25. Неоднаковість фонем

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голосних фонем і 32 приголосних, а саме: Голосні: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д/, /й/, /т/,/, /з/, /з/, /с/, /с/ , /ц/,/ц/, /л/, /л/, /н/, /н/,/р/, /р/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз/,/т/.

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є акустичні ознаки: чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація.

Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають артикуляційні ознаки (місце творення, спосіб творення, кількість фокусів творення, наявність\відсутність палаталізації, наявність назалізації) і акустичні ознаки (участь голосу\шуму, акустичне враження).

Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

Характеризування фонем, як і звуків, здійснюється в українській мові на основі десяти бінарних ознак:

1. Вокальність – невокальність, 2. консонантність – неконсонантність, 3. компактність – дифузність, 4. низька тональність – висока тональність, 5. бемольність – небемольність, 6. дієзність – недієзність, 7. переривчастість – непереривчастість, 8. різкість – нерізкість, 9. дзвінкість – глухість, 10. назальність – неназальність.

Кожній фонемі притаманні не всі ці ознаки. Фонологи об’єднують їх у чотири групи.

1. Класифікаційні ознаки. Вони поділяють фонеми на певні групи, в межах яких є тотожними. У індивідуальному розрізненні фонем ці ознаки, як правило, участі не беруть. Комбінація ознак вокальність – невокальність і консонантність – неконсонантність дає змогу виокремити чотири групи фонем, три з яких існують в українській мові: голосні (вокальні, неконсонантні), сонорні приголосні (вокальні, консонантні), шумні (несонорні) приголосні (невокальні, консонантні). Невокальні й неконсонантні фонеми в українській мові відсутні, вони характерні, зокрема, для англійської і деяких кавказьких мов.

2. Диференційні ознаки. До них належать ті ознаки, які достатні для розрізнення двох фонем, усі інші ознаки яких спільні. Для шумних приголосних фонем диференційною є, зокрема, ознака дзвінкість-глухість, яка розрізняє фонеми  /б/ - /п/, /з/ - /с/ та ін. Однак вона не розмежовує, наприклад, фонеми /б/ - /с/, оскільки для цих пар дзвінкість – глухість не є єдиною їх розбіжністю. Диференційними ознаками для голосних фонем є компактність – дифузність, низька тональність – висока тональність, бемольність – небемольність, дієзність – недієзність.

3.Інтегральні ознаки. Вони можуть відрізняти одну фонему від іншої, але не виконують цієї функції, оскільки у фонологічній системі немає відповідної парної фонеми. Так, ознака глухості є інтегральною для /ф/, тому що в системі українських фонем відсутні відповідні дзвінкі фонеми.

4. Нульові ознаки. Це ознаки, які не діють, за якими не можна виокремити певну фонему чи групу фонем з-поміж інших фонем. Наприклад, усі голосні звуки української мови є не назальними, тобто ротовими, тому ця ознака не може бути використана для їх характеристики. Нульовими ознаками для голосних фонем є також переривчастість – непереривчастість, різкість – нерізкість, дзвінкість – глухість, оскільки голосні звуки завжди є не переривчастими, нерізкими й дзвінкими.

Ознаки фонем мають бінарну структуру, тобто реалізуються в опозиційних парах. Якщо вокальність – невокальність, консонантність – неконсонантність забезпечують поділ фонем української мови на три групи, то решта ознак виявляється в конкретних протиставленнях фонем, утворюючи фонематичну систему української мови. Стрункість цієї системи зумовлена тим, що в ній наявна лише одна інтегральна ознака – глухість /ф/.

Диференційними ознаками фонем можуть бути:

1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість): бір [б'ір] - пір [п'ір], зад [зад] - сад [сад], жал [жал] - шал [шал];

2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо): бук [бук] - сук [сук], бар [бар] - дар [дар] ;

3) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо): дим [дим] - зим [зим], рук [рук]- лук [лук], джміль [джм'іл'] - хміль [хм'іл'];

4) твердість/м'якість: стан [стан] - стань [стан'], син [син] - синь [син'] , п'ят [щат] - п'ять [піат'], вяз [в'аз] - вязь [в'аз'], біла [б'іла]- біля [б'іл'а]; рос. мел [м'эл] - мель [м'эл'], вон [вон] - вонь [вон'], топ [топ] - топь [топ'], кров [кроф] - кровь [кроф'] . У західноєвропейських (німецькій, англійській, французькій та ін.) мовах такої диференційної ознаки немає. В них твердість чи м'якість звуків є інтегральною ознакою;

5) короткість/довгота: англ. sit [sit] "сидіти" - seat [si:t] "місце для сидіння", ship [fip] "корабель" - sheep f fi:p] "вівця", mitt [mit] "рукавичка" - meat [mi:t] "м'ясо", live [livj "жити" - leave [li:v] "покидати", pot [pot] "горщик" - port [po:t] "порт", cut [kAt] "різати" - cart [ka:t] "віз", rid [rid] "звільняти" - read [ri:d] "читати"; нім. im [im] "в" - ihm [i:m] "йому", Bett [bet] "ліжко" - Bett [be:t] "клумба", Riff [rif] "риф" - rief [ri:f] "кликав", Schiff Ції] "корабель" -schief [¡ii] "косий, кривий", Bann [ban] "вигнання, заслання" - Bahn [bam] "дорога"; фр. Paul [pol] "Павло" - pôle [po:l] "полюс", sol [sol] "ґрунт" - saule [so:I] "верба". Із слов'янських мов розрізнення довгих і коротких голосних має чеська мова: pas [pas] "паспорт" -pas [pa:s] "пояс";

6) назальність/неназальність: англ. sin [sin] "гріх" - sing [sin] "співати", thin [Gin] "тонкий" - thing [Oinj "річ", польськ. bok [bok] "бік" - bqk [bok] "ґедзь, овід";

7) відкритість/закритість голосних: фр. fait [fe] "факт" - fee [fe] "фея"; нім. Ähre [е :гз] "колос" - Ehre [е:гз] "честь".

Диференційними ознаками для голосних фонем є компактність – дифузність, низька тональність – висока тональність, бемольність – небемольність, дієзність – недієзність.

26.Фонологічність/нефологічність напівпом’якшених приголосних Відкритим залишається питання про фонематичність так званих напівпом’якшених приголосних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [г’], [к’], [х’], [ґ’], [дж’], [ч’], [ш’], [ж’] які найчастіше стоять перед голосним (і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних. Проте ситуація значно ускладнюється тим, що майже всі ці приголосні (потенційно всі) можуть стояти також перед голосними заднього ряду, передусім у запозичених словах, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж, Чюрльоніс, ґяур, кювет, Кяхта, а також в українських: тьмяний, дзвякати, мертвяк, морквяний, різьбяр (хоч і різьбар), цвях, свято. Більше того, приголосний [в’] виконує навіть смислорозрізнювальну функцію в такій парі слів як [сват] — [св’ат]. Напівпом’якшені приголосні в запозичених словах деякі дослідники схильні кваліфікувати як звичайне пристосування звукової системи української мови до звукових систем інших мов. Однак в українській мові виявляються не будь-які пристосування, а тільки такі, які не порушують звичайних системних відношень. Так, в українському вокалізмі немає диференційної ознаки носовий-неносовий, тому в запозиченнях носовий ніколи не відтворюється, хоч вимовити його українцям не складно. Протиставлення м’який твердий притаманне українській мові органічно, тому потенційно сприймається палаталізація будь-якого приголосного. Ігнорувати ні запозичення, ні українські маловживані слова не можна, оскільки всі вони є реальними явищами сучасної української літературної мови. Напівпалаталізовані тут виконують розпізнавальну й конститутивну, а часом і диференційну функцію. Усі вони єдино можливі в цих словах (пор.: бюст - вуст, пюре — муре, ревю — реву й под.). Тому, зважаючи на їх унікальний характер на українському грунті або на іномовну привнесеність у запозичених словах, слід вважати відповідні одиниці фонемами периферійної підсистеми. Аналогічно слід розглядати й фонологічний статус напівпом’якшених, що можуть виступати не тільки перед [і] (наприклад, жінка, чільний, шість; ножі, уночі, комиші), а й перед голосними заднього ряду [а], [у] в таких, наприклад, словах, як збіжжя, Заволжя, ніччю, клоччя, тушшю, піддашшя, нехворощю. Напівм’яка вимова шиплячих у цих словах є нормою в сучасній українській літературній мові, тому їх, враховуючи також їхнє місце в системі подовжених приголосних (пор.: життя, колосся, зілля тощо), слід вважати окремими фонемами периферійної підсистеми. Що ж до основної фонологічної системи української мови, то напівпом’якшені, шиплячі, губні, задньоязикові, глотковий [г’] трактуються як алофони твердих фонем (За Н. Тоцькою)

28. Фонологічність/нефонологічність подовжених приголосних Питання про фонематичність подовжених приголосних (твердих і м’яких) також є дискусійним. Довгі приголосні звуки виникають в українській мові або в процесі словотворення (префіксація, суфіксація, словоскладання), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються нині. Протиставлення довгих приголосних коротким не на межі морфем українській мові не властиве, тому з фонологічного (функціонального) погляду у кожному довгому звукові реалізуються дві фонеми. Відтак аргументи, що заперечують фонематичність подовжених приголосних, зокрема подовження приголосних на межі морфем, а також як наслідок історичних і сучасних асиміляцій, є більш переконливими.