8. Будова мовного апарату. Активні і пасивні мовні органи.

Органи дихання (легені, бронхи, трахея), а також органи, що сприяють процесу дихання (діафрагма, міжреберні м*язи), безпосередньої участі в утворені сегментів мовлення не беруть, однак повітря, що виходить з легенів, при видихувані, є тим необхідним пружним середовищем, яке, періодично стискаючись і розріджуючись унаслідок вібрації голосових зв*язок, формує звукову хвилю.

Власне мовний апарат людини складається з гортані, яка продовжує трахею, та трьох надгортанних порожнин – глоткової, ротової, носової. Гортань є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв*язки – еластичні м*язові складки, які при вимові голосних, сонорних, дзвінких приголосних напружуються, щільно змикаються одна з одною і починають вібрувати, породжуючи музикальний тон. Надгортанні порожнини виконують важливу для остаточного оформлення звукових елементів функцію – єдиного акустичного резонатора, який під час артикуляції окремих звуків чи їх послідовностей здатний змінювати і об*єм, і форму. Глотка, починаючись над гортанню, простягається вгору і має два виходи: у ротову і носову порожнини. Носова порожнина бере участь у творенні звуків, які мають носове забарвлення. Вихід частини видихуваного повітря через ніс стає можливим унаслідок опускання язичка. Ротова порожнина є найважливішою для творення звуків. У ній міститься найбільша кількість мовних органів, необхідних для артикуляції. Мовні органи поділяються на активні і пасивні. Активними вважаються ті, які, маючи здатність рухатись, беруть безпосередню участь у творенні звуків. Найактивнішим мовним органом є язик, без участі якого не може утворитися жоден звук. Язик – це орган, що складається з м*язів різної структури, зовні вкритий слизовою оболонкою. З анатомічного погляду в його будові розрізняють: язикове тіло – середню, найбільшу частину, корінь – задню фіксовану частину, і верхівку – передню звужену частину. Однак фонетико- лінгвістичничний поділ язика на частини виявляється іншим: передній звужений край – кінчик, поверхня язикового тіла – спинка язика, задня фіксована частина – корінь. Губи – також активний мовний орган, робота якого забезпечує творення, зокрема, губних приголосних. Так, при вимовлянні звуків б, п губи спочатку щільно змикаються, а потім раптово і швидко розмикаються. Отже, до активних мовних органів належать губи, язик, м*яке піднебіння, яке переходить у язичок, стінка глотки, голосові зв*язки й нижня щелепа. Пасивні мовні органи ( зуби, альвеоли, тверде піднебіння), на відміну від активних, не рухаються, однак їхня участь у звукоутворенні є так само обов*язково. Активні мовні органи, змикаючись із пасивними чи наближуючись до них, формують повну або часткову перешкоду на шляху видихуваного струменя повітря. Ця перешкода – фокус творення звука – стає породженням шумів, властивих приголосним.

9. Артикуляційні характеристики звуків.

Під час мовлення злагоджена комплексна взаємодія артикуляторів забезпечує якісне звучання різноманітних звукових послідовностей – складів, фонетичних слів, синтагм. Сукупна робота мовних органів, спрямована на творення мовного звука, називається артикуляцією ( від лат. Articulation – розчленування). Артикуляція окремо вимовленого звука має три фази: 1) приступ (екскурсія) – мовні органи поступово виходять з нейтрального положення й набувають положення, необхідного для творення певного звука; 2) витримка (кульмінація) – утримання протягом певного часу потрібного положення мовних органів; 3) відступ ( рекурсія) – поступове розслаблення і відхід артикуляторів на початкові позиції. Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота. За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, глоткові (фарингальні) приголосні. Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні і губно-зубні. Язикові приголосні поділяються на передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові. За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати. За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше (додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді, м'які, пом*якшені та напівпом*якшені.

Існують також огублені (лабіалізовані) приголосні. При їх творенні збільшується ротовий резонатор, відповідно знижується тональність приголосного. За тривалістю вимовлений (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими.

10.Фонологічна система укр.мови. Фонологічна система — сукупність фонем певної мови в їхніх взаємозв’язках. Ф. с. функціонує за властивими їй закономірностями і може мати деякі специф. особливості навіть у близькоспорідн. мовах. У складі Ф. с. укр. мови налічується 38 фонем: приголосних – 32, голосних – 6. Фонеми розпізнають через протиставлення їх ін. фонемам за наявними в них диференц. ознаками. У системі диференц. протиставлень виділяють найзагальніші (напр., голосні — приголосні), або за ознаками, властивими групам фонем (тверді — м’які приголосні, шумні дзвінкі — глухі і т. д.). Та сама ознака в одних фонемах виступає як диференційна, а в інших — ні. Так, ознака глухості у фонемі ф не є диференційною, бо за такою ознакою вона не протиставляється іншій; у фонемах /т/, /п/, /с/, /ш/ та ін. вона диференційна, бо за нею ці звуки протиставляються дзвінким /д/, /б/, /з/, /ж/ і т. д. Кожна фонема має різну активність. Серед голосних найактивнішою є /а/, найменш активною —/у/, що вживається у мовленні рідше за /а/. Тверді приголосні фонеми більш активні, ніж м’які. Деякі тверді фонеми є маловживаними, напр. [ц] і особливо [ґ], [дж] і [дз]. Серед м’яких приголосних найуживаніші фонеми [л’] та [j], решта належать до малоактивних, особливо [дз’].

Однією з особливостей Ф. суч. укр. мови є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал]. У Ф. с. укр. мови немає голосних фонем серед. ряду, а фонем високого підняття — три — і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголош. позиції як [еи] та [ие]. В укр. мові складотв. фонемами виступають лише голосні, тоді як у деяких слов’янських цю функцію можуть виконувати й приголосні, напр. у чеській prst — палець, srdce — серце. Досить широке і різнобічне функціонування Ф. с. у поєднанні з морфологічною, що виявляється у багатьох морфонол. чергуваннях, пов’язаних з формо- та словотворенням, з вираженням різних грамат. категорій; склалися такі чергування історично внаслідок фонет. змін, що вплинули на розвиток морфол. системи мови.

11.Акустичні властивості звуків. Особливості звуків вивчаються акустикою. В акустиці розглядаються властивості хвильових рухів, що залежать від характеристик джерела коливань, і ті відчуття, що виникають у людини, яка сприймає той чи інший звук. У фізичному аспекті кожному звукові людської мови властиві такі п’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр. Висота звука залежить від частоти коливань пружного тіла, тобто від кількості коливань повітря за одну секунду (одне коливання за секунду — це герц). Людське вухо сприймає звук частотою від 16 (найнижчий звук) до 10 000 Гц. Діапазон коливань у людській мові значно менший: у чоловіків — 70—6000 Гц, у жінок - 150-9000 Гц (у жінок голосові зв’язки коротші, і тому звук вищий. Висота звука в мові використовується для формування інтонації висловлювання, а також частково наголосу. Сила (інтенсивність) і гучність звука залежать від амплітуди (розмаху) коливань голосових зв’язок, що, у свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більший розмах коливань, тим сильніший звук. За допомогою сили звука виділяють наголошені склади, домагаються доброї чутності тощо. Сила звука залежить від величини звукового тиску хвилі, що розповсюджується. Сила звука оцінюється слухом як гучність: збільшення звукового тиску приводить до збільшення гучності, зменшення — до її послаблення. Сила звука, або інтенсивність, вимірюється в особливих одиницях децибелах (І дБ). Тут виявляється людський фактор (голосна або тиха розмова, говорить чоловік чи жінка тощо). Голосна розмова дорівнює приблизно70 дБ. Між силою звука і його гучністю існує складна залежність. Піл час одного і того ж звукового тиску звуки з частотою 1000-3000 Гц чути краще, оцінюються як більш гучні, ніж звуки з частотою 100-200 Гц. Найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні звуки [а], [о], [е], найменшу — закриті [и], [у], (і). Напружені голосні звуки легко переходять у приголосні [у] — [в], [і] — [й]. Регулювання сили звуків зумовлюється умовами спілкування, зокрема відстанню між його учасниками, а також емоційним станом мовців. Довгота залежить від часу звучання. Тривалість звука в слові виражається в мілісекундах: наприклад, голосний е в українській мові триває 240-260 мс, голосний и — 245-265 мс. Українська мова розрізняє звичайні й подовжені приголосні (ціна і цінний, в житі і в житті), трохи довше звучать у ній наголошені голосні. Чистота звука залежить від ритмічності коливань. Якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті тони; якщо коливання неритмічні, чуються шуми. Джерелом тонів є коливання голосових зв’язок, а джерелом шумів — тертя повітря об губи, зуби, піднебіння, язик тощо. Чисто тональними звуками є голосні, шум бере участь у формуванні приголосних звуків. Тембр залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний і є основною акустичною ознакою кожного окремого звука мови. Саме тембр несе інформацію про те, як твориться певний звук, що його чує слухач. Тембр несе також інформацію про особливості будови резонаторів кожної окремої людини (не лише глоткова, ротова й носова порожнини, а й форма язика, випуклість піднебіння, стан зубів тощо впливають на розмір резонатора). Якраз завдяки темброві ми впізнаємо голос людини, навіть не бачачи її. Тембр надає тій чи іншій мові неповторного національного забарвлення. За тембром розрізняють звучання конкретного мовлення, яке може бути світлим, легким, масивним, радісним, похмурим і т. д. Тембральні характеристики звуків суттєво доповнюють зміст того чи іншого висловлювання, створюють потрібний настрій, відповідний підтекст.

12.Методи фонетичних досліджень. Опис анатомо-фізіологічної і фізичної природи звукових явищ мовл. потребує спец. досліджень. Головну роль у таких дослідженнях відіграє експериментально-фоне-тичний метод, який об*єднує різноманітні прийоми. Ці прийоми поділ. на артикуляційні та акустичні. До артикул. прийомів належать: 1.Палатографування (при вимові окремих звуків або складів за допомогою цього методу фіксуються місця контакту язика з твердим піднебінням). 2.Рентгенографування (статичне) та кінорентгено-графування (динамічне) на фото- і кінострічці фіксують поздовжній зріз мовного апарату під час артикуляції. 3.Ларингографування фіксує зовнішні показники вібрації голосових зв*язок і рухи гортані. 4.Глотографування оптично фіксує зміни голосової щілини при мовотворенні.Найголовнішими з-поміж названих прийомів є палатографування і рентгенограф.

Акустичні прийоми застосовують для аналізу фізичних характеристик мовного звука. Сюди належать: 1.Кімографування фіксує силу тиску повітряного струменя при мовотворенні. 2.Осцилографування фіксує перетворення коливань повітря в електричний сигнал у вигляді зигзагоподібної лінії на папері, кіноплівці або екрані комп. Дозволяє аналізувати тривалість, інтенсивність і загальні частотні хар-ки звука. 3.Спектографування подає загальну акустичну картину звука.