- •Питання дек з педагогіки спеціальності 6.010100 пмсо. Біологія. Практична психологія
- •1. Методологія та методи науково-педагогічних досліджень. Роль цих методів в діяльності педагога.
- •2. Вікові етапи в розвитку особистості. Видатні педагоги про вікову періодизацію. Акселерація.
- •3. Українська народна педагогіка (етнопедагогіка) – основа наукової вітчизняної педагогіки. Основні етапи становлення і розвитку етнопедагогіки.
- •4. Проблема мети виховання в історії педагогіки. Ідея всебічного гармонійного розвитку особистості як мета виховання.
- •5. Сутність та особливості національної системи виховання в Україні. Концепції національного виховання.
- •6. Становлення і розвиток ідей гуманізму в педагогічний науці. Гуманістична педагогіка в.О. Сухомлинського.
- •7. Особистісно орієнтоване виховання, його психолого-педагогічні засади та шляхи впровадження в освіті України.
- •8. Дидактика. Характеристика основних категорій дидактики. Основні проблеми сучасної дидактики.
- •9. Процес навчання як взаємодія вчителя і учня. Функції процесу навчання.
- •10. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів. Мотиви навчання учнів.
- •11. Закони, закономірності, принципи, правила навчання. Характеристика найважливіших дидактичних закономірностей.
- •12. Система дидактичних принципів. Вклад й. Песталоцці, а. Дістервега, в. Сухомлинського в теорію і практику навчання.
- •13. Загальні поняття про методи, прийоми та засоби навчання. Класифікація методів навчання. Умови вибору методів навчання.
- •14. Характеристика дидактичних методів організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності. Інтерактивні методи навчання.
- •15. Характеристика дидактичних методів стимулювання навчально-пізнавальної діяльності.
- •16. Характеристика методів контролю та самоконтролю в навчанні.
- •17. Суть поняття «зміст освіти», його класових та історичний характер. Основні критерії вдосконалення змісту шкільної освіти.
- •18. Навчальні плани, програми, підручники сучасної загальноосвітньої школи України, тенденції їх вдосконалення.
- •19. Характеристика різних систем навчання, їх розвиток в історії дидактики. Визначні вітчизняні і зарубіжні дидакти.
- •20.Сутність класно-урочної системи навчання. «Велика дидактика» я.А. Коменського як теоретична основа цієї системи.
- •21. Урок, як основна форма організації навчального процесу в школі. Типологія та структура уроку.
- •22. Сучасні вимоги до уроку, шляхи підвищення його ефективності. Досвід вчителів-новаторів.
- •23.Характеристик нетрадиційних форм навчання (екскурсії, семінари, заліки, конференції, факультативи, та ін.).
- •24. Сучасні організаційні форми і технології навчання (модульно-розвиваюча система, розвиваюче навчання, диференційоване і індивідуалізоване навчання, та ін.).
- •25. Функції і методи перевірки знань учнів. Різні системи оцінювання знань учнів в історії педагогіки.
- •26. Виховуюче навчання. Погляди к.Д.Ушинського, й.Гербарта, в.О. Сухомлинського на цю проблему.
- •27. Стратегія розвитку освіти в Україні. Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ххі столітті.
- •28. Становлення та розвиток національної освіти в Україні. Закон України «Про освіту». Освіта України в контексті Болонського процесу.
- •29.Характеристика основних етапів становлення і розвитку вищої освіти в Україні. Сучасна освіта в Україні. Закон України «Про вищу освіту», програма «Вчитель».
- •30.Виховання як наукова проблема. Основні етапи процесу виховання, його рушійні сили. Сучасні підходи до виховання.
- •32. Характеристика принципів виховання: опори на позитивне; індивідуально-особистісного підходу; єдності виховних впливів школи, сім’ї та громадськості, культуровідповідності, демократизму.
- •33. Суть понять: «метод», «прийом», «засіб» виховання. Класифікація методів виховання, умови їх вибору.
- •34. Характеристика методів формування свідомості особистості.
- •35. Характеристика методів організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.
- •36. Методи контролю та аналізу ефективності виховання. Педагогічні вимоги до їх застосування.
- •37. Дитячий колектив, його ознаки, структура, вимоги. Розробка теорії коллективу в працях а.С. Макаренка та в.О. Сухомлинського.
- •38. Колектив і особистість. Особливості діяльності та спілкування в колективі. Сучасні підходи до виховання особистості в колективі.
- •39. Проблема виховання дітей з особливими потребами у вітчизняній та зарубіжній педагогіці.
- •40. Самовиховання і перевиховання: сутність, принципи, функції, етапи.
- •41. Сутність та функції праці, завдання трудового виховання учнів на сучасному етапі. Система профорієнтаційної роботи в школі.
- •42. Інновації в освіті. Критерії педагогічних інновацій.
- •43. Виховання особистості в системі учнівського самоврядування, дитячого та юнацького молодіжного руху.
- •44. Позакласна та позашкільна робота в системі виховання особистості учня. Національні підходи у вирішенні завдань позакласної та позашкільної роботи.
- •45. Класний керівник як вихователь особистості учня. Професійно-педагогічні вимоги до класного керівника. Державна програма «Вчитель».
- •46. Мета, зміст, форми методичної роботи в школі. Підвищення кваліфікації та атестація вчителів.
- •47. Основи управління сучасною школою. Типи шкіл. Функції керівних осіб.
- •48. Проблема фізичного виховання у вітчизняній і зарубіжній педагогіці.
35. Характеристика методів організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.
Ця група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.
Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер.
Вимога впливає на свідомість учнів, активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи виробленню позитивних навичок поведінки. Вона повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною для учнів. Висувають її, маючи певність, що свідомість учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз'яснюють сутність вимоги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції колективу на поставлену вимогу, щоб мати впевненість, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних причин відмовиться виконувати вимогу.
Поставлена учням вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і сильною, її пред'являють тоді, коли свідомість учня підготовлена до її сприймання. Щоб учні не заспокоювалися на досягнутому, вимоги повинні зростати. Якщо вимога справедлива, то учень скоріше буде її виконувати, а якщо вона дріб'язкова і формальна, то така вимога втрачає своє виховне значення і сприймається вихованцем як несправедливість. Крім того, вимога повинна ставитися чітко, переконливо, конкретно, тоді її виконання буде відповідальним. У школі існують єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу, які ставляться систематично і послідовно.
Вимога -прохання ставиться тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини, довіра і повага.
Вимога-довір'я застосовується у вигляді різного типу доручень, як повага до учня.
Вимога-схвалення використовується в тих випадках, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності.
Вимога-натяк — це може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до учня чи класу, вони застосовуються тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний вплив.
Вимога-умова ставиться учням тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше.
Вимога-осуд полягає в негативній оцінці конкретних дій і вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків та стимулювання позитивних.
Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Погроза має бути обґрунтованою, а невиконання вимог повинно призвести до реалізації погрози до кінця.
Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосередкованій формі.
Громадська думка — відображення колективної думки, активна впливова сила в руках умілого вихователя.
За своєю сутністю цей метод є колективною вимогою, адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.
Обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не повинно бути надто частим, оскільки їх реакція на критичні зауваження притуплюється, а інші члени колективу, бачачи відсутність результатів, зневірюються в можливостях громадської думки.
Громадська думка має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю. Формується вона заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським активом, постійного неупередженого аналізу життя та діяльності школярів конфліктних ситуацій крізь призму моральних норм, стимулювання учнів до висловлення власної думки, аргументованого обстоювання її.
Вправляння − полягає цей метод у поступовому створенні умов, за яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.
У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у житті й діяльності учень дотримуватиметься вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки, постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього вироблятимуться відповідні навички і звички.
Використовуючи метод вправляння, педагог повинен обґрунтувати його необхідність, подбати про доступність, систематичність, достатню кількість вправ для формування певних навичок і звичок поведінки.
Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми громадської поведінки. Привчання − як метод виховання воно ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя і діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, систематично, неухильно дотримуватися встановлених вимог.
Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Нерідко учень не усвідомлює важливості й значення пропонованого йому виду поведінки. У такому разі від нього вимагають належно поводитися, керують ним у процесі діяльності, ускладнюючи її. Наприклад, у такий спосіб учня привчають бути ввічливим, дисциплінованим, читати книжки тощо. Якщо постійно від вихованця домагатися бажаного, з часом у нього сформуються відповідні навички поведінки, він усвідомить правильність, слушність, необхідність вимог, почне виконувати свої обов'язки.
Доручення − метод також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, орган учнівського самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити провести захід, у підготовці якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе. Воно має бути посильним. Нескладне завдання виховує впевненість у власних силах, непосильне - підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця.
Доручення можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно давати учням, які мають певний досвід їх виконання, розвинене почуття відповідальності. Згодом доручення ускладнюють за змістом і методикою виконання.
Створення виховуючих ситуацій − цей метод використовують з метою формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення необхідних умов для здійснення запланованого педагогом, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які породжують нові думки, мотиви поведінки, спонукають до подолання недоліків.
Прийоми створення виховуючих ситуацій можуть бути творчими (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності), або гальмівними (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).
Створення виховних ситуацій поділяються на дві групи: а) творчі прийоми: доброта, увага, піклування, пробудження гуманних почуттів, прояв засмучення, зміцнення віри в свої сили, довір'я, залучення до цікавої діяльності; б) гальмуючі прийоми: паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух.
Для створення виховних ситуацій необхідно визначити умови, продумати свої дії і вчинки, викликати в учнів нові почуття, думки, позитивні мотиви.