педагогіки ненасильства".

У суті своїй антропологічний підхід реалізує відому з часів Л. А. Коменського концепцію природосообразности виховання, яка була блискуче розвинена з використанням досягнень наукового людинознавства XIX ст. К. Д. Ушинського в його педагогічної антропології. У XX ст. в антропологічну інтерпретацію виховання великий внесок внесли філософи-екзистенціалісти, зокрема О. Больнов.

Виховання з позиції педагогічної антропології розглядається як природний процес, що відповідає природі людини, як розвиток індивідуальних здібностей, задатки яких властиві йому від народження. В основі цього розвитку лежить найважливіша духовна потреба людини - потреба у вихованні. Тому дитина завжди сензитивний до виховного взаємодії з дорослим, а досить вихований підліток вже здатний відчувати потребу в саморозвитку, в самовихованні.

Психотерапевтичний підхід (В. М. Букатов, Н. П. Капустін, В. П. Кащенко, Л. Д. Лебедєва, Т. А. Стефановська). Виховання в сучасній педагогіці все частіше розглядається як надання допомоги дітям, що потрапили в проблемну ситуацію, як націлювання їх на духовне оздоровлення. Для цього використовуються різні види мистецтва і засоби художньої діяльності, які забезпечують виховує вплив на дітей і допомагають їм перебудовувати емоційні переживання, знімають фізичне і психічне напруження, позбавляють від страхів і сором'язливості.

31. Закономірності та принципи виховання. Характеристика принципів: природо відповідності; єдності свідомості і поведінки; зв’язку виховання з життям; виховання особистості в колективі, народності, гуманізму.

Закономірності виховання - стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.

До найсуттєвіших закономірностей виховного процесу належать:

а) органічна пов'язаність виховання із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова Української держави, наприклад, потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до Вітчизни, рідної мови, свого народу, його традицій, історії та культури;

б) людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Важлива роль у цьому процесі належить насамперед батькам і педагогам. Найуспішніше він відбувається в природному для нього національному середовищі. З огляду на це дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо;

в) результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (мотиви, установки, орієнтації, ставлення);

г) визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність є головним чинником єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем навчальної, трудової, ігрової, спортивної та іншої діяльності.

Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності та до спрямованих на неї педагогічних впливів. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. За їх несприйняття проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив;

ґ) ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в ньому сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, ефективному взаємовихованню. І навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу за відсутності там належного порядку відбувається взаємна деморалізація його членів. Особливо важливим у виховному процесі є поєднання виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Усе це забезпечує відпрацювання педагогом певної схеми дій, спрямованих на досягнення поставленої мети, допомагає йому перетворити можливості виховної роботи на реальні результати.

Основні принципи виховання

Цілеспрямована організація виховної роботи має здійснюватися на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися школа і вихователі.

Принципи виховання - керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Принцип природовідповідності виховання. У Його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомофізіологічних, психологічних, вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей. Часткове врахування цих особливостей або нехтування ними призводить до загублених талантів, недорозвинених задатків і здібностей, загальмованих психічних процесів. Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини.

Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей ц анатомо-фізіологічного розвитку з погляду віку і статі. Цей принцип обстоювали відомі педагоги Я.А. Коменський, Жан-Жак Руссо, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та ін. Зокрема, Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) писав: "Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, то виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забарять* ся зіпсуватися: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти"1.

Виходячи з вимог принципу природовідповідності, не можна дітей передчасно позбавляти дитинства. Мова йде не лише про надмірне навантаження і передчасне руйнування нервової системи дітей, але й про фізичний стан. Перебування дітей у статиці за партами чи столами впродовж 5—8 годин при частковому кисневому голодуванні призводить до того, що велика кількість випускників загальноосвітньої школи є хворими людьми. Як бачимо, нехтування вимогами принципу природовідповідності в системі виховання спричиняє негативні наслідки.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідні правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовність боротися з ними.

Реалізується цей принцип через правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.

Принцип єдності виховання та життєдіяльності. Процес виховання — це не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, вона є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім'ї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі. Кожний компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи інших якостей особистості, тому організовуючи будь-який вид діяльності, необхідно турбуватися, щоб вона містила в собі виховний потенціал.

Помилковим є твердження, що в процесі виховання дитину треба готувати до життя. З дня народження дитина вже живе, певним чином діє. Виховний процес на будь-якому етапі життя людини повинен бути спрямований на її здатність до активної соціальної діяльності. Ще змалечку в дитини формують уміння та звички дотримуватися санітарно-гігієнічних вимог, правильно харчуватися, спілкуватися з людьми, бережно ставитися до природи, брати посильну участь у побутовій діяльності (прибирання житла, прання, догляд за кімнатними квітами, праця на присадибній ділянці, приготування їжі і т. ін.). Коли дитина підростає, перед нею постають інші життєві завдання: навчання в школі, виконання більш складних доручень у домашньому побуті, участь у громадських справах, підготовка до вибору професії та Ін. Коли наступає фізіологічна зрілість, важливим аспектом виховної роботи батьків, учителів-вихователів є підготовка юнаків і дівчат до сімейного життя. У світі є дві важливі цінності — родина і праця. Тому можна з упевневістю говорити, що для кожної людини головною, найбільш значимою професією має бути професія Матері і Батька.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив є могутнім засобом виховання, і певні риси особистості формуються тільки в колективі. Водночас вони усвідомлюють значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів, переконуються, що участь у самоврядуванні сприяє розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін. Найбільша виховна цінність колективу полягає у створенні можливостей для найрізноманітніших стосунків учнів. Йдеться про стосунки взаємної відповідальності й залежності, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молодшими, про ділові, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Принцип народності передбачає єдність і взаємозбагачення загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу — мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань народів, які населяють Україну. В Україні постійно мешкають і е її громадянами особи понад ста національностей. Це створює унікальні можливості для духовного, культурного взаємозбагачення. Тому вияв толерантності у стосунках зі співгромадянами країни є важливим чинником культури на всіх рівнях — побутовому, регіональному, загальнонаціональному .

Потрібно повсякчас дбати про розвиток української мови як державної та мови міжетнічного спілкування. Водночас важливим завданням державної політики, державних інституцій різних рівнів і сфер діяльності (освіти, культури, релігії) є створення оптимальних умов для розквіту і збагачення мов інших народів, які мешкають на теренах України.

Останніми роками в мовному питанні все більшого розмаху набирають шкідливі тенденції. З одного боку, до вжитку без потреби масово залучають слова іншомовного походження, які роблять мову недостатньо зрозумілою для пересічних українців (та й громадян національних меншин).

Принцип гуманності передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку молоді; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичного, психічного та соціального потенціалу, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних чинників навколишнього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуття гуманізму, милосердя, доброчинності.