Хірургія 2 модуль

З'єднання "бік у бік" (бокове сполучення) застосовують при резекції кишки з вузьким просвітом. Перед виконанням даного типу з'єднання обидві кукси кишки роблять глухими, так само, як у випадку з'єднання "кінець у бік" або шляхом накладання па куксу лігатури та шва Ламбера. У дрібних тварин куксу кишки закривають безперервним двоповерховим швом Ламбера після затискання її пінцетом, через який перекидають лігатуру. У подальшо-му обернені у протилежні боки "глухі" кукси кишки прикладають одну до одної і зшивають безперервним швом, не проколюючи слизової оболонки (шов Ламбера чи Плахотіна-Садовського; рис. 122; 1). Потім на обох поверхнях з'єднаних кишок роблять поздовжні розрі-зи, які збігаються за довжиною і напрямком з накладеним швом, відступивши від нього на 0,5-0,8 см. Далі іншою лігатурою починають накладати швацький шов на задні (внутрішні) краї рани обох кукс поверх раніше накладеного. Цією ж лігатурою продовжують зшивати передні (зовнішні) краї рани швом Шмідена (див. рис. 122; 2, 3). На завершення зверху останнього накладають другий поверх серозно-м'язового шва лігатурою, якою починали „бік у бік….

Судинний шов

Судинний шов у ветеринарній практиці застосовують рідко. Його накладають при пошкодженні великих магістральних судин. Нині судинний шов застосовують також при трансплантації органів. Він повинен забезпечити з'єднання ендотеліальних шарів обох кінців судини або країв її рани, які фіксують тримачами на розтяжку. Кінці судини звільняють від прилеглих тканин і зближують безперервним швом із тонкого шовку за допомогою атравматичних голок. У гуманній медицині широко застосовують апарати для зшивання судин.

Кровоносні судини великого калібру, досягаючі в діаметрі 8 мм і більше, навіть коли вони перерізані в поперечному напрямку, можна без небезпеки їх звуження зшити безперервним швом. Анастомози судин виконують за типом "кінець у кінець" або "кінець у бік".

Накладати шви починають посередині задньої стінки анастомозу, шов фіксують тут зав'язуванням. На кожному кінці нитки є атравмати- чна! голка, тобто подвійна "арміровка". Хірург уколює голку в напрямку на себе, а помічник (або він сам) натягує лігатуру за ходом накладання швів і утримує її в натягнутому положенні. Коли на задню стінку наклали половину швів, далі шов продовжують з іншого боку другою половиною лігатури з голкою. За допомогою вільного кінця лігатури можна повертати судину в необхідному напрямку. Така зміна положення судини полегшує накладання шва на задню стінку (рис. 124, а).

При накладанні шва важливо, щоб лігатура була постійно в натягнутому стані й щоб натягування виконувалось суворо в напрямку швів, які накладаються. Коли шов відповідно натягнутий, утворюється необхідна герметизація в зв'язку з добрим змиканням країв анастомозу. Шов анастомозу закінчується двома поступово зближувальними на зустріч один одному швами, які зав'язуються один з одним на передній стінці анастомозу.

При зшиванні судини більшого діаметра із судиною меншого діаметра останню розширюють або зрізають в косому напрямку (див. рис. 124, б, в), утворений таким чином овал попереджує звуження анастомозу.

Шов на нерви

Кінці нерва обрізають, ретельно співставляють один з одним і зближують, накладаючи на епіневрій по боках два стібки вузлового шва (рис. 125). Кінці нерва не зближують наглухо, а з розрахунком, щоб між ними залишився проміжок в 1-2 мм. При зав'язуванні кінців лігатур слід запобігати скручуванню нерва по поздовжній осі. Фасції і шкіру з'єднують одним із описаних вище способів. Для накладання шва придатні тонкі (атравматичні) хірургічні голки й лігатури з шовку Рис. 125. Шов нерва або кетгуту.

Сухожилкові шви

Сухожилкові шви накладають для відновлення цілісності сухожилка після його розтину або розриву. При свіжих і асептичних пораненнях накладають первинний сухожилковий шов, а при інфікованих - спочатку лікують рану, а потім (4-5-а доба) з'єднують ушкоджений сухожилок вторинним швом. Сухожилковий шов повинен забезпечувати міцне з'єднання кінців сухожилка, здатне протистояти помірному натягненню.

Накладання цих швів можливе після повного розслаблення м'язів пошкодженого сухожилка за допомогою застосування міорелаксантів (транквілізаторів) у поєднанні з наркозом або місцевим знеболюванням. Кінцівку тварини фіксують в напівзігнутому положенні.

При виборі того або іншого сухожилкового шва потрібно пам'ятати, що сухожилок складається із поздовжніх пучків волокон, тому слід враховувати спрямування лігатури по відношенню до напрямку ходу волокон. Перед накладанням швів освіжають кінці сухожилка скальпелем або лезом, обрізуючи його краї шириною 1- 2 мм. Для накладання шва використовують шовк або синтетичну нитку. Існує кілька способів накладання сухожилкового шва.

Шов за Тихоніним застосовують при розриві сухожилка у великих тварин (рис. 126, б). Кінці роз'єднаного сухожилка з'єднують трьома циркулярними стібками, накладеними в трьох різних площинах. Перший стібок накладають на відстані 0,5 см від кінця розриву, другий і третій - па відстані 1-1,5 см від попереднього. Операцію завершують накладанням шва на шкіру, іммобілізуючої пов'язки на ушкоджену ділянку, включаючи два суміжні суглоби, а в коней додатково застосовують спеціальне підковування. Іммобілізуючу пов'язку знімають у великих тварин на 30—40-й, а у дрібних - на 15-20-й день.

На тонкі сухожилки і в дрібних тварин застосовують шов за Вітцелем. Відступивши 1 см від кінців сухожилка, останні прошиваються з обох боків впоперек, і кінці лігатур зав'язують вузлом. Потім кінці лігатур обох відрізків сухожилля стягують і зав'язують між собою (див. рис. 126, а). Після закриття шкірної рани, на кінцівку накладають іммобілізуючу пов'язку.

Шов за Амманом. Відступивши 2-4 см від одного з кінців розірваного сухожилка, проколюють його товщу перпендикулярно і протягують лігатуру так, щоб обидва її кінці були однакові. Далі кілька разів прошивають залишену куксу сухожилка обома кінцями лігатури, проводячи їх почергово назустріч один одному під кутом 45° до поздовжньої осі сухожилка. Протилежний кінець сухожилка прошивають цією ж лігатурою так само, але в зворотній послідовності (рис. 127).

З'єднання кісток (остеосинтез)

Виконання остеосинтезу залежить від характеру перелому, виду тварини, анатомо-топографічних особливостей розташування тієї або іншої кістки тощо. Лікування переломів кісток може бути консерва- тивним або оперативним. Воно включає некриваві і криваві методи з'єднання уламків.

Усі методи з'єднання уламків кісток, що застосовуються у ветеринарній практиці, можна розділити на дві групи - зовнішньотканин- ні і внутрішньотканинні.

Зовнішньотканинні методи фіксації кісткових фрагментів здійснюються за допомогою іммобілізуючих пов'язок або апаратів для зовнішньої фіксації.

Вони передбачають вправлення відламків, репозицію та їх іммобілізацію за допомогою застигаючих пов'язок. Слід враховувати, що в задавнених випадках відламки кісток важко вправити, тому закриту репозицію необхідно виконувати при повному розслабленні м'язів за допомогою міорелаксантів у поєднанні з наркозом або місцевим знеболюванням.

Для зовнішнього лікування в основні проксимальний і дистальний фрагменти кістки вставляють по дві або більше шпиць або гвинтів. Після репозиції фрагментів кінці шпиць або гвинтів, які виступають над шкірним покривом, міцно з'єднують одну з одною стальними шинами (рис. 128) або однією стальною шиною.

Внутрішньотканинні методи з'єднання уламків кісток (остеосинтез) передбачають використання металевих пластин, шпиць, штифтів і петель із дроту, що закріплюються на кістці (надкістковий остеосинтез) або пронизують її губчастий чи компактний шари та проходять через кістково-мозковий канал (внутрішньокіст- ковий остеосинтез). Показанням для оперативного лікування є відкриті й закриті переломи кісток із зміщенням відламків.

Найбільш раціональним методом з'єднання уламків трубчастих кісток є виконання остеосинтезу. Для успішного проведення операції і запобігання віддалених ускладнень, крім звичайного хірургічного інструментарію (пінцетів, затискачів тощо), необхідний і спеціальний. Основними вимогами до нього, як і до всіх інструментів, є абсолютна інертність до біологічних тканин. Виготовляється він з нержавіючої сталі. До таких наборів входять: ручні чи електричні дрилі, свердла різних діаметрів, молотки, направники, долота, штифти, пластини, шурупи, гвинти, дріт, які виготовлені із нержавіючої стаючі.

Підготовка до операції починається з проведення рентгенографії, краще всього в двох проекціях. Аналіз рентгенівського знімку дозволяє оцінити ступінь, характер і вид перелому. Крім цього, за рентгенівським знімком підбирають і з'єднувальний матеріал, тобто діаметр і довжину штифта, ширину та довжину пластин, довжину шурупів і гвинтів. При підборі штифта, наприклад, потрібно, щоб його діаметр був на 1-1,5 мм менший від ширини кістково-мозкового каналу на рівні середньої частини діафізу. Довжину штифта розраховують у кожному конкретному випадку. При підборі пластин необхідно, щоб вони рівномірно прилягали до поверхні відламків, а їх ширина була близькою до поверхні кістки. Шурупи підбирають так, щоб при фіксації пластини до відламків вони проходили через протилежний кортикальний шар кістки на глибину 1,5-3 мм.

При переломах (діафізарних, метафізарних тощо) кісток тварин, як правило, готують до операції (витримують 8-12 годин на голодній дієті, виконують премедикацію і наркоз).

При поперечних переломах трубчастих кісток застосовують металеві Штифти

Остеосинтез переламаних ділянок кісток, що виступають (горби, відростки) з'єднують шурупами або гвинтами. Розсікають м'які тканини, просвердлюють канал у з'єднуваних відламках і вкручують гвинт (див. рис. 129, в). На м'які тканини накладають шов. Гвинт видаляють через 8 тижнів.

При переломі шийки стегна для остеосинтезу також застосовують гвинти з нержавіючої сталі. Попередньо, за рентгенограмою визначають приблизну довжину гвинта. Оголюють місце перелому; після звільнення відламків їх вправляють під контролем зору. Потім, відпрепарувавши ділянку великого вертела, з того самого розрізу вводять гвинт у шийку й головку стегнової кістки. Основна задача при цьому — надати точний напрямок гвинту і правильно встановити кінцівку. Гвинт може залишитися на 1-2 міс., а потім його видаляють.

При довгих косих переломах трубчастих кісток доцільно накладати лігатури з дроту. М'які тканини розсікають, оголюючи місце перелому, поверхні зламу ретельно зближують і навколо місця перелому голкою Дешампа проводять кілька лігатур із м'якого (нікелевого, латунного тощо) дроту (див. рис. 129, а). Кінці кожної лігатури скручують і виводять за межі рани шкіри. На рану накладають шви. На кінцівку накладають іммобілізуючу пов'язку. Пов'язку і лігатуру видаляють після утворення кісткової мозолі (через 6-8 тижнів).

Склеювання тканин

Поряд з вищеописаними способами з'єднання тканин, пов'язаними з повторним їх травмуванням у процесі накладання шва, існують безкровні способи без застосування шовного матеріалу: з'єднання країв рани лейкопластиром, склеювання тканин, ультразвукове зварювання кісток. При безкровному з'єднанні виключається стискування тканин швами, порушення кровообігу, іннервації і забезпечується висока герметичність з'єднання.

Для з'єднання країв рани в хірургічній практиці застосовують тканинні клеї. Більшість із них є ціаноакриловими полімерами, які полімеризуються за 10-30 с перебування в середовищі рани. Для склеювання м'яких тканин застосовуються ціаноакрилові клейові композиції: ціаиоакрил СО-4, СО-9, СО-ЮО, МК-6, гістоакрил-М-блау та ін. Ціаноакрилові полімери самостійно стерилізуються в рані про- тягом 2-60 с. Тканина, що загоюється, не може проникнути через полімер і змушена розростатися навколо, тому необхідно обережно застосовувати ці клеї. У подальшому в результаті біодеструкції клей розсмоктується і поступово заміщується сполучною тканиною.

Ціаноакрили зберігають у поліетиленових ампулах разового використання при температурі від 0 до 5 °С. Вони придатні для склеювання тканин при гастротомії, румінотомії, абомазотомії, ентеротомії, цистотомії, гістеротомії, уретротомії, герметизації одноповерхових швів на внутрішніх органах, кровоносних судинах, резекції паренхіматозних органів, підтримці протезних імплантатів, фіксації транс- плантатів шкіри. Наприклад, при закритті ран і хірургічному лікуванні нориць дійок молочної залози в лактуючих корів ціаиоакрил створює надійну герметичність рани після склеювання ранових поверхонь.

Склеювання країв шкірної рани після ампутації вушних раковин у собак забезпечує утворення гладкого й рівного рубця.

При з'єднанні країв рани її поверхня повинна бути сухою, без згустків крові й сторонніх тіл. Полімер наносять краплями вздовж розрізу поряд з краями тканин, але не прямо в порожнину рани. Кількість клею повинна бути мінімальною. Хоч він досить інертний, але утворення великого рубця, інфікування рани та повільне її загоювання мають місце в окремих випадках.

При виконанні операцій на порожнистих органах по кінцях наміченого розрізу стінки органа накладають стібки-тримачі за принципом шва Ламбера. Перед склеюванням забезпечують гемостаз, краї рани висушують стерильним тампоном і за допомогою тримачів їх з'єднують серозними поверхнями. Потім між краями рани вводять 2- 3 краплі ціаноакрилу, і місце склеювання злегка стискують пальцями через поліетиленову плівку протягом 20-30 с, підводять ближню ділянку великого або малого сальника і приклеюють його 1-2-ма краплями ціаноакрилу по лінії склеювання країв рани.

При ультразвуковому зварюванні кісток їх уламки склеюють ціаноакрилом, а потім дією ультразвуку прискорюють полімеризацію клею. Для заповнення великих кісткових дефектів кісткову стружку змішують з ціаноакрилом і після заповнення цією масою дефекту, піддають його ультразвуковій обробці (ультразвукове наплавлення кісток).

Протипоказання до застосування ціаноакрилових клеїв: наявність в операційній рані великої кількості жирової тканини, сильна кровотеча, порушення цілісності великих кровоносних судин, значне напруження тканин до і після операції.

Застосовують також і фібринові клеї, які можуть забезпечити додаткове механічне скріплення країв рани при тривалому її незагоЮ- ванні. Ці клеї, на противагу ціаноакриловим, створені як доповнення до накладання швів чи дужок, наприклад, для попередження витікання рідкого вмісту із кишкового анастомозу або рани. Дані про їх експериментальне чи клінічне використання досить суперечливі, що разом з високою вартістю робить ї* застосування обмеженим.

ЕЛЕМЕНТИ ПЛАСТИЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

Пластичними називають криваві операції, які виконуються з метою відновлення форми, безперервності й функції втрачених тканин, заміщення зруйнованої частини будь-якого органу або пересадки цілого органу. У ветеринарній медицині пластичні операції застосовуються, головним чином, для відновлення втрачених шкірного покриву й слизових оболонок у тих випадках, коли цього не можна досягнути накладанням звичайних швів.

До величезної за обсягом і різноманітністю групи пластичних операцій входять:

1. пересадка, або трансплантація (вільна пластика), коли тканину для закриття вади переносять із суміжних або віддалених ділянок способом цілковитого відокремлення від даного місця або від іншої тварини. До різновидностей пересадок відносяться: пересадка тканини, консервованої на холоді за Філатовим; пересадка свіжої тканини (відразу після її відокремлення); пересадка штучної тканини (алопластика).

Способи заміщення дефекту тканин зумовлені видом застосовуваного для пересадки матеріалу. На основі цього і розрізняють: а) аутопластику — тканину для заміщення дефекту беруть від тієї самої тварини, якій виконують пересадку; б) гомопластику - використовують тканини іншої тварини, але того самого виду; в) гетеропластику - тканину пересаджують від тварини іншого виду; г) алопластику - застосовують штучні тканини синтетичного походження.

2. власне пластика (невільна пластика), коли тканину для заміщення вади викроюють поряд з нею і переміщають на ваду без цілковитого відокремлення від даного місця, і коли ця тканина живиться через ніжку або місточок. Особливим видом пластики є закриття вади за допомогою круглого стебла (за Філатовим). Завдяки дослідженням Філатова, а також Богораза, Лімберга та ін., пластичні операції в лю- дини розроблені досконало.

У ветеринарній хірургії практикують різні способи аутопластики і заміщення тканинних дефектів алопластичним матеріалом. Гомо- і гетеротрансплантація у ветеринарій медицині не набули практичного значення, і вивчення цього питання ще не вийшло за межі експериментів. Пластичні операції в тварин здебільшого застосовують для відновлення неперервності шкіри, звідси і назва "дерматопластика". Якщо ваду (дефект) шкіри закривають способом часткового відокремлення і переміщення клаптя з суміжних ділянок, зберігаючи його кровопостачання, то операція називається шкірною пластикою; коли ваду закривають куском або клаптем шкіри, цілком відокремленим від підлеглих шарів (часто далеко від вади), то мова йде про пересадку шкіри (шкірну трансплантацію).

Тканини й органи, пересаджені від інших тварин (гомо- і гетеропластика), можуть спричинити в організмі реципієнта явище біологічної несумісності. Це зумовлено неідентичністю антигенів, які входять до складу тканинних білків донора й реципієнта. Так званий трансплантаційний імунітет призводить до некрозу і відторгнення трансплантата на 3-14-й день. До цього часу не знайдені дійові й безпечні засоби, щоб подолати таку біологічну реакцію організму реципієнта, зробити його толерантним, нездатним виробляти антитіла щодо антигенів білків пересаджених тканин. Найбільш реальна гомотрансплантація в одно- яйцевих близнюків, що мають ідентичні антигени.

Для приживлення шкірного клаптя, особливо при вільній пластиці, велике значення має загальний стан і реактивність хворої тварини, а також повноцінна годівля. При всіх пластичних операціях основним правилом є суворе дотримання правил асептики та антисептики. Під час підготовки операційного поля ухиляються від застосування антисептичних засобів, обмежуючись тільки механічним очищенням та знежиренням шкіри!

Важливе значення надається знеболюванню.

Вибір способу операції залежить від місця, тривалості й характеру. Інфільтраційна анестезія з використанням більш концентрованих розчинів (1%-них) полегшує викроювання клаптя й сприяє прижив- ленню його. До розчину анестетика не слід добавляти адреналін, щоб не погіршити місцеве кровопостачання! Інфільтрація анес- тезувальним розчином призводить до зміни співвідношення тканин, тому перед знеболюванням доцільно намітити на шкірі хід передбачуваних розрізів!

Велику роль у приживленні клаптя шкіри відіграє швидке відновлення його васкуляризації, що можливе лише при максимальному зіткненні клаптя із життєздатними тканинами дефекту. Для цього перед переміщенням клаптя краї та дно дефекту освіжають к'юреткою до появи добре видимих кровоточивих судин. Кровотечу зупиняють ватно- марлевими тампонами, змоченими підігрітим фізіологічним розчином.

Способи невільної пластики. Закриття дефекту із застосуванням послаблювальних розрізів за Цельсом - найпоширеніший вид дерматопластики.

Показання. Свіжі рани з великою втратою тканин, особливо на рухливих ділянках тіла (суглоби, сухожилкові піхви тощо) та в місцях проходження великих судин і нервів, після видалення новоутворень і вирізування омозолілих виразок, рубців тощо. Ефективність дермато- пластики найвища в собак завдяки великій зміщуваності шкіри.

Тварин фіксують у лежачому положенні і застосовують наркоз або комбіноване знеболювання (краще з провідниковою анестезією). Суворо дотримуються правил асептики. Свіжі рани очищають від нежиттєздатних тканин. При гранулюючих ранах поверхню освіжають, рубцеву тканину вирізують. У всіх випадках ретельно спиняють кровотечу тампонами, змоченими в гарячому фізіологічному розчині.

Невеликі дефекти закривають краями самої рани, зсуваючи їх. Для цього роблять один або два додаткові розрізи шкіри, які зменшують напруження країв рани і збільшують їх зміщуваність. ГІослаб- лювальні розрізи можуть бути різного розміру й форми (дугоподібної, прямокутної, зигзагоподібної тощо), їх роблять з урахуванням топографії певної ділянки, щоб не пошкодити або не оголити глибокороз- ташовані органи. Кожний розріз має бути на 4-12 см віддалений від одного або обох боків дефекту. Для кращого зближення країв рани між ними й новоутвореними послаблювальними розрізами злегка відокремлюють скальпелем підшкірну клітковину і накладають шви. Щоб надати первинній рані правильної геометричної форми, її часто перетворюють на круглий, овальний, трикутний або чотирикутний дефект. Відповідно послаблювальні розрізи роблять найбільш доступного розміру й форми (рис. 148, а).

Закриту зміщеною шкірою ваду зашивають глухими вузловими швами. Свіжі рани, що утворюються на місці послаблюваль- них розрізів, по можливості закривають швами або залишають відкритими; згодом вони самі по собі загоюються вторинним натягом. Немає потреби доводити, що це не знижує цінність такого прийому, а тому його застосовують лише за крайньої потреби, коли шкіра впоперек не рухається (не розтягується).

Частіше застосовують кутові послаблювальні розрізи (див. рис. 148, в). При переміщенні утвореного в куті розрізу клаптя вдається зблизити краї вади, а вторинний дефект закривають спочатку кутовим швом, який накладають по кутах рани, а потім накладають шов на бокові краї переміщеного клаптя.

Закриття країв вади за допомогою переміщених трикутних клаптів за Лімбергом. На відстані 4-12 см від країв вади, з одного або обох її боків, роблять розрізи шкіри (середній і два бокові) у формі букви 7,,як показано на рис. 148, б, щоб мати з кожного боку два трикутні клапті. Середній розріз повинен дорівнювати за довжиною боковим і розміщуватися перпендикулярно до поздовжньої осі вади. Утворені трикутні клапті шкіри після відокремлення їх від підлеглого шару переміщують назустріч один одному так, щоб клапоть 1 зайняв місце клаптя 2 і навпаки, й з'єднують вузловими швами (див. рис. 148, б).

При такому взаємному переміщенні, тобто обміні місцями (за автором способу - "зустрічному обміні") клаптів, шкіра натягується зверху й знизу від вади, тоді як у проміжку між вадою та клаптями її натяг значно зменшується, і тут утворюється приріст ширини шкірного містка за рахунок натягу суміжних ділянок знизу й зверху. Це й дає можливість повністю зблизити краї вади швами. Необхідно тільки в кожному випадку точно встановлювати довжину середнього і бокових розрізів для утворення трикутних клаптів, щоб одержати потрібний приріст ширини шкірних містків з боків вади й закрити її швами без значного натягу шкіри.

Закриття вади клаптями шкіри на ніжці. До цієї групи дерма- топластичних операцій належать численні способи викроювання поруч з вадою клаптів різної форми - овальних, трикутних, чотирикутних та ін. Клапоть на широкій ніжці вирізують безпосередньо біля вади; потім його відокремлюють від підлеглого шару і, повернувши навколо основи (ніжки), накладають на ваду, фіксуючи вузловим швом. Кут повороту ніжки клаптя може бути різний, але він не повинен перевищувати 180°!

Відповідно до форми вади частіше застосовують: а) закриття вади овальним клаптем на ніжці; після переміщення клаптя залишається нова вада, яку з'єднують швами за допомогою послаблювальних розрізів - кутового або дугових; б) закриття вади двома трикутними клаптями; ці клапті викроюють поруч один з одним у формі ромба з середнім розрізом, що проходить через ваду (по її довгій осі), або ж у вигляді роз'єднаних клаптів по краях вади; в обох випадках клапті міняють місцями і з'єднують швами; нові вузькі вади, що залишилася, не зашивають, вони незабаром загоюються вторинним натягом; в) закриття трикутних вад трикутними клаптями, викроєними по боках, але поруч з вадою, за допомогою кутових розрізів (див. рис. 148, в); г) закриття чотирикутної вади поруч викроєним трикутним клаптем з подальшим переміщенням його на ваду (рис. 149, II).

Спосіб Р. Сяре. Зміщену шкіру попередньо перфорують численними невеликими розрізами. Таким чином, ваду покривають сіткою шкіри. Ефективність цього способу дуже висока. Рани, утворені в результаті послаблювальних розрізів, як правило, загоюються без накладання швів. У разі потреби краї ран зближують і накладають вузлові шви.

Спосіб Бурова. Для зменшення напруги країв дефекту прямокутної форми на двох коротких сторонах його вирізають шматочки шкіри за формою рівнобедрених трикутників, після чого легко зблизити краї дефекту й з'єднати їх швами (див. рис. 149, II).

Спосіб Шимановського. Короткі сторони дефекту чотирикутної і близької до неї форми нарощують за продовженням двома лінійними розрізами шкіри і підшкірної клітковини. Відступивши від кінців розрізів 4—6 см, роблять ще додатковий розріз шкіри, щоб збільшити її рухливість і зменшити напруження. Утворений клапоть підтягують і кладуть на дефект, фіксуючи його вузловими швами. Якщо в пере- міщеному клапті зберігається велике напруження та існує загроза прорізування лігатурою країв рани, рекомендується відпрепарувати клапоть шкіри з підшкірною клітковиною від прилеглих тканин, а вузлові шви комбінувати із швами, які зменшують напруження (шов, зменшуючий напруження тканин, з валиками, петлеподібний; див. рис. 149,111; 150). '

При виконанні дермато- A h пластики слід дотримувати- ся наступних правил: 1) операції шкірної пластики виконувати із суворим додержанням асептики; 2) гранульовані поверхні вади зрізують гострим скальпелем або вишкрібають к'юрет- кою; 3) кровотечу зупиняють тампонами, змоченими гарячим фізіологічним розчином (не вище 50 °С), щільно притискуючи їх до освіженої поверхні тугою пов'язкою, доки зовсім припиниться кровотеча; великі судини скручують, уникаючи при цьому перев'язування їх; 4) послаблювальні розрізи (і розрізи для викроювання клаптів) поглиблюють до підшкірної клітковини включно; 5) при викроюванні клаптів враховують топографію шкірних судин і вживають заходів до того, щоб регіонар- ні для клаптя судини залишалися неушкодженими і проходили через його ніжку (основу); 6) ніжка клаптя не повинна бути вужча від половини його ширини, форма повинна відповідати формі вади, а величина може трохи перевихцувати розміри вади, тому що викроєний шматок шкіри внаслідок своєї еластичності зменшується; 7) перед нанесенням фігури зустрічних трикутних клаптів обчислюють необхідну довжину розрізів і визначають місце їх, виходячи із ступеня натягу тканин у різних ділянках навколо вади; 8) при повертанні клаптів уникають натягування їх ніжок (основи); 9) прикладений клапоть притискують до вади тампоном і відразу ж фіксують по краях швом; 10) щоб клапоть не відстав у центральній його частині, накладають пов'язку, а іноді його пришивають до підлеглих тканин одним-двома стібками; 11) у разі нагноєння і часткового відставання клаптя знімають частину швів; 12) якщо шви не розходяться, а клапоть відстає лише в центральних його зонах, то роблять насічки для видалення гнійного ексудату.

Способи вільної пластики, або трансплантація. Цей вид пластики передбачає не тільки суворе дотримання правил асептики при відборі трансплантату і підготовці дефекту, а й особливу увагу до загального стану оперованої тварини й реактивності її організму. Трансплантат може загинути при наявності запального процесу в ділянці дефекту або, навпаки, при відсутності реакції в ослабленої тварини (наприклад, при авітамінозі, великих втратах крові, виснаженні тощо). Тому необхідна відповідна підготовка тварини для поліпшення загального стану організму й стимулювання його регенеративних властивостей (повноцінна годівля, переливання крові, введення вітамінів, тканинних препаратів тощо).