Хірургія 2 модуль

Вушні лещата складаються з двох плоских пластинок (прямих, дуго- або 8-подібно зігнутих по площині), з'єднаних між собою по краях гвинтами. На дотичний поверхнях лещат є косі насічки (рис. 14; 1, а, б). Використовуються при ампутації вушних раковин у собак.

Інструменти для зняття гіпсових пов'язок. Для розтину гіпсових пов'язок використовують різні ножиці, пилки, ножі (див. рис. 14; 2, а-г).

Ножиці Стиія складаються з масивних, потовщених ручок та бранш, одна з яких більша й має поздовжню щілину, друга менша й суцільна.

Ножиці для розтину гіпсових пов'язок - масивні, з браншами різної довжини.

Пилка для розтину гіпсових пов 'язок має масивну ручку та дугоподібну ріжучу частину.

З цією метою застосовують також спеціальні ножі.

Угамувальне, або носове кільце складається з двох рухливо з'єднаних між собою півкілець, що на кінцях мають отвори з різьбою, у які вкручується фіксуючий гвинт (див. рис. 14; 3). Кільце вводять у носову перетинку бугая-плідника, норовливої корови для угамування злого норову при роботі з ними.

Щипці для введення угамувального кільця складаються з двох ручок з овальним фіксуючим кільцем та заокруглених губок з пристроєм для фіксації і введення угамувального кільця (див. рис. 14; 4). Використовують для введення угамувального кільця в носову перетинку тварини.

Трахеотубус є з круглим і поперечно-овальним перерізом, а за конструкцією - одинарний, подвійний та універсальний (див. рис. 14; 5, а, б). Перший складається з однієї трубки (круглої чи овальної), на кінці якої знаходиться пластинка з отворами для фіксації трахеотубу- са на шиї. Другий змонтований з двох трубок, вставлених одна в одну. Універсальний трахеотубус складається з двох зігнутих під прямим кутом у протилежних напрямках частин, вставлених одна в одну і з'єднаних гвинтом. Використовується при трахеотомії для створення тимчасового чи постійного доступу повітря в дихальні шляхи.

Язикотримач складається з ручок та стулок, на кінці яких є круглі, плоскі губки з поперечними насічками або гумовими пластинками на дотичних поверхнях (див. рис. 14; 6). Використовують для виве- дення і фіксації язика при наркозі, дослідженні та операціях у порожнині рота, глотки, гортані.

Шпатель з освітлювачем складається з циліндричної рукоятки та лопаткоподібного шпателя, на поверхні якого закріплена рашпіль- на пластина та освітлювальний пристрій (див. рис. 14; 7). Використо- вують при дослідженні та операціях у ротовій порожнині, глотці, гортані у великої рогатої худоби.

Офтальмологічні інструменти

Очні скальпелі мають різну форму і застосовуються при операціях на очах (рис. 15; 1).

Ножиці очні відрізняються від ножиць загального призначення меншими розмірами (100 мм). Вони є гострокінцеві зігнуті, гострокінцеві прямі, тупокінцеві зігнуті, тупокінцеві прямі (див, рис. 15; 2, а-г). Застосовуються для розтину тканин при виконанні офтальмологічних операцій.

Голкотримач очний пружинний із замком за будовою нагадує анатомічний пінцет, але його губки з'єднані гвинтом, а одна гілка має пружину із замком (див. рис. 15; 3). Застосовується для фіксації очних хірургічних голок при накладанні швів.

Пінцет очний є анатомічний й хірургічний (див. рис. 15; 4, а, б). Від звичайних пінцетів вони відрізняються меншими розмірами. Застосовують для захоплення і утримання тканин при хірургічних оф- тальмологічних операціях.

Пінцет вікончасгий для операцій на повіках. На відміну від звичайного пінцета його гілки з'єднуються між собою фіксуючим гвинтом й одна з них закінчується у вигляді овальної лопатки, а інша -кільця такого ж розміру (див. рис. 15; 5). Застосовується для захоплення та утримання повік з метою попередження кровотечі з рани при операціях на них і захисту очного яблука від випадкових пошкоджень.

Кератоскоп являє собою диск на рукоятці з нанесеними на нього концентричними чорними і білими колами та отвором у центрі (див. рис. 15; 6). Використовують для визначення стану рогівки, сферичності та гладкості її поверхні.

Рефлектор. У ветеринарній практиці використовується рефлектор з ручкою та лобний (див. рис. 15; 7, а, б). Перший складається з увігнутого дзеркала з отвором у центрі, вмонтованого в металеву опра- ву, другий оснащений обідком для фіксації на голові лікаря. Застосовують для дослідження дна ока, а також порожнини носа, рота, вуха шляхом їх освітлення відбитими променями.

Офтальмоскоп. Це набір лінз, що вставляються у кронштейн невеликого рефлектора (див. рис. 15; 8), за допомогою яких досліджують дно ока тварини. В офтальмологічній практиці застосовують також офтальмоскопи більш складної конструкції (див. рис. 15; 9), які дозволяють досліджувати світлозаломні середовища ока, його дно, визначати ступінь аметропії.

Повікопідіймач є кількох розмірів і складається з ручки та випуклої пластини (див. рис. 15; 10). Використовується для розсування й утримання повік при дослідженні ока та операціях на ньому.

Повікорозширювач пружинний (див. рис. 15; 11) використовують для утримання повік у розкритому стані при дослідженні ока й виконанні офтальмологічних операцій.

Ортопедичні інструменти

Копитні щипці (рис. 16; 1, а-в) складаються із шарнірно з'єднаних між собою масивних ручок і бранш з гострими лезами. У залежності від конструкції інструменту останні можуть бути змінними. Для дрібних жуйних застосовують копитні щипці менших розмірів. Використовують їх для відрізання відрослого копитного рогу у тварин.

Копитні ножиці (див. рис. 16; 2) складаються із масивних ручок з пружиною й бранш. Використовують для відрізання відрослого копит- цевого рогу у дрібних жуйних тварин.

Копитні ножі мають різну конструкцію (див. рис. 16; 3, а-в). Складаються з ручки й клинка. Копитний ніж є з дерев'яною ручкою й незмінним клинком, зігнутим по площині, який гачкоподібно закінчується. Він буває двогострим чи гострим з одного боку. Також є копитний ніж із змінними клинками. Він складається з металевої розбірної ручки й набору зігнутих по площині клинків (двогострого, гострого з одного боку, лавроподібного). їх застосовують для зрізання копитного рогу при розчистці копит і копитець.

Копитний рашпіль. Це плоский металевий брусок з великою й дрібною насічкою на поверхнях (див. рис. 16; 4). Застосовують для спилювання копитного рогу при вирівнюванні підошовного краю копита й копитець.

Сікач (див. рис. 16; 5) має вигляд прямокутного ножа з нижнім ріжучим краєм і верхнім тупим, по якому вдаряють молотком. Використовують для відрубування дуже відрослого або твердого копитного рогу.

Щипці копитні пробні складаються з ручок і дугоподібних бранш, з'єднаних гвинтом, і мають різну конструкцію (див. рис. 16; 6, а-в). Застосовують для дослідження копит і копитець.

РОЗ'ЄДНАННЯ ТКАНИН

Більшість хірургічних операцій складається з трьох основних елементів: роз'єднання тканин, спинення кровотечі і з'єднання тканин.

Роз'єднують тканини з метою створення оперативного доступу, а також у процесі проведення оперативного прийому. Виконують його двома способами: гострим (розтинання) і тупим (розшарування).

Розтинання тканин - основний спосіб оперування на шкірі, слизових або серозних оболонках, підшкірній клітковині, фасціях та апо- неврозах, а також на масивних шарах м'язів.

Роз'єднання тупим способом (розшарування) звичайно застосовують при доступі до патологічного осередку через шари м'язів або міжтканинні простори, а також у процесі оперативного прийому при ряді хірургічних втручань (видалення доброякісних новоутворень, закритий спосіб кастрації тощо). Цим способом легше запобігти випадковим ушкодженням судин та нервів, усунути надмірне зяяння рани і функціональні порушення в оперованій ділянці. Особливим методом роз'єднання тканин тупим способом, який використовується при деяких операціях, є відкручування або відщемлювання спеціальними інструментами (екразерами).

Раціональні розрізи повинні відповідати таким основним вимогам: а) бути досить широкими, зручними для виконання даної операції; б) не спричинювати надмірного зяяння рани, яке утруднює з'єднання її країв швами або сповільнює загоювання при залишенні рани відкритою (враховують лінії напруження шкіри й підлеглих шарів); в) не порушувати кровопостачання та іннервації тканин в оперованій ділянці; г) не травмувати великі судини, що проходять у зоні розрізу, і особливо моторні нерви та вивідні протоки залоз (цим усувається небезпека порушення функції органів); д) забезпечувати більш або менш тривале виділення ранового ексудату (при гнійних операціях).

Ураховуючи напрями ліній напруження шкіри, кращими розрізами на бокових поверхнях тулуба й шиї всіх видів тварин слід визнати вертикальні і близькі до них косі. Поздовжні розрізи звичайно бувають раціональними на дорсальній і вентральній поверхнях шиї й тулуба, по середній сагітальній лінії і поблизу неї.

Беручи до уваги топографію судин і нервів, розрізи в ділянці голови ведуть гак, щоб не пошкодити лицьовий нерв і протоку привушної слинної залози. У ділянці вінчика роблять такі розрізи, щоб не порушити процес рого- утворення тощо.

При розтині м'яких тканин необхідно запобігати пошкодженню великих судин, вивідних протоків залоз, нервів, а також розрізів м'язів та апоневрозів у поперечних напрямках за ходом їх волокон! Розрізи або роз'єднання м'язів та апоневрозів за ходом їх волокон створюють кращу кооптацію (з'єднання) країв рани, які не мають у цьому випадку схильність до розходження, полегшують накладання швів і сприяють загоєнню рани!

Якщо напрямок м'язових волокон не співпадає з положенням судинно-нервового пучка або вивідного протока залози, то розріз виконують за ходом останніх, не рахуючись з напрямком м'язо- вих волокон! Поперечні розрізи м'язів допускаються також у тих випадках, коли необхідно створити більш широкий доступ до патологічно змінених тканин або органа і забезпечити вільне виділення ранового ексудату!

Довжина розрізу залежить від довжини ділянки ураження і глибини проникнення в тканини: чим глибше розміщений орган або тканина, які необхідно видалити або оголити, тим потрібний довший розріз шкіри і прилеглих тканин.

Довгі розрізи полегшують орієнтування в тканинах, короткі - утруднюють його! Тому короткі розрізи застосовують лише в тих випадках, коли виконують операції на органах або тканинах, які розташовані поверхнево (наприклад, при розтині сухожилків згиначів, невректомії волярних нервів тощо). Приступаючи до розрізу, ніколи не слід забувати загального правила хірургії: розріз повинен бути настільки великим, наскільки це потрібно, і настільки малим, наскільки це можливо!

Форми розрізів. Найчастіше застосовують прямолінійні, веретеноподібні й клаптеві розрізи.

Прямолінійні розрізи виконують частіше, ніж інші, тому що їх просто технічно виконувати, вони не створюють ніяких утруднень, залишають після себе прямі рани, які легко закривати швами, і загоювання їх проходить при більш сприятливих умовах.

Веретеноподібні розрізи мають обмежені показання. їх застосовують, головним чином, при надлишку шкіри в оперований ділянці (вирізування шкіри) або коли там є патологічні процеси (виразки, некротичні вогнища, нориці) чи є спайки з підлеглими тканинами. До веретеноподібних розрізів шкіри доводиться удаватися при радикальному лікуванні пупкових гриж (коли грижовий мішок великий), екстирпації новоутворень тощо.

Клаптеві розрізи частіше застосовують при пластичних операціях (заміщення шкірного дефекту), для більш широкого оголення тканин і кращого доступу до органа або патологічного осередка, які знаходяться в глибині рани, і для створення вільного виділення ранового ексудату при загоєнні ран вторинним натяганням. За формою клаптеві розрізи можуть бути різноманітними: трикутними, напівкруглими, кутовими, прямокутними, підковоподібними, напівовальними, хрестоподібними, Т-, Г-, П-, Н-подібними тощо.

Техніка розрізу шкіри. Шкіру краще всього розсікати черевас- тим скальпелем. Шкіра - досить рухлива, тому її розтягують і фіксують великим і вказівним пальцями по обидва боки від лінії наміченого розрізу (рис. 86; 1). Для того, щоб шкіра не зміщувалася при фіксації в бік, необхідно притискати її вказівним і великим пальцями прямо вниз, але не відтісняти її в боки. Попереднє відтягування шкіри в бік або доверху допускається тільки в тих випадках, коли її необхідно зберегти з деяким надлишком, щоб мати можливість закрити вільно, без натягування, прилеглі тканини. Найчастіше так діють при ампутації вушних раковин, кінцівок і хвоста, при пункції грудної й черевної стінок, сухожилкових піхв тощо. Шкіру відтісняють у той або інший бік також для того, щоб місця проколу шкіри і прилеглих тканин не знаходилися одне над другим, що має велике значення для попередження мікробного забруднення утвореного каналу і подальшого розвитку інфекції.

У тих випадках, коли доводиться розсікати шкіру безпосередньо над великими судинами або нервами, які проходять у підшкірній клітковині і можливе їх пошкодження, діють таким чином. Хірург та його помічник (асистент) захоплюють шкіру двома хірургічними пінцетами (або великим і вказівним пальцями) по боках передбаченого розрізу і відтягують її доверху (див. рис. 86; 2). Утворену таким чином складку шкіри розсікають скальпелем зверху вниз до її основи. Цей прийом застосовують також при розтині очеревини, герніотомії, Шоб запобігти пошкодженню органів черевної порожнини, грижового серозного мішка й грижового вмісту.

Під час виконання розрізів скальпель тримають у руці різними способами, залежно від форми розрізу, потрібної сили тиску і позиції хірурга по відношенню до оперованої ділянки! При поверхневих розрізах хірург стає так, щоб його передпліччя було розташоване перпендикулярно до намічуваного розрізу, і тримає скальпель як смичок, Що забезпечує рухам його руки великий розмах, хоч і меншу силу. Якщо при розрізі потрібна більша сила, тоді хірург стає так, щоб його передпліччя було розташоване під кутом або паралельно до лінії розріж зу, і тримає скальпель як столовий ніж або перо для писання. Абсцеси, гематоми, якщо вони лежать поверхнево, розтинають, тримаючи скаль- пель як троакар або столовий ніж, але з більш висунутим пальцем нц спішці, зважаючи на глибину намічуваного розрізу (див. рис. 6, с. 46)

Техніка роз'єднання підлеглих шарів. У хірургії загальноприйняті пошарові розрізи, тобто послідовне роз'єднання шарщ тканин, що зустрічаються на шляху оперативного доступу! Спочатку розсікають шкіру, потім розсувають краї рани в боки, оголюють лежачі під шкірою тканини, розсікають їх, оголюють наступний шар і продовжують розріз далі. Пошарові розрізи мають безсумнівну перевагу перед одномоментними розрізами, коли розсікають всі тканини, які лежать на шляху розрізу. Пошарові розрізи дають можливість легко орієнтуватися в тканинах, запобігати пошкодженню кровоносних судин і нервів, а також органів черевної порожнини, коли операцію виконують на черевній стінці. Одномоментні багатошарові розрізи застосовують лише при деяких операціях (розрізування поверхневих абсцесів, розтин мошонки при кастрації тощо).

Підшкірну пухку клітковину розтинають скальпелем, тримаючи його в руці як перо для писання.

У фасція:с та апоневрозах у центрі рани роблять скальпелем "віконце", а потім закінчують роз'єднання тупокінцевими ножицями. Якщо під розрізом лежать кровоносні судини або нервові стовбури, тоді у "віконце" під фасції вставляють жолобуватий зонд і по ньому розтинають потрібний шар ножицями або скальпелем (зсередини назовні; див. рис. 86; 3).

М'язи найчастіше роз'єднують тупим способом. У центрі рани м'яз проколюють вздовж його волокон закритими ножицями, ручкою скальпеля, шпателем, вказівним пальцем, а потім утворене "віконце" збіль- шують тим же інструментом, пальцями або розтягують тупими рановими гачками. При роз'єднанні за ходом волокон масивних м'язів, особливо тих, у яких є сухожильні прошарки, користуються гострим інструментом.

Сполучнотканинні щілини розшаровують або закритими ножицями, або за допомогою марлевого лонгета, або тампона. Окремі міцні сполучнотканинні перемички розтинають ножицями.

Для оголення судин, нервів і вивідних протоків залоз від тканин, що оточують їх, спочатку захоплюють фасціальний чохол судини або нерва в складку анатомічним пінцетом і роблять у ньому "віконце". В останнє вводять жолобуватий зонд і по ньому розтинають фасцію скальпелем або ножицями. Потім під судину або нерв підводять артеріальний гачок, лігатурну голку або зігнутий ґудзикуватий зонд і відокремлюють орган від навколишньої клітковини.

Серозну оболонку (очеревину) спочатку захоплюють у складку двома пінцетами, а потім розтинають ножицями або скальпелем (див. рис. 86; 2). Для захисту внутрішніх органів від випадкових пошкоджень при розтині очеревини, а також для розрізу фасцій, роблять у них невеликий отвір, вводять туди спочатку жолобуватий зонд і подальший розтин виконують скальпелем або ножицями, проводячи їх по зонду. Очеревину можна розтинати ножицями між двома пальцями, введеними в черевну порожнину через невеликий отвір.

Техніка розтину кісток. Розтин кістки з повним роз'єднанням її називають остеотомією, а утворення в ній штучного отвору - трепанацією(грец. Ьурао - висвердлювання). Остеотомію виконують кістковою пилкою або гострим кістковим долотом, а трепанацію - трепаном (трефіном) або долотом. Трепанація - особливий вид роз'єднання, випилювання в кістках отвору циліндричними пилками або шароподібними фрезами. Трепанацію роблять також кістковими долотами за допомогою спеціального дерев'яного або металевого молотка, видовбуючи необхідну ділянку кістки. Кісткові отвори розширюють кістковими ножицями - кусачками. Для виконання трепанації спочатку роблять кутовий розріз шкіри та інших тканин; після оголення кістки хрестоподібно розсікають окістя і распатором його відсувають до основи клаптя шкіри.

Трепанацію виконують таким чином. Після оголення кістки, вістрям скальпеля розтинають окістя і потім зсувають його в боки від наміченого отвору прямим распатором (якщо немає распатора, то користуються ручкою скальпеля). М'які тканини покривають салфеткою і відтягують гачками.

Працюючи трепаном, пірамідку його вколюють у центр оголеної ділянки кістки й починають обертати коловорот. Випиляний диск звичайно буває в просвіті пилки; якщо ж диск залишається в кістці, то його виймають піднімачем або анатомічним пінцетом. Кісткову тирсу видаляють марлевими тампонами. Працюючи долотом, ставлять його під гострим кутом до поверхні кістки і легенькими ударами дерев'яного молотка спочатку видовбують жолобок по межі наміченого отвору, а потім у міру заглиблення жолобка, видаляють кістку дрібними стружками. Якщо кістка в даному місці тонка, то жолобок видовбують на всю товщину кістки і потім ізольований таким способом кусок кістки витягують піднімачем.

Для утворення в кістці широкого ходу можна спочатку просвердлити кілька дрібних отворів, які потім з'єднують способом розтинання кісткових проміжків (містків) між ними долотом, кістковими щипцями або, нарешті, дротяною пилкою.

Якщо після трепанації м'які тканини з'єднують швами, то окістя укладають, наскільки це можливо, на попереднє місце. У результаті цього отвір швидше заростає грануляційною тканиною, яка надалі костеніє.

Ампутація (лат. атрШаге - відрізати) - повне роз'єднання тканин з видаленням периферичної частини органа; виконується як на органах, які складаються з м'яких тканин, так і маючих у своїй основі кістку.

Якщо відрізування органа виконується по суглобу, то така ампутація називається екзартикуляцією - відчленуванням (лат. ех - від, зовні + апісиїиз - суглоб).

Ампутацію виконують за п'ятьма головними показаннями: а) з лікувальною метою для збереження життя і господарської цінності тварини (ампутація язика, матки, вимені, статевого члена, фаланг пальців у парнокопитних і дрібних тварин тощо); б) за господарсько- зоогігієнічними міркуваннями (ампутація хвостів в ягнят); в) для полегшення догляду та експлуатації тварин (ампутація крил у паркових птахів); г) з косметичною метою (ампутація вушних раковин і хвоста у собаки); д) з метою профілактики травматизму (ампутація хвостів у телят на відгодівлі й рогів у рогатої худоби).

Видалення (екстирпація) пухлин

Техніка видалення (екстирпація) новоутворень дуже різноманітна. Навколо пухлини проводять веретеноподібний розріз, зробивши спочатку циркулярну інфільтраційну анестезію. Нориці або виразки, як- що вони є на пухлині, припікають або прикривають марлею. Край шкірного розрізу насувають на поверхню, вкриту виразками, і з'єднують над марлею швом. Цим прийомом намагаються запобігти інфікуванню рани під час відокремлення пухлини. Навколо пухлини роблять два напівкруглих або серпоподібних розрізи покривних тканин і, захопивши пінцетом, припідіймають пухлину з рани і видаляють. Препарування доброякісного новоутворення виконують складеними або розкритими ножицями чи скальпелем. Всі судини, що зустрічаються на шляху, захоплюють кровоспинними пінцетами й лі- гують (або скручують).

Пухлини на вузькій ніжці з успіхом видаляють за допомогою лігатури. Остання може бути прошивною, тобто лігатуру проводять голкою через ніжку і кінці її міцно зав'язують навколо неї. Потім пухлину відсікають або вона самостійно відпадає.

Новоутворення в порожнинах (які сполучаються із зовнішнім середовищем) вирізають, застосовуючи надалі пластику слизової оболонки; пухлини на ніжках прошивають лігатурою або віддавлюють гемостатичним пінцетом або ланцюговим екразером. Петлю останнього накладають на ніжку пухлини і, повільно звужуючи просвіт петлі, відіцемлюють її.

Злоякісні новоутворення відокремлюють тільки в межах неураже- них тканин, намагаючись не ушкодити саму пухлину. Деякі автори рекомендують, щоб запобігти метастазуванню пухлини, вводити в регіонарні для даної ділянки лімфатичні вузли алкоголь (для блокади цих вузлів).

При саркомі, якщо це можливо за анатомічними особливостями, перев'язують регіонарні венозні судини. На рану накладають частковий шов з валиками. Щоб попередити розсіювання клітин пухлини, а також зменшити кровотечу, екстирпацію виконують елек- троножем або лазерним скальпелем.

Великі пухлини слід екстирпувати відшиванням, щоб зменшити кровотечу. Для цього скальпелем розсікають тканини на невеликому протязі, а потім на рану накладають кілька стібків глухого шва. Після цього знову розсікають тканини й накладають шов. Таким чином, чергуючи розтин тканин і накладання стібків шва, повністю видаляють пухлину.

Розтин абсцесів

Якщо абсцес лежить поверхнево, його розтинають одномомент- ним розрізом, встромлюючи вістря скальпеля на таку глибину, щоб розрізати порожнину гнійного вогнища і не ушкодити протилежну стінку.

Для цього утримуване пальцями вістря скальпеля (спосіб тро- акара) залишають вільним на таку довжину, на яку глибину воно повинно проникнути в тканини, і проколюють ним стінку абсцесу в центрі зони найбільшої флуктуації. При правильному проколі відразу ж починає виділятися гнійний ексудат. Його збирають у посудину, не допускаючи розбризкування на підлогу.

У великих абсцесах з великим тиском ексудату в порожнині краще спочатку проколоти стінку кровопускальною голкою, з'єднаною з гумовою трубкою, і зібрати його в посудину з антисептичною ріди- ною (можна використати і спеціальний апарат для аспірації ексудату). Після виходу частини гнійного ексудату отвір проколу розширюють вниз скальпелем з таким розрахунком, щоб у порожнині абсцесу не залишалося кишені, в якій міг би затримуватися ексудат. Якщо неможливо широко розкрити кишеню, роблять протиотвір (контрапертуру).

Абсцес розрізують досить широко, щоб порожнина його виповнилася грануляціями до того, як закриється розріз. Коли широкий розріз неможливий з анатомічних міркувань, порожнину абсцесу дренують (рихло вводять марлеву смужку або гумову трубку, яку фіксують до шкіри швами). Дренажі міняють у міру потреби.

При глибоких абсцесах необхідні пошарові розрізи з урахуванням анатомо-топографічних особливостей ділянки їх розміщення. Такі абсцеси, після їх оголення вздовж оперативного доступу, проколюють троакаром або скальпелем під контролем пальця, який просувають у напрямі до стінки гнійного осередку, Утворений отвір розширюють потім ґудзикуватим скальпелем.

Поверхневі абсцеси після їх розрізування досліджують оглядом, розкриваючи рану крючками, глибокі - пальцем, маніпулюючи дуже обережно, щоб не пошкодити демаркаційний бар'єр і судини, які проходять через порожнину гнійника. Залишки ексудату видаляють тампонами. Порожнину рихло тампонують або дренують; її зрошують (під слабким тиском) лише в разі необхідності.

Зсідання крові

Зсідання крові є захисною реакцією організму, яка запобігає крововтратам при порушенні цілісності кровоносних судин. Адже втрата 5,4-5,8 % крові від маси тіла в коня, 5,3-5,6 % у великої рогатої худоби і 5 % у собаки призводить до загибелі тварин. Втрата 1/3 кількості крові супроводжується важкими розладами, а половини крові - смертю. При сильних швидко наростаючих крововтратах важкі розлади і смерть тварини можуть наступити при значно менших втратах крові, ніж 1/3.

У випадках, коли кров не зсідається, пошкодження навіть малих судин може призвести до втрати всієї крові. Нездатність крові зсідатися називається гемофілією.

Фактори і компоненти, які приймають участь у процесі зсідання крові, а також переривають цей процес, можна об'єднати в наступні групи: 1) прокоагулянти, взаємодія яких призводить до утворення згустків фібрину; 2) антикоагулянти, які перешкоджають зсіданню крові; 3) інгібітори антикоагулянтів; 4) фібринолітичні фактори, які мають велике значення в попередженні внутрішньосудинного зсідання крові.

Нині нараховується тринадцять плазмових факторів зсідання крові, які позначаються римськими цифрами (Ф-І, II і т. д.), і шість тром- боцитарних факторів, які позначаються арабськими цифрами (Фі-1, 2, і т. д.). Тромбоцити мають першорядне значення в процесі зсідання крові "як ініціатори зсідання" і приймають участь у всіх фазах гемостазу (зсідання крові, ретракція кров'яного згустку, звуження судин). Фактори зсідання виділяються із тромбоцитів при їх руйнуванні.

Процес зсідання крові відбувається в три фази, в кожній із яких беруть участь численні фактори, що знаходяться в м'яких тканинах, тромбоцитах і плазмі крові.

Перша фаза - це утворення іпромбопластину (Ф-ІІІ), який є складним комплексним з'єднанням, проходить при взаємодії ряду факторів V, VIII, IX, X, XI, XII, кальцію (Ф-ІУ) і тромбоцитів (Ф-3). Він складається із двох компонентів - термостабільного і термолабільного. До складу термостабільного компоненту входять ліпопротеї- ди, а термолабільний у воді утворює колоїдні розчини. Утворенням плазмового тромбопластину закінчується перша фаза зсідання крові. Пошкоджені тканини також виділяють тканинний тромбопластин.

Друга фаза - зсідання крові супроводжується перетворенням протромбіну (Ф-П) в тромбін. Починається вона з появи тромбопластину. Протромбін синтезується в печінці в присутності вітаміну К і переходить у кров. Протромбін під дією тромбопластину перетворюється в активний фермент - тромбін. Це перетворення відбувається за участю солей кальцію (Ф-ІУ), факторів V, VII, X, тромбоцитарного фактора І, і, можливо, Ф-3, акцелератора (прискорювача зсідання крові) та білків р- і у-глобулінів плазми, а також тромбокінази (потрапляє у плазму крові із тромбоцитів при їх руйнуванні). У цій фазі поряд з перетворенням протромбіну в тромбін інактивуються інгібітори зсідання: гепарин, антитромбоплас- тини, антитромбіни.