48. Проблема фізичного виховання у вітчизняній і зарубіжній педагогіці.

Фізичне виховання – це складова частина загального виховання, спрямована на зміцнення здоров'я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок і вмінь. Воно має відбуватися в єдності з розумовим, моральним, трудовим і естетичним вихованням.

Мета фізичного виховання – формування фізичної культури, сили, підтримання доброго стану здоров'я.

Засоби фізичного виховання – фізичні вправи, природні фактори (сонце, вода, повітря), гігієнічні заходи, раціональний режим праці, відпочинку, харчування.

Компонентом усебічного гармонійного розвитку особистості є фізичне виховання.

Фізичне виховання - система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я, загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Теорія і практика фізичного виховання спираються на дані фізіології, яка озброює теорію і методику фізичного виховання знаннями про закономірності розвитку організму людини, вплив різноманітних чинників на його функціональну діяльність. На основі її даних розробляють науково обґрунтовану систему фізичних вправ, спрямованих на розвиток рухових дій і формування фізичних якостей організму.

Фізичне виховання історично є однією з перших педагогічних проблем. Необхідність фізичних вправ для зміцнення здоров'я і загартування організму дитини відзначали Сократ, Платон, Арістотель. Зокрема, Платон стверджував, що «гімнастика є цілюща частина медицини». Вже у перших педагогічних системах було обґрунтовано роль фізичного розвитку як необхідної умови і результату правильного виховання.

Я.-А. Коменський вважав турботу про здоров'я дитини найпершим обов'язком матері, яка поруч із повноцінним харчуванням має забезпечувати умови для рухової активності дитини вже з перших днів життя. Для зміцнення здоров'я та фізичного розвитку дітей рекомендував правильно підібрані і дозовані фізичні вправи.

Догляд за тілом, турбота про зміцнення здоров'я необхідні для виховання гідної людини, вважав Дж. Локк, який започаткував введення обов'язкового фізичного виховання в англійських навчальних закладах у формі рухливих ігор та спортивних вправ.

Ж.-Ж. Руссо підтримував вимогу Я.-А. Коменського стосовно обов'язкового годування немовляти материнським молоком, а час від народження до двох років життя вважав найважливішим для фізичного виховання. Особливу увагу приділяв дитячим рухливим іграм та фізичним вправам на свіжому повітрі. Для того щоб розвинути розум дитини, щоб вона була мудрою і розсудливою, вважав Руссо, потрібно зміцнювати її тіло, зробити її здоровою.

Й.-Г. Песталоцці у книзі «Елементарна гімнастика» охарактеризував типи вправ залежно від рухливості суглобів, за анатомічною класифікацією: вправи для голови, ніг, рук, тулуба. Ці вправи він розглядав як «підготовчий засіб» ефективного фізичного розвитку дітей, за допомогою якого можна забезпечити навчання більш складних рухів, спортивних вправ тощо.

Зв'язок фізичного і розумового виховання відзначав Г. Сковорода: фізичне виховання має зміцнити дітей «таким чином, що допоможе краще пізнати науки».

К. Ушинський надавав виняткового значення народним рухливим іграм як засобу фізичного виховання і схвалював дослідження цього засобу зміцнення здоров'я дітей. Значний внесок у цю справу зробили книги російського педіатра і педагога Єгора Покровського (1838—1895), у яких обґрунтовано культурологічні засади фізичного виховання, зібрано та проаналізовано ігри різних народів.

Один з основоположників гігієни і теорії фізичного виховання, лікар, анатом і педагог П. Лесгафт розробив систему фізичного виховання дітей, засновану на антропології — науці про людський організм. Його періодизація дошкільного дитинства ґрунтувалася на таких проявах досягнень дитини у фізичному розвитку, як перехід із лежачого положення у сидяче, поява молочних зубів і т. д. Систему фізичного виховання він підпорядкував закономірностям анатомії і фізіології.

Наукова концепція фізичного виховання П. Лесгафта заснована на зв'язку фізичних і духовних сил людини, провідній ролі свідомого оволодіння фізичними вправами. Розроблена методика поетапного оволодіння рухами свого тіла: від вивчення правильних рухів через поступове збільшення напруження до оволодіння орієнтуванням у часі і просторі.

Послідовник П. Лесгафта, вчений-гігієніст Валентин Гориневський (1857—1937) розробив систему засобів фізичного виховання, яка включала фізичні вправи, загартовувальні процедури, рухливі ігри. Він наголошував на значенні дошкільного віку як часу найбільшої пластичності тіла дитини.

С. Русова приділяла значну увагу питанням здоров'я, повноцінної життєдіяльності дитини та рухливим народним іграм.

Дослідженням проблем дошкільної гігієни, лікарсько-педагогічного контролю за фізичним розвитком дитини займалися Л. Чулицька, Юхим Аркін (1873—1948). Вони визначили вимоги до гігієни дошкільного закладу, педагогічного процесу, режиму дітей, добору фізичних вправ для дітей різних вікових груп.

Як важливий елемент всебічного розвитку людини розглядав фізичне виховання В. Сухомлинський, наголошуючи на необхідності гармонізувати фізичний розвиток і духовне життя дитини.

Проблеми фізичного виховання знайшли вирішення у теоретичних і методичних дослідженнях Є. Леві-Гориневської, Г. Викової (методика навчання дітей рухів, проведення занять з фізичної культури), М. Кистяковської (розвиток рухів у ранньому дитинстві), Т. Осокіної (система занять з фізичної культури). Цілісну систему фізичного виховання дітей дошкільного віку розробив Е. Вільчковський; проблема забезпечення рухового режиму в дошкільному закладі досліджена Т. Дмитренко, Н. Денисенко; удосконалення основних рухів під час різних форм організації фізичного виховання — Г. Шалигіною, О. Богініч.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні наголошує на турботі про фізичне здоров'я дитини як одному з пріоритетів педагогічної роботи. Тому розроблення теоретико-методичних засад здійснення фізичного виховання є важливою частиною наукових досліджень у галузі дошкільної педагогіки.

Виховання підростаючого покоління фізично здоровим — важливе завдання сім'ї та школи. На жаль, нині практично здоровими є лише 27% дітей дошкільного віку, лише 65% дітей і 60% підлітків фізично гармонійно розвинені. У м. Києві, наприклад, половина учнів старших класів за станом здоров'я мають обмеження щодо вибору професії, а серед випускників шкіл не менше половини не придатні або частково придатні до військової служби.

На думку професора О. Вишневського, потрібна докорінна перебудова організації фізичного виховання школярів. По-перше, слід кардинально змінити власні погляди на фізкультуру, на фізичний стан, красу людського тіла, не сприймати їх як щось другорядне.

Учитель власним прикладом повинен демонструвати важливість фізкультури, здорового способу життя. По-друге, конче необхідно розвантажити навчальні плани і програми, значно скоротивши інформативне навчання з таким розрахунком, щоб загальна кількість навчальних предметів становила 7—10 у початкових класах і 10—12 — у старших, як це характерно для європейських шкіл.

Щоб привернути увагу до проблем фізичного виховання, в Україні розроблено комплексну програму «Фізичне виховання — здоров'я нації», в якій визначено пріоритетні напрями державної політики на 1999—2005 роки. Згідно з нею, фізичне виховання в навчально-виховній сфері як складова частина загальної системи освіти має закласти підвалини забезпечення та розвитку фізичного і морального здоров'я, комплексного підходу до формування розумової та психологічної підготовки до активного життя й професійної діяльності на принципах індивідуального підходу, пріоритету оздоровчої спрямованості, широкого використання різноманітних засобів і форм фізичного вдосконалення безперервності цього процесу.

В американських школах особливої уваги надають фізичному вихованню і здоров'ю учнів: практично всі займаються в спортивних секціях при школі, а не лише відвідують уроки фізкультури. Загальновідоме серйозне ставлення американців до свого здоров'я в багатьох школах знайшло втілення у вивченні предмета «Здоров'я».

Становлення та розвитку сучасних систем фізичного виховання

Кінець XIX і почав ХХ століття ознаменувалися появою цілого ряду модернізованих шкільних систем фізичного виховання. У виникло >социально-гигиеническое (медичне) напрям, основоположником якого стала >ОвидеДекроли (1871-1932). Цей напрям своєї мало послідовників. У основу цією системою фізичного виховання лягли руху лікувальної гімнастики і норм із охороні здоров'я: приймання їжі, подиху і гігієни; захист від які на небезпек; правильність поведінки. Був запроваджено іспит із фізичного виховання, до складу якого квитки по "нормам підтримки доброго самопочуття", методиці гігієнічного виховання, вимогам фізичних можливостям тощо. вдосконаленасоциально-гигиеническая система фізичного виховання є сьогодні у деяких штатах Америки, Пакистані, на Філіппінах.

Природна (натуралістична) гімнастика, новий напрям у фізичному вихованні школярів, яка прийшла змінюють німецькій Ебер (1875-1957) французький офіцер флоту. Елементи рухів він розділив на 8 груп: ходьба, біг, стрибки, лазіння, підняття, метання, плавання, атакуючі і оборонні руху. До останніх він відносив і з гри.Натуралистическая система фізичного виховання Р.Эбера була виховання витривалості, а принципи полягали у наступному.

1) викладач фізичного виховання під час виконання вправ повинен "жити разом" з учнями, тобто. вдосконалювати різні групи м'язів засобами, в ефективності яких переконався у собі.

2) щодня займатися фізичним вихованням і використовувати у своїй максимально природні умови (сонце, воду, повітря, природні перешкоди).

3) усім заняттях виконувати вправи на дихання і він витривалість.

4) учні займаються оголеними до пояса на свіжому повітрі.

5) кожен урок фізичного виховання закінчувати масажем і купанням.

Послідовники системи Р.Эбера австралійці КарлГальгофер, Маргаретштрейхер і АдамСлам вдосконалили природну гімнастику. Вони зробили в урок три складових частини: розминку – збадьорюючі вправи. Послідовні й енергійні руху (стрибки, біг) з метою прискорення крові й розслаблення м'язів; основну частину – вправи в розвитку фізичних якостей, заключну частину – вільні кошти і заспокійливі вправи.

Система фізичного виховання ҐеоргаДемени була єдиною, мали на той період, науково найобгрунтованішою. Р.Демени довів, що наявні німецька і шведська система рухів відповідає закономірностям анатомії та фізіології. Їм розробили наступна система вимог:

1) мусить бути динаміка фізичних вправ. Слід уникати неприродних положень. Швидкість рухів маєш бути у зворотної пропорції з безліччюдвигающихся частин тіла.

2) не можна штучно, напівдорозі, переривати вправи.

3) руху мали бути зацікавленими природними й розгонисті.

4) м'язи, які беруть рухається, у виконання повинні бути цілком розслаблені.

5) приразучивании вправ переходити від простих до найскладніших, з більш легких до важче, відомі до невідомим.

Р.Демени виробив вимоги до фізичного виховання дівчат із зовнішніми урахуванням особливостей жіночого організму. Укладена теоретична система фізичного виховання вченого лягла основою тренувальній діяльності.

Широке поширення, особливо у період перед I і II Світовими війнами, отримують мілітаристські системи фізичного виховання, основою яких лягли реакційні погляди на фізичне виховання англійського соціолога і психолога Р. Спенсера (1820-1903), який біологічні закони тваринного світу механічно переніс на фізичний розвиток і людини: "війна" між людьми, як і війна" між тваринами, відіграє серйозну роль удосконаленні їх організації".Трактати Р. Спенсера "Виховання фізичне, розумовий і моральне" набули популярності у світі. Прикладом мілітаристської системи фізичного виховання, тобто. військово-фізичною підготовки, може бути Німеччина. 1937 р.: п'ять уроків фізичного виховання на тиждень, один обов'язковий спортивний із 10 до 13 роківвоенно-физическая підготовка в загонах ">Юнгфольке", з 14-ма до 18 в загонах ">Гитлер-югенде", здавання практичних нормативів й екзаменів щоб одержати "військового свідоцтва", із 18-ї до 35 років підготовка і складання норм на імперський значок (золотий, срібний, бронзовий).Военно-физическое напрям притаманно багатьох сучасних держав і закупівельних організацій ХХІ сторіччя.

Основу сучасної художньої гімнастики заклав ФрансуаДельсарт та її послідовники:ЖеньеваСтеббинс, Айседора Дункан, ДораМенцлер. Їх система фізичного виховання називалася гімнастика модерн. Вона була на фізичне виховання жінок Сінгапуру й включала у собі перенесені в "світське життя" стилізовані гімнастичні руху, і нових форм балетного мистецтва. >Ритмическое напрям у сучасній системі фізичного виховання складно безпосередньо з ім'ям женевського вчителя музики Еміля ЖакаДалькроза (1865-1914).

Прикладом військово-патріотичного напрями у системі фізичного виховання може бутибойскаутское рух. Цю систему поширилася у світі. Сьогодні вона об'єднує близько 16 млн скаутів у понад 128 країнах.Контактно-организационную систему скаутів здійснюють Міжнародні комітети. Рух виник межі 19-20 ст. в Англії. Скаут у перекладі англійського – розвідник. Англійські скаути навчалися мистецтву розвідника (слідопита), знання природних явищ, життя жінок у похідних умовах, розвитку витривалості, громадському поведінці, діям при нещасних випадків. 3 значок – лілія, перев'язана стрічкою. Шляпа, косинка, короткі штани, панчохи, черевики. Організаційна структура патрульні загони (6-8 чол.) носили назви тварин.

163